Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Економічна соціологія

1. Предмет, об'єкт і функції економічної соціології

Економічна сфера життєдіяльності суспільства є однією з найважливіших, тому вона є предметом дослідження багатьох наукових напрямів. Природно, що насамперед проблемами економічного життя переймаються науки економічного профілю. Разом з цим сьогодні вивчення економічних процесів, економічних відносин тільки під кутом зору економічних наук явно недостатньо. Це пов'язано з серйозними змінами, що відбулися в економічному житті загалом, появою нових процесів і тенденцій у сфері виробництва і соціальному бутті індивідів, соціальних груп, спільнот, різким зростанням ролі людини, її діяльності в реалізації механізму господарювання, досягнення ним високої ефективності.

Саме необхідність осмислення цих процесів та тенденцій і створення на цій основі нової системи, яка б дозволила ефективно управляти працівниками в умовах стрімкого науково-технічного прогресу, розширення масштабів виробництва, ускладнення економічних зв'язків, зростання ролі так званого «людського фактора», загострення соціальних суперечностей призвела до появи нового міждисциплінарного наукового напряму - економічної соціології.

Економічна соціологія є однією з наймолодших галузей соціологічної науки. Вона заявила про себе лише наприкінці 50-х років ХХ ст. у США. Важливими чинниками, що вплинули на розвиток і становлення економічної соціології, є:

бурхливий розвиток науки і техніки, що створив умови для широкого впровадження досягнень науково-технічного прогресу в реальне виробництво, результатом яких стало зростання технічної озброєності і спеціалізації суспільної праці, інтенсифікація виробництва, зміна ролі людини у системі «природа-суспільство» тощо. Це породило безліч проблем (організаційних, управлінських тощо), які водночас мали як економічний, так і соціальний характер;

зростання впливу соціальної сфери на функціонування і розвиток економіки, тобто на соціально-економічні процеси;

зростання ролі людини у розвитку суспільства, як колективного суб'єкта суспільного життя;

зростання рівня освіти і культури економічно активного населення, що призвело до підвищення рівня соціальної активності працівників;

розвиток соціологічного знання, зокрема структурно-функціонального підходу (Т. Парсонс, Н. Смелзер, К. Девіс), завдяки якому у дослідне поле соціології попали такі економічні елементи як ринок, бізнес, конкуренція, власність, адміністрація, наймані робітники, що досліджувалися соціологічними методами, з використанням соціологічної методології, інтерпретаційних практик, методик тощо;

Розвиток емпіричних соціологічних досліджень, зокрема досліджень промислової соціології, теорії соціальної стратифікації і мобільності, соціології організацій, управління людським фактором, мотивації економічної поведінки, трудової мобільності тощо.

Все це дозволило усвідомити, що економічне життя функціонує не тільки завдяки дії об'єктивних законів суспільного розвитку, але й багато в чому визначається суб'єктивною діяльністю людей. Отже, виникнення економічної соціології зумовлено соціальною потребою створення спеціального знання відносно нових соціальних явищ і процесів, накопичення специфічних наукових ідей, концепцій, факторів, а також вироблення нових підходів, методів дослідження зміненої соціальної реальності.

Головною метою об'єднання економічної та соціологічної наук є подолання їх теоретичної обмеженості при вивченні соціальних систем і управлінні ними. У загальному виді економічну соціологію можна визначити як науку про взаємозв'язки економічної та неекономічної сфер суспільного життя. Інтеграція економічного й соціального підходів забезпечує визначення соціальної спрямованості в розвитку економіки. Економічний підхід означає, що цілі розвитку економіки визначаються матеріальними потребами суспільства, максимізацією суспільного продукту, національного доходу, фонду споживання. Соціологи розглядають цілі розвитку економіки як похідні від цілей суспільства, а саму економіку - як засіб, що дає можливість суспільству досягти розвинутого способу життя, соціальної справедливості. В економічному підході людина часто розглядається як елемент трудових ресурсів, носій робочої сили, яку можна використати, розподілити, формувати і не враховувати її поведінки. В соціологічному ж підході людина є суб'єктом економічних і соціальних процесів із власними цінностями, матеріальними і духовними потребами. Формування економічного й соціального підходів пов'язується з розвитком відповідних відносин. Їх поєднання визначило економічну соціологію, але внаслідок такої інтеграції вона набула якостей, яких немає в окремих підходах.

Економічна соціологія - це галузь соціологічного знання, яка, інтегруючи соціологію та економічну науку, вивчає дії економічних законів, закономірності розвитку економічних і соціальних відносин, життєдіяльність людей, досліджує закономірності економічного життя через призму соціологічних категорій

Предмет економічної соціології охоплює закономірності взаємодії економічної і соціальної сфери суспільного життя; соціальний механізм взаємозв'язку економічного і соціального розвитку; соціально-економічні відносини, розвиток економіки як соціального інституту.

Об'єкт економічної соціології - це взаємодія економічної і соціальної сфер життєдіяльності суспільства, і, відповідно, - соціальних і економічних процесів.

Слід відзначити, що досі ще не існує в наукових колах єдиної думки щодо визначення економічної соціології, її об'єкта, оскільки процес становлення економічної соціології ще незавершений. Розширення та уточнення її предметного поля, напрямів та методів дослідження триватимуть і далі.

Місце та роль економічної соціології визначається її функціями. До них найважливіших належать:

теоретико-пізнавальна - реалізується через дослідження соціально-економічних закономірностей економічного життя;

прогностична - визначення тенденцій розвитку соціально-економічного життя;

управлінська - забезпечення системи управління економічною сферою у відповідності з розвитком соціальної сфери суспільного життя;

соціальна - забезпечення «економічної» соціалізації індивіда, його інтеграцію у життя суспільства.

світоглядна - формування соціально-економічного світогляду у всіх «акторів» економічного життя.

