Різноманітність форм власності в економіці України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Черкаський національний університет імені Богдана Хмельницького

Кафедра економічної теорії, інноватики та міжнародної економіки

РЕФЕРАТ

з дисципліни «Основи економічної теорії»

на тему ”Різноманітність форм власності в економіці України”

Виконала

студентка 2 курсу групи МО

спеціальності Менеджмент організацій

ННІ економіки і права

Алікперова Лала Тофіківна

Науковий керівник

К. е. н. , доцент, Прощаликіна А. М.

Черкаси-2015

ЗМІСТ

Вступ

Розділ 1. Зміст власності

1.1 Поняття власності, його юридичний і економічний зміст

1.2 Відносини власності

1.3 Права власності

Розділ 2. Форми власності

2.1 Історичні форми власності

2.2 Ознаки класифікації форм власності

2.3 Форми власності

Висновки

Список використаних джерел

ВСТУП

Власність відноситься до найбільш важливих та складних проблем економіки і економічної теорії. Історія економічного життя суспільства в періоди підвищеної соціальної активності веде, як правило, до перерозподілу об'єктів і прав власності.

На передодні ХХI ст. наша країна почала перехід до ринкової економіки, ринкового господарського механізму. Численні економічні проблеми нам доводиться вирішувати вперше. Прощаючись з адміністративно-командною системою в економіці і господарстві, ми тим самим лише утворюємо передумови для ринкового господарства, становлення якого не може виникнути водночас. Відомо, що зародження ринкових відносин почалось ще при розкладі первіснообщинного ладу. Але свого розквіту товарно-грошові відносини досягли при капіталізмі. Звісно ж, нам не потрібно повторювати всі етапи і перипетії, якими багата історія ринку. Ми можемо скористуватись досвідом інших держав. Але складність задачі складається в тому, що до цих пір ніхто в світі не переводив на ринкові рейси настільки громіздкий господарський комплекс, яким являється наша економіка. Немає історичних аналогів цьому процесу. Але є гнучко реагуючий на вимоги часу ринковий механізм сучасного західного суспільства.

Необхідно підкреслити, що не існує економічної системи без слабкостей та недоліків.

Складно однозначно визначити який вплив на похитну економіку України надасть ринкова система. Численні економісти України і зарубіжних країн дають різноманітні прогнози і вбачають різні тенденції в подальшому розвитку нашої країни. Але одне очевидно: неможливо повернутися назад до чисто командної економіки. Головне - знайти правильний шлях в просуванні до економічного прогресу, виробити науково обґрунтовану концепцію економічного розвитку України.

Суспільна думка завжди приділяла більше уваги проблемі власності. Спеціальні звернення до неї містяться в історичній, філософській та художній літературі.

РОЗДІЛ 1. ЗМІСТ ВЛАСНОСТІ

1.1 Поняття власності, його юридичний і економічний зміст

Власність відноситься до найбільш важливих та складних проблем економіки і економічної теорії. Історія економічного життя суспільства в періоди підвищеної соціальної активності веде, як правило, до перерозподілу об'єктів і прав власності.

Власність - 1) система об'єктивних відносин між людьми з приводу присвоєння коштів і результатів виробництва; 2) сукупність прав суб'єкта по управлінню умовами економікою, уявлення про власність формувалось в науці та в життя протягом багатьох сотень, навіть тисяч років, але все ще являється об'єктом аналізу, досліджень, дискусій.

Категорія “власність” історично увійшла в науковий обіг задовго до того, як виникли економіка, економічна теорія в якості особливої галузі науки. Перш за все власність стала офіційним об'єктом правової, юридичної природи і філософії. Формулювання власності походило ще в первісному суспільстві. Римське право уже визначало поняття власності і основних відносин, зв'язаних з нею, як то: володіння, користування, розпорядження.

Вихід відносин власності на перший план наукової і суспільної думки не випадковий. Перетворення у відносинах власності безпосередньо накладають відбиток на життя і добробут людей, зачіпають їх кровні інтереси, які видні на поверхні життєвих, суспільних явищ.

Довгий час власність як особливе суспільне відношення являлась безпосереднім предметом юриспруденції, перш за все громадянського права. Одначе з подальшим розвитком суспільного виробництва і появою нових форм підприємницької діяльності власність набуває великого значення в своєму економічному аспекті, стає нарівні з юридичною, яка також є визначальною економічною категорією.

