Національні інноваційні системи: теорія та досвід функціонування у світі

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національні інноваційні системи: теорія та досвід функціонування у світі

На сучасному етапі розвитку економіки, де стан інноваційної та високотехнологічної діяльності визначає рівень безпеки й конкурентоспроможності країни, все більше країн приділяють значну увагу розумному управлінню та виробленню правильного стратегічного підходу до організації інноваційної системи. Вдало сформована національна інноваційна система виконує роль інституціональної основи інноваційного розвитку економіки та створює необхідні умови та ресурси для ефективної наукової, науково-технічної та інноваційної діяльності в країні.

Основна частина. Ідея національної інноваційної системи набула широкого розвитку в другій половині 80-х рр. ХХ ст., хоча й привертала увагу окремих науковців навіть у ХІХ ст. Одним із перших учених, хто голосно заявив про необхідність налагодження тісних зв'язків між промисловістю, науковими та освітніми установами, був Ф. Ліст. Сучасники Ф. Ліста не сприйняли його революційних економічних поглядів. До усвідомлення необхідності вивчення проблем науково-технологічного розвитку людство дійшло лише в другій половині ХХ ст. Відправною точкою такого розвитку стала лінійна модель, яка розглядає процес створення та впровадження інновацій як логічну послідовність етапів, причому наукові дослідження в ній є початковим кроком і джерелом інновацій.

Пізніше лінійна модель трансформувалася в ланцюгову модель С. Клайна. У ній початковим етапом стало дослідження потенційного ринку, а наукові дослідження виконують роль механізму, що регулює, коригує всі стадії інноваційного процессу [2].

Розробниками теорії НІС є всесвітньо відомі вчені в галузі інноватики -- К. Фрімен, Б. Лундвалл і Р. Нельсон. Суттєвий внесок у її розвиток також зробили С. Меткалф, П. Пател, К. Павітт й інші. Зокрема, К. Фрімен запропонував розглядати НІС як мережу інституцій державного та приватного секторів, чия діяльність і взаємодія ініціює, імпортує, модифікує та поширює нові технології. Особливу увагу він приділив стабільності та змінам інноваційної системи за умов сильної координаційної ролі держави й горизонтальної координації зусиль підприємців.

Найповніше розкриває це поняття С. Меткалф, який визначає НІС як сукупність певних інституцій, що спільно чи індивідуально впливають на розвиток і поширення нових технологій, забезпечують засади формування та реалізації державної політики,яка безпосередньо впливає на інноваційний процес [2].

В Україні питанням змісту, чинників формування та особливостей розвитку національної інноваційної системи останнім часом присвячено також значну кількість досліджень. Зокрема Л. Федуловою та М. Пашутою з'ясовано роль НІС у інноваційному розвитку, проаналізовано окремі її компоненти, визначено стан державного регулювання інноваційних процесів, запропоновано заходи державної інноваційної політики як складової НІС. М. Шарко наводить визначення НІС та розглядає її структуру, особливості функціонування. О. Волкова, М. Денисенко аналізують сучасний інноваційний потенціал та систему управління інноваціями на різних рівнях.

У Концепції розвитку національної інноваційної системи, схваленої розпорядженням КМУ від 17.06.2009 № 680-р, зазначено, що НІС - це сукупність законодавчих, структурних і функціональних компонентів (інституцій), які задіяні у процесі створення та застосування наукових знань та технологій і визначають правові, економічні, організаційні й соціальні умови для забезпечення інноваційного процесу [5].

Фактично концепція національної інноваційної системи орієнтована на розуміння інноваційного розвитку з позицій взаємодії його учасників. На відміну від інших моделей (наприклад, лінійної моделі інноваційного розвитку), взаємодія між учасниками, особливо між державною та приватною науковими системами, ресурсами(людськими, природними, інтелектуальними) та інфраструктурою є однією з основних характеристик.

Суб'єкти НІС представлені всіма видами суб'єктів господарювання або їхніх підрозділів, які займаються створенням, розповсюдженням та використанням інновацій (промислові підприємства, венчурні фірми, НДІ, ВНЗ, підприємства та установи інфраструктури інноваційної діяльності), державою в особі органів державного управління і контролю за інноваційними процесами.

Об'єктами НІС виступають інновації у фізичному та інформаційному розумінні, що створюються й використовуються з метою отримання прибутку або іншого ефекту.

