Антиінфляційна політика

Размещено на http://www.allbest.ru/

ОДЕСЬКА НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ЗВЯЗКУ ім. О.С.Попова

Київський навчально-науковий виробничий центр

Реферат

з дисципліни: "Макроекономіка"

на тему «Антиінфляційна політика»

Виконала студентка

Канюка М.О.

групи СМО-кв44 кц

Перевірив кандидат пед. наук,

доцент Андрос С.В.

Київ 2015



Вступ

Iсторично склалося так, що одна з нових й, у деякому відношеннi, найважливiша функцiя уряду полягас в тому, щоб стабiлiзувати економiку, тобто допомагати iй забеспечувати повну зайнятiсть ресурсiв i стабiльний рiвень цiн. Перед вченими-економiстами стоiть завдання глибоко й конкретно вивчати явища i тенденцii у розвитку свiтовоi економiки. Одне з перших мiсць посiдас аналiз iнфляцii та факторiв, що ii обумовлюють.

У процесi розвитку сучасноi змiшаноi економiки ступiнь державного втручання, а у рамках останнього-вибiр адекватноi макроекономiчноi полiтики, що дозволяс запобiгти зростанню iнфляцii та безробiття, мають особливе значення[4]. інфляційний соціальний економіка

Макроекономiчна теорiя дае достатньо чiткi рекомендацii вiдносно умов й наслiдкiв подiбних рiшень.

Жодна з вiдомих нинi ринкових економiчних систем не функцiонуе стихiйно. Всi вони являються об'сктами державного регулювання. При цьому напрямок й форми державного втручання змiнюються вiдповiдно до ситуацii, що склалася у економiчнiй системi.

Манiпулювання податками й розмiрами видаткiв бюджету, контроль за цiнами е одними з головних iнструментiв, за допомогою яких уряд може сприяти подоланню безробiття та iнфляцii.

В данiй роботi розглядаються деякi питання, пов'язанi iз стримуванням iнфляцiйних процесiв в економiцi, а саме: питання державного регулювання й контролю за цiнами та антиiнфляцiйного пiдходу до оподаткування[16].



1. Суть та завдання антиінфляційної політики регулювання економіки

Інфляція здійснює негативний вплив на суспільство в цілому. Погіршується економічне становище: знижуються обсяги виробництва, оскільки коливання та зростання цін роблять непевними перспективи розвитку виробництва; відбувається перелив капіталу з виробництва в торгівлю та посередницькі операції, де швидший обіг капіталу та більше прибуток, а також легше ухилитися від сплати податків; розширюється спекуляція в результаті різкої зміни цін; обмежуються кредитні операції; зменшуються фінансові ресурси держави[8].

Виникає соціальне напруження в зв'язку з тим, що інфляція перерозподіляє національний доход не на користь найменш забезпечених верств суспільства. Вона знижує реальні доходи (кількість товарів та послуг, які можна придбати за номінальний доход), а отже і загальний рівень життя населення, якщо номінальний доход буде відставати від росту цін. Особливо важкою є інфляція для осіб з фіксованими доходами: пенсіями, стипендіями, заробітною платою працівників бюджетної сфери. Крім того, інфляція знецінює заощадження громадян. В зв'язку з цим, щоб стримати різке падіння життєвого рівня, держава здійснює індексацію доходів, та податкових пільг. Розгортання інфляційних процесів призводить до такого загострення економічних та соціальних суперечностей, що держави починають вживати заходів для подолання інфляції та стабілізації грошового обігу[13]. Основні форми боротьби з інфляцією - грошові реформи та антиінфляційна політика.

Антиінфляційна політика -- це комплекс відповідних заходів державного регулювання економіки, спрямованих на боротьбу з інфляцією[21]. Втілення в життя такої політики вимагає від уряду розроблення антиінфляційної програми, яка визначає мету, завдання і шляхи її реалізації, що залежить від стадії інфляційного процесу, його інтенсивності та інших факторів. Важливою частиною розроблення антиінфляційної програми є встановлення кількісних показників, які визначають її кінцеві результати. До таких належать цінові показники (темп інфляції, індекс споживчих цін, індекси оптових цін та ін.), динаміка грошової маси в обігу, розмір і динаміка державних видатків тощо.

Деномінація - метод укрупнення масштабу цін, тобто метод «закреслення нулів». Практично всі ці різновиди реформ за методами проведення діляться на три типи:

а) обмін паперових грошей за дефляційним курсом на нові гроші з метою різкого зменшення маси паперових грошей;

б) тимчасове (повне або часткове) заморожування банківських вкладів населення та підприємців;

в) поєднання методів а) і б).

Грошові реформи можуть здійснюватися в різних режимах. Найбільше звучання набуло в останні роки проведення грошових реформ в режимі «шокової терапії».

Вибір конкретних шляхів антиінфляційної політики обумовлюється впливом багатьох факторів, у тому числі: характером інфляційних процесів; загальногосподарською кон'юнктурою; особливостями теоретичної бази економічного розвитку країни; політичними аспектами, оскільки треба визначити об'єкт (сектори економіки, верстви населення), який нестиме головний тягар інфляційних витрат[6].

У міжнародній практиці з метою боротьби з інфляцією поширені такі класичні напрями антиінфляційної політики:

дефляційна політика (регулювання попиту);

політика доходів (регулювання витрат);

адаптаційна політика.

