Особливості господарства трипільців. Економічні дослідження нової історичної школи. Економічні погляди Дж. Хікса. Сутність теорії раціональних очікувань

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

1. Господарство трипільців

У неоліті в кінці VI-V тис. до н. е. на території Правобережної України виникла відома археологічна культура Трипілля-Кукутені (культура розписної кераміки). Вона пройшла ряд етапів у своєму розвитку, проіснувала до 2800 (2750) рр. до н. е.

Трипільська культура була поширена на всій території України. На ранньому етапі трипільці вирощували не менш як чотири види сільськогосподарських культур (в основному пшениця, жито, овес), не лише ярих, а й озимих посівів. Земельні угіддя знаходилися поблизу поселень. Екстенсивне ведення господарства призводило до виснаження грунтів, і тому трипільцям доводилося кожні 30-60 років залишати засновані поселення й освоювати нові землі. Але безумовно про розвиток тих чи інших племен свідчать їхні знаряддя праці. Так, трипільці застосовували рогові й кістяні мотики, а пізніше - й дерев'яне рало. Одними з перших на території України вони почали використовувати мідь, з якої виплавляли шила, рибальські гачки, зброю, прикраси. Ускладнилася й обробка кременю, зокрема застосовувався мезанічний пристрій - дриль. При оранці як тяглову силу використовували волів.

Тісно пов'язаним із землеробством було скотарство. Про його існування свідчать знахідки кісток тварин. Так, на Коломийщині збереглися кістки биків, а також корів і овець (хоча їхня кількість була значно меншою), а в Халеп'ї та Усатові - свиней. Також ймовірно, що на той час уже був приручений кінь і собака. Пасовищами служили луки на плато, заплави річок. Продукти тваринництва задовольняли потреби населення в молоці, м'ясі, шкірі й вовні. Про існування скотарства свідчить і знаходження таких керамічних виробів, як посуд з дірками у стінках, який, ймовірно, використовувався для виготовлення сиру.

Поширеними лишалися й привласню вальні форми господарства, такі як збиральництво й мисливство. Полювали на благородного оленя, козулю, кабана, рідше - на лося й тура, ведмедя, лисицю, гризунів та птахів. За допомогою кістяних гачків рибалили на веризуба, щуку, судака, сома та іншу рибу. Для виготовлення знарядь праці існували спеціальні майстерні. Як уже згадувалося вище, впроваджувалися мідні знаряддя праці, але, тим не менше, широко застосовувалися крем'яні: відбійники, ретушери, точильні камені, сокири, долота, тесла, свердла, скобелі, серпи тощо. Існувала окрема галузь господарства, пов'язання із видобуванням каменю, про що свідчить багато каменедобувних майстерень, наприклад, на Білій Горі поблизу с. Студениця в Середньому Подністров'ї.

У пізній період трипільської культури набуло розвитку прядіння і ткацтво. Уже тоді тканини підкладалися під дно керамічних виробів, щоб їх легше було виліпити (Петрени), була відома в'язка простого панчішного типу, а матерії вироблялися двох видів - полотна і килими; також, ймовірно, трипільці вміли плести сіті. На пізніх етапах господарство трипільців досліджують на матеріалі пам'яток кошиловецького та касперівського типів, а також усатівських (найбільш войовничих, котрі відігравали роль форпосту на південних кордонах) племен, племен Середнього Подніпров'я (цікаві тим, що жили на високих плато), софіївських (розвинене виробництво зброї, зв'язки з сусідніми племенами).