Основу НІС складає освіта. Вона і є тим ґрунтом, на якому зростають інновації, розуміння їх ролі та сприйняття. Першорядне значення мають такі її характеристики як доступність, якість, забезпеченість комп'ютерною технікою, доступ до Інтернету. Варто виокремити ще й такий аспект як виявлення обдарованих дітей і створення умов для їх розвитку й навчання.

Необхідною умовою успішної інноваційної діяльності є її інституційне забезпечення. Йдеться, з одного боку, про існування відповідних державних органів: міністерств, державних комітетів, управлінь, а з іншого -- про закони, норми, правила, стандарти інноваційно-впроваджувальних процесів.

Критичною фазою, а нерідко і каменем спотикання інноваційної діяльності є її фінансування. Наука не належить до тих сфер суспільного життя, що підлягають виключно ринковому регулюванню. Останнім часом багато говориться про комерціалізацію науки, що має на меті стимулювання приватних інвестицій у науку. Проте частка і відповідальність держави в науково-пошуковій діяльності є у світі стабільно високою.

Особлива роль в інноваційному процесі належить технопаркам та технополісам. Основу технопарків складає тісна взаємодія університетів, науково-дослідних центрів, конструкторських та виробничих підрозділів, використання ними сучасної інформаційної бази. Їх різновидом виступають технополіси. Це, по суті, наукові містечка із власною соціальною інфраструктурою, розташовані у спеціально визначених районах[7, c. 36].

Загалом можна сказати, що національна інноваційна система представлена двома секторами -- державним та приватним, кожен з яких виконує свої функції і завдання. Організатором і натхненником його розвитку виступає держава як виразник національних інтересів та провідник довгострокової стратегії розвитку. Підприємництво виступає основною силою і виконавцем інноваційної діяльності, орієнтуючись передусім на ринкові сигнали та можливість отримання комерційної вигоди. В межах концепції національної інноваційної системи ці дві сили повинні успішно співпрацювати, доповнюючи одна одну.

Незалежно від рівня технологічного розвитку країни основними напрямками ефективного функціонування НІС, є наступні:

- вдосконалення інфраструктури інформаційно-комунікаційних технологій;

- розвиток системи освіти і підвищення кваліфікації трудових ресурсів.

- створення умов для стимулювання інноваційної ініціативи суб'єктів господарювання;

- посилення взаємодії між виробниками знань і технологій і бізнес-структурами;

- створення сприятливого інноваційно-інвестиційного клімату (умов) в країні;

- проведення певної державної політики сприяння розвитку НІС [8, c. 29]. інноваційний національний розвиток

Аналіз досліджень показав,що основними елементами НІС виступають наступні підсистеми:

1) державного регулювання, що складається із законодавчих, структурних і функціональних інституцій, які встановлюють та забезпечують дотримання норм, правил, вимог в інноваційній сфері та взаємодію всіх підсистем національної інноваційної системи;

2) освіти, що складається з вищих навчальних закладів, науково-методичних і методичних установ, науково-виробничих підприємств, державних і місцевих органів управління освітою, а також навчальних закладів, які проводять підготовку, перепідготовку та підвищення кваліфікації кадрів;

3) генерації знань, що складається з наукових установ та організацій незалежно від форми власності, які проводять наукові дослідження і розробки та створюють нові наукові знання і технології, державні наукові центри, академічні та галузеві інститути, наукові підрозділи вищих навчальних закладів, наукові та конструкторські підрозділи підприємств;

4) інноваційної інфраструктури, що складається з виробничо-технологічної, фінансової, інформаційно-аналітичної та експертно-консалтингової складової, а також із технополісів, технологічних та наукових парків, інноваційних центрів та центрів трансферу технологій, бізнес-інкубаторів та інноваційних структур інших типів; інформаційних мереж науково-технічної інформації;

5) виробництва, що складається з організацій та підприємств, які виробляють інноваційну продукцію і надають послуги та (або) є споживачами технологічних інновацій [5].

При цьому підсистема генерації знань становить основу НІС

У свою чергу, Л. Яремко виділяє наступні складові НІС:

1) науково-виробничу, представлену різного роду компаніями, університетами, державними лабораторіями, технопарками та інкубаторами;

2) інфраструктурно-забезпечувальну, що містить інститути правового, фінансового та соціального характеру, які забезпечують інноваційні процеси і мають міцні національні корені, традиції, політичні й культурні особливості [9, c. 54].

