Приватизація в Україні: передумови виникнення, історія та сучасний стан

Размещено на http://www.allbest.ru/

Реферат

на тему: Приватизація в Україні: передумови виникнення, історія та сучасний стан

Владова Марія

Рівне - 2003

План

Вступ

І. Приватизація як об'єктивна закономірність реформування економіки України

ІІ. Історія приватизації в Україні: основні етапи

ІІІ. Сучасний стан та основні проблеми приватизації в Україні

Висновки

Список літератури

Вступ

Перехід до ринкової економіки - це докорінна перебудова суспільно-економічної структури економіки, системи господарювання, це тривалий і багатогранний процес. Величезна складність і глибина цього процесу вимагають здійснення широкого комплексу заходів, серед яких чільне місце посідають роздержавлення власності, демонополізація економіки шляхом перетворення державної власності у багатоманітну систему рівноправних форм власності і господарювання, деконцентрація виробництва, перехід до організаційно-економічної структури виробництва, в якій поряд із великими підприємствами значно поширені середні та, особливо, дрібні за масштабами підприємства.

З початку 90-х років у засобах масової інформації та в повсякденному вжитку з'явилися нові слова - «приватизація», «роздержавлення». Приватизація (роздержавлення) -- це відчуження майна, що перебуває у загальнодержавній, республіканській (Автономна Республіка Крим) і комунальній власності, на користь фізичних та недержавних юридичних осіб з метою підвищення мотивації до праці, який є складовою економічної реформи, спрямованої на створення ринкової, багатоукладної соціально спрямованої економіки в Україні з рівноправним існуванням різних форм (приватної, колективної, державної) власності на засоби виробництва. Це формування прошарку власників, господарів як основи багатоукладної соціально-орієнтованої економіки. Приватизація сприяє зміні відносин власності на засоби виробництва, структурній перебудові економіки, розвитку конкуренції та капіталізації доходу і на цій основі стабілізації економічного стану. Одночасно вона потребує методичного обґрунтування та правового забезпечення. Удосконалення процесу приватизації базується на накопиченні практичного досвіду.

Структура механізму приватизації включає: створення органів приватизації з чітким визначенням їх функцій на усіх структурних рівнях; порядок визначення об'єктів приватизації; форми і методи перетворення державної власності; технологію проведення приватизації державної власності, що базується на відповідній законодавчій основі.

Нинішній час має знакове значення щодо роздержавлення, приватизації для України. Відходить у небуття, в історію адміністративно-командна економіка, на її руїнах народжується новий соціально-економічний лад, що передбачає стале економічне зростання, високотехнологічний спосіб виробництва, інтенсивний розвиток ринкової інфраструктури, малого і середнього бізнесу, конкуренції, суттєве підвищення життєвого рівня населення.

На початку 90-х років в Україні покладали великі надії на приватизацію. Вона мала стимулювати розвиток народного господарства країни, привести до суттєвих структурних змін в економіці, розкрити простір для стрімкого поступу малого і середнього бізнесу, народження і становлення середнього класу, залучити у значних обсягах іноземні інвестиції, новітні технології, запровадити досягнення сучасного менеджменту в реальний сектор економіки.

Одним з головних завдань приватизації в Україні є поява реального власника, демократичний та справедливий розподіл власності і подальший її перерозподіл з метою максимально ефективного її використання як в інтересах власника, так і в громадських та загальнодержавних інтересах.

Успішно проведена приватизація спроможна викликати такі докорінні зміни в суспільно-економічних відносинах:

ліквідацію державної монополії в багатьох галузях народного господарства, створення основ ринкової конкуренції;

появу ефективного власника з метою прискорення виведення економіки країни з кризового стану;

виникнення нової психології власника в основної маси економічно активного населення країни;

залучення додаткових надходжень до бюджету;

стимулювання розвитку фондового ринку як механізму розподілу та перерозподілу капіталу;

децентралізацію економіки, виникнення прогресивних механізмів управління;

відновлення інтеграційних процесів у формах, що відповідають новим економічним умовам.

І. Приватизація як об'єктивна закономірність реформування економіки України

Немає жодної схожої причини, що спричинила приватизацію на Заході й у нас. Так, у західних країнах приватизація має на меті підвищення ефективності існуючої системи «змішаної» економіки як на макро-, так і на мікрорівні. Перед Україною стояло більш грандіозне завдання - роздержавлення суперцентралізованої монопольної власності з метою створення нової структури власності, адекватної повноцінному ринку, включаючи формування нових власників. Це завдання ускладнювалося тим, що на шляху приватизації в Україні було чимало серйозних труднощів не тільки ідеологічного та політичного, але й соціально-економічного характеру. Більшість промислових підприємств в Україні були технічно застарілими та потребували модернізації. Треба було також освоювати сучасні методи виробництва, однак для цього не було достатньо конструкторських та управлінських навичок. Крім того, відсутність раціональної системи цін створила додаткові труднощі у процесі контролю за діяльністю підприємств.

Перехід від тотального одержавлення до ринкової економіки потрібно було здійснити в умовах розладу адміністративно-командної системи, руйнування старих господарських зв'язків за майже повної відсутності ринкової інфраструктури (насамперед банківської системи та фінансових ринків). Приватизацію проводили в нестабільній, нестійкій економіці за постійних спроб старої політичної та господарської еліти створити штучні псевдоринкові структури й таким чином зміцнити своє колишнє всевладдя.

Ситуація ускладнювалася тим, що людство ще не нагромадило достатньо досвіду переходу від адміністративно-командної системи до ринкової економіки. Досвід східноєвропейських країн порівняно невеликий, крім того, на відміну від України вони мали свою державність, їх економіка була менш залежною від інших держав і почасти інтегрованою зі світовою економікою. Економіка України, навпаки, була складовою так званого єдиного народногосподарського комплексу. Це зумовлювало її істотну залежність від економіки та політики інших держав - республік колишнього Радянського Союзу.

