Історія становлення економіки

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

1. Стабілізація товарно-грошового обігу радянської держави в 20-гі роки XX століття

1.1 Економічна концепція Г.Я. Сокольнікова та грошова реформа 1922-1924 року

1.2 Фінансова політика та її вплив на соціально-економічний розвиток держави

2. Імміграція, протекціонізм, промисловий переворот

3. Економічні причини Другої світової війни

Тести

Список використаної літератури

1. Стабілізація товарно-грошового обігу радянської держави в 20-ті роки XX століття

1.1 Економічна концепція Г.Я. Сокольнікова та грошова реформа 1922-1924 року

Результатом невпинного друкування совзнаков для покриття бюджетного дефіциту, природно, була найжорстокіша інфляція що поступалася хіба що німецькій гіперінфляції. У 1922 р. в обіг були випущені нові совзнаки, вартістю 10 тисяч старих соврублів але вже в такому 1923 р. ще більш нові совзнаки обмінювалися за курсом 1 до 100 знаків зразка 1922 р. і 1 до 1 000 000 старого.

Наприкінці 1922 року в обіг, паралельно із совзнаками, були введені радянські червінці -- золоті банкноти, прирівняні до царської десятирублевої монети. Вони на чверть були забезпечені золотом, а на 3/4 короткостроковими зобов'язаннями і високоліквідними товарами, але на золото не розмінювалися -- така була принципова позиція наркомфіна Сокольникова, у кабінеті якого висів транспорант з гаслом -- «Емісія -- є опіум для народного господарства». Не використовувалися червінці і для покриття бюджетного дефіциту. 3 15 лютого 1924 року друкування совзнаків було припинено і почався поступовий обмін уже випущених на червінці, п'ятірки, трійки, рублі і розмінну монету за курсом 1 рубль за 50000 совзнаків зразка 1923 року, 5 000 000 -- зразка 1922 і 50 000 000 000 -- більш ранніх випусків, що був до середини 1924 р. завершений. До цього часу бюджетний дефіцит зусиллями Сокольникова істотно скоротився і був прийнятий декрет, що заборонив емісію паперових грошей для покриття дефіциту.

Після стабілізації національної валюти курс золотого рубля виріс з 2,2 до 0,9 рублів за долар, почалося формування радянської банківсько-кредитної системи. грошовий радянський економічний сокольніков

Крім Держбанку, на який було покладено емісійні й обліково-контрольні функції, були організовані Промбанк -- для фінансування промисловості, Електробанк -- для кредитування електрифікації, Зовніторгбанк -- для зовнішньої торгівлі, Це-комбанк (майбутній Житсоцбанк) -- для комунальних платежів і житлового будівництва. Сільгоспбанк -- для фінансування сільського господарства.

У 1923 році була проведена податкова реформа, за якою основна роль оподатковування була перенесена з прибуткового податку на промислові підприємства, що стали перераховувати 70% від прибутку в бюджет, який протягом декількох таких років був дефіцитним. У січні 1926 року Сокольников під тиском «червоних директорів» був усунутий з посади наркомфіна і емісія відновилася.

Уже в 1926 році грошова маса зросте в 1,5 рази, відновиться інфляція, загостриться дефіцит. Згодом Сокольников буде репресований як «ворог трудового народу».

1.2 Фінансова політика та її вплив на соціально-економічний розвиток держави

Вирішивши збройним шляхом питання про владу в Україні на свою користь, російські більшовики почали докорінну ломку всіх соціально-економічних відносин. Характерною ознакою економічного життя в перші роки радянської влади були згортання виробництва, нестача харчів та палива, безробіття. Така ситуація значною мірою була спричинена політикою самих більшовиків, які, здійснюючи свою програму, прагнули негайно встановити т. зв. соціалістичний лад, перетворивши народи колишньої царської Росії, у т. ч. й український/на об'єкт небаченого за масштабом і жорстокістю експерименту.