В різних країнах історично склалися різні структури, які здійснюють наукові дослідження і розробки, як державні, так і суспільні. Так, у Нідерландах - це Організація прикладних наукових досліджень (TNO), Організація наукових досліджень (NWO), Королівська академія мистецтв і наук (KNAW). Крім того, значний обсяг досліджень і розробок виконується в університетах. У Канаді - Королівське товариство Канади (Royal Society of Canada), Асоціація університетів і коледжів Канади (Association of Universities and Colleges of Canada - AUCC), яка об'єднує понад 100 університетів і коледжів. У Великобританії система науково-дослідних рад Великобританії (Research Currencies of the United Kingdom - RCUK), в яку входять сім рад. У Німеччині ці функції виконують: Німецьке научно-дослідницьке товариство (Deutsche Forschungsgemeinschaft - DFG); Товариство сприяння німецькій науці Макса Планка (Max-Planck-Gesellschaft zur Fцrderung der Wissenschaften e.V. - MPG); Товариство Фраунгофера (Fraunhofer-Gesellschaft - FhG); Товариство німецьких науково-дослідницьких центрів ім. Гельмгольца (Hermann von Helmholtz-Gemeinschaft Deutscher Forschungzentren).

Надзвичайний динамізм інноваційних процесів на сучасному етапі економічного розвитку світового господарства викликає необхідність дослідження тенденцій розвитку національних інноваційних систем різних країн і визначення можливості і напрямків їх адаптації до українських реалій.

Фінляндія стала першою країною, яка прийняла концепцію національної інноваційної системи як основного елемента політики у сфері науки й технології. На практиці це означало збільшення кількості підприємств, в основі діяльності яких лежали інновації й ноу-хау, а також підтримка організацій, що займаються дослідницькою діяльністю.

Фінляндію три роки поспіль називали найбільш конкурентоспроможною країною за результатами Індексу глобальної конкурентоспроможності, який розраховується Світовим економічним форумом на основі відкритої інформації та даних анкетування (2003-2005 роки).

У 1995 р. було прийнято розгорнуту стратегічну програму інноваційного розвитку за моделями суспільства знань, яку трьома роками пізніше було модифіковано та уточнено. Ця програма є типовим прикладом стратегії випереджувального розвитку. Фіни не концентрували зусиль на вирішенні проблеми спаду виробництва внаслідок втрати радянського ринку, а намагалися передбачити майбутні виклики й орієнтувалися на глибоку модернізацію засад виробництва і завоювання ринків розвинених країн Європи і світу та на рух до суспільства знань. У Стратегії пропонувалося здійснити реформування державних механізмів регулювання та підтримки інноваційної діяльності з метою створення комплексного підходу до її реалізації [2].

Під час визначення основних напрямків інноваційної політики у Фінляндії виходили з того, що успіх багато в чому визначається якісною післядипломною освітою. Їх основна мета -- поліпшення якості підготовки дослідників у процесі роботи над дисертацією й розширення можливостей міжнародного співробітництва. Також дослідження в політехнічних інститутах проводяться у взаємодії з приватними та державними підприємствами й багато в чому сприяють регіональному розвитку.

За обсягами інвестицій у наукові дослідження Фінляндія є однією з провідних країн світу. В питаннях фінансування пріоритетними є такі напрямки досліджень: сфера медицини, біологічних наук і навколишнього середовища; культура й суспільство; природознавство й техніка [1, c. 399].

Національне фондове агентство з технологій та інновацій Tekes виступає як посівний інвестор. Ця організація покликана зміцнювати співробітництво університетів і компаній з метою створення нових продуктів. Зазвичай «Tekes» надає третю частину суми, необхідної для реалізації заявленого інститутами проекту, а іншу частину інвестує компанія-партнер.

Tekes став основним джерелом фінансування державних досліджень і розробок, орієнтованих на бізнес. У 2009 р. агентство профінансувало 2177 проектів на суму в 579 млн. євро. Завдяки виділеним коштам вдалося реалізувати майже 2000 проектів. По їх завершенню було подано близько 750 заявок на отримання патентів на винаходи [2].

Дієвість Tekes обумовлена його незалежним статусом. Хоча фонд має звітуватися перед міністерством економіки та праці за витрачання коштів, міністерство не вправі приймати рішення про фінансування конкретних проектів -- це вирішує сам Tekes. Незалежність дозволяє фонду діяти більш оперативно, а також на довшу перспективу, ніж діють політичні структури. Для бізнесу подібне співробітництво досить вигідно: поєднуючись із наукою, він одержує підтримку держави в особі «Tekes» для власного розвитку.