Звернемось до вихідних понять і визначень.

Власність - відношення між людиною, групою чи співтовариством людей (суб'єктом), з одного боку, і будь-якою субстанцією матеріального світу (об'єктом), з другого боку, яке полягає в постійному чи тимчасовому, частковому чи повному відчуженні, від'єднанні, присвоєнні об'єкта суб'єктом. Так що власність характеризує належність об'єкта певному суб'єкту.

Суб'єкт власності (власник) - активна сторона відносин власності, можливість і право володіти об'єктом власності. Суб'єкти власності в кінцевому рахунку - свідомо істотні особи. Спроби замінити їх деякими категоріями типу “держава” без зазначення, які органи і особи представляють “державу”, приводять по суті до “безсуб'єктної” власності, яка являється абстракцією. Уособлювати, реалізувати практично право власності можуть тільки люди. Об'єкт власності - пасивна сторона відношень власності у вигляді предметів природи, речовини, енергії, інформації, майна, духовних, інтелектуальних цінностей, які цілком або в якійсь мірі належать суб'єкту. Об'єкти власності часто називають просто власністю, вкладаючи в це поняття як сам об'єкт, так і зв'язані з ним відношення з приводу власності.

В поняття “відношення власності” входять, з одного боку, відношення власника “до своєї речі”, тобто майнові, суб'єктно-обєктні відносини між суб'єктом і об'єктом. Ці первинні відносини служать матеріальною передумовою відносин між суб'єктами власності, тобто суб'єктивно-обєктних відносин. Останні представляють економічні відносини, які виникають у зв'язку з власністю, відображають майнові взаємозв'язки суб'єкта з іншими суб'єктами. Дана група відносин носить соціально-економічний характер і обумовлює перш за все форми розподіл майна, продукції, товарів, доходів, інших цінностей між власниками.

Юридичний зміст власності якраз і описується традиційним з часів римського права термінами - користування, володіння, розпорядження. Норми права, по-перше, фіксують статистику майна фізичних і юридичних осіб, визначаючи основу законної належності майна і гарантуючи його суверенність. По-друге, право регулює динаміку майна, тобто його оборот, в результаті чого стається зміна власників. Слід відзначити, що право оперує з уже існуючим майном, і тому його можливості відображення походження благ, які перетворюються в майно, обмежені. Право не відповідає на питання про те, як стається збільшення благ в якості об'єктів власності, як стається їх розподіл, в результаті чого одні стають зверхвласниками, а інші по суті позбавлені власності. Тобто юридична наука не розглядає реальний соціально економічно обумовлений процес присвоєння, яке відбувається в процесі утворення благ, що перетворюються в майно.

Економічний підхід до утримання власності має деякі істотні відмінності від юридичного (правового) підходу.

Специфіка економічного утримання власності полягає в наступних основних характеристиках.

1. Власність - це не річ і не просто відношення людей до речей, а відношення між людьми, які можуть бути зв'язані з речами (коштами і результатами виробництва). Але ці відносини мають не речовий, а соціально-економічний зміст і форми (з'єднання працівників з умовами виробництва, форми доходів та ін. ).

2. Монополізація умов виробництва одними суб'єктами і відчуження їх від інших або рівні права доступу працівників до умов виробництва характеризує соціально-економічний зміст відносин власності та визначають характер з'єднання основних факторів виробництва працівників і продуктивних ресурсів, та присвоєння результату.

3. Форми доходів утворюють економічну реалізацію власності і визначаються положенням суб'єктів у відношеннях власності.

При визначенні місця категорії власність в системі суспільних відносин:

* Перший економічний зміст категорії: власність залежить від характеру затверджених форм власності, котрі включають в себе відносини виробництва, розподіл, обміну, споживання. Наприклад, для ринкової економіки характерна перевага приватної власності;

* Друге: від власності залежить положення визначених груп, класів у суспільстві, їх можливості використання всіх факторів виробництва;

* Третє: форми власності змінюються згідно зі зміною способів виробництва, обумовленого розвитком продуктивних сил;

1.2 Відносини власності

Володіння - початкова вихідна форма власності, яка відображає юридичну, документально закріплену фіксацію суб'єкта власності, або ж факт реального володіння об'єктом. Але володіння ще не являється в повній мірі власністю в соціально-економічному смислі цього слова, що має на увазі не тільки володіння, але й розпорядження і використання об'єкта.

