Економічний розвиток після війни: економічне диво Німеччини, Японії та Італії як приклади наслідування для України

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНИЙ ТЕХНІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ УКРАЇНИ

«КИЇВСЬКИЙ ПОЛІТЕХНІЧНИЙ ІНСТИТУТ»

Факультет менеджменту та маркетингу

РЕФЕРАТ

Економічний розвиток після війни: економічне диво Німеччини, Японії та Італії як приклади наслідування для України

Київ 2015

Вступ

2 вересня 1945 року після капітуляції Японії ІІ світова війна була завершеною. Її наслідками стали не тільки значні людські втрати та зруйновані міста, а й виснаженість економіки в цілому, адже значні витрати були задіяні для військових потреб. Всі країни, що брали участь у війні, перебували у дуже тяжкому післявоєнному становищі. Для США війна стала «золотою жилою», адже ця держава стала найбільшим експортером товарів військового призначення.

Ключові учасники війни вийшли з неї цілком знесиленими, маючи:

· Численні людські втрати низька чисельність трудових ресурсів; їх моральна і фізична виснаженість.

· Зруйнована інфраструктура потреба її відновлення.

· Нестачу предметів праці та засобів виробництва занепад сільського господарства.

· Нестача сировини і зруйновані транспортні шляхи застій у виробництві.

· Низький життєвий рівень смертність через недоїдання та хвороби.

· Підрив курсів національних валют наростання інфляційних явищ.

Повільний рух відбудови економічної системи у Європі і відновлення її економічного потенціалу робив цілком необхідним надання певної допомоги. Цю допомогу дали США, які стали на той час всесвітнім кредитором. Для економічного відновлення Європи був спеціально розроблений план Маршала, що передбачав надання кредитів знесиленим війною країнам.

План Маршала також був важливим кроком на шляху до створення світового ринкового господарства, адже згідно ним європейські країни мали зазнати економічного розвитку, побудованому на принципах свободи на спільному просторі. Він діяв з 1949 по 1951 рік і був замінений на законом «про взаємну безпеку».

План мав позитивні наслідки у розвитку економіки країн Західної Європи, адже вже на початку 50-их років було досягнуто довоєнного рівня виробництва.

Але визначними факторами розвитку стала науково-технічна революція (далі НТР). Ще під час війни почався процес розробки і впровадження нових технологій, що були спершу придумані виключно для військових потреб: телебачення, перші моделі комп'ютерів, радари, ракети, атомна зброя, синтетичні волокна. Передумовами НТР стали фундаментальні відкриття у багатьох наукових галузях: ядерній фізиці, квантової механіки, кібернетики, мікробіології, хімії, тощо. Це дало поштовх на розвиток наукоємних виробництв. Держави також були зацікавлені у становленні національного виробника, тому фінансово забезпечували більшість таких проектів. Ті країни, що вміло реалізовували наукові відкриття і розробки та вчасно впроваджували їх результати у виробництва, сьогодні є світовими економічними лідерами.

Індустріалізація стала основною тенденцією розвитку багатьох країн Європи. Також поступово змінювалася і сама структура національних господарств. Сформувалася світова інфраструктура -- комплекс галузей, що обслуговували світові економічні відносини (транспортна система, мережа інформаційних комунікацій тощо).

Розширилися і набули нового змісту всі форми міжнародних економічних відносин. Для господарського розвитку характерним було посилення взаємозв'язків між усіма країнами. Набули розвитку міждержавні інтеграційні процеси. Економічне зростання національних господарств залежало від ступеня входження їх до всесвітнього господарства.

У середині ХХ ст. посилилося державне регулювання господарських процесів. Розвиток системи державного регулювання економіки приводить до формування моделі змішаної економіки, до співіснування державного регулювання з ринковим механізмом господарювання, до поєднання конкурентного ринкового регулювання з адміністративним регулюванням і активним використанням державою економічних інструментів.

Змінюється підхід до методів державного регулювання. Характерний перехід від кейнсіанської моделі регулювання до неоконсервативної моделі.

Також відбувся загальний перехід від екстенсивного до інтенсивного виробництва. Унаслідок цього продуктивність праці зросла у 3--4 рази, поліпшилася якість продукції та збільшився обсяг виробництва.