Варто підкреслити, що свої пріоритети фондове агентство «Tekes» переглядає й коректує кожні три роки, обговорюючи їх із представниками

промисловості, науки та Міністерств освіти, праці і економіки.

Під егідою Парламенту країни діє фонд Sitra, який працює з молодими інноваційними компаніями як свого роду венчурний фонд -- вкладає

в них від 100 тисяч до 15 мільйонів євро в обмін на 30-40 % їх акцій. Зазвичай фонд працює з компанією від трьох до п'яти років, після чого продає її акції іншим інвесторам. Крім ролі найбільшого державного венчурного капіталіста Фінляндії Sitra є мозковим центром, який генерує нові ідеї і фінансує сміливі, неординарні дослідження, не орієнтовані безпосередньо на створення товарів, а також освіту, у тих сферах, які вважає важливими для розвитку Фінляндії (Sitra може також фінансувати експерименти в цих галузях) [1, c. 400].

Фінляндія перетворилась із країни, що переважно експортує природні ресурси, у країну з технологічно інтенсивною економікою знань. Досягнення подібних результатів можливе тільки на основі поєднання одразу кількох чинників:

- фінансування науки і технологій вище критичного;

- нерозривне поєднання стратегії економічного розвитку країни з політикою розвитку науки, технологій та інноваційного виробництва;

- організація ефективної співпраці всіх учасників процесу інноваційного соціально-економічного розвитку;

- створення сприятливого клімату підтримки освіти, науки і використання високих технологій в промисловості.

Таким чином, можна зазначити, що в Фінляндії створено міцну і ефективну систему інноваційного розвитку, яка базується на скоординованій діяльності урядового сектору та бізнесових кіл.

Американці створили такий механізм сприяння процесам обігу іноземних капіталів у своїй країні, завдяки якому у країні завжди були вільні

кошти для кредитування малого та середнього бізнесу, а отже і для впровадження інновацій у виробництво через посилену конкуренцію між підприємствами.

Ще одним суттєвим фактором у розвитку інноваційної системи будь-якої країни є ефективна система освіти та науки. Головною особливістю американської системи освіти завжди була повна її інтегрованість у практичні проблеми корпоративного сектора. Система освіти та корпоративний сектор США взаємопов'язані та утворюють цілісне інституційне утворення, що працює над однаковими проблемами. Університети у цій системі завжди йдуть попереду, своїми дослідженнями попереджуючи корпорації про можливі проблеми, та головне заздалегідь готують кадри, здатні ці проблеми вирішити. Саме такий підхід до організації діяльності робило й робить американську вузівську науку найпотужнішою та найефективнішою у світі, сила якої полягає у ефективній взаємодії з корпоративним сектором [6, c. 53].

Ще однією важливою складовою наукового сектору НІС США стали

незалежні наукові організації, що були представлені консультативними та дослідно-експериментальними хімічними лабораторіями у Бостоні та Філадельфії, перші з яких були зареєстровані ще в 1836 році. Наприкінці XIX ст. такі лабораторії почали створюватися практично всіма крупними металургійними, хімічними, залізничними компаніями для проведення інженерно-конструкторських робіт власними силами.

Після ефективного реформування законодавства американські компанії взяли на озброєння концепцію «відкритих інновацій», яка передбачає вільний обмін ідеями як усередині компаній, так і із зовнішнім середовищем. Так, найбільші корпорації США прийшли до висновку, що їм вигідніше купувати технології, які розроблено на відкритому ринку, чим проводити власні НДДКР, сполучені з ризиком невдачі або створення незатребуваного продукту.

Як елемент стимулювання та контролю інноваційної діяльності уряд США активно використовує досить своєрідну форму державного стимулюючого планування: замість директив-наказів держава розробляє цільові довгострокові програми за контрактами компаніям-виконавцям.

У практиці уряду США у галузі підтримки інноваційних підприємств можна назвати програму, що є найбільш вдалою для ілюстрації державно-приватного партнерства у сфері інноваційних розробок та виробництва. Це Small Business Innovation Research Program (SBIR) - програма підтримки малих підприємств на ранніх стадіях інноваційного процесу, які мають великий виробничий потенціал та можуть бути особливо корисними для суспільства [1, c. 468].

