У першому розділі "Теоретико-методичні і практичні засади ефективного функціонування сільськогосподарських формувань різних організаційно-правових форм" досліджено особливості функціонування різних організаційно-правових форм господарювання, сучасний етап розвитку сільської різноукладності як основи функціонування різних організаційно-правових форм, а також методику дослідження ефективності функціонування різних форм господарювання.

Сільське господарство є однією із стратегічно важливих галузей економіки України, оскільки забезпечує виробництво четвертої частини загального обсягу валової доданої вартості. Аграрний сектор по-різному реагував на соціально-економічні трансформації останнього десятиріччя, які, переважно, залишали негативний відбиток на його функціонуванні та економічних результатах. Об'єктивно виникла потреба у реформуванні аграрних відносин, розвитку форм господарювання ринкового змісту на селі.

На сьогоднішній день формування організаційних структур ринкового типу на засадах приватної власності явище не нове, і все ж таки ефективність новоутворених формувань є різною. Тому процеси роздержавлення існуючих організаційних структур та їх приватизація, реформування колективних сільськогосподарських підприємств та формування нових оргструктур на засадах приватної власності на землю та майно пов`язані із пошуком найбільш ефективних з них.

Варто відмітити, що основою формування відповідних організаційно-правових структур в аграрному секторі є існування різних форм власності. В наш час виробництвом сільськогосподарської продукції займаються різні господарські формування, які між собою відрізняються за формою власності на засоби виробництва та вироблену продукцію, розмірами, розміщенням, організацією виробництва і праці.

Основною організаційно-правовою формою приватного сектора, аграрної сфери економіки є господарства населення. Ця форма є основною сферою зайнятості сільських жителів, основою їх достатку. Поряд з цим структурні особливості та специфіка організації виробничого процесу в особистих селянських господарствах не дозволяють відносити їх до формувань, які спроможні забезпечити стабільний розвиток на віддалену перспективу, надійне забезпечення потреб продукцією. Але дана форма господарювання займає і протягом тривалого часу буде утримувати провідні позиції у виробництві багатьох важливих видів сільськогосподарської продукції.

Встановлено, що розвиток різноукладності тісно пов'язаний з регіональними особливостями розвитку сільського господарства і необхідністю наближення сутності укладу до конкретних, безпосередніх умов і особливостей господарювання. В сучасних умовах розвитку сільського господарства селяни мають право вибору найбільш прийнятних для них форм господарювання й виробничих відносин.

На реформування аграрного сектору на ринкових засадах, розвиток різноукладності і різних форм власності та господарювання покладалися великі надії стосовно раціоналізації природокористування і підвищення ефективності природоохорони на основі мобілізації власних інтересів на об'єкти природно-ресурсного потенціалу та формування реальних механізмів їх реалізації. Однак очевидним залишається факт, що не лише за державної форми власності на природні ресурси мали місце безгосподарність, безвідповідальність і марнотратство при їх використанні, а й у сучасних умовах ці небезпечні явища тривають.

Варто наголосити на тому, що в сучасних умовах важливо не тільки реформувати існуючі в аграрній економіці організаційні форми виробництва і розробляти нові моделі підприємств, а й навчитися об'єктивно провадити порівняльну оцінку різних форм господарювання.

Отже, ефективне функціонування сільського господарства України та окремих його галузей на засадах ринкової економіки можливе лише за умови застосування різноманітних організаційних форм виробництва - великих, середніх, дрібних та їх співпраці. При цьому головним критерієм є добровільність вибору та економічна ефективність конкретних організаційних форм виробництва.

У другому розділі "Ефективність виробничої діяльності сільськогосподарських формувань різних організаційно-правових форм у Миколаївській області" здійснено оцінку сучасного стану розвитку сільськогосподарських підприємств різних форм господарювання у Миколаївській області, проведено аналіз економічної ефективності виробничої діяльності аграрних підприємств різних організаційно-правових форм. Виявлено, що реформування аграрного сектора економіки на засадах приватної власності та проведена аграрна реформа призвели до формування різних виробничих структур. У Миколаївській області на початок 2010 року функціонувало 778 сільськогосподарських підприємств з них 372 господарських товариств, 307 приватних підприємств, 22 виробничих кооперативи. Крім цього, виробництвом сільськогосподарської продукції у Миколаївській області на початок 2010 року займалось 3554 дрібних фермерських господарств проти 4981 на початок 1996 року, 128,5 тис. господарств населення, а також 93,5 тис. власників землі в колективних садах і городах. Структурні зміни по кількості підприємств наведено на рисунку 1.

Під час здійснення реформ мали місце процеси повного поділу колективних сільськогосподарських підприємств на узаконені частки (паї) їх власників, в результаті чого цілісність матеріально-технічної бази було зруйновано. Такий процес привів до різкого збільшення земельних наділів у власності громадян (колишніх членів колективних сільськогосподарських підприємств) та створення ними господарств населення. Також відбулося збільшення розмірів дрібних фермерських господарств.