Реалізація наведених функцій дозволить економічній соціології досягти головної мети, що полягає (за українським ученим В. Пилипенком) у відтворення цілісної картини функціонування економіки в рамках соціального процесу.

Т. Парсонс і Н. Смелзер формулюють такі методологічні висновки щодо інтеграції економічних і соціологічних ідей:

економічна теорія - це частковий випадок теорії систем і теорії соціальної дії;

обмін між економічною підсистемою та іншими підсистемами - це обмін діями за принципом «внесок-результат»;

конкретний економічний процес завжди детермінований неекономічними чинниками;

економічна теорія - це гілка поведінкових наук.

Отже, економічна соціологія як спеціальна соціологічна теорія, вивчає економічні процеси, економічні відносини, явища економічного життя суспільства, соціальні інститути, соціально-економічні процеси, взаємодію економічної та соціальної сфер. Економічна соціологія - міждисциплінарний науковий напрям, який інтегрує соціологію та економіку, вивчає дії економічних та соціальних законів.

2. Категорії економічної соціології

Як і кожна наука, економічна соціологія має власний категоріально-понятійний апарат, який застосовується для опису та пояснення досліджуваних об'єктів. Погляд на економіку як соціальний процес обумовлює багаторівневу систему категорій економічної соціології. Структуру головних категорій економічної соціології складають різноманітні категорії і поняття: загальнонаукові, загальносоціальні, специфічні.

Загальнонаукові категорії (структура, функції, процес, механізм, елемент, зв'язок, стійкість, мінливість, розвиток тощо), запозичені з загальної методології та відображають зміст процесів, що відбуваються на стику економіки та суспільства в цілому. В економічній соціології вони використовуються як засіб опису: 1) економічної та соціальної сфер; 2) соціального механізму регулювання економіки і окремих соціальних механізмів; 3) для виокремлення і аналізу специфічних «підсистем» суспільства (соціально-територіальна, соціально-професійна, соціально-управлінська тощо).

Загальносоціальні категорії мають міждисциплінарний характер. Вони запозичені економічною соціологією з різних наук соціально-економічного та гуманітарного напрямів, зокрема:

економічної теорії (власність, продуктивні сили, виробничі стосунки, засоби виробництва, розподіл, обмін, споживання тощо);

філософії (суспільна свідомість, суспільні відносини);

соціальної психології (колектив, особистість, мотивація, ідентифікація, адаптація, конформізм, конфліктність тощо);

соціології (взаємодія, соціальна група, соціальна структура, соціальна організація, соціальна мобільність, соціальний статус, соціальна роль, соціальний престиж);

соціології праці (зміст, характер, умови праці, ставлення до праці, трудова поведінка, мотивація праці тощо).

Специфічні категорії економічної соціології виникли і розробляються у рамках економічної соціології й відображають її власне бачення суспільного життя. Головні категорії цієї групи:

соціальний механізм регулювання економіки;

окремі соціальні механізми регулювання соціально-економічних процесів;

економічна свідомість;

економічне мислення;

економічна культура;

економічний інтерес;

соціально-економічний стереотип;

економічна поведінка.

Структуру основних категорій економічної соціології можна також представити як багаторівневу ієрархію, що включає три рівні. Перший рівень складають дві категорії - економічна сфера і соціальна сфера. Другий рівень складають категорія «соціальний механізм регулювання економіки» і окремі соціальні механізми регулювання окремих соціально-економічних процесів. Третій рівень складають категорії, що конкретизують зміст соціальних механізмів: економічна свідомість, економічне мислення, соціально-економічні стереотипи, економічна поведінка, економічна культура тощо.

Розвиток економічної соціології, що активно відбувається останнім часом, залучає до її предметного поля поняття ринкової економіки - ринкова економіка, власність, зайнятість, безробіття, ринок праці, сегментація ринку праці, ринкова трудова поведінка тощо.

Розглянемо основні категорії економічної соціології.

Економічна сфера є цілісною підсистемою суспільства, головним призначенням якої є виробництво, розподіл, обмін і споживання матеріальних благ і послуг, необхідних для життєдіяльності людей. Вона включає в себе значну кількість складних підсистем, які в свою чергу утворюють ряд секторів, зокрема: первісний сектор (промисловість); вторинний сектор (сільське господарство); третинний сектор (послуги).

Взаємодія наведених підсистем відбувається шляхом перетину їх функцій, через взаємодію їх соціальних інститутів та організацій. Економічна сфера взаємодіє з політикою, культурою, освітою, побутовими послугами та іншими елементами системи. Вона виконує в суспільстві наступні соціальні функції: генетичну, ціннісно-нормативну, виховну, інтегративну, регулятивну, творчу, адаптаційну.

Соціальна сфера - це сфера підтримання життя, задоволення різноманітних людських потреб привласненням матеріальних умов життєдіяльності та існування. Іншими словами йдеться про привласнення (засвоєння і оволодіння) предметно-речових засобів (матеріальних, духовних, інформаційних) і умов відтворення людини (природних, територіальних соціальних, культурних) як суб'єкта суспільних відносин, які носять конкретно-історичний характер.

Важливим для розуміння соціальної сфери є той факт, що ці соціальні процеси відбуваються між індивідами, групами, спільнотами, які мають у суспільстві різний соціально-економічний статус (високий, середній, низький), займають різне місце у суспільній організації праці (керівники та підлеглі), розрізняються за відношенням до власності (підприємці та наймані працівники), засобів виробництва (фізична та розумова праця), джерелами (прибуток, заробітна плата, пенсія) та рівнем доходів (багаті, бідні, злиденні) тощо. В цьому розумінні соціальна сфера віддзеркалює найважливіший аспект суспільного життя - соціальну нерівність

Соціальна сфера - це відносини і взаємодія індивідів, соціальних груп, спільнот, що мають різне соціально-економічне становище в суспільстві

На межі економічної та соціальної сфер внаслідок їх взаємодії виникають соціально-економічні процеси. Ядром і суб'єктом цих процесів є людина - особистість, як елемент соціальних спільнот (професійних, демографічних, територіальних, етнічних та ін.), включена у систему економічних і соціальних відносин (діяльність щодо виробництва, розподілу, обміну матеріальних цінностей), а також міжгрупові соціальні взаємодії.