Крім цього, з метою стимулювання інноваційної діяльності уряд США фінансує проекти за рахунок державних коштів. Так, за двадцять років тільки за програмою SBIR фінансування одержали 65 тисяч проектів. При цьому ресурси і заходи (пільгове кредитування, цільові субсидії, податкові пільги) спрямовувались на підтримку малих і середніх підприємств, де високі ризики заважали проявлятися приватній фінансовій ініціативі [4, c. 36].

Додатковим механізмом сприяння виступає державна підтримка кластерів, венчурних та малих підприємств.

Істотним елементом прямої підтримки інноваційних процесів в США є формування інноваційної інфраструктури. Держава може створювати мережі центрів поширення інновацій і консультаційних центрів, Також вона сприяє розвитку ринку нововведень [1, c. 473].

В Японії побудова НІС с самого початку базувалася на самодостатності бізнесу, яка підтримувалась замкнутою системою фінансування, навчання персоналу всередині фірми, системного довічного найму і кар'єрного просування. Японія в сфері глобальної інтеграції інноваційної діяльності займала одне з останніх місць в ОЕСР(Організація економічного співробітництва та розвитку). Зокрема, виробництво інноваційної продукції іноземними компаніями в Японії складає менш ніж 4 % порівняно до 12 % в середньому у США і країнах ЄС [4, c. 156].

Відповідно до адміністративної реформи у 2001 р. юридичний статус багатьох національних дослідницьких інститутів було змінено на незалежні адміністративні агенції (НАА). Це значно підняло рівень свободи прийняття рішень стосовно персоналу та фінансового управління, а також дало можливість отримувати фінансування від приватних корпорацій. Традиційним джерелом фінансування скоріше є корпорації й банки, ніж держава.

У Другому Базовому плані були закладені три основні принципи інноваційного розвитку Японії:

1) створення нових наук;

2) створення міцної економіки і суспільства шляхом застосування цих наук;

3) створення здорового процвітаючого суспільства із застосування цих наук [1, c. 505].

Бачимо, що перелічені принципи в сукупності становлять основу повноцінної інноваційної системи, адже забезпечують взаємозв'язок між окремими її елементами, і спрямовані на розвиток не лише економіки, а й суспільства.

Основні риси сучасної інноваційної системи Японії були визначені в стратегії «Інновації 25» - комплексній стратегії розвитку інноваційної економіки держави до 2025 р. Вона передбачає поступову диверсифікацію економіки країни й перехід від економіки, що ґрунтується на автомобілебудуванні та електронній промисловості, до економіки, заснованої на таких п'яти стратегічних сферах: галузі, що пов'язані з розвитком інфраструктури; галузі, що пов'язані з екологією та вирішенням енергетичних проблем; культура (мода, ресторанно-готельний бізнес, туризм); медицина та охорона здоров'я; а також передові галузі науково-технологічного розвитку (робототехніка, аерокосмічна галузь) [6, c. 48].

Стратегія робить акцент на тенденцію зростання глобальної конкуренції на ринку інтелектуального капіталу, на забезпечення відкритості суспільства. Ще одним ключовим напрямком цієї стратегії є забезпечення вирішення глобальних екологічних проблем, забезпечення довгого та здорового життя населення.

Що стосується української національної інноваційної системи, то вона знаходиться в зародковому стані. Тому для створення ефективної інноваційної системи Україні важливо звернути увагу на активне впровадження, а не лише вивчення, позитивної практики, передового досвіду інших країн.

Хоча сьогодні в Україні й сформовано основні елементи НІС, суттєвою проблемою залишається встановлення та забезпечення системних взаємозв'язків між ними. Бачимо, що в Україні в 2004 р. була прийнята «Стратегія економічного і соціального розвитку України на 2004-2015 роки», яка передбачала розробку концепції інноваційної моделі розвитку економіки. Але роль і місце НІС в даній концепції не визначено, не конкретизована її структура, а аналізується лише окремі сегменти як такі.

Формування НІС України залежить від вирішення багатьох проблем: не налагоджений взаємозв'язок науки та виробництва; незавершене формування інноваційної інфраструктури; практично відсутнє програмне цільове фінансування науково-технічної та інноваційної діяльності; відсутня стратегія науково-технологічного та інноваційного розвитку економіки; низький рівень інноваційної культури та інноваційного мислення; неефективні механізми стимулювання інноваційно-інвестиційноїдіяльності; відсутній чіткий перелік пріоритетних галузей економіки з високим інноваційним потенціалом [3, c. 89].

Подальший розвиток НІС України повинен насамперед передбачати розвиток інноваційної інфраструктури, зокрема офісів трансферу технологій, та інших організацій, що сприятимуть налагодженню зв'язків між підприємствами й науковими установами.

