Шляхи підвищення ефективності малого підприємництва

Організаційний прогрес виступає як комплексна характеристика процесу використання організаційних чинників розвитку і підвищення ефективності виробництва та інших видів людської діяльності. Блок його менеджменту створює умови для успішного здійснення науково-технічного прогресу і включає такі напрямки інноваційної діяльності фірми:

удосконалення існуючих і застосування нових методів і форм організації виробництва, праці та процесів управління -- деконцентрації, конверсії, диверсифікації, запровадження гнучких виробничих систем;

розробка і застосування окремих (або усієї сукупності) елементів господарського механізму--перехід на ринкові економічні відносини з державою та іншими контрагентами; впровадження нових систем планування і прогнозування, фінансування, ціноутворення, мотивації і оплати праці;

запровадження нових форм активізації людського чинника -- професійної перепідготовки і перенавчання кадрів для ринкової системи господарювання.

До блоку інвестиційного менеджменту належать такі напрямки діяльності фірми, як обґрунтування і практична реалізація інвестиційної політики і стратегії, формування й використання інвестицій, визначення привабливості та економічної ефективності різних інвестиційних проектів.

Формування інноваційно-інвестиційного менеджменту в Україні.

Добре скоординованої та всеохоплючої системи організаційно-економічного управління інноваційними процесами й інвестиційними ресурсами у нашій країні поки що не існує. Таку систему необхідно терміново створювати, використовуючи окремі наявні і впроваджуючи нові її структурні елементи.

Запровадження у сферу інноваційно-інвестиційної діяльності ринкових методів господарювання вимагає докорінної трансформації традиційних організаційних форм і подолання невиправданого монополізму, формування активно діючої системи фінансування й стимулювання новинок і нововведень.

Сучасні інноваційні процеси мають місце за започаткованої в Україні широкомасштабної конверсії підприємств та організацій військово-промислового комплексу.

Ефективна інноваційна діяльність потребує використання нових форм управління циклом "наука--техніка--виробництво". До них, зокрема, належить створення і функціонування мережі так званих технопарків та "інкубаторів".

Створення технопарків, спеціалізованих на розробці нових технологій і видів продукції, є можливим і ефективним у багатьох напрямках (залежно від функцій і рівня кооперування інноваційно-виробничої діяльності). Найбільш поширеними можуть бути парки (центри):

технологічні (спеціалізовані на впровадженні високих технологій; мають у своєму складі компанії ризикового капіталу);

промислові (що базуються на раціональному використанні виробничого потенціалу й об'єктів інфраструктури);

дослідно-конструкторські (спрямовані на використання прикладних науково-дослідних робіт і проектування нових виробів, серійне виробництво яких потім організується поза межами таких парків).

Для формування інноваційного бізнесу практично необхідні спеціалізовані організаційні утворення типу "інкубаторів ", які здатні формувати сприятливе підприємницьке середовище з усім спектром наукових, виробничих, фінансово-кредитних послуг. Такими можуть стати центри розвитку бізнесу та підприємництва, регіональні технологічні й інноваційні центри у вузах та наукових організаціях, структурні ланки об'єднань підприємств асоційованого спрямування. Діяльність державних і приватних "інкубаторів" може охоплювати: наукове консультування і попередню експертизу інноваційних проектів; фінансову підтримку наданням венчурного капіталу, власних коштів спонсорів, державних субсидій; поліресурсне забезпечення; формування підприємницького середовища діяльності та позитивного гудвілу.

Ефективний інноваційний менеджмент неможливий без формування і постійного оновлення високопрофесійного науково-технічного персоналу та відповідних менеджерських кадрів, здатних ефективно діяти у ринковій системі господарювання.

Система державного фінансування інноваційної діяльності має надавати пріоритет фундаментальним і пошуковим науковим дослідженням, національним науково-технічним програмам, а певна . частина бюджетних коштів -- спрямовуватись на проведення паралельних розробок і реалізацію альтернативних проектів. Потрібно трансформувати існуючу практику, за якої переважну частку (майже 90 %) загального обсягу асигнувань, розподілюваних Міністерством України у справах науки і технологій, отримують науково-дослідні інститути НАН України [10, c.300].

При вирішенні питання щодо фінансування проектів варто здійснювати експертизу кожної програми на предмет її відповідності завданням підвищення ефективності виробництва та окупності інвестицій у мінімальні строки. Необхідно також започаткувати і розширювати програми "свояків" (за зразком зарубіжних) як форму організації інвестиційної діяльності, створювати фінансово-промислові групи з метою спільного державно-комерційного фінансування інвестиційних проектів.

