Роль держави в регулюванні економічних процесів в умовах ринку

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

ХАРКІВСЬКИЙ ІНСТИТУТ ФІНАНСІВ

Українського державного університету фінансів та міжнародної торгівлі

Кафедра економічної теорії та міжнародної економіки

КУРСОВА РОБОТА

з навчальної дисципліни « Політична економія »

на тему: Роль держави в регулюванні економічних процесів в умовах ринку

Харків 2012

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. СУТНІСТЬ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ ЕКОНОМІКИ

1.1 Необхідність державного втручання в економіку

1.2 Функції держави в сучасній економіці

РОЗДІЛ 2. ЗАСОБИ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ ЕКОНОМІКИ

2.1 Класифікація форм і методів державного регулювання

2.2 Забезпечення макроекономічної стабільності

РОЗДІЛ 3. ОСОБЛИВОСТІ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ ЕКОНОМІКИ УКРАЇНИ

3.1 Необхідність державного втручання в економіку України

3.2 Особливості та специфіка державного регулювання економіки в Україні

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

Формування оптимальної макроекономічної структури, що забезпечує динамізм продуктивних сил і збалансованість внутрішнього ринку, припускає наявність системи централізованого регулювання, зокрема такого інституту, яким є держава. В умовах ринкових відносин важливе значення має підтримання на необхідному рівні ступеня державного втручання в економіку, досягнення оптимальності правового регулювання суспільних відносин, у тому числі - відносин підприємництва, в усіх галузях і сферах народного господарства. Значимість державного регулювання особливо актуальна в період трансформації від адміністративно-командної системи до ринкової моделі економіки, коли істотно посилюється потреба в жорсткій координуючій структурі, яка надає певний вплив на формування необхідних передумов становлення конкурентного середовища і розвитку сукупного ринку. У процесі формування багатоукладної ринкової моделі економіки держава як регулюючий орган гарантує стабільність відтворення, сприяє стійкій роботі підприємств різного статусу як основних платників податків і безпосередніх виробників матеріальних благ.

Об'єктом моєї роботи є держава та її функціонуючі складові.

Предмет: визначення ролі держави в економічній системі. Роль держави в забезпеченні економічної стабільності.

Метою даної роботи є дослідження ролі держави як інституційної структури в економіці.

Мета передбачає вирішення таких завдань: розкриття сутності державного регулювання, характеристика функцій держави в управлінні економікою, методів та інструментів державного регулювання, розкриття особливостей державного регулювання економіки в умовах її ринкової трансформації, також розглянута специфіка державного регулювання в Україну.

Робота складається з вступу, трьох розділів, висновків та списку літератури.

РОЗДІЛ 1. СУТНІСТЬ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ ЕКОНОМІКИ

1.1 Необхідність державного втручання в економіку

Питання про роль держави в регулюванні економічних відносин носить вельми проблематичний характер. Одні вчені-економісти вважають за необхідне жорстоке державне регулювання всіх відносин у сфері економіки, інші ж - відкидають необхідність такого регулювання взагалі. Негативними є наслідки як надмірного регулювання державою економічних відносин, так і повного невтручання його в сферу економіки.

Світовий досвід економічної практики доводить, що може бути ефективної соціально орієнтованої ринкової економіки, що грунтується на сучасних науково-технічні досягнення, без активної регулюючої ролі держави. Реальна ринкова економіка ніколи не обходилася без втручання держави. Змінювалися лише задачі, форми, інструменти втручання та його масштаби.

Економічна роль держави ще на початку ХХ століття була гранично обмеженою. Становище змінилося в період першої світової війни, коли спочатку в Німеччині, а потім у країнах Антанти держава почала активно втручатися в господарське життя з метою мобілізації обмежених ресурсів для досягнення воєнної перемоги. Ці заходи носили надзвичайний, військово-мобілізаційний характер, а тому із закінченням війни державне втручання у господарське життя зійшло нанівець [3, c. 194].

До початку 30-х років серед західних економістів панувала думка про те, що економічні спади (кризи) пояснюються випадковими причинами, що механізм ринкового саморегулювання в принципі забезпечує відповідність між сукупними попитом і пропозицією, отже, і автоматичний вихід економіки з кризи і подальший її підйом на базі оновлення основного капіталу й ліквідації нерентабельних підприємств. Однак під час глибокої кризи і затяжній депресії 30х років стало очевидно, що механізм ринкового саморегулювання не справляється зі своїми функціями, не забезпечує автоматичний вихід з кризи, що вимагає переходу до активного державного регулювання економіки. Таке регулювання на практиці стало здійснюватися в США з 1933р. командою президента Ф.Д. Рузвельта, яка розробила і реалізувала так званий «Новий курс». Теорія державного регулювання булла створена Дж.МКейнсом і його послідовниками. КеЙнс зробив справедливий висновок про те, що вихід з глибокої кризи, зростання обсягів виробництва та рівня зайнятості неможливі без активної участі держави [3, c. 198].

На сучасному етапі в переважній більшості країн світу функціонування народного господарства характеризується, в першу чергу, зростанням регулюючої ролі держави по відношенню як до державного сектора економіки, так і до приватного, і до їх взаємодії, що обумовлено певним рівнем усвідомлення необхідності не тільки розмежування приватних і публічних інтересів в суспільстві, але й підтримки оптимального балансу між ними. У той же час усім добре відомі наслідки відмови публічної влади від регулювання економічних відносин у процесі переходу від адміністративно-командної системи господарювання та управління до змішаної. Приклади Україні, Росії та іншах країн СНД, швидше за все, увійдуть в усі підручники і хрестоматії початку ХХI століття, як юскраві ілюстрації того, до чого може призвеста витіснення держави на початковому етапі проведення ринкових реформ.