Умовою динамічного розвитку економіки стає зростання ролі середнього і малого бізнесу. Розвиток малого та середнього бізнесу призвело до активізації економіки багатьох країн. Цей сектор економіки володіє високою мобільністю, гнучкістю, пристосовністю до змін ринкової ситуації, здатністю забезпечувати зайнятість значної частини ринку праці і т. д.

Отже, на розвиток провідних країн світу значний вплив мали багато факторів: втручання США, НТР, індустріалізація, збільшення державного втручання в економіку, перехід до інтенсивного виробництва та зростання ролі малого і середнього бізнесу.

В ті роки і виник термін «економічне диво», що є образним висловом, яким описують тривалий період стрімкого економічного зростання деяких країн та регіонів. Закінчення Другої світової війни знаменувало собою прихід тривалого економічного розвитку у багатьох капіталістичних країнах світу, таких як Німеччина (50-ті роки ХХст), Швеція(1945-1973), Італія (1955-1972), Франція (1945-1975), Японія (1950-1975), Сінгапур і т.д.

економічний німеччина італія японія

1. Економічний стрибок Німеччини

Після закінчення ІІ світової війни економічне становище Німеччини було катастрофічне: майже всі галузі господарства були охоплені великою кризою, рівень ВВП ледь сягав половини довоєнного рівня, товарно-грошова система була повністю дезорганізована, до того ж країна мусила виплатити репарації у розмірі 20 млрд. доларів.

Велике значення для відновлення економіки Німеччини мала активна підтримка США згідно із планом Маршалла. Країні було надано в цілому 3,12 млрд дол. Допомога надходила у вигляді поставок товарів, а кошти від їх реалізації, призначені для розвитку економіки, поступали в спеціальні фонди і банки.

Складні часи для держави породжують видатних людей. В Німеччині в найтяжчі часи з'явились дві видатні особистості: канцлер ФРН Конрад Аденауер - батько-засновник нової Німеччини та міністр економіки, а згодом федеральний канцлер Людвіґ Ергард - ідеолог «економічного дива».

Перший з них пройшов важкий шлях до свого покликання, пережив арешти, гоніння та втрату близьких людей. Та труднощі загартували його, навчили не боятись стрімкої течії, а йти проти неї, приймаючи виважені політичні рішення, навіть коли найближче оточення було налаштоване проти. Яскравий тому приклад - рішення про виплату 1,5 мільярда американських доларів відшкодувань за злочини Голокосту або рішення встановити дипломатичні зв'язки з СРСР в обмін на звільнення військовополонених. Своїми діями Аденауер досяг такого авторитету та політичного визнання, що ніхто не наважувався суперечити його рішенням - ні у його власній партії, ні за її межами.

Разом з тим величезну роль у відновленні економіки Німеччини та подальшому економічному розвитку, який забезпечив "німецьке диво", грала економічна політика Л. Ерхарда. Видатний економіст і «конструктор нового порядку» поставив собі за мету побудувати соціальне ринкове господарство, де головним регулятором був би ринок і відбувся б перехід до вільного ціноутворення і підприємництва. Усі реформи Ерхарда були підготовлені, проводилися рішуче й послідовно, а також спиралися на демократизацію та дотримання «теорії порядку» В. Ріпку, Ст. Ойкена, Ф. Бема, А. Рюстова та ін.

У повоєнні роки ХХ ст. виникає нова економічне школа у Німеччині, до якої ввійшли усі вищезгадані економісти. У 1948 р. Ойкен разом з Бемом засновує журнал «Ордо», в якому щорічно починають друкуватися основні ідеї фрайбурзької школи, яку ще у 1925 р. Ойкен заснува у Фрайбурзі. Тому фрайбузьку школу ще називають «ордолібералістами».

Фрайбурзька школа сформувалася на базі критики деяких теоретичних положень німецької історичної школи. Ойкен уважав помилкою те, що історична школа залишала поза увагою домінуючу роль економіки, зосереджуючись на виховній та інституціональній функціях держави, які в кінцевому рахунку були поставлені на службу диктатурі. Коли після війни в країні розгорнулась дискусія щодо використання кейнсіанських методів управління економікою, представники фрайбурзької школи виступили проти. Вони вважали, що кейнсіанство сприятиме формуванню авторитаризму, до якого завжди була схильна німецька нація.