Дотепер сформульовано два основних напрямки, спрямованих на зведення темпів інфляційних процесів до мінімального рівня:

Кейнсіанська антиінфляційна політика полягає у стабілізації сукупного попиту, але як багаторазово доводилось, тільки цього замало для “приборкання ” інфляційних процесів і усунення небезпеки для економіки.

Монетарна антиінфляційна політика, яку в свою чергу прийнято поділяти на політику шокової терапії, адаптивну політику, політику доходів.

Політика шокової терапії (активна політика) - базується на різкому скороченні темпів зростання грошової маси, особливо прийнятна в умовах гіперінфляції, передбачає зменшення дефіциту бюджету за рахунок: скорочення витрат на соціальні програми, збільшення відсоткової ставки, зменшення податкових ставок, обмеження грошової маси тощо[18]. У результаті подорожчання кредиту підприємства банкрутують, а низька податкова ставка заохочує сильніші підприємства. Таким чином інфляція призупиняється . Негативним наслідком цього методу можна вважати погіршення добробуту громадян.

Політика градуювання або поступових змін (адаптивна політика) - це метод монетарного напрямку, що проявляється у пристосуванні до умов інфляції, у пом'якшенні її негативних наслідків, полягає у поступовому зниженні темпів зростання грошової маси. Дана політика проводиться за рахунок: стабілізації інфляційних очікувань, поступового обмеження грошової пропозиції, індексації грошових доходів громадян.

Індексація, як уже відомо, означає, що номінальні доходи громадян змінюються пропорційно коливань цін, тобто вона є механізмом, за допомогою якого доходи частково або цілком захищаються від інфляції. Інакше кажучи, індексація передбачає, що поточні доходи населення збільшуються відповідно до темпу зростання цін у країні за певний період. У разі повної індексації реальні доходи захищені від згубного впливу інфляції, а тому життєвий рівень населення не знижується.

Однак індексацію не можна розглядати як дієвий метод боротьби з інфляцією. За її допомогою можна лише послабити або уникнути окремих негативних наслідків інфляції, але не можна знизити її темпи. Річ у тім, що індексація, по-перше, розкручує інфляційну спіраль. За політики індексації темпи інфляції зростають, і вона із помірної може розвинутися у галопуючу, а то й у гіперінфляцію. По-друге, неможливо повністю вберегти від знецінення усі доходи населення. Нарешті, індексація потребує значних державних видатків, що збільшує дефіцит бюджету.

Таким чином адаптивна політика дає позитивні результати за умови, що темп приросту грошової маси та рівня цін не перевищує 20% на рік.

Політика доходів - припускає контроль над цінами і зарплатою шляхом повного їх заморожування або встановленням меж їх зростання. З соціальних мотивів цей вид антиінфляційної політики застосовується рідко, оскільки, по-перше, уповільнення зростання цін викликає дефіцит на деякі товари, по-друге, зростання цін стримується лише на визначений час, а при скасуванні обмежень прискорюються. Варіант антиінфляційної політики вибирають залежно від темпів інфляції та пріоритетів. Також при інфляції здійснюють грошові реформи[10].

Грошові реформи використовуються для ліквідації зайвих грошей в обігу. Основними прийомами грошових реформ є:

· Нуліфікація - оголошення про анулювання сильно знеціненої грошової одиниці введення в обіг нової. Прикладами такої ситуації були Німеччина в 1925 р., Угорщина 1946 р., а також Україна 1994 р..

· Ревальвація - процес збільшення вартості національної валютно-грошової одиниці порівняно з валютами інших країн .

· Девальвація - процес офіційного зниження курсу національної валюти стосовно валют інших країн.

· Деномінація - процес укрупнення національної грошової одиниці шляхом обміну за встановленим співвідношенням старих грошових знаків на нові.



2. Історія розвитку антиінфляційніх методів

Варіанти антиінфляційної політики обираються в залежності від пріоритетів. Якщо ставилося завдання стримування економічного росту, то проводилась дефляційна політика, якщо метою було стимулювання економічного зростання, то перевага віддавалась політиці доходів. У разі, коли кінцевою метою було стримати інфляцію будь-якою ціною, - паралельно використовувались обидва методи антиінфляційної політики. Індексація (повна або часткова) означає компенсацію збитків у результаті знецінення грошей. Спочатку цей метод застосовувався в кінці 40-х - початку 50-х років при інфляції, яка була викликана переходом від військової економіки до нормальних ринкових умов. Знову індексація стала застосовуватися в 70-і роки в зв'язку з розгортанням галопуючої інфляції. У більшості провідних промислово розвинутих країнах вона розповсюджувалась на меншу частину трудового населення (наприклад, в США приблизно на 10 %). Винятком була Італія, профспілки якої домоглися введення в країні повної індексації.

3. Державне антиінфляційне регулювання

Стримування контрольованого зростання цін проявляється, по-перше, в “заморожуванні” цін на певні товари, по-друге, в стримуванні їх рівня в певних межах. Подібний контроль зберігався у всіх провідних розвинутих країнах. В кінці 70-х - на початку 80-х років у боротьбі з галопуючою інфляцією в промислово розвинутих країнах кейнсіанські рецепти боротьби з інфляцією були замінені консервативними варіантами із застосуванням дефляційних заходів, більш жорстокого стримування грошової маси в межах встановлених орієнтирів[11].