Таким чином, сутність взаємовідносин між економічною і соціальною сферою виявляється у взаємовпливах економічних відносин на соціальну структуру суспільства, на активність соціальних груп, їх поведінку та системи соціальної нерівності на соціально-економічні процеси. Особливу роль у цих взаємовідносинах відіграє людський фактор, який є активною силою розвитку економіки через соціальний механізм.

Соціальний механізм розвитку економіки - це стійка система взаємодії соціально-економічних груп у сферах виробництва, розподілу, обміну і споживання матеріальних благ і послуг, регульована історично сформованими в даній країні типом культури, системою управління і соціальною структурою суспільства.

Рушійною силою його є соціально-економічні потреби та інтереси соціальних груп, що регулюють їх поведінку в сфері економіки. Соціальний механізм розвитку економіки реалізується як на рівні країни в цілому, так і на рівнях регіону, області, міста, району, а також на відповідному рівні організаційної структури виробництва - відомства, об'єднання, підприємства, фірми тощо. Отже, має місце множинність окремих соціальних механізмів, що діють на різних рівнях територіальних та організаційних структур економіки. Соціальний механізм розвитку економіки об'єднує окремі соціальні механізми, зокрема: «механізм соціального управління», «механізм демографічного розвитку», «механізм впровадження досягнень науки у практику», «механізм організації та стимулювання праці» та інші. Взаємодіючи з основним соціальним механізмом розвитку економіки, вони визначають зміст, спрямованість соціально-економічних процесів, ефективність економічної діяльності, особливості економічної поведінки тощо. Вивчення соціального механізму розвитку економіки та його окремих проявів спрямоване на підтримання його нормального функціонування, виявлення дисфункцій, суперечностей і складностей у розвитку економіки.

Дія цього механізму перетворює розвиток економіки на соціальний процес, який розглядають у вертикальному і горизонтальному ракурсах. Вертикальний ракурс реалізується стосовно різних рівнів територіальної структури суспільства (країна, регіон, область, місто, район), організаційно-управлінської структури виробництва (відомства, об'єднання, підприємства, фірми тощо). На кожному з них функціонують специфічні соціально-економічні групи, що здійснюють особливі види діяльності.

Горизонтальний ракурс виявляє себе через горизонтальні соціально-економічні взаємодії:

між підприємствами й організаціями конкретних галузей виробництва у межах певного регіону, області, міста, району;

між різними соціально-демографічними і професійними групами, що займаються економічною діяльністю - робітниками, селянами, інженерами, службовцями, менеджерами, підприємцями як у межах конкретної господарюючої одиниці, так і в ширших соціально-економічних сферах;

між різними регіонами, областями, містами, галузями виробництва, соціально-демографічними і професійними групами країни.

Категорія «соціальний механізм розвитку економіки» конкретизується у процесі розгляду такої важливої категорії економічної соціології як «соціально-економічні відносини».

З погляду економічної соціології соціально-економічні відносини (за визначенням українського ученого В. Тарасенка) є різновидом суспільних відносин, пов'язаних з особливою діяльністю людей та їхньою взаємодією, спрямованих на забезпечення матеріальних потреб людського життя та досягнення певних соціальних переваг і цілей.

Соціально-економічні відносини - це відносини, які виникають між людьми, групами людей з приводу матеріальних речей, обставин, проблем: виробництво, розподіл, обмін, володіння, використання, споживання.

Система соціально-економічних відносин є складною і розгалуженою. Можна виокремити чотири великі групи соціально-економічних відносин:

Перша група об'єднує виробничі відносини, які виникають виключно в процесі виробництва матеріальних засобів до життя. Це, зокрема, відносини власності на засоби й результати виробництва, відносини між різними соціальними групами, які посідають неоднакове місце у виробництві, організаційно-управлінські та технологічні відносини.

Друга група соціально-економічних відносин - розподільчі. Вони виникають з приводу розподілу в суспільстві каналів доступу до життєвих благ і способів їх привласнення. Ці канали доступу і способи привласнення нерівноцінні, тому сутність розподільчих відносин полягає у забезпеченні соціальним суб'єктам найрізноматніших позицій на шкалі розподілу соціальних благ. Окремої сфери, яка б концентрувала б у собі розподільчі відносини, не існує. Ці відносини безпосередньо вплетені у виробництво, обмін, споживання.

Третя група соціально-економічних відносин - обмінні (купівлі-продажу, попиту-пропозиції) відносини. Це переважно ринкові відносини між «продавцями», «покупцями» та «посередниками». Сферою відтворення цих відносин є система торгівлі, комерції, бізнесу. Як правило обмінні відносини опосередковуються грішми, грошовим способом привласнення, рідше відбувається прямий обмін продуктами - бартерна торгівля.

Четверта група соціально-економічних відносин - відносини у сфері споживання, які виникають задля задоволення безпосередніх потреб людей як споживачів. Це практичне, цілеспрямоване, зумовлене потребами ставлення індивідів до засобів задоволення своїх потреб, інтересів, що передбачає наявність цих засобів та уміння користуватися ними.

Загальною ознакою соціально-економічних відносин є суб'єктність, тобто соціально-економічні відносини мають свого носія, котрий їх створює, реалізує, підтримує, регулює, психологічно забарвлює, наділяючи їх суб'єктивним сенсом - мотивацією, метою, емоціями, оцінками тощо.

До основних соціальних функцій економічних відносин відносять такі: забезпечення й обслуговування руху матеріального багатства в суспільстві (вироблення, використання і повернення його у природу у вигляді різних спрацьованих елементів); відтворення й утвердження людини як носія суспільних відносин; майнове розшарування суспільства; організація і стабілізація спільного життя людей.