З метою виконання більшовицької програми, а також для забезпечення продовольством Червоної армії, сотень тисяч радянських чиновників та населення промислових центрів навесні 1919 р. на території Маріонеткової Української Соціалістичної Радянської Республіки (УСРР) було введено жорстку економічну політику під назвою "воєнного комунізму". Політика "воєнного комунізму" передбачала націоналізацію всієї землі, промислових підприємств, роргівлі, примусову трудову мобілізацію, ліквідацію товарно-грошових відносин, централізований розподіл продуктів і товарів. Під партійний контроль було взято фінанси. Нова влада заборонила діяльність
банків, провела конфіскацію золота та інших цінностей на користь Рад. Фінансове господарство України підпорядковувалося фінорганам Росії. Паралельно відбувалось одержавлення промисловості. Його здійснювала Вища рада народного господарства Росії (ІЗРНГ), утворена 1 грудня 1917 р. В Україні були сформовані філії ВРНГ, які не мали ніякої автономії. Постановою ВРНГ від 22 січня 1918 р; державною власністю Російської федерації були оголошені акціонерні товариства "Продамет" і "Кровля". Було націоналізовано і оголошено власністю Російської федерації 9 з 15 великих металургійних заводів України, які виплавляли 80 % чавуну і сталі, 230 великих шахт, суднобудівні заводи Півдня, ряд підприємств Харкова, Катеринослава та інших міст.

Протягом 1920 р. в Україні було націоналізовано понад 11 тис. підприємств. Характерно, що державні підприємства, як правило, в умовах розрухи не діями. Сотні тисяч робітників залишалися без роботи, змушені були виїжджати у село.

Проте найголовнішим питанням для більшовиків и Україні було питання про хліб. Після проголошення радянської влади в Харкові вони стали відправляти в центральну Росію ешелони з хлібом. До 1 березня 1918 р. щоденно з України в Росію вирушало по 140 вагонів з продовольством, з 1 березня -- по 300, а ;і 1 квітня -- по 400 вагонів. Вивіз хліба супроводжувався реквізиціями, насильством над селянством, здійснювався терор над українським селом. 11 січня 1919 р, Раднарком Російської Соціалістичної Федеративної Радянської Республіки (РСФРР) ухвалив декрет про продрозкладку, дія якого з березня поширилася й на Україну. Згідно з продрозкладкою, селяни зобов'язані були здавати більшовицькій владі всі надлишки і навіть частину необхідної їм сільськогосподарської продукції, перш за все хліба. Були створені спеціальні продовольчі загони. З метою їх зміцнення до продзагонів було мобілізовано майже 15 тис. робітників, у т. ч. понад 2 тис. членів більшовицької партії. Влітку 1920 р. завдання щодо продрозкладки було покладено на 1-шу кінну армію С. Будьонного, що перекидалася на радянсько-польський фронт. Під охороною військових загонів більшовицькі комісари шуліками налітали на села, конфісковуючи зерно, інші продукти. Тим не менше, селянство відмовлялося здавати хліб і до липня 1920 р. загальний план продрозкладки, що становив 153 млн пудів хліба, було виконано лише на 10 %.

Опорою більшовицького режиму в українському селі стали комнезами -- комітети незаможних селян, число яких на 1 листопада 1920 р. становило 10 799. їх члени, маючи переваги при розподілі землі, були звільнені від податків і отримували 10--20 % "здобичі". Ці "надзвичайні революційні органи" діяли проти основної частини селянства. З їх допомогою матеріальна база заможних господарів України була вкрай підірвана. Значна частина селянства зовсім припинила виробництво.

Водночас із загостренням дефіциту продуктів харчування великі райони Півдня України (насамперед --Донецьку, Запорізьку, Катеринославську, Миколаївську та Одеську губернії), Поволжя та Північного Кавказу охопила посуха, наслідком чого став голод 1921--1923 рр. Лихо зростало: у грудні 1921 р. голодувало 12 % населення України, у січні 1922 р. --20 %, а в травні -- вже 48 %, тобто не менше 10 млн осіб. Особливо болісно цей голод відбився на дітях. В Україні в червні 1922 р. голодувало до 2 млн дітей. Нерідко вони залишалися безпритульними навіть при живих батьках. Матері, які втрачали на дію на порятунок дітей, залишали їх у дитячих будинках або просто на вулиці. Газети повідомляли про відчай людей, які харчувалися сурогатами й були доведені внаслідок голодного психозу до людоїдства.