Однак найбільш відомі трипільці своїми керамічними виробами. Існувало виробництво господарського та побутового посуду, для чого використовувалися різнін ґатунки сировини - глини та домішок. На відміну від неолітичної кераміки, яку випалювали на відкритих вогнищах, трипільці користувалися спеціальними печами. Продукція керамічного виробництва йшла на задоволення господарських та побутових потреб цілої групи поселень певного району. Цим пояснюється та обставина, що саме в керамічній продукції трипільських племен найяскравіше виражені місцеві етнографічні особливості окремих груп населення. Виготовлення посуду було справою майстрів-професіоналів. Спершу він мав гостродонну форму, а пізніше - плоскодонну, що деякі вчені пов'язують із використанням гончарного круга. Весь посуд поділявся на розписний і не розписний. Розписний був монохромним (переважно чорної барви), біохромним (чорна фарба з обведеннями білою чи червоною) та поліхромним. Нерозписний посуд переважно використовувався для приготування їжі, до того ж , він був з більш товстими стінками, після обпалення від сірувато-коричневого до темно-червоного кольору. Крім фарби на посуд наносився ще й орнамент. На ранніх етапах трипільської культури він був поглибленим спіральним (схожим на орнамент техніки камарес мінойського Криту) та канельованим. Пізніше канельованої кераміки вже немає, зате зустрічається кераміка з менш поглибленим орнаментом, а також розписом. Пізній період характеризується появою мотузкового і штампового орнаменту, характерних для культур епохи бронзи. Посуд для приготування їжі прикрашали дуже бідним орнаментом; це були зображення людей та тварин.

У процесі розселення представники германо-балто-слов'янської гілки індоєвропейських племен асимілювали населення Центральної та Східної Європи. У II тис. до н. е. виокремилися балто-слов'яни, з яких сформувалися племена праслов'ян на території лісостепової України. Утвердження відтворювального (виробничого та переробного) господарства, перехід від варварства до аграрно-ремісничої цивілізації - найбільше досягнення первісного суспільства. Почалося формування західного та східного шляхів цивілізаційного розвитку людства.

Отже еволюція господарської діяльності в умовах первісного суспільства характеризується:

- низьким рівнем розвитку продуктивних сил, повільним їх удосконаленням. Панували кам'яні прості знаряддя праці, інструментальний ручний спосіб виробництва. Домінантним об'єктом власності було природне середовище - земля, тваринний і рослинний світ, які у своїй цілісності зливалися з суб'єктом їх привласнення - первісною людиною. Людина залежала від природного середовища і була його складовою;

- полілінійністю розвитку людського суспільства. Визначення у добу ранньопервісного суспільства Середземноморсько-Передньоазійського регіону територією випереджаючого розвитку. Вихід на передцивілізаційний рівень хліборобсько-скотарських суспільств. Визначилися східна і західна моделі розвитку передцивілізаційних суспільств;

- натуральним господарством як першим типом організації господарської діяльності. Натуральне господарство зароджувалося як обмін діяльністю в рамках замкнутого соціального організму, всередині якого споживався весь вироблений продукт. Відбувалася еволюція простої, або випадкової, форми мінової вартості до неолітичного дарообміну і престижної економіки;

- пануванням у ранньопервісному суспільстві натурального привласнювального типу господарства з реципрокними відносинами, які еволюціонували в результаті неолітичної революції до натуральної відтворювальної (виробничої та переробної) економіки на основі редистрибутивної системи, яка утвердилася в пізньопервісному суспільстві;

- переходом від простої кооперації до розвитку виробничих функцій і спеціалізації праці. Трудове споживання з урахуванням особистої участі кожного в процесі праці. Перехід до територіальної землеробської громади та великої патріархальної сім'ї. Усвідомлення індивідуального матеріального інтересу та економічне відособлення виробників. Відбувся перший суспільний поділ праці.

2. Нова історична школа

Продовження і розвиток ідеї "історичного методу" зафіксовані уже в другій половині XIX ст. у працях групи німецьких економістів, які отримали назву нової, чи молодої історичної школи. Наступний етап еволюції історичної традиції у Німеччині був пов'язаний із особливим періодом розвитку німецького суспільства - монополізацією економіки, яка спричинила різку поляризацію доходів населення, і внаслідок цього загострення класових суперечностей. Формування нової історичної школи було покликане до життя необхідністю теоретичного обгрунтування способів розв'язання соціальних проблем. Щоб зрозуміти різницю між двома цими школами, нагадаємо: для історичної школи (на відміну від класичної) соціальне питання ніколи не залишалось поза увагою. Спираючись на свій метод, саме вона зосереджувала увагу на важливому значенні всіх соціальних інституцій. Тому проблема соціальної рівноваги розглядалась цією школою як необхідна умова економічного розвитку, а гарантом такої рівноваги мала бути держава (адже інтереси суспільства за національною методологією є пріоритетними). Слід також згадати, що концептуальним підходом класичної школи до суспільних проблем був постулат: індивід сам формує свій добробут, а добробут суспільства - це сума добробуту індивідів. Історична школа виходить із цілком протилежного, вважаючи індивідуальний добробут похідним від загальносуспільного. Вони виходили з того, що:

- політична економія є наукою про соціальне господарство;

- детермінантою економічного розвитку є соціальне середовище, його стан;

- формування сприятливого соціального середовища - функція держави;

- сприятливе соціальне середовище - це таке, що базується на соціальній справедливості;

- розуміння соціальної справедливості у кожної нації своє, воно залежить від звичаїв, моралі та права, тобто не обмежується лише економічною справедливістю, що встановлюється в результаті конкурентної боротьби, як це було в класиків;

- можна свідомо перебудовувати відносини в суспільстві, пом'якшувати соціальне напруження, поступово реформуючи соціальну сферу;

- основою реформування є цілеспрямована політика держави, відображена в правових актах.

Основу таких підходів було закладено ще представниками старої історичної школи. Проте в їхніх працях не тільки не пропонувалося конкретних заходів з реформування суспільства, а й навіть не надавалося пріоритетного значення трансформації соціального середовища, в якому відбуваються економічні процеси. Навпаки, усі автори нової історичної школи вважали принциповою саме цю проблему. Але зміст практичних рекомендацій у них був різний. Отже, зосереджуючи увагу на тому, що представники нової історичної школи виступали за еволюційний і реформістський шлях розвитку суспільства, що його мала забезпечити держава через свою політику, і вважали, що реформування має починатися з соціальної сфери і базуватись на принципі примирення економічної свободи та суспільного порядку, - необхідно ознайомитись із конкретним змістом пропозицій, тобто з тим, як ці автори розуміли соціальні реформи. Це важливо ще й тому, що теорії представників історичної школи дуже добре відображали характер процесів, які відбувались у тогочасних суспільствах. Вони доводили, що впертий консерватизм призводить до революцій, тоді як державна політика може бути гнучкою і забезпечувати класовий мир (ця теза і була відмінною ознакою так званого катедер-соціалізму).

Серед представників нової історичної школи виділяють Густава Шмоллера (1838-1917), Карла Бюхера (1847-1930), Луї Брентано (1844-1931). Сприйнявши основний постулат "істориків" про специфіку історичного шляху кожної нації, вони довели його до повного заперечення яких-небудь закономірностей у суспільному розвитку. Навіть в історії окремої країни важко, на їхню думку, визначити якусь спільну траєкторію руху, до якої зводиться еволюція різних господарських форм і інститутів. Специфіка настільки велика, що завдання дослідника повинно полягати в якомога докладнішому описі виникнення, розвитку і видозмін цих інститутів. Вони зібрали й обробили великий і коштовний фактичний і статистичний матеріал з історії окремих господарських установ: середньовічних ремісничих цехів і купецьких гільдій, фінансових організацій окремих держав і навіть міст Німеччини. Однак робити які-небудь узагальнення вони принципово не бажали, звинувачуючи в безрезультатності подібних абстракцій не тільки класичну, але і стару історичну школу. Особливістю їхнього підходу було те, що історію господарства вони розглядали не тільки, і навіть не стільки як історію матеріальної культури, а скоріше як рух духовних цінностей: поглядів, звичаїв, етичних установок, релігійних уявлень. Густав Шмоллер (1838-1917), наприклад, уявляє народне господарство як деякий "психофізичний апарат", у якому концентрується дух нації. Найбільш повним виразником цього духу є держава. Свої ідеї він виклав в працях "Основи загального вчення про народне господарство" (1872), "Народне господарство, наука про народне господарство та її методи" (1897).