Однак складні та некеровані процеси в економіці України в перші роки становлення незалежної держави вимагали швидких і кардинальних змін, тому постало невідкладне завдання проведення приватизації як головної складової економічної реформи, яка забезпечує докорінні зміни соціальної структури та соціально-економічного ладу. Було очевидно, що стримування приватизації державної власності неминуче призводить до необґрунтованих затрат державних фінансів на підтримку підприємств, які у сучасних умовах давно перестали бути державними. Будучи непідготовленими до конкуренції, вони потребували дотації, списання кредитів, податкових і торгових пільг. Кризові процеси в економіці вимагали кардинальних змін, робили невідкладним питання проведення приватизації як головної складової економічної реформи.

Порівняно з центрально- та східноєвропейськими країнами Україна була менш підготовленою до здійснення процесів приватизації. Разом з тим слід зазначити, що в умовах, коли економіка України перебувала у вкрай скрутному, розбалансованому стані, процес приватизації був більш ніж актуальний для нашої країни. Тільки роздержавлення, приватизація та демонополізація економіки могли забезпечити створення ринково-конкурентного середовища, яке мало стати основою здійснення структурних зрушень в економіці, а також підвищення якості продукції та лібералізації цін.

Активне обговорення питання про доконечну потребу приватизації розпочалося в зв'язку з реформою господарського механізму 1987 р. і переходом до ринкових відносин. Зростаючі диспропорції в народному господарстві, падіння ефективності виробництва та підрив споживчого ринку, які супроводжували впровадження ринкових відносин у Радянському Союзі пояснюється несумісністю ринкового ведення господарства та панування у виробництві державної власності. Окрім того, державну власність розглядали як основу існуючого політичного ладу, а отже, приватна власність мала стати економічним гарантом демократії. Тому приватизація в Україні, як і в інших постсоціалістичних країнах, первісно була не тільки економічним, але й політичним процесом.

Загалом реформи в Україні, спрямовані на створення економіки західного зразка, випливали з потреби докорінної перебудови структури власності на користь закріплення та розширення приватного сектора. У цих умовах приватизації відводили роль основи системних змін у суспільстві й економіці, оскільки зміна соціально-економічної моделі поряд з реформами політичної системи вимагала й глибокої перебудови відносин власності.

Перші прояви процесу роздержавлення ще радянської власності спостерігалися після прийняття Основ законодавства Союзу РСР і союзних республік про оренду (23 листопада 1989 р.). Названий документ дозволяв трудовим колективам, іншим юридичним особам, а також фізичним особам брати державне майно в оренду і працювати за нових трудових і майнових відносин. Характерною особливістю є те, що піонери нової форми господарювання (орендарі) отримали можливість за існуючої старої системи вседержавності і всевладдя набути певного досвіду самостійності, «загартуватися» для подальшого виживання в новому, конкурентному середовищі.

Процес державотворення в 1989 - 1991 рр. на території колишнього Радянського Союзу був дуже стрімким. Політичне й економічне розмежування з центром (Москвою), утворення 15 нових, суверенних держав зумовили ряд проблем вже на міждержавному рівні. Україна у світлі політичних подій (прийняття Верховною Радою УРСР 16 липня 1990 р. Декларації про державний суверенітет України та Верховною Радою України 24 серпня 1991 р. Акта проголошення незалежності України, схваленого 1 грудня цього ж року всенародним голосуванням), спираючись на багатовікову історію державотворення, обрала шлях незалежної держави. Потрібно було вирішувати майнові питання - здійснювати розмежування власності між новоутвореними державами. Тому Кабінет Міністрів Української РСР прийняв рішення про утворення Фонду державного майна УРСР (постанова від 19 серпня 1991 р. № 158).

Насамперед слід було здійснити розподіл державного майна (підприємств) в Україні на майно загальнодержавної (республіканської) власності та майно територіально-адміністративних одиниць, так звану комунальну власність області, району, міста, селища, сільської ради (постанова Кабінету Міністрів України від 5 листопада 1991 р. № 311).

На виконання зазначеної постанови обласні (міські міст Києва та Севастополя) ради народних депутатів своїми рішеннями підтвердили та закріпили власність територіально-адміністративних одиниць - районів, міст, селищних та сільських рад. У Києві, зокрема, це було рішення Київради № 26 1992 р.

31 жовтня 1991 р. Верховна Рада України прийняла Концепцію роздержавлення і приватизації підприємств, землі та житлового фонду.

Проводилася велика організаційна робота щодо створення на основі державної власності нових форм господарювання - колективних підприємств, закритих акціонерних товариств, орендних підприємств тощо - шляхом комерціалізації підприємств торгівлі та громадського харчування (Указ Президента України «Про комерціалізацію державної торгівлі і громадського харчування» від 31січня 1992 р. № 70). Було поставлено завдання в стислі терміни розформувати громіздку, застарілу і забюрократизовану форму управління, таку як трест, об'єднання, торг і т. п. Народні депутати України, активно працюючи над новим законодавчим полем, прийняли низку основних законів України, а саме:

«Про власність» (від 07.02.91 № 697-ХІІ);

«Про господарські товариства» (від 19.09.91 № 1576-ХІІ);

«Про цінні папери і фондову біржу» (від 18.06.91 № 1201-ХІІ);

«Про приватизацію майна державних підприємств» (від 04.03.92 № 2163-ХІІ);

«Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» (від 06.03.92 № 2171-ХІІ).

Водночас видано ряд інших законодавчих та підзаконних актів, що регулювали питання реформування державної власності в Україні:

Постанову Верховної Ради України «Про Державну програму приватизації майна державних підприємств» (від 07.07.92 № 2545-ХІІ);

постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Методики оцінки вартості об'єктів приватизації та оренди» (від 02.09.92 № 552) та «Про затвердження Порядку перетворення в процесі приватизації державних підприємств у відкриті акціонерні товариства» (від 07.12.92 № 686).

У цей період згідно з чинним законодавством місцевим органам самоврядування надавалося право: утворювати свої органи управління комунальним майном та свої органи приватизації майна; затверджувати свої програми приватизації майна територіально-адміністративної одиниці тощо.

