Як діловим світом, так і наукою про народне господарство, писав з приводу цього Дж.М.Кейнс, давно доведено, що періоди інфляційного підвищення цін хвилюють дух підприємництва. Інфляція, підкреслював він, виступає, з одного боку, як важливий важіль стимулювання платоспроможного попиту, інвестиційного процесу та економічної активності, як засіб послаблення позицій економічно пасивного прошарку рантьє. Вона «зменшує схильність рантьє до збереження». 3 іншого боку, інфляція розглядається як матеріальна основа втручання держави у процес виробничого відтворення. Вона застосовується державою в періоди, коли виникають труднощі бюджетного фінансування, в умовах загострення проблеми зайнятості.

Погляди Дж.М.Кейнса на суть грошей, їхні функції та місце в структурі ринкового господарства залишили глибокий слід у всьому подальшому розвитку економічної теорії. Одначе послідовники Дж.М.Кейнса у своїх дослідженнях не вдалися до простого відтворення його наукових ідей. Як наслідок, у розвитку кейнсіанська сформувалося декілька течій. Одна з них -- ортодоксальний варіант кейнсіанства, який започаткував процес кейнсіансько-неокласичного синтезу. Підвалинами ортодоксального кейнсіанства стали теоретичні положення, викладені у книзі англійського економіста, лауреата Нобелівської премії в галузі економіки Тікса «Критичні нариси з теорії грошей», а також у працях американського економіста, автора відзначеного Нобелівською премією підручника Самуельсона «Есопотісз». Кейнсіансько-неокласичний підхід до ролі грошового чинника в структурі ринкової економіки обстоюється і у працях таких учених, як Латінкін «Гроші, процент, ціни» (1965 р.), Г.Джонсон, який опублікував у 1962, 1967, 1970, 1974 рр. економічні огляди з теорії грошей економістів Тансена, Клейна, Дж.Кауфмана та інших, що набули широкого розголосу[5, c.36].

В 1960-х рр. ортодоксальному напрямкові було протиставлено нову парадигму кейнсіанства -- посткейнсіанство. Авторами цієї течії наукової думки стали західні економісти Р.Клауер, А.Лейонгувуд та інші вчені.

Слід зазначити, що формування теоретичної концепції грошей ортодоксального кейнсіанства відбувалося під впливом вагомих об'єктивних чинників. Ідеться про завершення процесу становлення у країнах Заходу цілісної системи державного регулювання ринкової економіки, а також про розвиток у 1950-х і 1960-х рр. відносно високої кон'юнктури ринку та стабільні темпи економічного піднесення.

Відтак сформувався подвійний підхід до теоретичних ідей Дж.М.Кейнса. 3 одного боку, набули подальшого розвитку кейнсіанські ідеї активної функції грошей у системі державного регулювання процесу виробничого відтворення; з іншого -- відносна стабілізація економіки спричинила перегляд низки важливих методологічних положень теорії грошей, закорінених в ідеї Дж.М.Кейнса про обмеженість можливостей ринкових само регуляторів та їхню неспроможність автоматично, без допомоги державного втручання забезпечити стан економічної рівноваги. На цих підмурівках в економічній теорії почали відроджуватися неокла-сичні ідеї про «нейтральність» грошового чинника, пасивну роль грошей у структурі ринку.

Відродження на базі кейнсіанства неокласичних ідей щодо визначення місця і ролі грошей в ринковій економіці мало не лише загальноекономічні, а й теоретичні передумови. Мова йде про використання непослідовності Дж.М.Кейнса в його характеристиці проблем економічної рівноваги ринкового господарства. Хоча обґрунтування теоретичної концепції грошей в системі товарних відносин базувалося на його ідеї щодо внутрішньої нестабільності ринкової економіки, така нестабільність розглядалася Дж.М.Кейнсом лише як ситуація, що діє в умовах неповної зайнятості. У тих випадках, писав він у роботі «3агальна теорія зайнятості, відсотка і грошей», коли на основі державної політики економіка наближається до повної зайнятості, «з цього моменту класична теорія (мається на увазі теорія загальної рівноваги) знову набуває сили«. Відповідно до цих умов зберігає, за поглядами Дж.М.Кейнса, силу і неокласичний підхід до аналізу місця в економіці грошового чинника, що методологічно спирається на теорію рівноваги.

Отже, йдеться про те, що в самій теоретичній конструкції ринкової економіки було закладено можливості кейнсіансько-неокласичного синтезу. Свідченням цього є те, що вже через рік після виходу у світ «Загальної теорії...» Дж.М.Кейнса його колега -- англійський економіст ДжТікс запропонував оновлену модель рівноваги, де кейнсіанська система розглядалася лише як один із варіантів більш загальної, неокласичної за змістом, системи. Власне, на цьому методологічному принципі і сформувалась у подальшому розвитку кейнсіансько-неокласична парадигма.