Особливо важливе визначення ролі держави в регулюванні економіки на так названих «перехідних» этапах його развитку (подібних тому, який переживає в даний час Україна, коли здійснюється перехід від адміністративно - командного порядку суспільного життя до демократичного, коли в суспільних інтересах, ориєнтаціях и мотивах поведінки людей, соціальних цінностях відображаються риси, присущі саме змішаній формі соціально-экономичних процесів та структур - від остаточних адміністративно-командних до різноманітних часних). При визначенні ролі держави необхідно враховувати стан економіки, рівень її залежності від держави, соціальний фактор та менталітет народу, особливо - при переході від командно- адміністративної системи до ринкової економіки [3, c. 206].

Особливу актуальність в умовах трансформації суспільства набувають проблем реалізації таких закономірностей, як збалансованість економічних інтересів та досягнення адекватного цьому процесу правового механізму їх регулювання в напрямку досягнення оптимальності співвідношення економічних інтересів різних форм власності та правових норм, інститутів державної та приватної власності.

У країнах, що здійснюють трансформацію до ринкової економіки виявляється необхідність державного регулювання економіки в цей період. Це пояснюється тим, що самоорганізація властива досить стійким системам і малоефективна в період переходу від однієї системи до іншої. Важливо мати на увазі, що в умовах соціально-економічної трансформації принцип самоорганізації сприяє посиленню захисної функції, поверненню економіки в попередній стан, прискоренню старих тенденцій.

Деякі вчені, відзначаючи необхідність державного регулювання економіки, підкреслюють необхідність його обмеження, підпорядкованості ринкового саморегулювання. Направлення державного регулювання економіки має, по-перше, відображати кордону перехідного періоду і не бути визначальними, по-друге, воно повинно бути підпорядковане мети обмеження методів державного регулювання економіки, методам її ринкового регулювання [6, с.39].

Переважна більшість вчених визнають необхідність державного регулювання економіки. Відмінності в їх позиціях полягають у визначенні ступеня і форм такого регулювання та його співвідношення з ринковим саморегулюванням.

1.2 Функції держави в сучасній економіці

Сутність держави розкривається та реалізується в її взаємодії із суспільством. Що і як держава робить для впорядкування та вдосконалення суспільної, колективної та приватної життєдіяльності людей характеризується поняттям «функції держави» (Слово «функція» походить від лат. «functio»і означає: виконання, обов'язок, коло діяльності).

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Нині держава виконує політичну, соціальну, міжнародну та економічну функції.

Політична функція держави полягає в забезпеченні цілісності й збереженні суспільства, формою якого є ця держава, у створенні умов для спокійного та гармонійного його розвитку. Якщо держава не підтримує такого стану, дозволяє окремим політичним силам провокувати різного роду соціальні конфлікти, то вона не виконує своєї суспільної функції, не виправдовує свого існування. За таких умов про будь-яке державне управління не може бути й мови [12, c. 6].

Соціальна функція держави полягає в забезпеченні на всій території країни прав і свобод кожної людини і громадянина. Свобода людини реалізується в суспільстві, у спілкуванні та співпраці людей. Окремі особи використовують те саме середовище для досягнення різних цілей, у тому числі і злочинних. За таких обставин тільки державна влада здатна бути гарантом захисту прав та свобод людини

За таких обставин тільки державна влада здатна бути гарантом захисту прав і свобод. Виконання соціальної функції передбачає: створення державою умов для відтворення й розвитку людини (демографічна політика, освіта, виховання тощо);формування простору, сприятливого для самореалізації кожної людини; стимулювання творчого зростання людини; утілення в життя принципів соціальної справедливості тощо.

Міжнародна (зовнішня) функція держави полягає в підтримуванні свободи, суверенітету та історичного існування народів конкретної країни в рамках світового співтовариства. Якщо людина реалізується у своєму народові (нації), то народ у цілому -- у взаємодії з іншими народами. Зовнішня політика має враховувати геополітичні обставини, які визначають долю народів, а також одвічні національні інтереси. Держава повинна здійснювати міжнародну функцію в стратегічних параметрах, налагоджувати нормальні взаємини з іншими країнами вздовж своїх кордонів, зберігати й зміцнювати співробітництво з якомога більшою кількістю держав, сприяти розвитку міжнародних організацій. Сприятливе міжнародне становище створює умови для конструктивного розвитку будь-якої країни.

Економічна функція держави полягає у створенні передумов, необхідних для ефективної економічної діяльності суспільства. Усі функції держави тісно взаємопов'язані. Але, на думку економістів, економічна функція є найважливішою, тому що брак належного економічного потенціалу або низька ефективність його використання перешкоджають реалізації інших суспільних функцій [12, c. 9].

Виділяють такі методи державного регулювання економіки

1) За формами впливу: прямі,опосередковані;

2) За засобами впливу: правові, адміністративні, економічні, пропагандистські.

Методи прямого впливу безпосередньо діють на функціонування суб'єктів ринку. Такий безпосередній вплив здійснюється за допомогою інструментів адміністративно-правового характеру, які регламентують діяльність суб'єктів господарювання, та економічних інструментів прямого впливу. Основними інструментами прямого державного регулювання є: нормативно-правові акти, директивні заходи макроекономічних планів і цільових комплексних програм, державні замовлення, централізовано встановлені ціни, нормативи, ліцензії, квоти,державні витрати, ліміти, тощо. Методи непрямого регулювання -- це методи, які регламентують поведінку суб'єктів ринку не прямо, а опосередковано, через створення певного економічного середовища, яке змушує їх діяти у потрібному державі напрямку.

Предметом правового регулювання економіки є: відносини між державою (державними органами) і суспільством, громадянами, суб'єктами господарської діяльності; відносини «всередині» держави, між її органами з приводу розподілу повноважень, визначення їхнього правового статусу; відносини між суб'єктами господарської діяльності тощо. Основними формами правового регулювання економіки в Україні є: Конституція та закони України; укази та розпорядження Президента України; постанови та інші акти Верховної Ради України, постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України, нормативно-правові акти центральних органів (міністерств, відомств); нормативні акти місцевих державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування. Адміністративні методи державного регулювання економіки -- це інструменти прямого впливу держави на діяльність суб'єктів ринку. Їхні ознаки: прямий вплив державного органу або посадових осіб на дії виконавців через встановлення їхніх обов'язків, норм поведінки та віддавання команд (наказів, розпоряджень); безальтернативний вибір способів розв'язування завдань, варіанта поведінки; обов'язковість виконання наказів, розпоряджень; відповідальність суб'єктів господарювання за ухиляння від виконання наказів.