Варто зазначити, що в ході реформування сільськогосподарських підприємств особливо активізувався розвиток господарств населення. У зв'язку з інтенсивним виділенням земельних ділянок (паїв) площа сільськогосподарських угідь у володінні та користуванні громадян порівняно з 1995 роком зросла в 6,4 рази і на початок 2010 року становила 719,5 тис. га, або 35,8% загальної площі сільськогосподарських угідь області (у 1995 році - 5,6%).

2002 рік 2010 рік

Рис. 1. Структура діючих сільськогосподарських підприємств за організаційно-правовими формами господарювання в Миколаївській області (на початок 2002 та 2010 років), %

Саме завдяки особистим господарствам сільські жителі забезпечують майже третину свого сімейного бюджету. Однак з огляду на довготривалу перспективу ця форма господарювання не може залишатися домінуючою. Практика всіх без винятку країн із ринковою економікою свідчить, що перспективною формою господарювання на селі є укрупнені спеціалізовані або комплексні господарства, а не індивідуальні з перевагою ручної праці.

У галузевій структурі валової продукції сільського господарства області провідне місце традиційно належить рослинництву. Його питома вага у загальному обсязі в 2009 році склала 70,9%. Сільськогосподарськими підприємствами в середньому за 2007-2009 роки було вироблено 48,7% всієї валової продукції області (табл. 1).

Таблиця 1

Виробництво валової продукції сільського господарства (в порівнянних цінах 2005 року) та її структура у різних категоріях господарств Миколаївської області в середньому за 2007-2009 роки*

* розраховано автором за даними Головного управління статистики в Миколаївській області

У Миколаївській області в середньому за 2007-2009 роки недержавними сільськогосподарськими підприємствами було вироблено 45,9% валової продукції сільського господарства (в порівнянних цінах 2005 року), в тому числі рослинництва - 58,3% і тваринництва - 19,9%. Практично решта виробництва сільськогосподарської продукції сконцентровано в господарствах населення: рослинництва - 38,5%, тваринництва - 78,4%.

Але господарська діяльність підприємств усіх організаційно-правових форм є низькоприбутковою. Однак рівень рентабельності сільськогосподарських підприємств Миколаївської області збільшився з 26,2% у 1995 році до 27,3% у 2008 році. І за 2007-2009 роки намітились тенденції до збільшення прибутків (табл. 2).

Таблиця 2

Економічні показники діяльності сільськогосподарських підприємств різних організаційно-правових форм господарювання Миколаївської області*

* розраховано автором за даними Головного управління статистики в Миколаївській області

Серед всіх організаційно-правових форм господарювання найбільш прибутково в 2009 році працювали приватні підприємства, в яких загальний рівень рентабельності досяг 26,8% і, зокрема, продукції рослинництва 28,0%. Щодо продукції тваринництва, то в даному році її виробництво було збитковим майже у всіх господарствах, зокрема, найбільший збиток понесли державні підприємства (-22,5%).

Виробництво зерна за 2007-2009 роки було найбільш рентабельне у державних підприємствах, приватних підприємствах (включаючи фермерські господарства) і господарських товариствах.

Кожна з досліджених форм господарювання має право на життя. Але у своїй більшості ці підприємства займаються лише вирощуванням сільськогосподарських культур, які мають високий рівень рентабельності (зернові, соняшник, ріпак). З одного боку вони розв'язують проблему використання земельних угідь, з іншого - створюють проблему зайнятості сільського населення. Такі підприємства не зацікавлені в розвитку сільських населених пунктів, поліпшенні їх благоустрою та добробуту населення. Як наслідок - селянин залишається без роботи, одержує мізерні виплати від здачі землі в оренду.

У третьому розділі "Перспективи розвитку та шляхи підвищення ефективності функціонування сільськогосподарських виробничих формувань різних організаційно-правових форм" розроблено цілісну систему механізмів створення нових організаційно-правових формувань на базі особистих селянських господарств шляхом їх трансформації у фермерські або інші приватні господарства, об'єднання в кооперативні та інтеграційні формування; запропоновано єдиний механізм переведення різних організаційно-правових формувань на органічне сільськогосподарське виробництво конкурентоспроможної, екологічно чистої продукції; обґрунтовано удосконалення орендних відносин.

Дослідженнями встановлено, що немає такої організаційно-правової форми аграрного виробництва ні в Україні, ні у Миколаївській області, яка була б універсальною, забезпечуючи в будь-яких умовах високу ефективність сільськогосподарського виробництва. Процес трансформації організаційної структури можна вважати засобом, який дозволить ефективно використовувати різноманітні економічні важелі і механізми, здатні покращити господарсько-фінансове становище сільськогосподарських підприємств.