Ставлення до держави як до найважливішого інституту господарської життя, який виконує значні економічні функції, - характерна риса історичної школи в обох її поколіннях. Але якщо стара історична школа пов'язувала з державою головним чином надії на заступництво національної промисловості і захист від іноземної конкуренції, то молода школа бачила в ньому втілення національної єдності і згоди, які необхідні для економічного процвітання і соціальної гармонії. Держава покликана вирішувати важливі соціальні завдання: покровительство освіті, охороні здоров'я, надавати допомогу непрацездатним, спираючись при цьому на профспілки, кооперативи, каси взаємодопомоги. Підвищена увага до соціальних проблем з боку деяких представників нової історичної школи дала підставу зблизити їх позиції із соціалістичними ідеями. Отже історична школа, безумовно, внесла важливий елемент новизни в економічні дослідження:

- нею був обґрунтований і застосований принцип історизму, що дозволило глянути на економічний процес у динаміці, розвитку і знайти такі його риси й особливості, які зовсім не помітні у статичному стані;

- "історики" наповнили економічний процес конкретним змістом, уявивши його як рух реальних господарських форм і інститутів;

- завдяки їхнім дослідженням стало очевидним, що економічне життя набагато багатше і змістовніше від тих абстрактних схем, у які намагалася укласти його класична школа;

- господарське життя пояснювалось в тісному взаємозв'язку економіки, етики та психології.

Але не менш очевидним було й інше: не можна зрозуміти економіку, обмежуючись лише описом процесів, які відбувалися. Крізь строкатість національних особливостей і історичних обставин чітко проступають загальні закономірності, виявленням яких і повинна займатися теоретична економія. Метод логічної абстракції й історичний метод не виключають, а доповнюють один одного, їхній синтез знайшов втілення в дослідженнях видатних економістів наступних поколінь і став одним з найважливіших принципів сучасного наукового аналізу. Шмоллер досліджував і багато інших тем суспільного життя. Про широкий діапазон його наукових інтересів свідчить "Конспект з історичних досліджень", який вийшов у світ у двох томах у 1900 і 1904 рр. У цій праці Шмоллер розглядав фізичні, етичні та юридичні основи політичної економії, аналізував розвиток і структуру населення, висвітлював питання технічного прогресу і його значення для економіки, ринкові відносини, широке коло соціальних проблем. Одним із провідних ідеологів ліберально-буржуазного крила цієї школи був Луї Брентано (1844-1931). Найвідоміші його праці - це "Про відношення заробітної плати і робочого часу до продуктивності праці" (1877), "Класична політична економія" (1888), "Етика і народне господарство в історії" (1894). Так само, як і Шмоллер, Брентано надавав визначальної ролі в економіці етичному і правовому факторам. Він стверджував, що теоретична економія має "другорядне значення", порівняно з "безпосереднім спостереженням" економічних явищ. Фактично Брентано вважав теоретичну політичну економію зайвою, такою, що не має практичного значення. Він також пропагував ідею "соціального миру" і суспільної рівноваги. Брентано рекомендував підприємцям надавати певні пільги робітникам, використовуючи для цього фабричне законодавство, профспілки, споживчу кооперацію, житлове будівництво тощо. Велику роль у поліпшенні становища робітничого класу він покладав на профспілки. На відміну від своїх колег, Брентано заперечував визначальну роль держави в суспільному розвитку, а як прихильник реформістського напряму в соціальній політиці, він проголошував певні ідеї, спрямовані на пом'якшення соціального протистояння в суспільстві. Монополізацію економіки Брентано розглядав як оздоровчий засіб економічного розвитку. Він увійшов в історію економічної науки як один з ідеологів таких об'єднань, як картелі, вбачаючи в них найважливіший засіб стабілізації економіки, тобто усунення криз, безробіття. На його погляд, "картелі - це спілки виробників, які бажають планомірно пристосовувати виробництво до попиту з метою уникнення надвиробництва і всіх його наслідків: падіння цін, банкрутств, знецінення капіталу, безробіття та голодування". Прибуток Брентано визначав як надлишок вартості нового продукту, який виникає в ньому через поєднання всіх елементів виробництва, понад вартість цих елементів до їхнього поєднання. Таким чином, він ототожнював прибуток із підприємницьким доходом, із винагородою підприємцеві за його "творчий дух".

Значний внесок у економічну науку зробили й інші представники німецької історичної школи, зокрема Карл Бюхер (1847-1930) - автор відомого твору "Піднесення національної економіки" (1893). У цій праці він простежує еволюцію розвитку народів Західної і Середньої Європи. З позицій мінової концепції Бюхер розробив періодизацію економічної історії людства, яка включала три види господарств:

- замкнуте домашнє господарство (без обміну);

- міське господарство (виробництво для зовнішнього споживача);

- народне господарство (товари проходять кілька етапів, перш ніж потрапити до споживача).