Адміністративні методи випливають із необхідності регулювати деякі види економічної діяльності з погляду захисту інтересів громадян, суспільства в цілому, природного середовища. В економічно розвинутих країнах за нормальних умов адміністративні методи відіграють другорядну роль. Використання їх стає доцільним тоді, коли ринковий механізм та економічні засоби ДРЕ виявляються недостатніми або діють надто повільно. Основними інструментами адміністративного регулювання є ліцензії, квоти, санкції, норми, стандарти, державні замовлення, ціни тощо.

Застосування економічних методів ДРЕ дає змогу створювати економічні умови, які спонукають суб'єктів ринку діяти у необхідному для суспільства напрямі, вирішувати ті чи інші завдання згідно із загальнодержавними та приватними інтересами. Регулювання за допомогою економічних методів дає змогу зберегти право на вільний вибір своєї поведінки.

Держава як суб'єкт макроекономічного регулювання виконує багато функцій. Їх можна поєднати за такими п'ятьма напрямками.

1) Забезпечення економіки необхідною кількістю грошей. У цій сфері держава є монополістом і протистоїть великій кількості покупців, які формують попит на гроші. З метою задоволення цього попиту держава здійснює грошово-кредитну політику.

2) Формування правових засад функціонування економіки. З цією метою держава визначає правовий статус окремих форм власності, узаконює існування різних видів господарської діяльності, регулює відносини між виробниками та покупцями товарів, регламентує здійснення окремими підприємствами зовнішньоекономічної діяльності, визначає обов'язки підприємств перед державою і т. д. Спираючись на економічне законодавство, держава виконує роль арбітра у сфері господарських відносин, виявляє випадки незаконної діяльності та вживає відповідних заходів до порушників.

3) Усунення вад ринкового саморегулювання. Неспроможність ринку забезпечити ефективний за Парето розподіл ресурсів компенсується державним втручанням в економіку. З цією метою держава здійснює захист конкуренції, забезпечує людей суспільними товарами, реагує на можливість виникнення негативних екстерналій, бере участь у розв'язанні проблем неповноти ринків, формує інформаційну інфраструктуру ринку, здійснює стабілізаційну політику.

Для захисту конкуренції та обмеження монополістичних тенденцій держава здійснює антимонопольну політику. Вона реалізується на підставі антимонопольного законодавства, яке дає правову оцінку таких явищ, як-от: зловживання монопольним становищем на ринку; неправомірність деяких угод між підприємцями; дискримінація підприємців органами влади й управління; недобросовісна конкуренція. Нормативно-правовими актами також регламентуються засоби державного контролю за дотриманням антимонопольного законодавства, відповідальність за його порушення і т. д.

Іншим є ставлення держави до природних монополій. Природна монополія існує, коли ефект масштабу є настільки великим, що одна фірма здатна забезпечити весь ринок товарами, маючи нижчі витрати на одиницю продукції, ніж мали б конкуруючі фірми. За таких умов конкуренція стає нерентабельною. Якщо б ринок був поділений між багатьма виробниками, ефект масштабу не можна було б реалізувати, відтак витрати на одиницю продукції стали б занадто високими. Відповідно зростали б і ціни.

Можливим засобом забезпечення суспільно прийнятної поведінки природних монополій є альтернатива: державна власність -- державне регулювання.

Однією з найважливіших функцій держави є забезпечення чистими й змішаними суспільними товарами. Чітко розмежувати суспільні, змішані та приватні товари -- складне завдання, розв'язання якого залежить від багатьох факторів: історичних, політичних, економічних, демографічних, ідеологічних і т. п. Однак таке розмежування є необхідним з двох причин. По-перше, сфера чистих суспільних благ приблизно відповідає мінімально можливим межам суспільного сектору. По-друге, сфера змішаних суспільних благ є ареною конкуренції суспільного та приватного секторів. На відміну від інших суб'єктів економічних відносин держава має законне право вилучати доходи через оподаткування. Саме податки і є джерелом фінансування виробництва суспільних товарів. Отже, відшкодування витрат на виробництво су- спільних товарів здійснюється за рахунок платників податків.

У сучасному світі держава як суб'єкт економічних відносин забезпечує надання таких суспільних благ: державне управління (у тому числі державне регулювання економіки), оборона, безпека (людини, держави, суспільства), соціальний захист, охорона здоров'я, фізична культура, спорт, освіта, фундаментальні наукові дослідження, культура, мистецтво, охорона навколишнього природного середовища і т. ін. Основним парадоксом регулюючої діяльності держави в соціально-економічній сфері є те, що вона сама є яскравим прикладом чистого суспільного товару.

Держава реагує на можливість виникнення негативних екстерналій різними способами. У деяких випадках вона намагається регламентувати права і обов'язки суб'єктів ринку. На практиці це досягається за допомогою законотворчої і контролюючої активності держави. Так, держава встановлює норми вмісту шкідливих речовин у вихлопних газах, а також обмеження щодо забруднення повітря, води тощо. Крім того, держава може використовувати систему цін, якою передбачено стягнення штрафів з підприємств, які створюють негативні екстерналії, і винагороду тих підприємців, які створюють позитивні екстерналії. Держава не може залишатись індиферентною до негативних зовнішніх ефектів, але вибір оптимальної форми втручання також не може бути шаблонним -- він визначається специфікою конкретної ситуації та практичною доцільністю.

Держава бере активну участь у розв'язанні проблем неповноти ринків. Для цього вона здійснює координацію дій потенційних виробників і споживачів. Найбільш поширеними формами такої координації є макроекономічні плани, державні цільові комплексні програми.