Складовою частиною аграрного сектора України і Миколаївської області є господарства населення. Органи державної статистики відносять до них особисті підсобні господарства громадян та господарства членів колективних садівничих і городницьких товариств. Основою даної форми господарювання є особисті селянські господарства.

Але господарства населення, на нашу думку, не можна вважати перспективною формою сільськогосподарського виробництва. Це пов'язано з неможливістю дрібних господарств застосувати сучасні високопродуктивні машини та прогресивні технології виробництва сільськогосподарської продукції. А це є необхідною умовою зниження собівартості сільськогосподарської продукції до рівня, здатного забезпечити її конкурентоспроможність.

Анкетування селян стосовно їх відношення до форм господарювання на селі та бажання у них працювати показало, що жителі сіл, в яких утворились приватні сільськогосподарські підприємства (87,6%), віддають перевагу цій формі господарювання. З них хотіли б працювати саме з приватним підприємцем 57,5% опитаних, або здавати в оренду земельні частки (паї) фермеру - 30,1%.

Результати анкетування селян стосовно подальшої їх трудової діяльності показали, що найбільша їх чисельність (39% опитаних) виявила бажання співпрацювати з приватним сільськогосподарським підприємством, а найменша (5%) - самостійно господарювати (рис. 2).

Рис. 2. Результати анкетування селян стосовно подальшої їх трудової діяльності при визначенні організаційно-правової форми господарювання

В товариствах з обмеженою відповідальністю (ТОВ) передати в оренду свої земельні паї приватному власнику хотіло б майже 30%, сільськогосподарському виробничому кооперативу - 16,3%, а селянському (фермерському) господарству - 12,5%. Наші дослідження свідчать, що участь господарств населення в різних організаційно-правових структурах і їх трансформації слід здійснювати такими шляхами: трансформування у фермерські господарства або приватні підприємства; об'єднання в асоціації, кооперативи (виробничі і обслуговуючі); інтегруватися із сільськогосподарськими підприємствами, фермерськими господарствами з метою виробництва, переробки і збуту своєї продукції, одержання послуг від них і надання їм послуг робочою силою для виконання сезонних робіт; можливі інші варіанти в залежності від конкретних умов (рис.3).

Створення нових організаційно-правових структур за участю господарств населення дасть останнім можливість суттєво покращити умови виробництва і збуту своєї продукції, забезпечити концентрацію виробництва, що дасть можливість застосовувати міні-техніку, знизити затрати живої праці на виробництво одиниці продукції, покращити умови роботи і відпочинку селян та підвищити ефективність виробництва.

Рис. 3. Шляхи перетворення господарств населення в нові організаційно-правові формування

На нашу думку, необхідно сприяти розвитку великих і дрібних форм сільськогосподарського виробництва в єдності. Вони повинні не протиставлятися, а взаємно доповнювати одна одну. Між особистими селянськими господарствами і сільськогосподарськими підприємствами та фермерськими господарствами існують тісні економічні відносини, які необхідно розвивати і використовувати з максимальною ефективністю.

Зокрема, сільськогосподарські підприємства, а також частково фермерські господарства повинні надавати різноманітні послуги, з яких найпоширеніші - виконання технікою підприємств окремих агротехнічних робіт, зооветеринарне обслуговування поголів'я худоби. Крім того, сільське населення використовує транспортні засоби сільськогосподарських підприємств і фермерських господарств для здійснення вантажоперевезень.

Більш досконалою формою відносин між сільськогосподарськими підприємствами, фермерськими господарствами і особистими селянськими господарствами є їх кооперування для виробництва продукції, її переробки і збуту.

У період формування ринкових відносин в аграрній сфері надзвичайно важливою умовою виступає оренда землі. Вона являє собою реально функціонуючу складову ринку землі, що забезпечує тимчасовий перерозподіл її між землевласниками і землекористувачами. Виразом відносин орендодавця й орендаря виступає орендна плата.

На момент укладення більшої кількості договорів оренди нижня межа орендної плати була законодавчо встановлена на рівні 1,5% від грошової оцінки землі, тоді як на сьогоднішній день - 3%. Проведене опитування свідчить про те, що в більшості сільськогосподарських підприємств розмір орендної плати не перевищує законодавчо встановленої нижньої межі, а саме 129,3 грн за 1 га сільськогосподарських угідь в середньому по області за 2009 рік. Це можна пояснити відсутністю реальної конкуренції між орендарями на ринку оренди землі, низькою платоспроможністю та нестабільним фінансовим станом більшості сільськогосподарських підприємств-орендарів. Тому цілком логічним є невдоволення більшості опитаних селян (66,5%) розмірами орендної плати за земельні частки (паї) в усіх організаційно-правових формах, що підтверджують дані таблиці 3.