Слід враховувати, що нові методологічні підмурки, на які спиралося ортодоксальне кейнсіанство, багато в чому спрощували систему теоретичного аналізу грошових відносин. Увага теорії почала концентруватись здебільшого на їхніх поверхневих проявах. Започаткувала цю тенденцію стаття Тікса «Пропозиції щодо спрощення теорії грошей», що набула широкого розголосу в західній літературі.

У 2-й половині 1960-х рр. почала формуватися нова парадигма кейнсіанської теорії грошей -- неортодоксальне кейнсіанство, або посткейнсіанство. Розвиток вказаної парадигми детерміновано об'єктивними обставинами, пов'язаними з новою хвилею нестабільності західної економіки наприкінці 1960-х -- 1970-х рр. Зрозуміла річ, що за цих умов теорії, які за своєю методологічною структурою базувалися на принципах автоматичної рівноваги, не могли не піддатися відповідній ревізії. Відтак цілком логічними були і спроби «нового» прочитання як усієї теорії ДжЖКейнса, так і його теорії грошей, їхнього відродження на оновленій методологічній основі, яка більшою мірою, ніж система поглядів ортодоксального кейнсіанства, відповідала б умовам посилення дестабілізації ринкових механізмів.

Початок формування ідей неортодоксального кейнсіанства пов'язується з публікацією 1965 р. статті американського економіста Р.Клауера «Кейнсіанська контрреволюція: теоретичні оцінки» і виходом у світ 1968 р. книжки американського економіста А.Лейонгувуда «Про кейнсіанську економічну теорію і теорію Кейнса». До праць нового покоління кейнсіанців належать також публікації американських економістів С.Вайнтрауба, П.Девідсона, Х.Мінського та інших.

Основним положенням «нової» інтерпретації теорії Дж.М.Кейнса є теза про те, що система його теоретичного аналізу внутрішньо несумісна з теорією загальної економічної рівноваги. «Погляди Кейнса, -- підкреслює
А.Лейонгувуд,-- відносно об'єктивної визначеності природи нерівноваги становлять ядро його теорії. Ця думка вмотивовується і в опублікованій в Лондоні 1972 р. книжці ПДевідсона «Гроші та реальний світ». Як підкреслює
американський економіст, будь-яка теоретична модель, дотична до економіки, яка перебуває у стані довготривалої рівноваги, може служити лише доброю «розминкою» для суто теоретичних пошуків, але ніколи не повинна сприйматися серйозно як форма описання реального світу. Тим паче на такі моделі не можна покладатися, коли йдеться про прогнози і визначення
змісту державної політики.

Як видно, представники нового кейнсіанства рішуче відмежувалися від спроб представників ортодоксального кейнстанства представити теоретичну модель Дж.М.Кейнса як різновид теорії рівноваги. На їхню думку, дослідження нестабільності як процесу, що визначається внутрішньою структурою ринкової економіки, а не нестабільністю, що розглядається лише як різновид теорії рівноваги, мусить бути методологічною основою макроекономічного аналізу, у т.ч. й аналізу грошей. У реальному світі, підкреслює у зв'язку з цим П.Девідсон, піднесення та кризові спади являють не такі собі відтинки безладдя, що якимось побитим «накладаються» на довготермінову стабільну тенденцію економічного зростання; це є прояв внутрішньої закономірності, спертої на об'єктивні чинники,-- ігнорувати їх аж ніяк не можна.

Отож, заперечуючи науковість концепції загальної економічної рівноваги, що використовувалася ортодоксальним кейнсіанством як методологічна основа аналізу, неокейнсіанці тим самим створюють теоретичні передумови для реабілітації, у їх розумінні, дійсних поглядів Дж.М.Кейнса і наукового визначення нової «фундаментальної теорії грошей», яка усувала б недоліки не лише неокейнсіанських, а й сучасних монетаристських теорій. Водночас представники неортодоксального кейнсіанства підкреслюють, що для розвитку такої теорії зроблено лише перші кроки і що це потребує багато часу і глибокої аналітичної роботи. Які ж контури майбутньої «фундаментальної теорії грошей», що її прагне розвинути «нове» покоління кейнсіанців? Відповідь на це запитання якоюсь мірою можна дістати, виходячи зі змісту їхньої критики ортодоксального кейнсіанства та монетаризму. Йдеться про такі напрямки цієї критики.