Ойкен написав багато економічних праць, найвідоміші з яких «Критичні нотатки з проблеми грошей в Німеччині» (1923), «Міжнародна валютна проблема» (1925), «Теоретичні дослідження капіталу» (1934 і друге, доповнене визначенням функцій політичної економії, видання -- 1954), «Основні принципи національної економії» (1940). Ойкен уважав, що централізація суперечить самій природі економіки і поступово руйнує її. Економічна свобода виробника, як і споживача, зв'язується Ойкеном з приватною власністю, котра забезпечує споживачеві право вільного вибору благ, а виробнику -- право вільного вибору роду діяльності та отримання доходів. Конкуренція між виробниками створює умови, коли на ринку вирішується проблема визначення необхідних обсягів виробництва, його структури та рівня цін. Однак, на його думку, абсолютизація принципу свободи може призвести до анархії, надмонополізації, тоталітаризму та соціальних потрясінь і також підриватиме основи господарювання. Щодо «справедливості» такого господарства, то Ойкен визнає, що ринкова економіка, побудована за принципами індивідуалізму та конкурентності, хоч і сприяє економічному прогресу суспільства, суперечить принципу соціальної справедливості, який може забезпечити лише центрально-керована система, побудована на суспільній власності.

Важливого значення Мюллер-Армак, як і Ойкен, надавав державній структурній політиці у сфері відносин власності. Він уважав, що держава має сприяти розширенню приватного сектора, підтримувати процес демонополізації власності, заохочуючи населення інвестувати заощадження у виробництво (надавати кредити для придбання акцій, відкриття нових підприємств, будівництва тощо).

Тож основною рушійною силою, здатну «підняти країну з колін», був приватний підприємець, тому держава всіляко стала заохочувати і підтримувати приватну ініціативу. Це мало зумовити подальше підвищення зайнятості населення та зменшити товарний дефіцит.

Також була проведена грошова реформа:

1) заміна рейхсмарок на дойчмарки;

2) анулювання зобов'язань банків;

3) обвальна лібералізація цін.

Так, уранці 21 червня 1948 р. рейхсмарку оголосили недійсною і ввели нову валюту - дойчмарку. Кожний громадянин міг обміняти 60 рейхсмарок на дойчмарки у співвідношенні 1:1. Причому 40 дойчмарок виплачували одразу, а решту, 20, - через місяць. Пенсії і заробітну плату виплачували у новій валюті у співвідношенні 1:1. Обмінний курс готівки і заощаджень установили 1:10, але розпоряджатися можна було лише половиною обмінної суми. Тимчасово "заморожену" другу половину пізніше розблоковували: 1/5 суми можна було забрати, 1/10 - вкласти в цінні папери, а решту, 70 %, вилучали з обігу.

Все це поступово сприяло виходу зі стану гіперінфляції.

Через три дні після грошової почалася реформа цін, спрямована на відновлення ринкового механізму їх регулювання. Ціни було відпущено "на волю". Розрегулювання цін і заробітної плати проводилося поступово. Зник "чорний ринок". Магазини заповнилися товарами, замість пошуку продуктів люди стали дбати про їх виробництво. Інфляції майже не відчувалося. Ціни зросли лише на кілька відсотків, у такій самій пропорції, що й заробітна плата. Уже через півроку ціни стабілізувалися.

Позитивно вплинуло на розвиток ряд інших факторів:

а) Допомога передової індустріальної країни (США);

б) Психологічний чинник - бажання піднятися і реабілітуватися;

в) Ментальне прагнення до порядку у німців;

г) Потужний внутрішній потенціал країни;

Реформа Ерхарда була жорсткою, та вона подіяла. Так, вже в середині 1950-х років ФРН посіла 2-ге місця після США по золотовалютним запасам. Саме це відновлення та стрімке зростання господарства Німеччини було названо її економічним дивом.