Користування означає використання об'єкта власності згідно з його призначенням та на розсуд і бажання користувача. Володіння та користування власністю можуть об'єднатися в руках одного суб'єкта або бути розділеними між різними суб'єктами. І навпаки, можна бути власником і не користуватись об'єктом власності, передавши це право іншому суб'єкту.

Розпорядження представляє в сучасних умовах найбільш всеосяжний, вищий спосіб реалізації відносин між об'єктом і суб'єктом власності, який дає суб'єкту право і можливість поступати по відношенню до об'єкту, і використовувати його в рамках закону, практично будь-яким бажаним чином аж до передачі іншому суб'єкту, глибокої трансформації, перетворення в другий об'єкт і навіть ліквідації.

Відповідальність - “тягар власності”. “Тягар власності” означає як інтерес до активного використання коштів виробництва, так і відповідальність за них, за їх долю, за їх ефективне функціонування, відшкодування збитків, нанесених об'єкту.

Розглянемо тепер відносини, які виникають між власниками, тобто є суб'єктно-суб'єктні відносини, розділивши їх на дві групи.

Перша група відносин виникає в умовах, коли доводиться ділити існуючу (створену раніше) власність, здійснювати тимчасовий або який здається кінцевим край. Використання, користування об'єкта власності за його призначенням частенько супроводжуються необхідним, який виникає на основі угоди, розподілом чи перерозподілом власницьких функцій між двома або декількома суб'єктами. Це, звичайно має місце, коли один і той же об'єкт належить декільком суб'єктам на певних засадах, що типово при сімейній, колективній, груповій власності.

Друга група відносин між суб'єктами власності відображає взаємовідношення власників з приводу взаємного формування щойно утворених ними цінностей, котрі стають новим об'єктом власності. Найбільш типова форма відносин другої групи - відносини з приводу спільного виробництва і розподіл виробничих, раніше не існуючих продукції, товарів, послуг.

В першій групі відносини власності в їх вихідному вигляді уже склались, об'єкт власності існує, так що проблема відносин полягає в регулюванні спільного використання об'єкта розподіл власницьких функцій.

В другій групі річ іде про присвоєння нового об'єкта власності, його розділення між претендентами, що в принципі представляє більш складну і гостру проблему.

В той же час і проблема пере розподіл уже існуючої власності, її передача із одних рук в інші здатна загострюватись в періоди революційних перетворень. Так, в українській економіці в процесі її реформування у весь зріст стала проблема перетворення складених форм власності, переходу від одних форм до інших, роздержавлення, приватизації. При цьому виникають самі різноманітні та несподівані претенденти на власність.

форма власність класифікація

1.3 Права власності

Право власності закріплює, фіксує і регулює відносини людей до речей, і в цьому розумінні воно завжди похідне від економічних відносин власності. Але в той же час воно виступає і передумовою економічного присвоєння, так як закріплене право власності на будь-які блага відкриває шлях до економічної форми нарощування власності, багатства. Майнове або речове право може бути виключним, абсолютним і відносним та відповідно виражатися у відношеннях розпорядження, володіння та користування.

Необхідність спеціального вивчення прав власності в економічній теорії пояснюється, по-перше, тим, що в реальності багато юридичних процесів у відновному процесі переходять в економічні та навпаки. По-друге, існують не тільки юридичні, але й економічні права власності.

В рамках правової науки розвинулись два основних направлення, які вивчають права власності, - континентальне і англо-саксонське. Континентальна традиція абсолютузує концентрацію прав власності на об'єкти присвоєння в одного володаря. Її класичним втіленням являється Кодекс Наполеона. В рамках цієї традиції приватна власність проголошувалась не тільки “священною і недоторканою”, але і “єдиною і неподільною”. Розосередження прав власності на одні і ті ж об'єкти серед декількох осіб в рамках цієї традиції розглядається як феодальні пережитки і як ерозія приватної власності. Будучи критично направленим проти феодальних традицій, континентальне право ідеально відповідало дрібнотоварному і ранньокапіталістичному виробництву, де одна людина могла виробити, обміняти, присвоїти дохід. При виникненні більш складних форм капіталістичного виробництва, в принципі “єдиності і неподільності” приватної власності не містилось утворення акціонерних товариств, транснаціональних компаній, партнерств, кооперативів і інших складних форм організації підприємництва.