Для оперативного виконання завдань Державної програми приватизації майна державних підприємств на місцях та відповідно до Тимчасового положення про Фонд державного майна України (ФДМУ) (Постанова Верховної Ради України від 07.07.1992 № 2558-ХІІ) в областях почали створювати регіональні відділення ФДМУ.

Актуальним стало питання роздержавлення майна шляхом передачі його в оренду і приватизації орендованого державного майна. (Відповідно до законів України про власність і оренду орендар набуває прав користування та володіння майном). Першим паростком приватизації була оренда з викупом.

Автори приватизаційного законодавства мали враховувати такі реалії соціально-політичної й економічної ситуації в новій державі в 1991-1992 рр.:

консервативність українського населення та панування в масовій свідомості, хоча і зі значною домішкою традиційної селянської дрібнобуржуазності, соціалістичних стереотипів;

панування старої комуністичної бюрократії в нових владних структурах. Беручи до уваги традиційну консервативність населення, було легко передбачити малу ймовірність швидких кадрових змін в українській політичній еліті;

дуже незначний політичний і економічний вплив нового приватного капіталу;

економічне панування директорів великих державних підприємств у виробничому секторі. Як відомо, колективістські реформи М.С. Горбачова в сфері управління підприємствами фактично надали директорам права власника (без майнової відповідальності). Відповідне законодавство про підприємства в Україні ще більш зміцнило їх позиції;

відсутність ринкового середовища, у якому купівля-продаж державної власності відбувається за законами ринку;

відсутність вільних і достатніх фінансових капіталів у потенційних покупців державної власності;

непідготовленість державних підприємств до приватизації та до роботи в новій економічній ситуації;

нерозуміння значною частиною населення важливості процесів приватизації та небажання адаптуватися до вимог нової системи господарювання;

ейфорія політичних діячів, які сподівалися на швидкі успіхи від процесів приватизації.

У таких умовах було утопічним і небезпечним очікувати на розвиток нового приватного капіталу та відповідної ринкової інфраструктури до рівня, який дає змогу провести класичну приватизацію шляхом продажу державного майна на ринку нерухомості та фондовому ринку. Тому основною метою приватизації на її перших етапах було максимально швидке створення «критичної маси» недержавної власності у виробничому секторі економіки. Основними критеріями успіху було проголошено темп і масштаби. Потрібно було позбавити державу монополії у виробничому секторі, передати частину економічної влади недержавному капіталу.

Після проголошення незалежності керівництво України стояло перед вибором: або повільна приватизація з підготовкою кожного об'єкта, його санацією, структурною реорганізацією, або швидка - з передаванням усіх турбот про виживання й усіх його боргів новому власникові. Для першого шляху потрібні були кошти, висококваліфіковані фахівці, час. Усе це було в дефіциті, крім того, сумнівно, щоб державний сектор, і зокрема галузеві структури, допустили таку трансформацію.

Перед нашою державою стояло завдання не просто впровадити чужий досвід, а з урахуванням складних соціально-економічних умов перехідного періоду здійснити комплекс заходів щодо роздержавлення та демонополізації економіки, розвитку підприємництва та децентралізації зовнішньоекономічної діяльності, перегляду теоретичних основ і практики функціонування господарського механізму.

Важливими критеріями, на базі яких формувалися концептуальні основи практики процесу приватизації в Україні, були:

- створення ефективного власника;

- забезпечення найкоротших термінів проведення;

- дотримання принципу соціальної справедливості.

Складність завдання полягала в необхідності розроблення власної моделі приватизації. Головними складовими цієї моделі мали стати стимулювання вкладів капіталу, демонополізація, захист соціальних інтересів, співіснування різних форм власності, ефективне управління та контроль.

Здійснення процесів приватизації в Україні згідно з прийнятими в 1991-1992 рр. законами передбачали на основі таких принципів:

законності;

надання пільг щодо придбання державного майна членам трудових колективів підприємств, які приватизуються;

забезпечення соціальної захищеності та рівності прав громадян України в процесі приватизації;

безоплатної передачі частини державного майна кожному громадянину України;

приватизації державного майна на платній основі із застосуванням приватизаційних паперів;

дотримання антимонопольного законодавства;

повного, своєчасного та достовірного інформування громадян про всі дії щодо приватизації;

пріоритетності права трудових колективів на вибір форми власності та придбання майна своїх підприємств.

Виходячи зі світової практики передбачали використовувати такі способи приватизації:

викуп державних підприємств управлінським персоналом і трудовим колективом підприємства;

оренда майна державних підприємств з наступним їх викупом (оренда з викупом);

відкритий продаж акцій населенню;

продаж акцій окремим юридичним особам;

продаж активів державних підприємств;

поділ (реструктуризація) великих державних структур на окремі самостійні підрозділи та їх продаж.

Перелічені способи можна згрупувати за такими ознаками:

- повний продаж державного майна будь-яким покупцям і тим самим повне відчуження держави від проданого майна та перетворення останнього на об'єкт недержавної форми власності;

- частковий продаж об'єктів державної власності, спільне володіння й управління виробничо-господарськими структурами, які стають об'єктами змішаної власності - державної та різних форм недержавної.

У країні без приватного капіталу, ринкової інфраструктури, довіри населення до інституту приватної власності приватизацію можна було здійснити тільки як штучний процес. Цю проблему, яка постала в той самий час у Чехії, Словаччині, Росії та Литві, вирішували шляхом упровадження моделі ваучерної приватизації. Цю модель прийняли і в Україні. Крім суто технологічних переваг, така модель відповідала соціальним сподіванням населення, оскільки передбачала залучення людей до цього процесу, надання кожному громадянинові рівної кількості державного майна.

приватизація ринковий економіка господарський

ІІ. Історія приватизації в Україні: основні етапи

Історичний розвиток і досвід інших країн свідчать про доцільність широкого впровадження ринкових відносин, розумного поєднання та взаємодії різних форм власності. Приватизація розглядається сьогодні як найкращий спосіб реформування державної власності.