Звичною практикою для індустріально розвинутих країн є участь держави у формуванні інформаційної інфраструктури ринку. Інформація здебільшого є суспільним товаром. Надання інформації будь-якій особі не зменшує її кількості для інших. Ефективність потребує безкоштовного поширення інформації або, точніше, плата за інформацію має покривати витрати на її надання. Якщо через інформаційну асиметрію споживач неспроможний захистити свої інтереси за допомогою ринкових меха- нізмів як покупець, він може спробувати це зробити через механізм управління суспільним сектором як виборець.

Держава здійснює стабілізаційну політику. В основу стабілізаційної функції держави покладається та обставина, що рівень виробництва залежить від рівня сукупних витрат. Витрати приватного сектору можуть бути або недостатніми для досягнення повної зайнятості, або надмірними. У першому випадку виникає надмірне безробіття, у другому -- інфляційне зростання. У першому випадку держава може застосувати стимулюючу політику, у другому -- стримуючу. Основними методами виконання державою стабілізаційної функції є фіскальна та грошово-кредитна політика.

4) Перерозподіл доходів. Економіка оптимальна за Парето, констатує стан, що в ньому ресурси суспільства розподілено найбільш ефективно. Але ефективний розподіл ресурсів ще не означає найбільш ефективного розподілу доходів членів суспільства. Конкурентні ринки здатні породжувати нерівномірність розподілу доходів і навіть цілковитий брак коштів для існування в непрацездатних членів суспільства. Для зменшення нерівності в доходах держава здійснює їх перерозподіл через різноманітні соціальні програми у формі трансфертних платежів.

Трансфертами називаються платежі, які здійснюються державою без надання їхніми отримувачами у відповідь будь-яких товарів та послуг. До них належать пенсії, стипендії, виплати по безробіттю та соціальному страхуванню. Крім цього, держава може регулювати індивідуальні доходи через втручання в процес формування первинних доходів (установлення мінімальної заробітної плати, запровадження прогресивної форми оподаткування, індексація доходів з урахуванням інфляції, регулювання цін на товари та послуги першої необхідності і т. д.).

5) Забезпечення людей обов'язковими товарами. Товари (правила поведінки), які держава зобов'язує людей використовувати (додержуватися), називаються обов'язковими товарами. Важливим аргументом на користь державного втручання в економіку є відома істина, що людина здатна діяти всупереч власним інтересам (наприклад, люди курять, уживають надмірну кількість алкоголю, порушують правила дорожнього руху, споживають шкідливі для здоров'я продукти тощо). Погляди, згідно з якими державне втручання необхідне, оскільки державі найліпше відомо, що саме є корисним для людини, називаються патерналістськими. Прихильники патерналізму вважають, що «залишені напризволяще» люди здатні шкодити не тільки собі, а й іншим членам суспільства [12, c. 17].

Реалізація економічних функцій держави здійснюється через механізм бюджетної, фіскальної, грошово-кредитної, структурної, інвестиційної, цінової, соціальної, зовнішньоекономічної та інших напрямків соціально-економічної політики.

РОЗДІЛ 2. ЗАСОБИ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ ЕКОНОМІКИ

2.1 Класифікація форм і методів державного регулювання

Діяльність з державного регулювання економіки може бути класифікована в залежності від того, на чию користь воно здійснюється. Так, деякі види регулювання націлені на захист груп підприємців (наприклад, заборона дискримінації серед конкуруючих суб'єктів підприємницької діяльності, захист малого і середнього підприємництва), інші - на захист споживачів (наприклад, регулювання безпеки товарів) або громадських інтересів в цілому (наприклад, захист навколишнього середовища) [6, c. 38].

У літературі поняття «державне регулювання» не визначено, проте вчені називають його різноманітні форми і методи. Так, економісти вважають, що державне регулювання здійснюється шляхом соціально-економічного регулювання прогнозування через антимонопольну політику і розвиток конкуренції, державну стандартизацію, метрологію і сертифікацію, систему оподаткування, інші форми регулюючого впливу держави. Разом з нормативно-правовим регулюванням відповідних сфер господарювання, для економічної діяльності держави характерна розробка комплексних і регіональних програм. Державне регулювання, поряд з плануванням (програмуванням) організаційної діяльності, стимулюванням і контролем, державними моніторингом та протекціонізмом (підтримкою приватного підприємництва), правовою організацією державного сектора ринкової економіки, є одним з напрямків державного впливу на розвиток економічних процесів. Для обгрунтування існування численних і різноманітних видів діяльності, що потрапляють під поняття державного регулювання економіки, необхідно дати їх класифікацію.

Класифікація регулювання можлива за масштабам його впливу - або на окрему галузь економіки, або на економіку в цілому, тобто чи має вузькогалузеві спрямованість або загальноекономічну. Деякі види впливу можуть стосуватися тільки окремих галузей, тоді як більшість типів регулювання впливає на економіку в цілому.

Державне регулювання економіки також можна розділити на два типи: залежно від того, націлене воно на заміну конкуренції або є доповненням до ринкових механізмів і призначене для досягнення інших специфічних цілей. Класичним прикладом першого типу регулювання є природна монополія. Вона існує в галузях, пов'язаних з великим обсягом продукції, де в силу технологічних особливостей виробництва найбільш ефективне задоволення попиту досягається за відсутності конкуренції, функціонуванні одного суб'єкта підприємництва. Надання комунальних послуг - типовий приклад такої монополії, а регулювання доступу на ринок, цін і доходів суб'єктів підприємництва - це приклад державного регулювання. Другий тип регулювання відрізняється тим, що він не замінює конкуренцію, а є доповненням до ринку і призначений для досягнення специфічних цілей. Він діє в тих випадках, коли нерегульований ринок не забезпечує певні суспільні інтереси (наприклад, при недостатній інформації про ціни на ринку) [6, с.40].