По-перше, посткейнсіанці вважають, що справді наукова теорія грошей методологічно може базуватися тільки на врахуванні внутрішніх структурних суперечностей ринкової економіки.

По-друге, неокейнсіанці та представники монетаризму Піддаються критиці за те, що в їхніх концепціях грошей нехтується наявність часового лагу у здійсненні ринкових операцій та економічних зв'язків. Завдяки цьому застосування грошей зводиться лише до функції засобу обігу. Це помітний відступ од методологічних принципів Дж.М.Кейнса, який вважав, що гроші за своєю глибинною суттю є засобом здійснення економічних зв'язків між сучасним і майбутнім.

По-третє, на адресу неокейнсіанців і монетаристів висувається звинувачення в тому, що їхні концепції грошей абстрагуються від реальних процесів обігу капіталу і формування капітальних благ. А тим часом, цілком доречно звертає увагу Х.Мінський, вирішальну роль у процесі застосування грошей відіграє фінансування капітальних вкладень і відповідних угод. Тому, коли змінюються умови такого фінансування, неодмінно з'являються як нові форми грошей, так і нові фінансові інструменти. Щодо цього, веде далі американський економіст, гроші, як і вся банківська справа, є справді «всюдисущим» елементом господарської системи. Тому неможливо розраховувати на те, що, встановивши раз і назавжди жорстке правило поведінки грошей, ми зможемо користуватися ним у всіх випадках економічної практики[5, c.42].

Як ставитися тому, хто вивчає теорію грошей, до вказаних позицій посткейнсіанців щодо їхніх підходів визначення методологічних засад нової теорії грошей, яку вони прагнуть розробити? Звісно, ці положення не слід абсолютизувати, бо це поки що і не теорія, і не її цілісний методологічний підмурівок. Однак важливо бачити інше. В них визначено досить принципові моменти, які, безперечно, несуть важливе методологічне навантаження і мають враховуватися кожним, хто прагне пізнати глибинну суть теорії грошових відносин.

Сучасний монетаризм -- один із найвпливовіших напрямків західної економічної думки, який від кінця 1970-х -- початку 1980-х рр. багато в чому визначає зміст економічної політики провідних країн світу -- США, Англії та інших. Якщо кейнсіанство в середині 1930-х рр. домінувало в системі теоретичних поглядів відносно характеру форм і методів державного регулювання економічних процесів завдяки своїм рецептам, спрямованим на подолання зростаючого безробіття, яке на той час уважалося найгострішою проблемою, то такою проблемою для монетаризму стала хронічна інфляція, маховик якої дедалі більше прискорював оберти. Характерним є приклад Великобританії. В 1921 р. там не мали роботи 12,9 % дієздатного населення, в 1938 -- 13,5 %. За цей період індекс роздрібних цін скоротився на 12 пунктів.

Інша ситуація склалася по війні. За 30 років (з 1950 по 1981) рівень цін зріс майже в 9 разів. При цьому, якщо для першого подвоєння цін потрібно було 18 років (з 1950 по 1968), для другого -- 7 років (з 1968 по 1975), то для третього -- всього 5 років (з 1976 по 1981) . Всупереч цій тенденції в розгляданий період рівень безробіття скорочувався. Схожу картину можна було спостерігати і в інших країнах[5, c.44].

Важливо враховувати й інші обставини, що зумовили вихід на провідні позиції монетаристського напрямку економічної теорії. Це, насамперед, інтернаціоналізація виробничого відтворення і системи ринкових відносин. Кейнсіанські рецепти, що використовувалися раніше, торкалися головно внутрішньої економіки і мало зважали на зовнішньоекономічні процеси. Необхідність перебудови господарського механізму диктувалась і умовами нового етапу НТР, що набув інтенсивного розвитку від 2-ї половини 1970-х рр., а також іншими -- не лише економічними, в й соціально-політичними, в т.ч. й ідеологічними, чинниками.

Слід зазначити, що ідеї монетаризму, як однієї з форм неокласичного напрямку західної економічної думки, зародилися ще в 1920-х рр. Однак як цілісна система економічних поглядів монетаризм сформувався в 1960-і рр. Поза сумнівом, найяскравішою постаттю серед представників цієї школи є М.Фрідман -- професор Чиказького університету, лауреат Нобелівської премії в галузі економіки за 1976 р., автор більш як 270 праць, у т.ч. майже 30 монографій.

Вважається, що своїм відродженням монетаризм, як і в цілому неокласичний напрямок економічної думки.