Інноваційні процеси в Україні стануть спроможними ініціювати потужні імпульси розвитку ефективної, соціально орієнтованої економіки за умови створення належного правового та інформаційного поля.

Треба якомога швидше завершити законодавче забезпечення таких галузей: науково-технічної стратегії України; інтелектуальної власності, правового статусу наукових працівників та інженерних кадрів; регулювання діяльності науково-дослідних організацій, технопарків та "інкубаторів"; оцінки і оплати інтелектуальної праці; контрактно-конкурсної системи розробки і реалізації інноваційних проектів; стимулювання міжнародного науково-технічного співробітництва, активної зовнішньоекономічної та спільної з іноземними партнерами науково-підприємницької діяльності; винахідництва і патентно-ліцензійної роботи на підприємствах і в організаціях різних форм власності.

Конкурентоспроможність продукції та шляхи її забезпечення

Поліпшення якості засобів і предметів праці відіграє важливу роль в інтенсифікації виробництва. Зростання продуктивності, надійності та довговічності виробів рівнозначне нарощуванню обсягів їхнього випуску без збільшення витрат на матеріальні й трудові ресурси.

Конкурентоспроможність -- це сукупність споживчих властивостей виробу, що характеризують його відмінність від виробу-конкурента за ступенем відповідності конкретним суспільним потребам, а також з урахуванням витрат на їхнє задоволення. Точна оцінка рівня конкурентоспроможності продукції може здійснюватись за трьома групами показників: технічних, економічних, організаційних.

Визначення конкурентоспроможності виробів за технічними показниками здійснюється у такій послідовності:

встановлюються одиничні параметричні показники і порівнюють ся зі значенням гіпотетичного (ідеального) показника, здатного задовольнити відповідну суспільну потребу на 100 відсотків;

оцінюється пересічний груповий технічний показник за рейтинговим принципом (з урахуванням значущості одиниці параметру);

розраховується показник конкурентоспроможності виробу порівняно з виробом-конкурентом як співвідношення його групового технічного вимірника та аналогічного параметру конкуруючого виробу, якщо це співвідношення становитиме більше за одиницю, то даний виріб має конкурентні переваги.

Економічні показники, що формують ціну споживання виробу, охоплюють такі вартісні елементи:

Д витрати на транспортування виробів до місця експлуатації (споживання);

Д вартість установки (монтажу) та приведення в робочий стан складних технічних виробів;

Д витрати на паливо та електроенергію (по виробах, які потребують споживання цих енергоносіїв);

Д вартість навчання і заробітна плата обслуги;

Д витрати на придбання запасних частин і післягарантійний сервіс технічних виробів;

Д витрати на страхування виробів та обслуги;

Д інші непередбачувані і важкопрогнозовані витрати.

У процесі визначення конкурентоспроможності тих або інших виробів мають бути враховані також організаційні показники, які охоплюють систему знижок з продажної ціни, умови платежу за товар, терміни й умови постачання, гарантії тощо.

Практика господарювання допускає використання дещо простішого методу оцінки конкурентоспроможності виробів, який зводиться до обґрунтування і вибору головних техніко-економічних параметрів та присвоєння певної кількості балів (за прийнятою п'яти-або десятибальною системою) усім конкуруючим між собою виробам. Для кожного з цих виробів визначається певна сума балів -- інтегральний показник конкурентоспроможності на ринку. Конкурентоспроможність виготовлених і призначених для продажу на ринку виробів можна також визначати за ціновими показниками, порівняльною вартістю та прибутковістю.

При визначенні рівня конкурентоспроможності продукції вирішального значення набуває співвідношення між категоріями "вартість" (уречевлена у товарі суспільна праця продуцентів) та "корисність" (споживча вартість у суспільному масштабі).

Ступінь науково-технічного й економічного розвитку країни, потужність і якість її виробничого потенціалу та міжнародний імідж визначаються конкурентоспроможністю виготовлюваної продукції, обсягом її експорту. Нині Україна має в цілому низький рівень конкурентоспроможності вітчизняних виробів. Обсяг експортованих товарів ще не відповідає її потенційним можливостям. Тому треба терміново задіяти як використовувані раніше, так і нові шляхи підвищення якості виробів та забезпечення конкурентоспроможності товарів

Для підвищення якості виробів визначальний характер має вдосконалення їхнього проектування.

Саме на проектній стадії створення нового продукту формується належна запорука його технічного рівня і якості. Про вирішальне значення стадії проектування для досягнення рівня якості відповідно до вимог ринку свідчить хоча б той факт, що понад 50 % відмов технічних пристроїв спричиняються дефектами, допущеними саме на цій стадії.