Для проведення стійкості національної грошової одиниці може бути проведена грошова реформа. Під нею розуміють зміну грошової системи, спрямоване на впорядкування і стабілізацію грошового обігу в країні. У широкому сенсі слова - це перехід від однієї грошової системи до іншої, тобто введення в обіг нової грошової одиниці, а у вузькому сенсі - часткові зміна грошової системи. Необхідно враховувати, однак, що як засіб боротьби з інфляцією грошова реформа не є самодостатнім заходом і для досягнення довготривалих позитивних результатів повинна проводитися паралельно з посиленням фінансової та грошово-кредитної політики і супроводжуватися антикризовими заходами, спрямованими на запобігання спаду виробництва. Отже, реформування організації грошового обігу в країні зазвичай здійснюється або шляхом утворення нової грошової системи, або шляхом часткових змін чинної - залежно від рівня інфляції, стану економіки, політичної ситуації в країні та інших чинників. У першому випадку проводиться нуліфікації, тобто оголошення знецінених грошей недійсними, втратили силу законного платіжного засобу. Нуліфікації часто супроводжується девальвацією, при якій старі грошові знаки обмінюються на нові за дуже низьким курсом. Обмін може відбуватися різними способами - за єдиним співвідношенням, незалежно від суми обмінюваних грошей, за диференційованим співвідношенням, в межах встановленого ліміту і т. д. Іноді проводиться деномінація, яка являє собою збільшення номінальної вартості знецінених грошових знаків без перейменування грошової одиниці і здійснюється з метою спрощення ціноутворення, упорядкування грошового обігу, полегшення обліку і розрахункових операцій, а також аби надати більшої ваги національній валюті в порівнянні з іноземними[3]. Старі грошові знаки обмінюються на нові у відповідності з коефіцієнтом укрупнення, по ньому ж одночасно перераховуються діючі ціни, тарифи, номінальна заробітна ставка, баланси господарюючих суб'єктів і кредитних установ і т.д. При цьому курс національної валюти може бути підвищений за коефіцієнтом, який не збігається з коефіцієнтом деномінації, якщо це диктується інтересами держави у зовнішньоекономічній сфері.

У цілому можна сказати, що стабілізація грошового обігу фактично означає стабільний розвиток економіки. Це визнають представники різних наукових шкіл і течій. Так, використання грошово-кредитних заходів у неокласичної і неокейнсіанської теоріях направлено на стабілізацію економіки шляхом застосування різних методів.

Кейнсіанці на перше місце ставлять забезпечення стабільного економічного зростання ціною помірної інфляції. Інфляція, з їхньої точки зору, вигідна уряду, оскільки збільшення номінального доходу господарського агента дозволяє підвищити оподаткування і збільшити податкові надходження. Уряд виграє також на продажі облігацій внаслідок зменшення їх викупної вартості. При цьому передбачається застосування грошово-кредитних обмежень у разі надмірного «перегріву» економіки, щоб не допускати галопуючої інфляції.

Представники монетаристської теорії намагаються досягти стабільності в економіці за допомогою грошово-кредитного регулювання, зокрема, шляхом боротьби з інфляцією. Вони відкидають практику регулярного втручання держорганів в економіку, проповідуючи політику підтримки стабільного зростання пропозиції грошей у відповідності з попитом на них. Монетаристи вважають інфляцію довгостроковим грошовим феноменом, боротьба з якими можлива тільки ціною тимчасового спаду виробництва.

Для розробки антиінфляційної політики вихідним пунктом є вдосконалення теорії інфляції як багатофакторного соціально-економічного процесу, корені якого лежать у механізмі відтворення. Це означає, що повинна бути розроблена довгострокова антиінфляційна стратегія та визначені заходи, що стримують фактори інфляції.

До першочергових заходів, спрямованих на стабілізацію грошового обігу та стримування інфляції, можна віднести:

а) щорічне встановлення державою верхнього ліміту зростання номінальної зарплати і цін з одночасним стимулюванням розвитку виробництва через використання економічних стимулів, що фактично означає проведення в життя гнучкої диференційованої політики;

б) оздоровлення фінансової системи, ліквідацію дефіциту держбюджету шляхом розміщення державних цінних паперів переважно серед інституційних інвесторів - банків, страхових і фінансових компаній і т.п. Важливим напрямком фінансового оздоровлення може бути вдосконалення податкової системи з урахуванням двоякого призначення податків: не тільки фіскального, але й стимулює, пов'язаного з розвитком пріоритетних галузей;

в) гнучке регулювання діяльності банків, не обмежувати їх підприємливості, але в той же час, стримуючий їх інфляційну діяльність. Для цього необхідно проводити нормальну, взаємовигідну узгоджену політику між урядом і банками, між центральним банком і комерційними банками;

г) удосконалення грошового обігу з урахуванням того, що, судячи за світовою практикою, монетаризм у чистому вигляді зазнав фіаско, і його дуель з кейнсіанством завершилася синтезом ринкового і державного регулювання. Важливе значення має при цьому вдосконалення структури грошової маси, впровадження безготівкових розрахунків у роздрібну торгівлю з використанням чеків і кредитних карток, використання нетрадиційних методів зв'язування зайвих грошових доходів;

д) зовнішні чинники стабілізації національної грошової одиниці, зокрема, стабілізація торговельного та платіжного балансів, залучення в розумних межах іноземних капіталів, накопичення валютних резервів. Доцільно вводити реальні межі допустимих коливань курсу, а не переходити до фіксованого валютного курсу;

е) певне місце у стримуванні інфляції повинна зайняти боротьба компетентних органів з корупцією, тіньовою економікою та мафією[2].