У 1990-х рр. вплив ідей монетаризму дещо послабшав. Окремі рецепти грошової політики, закорінені в ньому, було піддано жорсткій критиці. Завдяки цьому в деякі з його позицій внесено певні корективи. Одначе загалом вплив монетаризму як одного з провідних напрямків сучасної економічної думки лишається досить суттєвим.

Варто зважити й на те, що монетаризм як економічна теорія має розгалуження. Він об'єднує групи економістів, що по-різному тлумачать ті чи ті аспекти економічної теорії та політики.

Різнобічність монетаризму породжує неоднозначність, що існує в економічній літературі з приводу визначення основного змісту цього напрямку економічної теорії. Найпоширенішою є концепція, що в загальному (широкому) застосуванні монетаризм представляє теорію, яка вивчає вплив грошей і грошово-кредитної політики на стан економіки в цілому. Монетаризм у вузькому (конкретнішому) визначенні трактується як відповідна «система теоретичних поглядів, згідно з якою регулювання грошової маси є визначальним чинником впливу на динаміку грошових доходів«¹. У підручнику Е.Дж.Долана, К.Д.Кемпбелл і Р.Дж.Кемпбелл подибуємо: монетаризм -- школа економічної думки, котра акцентує увагу на змінах у кількості грошей, що перебувають в обігу, як визначальної функції цін, доходів і зайнятості .

Відповідно до цього визначення монетаризм ототожнюється з кількісною теорією грошей. Однак у цій констатації є особливість, котру вельми важливо враховувати. У зв'язку з цим вважається, що монетаризм являє собою не просто кількісну теорію, а сучасний варіапт кількісної теорії грошей. Ідеться про використання монетаризмом лише методологічної основи класичної кількісної теорії.

Нарівні з цим у західній літературі широко представлена думка про те, що поняття «монетаризм» не слід пов'язувати з чітко визначеною теоретичною концепцією. Мова йде про розуміння монетаризму як грошової політики держави, що може спиратися навіть на протилежні одна одній теоретичні бази. Керівник англійської школи монетаристів Д.Лейдлер з приводу цього пише: «Я трактую це поняття як певну політику, відповідно до якої робляться спроби встановити контроль над динамікою загального рівня цін через регулювання росту відповідних грошових агрегатів. Якщо ж казати про специфічні різновиди цього поняття,-- продовжує англійський вчений,-- то необхідно зазначити, що монетаризм репрезентує політику, спрямовану, з одного боку, на зменшення темпів інфляції способом відповідного скорочення обсягів грошових агрегатів, а з іншого -- на підтримку стабільності цін через забезпечення постійних темпів пропозиції грошової маси».

Конкретизуючи це визначення, представник чиказької школи монетаризму, один із авторів книги «Дослідження в галузі кількісної теорії грошей», про яку йшлося вище, професор Р.Т.Селден пише, що «монетаризм слід розуміти як поєднання двох основних принципів: 1) гроші мають значення, іншими словами, зміни у кредитно-грошовій сфері спричиняють вирішальний вплив на загальну господарську кон'юнктуру; 2) центральні банки спроможні контролювати кількість грошей в обігу».

Визначення монетаризму як різновиду державної політики дає змогу зрозуміти зміст одного з вельми важливих аспектів функціонування ринкової економіки, що нині широко дискутується. Як видно з визначень, що даються безпосередньо представниками цієї школи економічної думки, головним змістом монетаристської політики є не демонтаж системи державного регулювання господарських процесів, а структурна перебудова його форм і методів. У цій перебудові, що важливо підкреслити, не змінюється кінцева мета економічної політики держави -- забезпечити найсприятливіші умови для дії ринкових механізмів і на цій основі -- для ефективного застосування капіталу. Змінюється лише інструментарій цієї політики. Чоловим об'єктом державного втручання в економічні процеси стає сфера грошових відносин, де кейнсіанську концепцію «керованих грошей» трансформовано в положення (гроші мають значення), за яким гроші трактуються не лише як вагомий чинник економіки, а головна, визначальна, центральна ланка ринкової системи.

Це свідчить про наступність між монетаризмом і кейнсіанством. За своїми поглядами на місце і роль грошового чинника в економічній структурі суспільства вказані напрямки західної економічної думки не є антиподами.