РОЗДІЛ 2. ФОРМИ ВЛАСНОСТІ

2.1 Історичні форми власності

Форми власності можуть бути розглянуті в вертикально-історичному і горизонтально-структурному розрізах.

У вертикально-історичній класифікації форми власності утворюють вузлові пункти перерозподілу і концентрації прав власності. Така класифікація близька до традиційної формаційної класифікації, хоча і не співпадає з нею повністю.

Для первісних форм власності характерно те, що права власності ще не сформувались і, відповідно, не було інститутів та механізмів їх розподілу й перерозподілу. А звідси, не було умов для утворення економічної влади і економічної залежності. Рівні права на умови життя, праця та результат були характерною особливістю первісного присвоєння.

Антична форма власності відрізняється надзвичайно високою концентрацією прав власності у приватних осіб, коли права повної власності розповсюдились і на людей. Абсолютної концентрації прав власності у одних осіб відповідала стільки ж абсолютна відсутність прав у інших, котрі втрачали ознаки особистості.

Наступні розвитки людського суспільства супроводжувались послідовними руху до рівності особистості прав і волі. В цьому історичному рухові вслід за античною виникла феодальна власність. Вона характеризувалась абсолютними правами власності на умови виробництва і обмеженими правами власності на людей.

Антична і феодальна власності мають загальним те, що економічна влада була доповнена владою над особистістю людей.

Звільнення від особистої залежності призвело, з одного боку, до юридичного рівноправ'я всіх громадян, а з іншого боку, до нового типу відносин: економічної влади одних і економічної залежності інших. Якщо виходити із прийнятої класифікації по формаційному критерію, то цими здатностями володіє капіталістична система. При рівному розподілу громадянських прав тут стається нерівний розподіл і концентрація прав власності.

2.2 Ознаки класифікації форм власності

Питання про форми власності відноситься до числа самих складних в економічній теорії. Як зазначалось, класифікація форм власності може бути здійснена в історичному плані шляхом описання форм власності, які змінюють одна одну. Кожна із історичних форм, в свою чергу, конкретизується за об'єктами і суб'єктами власності, за характером присвоєння результатів виробництва та інших ознаках.

Функціональний, горизонтальний підхід до описання структури сучасних форм власності вимагає доповнити історичний підхід особливими характеристиками, виходячи із викладеного вище змісту власності як комбінації економічних правомірностей, які визначають положення і соціально-економічній статус суб'єктів економічного процесу.

Теоретичною основою функціонального визначення форм власності і їх структури являються економічні правомірності. Сучасна теорія прав власності налічує від десятка (в укрупненій класифікації) до півтора тисяч (в дрібній класифікації) правомірностей. Але далеко не всі правомірності можна вважати істотними, визначаючими соціально-економічне положення суб'єктів економічного процесу. Які можна вважати такими? Це перш за все - праця. Це основний фактор всіх економічних процесів, в тому числі і процесу присвоєння, оскільки саме в процесі праці виникає утворення об'єктів власності та всього суспільного багатства. В основі піраміди відношень власності і форм власності стоїть суб'єкт праці (робітник, селянин, інженер, програміст і т. п. ). Але суб'єктом утворення форми власності трударі і творці об'єктів власності можуть стати лише тоді, коли їх творче право доповнене іншими істотними правами власності: на ресурси, на процес виробництва і його результат, на доходи. Істотно важливо відзначити: хто володіє монопольно ресурсами або має на них абсолютне право власності, той має пріоритетне право на процес і результат виробництва, на доход і управління. На вершині піраміди процесу присвоєння знаходяться доходи. Вони - вихідний мотив і кінцевий результат економічного функціонування власності. Власник може уступити функцію управління, найнявши менеджерів; він може уступити права користування умовами виробництва, здавши їх в оренду. Але він не уступить нікому права присвоєння доходу і розпорядження ним. З точки зору економічних правомірностей власності положення робітників, які створюють блага, залежать від стану інших правомірностей. Робітники безумовно виступають творцями об'єктів або матеріальної основи власності. Але це зовсім не означає, що основні права власності належать тим, хто стоїть біля витоків реального творчого присвоєння. Історія і сучасність свідчать про те, що кінцеве присвоєння відривається від своїх витоків. Тут можливі декілька варіантів: 1) верховні права власності виявляються у тих, хто утворює об'єкти власності і реальне суспільне багатство; 2) трудиться один, а господарями утвореного стають інші суб'єкти і інститути; 3) можливі різні комбінації між названими двома полярними ситуаціями.