Становище ускладнювалося тим, що в кризових ситуаціях більшовики визначали свою політику, виходячи з єдиного критерію: як би не послабити власної диктатури. Тому перевага в продовольчому постачанні надавалася промисловим районам, а не голодуючим у сільській місцевості. Згуртовані й голодні робітничі колективи були набагато небезпечнішими, аніж розпорошені селяни.

Проте не до всіх селян більшовицький уряд ставився однаково. За словами відомого історика О. Кульчицького, поволзьким селянам і біженцям з Поволжя в Україні надавалася хоч якась допомога, нерідко за рахунок України. Але про голодуючих українських селян держава постаралася забути. Галетам було заборонено висвітлювати становище у південних губерніях України (цю блокаду було знято лише в 1922 р.). Було опрацьовано й техніку замовчування пануючого в Україні голоду. 4 серпня 1921 р. політбюро ЦК КП(б)У (центрального комітету комуністичної партії (більшовиків) України) прийняло резолюцію, що не потребує пояснень: "Вказати губкомам, що під час проведення кампанії необхідно розрізняти заклик до боротьби з голодом в Росії від боротьби з неврожаєм на Україні, де допомога місцям, що постраждали від неврожаю, могла бути цілком надана своїми губернськими або повітовими засобами".

Замовчування продовольчої кризи на Півдні України дало змогу використовувати хлібні ресурси виключно для голодуючих РСФРР. Для них вилучались навіть мізерні зернові запаси неврожайних українських губерній. У Росію спрямовувалися майже всі надходження голодуючим від кампанії допомоги іноземних благодійних організацій, таких як Американська адміністрація допомоги, фонд Нансена та ін. Тільки в грудні 1921 р., коли продовольчі ресурси України були значною мірою виснажені, а на Півдні зросла смертність від голоду, центральний уряд послабив податковий тягар. Завдання щодо вивозу українського хліба до РСФРР було зменшено з 57 до 27 млн пудів. Водночас уряд УСРР дістав дозвіл оголосити частину потерпілих від посухи губерній республіки голодуючими, але без надання їх населенню пільг, якими користувалися голодуючі Росії, -- повного звільнення від податку і продовольчого забезпечення за рахунок загально-федеративного продовольчого фонду. Республіканські органи влади могли допомагати українським голодуючим, але виключно за рахунок внутрішніх коштів і за умови переважного забезпечення голодуючих РСФРР. На початку січня 1922 р. голові Раднаркому УСРР дозволили звернутися за допомогою до міжнародних організацій.

Підрахунки фахівців переконливо підтверджують, що у 1921--1922 рр. хлібний дефіцит степових губерній України становив майже 25 млн пудів. У той же час до РСФРР було вивезено 27 млн пудів зерна. Наступного року ситуація повторилася. Крім того, з осені 1922 р., незважаючи на голод, партійно-державне керівництво Росії зробило перші спроби експорту хліба (з України в цей час було забрано не менше 15 млн пудів зерна). А щоб це не виглядало аморально, було оголошено, що врожай 1922 р. припинив голод. Принцип "недоїмо, але вивеземо", котрим керувалися царські міністри, трансформувався в інший: "помремо, але вивеземо". Як наслідок, го-лод у південних губерніях України протримався аж до середини 1923 р.

Була ще одна причина трагедії 1921--1923 рр. Посиливши руйнівну та спустошливу дію природних явищ (посухи та неврожаю) численними конфіскаціями продовольства, офіційна центральна влада фактично вперше апробувала голод як ефективний засіб придушення антибільшовицького повстанського руху, яким було охоплене українське село. За офіційними даними, наприкінці 1920 -- на початку 1921 р. тільки у великих повстанських загонах налічувалося понад 100 тис. осіб. Знешкодити їх каральними акціями не вдалося. Тому в 1921 р. в Україні було вперше запроваджено терор голодом.