За період з початку приватизації і по теперішній час підходи до приватизації часто коригувалися, змінювалися пріоритети і моделі, що було викликано багатьма причинами. Серед цих причин були як об'єктивні, наприклад, узагальнення отриманого досвіду реформування державної власності, так і суб'єктивні, пов'язані з прагненням окремих владних кіл впливати на процеси перерозподілу державного майна. Проте незважаючи на певні негативні моменти сьогодні можна констатувати, що приватизаційна реформа в України має вже незворотний характер і попри всілякі нарікання вона створила необхідні умови для ринкової трансформації національної економіки. Процес приватизації в Україні можна поділити на три етапи.

1993 - 1995 рр. - І етап;

1996- 1999 рр. - II етап;

з початку 2000 р. - III етап.

На першому етапі переважала змішана грошово-сертифікатна форма привласнення державної власності. За період з 1993 до 1995 р. з 14 000 підприємств близько 10 500 було приватизовано через оренду з викупом.

Стратегічні завдання приватизації на першому етапі її проведення через цілком зрозумілі причини мали більш політичний, ніж економічний характер:

якомога швидше створити прошарок власників, спроможних підтримати економічні реформи уряду;

звільнити державу від необхідності дотувати нерентабельні господарства, переклавши на нових господарів тягар відповідальності за їх роботу;

зняти загострення соціальної напруженості у суспільстві, викликаної різким падінням життєвого рівня, шляхом практично безплатної роздачі частини державного майна та надання ряду пільг робітничим колективам у ході приватизації їх підприємств.

Через явну перевагу політичних завдань над економічною доцільністю перед процесом приватизації на той момент гостро не ставили питання про поповнення державного бюджету.

На другому етапі через систему Національної мережі центрів сертифікатних аукціонів за приватизаційні майнові сертифікати було продано більш як 13 000 пакетів акцій 6 912 підприємств України на загальну суму більш як 2 млрд грн. Крім того, ще більш як 7 000 пакетів акцій загальною вартістю 1,6 млрд грн. було запропоновано для продажу за КС. Через центри сертифікатних аукціонів було вкладено більш як 32 мли приватизаційних майнових сертифікатів громадян України. За весь період сертифікатної приватизації населенням було отримано більш як 45,7 млн, а вкладено в процесі придбання акцій більш як 43 млн приватизаційних майнових сертифікатів. За цей самий період з емітованих КС на загальну суму більш як 3,3 млрд грн. населенням було отримано близько 30% від запланованої кількості КС.

За всіх негативних моментів, що супроводжували другий етап приватизації, не можна не відзначити його позитивні підсумки. За 1996 - 1999 рр. було:

ліквідовано державну монополію у багатьох галузях народного господарства, створено основи конкурентної ринкової економіки;

розподілено та закріплено значну частину державної власності в приватних осіб без істотних соціальних конфліктів, а також створено умови для подальшої концентрації власності в руках більш ефективних власників;

знижено навантаження на державний бюджет;

закладено основи нового корпоративного сектора економіки;

створено такі ринкові сегменти, як фондовий ринок і, зокрема, ринок корпоративних цінних паперів, мережа фірм - посередників з оцінки майна, торгівлі цінними паперами, аудиту, надання консалтингових послуг;

мільйони людей стали акціонерами реформованих у процесі приватизації підприємств, набули досвіду володіння корпоративними правами.

На третьому етапі продаж об'єктів здійснюється виключно за грошові кошти. Це зумовлено, з одного боку, необхідністю повернення Україною раніше зроблених великих кредитних позик у міжнародних фінансових інститутів і приватних інвесторів, а з іншого - вирішенням соціальних проблем, серед яких головна - підтримка працівників бюджетних організацій і пенсіонерів.

З метою сприяння здійсненню економічних реформ шляхом прискорення процесу приватизації майна та подальшого розвитку фондового ринку 29 грудня 1999 р. Президент України підписав Указ «Про невідкладні заходи щодо прискорення приватизації майна в Україні» (№ 1629/99). Також вперше за коротку історію роздержавлення та приватизації Верховна Рада України прийняла Державну програму приватизації, розраховану на 3 роки - 2000 - 2002 рр. (Закон України від 18.05.2000 № 1723-ІІІ). Цей надважливий для розвитку економіки держави законодавчий документ накреслив основні цілі, пріоритети, завдання та способи приватизації державного майна, майна, що належить Автономній Республіці Крим, відчуження комунального майна, орієнтовні обсяги приватизації та надходження коштів від приватизації до Державного бюджету України. Основною метою роздержавлення протягом найближчих трьох років є створення у виробничій і невиробничій сферах економіки умов для ефективної діяльності підприємств, установ, організацій, а також створення конкурентного середовища.

Зараз органи приватизації, виконуючи Державну програму приватизації на 2000 - 2002 роки, передбачають такі цілі:

- збільшення частки приватного та корпоративного секторів у фінансово-господарській структурі країни;

- створення сприятливих умов для появи приватних власників, які мають довгострокові інтереси у розвитку приватизованого об'єкта та здійснюють ефективне управління ним;

підвищення ефективності приватизації державної власності через створення прозорого, інвестиційно привабливого механізму продажу об'єктів приватизації;

створення умов для подальшого розвитку фондового ринку;

- залучення коштів для розвитку та структурної перебудови економіки тощо [6; 4].

Своєчасне виконання масштабних завдань Державної програми приватизації на 2000 - 2002 роки прискорить економічні реформи в Україні.

ІІІ. Сучасний стан та основні проблеми приватизації в Україні

19 серпня 2001 року Фонд державного майна України відзначив своє десятиріччя. Саме в цей день 1991 року була прийнята урядова постанова про створення відомства, на яке покладена одна з найважливіших функцій у процесі становлення нової української держави - реформування власності. Нелегкими були перші кроки передачі власності з-під опіки держави у приватні руки. Проблеми полягали перш за все в тому, що не було розуміння необхідності приватизації та її важливості, а отже підтримки з боку більшості політичних сил, керівників органів виконавчої влади, керівників підприємств. До того ж приватизацію розпочинали за повної відсутності законодавчої та нормативної бази, фактично з нуля.