Державне регулювання також можна розділити на види залежно від методів, що застосовуються при наданні впливу на економіку. Так, регулювання може здійснюватися як адміністративними, так і економічними методами. Адміністративні методи управління найбільш характерні для планово-адміністративної економіки і випливають з самої суті державного регулювання, передбачає владність одних і підпорядкованість інших. У цьому випадку через відповідну систему органів і посадових осіб держава як суб'єкт і власник майна здійснювало необхідні функції в економічній сфері. В основу адміністративних методів покладено, насамперед, прийняття державою обов'язкових рішень для здійснення прямого впливу на об'єкт регулювання шляхом одностороннього визначення завдань, а в ряді випадків - шляхів і засобів їх вирішення. У свій час таким вагомим інструментом було державне планування.

Однак більш прийнятними і демократичними методами державного управління економікою є економічні методи. В їх основу покладено використання таких економічних важелів і стимулів, як ціна, кредит, прибуток; їх зміст не передбачає прямого впливу на підпорядковані об'єкти регулювання, а лише створює для них таку економічну ситуацію, яка б диктувала їм відповідну поведінку з метою досягнення позитивних економічних результатів, тобто стимулювала економічну зацікавленість.

2.2 Забезпечення макроекономічної стабільності

Торгівельна відвертість економік індустріальних країн, що збільшується, приносить їм немало стратегічних вигоди, але створює при цьому труднощі для окремих регіонів, галузей або крупних національних корпорацій. Така ж тенденція спостерігається і в інших областях міжнародних господарських зв'язків. У кредитно-фінансовій, валютній сфері, в русі продуктивних капіталів. Відвертість національних господарств обумовлює і нові, невідомі у минулому небезпеки макроекономічного характеру. Розвиток міжнародних валютних ринків у поєднанні з переходом до електронної системи телекомунікацій в реальному режимі часу і ослаблені валютних обмежень в більшості країн світу створило умову для великомасштабних перекидань високоліквідних ресурсів (так званих «гарячих грошей») практично в глобальних масштабах для спекулятивної гри на пониження або на підвищення тієї або іншої національної валюти. Такі спекулятивні акти нерідка приводять до девальвації (рідше - до ревальвації) валют, що супроводиться не лише скачками цін на внутрішньому ринку постраждалої країни, але і позначається на міжнародній конкуренції її товарів і послуг, а отже, і на стані її торгівельного балансу [4, c. 14].

Все це позначається на темпах інфляції, рівні зайнятості і доходів населення, стані платіжного балансу, доходу і витрати державного бюджету і підвищеної пильності з боку держави, його готовності швидко реагувати на ситуацію в цілях підтримки макроекономічної рівноваги. У таких умовах істотно зростає роль податкових, валютних і кредитних інструментів державного регулювання. Та і само це регулювання стає усе більш складним мистецтвом. Воно має бути тонким і зваженим, щоб необережними діями в якійсь одній сфері не заподіяти шкоди всій економіці.

Ситуація ускладнюється тим, що у міру відкриття національних економік і зростання ролі екзогенних чинників в їх функціонуванні традиційні інструменти макроекономічного регулювання - податки, ставки рефінансування комерційних банків, інтервенції на валютному ринку і тому подібне - виявляються все менш ефективними. Так, збільшення податків на товаровиробників може привести не стільки до поповнення доходів бюджету, скільки до витоку капіталу за кордон. Рамки національної держави стають дуже вузькими для регулювання ряду процесів в національній економіці. Доводиться здійснювати макроекономічне регулювання з оглядкою на політику інших урядів, координувати власні дії з їх заходами, виробляти загальні правила гри. Макроекономічного регулювання набуває усе більш колективний, міждержавний характер, хоча має на меті стабілізацію економіки конкретних країн в їх національних інтересах.

Промислове розвинені країни вже з початку 60-х рр. звіряють курси своєї макроекономічної політики в рамках Організації економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР), яка служить форумом для вироблення, координації і сприяння в здійсненні державами-членами політики, націленої на стимулювання економічного зростання і підтримку фінансової стабільності в своїх країнах. Глибша звірка курсів макроекономічної політики і узгодження практичних кроків здійснюється в рамках «великої сімки» (З 1998г. - «велика вісімка», у зв'язку з прийняттям Росії як повноправної учасниці цього форуму.) - неформального форму вищих керівників США, Японії, Канади, Німеччини, Франції, Англії і Італії. Від стану економіки цих лідерів світового господарства багато в чому залежить економічна «погода» на всій планеті. Тому в ході щорічних конференцій вони з 1974г., поряд з іншими питаннями, розглядають найбільш актуальні проблеми світової економіки і вибирають загальну лінію поведінки. Ці рішення часто визначають політику Міжнародного валютного фонду, Усесвітнього банку і інших міжнародних економічних організацій [4,c.18].

Найбільш грунтовна координація макроекономічною, структурно і зовнішньоторговельною і інших сфер політики відбувається в Європейському союзі, де країни-учасниці не просто сильно залежать один від одного, але і далеко просунулися по шляху інтеграції, тобто зрощення національних економік. Тут «хорового» виконання державного регулювання зажадало вже участі «диригента» у вигляді системи органів національно законодавчій, старанній і судовій владі. Це дозволяє не лише тісно координувати державне втручання в економіку країн-учасниць, але і проводити спільну, тобто єдину зовнішньоторговельну, аграрну і регіональну політику. З 1999г. більшість держав-членів перейшли навіть до єдиної валютної і емісійної політики, відмовившись від національних грошових одиниць на користь загальної для них всіх валют - євро.

РОЗДІЛ 3. ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ЕКОНОМІКИ В УКРАЇНІ

3.1 Необхідність державного втручання в економіку України

Світовий досвід свідчить, що пряме втручання держави в економіку з метою подолання глибокої кризи мало місце в багатьох країнах світу («Новий курс» Рузвельта в 1933 - 1934 р.р.). Проте мета такого втручання (за винятком державного регулювання військової економіки) полягала в тому, щоб відновити умови для нормального функціонування ринкової економіки. У українському випадку йдеться про абсолютно іншій меті, а тому перехід до «мобілізаційної моделі» економіки задавить слабкі зачатки ринку.