Практика показує, що вихідна база розробки антиінфляційної програми, що включає в себе оздоровлення грошового звернення, припускає використання двох регуляторів: ринкового і державного. У той же час відмінності між різними науковими школами з приводу стабілізації залишаються. Компромісна програма, побудована на положеннях монетаристів і кейнсіанців, могла б включити в себе наступне:

1) за новим будувати бюджетну політику, тобто замість того, щоб намагатися збалансувати бюджет протягом одного року, краще прагнути вирівняти його протягом більше тривалого періоду (3-5 років);

2) знижувати процентні ставки, зберігаючи при цьому принципово консервативну грошову політику і посилюючи банківський контроль;

3) проводити сприяла ринку промислову політику (податки, субсидії і т. д.), оскільки в нормальних ринкових умовах діє принцип «чим менше держави в економіці, тим краще»;

4) вирівнювання умов діяльності підприємств усіх форм власності;

5) проведення послідовної приватизації, поліпшення ефективності господарської діяльності та створення середнього класу;

6) проведення ліберальної зовнішньоекономічної діяльності.

4. Особливості інфляційних процесів в країнах СНД та Україні

Особливості інфляційних процесів в Україні, Росії та інших країнах СНД передбачають спеціальні підходи до здійснення ефективної антиінфляційної політики. В зв'язку з цим необхідно здійснювати:

- розробку та втілення в життя комплексних державних програм розвитку економіки, в першу чергу галузей і підприємств, які сприяють становленню конкурентного, високотехнологічного та наукомісткого виробництва;

- проведення послідовної антимонопольної політики та створення широкої мережі економічної інформації для підприємств;

- посилення стимулів виробничого накопичення, включаючи субсидії, що здатні підтримати процес накопичення коштів у підприємців та населення;

- зміну структури виробничих фондів з метою розширення виробництва товарів народного споживання, тобто створення умов для переливу капіталу з однієї до іншої галузі суспільного виробництва;

- стимулювання кредитної та інвестиційної діяльності банків та обмеження покриття дефіциту коштів за рахунок банківського кредиту;

- вдосконалення податкової системи; особливу увагу приділяють регулюючій ролі податків;

- створення умов для припинення імпорту інфляції. З цією метою забезпечити перетворення закордонних доларових запасів у товари виробничого призначення, які, потрапивши у нашу країну, були б в змозі пожвавити інвестиційний процес;

- підвищення ефективності грошово-кредитної політики, яка повинна забезпечити тісний взаємозв'язок усіх елементів ринкового механізму товарно-грошових відносин[15].

Світовий досвід країн ринкової економіки свідчить, що для регулювання інфляційного процесу важливе значення має впровадження таких дій:

· встановлення економічно обґрунтованої ставки відсотків за кредит;

· регулювання зайнятості, валютного та грошового обігу;

· розвиток безготівкових платежів і водночас обмеження питомої ваги готівкових грошей, які найбільше піддаються інфляційному знеціненню;

· широке запровадження електронних грошей, карток споживача.

Держава через регулювання маси грошей, рівня відсотків за кредит і швидкості обігу грошей може активно впливати на обмеження інфляційного процесу, стимулювати рівень інвестицій і розширення національного виробництва. Звичайно, вибір методів подолання інфляції залежить від її рівня, від особливостей національної економіки, від місця державного регулювання процесу суспільного відтворення.



5. Причини та соціально-економічні наслідки інфляційних процесів

Формами прояву інфляції є зростання товарних цін, поглиблення товарного дефіциту, хронічний бюджетний дефіцит, падіння валютного курсу національної грошової одиниці, а в кінцевому рахунку, зниження купівельної спроможності грошей.

Чисельні прояви інфляційного процесу свідчать про багатоманітність чинників, які його формують. Загалом, причини зростання інфляції можна вивести з трансакційного рівняння І.Фішер

Тобто зростання цін може викликатися трьома факторами: зростанням кількості грошей в обігу, наростанням швидкості обігу грошей і скороченням фізичного обсягу виробництва. При цьому швидкість обігу грошей є відносно стабільною, тому основними причинами зростання цін можуть бути емісія надлишкової маси грошей і зменшення фізичного обсягу виробництва. А оскільки амплітуда коливання фізичного обсягу виробництва є значно меншою, бо визначається об'єктивними чинниками, то звідси вплив на інфляцію динаміки пропозиції грошей вважається вирішальним. Ці положення і лягли в основу обґрунтування так званої грошової теорії інфляції школи монетаристів. її голова М.Фрідмен єдиною причиною інфляції вважає надмірну пропозицію грошей.