Вже в 1950-х роках витрати на науку та конструкторські розробки зросли в 5 разів. Для запобігання «відтоку мізків» була піднята оплата праці вчених. Як наслідок, продуктивність праці зросла на 60% та сприяла швидкому розвитку промислового виробництва, зокрема у секторах автомобілебудування (в 4,6 рази) та виробництва побутової техніки (в 3 рази). Нові наукові винаходи сприяли створенню нових галузей: електроніки та нафтохімії. В Німеччині і сьогодні до науки особливе ставлення, про що свідчать високі витрати на наукові дослідження та дослідно-конструкторські розробки - понад 2,6% від ВВП. Число вчених Німеччини, які отримали престижну Нобелівську премію, давно перейшло позначку у 100 осіб та зростає з кожним роком; за цим показником Німеччина займає третє місце у світі.

Незважаючи на величезний внутрішній ресурсний потенціал держави і допомогу американців (яку теж було уміло застосовано для загального розвитку), головний рушійним чинником було саме населення. Через свій менталітет, працездатність, схильність до дисципліни та прагнення в ім'я майбутнього йти на тимчасові жертви, німці зуміли досягти бажаного високого рівня розвитку і вийти в світові лідери за досить короткий час. Не менш важливим стали реформи Ердхарда, якій зумів чітко, послідовно й цілеспрямовано втілити грунтовно продуману стратегію.

Так, вже у 1950 р. виробництво автомобілів збільшилося на 60%, а електроенергії - на 61,6% (порівняно з 1936 р.). У 1951 р. загальний обсяг виробництва був на третину вищим, ніж у 1936-у, а у 1956 р. він подвоївся. Середньорічний приріст промислової продукції складав за період з 1950 по 1960 роки 9,6% проти 4% у США і 3% у Великобританії.

Успішно розвивалися експортні галузі економіки, що дозволило країні впевнено увійти у світовий ринок. Тепер головна перевага Німеччини у якості продукції, яка користується довірою і попитом у всьому світі.

2. Економічне диво Японії

Стрімкий післявоєнний економічний розвиток Японії відбувся за рахунок дещо інших факторів, ніж у Німеччині. Не маючи потужного внутрішнього потенціалу та втративши всі свої позиці на міжнародній арені після ІІ світової війни, країна зуміла піднятися за рахунок втручання США. З 1946 по1948 рр. Японія отримала від світового кредитора 980 млн. дол. (4,2% ВВП). Та країна-кредитор мала свої цілі для впровадження реформ: створення зворотного курсу на противагу комуністичному Китаю.

У 1949 рік був введений план Дж. Доджа, що запровадив жорстку бюджетну та грошову полiтику для ліквідації бюджетного дефіциту: збільшувалося оподаткування та зменшилися видатки, обмежувалося кредитування. Це зупинило гіперінфляцію і так само, як в Німеччині, дало змогу реставрувати фінансово-кредитну систему разом з обмеженням контролю держави над ціноутворенням.

Особливості економічної моделі. Проведені реформи забезпечили перехід Японії до ринкових відносин. У країні сформувалась унікальна економічна система, скріплена типовими азіатськими неформальними зв'язками -- відносинами серед представників як ділових кіл, так і держави. Найважливішою особливістю цієї моделі було поєднання ринкових відносин із державним регулюванням їх, ринкової конкуренції з економічним плануванням. Формально роль держави незначна: державний бюджет Японії перерозподіляє лише третину ВВП. Це цілком зпіставно із США і набагато менше, ніж у європейських країнах, де ця частка може перевищувати 50 % (наприклад у Швеції). З такого погляду економіка Японії належить до однієї з найліберальніших у світі. Проте лише деякі азіатські країни (наприклад, Південна Корея або Китай) можуть посперечатися з Японією за рівнем жорсткості й ефективності впливу уряду на економіку.

Японський уряд розробляє стратегічні плани розвитку в цілому (1948--1952; 1951--1953 pp. -- плани відбудови народного господарства; 1955--1959 pp. -- план самозабезпечення, 1957--1960 pp. -- довгостроковий план економічного розвитку; 60-ті роки -- план подвоєння національного доходу тощо), а вже на їх основі великі компанії формують свої власні плани. Уряд виступає представником бізнесу на зовнішньому ринку, захищає його всіма можливими способами, а бізнес виконує вказівки уряду. Відступників суворо карають, тому часто всю японську промислову систему називають "корпорація Японія".