За ці десять років, які Україна проводить приватизацію, відбулися колосальні зміни. Всього державну форму власності змінили близько 21 530 об'єктів, а комунальну - 54 738 об'єктів. В Україні повністю завершено приватизацію малих об'єктів, і її, безперечно, позитивні результати вже зміг відчути на собі кожний український громадянин, який користується, зокрема, послугами приватних магазинів чи перукарень.

Сам же приватизаційний процес отримав досконалу законодавчу базу, що максимально адаптована до міжнародних норм. Окрім того, значно підвищився імідж самої приватизації, який, як змушений визнати Голова Фонду державного майна О. Бондар, штучно псується, бо приватизація, як і раніше, залишається об'єктом політичних спекуляцій, отримання політичних дивідендів, коли всі економічні негаразди списуються саме на її недоліки, результати, наслідки. Критика лунає перш за все з боку тих сил, які не мають можливостей взяти участь у купівлі підприємств, тим самим у суспільстві штучно створюється негативний образ тих, хто купує і розбудовує підприємства.

До того ж і досі залишається поширеним нерозуміння, несприйняття цього процесу як такого. Звідси - і недостатня кількість об'єктивних оцінок процесу, які потрібні для подальшого нормального ходу приватизації [7; 1].

Втім за ці 10 років ставлення до приватизації значно змінилося на краще -- це пов'язано перш за все з тим, що вже дають свої результати продажі підприємств, здійснені раніше. Зазначимо, що не слід розцінювати приватизацію як панацею від усіх економічних негараздів і чекати моментальної віддачі від цього. Тим більше зараз, коли на продаж вийшли великі стратегічні підприємства, що потребують значних інвестицій, переобладнання, пошуку нових ринків збуту і якісно нового менеджменту. Запровадження таких довгострокових проектів може дати результати тільки через роки, як це спостерігається сьогодні на раніше приватизованих підприємствах легкої, харчової промисловості та інших галузей. Також зміна ставлення до приватизації пояснюється тим, що формується нове покоління економістів, які здобули освіту на засадах ринкової економіки і які переконані в необхідності закріплення приватної власності.

Приватизація на всіх її етапах мала не тільки економічні пріоритети, а й потрапляла під вплив політичних процесів, що часто призводило до гальмування продажу підприємств.

Найбільш яскравим прикладом цього є сертифікатна приватизація. Вже сьогодні зрозуміло, що масова сертифікатна приватизація не досягла тієї мети, що перед нею ставилася, - насамперед формування широкого кола приватних власників, у результаті ж велика кількість акцій сьогодні належить несчисленній армії дрібних власників, які не можуть впливати на управління підприємствами, а натомість чекають дивідендів. Але саму сертифікатну приватизацію можна розцінювати як політичну плату за те, що вдалося перейти до індивідуальних продажів підприємств. І сьогодні відбувається логічний процес -- процес акумуляції акцій дрібних акціонерів в одних руках, і тільки це приведе до ефективного управління підприємствами.

За десять років приватизація виконувала різні завдання на відповідних етапах - від формування кола приватних власників до становлення цілого прошарку дійсно ефективних власників колишніх державних підприємств, так званих промислових інвесторів.

Успіх приватизації на нинішньому етапі насамперед буде залежати від участі вітчизняного капіталу у цьому процесі. Запорукою успіху є створення умов для вкладання коштів у підприємства, в тому числі й тих, які раніше були вивезені за кордон. Логічно, що активність вітчизняних інвесторів породжує інтерес до українських підприємств з боку їх іноземних колег.

Фонд державного майна України позитивно оцінює результати приватизації у 2001 році. Безперечно, приватизаційний 2001 рік відбувся. В першу чергу продажем Запорізького алюмінієвого комбінату, Харцизького трубного заводу та 6 обласних енергорозподіляючих компаній. На ці та інші підприємства, які було продано за новими правилами, затвердженими трирічною програмою приватизації прийшли промислові інвестори, які вже довели ефективність своєї діяльності.

Окрім того, минулий рік став роком боротьби Фонду з нелегальною реалізацією майна, що належить державі. В результаті цього вдалося зберегти майна на суму, не менше ніж та, яку було зароблено при продажу майна.

Всього, станом на 01.01.2002 р. в Україні приватизовано майже 80 тис. об'єктів. Із них 11410 - великих підприємств. У 2001 році приватизовано 6029 об'єктів (105 - великих). За словами Голови Фонду державного майна України О. Бондаря, за результатами 2001 року до державного бюджету надійшло більше 2 млрд.грн., крім того, згідно укладеним договорам купівлі-продажу, передбачені інвестиції на суму 1,7 млрд.грн. [3; 1].

Головними завданнями на 2002 рік є продаж "Укртелекому", контрольних пакетів 12 обласних енергетичних компаній та залишків акцій тих обленерго, які було продано раніше, а також підприємств холдингів,металургії, хімічної промисловості, машинобудування. В наступному році всі зусилля будуть направлені на виконання завдань з надходження коштів від приватизації до Держбюджету у сумі 1 млрд. доларів, вдосконалення законодавчої бази приватизації, в першу чергу - прийняття Закону про ФДМУ і зняття тих юридичних питань щодо конкретних підприємств, які зараз гальмують їх приватизацію. І звичайно, якісний склад підприємств, які пропонуються до продажу в наступному році, вимагає активного пошуку потенційних покупців і проведення великої рекламної компанії.