Кейнсіанці, вже не заперечуючи ролі тривалого зростання пропозиції грошей, вважають ліберальну грошово-кредитну політику передумовою інфляції, а першопричинами - ті чинники, які стимулюють витрати і пропозицію. Ось чому монетарна політика має бути настільки ліберальною, наскільки це потрібно для підтримки економіки і високої зайнятості. Приміром, дії уряду України в 1991-1993 pp. легко вписуються у кейнсіанські рамки уявлень про причини інфляції, а пізнішого періоду - в монетаристську модель жорсткої монетарної політики. їх можна відобразити так:

Механізм дії інфляційного процесу в Україні склався не внаслідок війни чи циклічних коливань виробничого циклу, як це траплялося в інших країнах, а став результатом структурної незбалансованості відтворювального процесу і його галузей[9]. Крім низки зовнішніх і внутрішніх причин, важливу деструктивну роль тут зіграли інституційні основи, серед яких утопічність економічної системи, вичерпність адміністративних важелів та нездатність учасників перебудови замінити їх дію ринковим механізмом конкурентного збалансування виробництва, розподілу, обміну і споживання.

Українські економісти 20-х років, аналізуючи особливості інфляційного процесу, з'ясували причини і обґрунтували модель початкового циклу.

Врахування монетарних і негрошових чинників стимулювання інфляційного процесу дозволяє розглядати його як складний процес, що має два аспекти: по-перше, вузько економічне явище, яке генерує знецінення грошей та викликає інші монетарні наслідки; по-друге, широке розуміння його як загальноекономічного явища і хворобливого стану виробництва, розподілу, обміну і споживання. Зокрема, зв'язок економіки з грошовим оборотом -безпосередній. Адже неконтрольоване зростання цін і знецінення грошей стає серйозною перешкодою на шляху оновлення капіталу, припиняє інвестиційний процес і нове будівництво, руйнує добробут населення та силу держави.

Показники, за допомогою яких вимірюється інфляція, дають кількісну оцінку цього явища в різних економічних системах. Так, відкрита інфляція виступає як процес, органічно пов'язаний із зростанням цін і вимірюється його прирісними показниками. Подібний вимір стосовно будь-якої національної валюти може мати характер прямого зіставлення рівнів цін певного кошику товарів через визначений період часу.

Для тих періодів, коли в окремих країнах одночасно Функціонували паперові та металеві гроші, вимірювати втрату паперовими грішми їхньої купівельної спроможності можна було порівнянням величини цін, визначеної в паперовій валюті, з величиною, визначеною у металевих грошах. По відношенню до золота це знецінення, визначене у відсотках, називалось дизажіо[19].

Падіння купівельної спроможності національної грошової одиниці певної країни може вимірюватись також зіставленням зрослого рівня цін в цій країні з цінами в країні з більш стабільною валютою. Зростання курсу іноземних валют до національної грошової одиниці покаже темпи інфляції.

Для характеристики рівня інфляційних процесів іноді використовують показник, що характеризує розрив між міжнародною і національною відсотковою ставкою. Це пов'язано з тим, що національний фінансовий ринок прагне захистити себе від інфляції, закладаючи її номінальну величину в плату за користування кредитом. На міжнародному ринку ця складова відсутня. Проте цей показник є досить точним лише при відносно невеликих та прогнозованих рівнях інфляції.

Усі розглянуті показники характеризують інфляцію в ринковій економіці, де відсутнє державне обмеження свободи ціноутворення. В економічній системі з всеосяжним державним регулюванням процесів відтворення та адміністративними цінами показники інфляції істотно модифікуються. Однак і тут є можливість вимірювати інфляцію, хоч і непрямим способом. Один із показників інфляції у цьому разі -- це розрив між адміністративними цінами і цінами «чорного» ринку. Крім того, опосередковано рівень інфляції можна визначити через зростання інтенсивності дефіциту, величину відкладеного попиту тощо.

Отже, не за всіх умов інфляція вимірюється відкритим зростанням цін. В умовах державно регульованої економіки з адміністративно встановлюваними цінами, зростання яких обмежується, ціни можуть і не зростати. В цьому разі номінального знецінення грошової одиниці немає. Товар можна придбати за адміністративною (твердою) ціною, але з витратою додаткового часу та сил і в розмірах діючих норм споживання. Через це, хоча номінального знецінення грошової одиниці і немає, але знижується її реальна купівельна спроможність.

При розгляді інфляції як системного утворення окрім такого напряму її дослідження, як аналіз форм вияву важливим є і вивчення такої характеристики інфляції, як її інтенсивність, яка визначається темпами втрати грішми своєї купівельної спроможності. Залежно від рівня інтенсивності знецінення грошей визначається кілька різних видів інфляції. Так, виділяється «повзуча» інфляція, коли темпи знецінення грошей не перевищують зростання цін в межах 10--15 відсотків на рік. Така інфляція не тільки не несе в собі серйозних негативних наслідків, а й виступає стимулом економічного розвитку та пожвавлення ділової активності. Виділяється також «галопуюча» інфляція, для якої стає характерним більш значне зростання темпів знецінення грошей. Темп відкритого зростання цін може зрости до 100 відсотків на рік. І нарешті, найбільша інтенсивність інфляційного процесу виникає тоді, коли починається «гіперінфляція». Тут темпи відкритого зростання цін перевищують 100 відсотків на рік. У такому разі гроші починають втрачати здатність виконувати свої функції, що порушує безперервність процесу відтворення та баланс інтересів його суб'єктів, викликає надмірну інтенсификацію перерозподільних процесів, поглиблює галузеві диспропорції, стимулює стихійні та анархічні процеси в економічному та соціальному житті суспільства.