Воднораз наявність спільних позицій, що характеризують роль і місце грошового чинника в економічній структурі суспільства, не виключає, а, навпаки, передбачає глибокі відмінності між монетаризмом і кейнсіанством у методології аналізу грошових відносин. Усупереч твердженню Дж.М.Кейнса про внутрішню нестабільність господарської системи, вся споруда монетаризму як неокласичного напрямку теорії методологічно базується на протилежнім засновку -- з одного боку, на внутрішній структурній збалансованості і здатності до саморегуляції ринкової економіки, а з іншого -- на відносній автономності грошової системи, котра виступає як зовнішній генератор дестабілізаційних процесів розвитку. Йдеться про штучне розчленування господарської системи на дві окремішні структури: власне економічну систему, що репрезентує внутрішньо збалансований ринковий сектор економіки, і систему грошових відносин, її екзогенний сектор -- джерело дестабілізації.

Щоб довести автономність вказаних секторів економіки, монетаристи використовують добре відому в економічній теорії модель загальної рівноваги Вальраса, у якій теоретичною абстракцією ринкового господарства виступає сільський ярмарок із його простим продуктообміном, що здійснюється безпосередньо на основі взаємного врівноваження попиту і пропозиції. Вказана теоретична абстракція використовується монетаристами для того, аби аргументувати чолову ідею неокласичної школи про те, що ринок, спертий на принцип «штучного економічного відбору», без втручання ззовні здатен самотужки забезпечити стабільний пропорційний розвиток.

Відтак зрозумілою стає подальша логіка теоретичного аналізу: виснується, що циклічність у розвитку економіки, кризи й депресії, інфляція та безробіття, незбалансованість платіжного балансу та інші відхилення від економічної рівноваги виникають внаслідок помилок у грошовій політиці, що за своєю природою ці процеси є явищами суто грошового порядку. Відповідно до цього вся система державного регулювання ринкової економіки мусить бути зосередженою на регулюванні сфери грошового обігу. Мова йде про здійснення активної політики «стабільних грошей», про жорстке регулювання кредитно-грошової емісії та, відповідно, -- грошової маси в обігу, про визнання контролю над інфляцією як провідної ланки економічної політики Центрального банку і системи державного регулювання в цілому.

Теоретичне положення про те, що стан грошового обігу виступає в якості своєрідного лакмусу в розвитку процесів економічного відтворення, в т.ч. економічного циклу, не може викликати сумніву. В ньому проявляється специфіка сфери грошових відносин, що є, особливо відчутною і надзвичайно сприйнятливою навіть відносно незначних порушень системних зв'язків економічного відтворення. I те, що монетаризм концентрує свою увагу передовсім саме на цих аспектах господарської практики, є одним із джерел його потенційної сили. Будь-яка хвороба економічного організму має, поза сумнівом, зовнішні прояви, а вони знаходять свій вираз через елементи грошових відносин. Це незаперечна істина. Авторитет монетаризму як відповідної школи економічної думки ґрунтується багато в чому саме на цих визначеннях.

Водночас маємо враховувати і слабкі сторони монетаризму. У своїх теоретичних побудовах монетаризм повністю ігнорує сферу виробничого відтворення -- основну й визначальну структуру, де безпосередньо утворюються вартість і додаткова вартість. У теоретичних моделях монетаризму ця сфера уподібнюється «чорному ящикові», внутрішні процеси якого регулюються автоматично на базі ринкових сил і тому не мають істотного значення для економічної теорії. Дослідника економіки, вважають представники цієї школи наукової думки, мають цікавити лише елементи «входу» і «виходу» із власне економічної структури, тобто лише ресурси, що виступають у грошовій формі та вводяться у виробничий процес, і результати, отримувані на його виході.

Як зазначалось, розвиток господарської кон'юнктури в 1970-х -- на початку 80-х рр. сприяв популярності ідей монетаризму. Однак у подальший період привабливість монетаризму почала різко знижуватись. Стало очевидним, що монетаристська теорія в чистому вигляді не дає пояснень кількох суттєвих явищ і процесів, від яких залежить ефективне використання об'єктивних чинників економічного розвитку. Досить вразливими виявились і практичні рекомендації монетаризму. Свідченням того стали монетаристські експерименти, що проводились на початку 1980-х рр. у США і Англії, не давши очікуваних результатів[5, c.50].

У зв'язку з цим у самому таборі монетаризму настав період критичного перегляду деяких досить принципових методологічних постулатів, що знайшло вияв у теоретичній диференціації зазначеного напрямку наукової думки та виокремленні кількох економічних течій. Англійський економіст Баунінг розмежовує три групи монетаристів: неокласиків, градуалістів і прагматиків. Вказані напрямки монетаризму об'єднуються спільністю поглядів щодо можливостей саморегуляції ринкової економіки і визнання контролю над інфляцією як визначального напрямку економічної політики.