Конфіскуючи продовольчі рештки навіть у селян південних губерній, більшовики допомагали природному лихові подолати селянський повстанський рух, небезпідставно вважаючи, що голод впорається І повстанцями краще, ніж каральні експедиції.

Загалом голод 1921--1923 рр., за приблизними оцінками, коштував Україні до 1,5--2 млн жертв.

Катастрофічне становище в економіці призвело до різкого зростання невдоволення більшовиками. Воно вилилося у військові заколоти, великі робітничі страйки та селянські повстання, які охопили Ротно та Україну. Наполегливі спроби більшовиків у 1918--1921 рр, побудувати, відповідно до своєї програми, безтоварну централізовану економіку завершилися крахом. У 1921 р. більшовики та їх вождь 15. Ленін були змушені визнати повний провал політики "воєнного комунізму" і перейти до нової економічної політики (непу).

Основними складовими непу були: відновлення торгівлі та товарно-грошових відносин; введення стійкої грошової одиниці, надання їй конвертованості; дозвіл приватної торгівлі; денаціоналізація середніх та дрібних підприємств, повернення їх старим власникам; введення господарчого розрахунку на підприємствах (право продажу понадпланової продукції); дозвіл іноземних концесій (передача на певних умовах і на певний термін права експлуатації окремих державних об'єктів); відновлення матеріальних стимулів виробництва, розвиток кооперації та оренди; зменшення державного втручання в економіку; заміна продрозкладки продподатком. Неп мав забезпечити виживання більшовицького режиму в умовах міжнародної ізоляції і масових виступів населення. Проте ленінська партія погоджувалася лише на тимчасовий компроміс із підприємництвом і не збиралася відмовлятися від мрії створити "соціалістичну економіку". Саме тому уряд залишав за собою контроль за такими "командними висотами" в економіці, як важка промисловість, банки, транспорт, зовнішня торгівля.

У сільському господарстві неп передбачав цілу систему заходів, серед яких найголовнішим була заміна продрозкладки продподатком. Розмір продподатку визначався напередодні посівної й був у два рази меншим, ніж розмір продрозкладки, передбаченої на 1921 р. Селянам дозволялося продавати надлишок продукції на ринку, організовуватися у кооперативи, а також орендувати землю та використовувати найману працю.

У промисловості, згідно з непом, передбачалося повернення дрібних та середніх підприємств їх власникам, проведення децентралізації управління промисловістю. Підприємства могли об'єднуватися у трести. Була відмінена обов'язкова трудова повинність, створювались умови для формування ринку робочої сили. У промисловості також дозволялося використання найманої праці та оренди. Під час проведення нової економічної політики залучався іноземний капітал шляхом створення концесій та спільних підприємств.

У галузі торгівлі створювалися умови для розвитку трьох її форм: приватної, державної та кооперативної, організовувались ярмарки. У1922--1924 рр. було введено в обіг нову грошову одиницю -- червонець, який дорівнював 10 золотим карбованцям, став конвертованим і сприяв оздоровленню економіки в цілому. Була введена єдина система податків, створювалися ощадні каси та Ощадний банк.

Політика непу була неоднозначно сприйнята деякими діячами компартії України, які виступили проти заміни продрозкладки продподатком. Але, не зважаючи на це, нові віяння поширилися й на українських землях. З 1923 р. працелюбне українське селянство почало швидкими темпами підвищувати продуктивність праці у своїх господарствах. У 1927 р. в Україні обробляли землі більше, ніж у 1913 р., на 10 %, а виробництво зерна вже у 1925 р. досягло довоєнного рівня.

Неп сприяв розгортанню кооперативного руху. Сформувалася єдина система кооперації: споживчої, сільськогосподарської, кредитної, виробничої. Вона сприяла підвищенню продуктивності праці, заготівлі й збуту продукції, ефективному кредитуванню селянських господарств.