У переліку заходів, що забезпечують досягнення і підтримання впродовж тривалого часу конкурентоспроможності виробів, необхідно відзначити важливість запровадження міжнародних стандартів, які розробляються Міжнародною організацією стандартизації-- ІСО і використовуються для сертифікації виробів, що експортуються в інші країни і реалізуються на світовому ринку.

За умов усе масштабнішого розвитку зовнішньоекономічної діяльності підприємств України найважливішим елементом виробничого менеджменту і системи управління якістю є сертифікація продукції. Як свідчить світовий досвід, так звана безсертифікатна продукція оцінюється на світовому ринку у 3--4 рази дешевше за аналогічні сертифіковані вироби.

Для набуття іміджу надійного партнера підприємствам України варто створювати і сертифікувати також власні системи якості -- сукупність організаційних структур, відповідальності, процедур, процесів і ресурсів, що забезпечують здійснення належного керування якістю.

3.3 Оптимізація поточних витрат і розмірів виробничих підприємств малого бізнесу

Для того, щоб почуватися впевнено в умовах ринкової конкуренції та забезпечувати фірмі підприємницький успіх, необхідно скорочувати передовсім поточні витрати на виробництво продукції (надання послуг). Але світовий досвід показує, що найкращих результатів можна досягти не за найбільшої мінімізації витрат на виробництво, а за їхньої оптимізації, коли реальне зниження витрат становить приблизно 90 % максимально можливих. Реалізація решти 10 % потенційної економії, як правило, потребує настільки великих додаткових капітальних витрат, що вони стають економічно недоцільними.

Оптимальними треба вважати такі витрати на виробництво і реалізацію продукції (послуг), які забезпечують підприємницькій структурі отримання максимально можливого прибутку.

Найпростішим і найприйнятнішим методом кількісного визначення оптимальних витрат на виробництво продукції (послуг) є порівняння поточних витрат на виготовлення тих самих виробів на кількох підприємствах у межах корпорації або іншої подібної підприємницької організаційної структури.

Для того, щоб кількісно охарактеризувати стан справ на будь-якому підприємстві стосовно оптимізації поточних витрат, можна впровадити спеціальний показник -- коефіцієнт оптимальності фактичних витрат (k_опт), розрахований за формулою

k_опт =В_min/В_факт

де В_min -- мінімально можлива величина витрат на порівнюваних підприємствах; В_факт -- фактична величина поточних витрат на конкретному підприємстві.

Практично важливою проблемою концентрації і деконцентрації виробництва продукції (надання послуг) за ринкових умов господарювання є обґрунтування найдоцільніших розмірів підприємств певної галузі народного господарства.

Оптимальним прийнято вважати такий розмір підприємства, за якого забезпечується отримання максимально можливого прибутку за мінімальних витрат виробничо-фінансових ресурсів. Найбільш відпрацьованим є метод визначення розмірів підприємств, що виготовляють однорідну (однакову) продукцію. Дослідження і конкретні розрахунки оптимального розміру будь-яких монономенклатурних підприємств можна робити за такими трьома показниками:

чисельність працюючих;

обсяг виробництва товарної продукції;

витрати на грошову одиницю товарної продукції.

Висновки

Становлення малого бізнесу є життєво необхідною умовою реформування української економіки. Мале підприємництво здатне забезпечити структурну перебудову економіки, створити нові робочі місця, сприяти процесам приватизації та демократизації. Розвиток МП є гарантом невідворотності вітчизняних ринкових перетворень.

Сектор малого бізнесу в Україні ще недостатньо розвинутий. Спостерігається підвищена концентрація МП у торгівлі, матеріально-технічному постачанні та громадському харчуванні, тобто галузях зі швидкою окупністю капіталу. Існує тенденція до зменшення кількості МП у промисловості. За офіційною статистикою найбільше МП перебуває у колективній власності (65%), приватними є 31% та державними - 0,9%. В регіональному розрізі МП розташовані надзвичайно нерівномірно.

Негайних змін потребує податкова ситуація. Необхідно реформувати податкову систему для усіх підприємств: зменшити податковий тиск шляхом зниження податків на заробітну плату, ПДВ, митних зборів на імпортовану продукцію, зменшити кількість податків та різноманітних платежів; перетворити податкову систему на стимулюючий фактор розвитку малого бізнесу.