Головним критерієм, за допомогою якого здійснюється історична періодизація суспільства, у нього є обмін. Ще одним внеском Бюхера в економічну теорію є його власна класифікація форм і стадій розвитку промисловості:

- перша стадія зв'язується з домашнім, замкнутим виробництвом;

- друга - з працею ремісника на замовлення;

- третя - з працею ремісника на вільний ринок;

- четверта - з домашнім виробництвом для скупника;

- п'ята - з великим фабричним виробництвом.

К. Бюхер, досліджуючи новітні форми капіталу, дав власне трактування суті фінансового капіталу як процесу абсолютного підпорядкування промислового капіталу позичковому. Бюхер одним з перших підмітив все зростаючу роль позичкового капіталу, до якого він відносив і банківський, і акціонерний капітал. За Блюхером, під владу позичкового капіталіста підпадають у рівній мірі підприємці, земельні власники, торговці і робітники. Проблеми статистики, аграрних відносин, теорію грошей розглядав представник нової історичної школи Георг Фрідріх Кнапп (1842- 1926), який вважається засновником стразбурської школи аграрної історії. У своїх історичних дослідженнях він основну увагу приділяв аналізу правових понять.

3. Економічні погляди Дж. Хікса

На початку XX ст. в економічній науці панівне становище зайняли маржиналістські концепції граничної корисності й граничної продуктивності, що лягли в основу так званого неокласичного напряму. У XX ст. розвиток неокласичної школи тривав, головним чином, у тій сфері економічної теорії, яку прийнято називати мікроекономікою. У рамках самого напряму критиці було піддано уявлення про кількісний вимір корисності. На зміну кардиналістському підходу, який проголошував можливість прямої кількісної оцінки корисності окремих благ, приходить ординалістський, що визнає лише порядкове співвідношення наборів корисностей. Але тим самим, по суті, під сумнів ставиться саме поняття граничної корисності, а отже, і визначення розміру цінності на її основі. Перебудова механізму теоретичного аналізу в рамках неокласичного напряму пов'язане з ім`ям англійського економіста Дж. Хікса (1904-1989).

Книга Джона Хікса "Вартість і капітал", яка вийшла у 1939 р., вважається класикою XX століття. У центрі уваги дослідника - вартість і ціна товарів. Хікс використовує як інструментарій аналізу криві байдужості. Відмовляючись від кількісного виміру корисності, Хікс вводить поняття "гранична норма заміщення". Гранична норма заміщення товару X товаром У виражає співвідношення товару У, яке компенсує споживачеві втрату граничної одиниці товару X. Норма заміщення виводиться з нахилу кривої байдужості. Оскільки самі криві байдужості, за Хіксом, будуються на підставі емпіричних спостережень, норми заміщення зовсім не потребують вимірювання абсолютного рівня корисності товарів X і У. Тезу про спадну граничну корисність, що приймалася раніше маржиналістами, Хікс замінює тезою про спадання граничної норми заміщення.

У своїх побудовах Дж. Хікс, як правило, відштовхується від концепції А. Маршалла. Так, за А. Маршаллом, попит на певний товар не залежить від прибутку споживача. Хікс проголошує "ефект прибутку", тобто залежність попиту на товар з боку індивідуума від його прибутку. Попит Хікс розглядає як результат "ефекту прибутку" і "ефекту заміни". "Ефект прибутку" і "ефект заміни" можуть діяти як у прямому, так і у зворотному напрямках. Ціни в концепції Хікса залежать не тільки від попиту, а й від витрат різноманітних чинників виробництва, що впливають на пропозицію. Ситуація виглядає симетрично. Якщо попит формалізовано описується кривими байдужості, то пропозиція - аналогічними кривими, що відображають однаковий рівень випуску за різних комбінацій чинників виробництва. Якщо на боці попиту діє принцип зростаючої граничної норми заміщення, то на боці пропозиції - принцип спадної продуктивності чинників виробництва.