2. Імміграція, протекціонізм, промисловий переворот

Імміграція - в'їзд іноземців у країну на тимчасове чи постійне проживання.

Протекціонізм - економічна політика держави, спрямована на захист національної промисловості й сільського господарства від іноземної конкуренції шляхом установлення високого заборонного мита на іноземні товари.

Промисловий переворот - перехід від ручного, ремісничо-мануфактурного виробництва до великого машинного фабрично-заводського, впровадження у виробництво і транспорт робочих машин і механізмів, які замінили ручну працю людей, парових двигунів, створення самостійної машинобудівної галузі.

3. Економічні причини Другої світової війни

Для України друга світова війна почалася у вересні 1939 р. Згідно з пактом Молотова -- Ріббентропа Радянський Союз зайняв західноукраїнські землі. В 1940 р. до Української РСР була приєднана Буковина. В 1939 -- 1940 рр. на західноукраїнських землях націоналізовано 2,5 тис. підприємств. "Найиопулярнішим" заходом нової влади стала експропріація польських землевласників і обіцянка перерозподілити між селянами їхні землі.

Радянська влада асигнувала значні кошти на реконструкцію промислових підприємств. Зі східних районів направили ешелони з верстатами, обладнанням, машинами. Особливо велику увагу приділяли підприємствам харчової, легкої, місцевої промисловості. На початок німецько-радянської війни 1941 р. у Західній Україні фактично було ліквідовано безробіття. Будівництво і реконструкція фабрик і заводів збільшили потребу в робочих місцях. Одночасно розпочалося переселення робітників у східні райони України. Так, з вересня 1939 р. по червень 1941 р. із Західної України на підприємства Донбасу виїхало 17 тис. робітників.

Проте демонтаж соціально-економічної інфраструктури негативно вплинув на розвиток господарства у західних областях. На кінець 1939 р. було конфісковано і перерозподілено понад 2 мли га землі. Бідняцькі господарства звільнялися від сплати податків. У тяжких умовах опинились господарства заможних селян. Вони були обкладені високими податками.

Уже в 1940 р. виникли перші колгоспи. До середини 1941 р. було колективізовано близько 13 % селянських господарств. Створено 182 машинно-тракторні станції, які обслуговували понад 1,5 тис. колгоспів, а також індивідуальні господарства.

Насильницька колективізація призвела до соціальної напруги. Небажання галицьких і волинських селян вступати в колгоспи викликало репресії з боку влади. Репресіям піддавались насамперед заможні селяни.

Ліквідація старої системи управління супроводжувалася засланням службовців держапарату, органів суду, прокуратури, поліції разом з їхніми родинами. Відразу після вступу радянських військ почались арешти й виселення колишніх функціонерів старих політичних партій, великих і малих підприємців, поміщиків, осадників, заможних селян. Жертвами сталінізму стала значна кількість інтелігенції -- адвокати, вчителі, вузівські викладачі, діячі культури.

Як метод політичного переслідування чи адміністративного покарання широко використовувався такий вид репресій, як депортація. Уже восени 1939 р. перша хвиля депортації охопила польських осадників, які виселяли
ся разом із сім'ями. Протягом грудня 1939 -- березня 1940 рр. із Західної
України та Західної Білорусії було депортовано понад 137 тис. чол. їх
виселяли в північно-східні області РРФСР, Комі АРСР і Казахстану.

Друга хвиля депортації прокотилась у квітні 1940 р., коли було вивезено заможних селян -- "куркулів" (до 6 тис. сімей із Західної України та Західної Білорусії). Всього із Західної України в 1939--1940 рр. було вислано до Сибіру, Поволжя, Казахстану та на Північ, за різними підрахунками, від 10 до 20 % населення. Чимало невинних людей, яких німецько-радянська війна застала в місцевих тюрмах, було знищено.