Економічними і соціальними наслідками інфляції стають:

1. Зниження життєвого рівня населення шляхом падіння реальної вартості особистих заощаджень, скорочення реальних поточних доходів, перерозподілу доходів найманих працівників на користь підприємців. При цьому поточні реальні доходи населення знижуються навіть за умов індексації, оскільки компенсації відстають від темпів зростання цін і не покривають скорочення доходів населення.

2. Діє ефект інфляційного оподаткування доходів. Наприклад, в Україні зниження реальної вартості щомісячних доходів в умовах гіперінфляції сягало 30%.

3. Падіння виробництва як результат зниження стимулів до праці та розширення виробництва. Інфляція посилює диспропорції виробництва, торгівлі, кредитної і грошової систем, державних фінансів, валютної системи і платіжного балансу країни. Ось чому на ринках може виникати затоварювання за умов абсолютного падіння виробництва і скорочення особистого споживання.

4. Некерована інфляція порушує управління економікою і підриває устої держави. Адже реальна вартість державних доходів постійно зменшується. Тому, незважаючи на нетоварну емісію, держава зменшує свої витрати, передусім на соціальні потреби, що посилює соціально-політичну нестабільність.

6. Проблеми антиінфляційного регулювання та напрями їх вирішення в Україні

Антиінфляційне регулювання -- охоплює насамперед два основних методи усунення інфляції: скорочення бюджетного дефіциту, регулювання цін і доходів. Використовуються також інші методи.

Вибір конкретних шляхів антиінфляційної політики обумовлюються впливом багатьох факторів, у тому числі: характером інфляційних процесів; загальногосподарською кон'юнктурою; особливостями теоретичної бази економічного розвитку країни; політичними аспектами, оскільки треба визначити об'єкт (сектори економіки, верстви населення), який нестиме головний тягар інфляційних витрат.

Незважаючи на багатофакторність інфляції, заведено, що напрями її подолання мають бути адекватними фактором, що викликали цю інфляцію. Тому антиінфляційна політика здебільшого охоплює політику управління факторами попиту і пропозиції, а також факторами, які регулюють живильне середовище інфляції - сферу грошового обігу.

У міжнародній практиці з метою боротьби з інфляцією поширені такі класичні напрями антиінфляційної політики:

· дефляційна політика (регулювання попиту);

· політика доходів (регулювання витрат);

· адаптаційна політика.

Сутність дефляційної політики полягає у впливі на окремі елементи платоспроможного попиту з метою його обмеження та формування нового співвідношення попиту і пропозиції як на товари, так і на гроші. На практиці з метою регулювання попиту використовуються заходи грошово-кредитної, бюджетної та структурно-інвестиційної політики.

Заходи грошово-кредитної політики передусім спрямовані на обмеження та стабілізацію грошового обігу. З цією метою використовуються такі важелі впливу на грошову масу: облікова ставка; норма обов'язкових резервів; операції на відкритому ринку[20].

Головним важелем впливу на величину грошової маси є надання центральним банком кредитів комерційним банкам. Установлюючи офіційну облікову станку, центральний банк фактично визначає ціну кредитів, які продаються комерційним банкам, що значною мірою формує вартість грошей. Так, при підвищенні облікової ставки вартість кредитів комерційних банків зростає, що обумовлює падіння попиту на самі кредити, а через них і на величину грошової маси в обігу.

Процентна ставка і норма обов'язкових резервів - це важелі, які в основному опосередковано регулюють кількість платіжних засобів, що знаходяться в обігу. Найдійовішим напрямом антиінфляційного регулювання, що прямо впливає на грошову масу, с проведення операцій з цінними паперами на відкритому ринку.

Фінансовий механізм антиінфляційної політики спрямований на забезпечення збалансованості державних фінансів, та скорочення бюджетного дефіциту, що можна досягти за рахунок збільшення доходів і скорочення державних видатків. Збільш надходжень до бюджету може бути здійснено за рахунок підвищення податків, що дасть позитивний результат у короткотерміновому періоді. Але в подальшому політика посилення податкового пресу приведе до приховування прибутків, підриву стимулів до праці та інвестування, викличе гальмування економічного розвитку і, як наслідок, скорочення надходжень до Державного бюджету. Тому вважається більш доцільним розвивати податкову систему у напрямі зниження ставок оподаткування, що може ста ти дійовим інструментом антиінфляційпої політики. Так, зниження ставок податку на прибуток заохочує до інвестування і пожвавлення виробництва, що у перспективі приведе до збільшення доходів і, відповідно, до зростання надходжень до бюджету від оподаткування[5].

Одним з напрямів збільшення дохідної частини бюджету є залучення неінфляційних ресурсів фінансування бюджетного дефіциту передусім шляхом розвитку ринку цінних паперів і приватизації підприємств. Але поповнення державного бюджету за рахунок неподаткових надходжень може бути несуттєвим, якщо відсутні значні реальні джерела таких доходів.