Монетаристи-неокласики об'єднують у своїх рядах найрадикальнішу групу прихильників цього вчення. Ідеться найперше про чиказьку школу монетаризму на чолі з М.Фрідманом, які стоять на позиції абсолютної гнучкості цінового механізму й відповідній ефективності грошової (монетарної) політики.

Монетаристи-градуалісти представляють своєрідний центр у позиціях монетаризму. До цієї групи належить відома в економічній теорії англійська школа монетаризму на чолі з Д.Лейдером. Представники цієї течії вважають, що еластичність цінової структури є недостатньою. Це уповільнює реакцію ринкового механізму на зміни у пропозиції грошей, породжуючи відповідний часовий лаг між здійсненням грошової політики і реакцією економічного організму. Виходячи з цього, ставиться завдання «ступінчастого» зниження темпів інфляції. Ідеться про здійснення політики грошового градуалізму , яка передбачає не різке (як у концепції монетаристів-неокласиків), а поступове і стабільне зниження темпів зростання грошової маси в період розвитку інфляційних процесів[5, c.50].

Монетаристи-прагматики найбільш стримано ставляться до ідеї повного підпорядкування всієї економічної політики контролеві над кількістю грошей в обігу. Вони вважають, що в боротьбі проти інфляції слід використовувати і фінансові важелі стримання доходів. Ідеться про органічне поєднання жорсткої грошової політики з політикою в галузі доходів. Як наслідок, їхня позиція не лише помітно наближається до кейнсіанської теоретичної моделі макроекономічного розвитку, а й у багатьох випадках методологічно зливається з нею[5, c.51].

У структурі сучасної економічної думки вирізняються ще дві течії наукової теорії, що належать до нового консерватизму. Ядром останнього виступає монетаризм. Це «сеплай-сайд економіко -- економіка пропозиції, а також нова класична школа раціональних сподівань.

У чому полягає важливість розвитку цих досить впливових течій сучасної економічної думки для теорії грошей і грошової політики? У подальших темах посібника буде дано докладну відповідь на це питання. А зараз обмежимося тим, що, хоча представники і «сеплай-сайд економікс», і нової класичної школи висновують свої теоретичні погляди з ідей сучасної кількісної теорії грошей, при визначенні практичних рекомендацій економічної і, зокрема, грошової політики їхні позиції, як і позиції монетаристів-практиків, багато в чому збігаються з рецептами нових кейнсіанців. Ця досить вагома констатація є свідченням вельми важливої тенденції, що визначає специфіку сучасного розвитку теоретичної думки. Йдеться про процес формування нового синтезу кейнсіанських і неокласичних теорій грошей. Новітній зміст цього синтезу пояснюється тим, що і кейнсіанський, і неокласичний підходи репрезентовані в ньому в оновлених, багато в чому збагачених сучасною практикою формах. Вказаний синтез по суті є тією методологічною основою, на якій формується нова система теоретичних поглядів стосовно місця і функцій грошей у нових умовах економічного розвитку.

Така можливість може стати реальністю, якщо максимально використати не лише все те позитивне, що напрацьовано впродовж тривалого часу (багатьох десятиліть) цими двома провідними напрямками світової економічної думки, а й чітко окреслити логічні межі їх ефективного застосування. Важливо визначити простір, що потребує додаткового методологічного матеріалу. Маємо реально розуміти те, що таким простором і для неокласиків, і для кейнсіанців є сфера виробничого процесу. Звісна річ, що ступінь абстрагування цих шкіл від названої сфери різний. Кейнсіанська теорія своїм корінням «входить» у відтворювальний процес. Вона, як уже зазначалося, пов'язана з ним значніше, ніж неокласики й монетаристи. Але все ж таки економічні процеси, що відбуваються безпосередньо у сфері виробництва, ніколи не були і не є нині предметом дослідження як кейнсіанства, так і неокейнсіанства. Добре відомо, що цими проблемами найбільше переймався марксизм. Це була водночас і найсильніша, і найслабша його риса. Сильна -- тому, що йшлося про фундаментальні основи суспільного буття, слабка -- тому, що цією теорією допускалася протилежна крайність -- фактичне ігнорування сфери обігу в її сучасному сприйнятті.

Представники ортодоксального (гіксіанського) кейнсіанства не тільки не надали цій важливій методологічній позиції Дж.М.Кейнса відповідної вагомості, а навпаки -- зробили все, аби знецінити її. Не випадково представники сучасного кейнсіанства, вдаючись до спроб аргументувати «нову теорію грошей», звертаються спершу до названих фундаментальних положень свого вчителя.