МП перебувають у складній фінансовій ситуації. Проблема отримання фінансування для бізнесу є суттєвим фактором, що стримує появу нових господарських одиниць та розширення вже існуючого бізнесу. Проте в умовах хронічної нестачі державних коштів та економічної нестабільності говорити про фінансову підтримку малого бізнесу ще зарано. Такі заходи державної підтримки малого підприємництва, як створення фондів фінансування, виділення пільгових державних кредитів, гарантування позик для МП, не матимуть успіху в сучасній економічній ситуації. В Україні ще не склалися оптимальні передумови для ефективного використання пільгових кредитів. Ці заходи фінансової допомоги можуть "запрацювати" тільки в економіці, яка досягла певної стабільності.

Тому сьогодні увагу держави доцільно сконцентрувати на забезпеченні сприятливих умов для розвитку підприємництва: проведенні комплексних економічних реформ, запровадженні пільгового оподаткування суб'єктів малого бізнесу, дерегулюванні підприємницької діяльності.

Мала приватизація не дала значного поштовху розвиткові малого підприємництва в Україні. Ефективність приватизаційного процесу була значно підірвана його повільними темпами, багатьма обмеженнями щодо викупу та подальшої експлуатації об'єктів. В результаті багато об'єктів стали власністю тих, хто нездатний ними управляти.

При подальшому проведенні малої приватизації необхідно більше застосовувати конкурентні методи продажу об'єктів, ліквідувати необґрунтовані обмеження і використовувати лише ті, які є економічно доцільними, тощо.

На сьогодні ефективної системи державної підтримки малого підприємництва в Україні не існує. Істотним недоліком усіх невдалих спроб становлення дієвої системи державної підтримки МП є повільне здійснення радикальних економічних перетворень. Першочерговою метою підтримки повинно бути не вирішення конкретних проблем МП, а забезпечення сприятливих загальних умов для розвитку підприємництва. Саме така політика може бути найефективнішим стимулятором становлення малого бізнесу в Україні.

Хотілося б помітити, що безперечна перспективність сектора малого і середнього підприємництва в сучасній економіці і, отже, великий інтерес до нього не треба розглядати лише як чергову компанію в системі антикризових заходів, але і як довготривалий напрям структурної політики, природним чином, що забезпечує органічну змичку виробничих і ринкових процесів в українському господарстві, реалізацію сучасної стратегії економічного зростання протягом довготривалого переходу. Бо, саме малі підприємства, особливо у разі задовільної розробки нової державної політики в області малого підприємництва, можуть стати основою ринкових структур у багатьох галузях, забезпечити перелив інвестицій в сфери найбільш ефективного додатку ресурсів і тим самим з'єднати процеси структурної політики і формування ринку.

Список використаних джерел

1. Ансофф И. Стратегическое управление. - М., 2000.- 322с.

2. Анчишкин А. Наука-техника-экономика. К.: Экономика.-1999.-с.12

3. Баженов Ю.К. Малое предпринимательство. - Л., 1999.- 104с.

4. Бизнес: Оксфордский толковый словарь: Англо-русский Свыше 4000 понятий. - М.: ИПА «Прогресс-Академия», Изд-во РГГУ, 1995

5. Богйон Г., Горняк О. Проблеми створення малих підприємств (на прикладі України та Франції) - Одеса: Астропринт, 1998. - 112с.

6. Колесников А., Колесникова Л. Малый и средний бизнес: эволюция понятий и проблема определения // Вопросы экономики. - 1996. - № 7.- с. 46.

7. Крутик Л.І. Малий бізнес та підприємництво в ринкових умовах господарювання. - К.: Центр навчальної літератури, 2002. - 307с.

8. Муравьев А.И. Малый бизнес: экономика, организация, финансы. Учебное пособие для вузов. - СПб.: Изд. дом «Бизнес-пресса».- 608с.

9. Подсолоненко В.А. Підприємництво. - К.: Центр навчальної літератури, 2003. - 616с.

10. Покропивний С. Ф.,Ю Колот В. М. Підприємництво: стратегія, організація, ефективність: Навч. посібник. - К.: КНЕУ, 1998.- 352с.

11. Савченко В. Феномен предпринимательства // Экономический журнал.- 1995.№ 9.- с. 14-16.

12. Сей Ж.-Б. Трактат политической экономии. М., 1986. 17с.

13. Селиванов В. Підприємництво в Україні: Проблеми становлення та перспективи розвитку. - Право України, 1995. - №8.- с.10.

14. Сизоненко В.О. Сучасне підприємництво: Довідник. - К.: Знання-Прес, 2003. - 379с.

15. Хайек Ф. Конкуренция как процедура открытия // Мировая экономика и международные отношения. - 1989. № 12. - 10с.

16. Шумпетер Й.А. Теория экономического развития. М., 1999.-176с.

Размещено на Allbest.ru