Скорочення бюджетних асигнувань - це складний процес, і раптова відмова від них може завдати економіці значних витрат. Так, з позиції ринкової економіки, недоцільно підтримувати діяльність збиткових підприємств за рахунок бюджету. Але одночасне припинення їх дотування безумовно викличе масові банкрутства і зростання безробіття, що може призвести до збільшення державних видатків на соціальне забезпечення додаткової кількості безробітних, їх перекваліфікацію, працевлаштування тощо. Намагаючись швидко приборкати інфляцію без урахування довгострокових наслідків зменшення державних видатків, уряд може отримати зворотний ефект - збільшення дефіциту бюджету і прискорення інфляції. Тому здійснення зазначених заходів потребує особливої обачності, попереднього оцінювання можливих негативних наслідків та їх своєчасної компенсації[7].

Обмеження грошової маси та досягнення фінансової стабілізації є головними, але не єдиними напрямами приборкання інфляції попиту. Відомо, що кількість грошей в обігу може бути великою або малою лише відносно кількості товарів, тобто їх величина залежить від товарного забезпечення грошової маси. «ідей збільшення обсягів виробництва при незмінному абсолютному розмірі грошової маси веде до її відносного зменшення і, відповідно, до спаду темпів інфляції.

Класичним напрямом антиінфляційної політики є також політика доходів, сутність якої полягає у прямому обмеженні зростання цін і заробітної плати, а також використання економічних стимулів або санкцій з метою утримання їх зростання в певних межах.

Політика доходів справляє подвійний вплив на інфляцію Обмежуючи розміри підвищення цін і заробітної плати, політика доходів зменшує зростання витрат на виробництво товарів ціни яких включаються такі величини. Це перешкоджає саморозвитку інфляційних процесів і стримує їхню інтенсивність. Водночас отримання зростання цін на товари і заробітної плати визначає динаміку доходів населення, що сприяє обмеженню платоспроможного попиту. Тому політика доходів часто використовується в поєднанні з напрямами дефляційної політики[14].

Серед заходів антиінфляційної політики певне місце посідають методи не стільки боротьби з Інфляцією, скільки пристосування до неї. До них, зокрема, належить адаптаційна політика, яка реалізується, в першу чергу, за рахунок індексації доходів. Спричинене Інфляцією підвищення цін неминуче веде до зниження доходів населення, особливо тих його верств, які не можуть захиститися від знецінення грошей[12]. У зв'язку з цим виникає необхідність захисту інтересів населення через повну або часткову індексацію доходів шляхом підвищення заробітної плати працівників бюджетних установ, пенсій, грошових виплат і вкладів населення з урахуванням зростання цін. Така індексація може бути проведена як одноразово - при окремому підвищенні регульованих і фіксованих цін на споживчі товари і послуги, так і періодично - при безперервному їх зростанні. Періодичність індексації грошових доходів населення залежить від інфляційного порогу який у розвинених країнах визначається урядом за погодженням з профспілками. Така індексація не усуває інфляцію а лише пом'якшує її негативний вплив, але вона сама може перетворитися у потужний інфляційний фактор, якщо здійснюється в умовах бюджетного дефіциту, який фінансується за рахунок грошової емісії.

Адаптаційна політика спрямована також на гасіння інфляційних очікувань, тобто на подолання страху суб'єктів економічної системи щодо безперервного подорожчання товарів і знецінення заощаджень. Стикаючись із постійним зростанням цін і намагаючись хоча б зберегти свій життєвий рівень, населення зменшує свої заощадження і збільшує поточний попит. Підвищення останнього викликає чергове зростання цін, яке посилює адаптивні інфляційні очікування. Таким чином утворюється надзвичайно небезпечний для економіки самопродукуючий механізм інфляції, який важко зупинити.

У таких умовах населення чекає від держави не стільки компенсації знецінених доходів, скільки приборкання самої інфляції. Світовий досвід доводить, що проблема гасіння адаптаційних очікувань скоріше долається в умовах постійного розвитку і зміцнення механізму ринкової системи та довіри населення країни до уряду, який веде непохитну боротьбу з інфляцією.

Отже, проведення антиінфляційної політики залежить від співвідношення багатьох економічних процесів і ступеня їхньої активності. Тому найбільша ефективність її застосування може бути досягнута лише за умов комплексного використання розглянутих шляхів боротьби з інфляцією.



Висновок

Інфляція відображає не лише хворобливий стан економіки та соціальної сфери, а й тлумачиться як хвороба грошей. Важливо з'ясувати, як вона підриває роль грошей у функції загального еквівалента, ставить під сумнів їхню здатність виконувати роль супертовару, позбавляє гроші здатності виконувати притаманні їм функції. Роблячи гроші перманентно знецінюваними, інфляція ставить під сумнів функцію грошей як міри вартості. Адже безперервно знецінювані гроші не можуть вимірювати товарну вартість, яка є стабільною. В умовах розбурханої інфляції ціни на ресурси втрачають сенс, тому що повністю залежать від моменту їх купівлі. А товари навмисне купуються, щоб продаватися, приміром, через 1-3 місяці з прибутком у 300% і більше. При цьому неможливість грошей чітко виконувати функції міри вартості товарів і масштабу цін звужує сфери їх використання, посилює нееквівалентність обміну, загострює диспропорції і падіння виробництва та розвал грошового обороту.