Ряд економічних реформ в післявоєнний період:

1. план подвоєння національного прибутку (план Ідзангі);

2. аграрна реформа (викуп поміщицьких земель та розподіл їх між селянами);

3. антимонопольна реформа (заборона холдингів - дзайбацу);

4. заборона мати власну армію згідно Конституції 1946 р.,що позбавляло необхідності здійснювати воєнні видатки.

1) Плану Ідзангі (1960 р.) був розрахований на 10 років. Згідно з ним, Японія мала посісти провідні місця у світі в кількох галузях промисловості, значно підвищивши якість своїх товарів. Щоб реалізувати план, його ініціатори різко знизили податки та ставки банківського кредиту, що активізувало підприємницьку діяльність, прискорюючи в такий спосіб здійснення японського «економічного дива».

2) Післявоєнна модернізація економіки почалася з аграрної реформи 1946-1950 рр. В ході її держава викуповувала землю у поміщиків і розпродавала селянам. Через демографічну та ресурсну специфіку Японії основну масу нових власників земель становили малоземельні селяни. Так як розміри ділянок обмежувалися 1 га, що не могло сприяти розвитку ринкових відносин у сільському господарстві. В ході проведення реформи фактично був ліквідований рудимент феодального суспільства (поміщики) - залишилися без землі. Натомість значна частина населення отримала можливість забезпечувати себе продуктами харчування та частково задовольняти потреби внутрішнього ринку. Також в ході аграрної реформи відбулося зростання пропозиції на ринку праці, що дозволяло стримувати рівень заробітної плати і підтримувати небувало високий рівень нагромадження (тобто високий рівень інвестицій). Остання обставина стало однією з найважливіших основ як "японського дива", так і успіхів країни.

3) Модернізація структури господарства стало скасування дзайбацу (1947-1948 рр.), які являли собою великі холдинги, що контролювали діяльність галузевих концернів. Метою цього акту "відплати" було знищення структур, які представляли колишню військову міць імператорської Японії, а також основи панування японської аристократії. Їх скасування ліквідувало гранично монополізований господарський режим, характерний для довоєнного періоду, що створювало необхідні умови для розвитку конкуренції.

4) Поза сумнівом, велике значення мало й те, що Японія не витрачала великі кошти на оборону. Витрати на «сили самооборони» не перевищували 1 % бюджету.

5) Крім того, японці успішно використовували зарубіжні досягнення в найсучасніших галузях індустрії. Закуповуючи патенти й ліцензії па наукові відкриття й оригінальні технології, вони вміло пристосовували їх до своїх можливостей, отримуючи величезні прибутки.

Ряд значних технічних новин народилися і були запроваджені у масове виробництво на японських фірмах. У другій половині 50-их років - нейлон, транзисторні приймачі, у 60-70-их роках - аудіостереосистеми, відеокамери і відеомагнітофони, у 80-их - комп'ютеризовані роботи, мікросхеми на кремнієвих кристалах (чіпи) та ін. Японія веде перед у такій науковомісткій і технічно передовій галузі, як електронна промисловість.

Головним чинником економічного зростання є повсякденна наполеглива праця більше, ніж 120-мільйонного японського народу, його працелюбність, самовіддача, жертовність і високий патріотизм. Упродовж повоєнних років японські робітники працювали більше та значно інтенсивніше, аніж у багатьох інших країнах, за досить скромну винагороду. Лише наприкінці в 1988 р. заробітна плата японців досягла рівня розвинених країн (19,5 дол/год). Працелюбність і дисциплінованість стали традиційними в японському суспільстві, де мірилом людської гідності є не багатство, а сумлінне ставлення до праці та навчання.

Існує також і особлива система взаємовідносин компанії з персоналом, в основу якої покладено психологію "компанія -- велика сім'я". Поширення системи пожиттєвого найму обмежує переміщення робочої сили всередині країни (проте заохочується її переміщення всередині компанії). Така система зробила Японію заручником національної традиції, хоч і дала можливість досягти вражаючих успіхів.