В умовах сталінського тоталітарного режиму залишалося важким політичне та соціально-економічне становище населення східних областей України. За рахунок жорстокої експлуатації робітників та інженерно-технічних працівників, а також мілітаризації економіки напередодні німецько-радянської війни зростало промислове виробництво. Якщо у 1937 р. випуск продукції важкої промисловості (в межах території Української РСР 1939 р.) становив 16,2 млрд крб. за ціпами 1926/27 рр., то у 1940 р. -- 22,4 млрд крб. Змінювалася галузева структура промисловості. У 1940 р. частка виробництва засобів виробництва (група А) в Українській РСР становила 62 % проти 36 % у 1913 р., предметів споживання (група Б) -- 38 проти 64 % у 1913 р. Україна була головною вугільною та металургійною базою СРСР. У 1940р. вона давала: вугілля -- 50,5 % загальносоюзного виробництва, залізної руди -- 67,6, сталі -- 48,8, чавуну -- 64,7 %.

Україна стала одним з основних районів СРСР з виробництва зернових
і технічних культур, продуктивного тваринництва, її сільське господарство
давало третину союзного виробництва зерна і 60 % врожаю цукрових буряків. Наприкінці 30-х -- па початку 40-х років значно розширилися посівні площі, поліпшилась їх структура, зросла врожайність сільськогосподарських
культур. У 1940 р. урожайність зернових культур становила 12,4 ц/га і перевищувала рівень 1913 р. на 3 ц, соняшнику -- відповідно 13,1 ц/га і 3,8 ц, картоплі101 ц/га і 22 ц. Однак погектарний збір цукрових буряків був дещо нижчим: 158 ц/га в 1940 р. проти 167 ц/га в 1913 р.

Деякі позитивні зрушення відбулись у торгівлі. Роздрібний товарообіг державної та кооперативної торгівлі Української РСР у 1940 р. порівняно з 1937 р. збільшився па 34,6 % і загальний його обсяг досяг 3202,8 мли крб. З них на роздрібну торгівлю припадало 2817,2 мли крб., а па громадське харчування -- 385,6 мли крб. Проте це не відповідало реальним потребам населення. До того ж ринкові фонди в розрахунку па одну людину в 1940 р. навіть зменшилися. Повільно зростали реальні доходи населення. Так, реальна заробітна плата робітників і службовців народного господарства з 1937 по 1940 р. збільшилася лише па 12 %.

У червні 1941 р. розпочалася німецько-радянська війна. За чотири місяці майже вся Україна була окупована німецькими військами. До грудня 1941 р. німці контролювали територію Радянського Союзу, на якій проживало 42 % населення, і велику частину його економічного потенціалу.

Господарство України з початку війни було переорієнтовано на потреби оборони. Більшість промислових підприємств було поставлено в умови воєнного часу і форсувало виробництво. Особливо велика потреба виникла у металі. Значно збільшили виробництво металургійні заводи. З початком масової мобілізації виникла потреба у робочих місцях, па які замість мобілізованих чоловіків ставали жінки, підлітки і пенсіонери.

У тяжкі умови було поставлено сільське господарство. Більшість районів Західної та Правобережної України були швидко окуповані німецькими військами. Провести евакуацію чи зібрати урожай тут не встигли. В лівобережних областях почалося форсоване збирання хліба. До колгоспів були доведені високі норми здачі хліба. Працівники сільського господарства 15 східних областей України до 10 жовтня вивезли па державні заготівельні пункти 143 249 тис. т зерна. План хлібоздачі був виконаний па 28,5 %. В цей самий час трудівники українського села здали державі багато тваринницької продукції. До 20 вересня план поставок м'яса було викопано на 80,5 %, до 10 вересня плай здачі молока -- па 68,3 %, яєць -- па 58,4 %.