До Хікса увага маржиналістів концентрувалася на виявленні закономірностей попиту на окремий товар. Хікс здійснює теоретичний аналіз переходу від індивідуального попиту на конкретний товар до агрегованого попиту, тобто сукупного попиту на множину різнорідних товарів. Він доходить висновку, що коли співвідношення цін на окремі товари не змінюється, то агрегований попит має такі ж властивості, як і попит на будь-який товар, який входить до аналізованої множини.

Хікс приділяв багато уваги проблемам економічної рівноваги. Він критикує систему рівнянь Л. Вальраса, які описують умови рівноваги, за надмірну абстрактність, а головне - за статичність: ці рівняння не дають відповіді, що відбудеться з економічною системою, якщо зміниться структура попиту або відбудуться зміни у виробничих умовах. Хікс розробляє теорію динамічної рівноваги. Він виділяє чотири групи взаємозалежних ринків: готових товарів, чинників виробництва, послуг і проміжних продуктів. Головним джерелом порушення рівноваги, на його думку, е вплив ефекту прибутку на ринок чинників виробництва. Хікс аналізує чинники, які стабілізують і дестабілізують економічні процеси. Так, він вважає стабілізатором високоеластичні очікування відсоткової ставки. Навпаки, висока еластичність цінових очікувань - дестабілізатор.

Взагалі в концепції Хікса очікування економічних суб'єктів, тобто їх розрахунки на майбутнє, є головною силою, що зумовлює динаміку системи. Зі стану рівноваги економіку неминуче виводять неузгоджені очікування окремих суб'єктів, розбіжність реальних результатів і очікувань, раптова зміна очікувань. Головна книга Хікса побачила світ на три роки пізніше відомої праці Дж. Кейнса "Загальна теорія зайнятості, відсотка і грошей". За всіх розходжень вихідних положень цих робіт їх зближує визнання внутрішньої нестабільності сучасної їм ринкової економіки і навіть подібність низки виявлених причин цієї нестабільності. Подібно до Дж. М. Кейнса, Дж. Хікс вважає не кредитно-грошову, а бюджетну політику найбільш ефективним засобом впливу на економічне життя. У цьому відношенні його погляди розходилися з позицією більшості неокласиків.

4. Теорія раціональних очікувань

виробничий кооперація ринковий хікс

Теорію раціональних очікувань запропонував Дж. Мут у статті "Раціональні очікування і теорія руху цін" (написана в 1959, опублікована в 1961). Але тоді ця наукова ідея не знайшла широкого визнання. Пізніше Р. Е. Лукас доопрацював її і вперше застосував при дослідженні поведінки інвесторів і при моделюванні наслідків грошової політики. Автор праць "Очікування і нейтральність грошей" (1972), "Рівноважна модель в економічному циклі" (1975), "Нариси з теорії економічного циклу" (1981), "Нова класична макроекономіка" (1984), "Модель ділових циклів" (1987), "Раціональні очікування і економічна практика" (1991, разом з Т. Сарджентом) та ін.

Теорія раціональних очікувань розглядає реакцію учасників економічної діяльності на зміни кон'юнктури і на заходи економічної політики. На противагу адаптивним, раціональні очікування зорієнтовані більше на майбутнє, ніж на минуле. Р.Б. Лукас виходить з того, що економічні суб'єкти не схильні пасивно очікувати змін економічного курсу. Спираючись на широку інформацію, вони передбачають імовірні наслідки грошово-кредитної та фінансово-бюджетної політики, приймають раціональні рішення, здатні врівноважити дії державних структур. Підприємці та домашні господарства не просто екстраполюють процеси і тенденції, а прагнуть осягнути суть і логіку тих, хто здійснює регулювання економіки. Вчений вважає, що не слід розглядати споживачів і підприємців лише як об'єкти макрорегулювання, оскільки у них є свої мізки, і очікування людей такі ж важливі для економіки, як економічна політика уряду. Найпростіший приклад -- прогноз зростання інфляції прискорює таке зростання.