Не менш важливими чинниками повоєнного економічного успіху Японії є державне управління життєвим рівнем японців (60-ті роки -- політика стримування споживання на користь нарощування інвестицій, 80-ті роки -- стратегія пріоритетного розширення споживання) й уміння урядових кіл визначити такі довгострокові завдання, які б захопили всю націю. Наприклад, популярний у 60-х роках лозунг "Догнати розвинуті західні країни за рівнем валового внутрішнього продукту", коли вихід на друге місце у світі за цим показником подавався як входження Японії до клубу великих економічних держав світу.

Менш як за 20 років Японія досягла такого розквіту, що зуміла посісти друге місце в світі за обсягом промислового виробництва, трохи згодом -- і за обсягом ВНП. При цьому темпи зростання японської економіки були найвищими у світі -- близько 11% на рік. Саме тому справедливо казати про "японське економічне диво". Важливими чинниками економічного успіху були високоефективне використання зарубіжної економічної допомоги, масове оновлення основного капіталу, розширення внутрішнього ринку, використання зарубіжних науково-технічних досягнень, використання високоякісної робочої сили (ще в 1947 р. в Японії було введено обов'язкову безплатну 9-класну освіту, створено систему підготовки і перепідготовки кадрів), ініціативність японських підприємців, традиційно сформована система найманої праці, яка забезпечила гармонійні відносини між адміністрацією фірми і найманим персоналом, стрімкий розвиток власної науково-дослідної бази тощо.

3. Італійське "економічне диво"

Італія вийшла з війни з украй розладнаною економікою. Вона втратила третину національного багатства. П'ята частина промислових підприємств, 60% шосейних доріг і 40% залізниць було зруйновано. Чимало міст унаслідок бомбардувань страшенно постраждали. Обсяг промислового виробництва в 1945 р. становив лише 30% довоєнного, проте зростала інфляція: в 1947 р. грошова маса, яка знаходилася в обігу, в 35 разів перевищувала довоєнний рівень.

У 1950--1951 pp. було досягнуто довоєнного рівня у виробництві. Наступні 10 років середній приріст у промисловості дорівнював 10 %. А в цілому за цей час виробництво виросло у два рази. Італія з країни аграрної перетворилася на індустріально-аграрну передову державу.

Швидкому економічному розвиткові сприяли такі фактори:

1) аграрна реформа, яка активізувала попит на машини, будматеріали тощо для сільських фермерів, що зумовило розширення внутрішнього ринку;

2) рішуче звільнення промисловості від непродуктивних затрат завдяки ліквідації корпоративної системи;

3) оновлення основного капіталу та кредити згідно з "планом Маршалла";

4) структурні зміни в економіці, спрямовані на створення нових прогресивних галузей: електротехніки, нафтохімії, автомобільної промисловості;

5) раціональне використання патентів та ліцензій;

6) вступ Італії до "Спільного ринку" сприяв створенню кон'юнктури для ряду галузей промисловості та сільського господарства;

7) дешевизна робочої сили (у пошуках роботи та заробітків у 1946--1966 pp. країну покинуло 6 млн. чол.);

8) низький рівень військових витрат, оскільки армія значною мірою утримувалася за рахунок коштів, що надходили зі США.

Обмежену аграрну реформу здійснили християнські демократи: селяни одержали 1,5 млн гектарів землі. Частину Поміщицької землі вони придбали за викуп, решту -- завдяки вільному продажеві. При цьому держава надала селянам кредит. За допомогою державних капіталовкладень трохи зменшився розрив між промисловою Північчю і сільськогосподарським Півднем. Підприємці були змушені підвищити заробітну платню робітникам. Усе це привело до розширення внутрішнього ринку і підтримало економічне зростання.