Отже, антиінфляційна політика - це комплекс відповідних заходів державного регулювання економіки, спрямованих на боротьбу з інфляцією. Втілення в життя такої політики вимагає від уряду розроблення антиінфляційної програми, яка визначає мету, задачі і шляхи її реалізації, що залежить від стадії інфляційного процесу, його інтенсивності та інших факторів. Так, задачі боротьби з інфляцією або обмеження масштабів інфляційних наслідків різні і потребують прийняття неоднакових методів регулювання.

Зволікання чи нереалізація стабілізаційних і антикризових заходів нині набуває ваги державної безпеки та виживання абсолютної більшості населення України. Кінцевою метою антиінфляційних заходів має стати формування високоефективного народногосподарського комплексу, поетапний комплексний підхід до соціально зорієнтованої ринкової економіки, органічне поєднання державного і приватного інтересів у розвитку комплексів та галузей виробництв, що пов'язані з перспективами технологічного переозброєння галузей, розгортання конкурентоспроможних виробництв, формування експортного потенціалу, а також стимулювання виробників і оздоровлення довкілля.

Щоб унеможливити або пом'якшити вплив інфляції, варто задіяти такі фактори. Зокрема, переглянути бюджет задля зменшення його дефіциту шляхом скорочення певних видатків. Потрібно здійснити, окрім того, додаткові кроки щодо лібералізації імпорту антиінфляційного спрямування і запровадити жорсткішу монетарну політику (обмежити зростання грошової бази рівнем 30-40 відсотків), а також вдатися до подальшої лібералізації валютного регулювання. Щоб протистояти ціновим викликам поточного року, потрібно посилити конкуренцію у банківській системі через полегшення доступу іноземних банків до системи відповідних послуг, стимулювати процентною політикою активізацію заощаджень громадян, сприяти додатковому поштовху у розвитку ринку цінних паперів, зокрема для населення. Доцільно активізувати антимонопольну політику з метою профілактики необґрунтованого завищення цін (передусім споживчих), системно працювати над демобілізацією інфляційних очікувань.



Список використаної літератури

1. Андрианов В. Инфляция и методы ее регулирования //Маркетинг. - 2006. - № 4. - C. 3-18

2. Бицюра Ю. Аналіз інфляції в Україні //Географія та основи економіки в школі. - 2005. - № 1. - C. 10-13

3. Круш П.В., Тульчинська С.О. Макроекономіка: Навчальний посібник. - Київ: Центр навчальної літератури, 2005. - 400 с.

4. Петрик О. Інфляція в Україні: проблеми, ризики, перспективи //Вісник Національного банку України. - 2007. - № 3. - C. 2-8

5. Мельник О. Антиінфляційна політика як фактор економічного зростання в Україні //Банківська справа.- 2010.- № 3. - C. 11-16.

6. Сменковський А. Інфляція та економічне зростання : статистичний вимір //Актуальні проблеми економіки. - 2010. - № 5-6. - C. 45-54.

7. Шевченко С.Г. Антиінфляційні чинники зростання рівня монетизації в Україні: Збірник науково-технічних праць //Науковий вісник НЛТУ України. - 2009. - Вип. 19.5, - с. 236-240.

8. Інфляція повинна бути пригнічена / / Білоруський ринок. 2006. № 16. С.19.

9. Корбут М. Фінансова система жива, фахівці реально оцінюють проблеми і мають програми послідовних дій. / / Фінанси. Облік. Аудит. 2007. № 2. С. 4-6.

10. Кухтик Л. 2006 рік: платежі до цільових бюджетних фондів. / / Національна економічна газета. 2006. № 8. С. 5-7.

11. Масінкевіч Н. Тягар стане легше? / / Національна економічна газета. 2006. 06 верес. С. 13.

12. Закон від 26.12.2002 № 380-IV Про Державний бюджет України на 2003 рік.

13. Закон, Перелік від 27.11.2003 № 1344-IV Про Державний бюджет України на 2004 рік.

14. Кодекс України, Закон, Кодекс від 16.01.2003 № 436-IV Господарський кодекс України.

15. Остапчук Л.Я. Економіка. - К.: Либідь, 2000 - 280с.

16. Гайдуцький А. Вплив міграційного капіталу на соціально-економічний розвиток України // Економіст. - 2007. - №7. - С.36-39.

17. Опарін В.М. Фінансова система України: теоретико-методологічні аспекти. - К.: КНЕУ, 2005. - С 150.

18. Основні засади грошово-кредитної політики за 2005-2007 роки (www.bank.gov.ua).

19. Державне регулювання економіки: Навч. посібник / С.М. Чистов, А.Є. Никифоров, Т.Ф. Куценко та ін. - К.: КНЕУ, 2000. - 316 с.

20. Гриценко, А. А. Інститут таргетування інфляції: зарубіжний досвід і перспективи запровадження в Україні [Текст] / А. А. Гриценко, Т. О. Кричевська, О. І. Петрик. - К., 2008. - 272 с.

21. Стабільна ринкова економіка - умова високої зайнятості та економічного зростання // Центр Разумкова. Національна безпека і оборона.- 2010. - № 7.- С. 18-19.

Размещено на Allbest.ru