З огляду на можливість інтеграції в структуру сучасного кейнсіансько-неокласичного синтезу, що нині формується, окремих положень теорії трудової вартості, то вона може розглядатися як така, що має реальне підґрунтя. Мається на увазі формування ширшої методологічної конструкції подальшого розвитку теорії грошей, яка поєднувала б у собі позитивний матеріал не лише неокласичного і пост-кейнсіанського напрямків економічної науки, а й класичного марксизму. Саме так ставить питання один із західних економістів, представник посткейнсіанського напрямку політичної економії Девідсон. Вказуючи на необхідність розроблення нової «фундаментальної теорії грошей», він підкреслює, що «справжнього прогресу в науці можна досягти лише тоді, коли спиратися на плечі геніїв, що проклали шлях», в числі яких поряд із Смітом і Д.Рікардо, М.Маршаллом, Кейнсом західний економіст називає ім'я К.Маркса.

ВИСНОВКИ

За своїм місцем у товарному виробництві й обміні гроші -- це специфічні товар, що мае властивість обмінюватися на будь-який інший товар, тобто є загальним еквівалентом.

За своїм місцем у товарному виробництві й обміні гроші -- це специфічні товар, що має властивість обмінюватися на будь-який інший товар, тобто є загальним еквівалентом.

Природа грошей як загального еквівалента визначається насамперед їх походженням. Як було показано вище, гроші виникли внаслідок стихійного виокремлення з безлічі товарів одного, найпридатнішого за своїми фізичними властивостями виконувати роль загального еквівалента. Але й після завершення формування грошей як самостійного економічного явища носієм їх протягом тисячоліть були товари в їх натурально-речовому вигляді, зокрема срібло і золото. Будучи звичайними товарами, вони визначали товарну природу і грошей, суспільну роль яких виконували, так би мовити, за сумісництвом.

Проте не можна пояснювати товарну природу грошей тільки їхнім походженням чи закріпленням їхньої суспільної ролі за певним конкретним товаром. Гроші є товаром самі по собі, no своїй суті, що визначається їхнім місцем у товарних відносинах. Це помітно було вже за тих умов, коли в ролі грошей виступали конкретні товари. Так, золото, ставши монопольним носієм грошової суті, набуло noдвійного існування -- як звичайний товар і як гроші. Подвійність виявлялась як у його споживній, так і в міновій вартості.

Суть номіналістичної теорії грошей полягає у запереченні товарної природи грошей, визначенні їх як умовних знаків, що позбавлені внутрішньої вартості. Згідно з цією теорією гроті виникають як продукт погодженості між людьми з метою полегшення обміну або як наслідок законодавчих актів уряду, а вартість грошей незалежно, від їх матеріального змісту і визначається лише найменуванням.

Перші спроби (з тих, що відомі історії економічної думки) теоретично осмислити суть грошей та їхнє місце в господарському житті суспільства були зроблені античними мислителями Ксенофонтом, Платоном, а надто Аристотелем. У наукових дослідженнях останнього знаходимо не лише кілька винятково важливих гіпотез щодо походження грошей, зміст їхніх основних функцій, але й досить успішні спроби аналізу грошових відносин у їх взаємодії з іншими явищами та процесами економічного життя. Ідеться про характеристику лінії взаємозв'язку економічних теорій товар -- гроші -- капітал, що дозволяє збагнути об'єктивну основу, на яку сперта вся система наукових знань із проблем товарно-грошових відносин.

Металістична теорія грошей ототожнює грошовий обіг з товарним обміном і стверджує, що золото й срібло вже за своєю природою с грошима. Вона не враховує суспільної природи грошей, вважає гроші простим засобом обміну, а резервній функції металевих грошей надає фундаментального значення.

Металістична теорія з'явилися ще в античні часи. Подальший розвиток металістична теорія одержала в епоху первісного нагромад-ження капі галу, коли вона відіграла певну прогресивну роль у боротьбі проти псування монети. У найбільш закінченому вигляді ця теорія була сформульована меркантилістами, які пов'язували її із вченням про гроші як про багатство нації.

Слід враховувати, що вся система теоретичних поглядів маржиналізму і -- відповідно до її змісту -- визначення суті грошей як «соціальної умовності», яка має лише технічне застосування, виступає як «вуаль» економічних процесів і спирається на класичну теорію загальної рівноваги Л.Вальраса. Згідно з цими теоріями ринкова економіка є внутрішньо збалансованою системою. Звідси й уявлення про те, що гроші лише «накладаються» на структуру економічних відносин, яка функціонує пропорційно, виступаючи в ній суто екзогенним чинником.