Другою істотною ознакою виділення форм власності являються правомірності розпорядження створеними об'єктами власності. Їх особливою вартісною формою являється дохід. Цей рівень правомірності передбачає економічну владу. В практичному здійсненні цих правомірностей також можливі варіанти: 1) дохід присвоює той, хто його створює; 2) створює один, а присвоює інший. Можливі і проміжні варіанти. Ближче до другої правомірності являється розпорядження майном. По суті майно у вартісній формі є накопичений (капіталізований) дохід.

І, нарешті, управління. Виділяючи цю правомірність, мають на увазі дві обставини. Процес творіння об'єктів власності в якому-небудь крупному масштабі нуждається в погодженні та координації всіх учасників. Але є і більш суттєва сторона названої правомірності у зв'язку з власністю. З утворенням акціонерних товариств функції і суб'єкти власності відділяються від функцій і суб'єктів розпорядження. Суб'єкти управління (менеджери), контролюючи рух, економічний обіг майна і активів, стають реальними володарями деяких правомірностей по розпорядженню коштів та результатів виробництва. В економічній теорії цей процес одержав назву “революцією управителів”.

2.3 Форми власності

При вивченні форм власності приходиться стикатись з відсутністю єдиної термінологічної бази в зв'язку з плутаниною в базисних поняттях. Такі форми власності, як загальнонародна, державна, суспільна, колективна сприймаються одними авторами як синоніми, іншими - як різні поняття. Те же саме й відноситься до понять індивідуальної, приватної, особистої власності. Для того, щоб досягнути розуміння в подальшому викладенні, спробуємо спочатку визначити, що таке форма власності, за яким критерієм вона визначається і які форми власності потрібно розрізняти між собою. Формою власності будемо називати її вид, який характеризується за ознакою суб'єкта власності. Інакше кажучи, форми власності визначає належність різноманітних обкатів власності суб'єкту єдиної природи. Виходячи з такого визначення, виділимо наступні форми власності.

Індивідуальна (індивідуалізована) власність, в межах якої суб'єкт власності персоніфікований як фізична особа, індивідуум, який володіє повним правом (в рамках законності) розпорядження об'єктом власності або частиною, часткою об'єкта, який йому належить. При такій формі власності власник знає, що ж належить саме йому.

В межах індивідуальної власності в залежності від природи об'єкта власності та характеру його використання власником, можна розрізнити особисту та приватну власність. Особисту власність відрізняють від приватної двояким чином.

По-перше, гадаючи, що особиста власність охвачує об'єкти індивідуальної власності, які використовуються, споживаються тільки самим власником або які надаються їм іншими особами в безкоштовне користування. Відповідно приватна власність - це об'єкти індивідуальної власності, які надаються в користування та споживання за певну платню іншим особам. Таке визначення застосовується до об'єктів у вигляді майна і предметів споживання. З іншого боку, можна взагалі вважати, що особиста власність - суть власності на предмети домашнього вжитку, особисте майно, споживчі товари.

Інший підхід до приватної власності полягає в тому, що це об'єкти індивідуальної власності, які використовуються із застосуванням чужої, найманої праці, тоді як особиста власність охвачує тільки об'єкти, які використовуються із застосуванням особистої праці власника. Таке визначення розповсюджується, звісно ж, в основному на засоби виробництва.

Відзначимо, що згідно як першого, так і другого визначення і обох разом взятих, знання суб'єкта і об'єкта власності само по собі не дає можливості відрізняти особисту власність від приватної. Один і той же об'єкт може бути і особистою і приватною власністю в залежності від характеру його використання, застосування, споживання. В той же час, використовуючи одне із визначень, або обоє разом, неможливо чітко визначити грань, яка відділяє особисту власність від приватної і постановити сам факт застосування особистої власності як приватної, якщо цим взагалі варто займатись.