Очевидно, що в умовах перехідної економіки посилення державного втручання в економічні процеси допустимо, але в певних межах: якщо воно вийде за них, то станеться зміна економічної моделі. Саме через те, що ринковий механізм не здатний якнайповніше задовольняти потреби суспільства, економіка повинна регулюватися державою [11, c. 25].

Сучасні економічні школи трохи інакше розглядають питання про місце і роль держави в економіці.

Кейнсианськая політика ставила своєю за мету також контроль і регулювання сукупного попиту, щоб він відповідав сукупній пропозиції при забезпеченні повної або високої зайнятості населення. Модель Кейнса передбачала стимулювання сукупного «ефективного» попиту шляхом «спонуки» до інвестування приватного капіталу, а також через державне фінансування суспільних робіт і деякий перерозподіл через бюджет національного доходу на користь незаможних. Основними інструментами регулювання в моделі Кейнса були державний бюджет, дефіцитне фінансування економіки, а також маніпулювання облікової ставки відсотка.

Противники Кейнсіанської школи - прибічники неокласичної теорії - виходять з постулату про тенденцію капіталістичної економіки до рівноваги стійкості і стабільності. Вони стверджують, що ринок і конкуренція, гнучкість цін - кращі механізми встановлення економічної рівноваги. Монетаристи підкреслювали інфляційний характер кейнсіанських рецептів дефіцитного фінансування. Прибічники неоліберальних концепцій вважають, що треба відмовитися від кейнсіанських рецептів антициклічного регулювання, ведучих до різких коливань грошової маси, і перейти на строге регулювання грошей в зверненні незалежно від кон'юнктури. Виступаючи проти зростання витрат держави, вони вважають, що краще, що може зробити державу - це скоротити власні доходи і витрати і понизити податки. Перехід від адміністративно-командної економіки до планомірно-ринкової системи повинен здійснюватися еволюційним дорогою і в плановому порядку. Найкоротша дорога реалізації цієї мети - це поступовий перехід від директивного до рекомендаційного планерування економіки нашої країни. У Україні, як і в інших країнах колишнього СРСР, після відділення поспішили дискредитувати директивне планерування економіки і управління. Це, у свою чергу, привело до демонтажу старої адміністративно-командної системи управління і планерування народного господарства, що в умовах відсутності іншого господарського механізму привело економіку держави не до регульованого ринку, а, швидше, до стихійного. Хаос в ринкових стосунках посилив кризисну ситуацію. У таких умовах роздержавлення і приватизація сприймаються не як свобода товаровиробника, а як вседозволеність, якої сьогодні немає ні в одній країні цивілізованого світу. Така свобода характерна для країн «третього світу», де кожен товаровиробник працює на свій риск, де економіка не регулюється державними органами, і, тим більше, не планується. Саме такий свобода нашого товаровиробника привела до того, що він, користуючись відсутністю конкуренції, перестав враховувати інтереси суспільства. Звідси виник парадокс: зростання зарплати товаровиробників при зниженні виробництва і продуктивності праці за рахунок не обгрунтованого завищення цін, що приводить до посилення диференціації в доходах населення. Планерування економіки України, тобто планерування на макрорівні, повинне зводитися до планерування основних пропорцій між сферами і крупними галузями народного господарства, основ НТП, до планерування оборони і так далі Останнє повинне плануватися на місцях у межах областей, окремих регіонів, виходячи з їх економічних інтересів.

У таких умовах держава не займатиметься опікою підприємств - воно втручатиметься в справи там, де порушуються закони, і регулюватиме весь процес економічного і соціального розвитку за допомогою нормативів, штрафних санкцій, створення зацікавленості, впливу на економічні інтереси товаровиробників і так далі [1, c. 52].

На розвиток економіки України негативно позначається невирішеність проблем приватизації землі і інших засобів виробництва. Складними залишаються процеси створення фермерських господарств в малоземельних регіонах (західні області України), розділ землі, виділення паїв, акцій з врахуванням трудового внеску кожного у формування суспільного майна. Для прискорення цього процесу, поряд з державною підтримкою підприємництва істотна допомога може бути надана фондами сприяння, крупними підприємствами, у тому числі закордонними фірмами і ін. Державне регулювання цін повинне забезпечити гарантовану оплату за сільськогосподарську продукцію, що реалізується у формі держзамовлень, за допомогою системи індексів закупівельних цін і оптових цін на промислову продукцію, а також тарифів на послуги для здобуття еквівалентного обміну. Окрім цього, уряд України повинен створити систему державних дотацій, що діє, на виробництво сільськогосподарській продукції.

У цих умовах демонтаж колгоспно-радгоспної системи слід не прискорювати, а, навпаки, цілком стримувати, поки не виникнуть асоціації кооператорів, орендарів, фермерів, які добровільно створять нові структури, - стабільніші і мобільніші, чим старі. Планове регулювання економіки України при поступовій трансформації економічної системи здійснюватиметься на основі економічних стимуляторів, які орієнтують підприємства на виконання плану, на основі надання підприємствам певної свободи дій. Одночасно підприємствам слід розраховувати в основному на свої ресурси; бюджетні обмеження повинні мати жорстокий характер. За таких умов ресурси використовуватимуться набагато ефективніше, ніж при директивному планеруванні [11, с. 21].

На перехідному етапі до планомірно-ринкової економіки першочерговим завданням є передача підприємств що переробляє і харчовою промисловості в колективну власність. Цей процес вже почався, проте він гальмується через відсутність у робітників достатніх грошових накопичень, малогабаритної продуктивності і обслуговуючої матеріально-технічної бази. Крім того, в процесі акціонування, створення акціонерних суспільств, у тому числі відкритого типа, необхідна економічна підтримка державою підприємств, оскільки у них низький рівень первинного накопичення капіталу, підприємницької активності, ініціативи і так далі [10, с.24 - 29].