Зміст економічних відносин становлять відповідні діяльність і поведінка людей, що є виявом їхнього економічного життя. Таким чином, зміст розкривається через три категорії: економічне життя, економічна діяльність, економічна поведінка.

Економічне життя - узагальнена категорія, якою позначається вся сукупність економічних відносин, діяльності та поведінки людей, які діють у суспільстві. Протікає економічне життя переважно в економічній сфері суспільства, де люди взаємодіють насамперед як економічне суб'єкти, з власними інтересами, цілями. Його рушії - економічні інтереси індивідів, їхніх груп та об'єднань.

Економічне життя - це частина суспільного життя, що пов'язана з конкретно-історичною, свідомою, предметною та цілеспрямованою економічною діяльністю людей щодо виявлення, узгодження та реалізації їх соціально-економічних інтересів у процесі господарської діяльності, виробництва матеріальних благ і послуг, ведення домашнього господарства

Економічне життя суспільства охоплює: соціальні суб'єкти, їх потреби та інтереси, відносини й діяльність, економічні інтереси й норми, свідомість і культуру тощо. Воно виявляється в багатоманітних формах: це процес вироблення й реалізації соціально-економічних програм, соціально-економічного курсу, процес устрою та функціонування економічних систем, економічних інститутів і норм, які впливають на стан соціально-економічної активності людей тощо.

Економічне життя визначається насамперед економічними та соціальними чинниками. Воно тісно пов'язано з найрізноматнішими формами економічної діяльності й економічної поведінки.

Щодо розрізнення економічної діяльності та економічної поведінки, то в економічній соціології існують два підходи. У першому випадку економічну діяльність ототожнюють з економічною поведінкою, у другому - розрізняють за наступним принципом. Економічна діяльність постає як сукупність дій, актів індивіда, через які він безпосередньо реалізує свої економічні інтереси і за допомогою яких досягає господарських цілей. Економічна поведінка, відображаючи суб'єктивну сторону економічної діяльності, об'єднує всі форми активності (вчинки, дії тощо), які супроводжують економічну діяльність.

Економічна поведінка - система цілеспрямованих взаємопов'язаних дій і вчинків, що їх здійснюють люди в соціальній і економічній сферах, які, по-перше, відбуваються під впливом особистих та групових інтересів для задоволення своїх потреб, по-друге, спрямовані на ініціативне (добровільне, самостійне) виробництво різноманітних товарів чи послуг, по-третє, зорієнтовані на одержання користі (вигоди, винагороди, прибутку) від їх обігу, по-четверте, обумовлені об'єктивними процесами, економічними інтересами та економічним мисленням.

Економічна поведінка - це не лише економічна, а й історична категорія, що наповнюється якісно новим змістом в кожному історичному періоді розвитку суспільства.

Існує багато видів соціально-економічної поведінки. Наприклад, демографічна поведінка пов'язана зі збереженням і відтворенням життя. Міграційно-мобільна поведінка проявляється у диктованих особистими інтересами переміщеннях працівників між сферами зайнятості, галузями, підприємствами, регіонами, населеними пунктами. Поведінка у сфері освіти виражається у виборі професії, форм спеціального навчання, певних способів підвищення кваліфікації, у вигляді навчання, ефективності засвоєння знань.

Професійно-трудова поведінка працівників характеризується ставленням до праці, дисципліною, якістю праці, відповідальністю, творчою ініціативою. Суб'єктивний аспект діяльності населення у приватному секторі економіки демонструє особистісно-господарську поведінку. Важливе значення для розвитку економіки має так звана споживацька поведінка як у виробничій, так і сімейній сфері.

У реальному житті немає чітких меж між видами трудової поведінки, існують певні їх комплекси. До порівняно малопоширених видів комплексної поведінки належить «господарський». Для нього характерна не лише практична участь працівників в управлінні в процесі безпосередньої трудової діяльності, а й залучення їх до розпорядження фондом робочого часу і засобами виробництва, розподілу матеріальних благ у виробничих колективах.

За умов переходу до соціального ринкового господарства актуалізуються дослідження інноваційної та підприємницької поведінки працівників.

Інноваційна поведінка працівників являє собою систему дій та вчинків, що виконуються ними у процесі впровадження нововведень, які характеризують їхню реакцію на різку зміну умов (економічних, технологічних, організаційних тощо) трудової діяльності. Для інноваційної поведінки характерними є такі риси: цілеспрямованість (спрямована на реалізацію суспільно значущої мети), умотивованість (базується на зацікавленості і активності суб'єктів господарської діяльності), цілісність (сприяє розкриттю всіх складових інноваційного потенціалу особистості), ефективність (результатом інноваційної поведінки є соціальні, економічні, політичні, виробничі, та організаційні новації), організаційність (передбачає упорядкованість, зібраність, підпорядкованість певному порядку виконання дій, здатність діяти відповідно до заздалегідь розробленого плану).

Дані соціологічних досліджень (Карнаї Я.) дозволяють виділити п'ять основних стратегій інноваційної поведінки.

Самостійна розробка нововведень та їх активне впровадження. Це найефективніша форма інноваційної поведінки. Цю стратегію інноваційної поведінки реалізують менше відсотка працівників, що беруть участь у впровадженні. Частка їх серед керівників і головних спеціалістів становить 6,3%.

Самостійна активність при здійсненні нововведень. Ця стратегія притаманна загалом близько 20% працівників, з них керівників і головних спеціалістів - близько половини, керівників і спеціалістів середньої ланки - чверть, рядових працівників - 10%.

Участь у здійсненні нововведень без вияву самостійної активності, тобто реалізація виключно виконавських функцій. Таку стратегію реалізують загалом 55% працівників, що причетні до впровадження нововведень. З них керівників і головних спеціалістів - більше половини, керівників і спеціалістів середньої ланки - 65%, рядових працівників - 80%.