Держава подала велику допомогу корпораціям, надаючи їм фінансові й податкові пільги. Це дозволило створити великі всесвітньо відомі об'єднання: ФІАТ в автомобільній промисловості, "Монтектіні" в хімічній, "Піреллі" в гумовій, "Едісон" в електроенергетичній. Урядові установи й корпорації були зацікавлені в стабільному розвиткові держави і тому звертали серйозну увагу на соціальні програми. У країні бурхливо розвивалося будівництво дешевого житла для робітників, створювалися соціальні установи, налагоджувалася система охорони здоров'я, проте з безробіттям нічого суттєвого зробити не таланило, кількість безробітних, перевищувала 1 млн, а понад 200 тис. щороку були змушені емігрувати до ФРН, Швейцарії, Франції, погоджуючись на будь-які умови життя та праці. З іншого боку, у зв'язку з безробіттям оплата праці в Італії була значно нижчою, ніж в інших західних країнах. Це зменшувало собівартість товарів і дозволяло експортувати їх за найнижчими цінами, що, своєю чергою, стимулювало розвиток виробництва.

Слід також мати на увазі, що державне втручання у приватний сектор мало суто економічний характер, було спрямоване на підтримку всіх секторів народного господарства.

Післявоєнні економічні труднощі зумовили швидке впровадження системи державно-монополістичного капіталізму (ДМК), яка в Італії, зокрема, проявилася також в існуванні гігантських державних об'єднань, таких як ІРІ (Інститут промислової реконструкції) та ЕН1 (Національне управління рідкого палива). В умовах Італії, де витав дух економічної корпоративності, а проблема палива й багатьох видів сировини тісно пов'язана з імпортом, наявність значної державної власності була певною мірою виправдана. У цьому плані монополізм ІРІ та ЕНІ (на підприємствах, які ними контролювалися, видобувалося і вироблялося 80 % залізної руди, 90 % чавуну, 70 % сталі, 25 % продукції машинобудування, 75 % природного газу, 100 % штучного каучуку) оцінити однозначно не можна. Проблемою для Італії, з іншого боку, стало те, що продукція італійських державних підприємств була неконкурентоспроможною на західних ринках і збувалася, як правило, в соціалістичних країнах Східної Європи.

Наслідки "економічного дива" в цілому для Італії були позитивними. Щорічний ріст виробництва з 1951 по 1974 р. у середньому становив 7,5 %, а в приватних компаніях він був ще вищим. Прибуток останніх у середньому щорічно зростав на 30 %. Однак "диво" не ліквідувало та й не могло ліквідувати всі проблеми італійського суспільства. Зарплата працюючого в Італії, попри її певне зростання, усе ж залишилася дещо нижчою, ніж в інших високорозвинутих країнах Європи. Кількість безробітних ніколи не опускалася нижче 1 млн. чол. Розроблений у 1956 р. "план Ваноні" так і не привів до цілковитої інтеграції економіки Півдня в загальну економічну систему. Значні диспропорції між Північчю і Півднем продовжували зберігатися. Відмінності мали місце не тільки в рівні економічного розвитку, а й у психології людей. Якщо на Півночі працювали в поті чола, то на Півдні багато хто прагнув жити на нетрудові доходи.

4. Висновки та рекомендації для України

Найбільш постраждалі й виснажені війною країни, а саме Німеччина, Японія, та дещо менше Італія, зробили, здавалося, неможливе: досягли стрімкого економічного розвитку за лічені роки. Саме тому ці схожі процеси у всіх країнах називають «економічним дивом». Однак, у їхньому економічному розвитку є й багато відмінного.

В Україні ще не було при владі особистості, подібної до Аденауера (Німеччина), яка би змогла об'єднати українське суспільство, розколоте за мовною та ідеологічною ознаками та однаково позитивно сприймалась як на сході, так і заході країни. Не було при владі і вченого-економіста на кшталт Ергарда чи Доджа, незважаючи на те, що вітчизняні державні діячі полюбляють, прийшовши до влади, отримувати вчені звання.

Отже, з усіх вищенаведених факторів в українській економіці присутня лише дешева робоча сила. За іншими з розглянутих критеріїв, в Україні відсутні достатні передумови для швидкого економічного розвитку:

1. через низьку рентабельність використання кредитів, запозичення, замість стимулювання економічного розвитку, лише стримують його;

2. малий та середній бізнес, придушений податками, перебуває в аморфному стані;

3. наука фінансується за залишковим принципом, тому українські вчені, замість займатись науковими дослідженнями, змушені вирішувати соціальні та побутові проблеми своїх сімей;

4. рівень військових витрат ще надто високий.