В цьому світі важко погодитись з тим потоком побоювань навіть ворожості по відношенню до приватної власності, який успадкований багатьма українцями ще з радянських часів і посилився у зв'язку з переходом до ринкової економіки. Частіше всього несприйняття приватної власності обумовлено не глибоким розумінням її природи і необхідністю або недопустимістю, а ідеологічною підосновою, психологічним настроєм. Бо ж дуже багато років слово “приватник” трактувалось і сприймалось як ганебне, антисуспільне. Головне заперечення проти приватної власності полягає в тому, що при приватній власності на засоби виробництва, як констатується в роботах К. Маркса і В. Леніна, виникає експлуатація, присвоєння результатів чужої праці. На цій підставі був зроблений висновок про недопустимості приватної власності на засоби виробництва в умовах економічною устрою, який іменувався в Радянському Союзі соціалізмом.

Однак саме категорія приватної власності являється реально економічною, оскільки її застосування і функціонування в підприємницькій діяльності справляє діючий вплив на ефективність економіки в цілому, в той час як особиста власність являється характеристикою особистого споживання людини і представляє скоріше об'єкт соціологічних досліджень та соціального планування.

Щодо виділення особистої власності на засоби виробництва, яка основана на використанні праці самого власника, як найбільш “благопристойною”, маючи законні права на існування в умовах ринкової економіки, вона представляє собою найбільш примітивну форму. Сам Маркс стверджував, що подібні форми початкової єдності між робітником і умовами його праці “являються дитячими формами, однаково мало здатні для того, щоб розвивати працю як суспільну працю та підвищувати продуктивну силу суспільної праці”.

Відносно ж експлуатації чужої праці, в розумінні як відторгнення у працівника частини створеного його працею додаткового продукту (прибутку), зауважимо, що подібне вилучення є при будь-якій формі власності. При цьому доля вилучених реальним власником засобів виробництва додаткової вартості, в умовах суспільної власності на кошти виробництва може бути ніскільки не меншою, ніж в умовах приватної власності. Куди ж направляються ці кошти, знову ж таки мало визначається пануючою формою власності, а більше залежить від регулятивної функції держави і об'єктивних потреб виробництва і суспільства, окремих соціальних груп. Хотілося б також зазначити помилковість ходових уявлень, що приватно-індивідуальна власність займає провідне місце в економіці; якщо це й було то дуже давно. Нинішній ринковій економіці притаманні в основному колективні, корпоративні, змішані форми власності. В достатньо типовій капіталістичній економіці ринкового типу 10-15% коштів виробництва знаходяться в індивідуально-приватній власності, 60-70% - в колективно-корпоративній, акціонерній, 15-25% - в державній. Інша справа, що корпоративну, акціонерну власність також відносять до приватної, для чого є певні підстави.

Друга форма власності - це колективна в широкому розумінні цього слова або багатолика власність. В межах багатоликої форми суб'єкт власності не персоніфікований як індивідуум, а представляє собою сукупність, співтовариство, колектив власників. Суб'єкт власності може виступати у вигляді уповноваженої особи або групи осіб, що виражають власницькі інтереси всього товариства, але набагато частіше виступає і офіційно оформляється правовим чином як єдина юридична особа (господарське товариство, підприємства, компанія) або ж державний орган, суспільна організація. Багатолику власність зручно було б найменувати просто загальною, але термін “загальна власність” трактується в Громадянському кодексі України як майно, яке знаходиться у власності двох або декількох осіб, тобто є як групова власність.

Говорячи про багатоликість власності, ми виходимо із самого широкого розуміння її як різноманіття суспільних за своєю природою форм власності, які охвачують діапазон від сімейної до всенародної. Це будь-яка інтегративна, у відомому розумінні суспільна, форма.

Беручи початок у вузькоколективній, груповій власності, в рамках якої має місце пряма безпосередня участь та контроль з боку власника за користуванням об'єктом власності, багатолика власність простягається до державної, всенародної, де вплив на напрямок користування об'єктом власності з боку власника (народу) значно опосереднене.

Розділення форм власності на індивідуальну і багатолику відображає значно укрупнене структурування різноманітних форм, які охвачують у всьому своєму різноманітті значну їх сукупність. Відзначимо, що подібне розділення власності на дві форми: індивідуальну і багатолику - не являється загальноприйнятим ні в економічній науці, ні в практиці. Так, Громадянський кодекс України виділяє приватну, державну і муніципальну форму власності, визнаючи в той же час можливість існування інших форм. Широко відоме розділення власності на власність юридичних і фізичних осіб. Остання форма явно асоціюється з індивідуальною власністю.