3.2 Особливості та специфіка державного регулювання економіки в Україні

Україна може зберегти ринкову спрямованість своєї економіки за наступних обов'язкових умов. По-перше, якщо буде невідкладно понижена соціальна ціна ринкових реформ, що дозволить забезпечити підтримку курсу реформації широкими масами, які сьогодні не лише розчаровані в ринкових реформах, але і активно виступають проти них, пов'язуючи своє зубожіння з «переходом до ринку». Для такого зниження його соціальної ціни є реальні можливості. За словами Л. Кравчука, в Україні налічується 150 000 чоловік, річний дохід яких перевищує 1 млн. грн. Уряд повинен на легітимній основі змусити представників нової буржуазії поділитися з державою тією частиною доходу, яка йде на задоволення їх особистих потреб. Це дозволить регулярно виплачувати зарплатню бюджетникам і істотно підвищити посібники незахищеним верствам населення.

По-друге, якщо будуть використані незадіяні (або недостатньо задіяні) внутрішні джерела економічного зростання, що не вимагають додаткових бюджетних витрат: прискорений розвиток малого і середнього бізнесу, переорієнтація грошових потоків з фінансово-банківського сектора в реальний (виробничий) сектор і широке залучення іпотечних кредитів.

По-третє, якщо, нарешті, будуть створені сприятливі умови для припливу масштабних прямих інвестицій з-за кордону.

Зрозуміло, фінансова криза обумовлює необхідність здійснення ряду термінових адміністративних заходів антикризового характеру. Йдеться про розумному обмеженні вивозу валюти, про узяття під повний державний контроль виробництва алкогольних напоїв і оптової торгівлі ними, і тому подібне В той же час перед Українською державою коштує ряд гострих проблем середньо і довгострокового характеру по регулюванню перехідних процесів, по створенню такого вектора економічного розвитку, який в перспективі дозволить перейти від дикого ринку, що стихійно склався, нецивілізованого, до «соціального ринкового господарства», тобто до високоефективної і соціально-орієнтованої ринкової економіки, що успішно функціонує в розвинених країнах Заходу і Сходу. Головна з цих проблем - первинне накопичення капіталів. Воно привело до глибокої соціальної диференціації населення: з'явився прошарок дуже багатих людей («нові росіяни», «нові українці» або, одним словом, нувориші) і, відповідно, дуже бідних. Тому процес первинного накопичення капіталів гостро потребує державного регулювання, що дозволить додати йому більш цивілізований характер. У чому ж полягає державне регулювання первинного накопичення капіталів? [1, c. 73]. державний економічний україна регулювання

По-перше, держава повинна оптимізувати податкову систему. Податки з юридичних осіб не повинні підривати зацікавленість підприємців в зростанні прибутків. Також доцільно диференціювати податок на прибутку і ПДВ залежно від профілю господарської діяльності підприємців: щадні податки з виробників матеріальних благ і послуг повинні поєднуватися з високими податками із спекулянтів-перекупників. Податки з фізичних осіб повинні не лише поповнювати доходи бюджету, але і сприяти пом'якшенню соціальної диференціації, тому податки з фізичних осіб повинні стягуватися за прогресивною шкалою, різко збільшуючись у міру зростання їх доходів. Нарешті, не слід обмежуватися введенням декларацій про доходи, необхідна ще і сувора кримінальна відповідальність за заховання доходів в крупних масштабах, як прийнято в країнах з розвиненою ринковою економікою.

По-друге, держава повинна в законодавчому порядку встановити долю доходів підприємців, яка може використовуватися на особисті потреби (покупку нерухомості в країні і за кордоном, престижних автомобілів і інших предметів розкоші) з тим, щоб переважна їх частина вкладалася у виробництво, тобто йшла на розширення і модернізацію підприємств. В цьому випадку з кожного підприємця доцільно вимагати і декларацію про витрати, ретельно контролюючи їх відповідність реальності.

По-третє, державі слід шляхом спеціальних правових норм обмежити торгівельну накидку і звести до мінімуму кількість посередників-перекупників, що стоять між виробником і споживачем.

По-четверте, необхідно ввести строгу кримінальну відповідальність за створення не лише фінансових «пірамід», але і фірм-одноденок, банків, інвестиційних фондів і фінансових компаній з незначним статутним капіталом (тобто потенційних банкротів), а також жорстко карати за навмисне банкротство, використовуючи майно банкротів, перш за все для компенсації втрат обдурених вкладників.

Нарешті, першочерговим завданням держави є забезпечення регулярних виплат пенсій і зарплати бюджетникам. Їх багатомісячні затримки не допустимі в принципі, оскільки відкидають значну частину населення за грань убогості і породжують активну протидію ринковим реформам [1, c. 69].

Під час переходу України до ринку не можна не пам'ятати про наявність тіньової економіки, яка є специфічною межею економіки пострадянських країн і не може не вносити свої корективи до процесу економічних реформ. А тіньова економіка в Україні досягла такого розвитку і поширення, що у поєднанні із загальною криміналізацією суспільства, почала загрожувати економічній і національній безпеці держави. Вона істотно впливає на всі сторони економічної діяльності, на політичне і суспільне життя в Україні: і, на відміну від легальної, тіньова економіка динамічно розвивається впродовж останніх років.

Об'єми тіньової економічної діяльності придбали такі масштаби, при яких її недооцінка, неврахування приводять до істотних помилок у визначенні макроекономічних показників, економічних і фінансових пропорцій, економічної політики, а також в ухваленні рішень по її реалізації владними структурами всіх рівнів [13, c. 262].