Там, де це було можливо, все зерно збирали і здавали па заготівельні пункти, а там, де це було неможливо, його спалювали. Згоріли тисячі гектарів збіжжя. Знищували й худобу, сільськогосподарський реманент. По відношенню до України було застосовано тактику "спаленої землі". Всі промислові підприємства, які могли б використати окупанти, знищувалися. Страхітливих руйнувань зазнав Київ. Радянськими військами, що відступали, знищувалися підприємства, багато пам'яток архітектури. В Донбасі було затоплено майже всі шахти, зруйновано гігантський комплекс заводів та Дніпросталі, всі 54 домни республіки, висаджено в повітря всі мости через Дніпро, зруйновано тисячі кілометрів залізничних колій, телеграфних ліній тощо.

Уже з самого початку війни відбувалася масова евакуація па Схід заподів, кваліфікованих робітників, вчених і фахівців. Лише до листопада 1941 р. з України було вивезено в Росію, Середню Азію більш як 500 великих підприємств. Всього з України було евакуйовано близько тисячі заводів, понад 4 мли осіб, відповідно з Києва --' 197 підприємств і 300 тис. осіб. Харківський тракторний завод, переобладнаний для випуску танків, було демонтовано та евакуйовано разом із 4673 фахівцями й обслуговуючим персоналом. З України було евакуйовано 212 тракторів, більш як 6 мли голів худоби, 1,6 мли т шкур, хутра тощо. Евакуйовані підприємства розміщувалися на виробничих площах заводів Уралу та Східного Сибіру. Майже все устаткування з українських електростанцій було вивезено й встановлено на нових станціях. Проте багато підприємств, що були евакуйовані, не змогли налагодити виробництво, їх було розукомплектовано.

Більшість евакуйованих робітників перебувало у тяжкому матеріальному становищі. Робочий день було збільшено до 10-- 12 годин, а па деяких підприємствах він становив 14 годин.

У серпні 1941 р., повністю нехтуючи національними прагненнями українців, Гітлер наказав розбити територію України на окремі адміністративні одиниці. Найбільша з них, під назвою Рейхскомісаріат Україна, обіймала Правобережжя і більшу частину Лівобережжя з центром у місті Рівне. Німці перетворили Галичину па один з районів генерального губернаторства Польщі. Буковина й частина Східної України, включаючи Одесу, були передані Румунії (союзникові Німеччини) й стали називатися Траисиістрією. Наближені до лінії фронту східні землі в околицях Харкова залишалися під юрисдикцією німецької армії.

Гітлерівський режим поставив перед собою завдання підкорити та колонізувати Україну, знищити її народ.

Навіть побіжний перелік втрат свідчить про той страшний відбиток, що його наклала друга світова війна на Україну та її населення. Мінімум 5,3 мли чол. або кожен шостий мешканець України загинув у цій війні. 2,3 мли українців було вивезено для примусової праці у Німеччину. Цілком чи частково було зруйновано понад 700 великих і малих міст та 28 тис. сіл, внаслідок чого безпритульними лишилось 10 мли осіб. Втрати в економіці були величезними. Знищення понад 16 тис. промислових підприємств означало втрату великої частини того, що Україна здобула такою великою ціною у 30-х роках. Підраховано, що загальні збитки, завдані Україні та її економіці, становили 40 %.

Страхітлива жорстокість нацистської влади виявилася також у ставленні до міського населення та інтелігенції. Було різко обмежено надходження продуктів харчування в міста. У майбутньому німці планували перетворити Україну на аграрну країну. Німеччині самій були потрібні ті продукти, що їх споживали українські міські мешканці. В результаті голод став звичайним явищем, а багато жителів міст змушені були перебиратися до села. Київ, наприклад, втратив більше 60 % жителів. Населення Харкова, яке па початку німецької окупації становило 700 тис, зменшилося та 230 тис. чоловік.

Промислові підприємства, які залишилися неушкодженими, окупанти оголосили власністю Німеччини, влили до імперських фірм, використовували для ремонту воєнної техніки, виготовлення боєприпасів. Частину підприємств повернули колишнім власникам.

Німці зберегли колгоспи під своїм наглядом, у дещо зміненій формі та під іншою назвою. Так українські селяни швидко втратили надію на те, що новий режим ліквідує колгоспи. Вони змушені були тяжко працювати на своїх нових поневолювачів. 85 % усього постачання Німеччини продуктами з окупованих радянських територій припадало па Україну.