Спробуємо конкретизувати форми власності більш чітко і детально шляхом виділення найбільш характерних форм (класів, видів), виходячи із прагнення відобразити реально складені форми та зазначити умовні, назва яких не відповідає їх дійсному змісту.

Достатньо відомо, що використані в радянський час української історії уявлення про “державну” власність, за спиною котрих стояла власність державних органів, “кооперативно-колгоспної”, котра слабко відрізнялась від державної та особистої власності тільки на предмети вжитку, були догматичними і умовними.

Необхідно внести ясність в категорію “всенародна власність”, відділити її від категорії “державна власність”, бо змішування цих понять спричиняє плутанину і можливість маніпулювання формами і відносинами власності, а внаслідок цього - і реальними об'єктами власності.

Глобальна уява про всенародну власність, яка охвачує все, що вищеназване спільною власністю, надто абстрактна в тому розумінні, що важко конкретизувати власника. Цілком зрозуміло, яким чином народ в цілому здатен реалізувати функції й права суб'єкту власності по відношенню до всіх видів спільної власності, як породжується механізм відповідальності за так звану всенародну власність.

Гадається, що слід виділити таку форму, як всенародна (суспільна) власність на природні багатства, яка не втягнута в суспільне виробництво та яка володіє загальним доступом, враховуючи землю, води, повітряний простір, флору, фауну. Ці багатства слід назвати всенародним надбанням. Вони являються виключним об'єктом власності всього народу. По відношенню до цього об'єкта власності повинна використовуватись формула: “це те, що належить всім разом і кожному окремо на правах рівнодоступності”. На користування такою власністю двірник має рівні права з президентом, все стає в загальну чергу, розпорядження всенародною власністю за дорученням її володаря - народу, населення можуть здійснювати тільки органи народовладь.

Та щодо державної власності, то вона втягнута в суспільне виробництво і тому не може належати всім на рівних началах.

Отже в укрупненій уяві сукупність форм власності охвачує:

* всенародну - у вигляді природних багатств всенародного користування, яка володіє загальною і рівною доступністю для всіх членів суспільства;* державну - природні багатства, основні виробничі кошти, обігові кошти, інформація, які представляють частину всенародної власності - передану за волею народу і рішення органів народовладь у ведення та розпорядження державних органів на певних умовах використання з одночасним делегуванням відповідальності;

* регіональну державну, передану у ведення й розпорядження регіональних державних органів (власність суб'єктів України);

* комунальну, муніципальну, передану в розпорядження місцевих органів;

* колективну, яка представляє неподільну частину всенародної, державної, регіональної власності, яку передано на певний чи необмежений термін колективу осіб, а також орендовану й використовувану згідно з системою правил и норм, установлених законом, договором, статутом. Це по суті похідна форма власності, яка виникає в результаті передачі прав власності;

* загальну - у вигляді майна, цінностей, грошових коштів, цінних паперів, які створені, придбані початково належних двом або декільком особам, членам асоційованої групи, і які використовують їх на свій розсуд при дотриманні загальних встановлених законом правил і обмежень (до таких форм в деякій мірі відносяться акціонерна, колективно-часткова, кооперативна власність). Загальна власність ділиться на спільну, в рамках якої об'єкт власності належить всім учасникам, особам на рівних правах, без виділення часток, і часткову власність, при якій визначена доля кожного із окремих власників, учасників, осіб в загальному праві власності;

* індивідуальну, яка представляє майно, предмети, інформацію, що належать особисто індивідууму й використовувані ним за власним розсудом при дотриманні правових норм, котрі поширюються на громадянвласників.

Доцільно також виділити власність суспільних організацій та трупову, сімейну власність.

В структурі форм і відношень власності слід розрізняти натурально-матеріальний і вартісний аспекти. При неподільності натурально-матеріального складу об'єкта власності діленню може підпадати тільки грошова вартість. Тому цілком можливі і часто спостерігаються ситуації, коли власник вправі претендувати на грошову вартість об'єкта, але не на сам об'єкт.