Висновок

Розглянуті вище фактори змальовують достатньо песимістичну картину щодо перспектив швидкого економічного піднесення, проте, незважаючи на це, Україна має достатній потенціал для економічного піднесення, враховуючи сучасні патріотичні настрої та бажання мас підняти економіку країни.

Перебуваючи у тяжкому економічному становищі, схожому на післявоєнне становище Німеччини, Японії та Італії (стан гіперінфляції, наростання кризових явищ, дефіцит власного виробництва і т.д.), а також на становище Грузії у ХХІ ст. Україна наразі також потребує втручання в економіку для подальшого її зростання, тобто свого «економічного дива». Керуючись прикладом країн, що вдало пройшли через це, нам необхідно розробити власну програму розвитку:

1) боротьба з монополіями, що забезпечить становлення цін за принципами ринкової економіки та повинно справити стимулюючий ефект для всієї економіки;

2) встановлення пріоритетних напрямів промисловості, насамперед, автомобілебудування та налагодження виробництва побутової техніки;

3) залучення кредитів та інвестицій повинно бути спрямовано, насамперед, на модернізацію виробничих можливостей;

4) поступове зменшення податкового тягаря, що автоматично означає підвищення купівельної спроможності населення та збільшення обсягу попиту. В умовах ринкової економіки це призводить до збільшення обсягів виробництва. Адже виробник збільшує виробництво, реагуючи на можливість отримання додаткового прибутку за рахунок збільшення попиту;

5) поліцейська реформа за прикладом Грузії.

Однак, основною рушійною силою в Україні, так само як і в Німеччині та Японії, був, є і буде народ. Свідоме й рішуче прагнення до змін в кінцевому результаті дасть позитивний ефект. Бо українці, з їх вольовим характером і прагненням до незалежності і самостійності, заслуговують жити у кращій, більш економічно розвиненій державі!

Список використаних джерел

1. Боєв Ю. Економічна історія: Західна Європа, Японія, США : Навч. посібник для екон. спец. вузів/ Юрій Боєв, Світлана Боєва,; Ред. І. В. Туз. -К.: Вища шк., 2004. -173 с.

2. Царенко О. Економічна історія України і світу : Навчальний посібник для вузів/ Олександр Царенко, Андрій Захарчук,. -Суми: Університетська книга, 2001. -308 с.

Інформаційні ресурси

3. http://buklib.net/books/29020/

4. http://uanews.kharkiv.ua/economy/2015/04/06/79449.html

5. http://pidruchniki.com/ekonomika/tipi_ekonomichnogo_zrostannya

6. http://pidruchniki.com/1743020742343/politekonomiya/nimechchina

7. http://pidruchniki.com/16280414/politekonomiya/ekonomichna_reforma_erharda

8. http://pidruchniki.com/18800413/istoriya/italiyske_ekonomichne_divo

9. http://library.if.ua/book/85/6020.html

10. http://osvita.ua/vnz/reports/econom_history/24697/

11. http://osvita.ua/vnz/reports/econom_history/24700/

12. http://studme.com.ua/149905288323/politekonomiya/postindustrialnaya_ekonomika.htm

13. http://studme.com.ua/115104098329/politekonomiya/ekonomicheskoe_razvitie_yaponii.htm

14. http://studme.com.ua/137311208328/politekonomiya/ekonomicheskoe_razvitie_germanii.htm

15. http://subject.com.ua/textbook/history/11klas_v/88.html

16. http://school.xvatit.com/index.php?title=Тема_16._Італія_в_1945-2003_рр

17. http://korysne.co.ua/fenomen-hruzynskyh-reform/

18. http://sylalyudey.org/publikatsiyi/istoriya-vidomih-reform-suchasnosti-shho-mozhe-vikoristati-ukrayina/

19. http://www.ebk.net.ua/Book/economics/leonenko_ei/part7/705.htm

20. http://www.ryzyk.in.ua/2013/01/blog-post.html

Размещено на Allbest.ru