До основних проблем процесу приватизації в Україні можна віднести наступні:

відтягування термінів продажу підприємств. А як свідчать численні факти, підприємства, залишаючись у державній власності, втрачають свою інвестиційну привабливість, виробничі потужності, накопичують великі борги замість прибутків. І це вже правило з невеликими винятками. Все це якнайгірше позначається на їх продажу - вони або зовсім не знаходять покупця, або їх купують за безцінь. До того ж державні підприємства підпадають під дію різноманітних напівлегальних схем, які призводять до розбазарювання їхнього майна. Чим довше підприємство знаходиться в державній власності, тим більше часу змушені витрачати його приватні покупці, аби досягти стабілізації виробництва і нормального рівня діяльності. У результаті втрачає перш за все держава - це несплачені податки і соціальна незадоволеність населення;

недостатньо розвинутий фондовий ринок. Інформаційна закритість приватизованих підприємств, все ще низька ліквідність українських цінних паперів, тиск податкового пресу, який змушує якнайглибше "ховати" прибуток, низька ефективність виробництва не сприяють інвестиційній активності. У результаті виникає зачароване коло: інвестиційна привабливість підприємства залежить від кількості вкладених коштів, а бажання вкласти кошти - від інвестиційної привабливості;

несвоєчасне проведення реструктуризації підприємств, обмеженість фінансових ресурсів для передприватизаційної підготовки в напрямі підвищення ліквідності та привабливості підприємств, що призвело до недостатньої заінтересованості інвесторів до них;

недостатнє залучення до приватизації великих іноземних компаній, що визначають технічну, технологічну політику у відповідних секторах світової економіки. Саме такі структури, що не зрослися з державною бюрократією, володіють новітніми технологіями та досвідом ринкової економіки, прагнуть реалізації довгострокових масштабних проектів, можуть ефективно впливати на удосконалення українського законодавства, поглиблення та прискорення інтегрування України в міжнародне економічне співтовариство. Якщо до завершення великої приватизації серед власників українських підприємств не буде таких компаній, Україна може ще довго перебувати на узбіччі промислового прогресу. Міжнародні компанії ставлять умови, на які Україна має зважати, якщо хоче їх бачити в себе, тим більше, що ці умови стандартні. Відкритість приватизації, чітка тарифна політика, зважене рішення щодо раніше нагромаджених боргів - з такими умовами ці компанії йшли в усі країни, де здійснювалася широкомасштабна приватизація. Відзначаючи потребу залучення іноземного капіталу, слід враховувати також, що вітчизняні покупці сьогодні не мають коштів, які відповідають планованим обсягам майна, що виставляє держава на продаж, і розміру інвестицій, необхідних підприємствам для модернізації виробництва. Тому штучні перешкоди на шляху іноземного капіталу - це шлях до наддешевого розпродажу державної власності переважно вузькому колові вітчизняних олігархів без надії на швидку реконструкцію та відновлення виробництва;

недостатня прозорість приватизаційних процесів, надмірне захоплення продажем акцій об'єктів, які приватизуються, на фондових біржах, де справжнього власника сховано за торговцем-посередником і неможливі прямі переговори про умови купівлі-продажу між продавцем і покупцем. Для того щоб приватизація була більш відкритою для зовнішнього світу, прозорою й ефективною, треба чимало зробити й у частині формування законодавчої бази. Найважливішим, невідкладним завданням є прийняття Закону України «Про Фонд державного майна України» - закону, що дасть змогу захистити органи приватизації від необґрунтованого втручання в їх функцію політиків і чиновників високого рівня, з одного боку, й підвищити відповідальність керівників органів приватизації за кінцеві результати своєї роботи, з іншого боку. На думку деяких вітчизняних політиків, відсутність такого закону впродовж 10 років приватизації, не випадкова. Вона багатьох влаштовує, оскільки дає змогу «ручного» управління приватизацією [5; 3]. Актуальними законодавчими актами, необхідними для подальшого розвитку економіки, є також Цивільно-процесуальний кодекс України, Закони України «Про управління об'єктами державної власності», «Про акціонерні товариства», «Про холдингові компанії України» та ін.;

Виплата дивідендів на державну частку акцій. При завданні на 2001 рік 200 мільйонів гривень, до державного бюджету перераховано лише 74,56 млн. грн. Зокрема, 57,35 млн. грн. у вигляді самих дивідендів та 17,2 млн. податку на них. Невиконання завдання зумовлено рішенням Кабінету Міністрів України, де ВАТ "Укртелеком" та ВАТ "Титан" звільнено від сплати дивідендів на загальну суму 167,8 млн. грн. ( ВАТ "Укртелеком" - 148,9 млн. грн., ВАТ "Титан" - 18,9 млн., грн.). Розмір нарахування сум дивідендів підприємствам ДАХК "Каскад", ВАТ "Фіолент" та ВАТ "Кримський содовий завод" було зменшено. А рішення щодо нарахування дивідендів НАК "Нафтогаз України" Вищим органом акціонерної компанії взагалі прийняте не було У нинішньому році сума запланованих надходжень дивідендів на державні пакети акцій складає 438,9 млн. грн.;

реалізація державної власності поза рамками приватизації, тобто через податкову заставу, виконавче провадження. Це призводить до того, що під час приватизації державними виконавцями стягується заставлене майно, в податкову заставу передається, а потім реалізується (нерідко за заниженими цінами) найбільш ліквідне майно підприємств. Не випадково, що державні підприємства, які пройшли через такі процедури, значною мірою втрачають свої технічні й фінансові ресурси, привабливість для інвесторів.

На думку керівництва Фонду державного майна України, було б доцільно зупинити, не застосовувати виконавче провадження стосовно майна акціонерних товариств, щодо якого прийнято рішення про приватизацію. Кабінет Міністрів України вживає певних заходів у цьому напрямі, розглянувши у березні 2001 р. стан позаприватизаційного продажу державного майна в Україні. Однак ця проблема, що є актуальною для всіх регіонів України, вимагає свого законодавчого вирішення у напрямі заборони продажу будь-якого майна ВАТ виконавчими службами та податковими органами до завершення приватизації або визнання ВАТ банкрутом. Необхідно, щоб були внесені зміни до Закону України «Про виконавче провадження» щодо продажу державного майна, яке перебуває у виконавчому провадженні, лише через органи приватизації [9; 53]. Для того щоб не допустити покупку підприємств із метою встановлення контролю над їх фінансовими та матеріальними ресурсами, швидкого одержання максимального прибутку за рахунок повного розорення підприємств, доцільно уже найближчим часом ініціювати проти таких псевдовласників проведення процедур банкрутства, широко висвітлюючи такі процеси в засобах масової інформації. Мета - не ліквідувати об'єкти та розпродати активи, а оперативно замінити таких власників. На даний час застосовується непрозора процедура продажу арештованих, узятих під заставу активів підприємств Мін'юстом, податковою адміністрацією та митницею. На жаль, проблема ця не нова й подолати відомчий інтерес тут поки що не вдається.