Підкреслимо, що не існує і не може існувати абсолютне розділення форм власності, неминучі змішані форми власності, в тому числі перехідні від однієї форми до іншої. Наприклад. Якщо власність на робочу силу являється індивідуальною, на засоби виробництва - загальною, на землю - державною і всі ці фактори виробництва з'єднані на одному підприємстві, то власність підприємства явно стає змішаною. Звідси, ми змушені визнати взаємопроникнення і загальне існування різних форм власності в межах одного об'єкта. Одні і ті ж засоби виробництва можуть бути одночасно у певному ракурсі об'єктами різних форм власності. Та й явно можуть розрізнятись власник, розпорядник, користувач об'єкта. Одначе ці обставини не повинні служити приводом для не узаконеного і несанкціонованого використання об'єктів власності суб'єктами, які не мають на те засад.

До цих пір ми вели мову про суб'єкти власності в особі громадян, колективів, організацій, народу тієї країни, яка володіє цією власністю. Але на території країни, в складі її національного багатства може знаходитись власність іноземних громадян, організацій, держав у вигляді об'єктів, цілком або частково які належать іноземним суб'єктам. Таке власницьке проникнення, до якого в нашій країні проявляється вкрай насторожене відношення як з боку окремих груп населення, так і в правлячих колах, є неминучий наслідок розвитку зовнішньоекономічних зв'язків і включення країни в світовогосподарську систему. Так що в число форм власності правомірно врахувати іноземну власність в ізольованому вигляді або у вигляді частини змішаної власності (спільні підприємства). Об'єктом такої власності можуть перш за все бути засоби виробництва, будівлі, майно, інвестиційний капітал, кредитовані кошти, заставне майно.

Завершуючи описання структури форм і відношень власності, вкажемо на проявлене в останні роки наявне прагнення підвести під неї законодавчу основу. На федеральному і республіканському рівнях приймаються законодавчі акти про оренду і орендні відносини, про власність, про землю і землекористування, про іноземні інвестиції. В число таких актів уже ввійшов Громадянський кодекс України, а з часом ввійде і закон про інтелектуальну власність.

ВИСНОВКИ

Отже, узагальнивши дану роботу, я думаю,що суспільна думка завжди приділяла велику увагу проблемі власності. Спеціальні звернення до неї можна знайти в історичній, філософській та художній літературі. Багата традиція і матеріал накопичені в юридичній літературі, в рамках котрої склався ряд направлень у вивченні прав власності.

Власність належить до числа таких понять, навколо яких протягом багатьох віків схрещуються кращі уми людства.

Власність як економічне відношення почало формуватись ще на світанку становлення людського суспільства. На монополізації різних об'єктів власності тримаються всі важливіші форми позаекономічного і економічного примушення до праці.

Економічне примушення до праці виходить із власності на умови виробництва або із власності на капітал.

Звільнення від особистої залежності призвело, з одного боку, до юридичного рівноправ'я всіх громадян, а з іншого боку, до нового типу відносин: економічної влади одних і економічної залежності других.

В соціально-економічній літературі, в тому числі і юридичній, широко розповсюджене визначення власності як присвоєння індивідуумом або колективом засобів та продуктів виробництва всередині і безпосередньо визначеною суспільною формою або як самої суспільної форми, за допомогою якої здійснюється присвоєння.

Форми власності представляють собою різні комбінації ознак (правомірностей). Ми розглянули їх, починаючи із самих простих і закінчуючи самими складними.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. "Курс економічної теорії" під. ред. А.В. Сидоровича. Москва +1997.

2. "Економічна теорія" Е.Ф. Борисов. Москва 2000.

3. "Загальна економічна теорія" В.З. Баликоев. Новосибірськ один тисяча дев'ятсот дев'яносто шість.

4. "Теоретична економіка" під. ред. Г.П. Журавльової, Н.Н. Мільчакова. Москва +1997.

5. "Курс економіки" під. ред. Б.А. Райзберг. Москва 2000.

6. "Економічна теорія" В.Я. Иохин. Москва 2000.

7. "Коротка економічна енциклопедія" Г.С. Вечканов, Г.Р. Вечканова, В.Т.Пуляєв "Економіка" під. ред. А.С. Булатова. Москва тисячі дев'ятсот дев'яносто п'ять.

Размещено на Allbest.ru