Пасивне (нейтральне) ставлення до нововведень. Працівник не перешкоджає їх здійсненню, але уникає дій, рішень, пов'язаних з їх впровадженням. Частка пасивних працівників (переважно рядові працівники і керівники середньої ланки) становить 21%.

Активний опір нововведенням. Ця стратегія характеризується активним протистоянням впровадженню нововведень, що виявляється у вербальній (засудження ідей, засобів, намірів, наслідків нововведень у ході міжособистісного спілкування працівників, на зібраннях трудового колективу, у засобах масових комунікації тощо) і реальній (прийняття рішень, організація і проведення відповідних публічних акцій щодо його осудження, що унеможливлюють впровадження) поведінці працівників. Опір впровадженню інновацій чинять 4% працівників, що беруть участь в ньому. Серед них переважають рядові працівники і керівники середньої ланки.

Економічна поведінка працівників впливає майже на всі елементи економіки. Одні типи поведінки працівників призводять до збільшення творчої ініціативи і трудової активності працівників, самостійного пошуку резервів підвищення ефективності виробництва, інші, навпаки, - до зниження продуктивності праці, виникненню диспропорцій, зниження загального темпу розвитку. Тому регулювання економічної поведінки є складною проблемою, в котрій, на думку відомого українського ученого В. Пилипенка, можна виділити дві підпроблеми: 1) визначення раціональної з точки зору суспільних інтересів «зони свободи» поведінки працівників у кожній сфері соціально-економічної діяльності; 2) обґрунтування можливостей побічного стимулювання таких способів поведінки, які відповідали б суспільним інтересам. Діяльність і поведінка соціальних груп є головною рушійною силою як соціального механізму розвитку економіки загалом, так і окремих механізмів реалізації економічної поведінки.

Соціальна регуляція поведінки працівників передбачає певний рівень економічної культури як суспільства загалом, так і економічної культури виробників та споживачів, управлінського персоналу.

Економічна культура - це стала система цінностей, норм, стереотипів поведінки, культурних еталонів, традицій, звичаїв та умінь, які є регуляторами економічної поведінки людей і відтворюють домінуючі в суспільстві зразки та моделі соціоекономічної діяльності.

Головними особливостями економічної культури є такі:

Вона охоплює лише ті цінності, норми, потреби, які виникають з потреб економіки і суттєво впливають на неї.

Основним каналом впливу на економіку є економічна поведінка, на яку суттєво впливає політична влада.

Вона більше, ніж інші види культур, орієнтована на управління поведінкою людей, спонукаючи їх до певних дій, підвищення їх віддачі.

Економічна культура виконує такі функції:

соціальної пам'яті - виокремлює цінності і норми, необхідні для подальшого розвитку економіки;

регулюючу - виступає одним з механізмів управління соціально-економічною поведінкою;

зберігачу - накопичує еталони відповідної економічної діяльності, інноваційної активності (наприклад, збереження традицій економічної взаємодопомоги, освоєння кращих елементів прогресивних трудових моделей тощо);

транслюючу - передає з минулого в сучасність цінності та норми, що лежать в основі трудового процесу, процесів споживання, розподільчих та інших економічних дій та відносин;

креативну - оновлює цінності та норми, що регулюють розвиток економіки, презентує нові економічні уявлення, нові зразки поведінки.

Економічну культуру складають цінності та норми як інституціонального, так і особистісного характеру. Вони є взаємопов'язаними - культурні особливості економічних інститутів формують культурні риси населення, останні, в свою чергу, впливають на інституціональну культуру. Завдяки взаємозв'язку інституційного та особистісного аспектів економічна культура набуває цілісного характеру. Зміни в економічній культурі відбуваються повільно, під впливом різних внутрішніх і зовнішніх факторів.

До внутрішніх факторів відноситься економічна свідомість, яка базується на систематизованих наукових знаннях, заснованих на свідомому використанні соціально-економічних законів.

Економічна свідомість - погляди, потреби, інтереси, ідеї, уявлення і переконання стосовно економічних процесів і явищ, ставлення до власності тощо.

З економічною свідомістю тісно пов'язане економічне мислення, яке ґрунтується на економічній практиці.

Економічне мислення - 1) система поглядів індивіда на закономірності економічного розвитку, сутність економічних явищ і процесів та причини їх виникнення; 2) діалектичне поєднання і взаємодія економічних знань, ідей, теорій тощо в економічній системі.

Економічне мислення - структурний елемент мислення людини взагалі. Зміст економічного мислення людини зумовлений типом існуючих суспільних відносин (економічних, соціальних, політичних, культурних, характером законодавчої бази), умовами її життя, місцем у соціальній структурі та ін.

Визначальним фактором змісту економічного мислення є характер існуючих відносин власності, уміння знаходити оптимальні для зростання ефективності окремого підприємства, галузі, народного господарства варіанти розвитку, оволодіння найновішими прийомами технологічних, проектно-конструкторських розробок, техніко-технологічна культура, орієнтація на найраціональніше використання економічних і природних ресурсів тощо. Правильне економічне мислення забезпечує раціональне управління діями людини на робочому місці, в масштабі підприємства (об'єднання), галузі, народного господарства.

Розрізняють економічне мислення шаблонне (рішення приймається на рівні здорового глузду) і творче (пов'язане з виробленням нових методів розв'язанні певних завдань та досягнення мети, критичний підхід до існуючих економічних форм тощо). Економічне мислення і економічна практика перебувають у діалектичній взаємодії, тобто взаємообумовленості, взаємозбагаченні. Визначальною стороною в цій взаємодії є економічна практика. Водночас економічне мислення справляє активний зворотний вплив на практику, стимулює економічну діяльність людей, реалізується в ній. Важливою умовою формування правильного економічного мислення є усвідомлення людиною національної ідеї, духу народу, національна свідомість. Особливо важливе значення цієї умови у формуванні економічного мислення в Україні.