По оцінках учених і експертів, в 2007 р. в Україні від 40 до 60 відсотків ВВП виробляється в тіні. Вживання податкових і заборонених заходів з метою локалізації тіньової економіки не дало позитивних результатів, оскільки в багатьох видах тіньова економічна діяльність є захисною реакцією громадян і суб'єктів підприємницької діяльності на неможливість існування в рамках офіційної економіки і правового поля. Подальший розвиток ринкових стосунків без відповідного правового регулювання і створення надійної законодавчої бази, при збереженні тенденції розвитку тіньової економіки і втягуванні в неї все більшої кількості громадян України, створює сприятливі умови для значного зростання числа економічних злочинів, якщо не будуть прийняті радикальні заходи по локалізації і обмеженню тіньової економіки [13, c. 257].

Тому проблема розробки методичних підходів оцінок об'ємів тіньової економіки і пропозицій по їх істотному укороченню повинні стати одним з пріоритетних напрямів наукових досліджень. В той же час держава повинна всемірно боротися з тіньовою економікою. Необхідне як посилювання відповідальності «тіньовиків» з одного боку, так і створення прийнятних умов для функціонування підприємств і громадян в рамках офіційної економіки. Важливу роль у вирішенні проблеми тіньової економіки грає реформування податкової системи. Але це вже окрема проблема, про яку буде розказано нижче. Необхідно пам'ятати: при нинішніх масштабах тіньової економіки украй утруднений перехід до розвиненого цивілізованого ринку. Отже, державне регулювання перехідної економіки має бути системою типових заходів законодавчого, старанного і контролюючого характеру, здійснюваних правомочними державними установами і громадськими організаціями в цілях стабілізації і пристосування існуючої соціально-економічної системи до умов, що змінюються. Засоби державного регулювання економіки підрозділяються на адміністративних і економічних; останні, у свою чергу, - на засоби грошово-кредитної і бюджетної політики, державного сектора в економіці. Найбільш використовувані в цивілізованій ринковій системі і ефективні засоби бюджетного регулювання - зміни податкових систем, податкові знижки, прискорене адміністративне списання основного капіталу, пільги при реалізації прихованих резервів. Але в Україні ці засоби доки недостатньо розвинені із-за радянського менталітету більшості державних діячів. Вищою формою державного регулювання економіки, особливо перехідного типа, є державне економічне програмування. Від складання надзвичайних і цільових програм здійснюється перехід до державного середньострокового загальноекономічного програмування. Найважливішими відносними кордонами державного регулювання економіки є:

1) кордони достатньої мотивації підприємницької діяльності;

2) соціальні кордони оподаткування;

3) кордони приросту ВВП (кон'юнктурні кордони).

Межі ефективності державного регулювання перехідної економіки за допомогою державного бюджету залежать від того, наскільки різко потреби у фінансуванні державних регулюючих заходів зростають саме тоді, коли можливості мобілізації засобів для фінансування різко скорочуються. Кордони економічного програмування також залежать від фінансових можливостей держави забезпечити приватному капіталу достатню прибуток як мотивація для діяльності відповідно до державних програм [8, с. 19].

ВИСНОВКИ

Державне регулювання є формою цілеспрямованої дії держави на економіку для забезпечення і підтримки її функціонування в заданому режимі, зміни і розвитку економічних стосунків і взаємозв'язків. Втручання держави в економіку здійснюється лише в тій мірі, в якій потрібний в цілях підтримки стійкості макроекономічної рівноваги, ефективного конкурентного середовища, а також для контролю над тими ринками, на яких умова вільної конкуренції не здійсненними. Державне регулювання економіки здійснюється за допомогою правових, адміністративних, економічних, а також прямих і непрямих методів. Тенденції ринку і виникаючі диспропорції в економіці є найважливішими передумовами для проведення державою стабілізаційних заходів. Розробка стабілізаційних програм і антикризових концепцій повинна здійснюватися на основі аналізу специфіки структури народного господарства, макроекономічного прогнозування при регулюванні з боку держави, зони втручання якого в економіку мають бути чітко визначені. Основними напрямами вдосконалення державного регулювання економіки України є: подолання наявних деформацій ринкових стосунків завершення формування ринкової інфраструктури; створення економічних, політичних і соціальних передумов реалізації конкурентних переваг української економіки; посилення уваги держави розвитку соціальної сфери.

Податкова система і нормативна база є необхідною умовою, без якого неможливий перехід до розвиненого цивілізованого ринку в принципі. Проте навіть наявність цього необхідної умови зовсім не означає, що перехід до ринку буде коли-небудь здійснено. Існує ще ряд факторів, які істотно гальмують перехідні процеси в Україні. Найбільш важливий з них - низька конкурентоспроможність наших підприємств і, як наслідок цього, щорічний спад ВВП. Беручи до уваги щорічний спад ВВП, єдиним джерелом поповнення доходної частини бюджету залишаються податкові надходження, оскільки неподаткові надходження не мають суттєвого значення: останнім часом вони складали не більше 10% від загальної суми надходжень. У короткостроковій перспективі неподаткові надходження не мають тенденції до зростання навіть за умов найрадікальнішої трансформації податкової системи. Потрібна корінна структурна перебудова економіки. Саме тому всі останні роки розробники проекту бюджету знаходяться не просто в складному, а в безвихідному становищі, тому що збалансувати доходи і видатки бюджету неможливо в принципі: обсяги виробництва і ВВП зменшуються, доходи до бюджету не можуть бути збільшені цивілізованим шляхом.

Зосередження уваги на внутрішніх проблемах бюджетного процесу, яке досягає апогею під час розгляду чергового проекту бюджету в парламенті, не повинно відривати його від дійсних проблем бюджетної політики і економічної стратегії держави. Бюджет як інструмент економічної та соціальної політики залежить від економічних умов, і, в свою чергу, повинен впливати на ці ж економічні умови.

Перехід до цивілізованого ринку в Україні неможливий тільки за умови вирішення проблем податкової системи та створення досконалого законодавства. Податкова система - це лише одна з таких проблем. Дуже важливими є ще й проблеми тіньової економіки, ефективної приватизації та пом'якшення соціальної диференціації в суспільстві. Саме цим, а не «боротьбою за крісла», і повинна займатися держава.