Необхідно також збільшувати наукоємність ВВП. Пріоритетними галузями на першому етапі розбудови осередків інноваційної діяльності мають бути машинобудування, хімічна промисловість та інші галузі, що забезпечують експортні можливості.

Актуальною проблемою для України залишається налагодження зв'язку між системою генерації знання, системою його застосування та державою. Мета цього процесу -- отримання державою інформації про стан, потреби та перспективи розвитку суспільства тощо.

Як показує досвід розвинених країн світу, вплив інноваційного фактору на економіку має відбуватися шляхом узгодження інноваційної політики з науково-технічною, бюджетно-фінансовою, грошово-кредитною, промисловою та зовнішньоторговельною політикою та за умови досягнення єдності інтересів і встановлення збалансованих та гармонійних стосунків між суспільством, державою, владою, бізнесом та іншими громадськими і науковими інституціями в цій царині [1, c. 206].

Відсутність системної повноти в інноваційному розвитку економіки та суспільства в цілому нівелює зусилля, які прикладаються для цього в окремих інноваційно більш активних галузях і регіонах, залишає невикористаним значний потенціал, який криється у всіх суб'єктах господарської діяльності. Тому існує необхідність в ініціюванні процесу широкого впровадження інноваційних програм розвитку у всіх галузях, регіонах, на підприємствах і установах поряд з програмами випереджального інноваційного розвитку в пріоритетних напрямках економіки.

В результаті еволюції за останні 60 років суттєво змінилися уявлення про інноваційний розвиток та способи його управління. З'явилося поняття національної інноваційної системи, яка поєднує всіх учасників інноваційного процесу, враховуючи внутрішнє та зовнішнє середовище.

На сучасному етапі економічного розвитку світового господарства викликає необхідність дослідження тенденцій розвитку національних інноваційних систем різних країн і визначення можливості і напрямків їх адаптації до українських реалій. У ході дослідження було виявлено і з'ясовано особливості НІС таких країн, як Фінляндія, США та Японія.

Слід зазначити, що для формування національної інноваційної системи України необхідно здійснити аналіз передового досвіду інших країн, при цьому врахувавши певні національні особливості, що обумовлені історичними, економічними, політичними умовами розвитку країни.

Список використаних джерел

1. Андрощук Г. О. Стратегія інноваційного розвитку України на 2010-2020 роки в умовах глобалізаційних викликів /Авт.-упоряд.: Г. О. Андрощук, І. Б. Жиляєв, Б. Г. Чижевський, М. М . Шевченко.-- К: Парламентське вид-во, 2009. -- 632 с.

2. Курильчик К.М. Інноваційна система Фінляндії як приклад успішної економічної стратегії країни. -[Електронний ресурс]. Режим доступу: www.nbuv.gov.ua/portal/Soc.../zbirnuk_ETEI_08_1_296.pdf.

3. Макаренко Н. П. Національна інноваційна система України: проблеми і принципи побудови / Макаренко І.П., Копка П.М., Рогожин О.Г., Кузьменко В.П. / За наук. ред. І.П. Макаренка. -- К.: Інститут проблем національної безпеки, 2007. -- 520 с.

4. Національна інноваційна система: зарубіжний досвід, стан в Україні. Аналітичні матеріали до парламентських слухань. За ред. академіка НАН України В.М. Геєця, д.е.н. Л.І.Федулової. НАН України, Інститут економіки та прогнозування. -- К: 2007. -- 184 с.

5. Розпорядження Кабінету Міністрів України «Про схвалення Концепції розвитку національної інноваційної системи від 17 червня 2009 р. N 680-р,

6. Тарасенко Т. В. Досвід запровадження урядових програм інноваційного розвитку/ Т.В. Тарасенко, С.І. Архієрієв.- Х.: Золоті сторінки, 2007. - 96с.

7. Федулова Л., Пашута М. Розвиток національної інноваційної системи України // Економіка України. -- 2005. -- №4.-- С. 35-47.

8. Шарко М. Модель формування національної інноваційної системи України // Економіка України. -- 2005. -- №8. -- С. 25-30.

9. Яремко Л. Національна інноваційна система та її формування в Україні / Л. Яремко // Формування ринкових відносин в Україні: Збір ник наукових праць. - Вип.1. - НДЕІ Мінекономіки України, 2007. - С. 54-57.

Размещено на Allbest.ru