У процесі пізнання реальних причин корінних стимулів економічної діяльності й економічної поведінки людей використовують категорію «економічний інтерес».

Економічні інтереси - усвідомлені економічні потреби окремих людей, колективів, соціальних верств і класів, об'єктивні спонукальні мотиви їх економічної діяльності, зумовлені розвитком їх потреб, місцем у суспільному поділі праці, еволюцією відносин економічної власності та управління нею.

Визначаються вони місцем людини в економічній системі, еволюцією відносин економічної власності, спонукають людину (групу, спільноту) до певної соціально-економічної діяльності, сприяючи узгодженню взаємодії індивідів, груп, верств. Економічні інтереси, відображаючи роль конкретних суб'єктів у системі суспільного поділу праці, є об'єктивними, належать реальним суб'єктам, що вступають у відносини між собою. Їх структура настільки різноманітна, наскільки різноманітні суб'єкти господарських зв'язків. Вони змінюються із зміною ролі їх носіїв у суспільному поділі праці, стають рушійною силою суспільного розвитку економічних відносин.

Економічні інтереси - найконкретніша форма вияву відносин економічної власності. Відповідно до трьох основних типів власності (приватної, колективної, суспільної) виділяють індивідуальні (особисті), колективні та суспільно-економічні інтереси.

У суспільстві, що перебуває на стадії трансформації, постійно відбувається інституціалізація економічних поглядів, утвердження нових економічних ролей і норм поведінки. Це пов'язано з утворенням нових організаційних структур, посад.

Економічна соціальна роль - виконувані соціальними суб'єктами функції, які визначаються їх місцем у системі економічних відносин, пануванням певного типу економічних відносин

Вони залежать від системи власності, методів управління економікою, умов економічної мобільності тощо.

Аналіз економічних ролей різних соціальних суб'єктів потребує з'ясування категорії «економічна активність».

Економічна активність - вияв індивідуальності, самореалізації особистості у сфері виробництва, обміну та споживання, рівень її економічної взаємодії із зовнішнім середовищем

3. Становлення економічної соціології як науки

Кожна наука має свою історію. Коротко розглянемо джерела та основні етапи розвитку економічної соціології. Перші праці економіко-соціологічного характеру з'явилися ще в епоху Відродження. Однак певних теоретичних ознак це знання набуло лише в ХУІІІ ст.

Перший етап (початок ХУІ - кінець ХУІІІ ст.) заклав основи економічної науки (У. Петті (1623-1687), П. Буагільбер (1646-1714).

Другий етап (кінець ХУІІІ - кінець ХІХ ст.) Однією з перших комплексних теорій, що пояснювала суть і структуру економіки та її взаємодію з іншими сферами суспільного життя, була теорія економічного лібералізму англійського економіста А. Сміта (1723-1790). Економіка, стверджував А. Сміт, не існує поза суспільством, оскільки її стан зумовлений впливом держави, свободи підприємництва, конкуренції. Людина в його праці «Багатство народів» - це автономний індивід, якого спонукають два природні мотиви - самокорисливий інтерес і схильність до обміну. Під впливом ідей А. Сміта класична політична економія розгорнула дослідження господарського життя. Англійський економіст Д.Рікардо (1772-1823) розробив техніку економічного аналізу, окреслив основні умови гармонічного розвитку праці і капіталу. Англійський економіст, філософ Т. Мальтус (1766-1834) розкрив зв'язок між виробництвом, споживанням та динамікою народонаселення. Важливу роль у розвитку соціально-економічних ідей відіграла «моральна арифметика» Дж. Бентама (1748-1832), згідно якої основу всіх дій людини створює принцип користі, її бажання досягнути найбільшого задоволення й прагнення уникнути страждань.

Характерними ознаками економічних теорій цього періоду є:

раціональне розуміння господарського життя;

заміна багатства господарського життя певними принципами, яким надано характер об'єктивних законів;

зв'язок економічних положень з елементами моральної філософії, розгляд економічних рис людини у поєднанні з її розумовим і моральним розвитком.

Щодо розвитку соціологічного знання, то цей етап пов'язаний з іменами видатних соціалістів-утопістів А. Сен-Сімона (1760-1825), Р. Оуена (1771-1858), Ш. Фур'є (1772-1837). Саме вони вперше наголосили на необхідності вивчати реальне становище людей, а не абстрактні принципи, фактори виробництва тощо. При цьому акцент робився на суспільні класи, які, на їх думку, поставали не як звичайні статистичні групи, а як реальні соціальні суб'єкти.

Впевнившись у руйнівному впливу економічного середовища на людську сутність (експлуатація, конфліктність, класова боротьба), вони зробили висновок про необхідність зміни цього середовища.

Важливе місце у критиці політичної економії займала німецька історична школа націонал-економії, яку представляли В. Рошер (1817-1894), Б.Гільдебранд (1812-1878), К. Кніс (1821-1898). Сутність німецької історичної школи визначали наступні положення: історизм (господарське життя є різним на різних історичних етапах розвитку суспільства, воно також має відмінності у різних націй, народів); анти-індивідуалізм (особливим суб'єктом господарського життя виступає народ з приманами йому вдачами, смаками, способом життя); анти-економізм (народне господарство треба розглядати, не відокремлюючи його від реального життя людей); емпіризм (народне господарство треба вивчати шляхом дослідження фактів, використовуючи статистичні показники); нормативізм (економічна наука є наукою з моральним змістом). Тому політекономія для представників цієї школи - це не просто наука про розподіл багатства, а наука про соціальне багатство. З точки зору В. Рошера, для вивчення економіки треба знати сім сторін суспільного життя - мову, релігію, мистецтво, національність, право, державу, господарство. Отже, німецька історична школа націонал-економії, подолав обмеженість виключно раціоналістичного і утилітарного тлумачення економічної дії, показала єдність економіки і суспільства, розробила власний метод аналізу економічних систем - історичний метод, показала соціальну обумовленість економіки, її взаємозв'язок з культурою, релігією, правом, етикою.