Раціональні очікування базуються на прогнозах -- передбаченнях економічних подій. Оскільки при формуванні своїх очікувань економічні суб'єкти використовують доступну інформацію оптимально (раціонально), то й очікування їхні, вважає Лукас, слід розглядати як раціональні. Отримуючи інформацію, наприклад, про несподіване зростання цін на готову продукцію, підприємці розширюють виробництво, зростає попит на додаткову робочу силу. Згідно з теорією раціональних очікувань виникає відповідна реакція підприємців на це зростання: вони збільшують свої інвестиції в елементи виробничого капіталу, товарно-грошові запаси зменшуються і поступово ринкова ситуація стабілізується. Ті господарські суб'єкти, які найшвидше й найдоцільніше використовують отриману інформацію, вживають заходи, здатні збалансувати виробництво і зайнятість, внаслідок чого циклічні коливання послаблюються. У своїх наукових викладах Лукас виходить з того, що люди не роблять постійно помилкових передбачень, які можуть використовувати політики. Крім того, ключові інституції, що приймають рішення -- великі фірми, головні фінансові установи і профспілкові організації -- наймають до штату економістів, які допомагають передбачити результати нової державної політики. Отже, постійно обманювати основні інституції економіки (ті, що приймають рішення) видається неможливим.

Теорія раціональних очікувань не передбачає державного втручання в економіку. Висновок про те, що держава не повинна втручатися в економіку випливає з відомої спеціалістам функції пропозиції Р.Б. Лукаса. Припускається, що оскільки учасники господарського процесу поінформовані про державні заходи, то очікуваний ними рівень цін збігатиметься з фактичним, і відповідно економічна політика не позначиться на реальному виробництві продукції. На його рівень можуть вплинути лише несподівані заходи чи помилки учасників процесу. Вчений вважає, що небажано здійснювати несподівані для суб'єктів господарювання державні заходи (навіть ефективні), оскільки вони породжують додаткову непевність. Держава може тільки контролювати рівень цін і пропозицію, причому друге -- шляхом зниження податків. Отже, згадана теорія підводить до висновку про безперспективність, безплідність командних дій з боку держави в довгостроковому і в короткостроковому періоді. Р.Е. Лукас наполягає, що ринкова економіка сама здатна відновити порушену рівновагу, тому що ринки висококонкурентні, а ціни та ставки заробітної плати швидко пристосовуються до змін попиту і пропозиції. Для забезпечення адекватної реакції економічних агентів на зміни економічної політики необхідно завчасно повідомляти їм про ці зміни, також потрібна довіра прогнозам та оцінкам державних структур. Коли люди реагують на очікувані результати стабілізаційної політики, ефективність її зводиться до нуля. Тому ця теорія підтримує правила поведінки як альтернативу дискретної політики. Проблема обліку раціональних очікувань -- це проблема дієвості економічної політики, її здатності впливати на хід економічних подій.

Практика підтвердила, що при оцінці та розрахунках результатів нової економічної політики держави (наприклад, реформи податкової системи, зміни режиму зовнішньої торгівлі, грошово-кредитної політики та системи обмінних курсів тощо) треба враховувати і ефект зміни раціональних очікувань. На основі цієї теорії було розроблено низку узагальнюючих багатофак-торних економетричних моделей функціонування ринкової економіки, оскільки економісти давно намагаються встановити зв'язок між макро- і мікротеоріями. Працюючи над проблемою формування очікувань, Р. -Б. Лукас відкрив новий напрям досліджень -- "критику Лукаса". Вчений вважав недосконалими традиційні макроекономічні моделі, тому що вони не враховують можливість зміни режиму економічної політики. Він показав, що звичайні способи оцінювання макроекономічних функцій, які описують поведінку неурядового сектору економіки, дають неадекватні результати внаслідок змін режиму економічної політики.

Видатною науковою розробкою Лукаса є нове теоретичне обґрунтування суті "кривої Філіпса". На початку 70-х років дослідник, використовуючи масив даних, довів, що "крива Філіпса" в короткостроковому періоді має позитивний нахил, а в довгостроковому -- вона вертикальна. Це пояснюється тим, що серед економічних суб'єктів панують раціональні очікування; господарські органи досить оперативно формують свої очікування відповідно до нової політики держави, що автоматично відображається на процесі формування заробітної плати і цін. Практичне значення цієї теорії полягає в тому, що вона орієнтує на ґрунтовне вивчення психології і поведінки людей, на досягнення органічного зв'язку між макроуправлінням і мікроекономікою.

Размещено на Allbest.ru