Докорінна перебудова вказаної системи теоретичних поглядів з приводу суті грошей, їх місця і ролі у структурі економічних відносин відбулася у першій третині нинішнього століття. Ця перебудова пов'язана з працями одного з найвидатніших економістів XX ст. Дж.М.Кейнса (1883 -- 1946). Йдеться про знамениту тріаду Кейнсових праць, що посіла чільне місце в теорії грошових відносин. Це книжка «Трактат про грошову реформу» (1923 р.), двотомне видання «Трактат про гроші» (1930 р.) і визначальна праця англійського вченого, що стала класикою світової економічної думки,-- «Загальна .теорія зайнятості, відсотка і грошей» (1936 р.) [5, c.31].

Всупереч уявленню про внутрішню збалансованість ринкової економіки Дж.М.Кейнс у своїх працях теоретично довів, що механізм ринкової конкуренції за нових умов економічного розвитку не в змозі самотужки, без втручання держави, забезпечити ефективне використання головних чинників виробництва й відповідну рівновагу процесу розширеного відтворення.

Відродження на базі кейнсіанства неокласичних ідей щодо визначення місця і ролі грошей в ринковій економіці мало не лише загальноекономічні, а й теоретичні передумови. Мова йде про використання непослідовності Дж.М.Кейнса в його характеристиці проблем економічної рівноваги ринкового господарства. Хоча обґрунтування теоретичної концепції грошей в системі товарних відносин базувалося на його ідеї щодо внутрішньої нестабільності ринкової економіки, така нестабільність розглядалася Дж.М.Кейнсом лише як ситуація, що діє в умовах неповної зайнятості. У тих випадках, писав він у роботі «3агальна теорія зайнятості, відсотка і грошей», коли на основі державної політики економіка наближається до повної зайнятості, «з цього моменту класична теорія (мається на увазі теорія загальної рівноваги) знову набуває сили«. Відповідно до цих умов зберігає, за поглядами Дж.М.Кейнса, силу і неокласичний підхід до аналізу місця в економіці грошового чинника, що методологічно спирається на теорію рівноваги.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Банки и банковские операции: Учебник для вузов / Под ред. Е. Ф. Жукова. -- M.: Банки и 6иржи, ЮНИТИ, 1997.

2. Банківська енциклопедія / 3а ред. A. M. Мороза. -- К.: Ельтон, 1993.

3. Банківська справа: Навчальний посібник/ За ред. Проф. Р.І. Тиркала. - Тернопіль: Карт-бланш, 2001. - 314с.

4. Вступ до 6анківської справи / 3а ред. M.I. Савлука. -- К.: Лібра, 1998.- 344с.

5. Гальчинський A. C. Теорія грошей: Навч.-метод. посібник. Видання четверте, змінене і доповнене -- Київ: в-во Соломії Крушельницької „Основи”, 2001.

6. Голуб A., Семенюк Л., Смовженко Т. Гроші, кредит, банки. -- Львів: Центр Європи, 1997.

7. Гроші , банки та кредит : у схемах та коментаріях./ за редакцією Б.Л. Лувша.- Львів , 1999.

8. Гроші та кредит: Підручник / M. I. Савлук, A. M. Мороз, M. Ф. Пуховкіна таін.; За загальною редакцією Савлука. -- K.: КНЕУ, 2002. - 598с.

9. Гроші та кредит. Підручник/ За ред. Б.С. Івасіва - Київ, КНЕУ, 1999.

10. Костюченко О.А. Банківське право: Баківська система. Національний банк. Комерційні банки. Кредитування. Ринок цінних паперів. Національне валютне законодавство. Банківські системи зарубіжних країн. Інститут банківської таємниці: Навчальний посібник. - 2-ге видання. - Київ: А.С.К., 2001. - 576с.

11. Лагутін В. Д. Гроші та грошовий обіг: Навч. посібник. -- К.: Тов. «3нання». KOO, 1998.

12. Основи економічної теорії: Підручник/ О.О. Мамалуй, О.А.Гриценко, Л.В. Грищенко, Г.Ю. Дарнопих та ін.; За загальною редакцією О.О. Мамалуя. - К.: Юрінком Інтер, 2003. - 480с.

13. Основи економічної теорії/Посібник для студентів вищих навчальних закладів/ В.О.Рибалкін, М.О.Хмелевський , Т.І.біленко, А.Г. Прохоренко та ін. - К.: Видавничий центр „Академія”, 2003. - 352с.

14. Юридична енциклопедія: В 6 томах. Т.1: А-Г / Редкол.: Ю.С.Шемчушенко (голова редкол.) та ін. - К.: „Українська енциклопедія” імені П.М. Бажана, 1998.- 669с.:іл.

Размещено на Allbest.ru