Найяскравішою науковою постаттю цього періоду також є німецький учений К. Маркс, який зробив величезний внесок у формування економічної соціології. К. Маркс першим здійснив спробу соціологічної перебудови теоретичного економічного знання. Він розглядав елементи економічної системи - виробництво, розподіл, нагромадження капіталу - як соціальні процеси. Предметом його аналізу були: класова боротьба, експлуатація робітничого класу, деградація особистості робітника, зубожіння більшості суспільства. Економічні закони, згідно поглядам К. Маркса, не є універсальними, людина постає як продукт історичних умов, як сукупність всіх суспільних відносин. Застосувавши системний аналіз до суспільства, К. Маркс зробив висновок, що будь-яке суспільство належить до певної історично сформованої суспільно-економічної формації (первіснообщинна, рабовласницька, феодальна, капіталістична, комуністична), де економічна система виступає базисом, на основі якого взаємодіють і розвиваються всі інші підсистеми (політична, соціальна, культурна) суспільства.

Третій етап (кінець ХІХ - початок ХХ ст.). Цей етап розвитку економічної соціології пов'язаний з загостренням протиріч між капіталістичною економікою та суспільством, з кризами, подальшим відчуженням від робітника праці й капіталу, безробіттям тощо. Найвагомішим у становлення та розвиток економічної соціології вважають внесок учених німецької, французької та американської соціологічних шкіл. Німецька економічна соціологія (Г. Шмолер, В. Зомбарт, М. Вебер, Г.Зіммель) за змістом є історично-порівняльною. Лідер німецької історичної школи Г. Шмолер (1838-1917) наголошував, що народне господарство належить світу культури й об'єднується спільною мовою, історією, звичаями народу, ідеями, що панують в даному середовищі. Найголовнішим, на думку ученого, є виявлення, яким чином в певних колах й у певний час егоїстичні прагнення працівника, який керується виключно матеріальними інтересами, змінюються під впливом культурної роботи століть, й набувають юридичного й морального характеру.

Видатним представником історико-соціологічного напряму в дослідженні економічної сфери суспільного життя, зокрема феномену підприємництва, був німецький соціолог, історик, економіст В. Зомбарт (1863-1941). У своїй праці «Сучасний капіталізм» він характеризує господарчу систему як організацію, якій притаманний не тільки певний рівень використання техніки, а й певний господарчий спосіб мислення. В. Зомбарт ставить основним завданням досліджень у сфері економічного життя відшукати цей «дух капіталістичної епохи», уклад господарчого мислення. Цей «дух» на думку ученого є щось укорінене в соціальних засадах, вдачах і звичаях певного народу, причому його особливості визначаються конкретними ступенем господарчого розвитку. В. Зомбарт підкреслював, що виникаючий капіталізм має специфіку для кожного національно-господарчого ладу, що панує у країні. Й тому немає ніяких загальних моделей капіталізму або інших господарчих укладів

Вагомий внесок у розробку методології соціо-економічної науки зробив видатний німецький учений М. Вебер (1864-1920). Наукові праці М. Вебера - «Економіка та суспільство», «Загальна економічна історія», «Протестантська етика й дух капіталізму» - заклали теоретичний фундамент економічної соціології. Вебер надав поняттям економічної свідомості, економічної етики, економічної поведінки статусу категорій економічної соціології, розглядаючи їх у соціокультурному аспекті. В його науковій творчості особливе місце займають дослідження значущості соціокультурних факторів, зокрема християнської релігії, у становленні і розвитку капіталістичного типу господарювання, у формуванні у робітника, власника таких якостей як працелюбство, заповзятливість, чесність, прагнення до збагачення тощо. Вебер обґрунтував раціональний тип організації, що складає основу сучасного виробництва, показав механізми контролю й стимулів, що спонукали діяльність індивідів і групи до удосконалення, раціоналізації економічної життя.

Німецький філософ, економіст, соціолог Г.Зімель (1858-1918) у своїй праці «Філософія грошей» концентрує увагу на елементарних людських стосунках й дає глибокий соціально-психологічний аналіз ролі грошей в житті суспільства й людини, впливу грошей на людські стосунки й особистість, соціальний порядок і культуру.

Поряд із представниками німецької школи вагомий внесок у розвиток економічної соціологічної думки зробив відомий французький соціолог Е. Дюркгейм (1858-1917). Він є автором соціологічної теорії розподілу праці. Е. Дюркгейм, по-перше, заперечував виключне значення економічного підходу при поясненні соціальних явищ; по-друге, вважав суспільство самостійним і первинним по відношенню до індивіда, який багато в чому є продуктом колективного життя; по-третє, критикував думку інших учених за утилітаристський підхід до людських мотивів, вважаючи, що альтруїстичні мотиви укорінені у поведінці людини не менш сильно за егоїстичні мотиви; по-четверте, відмовився від психологізму у трактуванні економічних явищ, наголошуючи на пошуках їх причин у дослідженні соціальних фактів.

Вагомими також є дослідження Дюркгеймом економічних інституцій, а саме - власності та обліку, вивчення проблем споживання, грошей та винагороди.

Американський економіст, соціолог Т. Веблен (1857-1929) одним з перших звернув увагу на соціокультурні фактори в економіці й вважав, що головне протиріччя прогресу та виробництва є наслідком відставанн якультури та психології людей від вимог сучасної техніки, новітніх форм організації. Головними рисами капіталізму й капіталістичної системи господарювання вважав конкуренцію грошей, показне споживання, які й визначають психологію та поведінку людини. Особливістю соціально-економічної теорії Веблена є аналіз соціально-економічних інститутів, пропаганда самої ідеї й метода інституціалізму. Веблен розглядав економічну соціологію не як соціальну статистику стосовно пов'язаних з економікою явищ, а як науку про мотиви поведінки, свідомості, людських стосунків в економіці.

Наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. стрімко розвивалися соціально-економічні дослідження і в Україні завдяки старанням К. Воблого, Й. Ланга, Т. Степанова, А. Билимовича, М. Вольського, М. Грушевського, В. Винниченка, В. Садовського, М. Туган-Барановського, І. Янджула, Г. Цехановського, які здебільшого розглядали практичні проблеми економіки в єдності з системою певних соціальних цінностей.

Обстоюючи необхідність соціального консенсусу для забезпечення економічного і соціального прогресу, М. Грушевський, В. Винниченко, В. Садовський доводили відсутність економічних і соціальних передумов соціалістичної революції в Україні, розвивали ідеї еволюційного соціалізму та поступового накопичення елементів майбутнього соціального ладу шляхом демократизації існуючого. М. Туган-Барановський створив теорію циклів і криз, яка була покладена в основу сучасної теорії економічної кон'юнктури, а також широко визнану в світі соціальну теорію розподілу. Предметом досліджень суспільних наук він вважав матеріальний аспект соціального буття. У роботі «Про встановлення соціалістичного ладу і про експлуатацію праці» він розглянув роль соціальних потреб у стимулюванні господарської діяльності. Головною метою виробництва та важливою виробничою силою він вважав людину з її потребами (соціальний фактор виробництва). За його ініціативи в 1918 р. було засновано інститут економічної кон'юнктури, а в 1919 р. - Демографічний інститут, які щоправда проіснували недовго.

З утвердженням у колишньому СРСР тоталітаризму дехто з учених, які займалися соціально-економічною проблематикою, змушені були зректися поглядів, інші емігрували, а більшість у 30-ті роки було репресовано. До середини ХХ ст. розвиток вітчизняної соціології, відповідно й нагромадження знань про взаємозв'язок економічної та соціальної сфер суспільного життя, було перервано внаслідок панування централізовано-адміністративних методів управління економікою. У 60-ті роки відбулося часткове поновлення соціологічної традиції. Проведені емпіричні дослідження давали цікавий матеріал, який, однак, з ідеологічних причин не мав належного наукового обґрунтування.

Четвертий етап (середина ХХ - кінець ХХ ст.).

Суттю цього етапу є визначення та інтерпретація економічної соціології у західному науковому світі, що пов'язано з іменами Т. Парсонса, Н. Смелзера, Е. Мейо, К. Поланьї.

Першими спробували з'ясувати предмет економічної соціології Т. Парсонс («Економіка та суспільство», 1956) і Н. Смелзер («Соціологія економічного життя», 1963). Основним результатом нового концептуального підходу Т. Парсонса, Н. Смелзера до проблем економічної соціології був структурно-функціональний підхід. Проаналізувавши зв'язки між економікою і суспільством, вони визнали економіку як підсистему соціальної системи з виконанням її первинної функції - пристосування суспільства до навколишнього середовища. Тоді ж відбулася інституціалізація економічної соціології як наукової дисципліни.

Важливе значення для становлення економічної соціології на цьому етапі відіграли наступні три напрями управлінського підходу: індустріальна (промислова соціологія), соціологія організацій, теорія соціальної стратифікації і соціальної мобільності. Перші два напрями пов'язані з пошуками шляхів ефективного управління людським фактором економіки, що знайшло вираження у створених в цей період концепцій «людських стосунків» (Е. Мейо), теорії лідерства, керівництва (Д. Макгрегор). Третій напрям - теорія соціальної стратифікації і соціальної мобільності (П. Сорокін, Я.М. Блау, О.Д. Дункан) - зосередився на дослідженнях економічного статусу різних соціальних груп, соціальної мобільності у контексті статусних досягнень. Що стосується управлінських підходів у системі економічної соціологічної теорії, то слід відзначити також вагомий внесок Г. Файоля, Л. Шелдона, Р. Тейлора, Г. Саймона, які своїми працями сприяли виокремленню економічної соціології з системи економічного знання й становленню її як самостійної галузевої соціології.

Найбільший внесок у розвиток цього напряму вніс відомий американський соціолог Н. Смелзер. Його вважають засновником економічної соціології як науки в її західному варіанті. За визначенням Н. Смелзера «економічна соціологія є додатком загальної системи відліку соціологічних змінних і пояснювальних моделей соціології до дослідження комплексу різних видів діяльності, що стосуються виробництва, розподілу, обміну і споживання обмежених матеріальних ресурсів». Для пояснення специфіки об'єкту цієї науки Н. Смелзер користується двома класифікаціями. По-перше, підрозділяє суспільне життя на дві сфери: економічну і неекономічну (політику, культуру, етнічні спільності і спорідненість, стратифікацію). По-друге, вводить поняття «соціологічні змінні», розділяючи їх на дві групи: 1) діючі у сфері економіки; 2) діючі в неекономічних сферах. Застосування соціологічної системи відліку дозволяє Н. Смелзеру вивчати за допомогою соціологічних змінних як об'єктивні ролеві функції спільностей і груп в економічній і неекономічній сферах, так і суб'єктивну сферу мотивації їх поведінки в цих сферах.

Наступне десятиріччя (70-ті роки ХХ ст.) було кризовим для розвитку економічної соціології внаслідок занепаду структурного функціоналізму. Це стимулювало пошук інших методів дослідження економічної системи суспільства. Сучасна економічна соціологія постійно наповнюється і синтезується завдяки різним підходам вивчення і осмислення соціально-економічних процесів і явищ, що відбуваються як на макро-, так і на мікросоціологічному рівні суспільного життя.

Сучасна економічна соціологія має певний самостійний статус із відповідним колом досліджуваних проблем. Спеціалісти у галузі економічної соціології (О. Вудворт, Ч. Арджіріс) вважають за необхідне доповнити економічні та соціологічні змінні психологічними характеристиками. Для сучасної економічної соціології Заходу є характерними (за В. Пилипенко):