Тільки протягом 1943-- 1944 рр. окупанти вивезли з України до Німеччини: 9 мли т зерна, 622 тис. т м'ясних продуктів, 950 тис. т олії, 108 тис. т Масла, 400 тис. т цукру, 2,5 мли т корму для худоби. За цей час гітлерівці пограбували 27 910 колгоспів, 872 радгоспи і 1300 машинно-тракторних Станцій. В ході каральних акцій нацисти знищили 256 сіл.

Гітлерівці насаджували "нову земельну аристократію", тобто створювали німецьку касту феодалів. Під час окупації в Україні було створено 1215 маєтків загальною площею понад 6,3 мли га. Було розроблено заходи, спрямовані на організацію на селі хуторських господарств з "українців німецького походження" (німецьких колоністів, так званих фольксдойчів). 15 жовтня 1942 р. окупаційна влада видала розпорядження про масове насильницьке вигнання українського населення з його власних земель і утворення па них спеціальних селищ ("хегепвальдів"). Лише у восьми західних областях України загарбники силою вигнали населення з 357 тис. селянських дворів. Грабуючи українських селян, фашисти широко практикували натуральні та грошові побори, що доповнювалися системою різноманітних штрафів і контрибуцій, які накладалися у вигляді покарань.

Відступаючи з України, гітлерівці, як і більшовики у 1941 р., вдалися до тактики "спаленої землі". У наказі своїм військам Гітлер наголошував: "Не можна допустити, щоб при відступі з України ми залишили після Себе хоч одну людину, хоч одну голову худоби чи мірку зерна. Ворогові повинна дістатися цілковито спалена і винищена земля". З 300-кілометро-пої смуги вздовж лівого берега Дніпра окупанти насильно вивезли велику кількість людей, а значні частини міст Полтави, Дніпропетровська, Кременчука спалили. Правобережжя не потерпіло від широкомасштабних руйнувань, хоча не змогло уникнути масової евакуації па Захід. Відступаючи, німці знищили майже всі відбудовані мости через річки, залізничні вузлові станції, порти тощо.

Тести

1. Виокремте твори, які є пам'ятками економічної думки епохи Стародавнього Єгипту:

а) „Проречення Іпусера”;

б) „Повчання Ахтоя, сина Дауфа, своєму синові Піопі”;

в) „Повчання гераклеопольського царя своєму синові Мерікара ”;

г) „Закони Ману”;

д) „Артхашастра”.

2. Хто із вчених Стародавнього Риму був ініціатором прийняття закону, що обмежував розміри земельних ділянок?

а) Луцій Колумелла;

б) Катон Старший;

в) брати Тіберій і Гай Гракхи;

г) Марк Теренцій Варон.

Список використаної літератури

1 .Лановик Б.Д., Матисякевич З.М., Матейко Р.М. “Економічна історія України і світу” - К.Вікар.1999.- 736 с.

2. Історія господарства: Україна і світ. Підручник. Лановик Б.Д., Матисякевич З.М., Матейко Р.М.-К.: Вища школа,1995.- 480 с.

3. Царенко О.М., Захарчук А.С. “Економічна історія України і світу”. Навчальний посібник.-К .: Університетьська книга . 2000.- 310 с.

4. Поляк Г.Б. Маркова А.Н. Істория мировой економики. М.: Юнити.2001.-720 с.

5. Лановик Б.Д. Україна і світ:історія господарства від первісної доби і перших цивілізацій до становлення індустріального суспільства .- К.:Генеза. 1994.-367 с.

6. Історія економічних учень: Підручник / Під ред. Л.Я.Корнійчука. - К.: КНЕУ, 2001. - 564 с.

7. Історія економічної думки України: Навч. посібник / Під ред. Р.Х.Васильєва, Л.П.Горкіна, Н.А.Петровської та ін. - К.: Либідь, 1993. - 272 с.

Размещено на Allbest.ru