Таблиця 3

Результати анкетування щодо ставлення селян до розміру орендної плати*

* розраховано автором

Невирішеним залишається механізм припинення дії укладених договорів оренди земельної ділянки у випадку невиплати орендарем орендної плати, або часткової її виплати. За вимогою орендодавця договір оренди може бути розірвано лише за рішенням суду. Більшість селян не мають фінансових заощаджень, необхідних знань і можливостей брати на себе витрати, пов'язані з процедурою розірвання договорів оренди. Все це стримує процес пошуку ними ефективного і дбайливого господаря.

Одним із шляхів є органічне землеробство. Воно має значний потенціал, який може забезпечити економічні, соціальні та екологічні вигоди, а також сприяти сільському розвитку в Україні. В останні роки сільськогосподарські угіддя оброблялися з незначним використанням агрохімікатів і могли б бути швидко переведені на органічні методи господарювання за умов доступу на ринки органічної продукції й низьких витрат на сертифікацію. У багатьох випадках урожаї при органічному виробництві після завершення конверсійного періоду навіть вищі, ніж при традиційних методах господарювання. Таким чином, органічне сільське господарство пропонує можливості підвищити ефективність виробництва та його прибутковість як для великих агрофірм, так і для середніх і малих фермерських господарств.

Для надання господарству статусу виробника органічної продукції необхідно створити реальний план переходу, який спроможний забезпечити швидке переведення господарства на органічне виробництво. Якісний план переходу до органічного виробництва має включати створення практичної, урівноваженої органічної системи, зведення до мінімуму фінансових проблем під час перехідного періоду, забезпечення цілеспрямованого підвищення довіри виробників.

Виробник сільськогосподарської продукції, який бере на себе зобов'язання дотримуватися правил органічного виробництва та порядку безпечності та якості харчових продуктів має право звертатися до органів сертифікації для затвердження плану переходу на органічне виробництво.

Кроки з переходу на органічне землеробство:

Збір інформації про органічне виробництво та ринкову ситуацію, зустріч із виробниками органічної продукції.

Обговорення власних ідей з радниками у сфері органічного виробництва, прийняття основних рішень.

Отримання переліку стандартів та бланку заявки.

Отримання всіх необхідних документів для заповнення заяви.

Складання плану діяльності господарства у сфері органічного виробництва.

Заповнення та передача заявки до відповідного органу сертифікації.

Узгодження дати проведення перевірки та подальший збір інформації.

Проведення першої щорічної перевірки господарства.

Звіт інспектора перед сертифікаційним комітетом.

Отримання сертифікату про реєстрацію ліцензії на перший рік чи погоджувального листа.

До інституційно-правових проблем впровадження органічного землеробства в Україні відносяться:

відсутність відповідної законодавчої й нормативної бази, передусім базового закону про органічне землеробство та сертифікацію органічної продукції, узгодженого з вимогами міжнародного законодавства;

відсутність ефективної національної системи сертифікації та контролю органічних господарств і виробленої ними продукції;

відсутність відповідної внутрішньої інфраструктури (асоціацій/ спілок/ осередків виробників органічної продукції);

необхідність інтеграції в міжнародні структури (ЄС, IFOAM) та забезпечення доступу на зовнішні ринки органічної продукції;

необхідність належного інформаційного забезпечення.

Однак все ж таки, головною проблемою ринку органічної продукції в Україні - брак належної нормативно-правової бази. Доки механізми сертифікації органічної продукції не буде затверджено законодавчо, сумлінні виробники зазнаватимуть збитків через нечесних конкурентів, а покупці - через нечесних виробників.

Підсумовуючи, можна окреслити план дій на найближчий період та на перспективу, в якому знайшли відображення такі напрями діяльності, які залишаються актуальними і сьогодні:

популяризація органічного землеробства та підвищення екологічної свідомості українських агровиробників шляхом висвітлення його переваг у засобах масової інформації, проведення тематичних семінарів і конференцій, а також через мережу існуючих дорадчих служб;

сприяння створенню асоціацій і спілок фермерів, що займаються вирощуванням органічної продукції, налагодження зв'язків із міжнародними організаціями органічного руху, західними виробниками органічної продукції та вивчення їх досвіду;

проведення маркетингових досліджень стосовно потенційних експортних ринків для української органічної продукції та розвитку внутрішніх ринків;

створення національної системи сертифікації органічних господарств та продукції максимально узгодженої з вимогами світових стандартів.

Партнерство держави, приватного бізнесу та громадськості, засноване на такому діалозі, могло б допомогти в погодженні різних інтересів, в запровадженні адекватного органічного законодавства і ефективних систем контролю, а також в створенні сприятливих умов для загального розквіту органічного сільського господарства в Україні.

Висновки