Досконала законодавча база, яка дістала позитивні оцінки на високому міжнародному рівні, підтримка процесу у вищих ешелонах влади, а також у багатьох політичних колах сприяє вирішенню багатьох приватизаційних проблем. Однак як і 10 років тому, приватизація й сьогодні потребує злагодженості в діях, порозуміння всіх державних органів, а також підтримки дій держави з боку потенційних інвесторів.

Проте вже безперечним є той факт, що за 10 років свого існування приватизація відіграє свою провідну роль у проведенні реформ.

Висновки

На тлі економічних реформ в Україні процес роздержавлення власності є чи не єдиним системоутворюючим чинником, що призвів до реальних позитивних зрушень у соціально-економічній ситуації в країні.

Процес реформування власності ніколи і ніде не був легким та швидким. Особливо це стосується пострадянських країн з їх плановою економікою, збудованою на адміністративно-командних принципах. Україна не виняток з цього правила. Процес приватизації в Україні був також обтяжений певними політичними та соціальними чинниками.

Зараз з упевненістю можна констатувати, що в українську приватизацію повірили великі іноземні інвестори. Це російські компанії (Миколаївський глиноземний завод, Лисичанський нафтопереробний завод ЛИНОС і Запорізький ЗАЛК,), компанія «Казахойл» (Херсоннафтопереробка), голландська компанія Damen (покупець Миколаївського суднобудівного заводу «Океан»), швейцарський концерн Wigor Holding AG (Малинська паперова фабрика) і німецька компанія Dyckerhoff Zement International Gmbx («Волиньцемент»). Компанія Vychodoslovenske Energeticke Zavody S.P. (Словаччина) визнана переможцем у конкурсі з продажу ВАТ «Севастопольенерго», ВАТ «Кіровоградобленерго», ВАТ «Херсонобленерго» та ВАТ «Житомиробленерго». Компанія AES Washington Holdings B.V. (США) визнана переможцем у конкурсі з продажу ВАТ «Київобленерго» та ВАТ «Рівнеобленерго».

Звичайно, не всі продажі пакетів акцій принесли значні надходження до держбюджету, але при цьому вирішена друга головна проблема приватизації - залучення ефективного власника з сучасним менеджментом і ринковими планами розвитку підприємства.

Тисячі підприємств, що вийшли з-під неефективного управління держави, припинили марно витрачати бюджетні кошти на підтримку свого існування і створили критичну масу приватних суб'єктів господарювання. Одним із позитивних наслідків приватизації є підвищення рівня самостійності підприємств у вирішенні всіх виробничих і соціальних питань.

Процес приватизації в Україні сприяє позитивному вирішенню наступних соціально-економічних проблем:

- залучення інвестицій у виробництво для забезпечення його модернізації, освоєння випуску нових видів продукції, яка більш конкурентоспроможна і має вищі споживчі характеристики;

-зацікавленості підприємств у підвищенні обсягів виробництва продукції з виплатою заробітної плати, погашення заборгованостей по заробітній платі;

-зниження рівня безробіття та створення нових робочих місць;

-виплати дивідендів.

У промисловості в 2000 році роздержавленими підприємствами вироблено продукції на 78343,4 млн. грн., що складало 58,3% від загального обсягу виробництва (на 01.01.2000р. - 55,5%). На роздержавлених підприємствах у 2000 році було зайнято 3,3 млн. осіб, що складало 24,1% працюючих за наймом на підприємствах, в установах та організаціях (крім тих, що віднесені до малих).

Роздержавлені підприємства переважали над підприємствами державної та комунальної форм власності за обсягами виробництва в 2,4 рази.

У 9 регіонах України частка продукції роздержавлених підприємств перевищувала її середнє значення по промисловості. Так, у Чернігівській області цими підприємствами вироблено майже 93% від обсягу промислового виробництва, в Житомирській, Донецькій, Запорізькій, Черкаській та Сумській - 69-80%,Чернівецькій, Вінницькій областях, м. Києві - 60-64%.

У цілому приватизованими підприємствами за 2000 рік отримано чистий прибуток у розмірі 1830 млн. грн. (79,6% від загальної суми чистого прибутку, отриманого усіма підприємствами України). Це свідчить про загалом більш ефективну діяльність приватизованих підприємств.

Покращення економічної ефективності зумовило тенденцію поліпшення фінансового стану недержавних підприємств. Згідно зведеного балансу за підсумками 9 місяців 2000 року вартість активів приватизованих підприємств зросла на 3,5% та становить 177300,6 млн. грн., з яких основні фонди - 50,2%. Така структура активів наближається до оптимальної та здатна забезпечити відтворення капіталу.

Позитивно характеризує діяльність приватизованих підприємств їх інноваційна діяльність - збільшення обсягів виробництва нової продукції та впровадження прогресивних технологічних процесів. За 2000 рік ними було освоєно 6,8 тис. найменувань нових видів продукції, що на 11,2% перевищує показник 1999 року.

Незважаючи на те що вітчизняна приватизація мала недоліки, вона в остаточному підсумку спричинила створення більш ефективного, ніж державний, недержавного сектора економіки. Як приклад наводилися результати роботи в 2000 році таких галузей промисловості, як харчова, легка, целюлозно-паперова та деревообробна, у яких приватизацію в основному завершено, підприємства вже справилися з «післяприватизаційним шоком» і підвищують ефективність виробництва. У середньому в 3 рази вище, ніж по промисловості, тут темпи зростання виробництва, активніше здійснюються процеси оновлення основних фондів, асортименту продукції. До цих об'єктів виявляють найбільший інтерес іноземні та вітчизняні інвестори. Інтенсивно відбувається зміна менеджерів старої формації, які зросли в умовах панування командної економіки, на нову генерацію управлінців.

Однак не тільки в цих галузях відчутно видно переваги роздержавлення власності, приватної ініціативи. Результати порівняльного аналізу роботи акціонерних товариств, де держава має свою частку, показали, що в сегменті, в якому держава має контрольні пакети акцій підприємств (420 підприємств), за підсумками першого півріччя 2000 року отримано більш як 500 млн грн. збитків, а борги підприємств перед бюджетом зросли на 26 відсотків, в той час, як 590 підприємств, де частка держави становить менш як 25 відсотків, одержали понад 800 млн грн. прибутку та переважно розрахувалися з бюджетом.

Прем'єр-міністр України Анатолій Кінах переконаний, що сутність приватизації ні в якому разі не можна зводити лише до наповнення державного бюджету. Такої ж думки і Голова Фонду державного майна України Олександр Бондар, який зазначив, що ми можемо з оптимізмом дивитися в майбутнє, незважаючи на те, що зараз Фонд державного майна України не може виконати завдання щодо надходження коштів до бюджету. Проте це не єдине завдання Фонду державного майна України. Олександр Бондар переконаний, що зараз в ході приватизації слід залучати ефективних власників, які потім, налагоджуючи роботу підприємства, будуть компенсувати через податки ці ненадходження коштів від приватизації [17; 2].

Приватизація в Україні стала інструментом реформування не тільки економіки, але й усього нашого суспільства. За роки здійснення процесу роздержавлення власності було сформовано соціальний прошарок власників, так званий середній клас, основною заслугою якого є стабілізація суспільно-політичної ситуації в країні та сприяння мирному поверненню нашого суспільства до загальнолюдських цінностей і європейського шляху розвитку.

На світовий ринок впевнено виходять зі своєю продукцією, що здобула міжнародне визнання, такі ВАТ, як Миколаївський глиноземний завод (м. Миколаїв), суднобудівний завод «Ленінська кузня», «Фармак» (м. Київ), Ясинуватський машинобудівний завод (Донецька область), завод «Мотордеталь» (Сумська область), «Ватра» (м. Тернопіль), «Адвіс» (м. Хмельницький), «Світоч» (м. Львів), Луцький підшипниковий завод (м. Луцьк), «Чексіл» (м. Чернігів), вінницька фабрика «Володарка», пивзаводи «Оболонь» (м. Київ) і «Рогань» (м. Харків), Новокаховський завод електрозварювального обладнання (Херсонська область) та ін. Сьогодні приватизація не розглядається окремо від інших процесів реформування економіки. Найтісніший зв'язок існує між приватизацією і національним фондовим ринком. Приватизація є основним стимулюючим чинником формування і розвитку українського ринку цінних паперів. Це пов'язано з тим, що кількість державних підприємств, перетворених на відкриті акціонерні товариства (ВАТ), які є основними "постачальниками" цінних паперів, з кожним роком збільшується.

Приватизація ,звичайно, має великі позитивні наслідки, основними з яких є:

ліквідація державної монополії в багатьох галузях народного господарства, створення основ ринкової конкуренції;

перехід значної частки державної власності до нових власників при мінімумі соціальних конфліктів, а також створення умов для концентрації цієї власності в руках більш ефективних, ніж держава, власників;

формування нових економіко-правових механізмів та ринкових структур.

Головною метою приватизації була й залишається не кількість приватизованих об'єктів або сума одержаних грошових коштів, а поява ефективного власника на підприємствах, і насамперед на тих, які становлять основу промислового потенціалу нашої країни.

Отже, попри всі негаразди, приватизація в Україні є одним із найголовніших чинників становлення ринкової економіки нашої держави.

Список літератури

Амфітеатрова А. Д., Амфітеатров О.Д. Досвід і перспективи приватизації в Україні. // Державний інформаційний бюлетень про приватизацію, 2000, № 5.

Бондар О. М. Здобутки та прорахунки приватизації. // Державний інформаційний бюлетень про приватизацію, 2000, № 5.

Бондарь А. "Главными объектами 2002 года будут энергокомпании и "Укртелеком". // Инвест Газета 15.01.2002.

Григоренко Є. М. Приватизація в Україні: досягнення і недоліки. // Державний інформаційний бюлетень про приватизацію, 2000, № 6.

Григоренко Є.М. Приватизація 2001 року. Якою вона буде? // Державний інформаційний бюлетень про приватизацію, 2001, № 2.

Державна програма приватизації на 2000-200 роки. // Урядовий кур'єр, 22.06.2000 р.

Заява Фонду державного майна України. // Відомості приватизації, 22.08.2001 р.

Зінченко О. М. Про соціально-економічні та психологічні аспекти реформування відносин власності в Україні. // Державний інформаційний бюлетень про приватизацію, 2000, № 2.

Зінченко О. М. Про основні цілі та напрямки приватизації в Україні у 1991-2001 рр.. // Державний інформаційний бюлетень про приватизацію, 2001, № 5.

Ларцев В. С. До питання про періодизацію основних етапів приватизації в Україні. // Державний інформаційний бюлетень про приватизацію, 2000, № 9.

Ларцев В. С. Соціально-політичні та економічні чинники формування української моделі приватизації в 1991-1995 рр.. // Державний інформаційний бюлетень про приватизацію, 2001, № 3.

Ларцев В. С. Проблеми і труднощі процесу приватизації у 1996-1999 рр.. // Державний інформаційний бюлетень про приватизацію, 2001, № 7.

Ларцев В. С. Проблеми та труднощі процесу приватизації у 1993-1995 рр.. // Державний інформаційний бюлетень про приватизацію, 2001, № 4.

Правові аспекти приватизації в Україні. Практичний посібник з питань приватизації. За ред. Ю.І. Єханурова. - Київ: Руська правда, 1996.

Правові аспекти приватизації в Україні. Збірник законодавства з питань приватизації. За ред. Ю.І. Єханурова. - Київ: Руська правда, 1996.

Салата В. М. Особливості етапів роздержавлення та приватизації державного (комунального) майна в Україні. // Державний інформаційний бюлетень про приватизацію, 2000, № 12.

Українській приватизації - 10 років. Матеріали міжнародної науково-практичної конференції "Приватизація: досвід, здобутки та перспективи". // Державний інформаційний бюлетень про приватизацію, 2001, № 10

Хохлов М. П. Власність: економічний зміст категорії та його реалізація в процесі приватизації. // Державний інформаційний бюлетень про приватизацію, 2001, № 2.