Самозайнятiсть населення в умовах економічної кризи

Размещено на http://www.allbest.ru/

Самозайнятiсть населення в умовах економічної кризи

В кінці першого десятиріччя ХХІ століття доволі симптоматичною є та обставина, що показники майнового розшарування населення України відображують ситуацію соціальної драми, наочним виразом якої є масштабне зростання бідності. Вочевидь сучасна стратегія подолання бідності повинна бути пов'язана зі змінами технологічної моделі соціальної політики.

Враховуючи дану обставину, метою даного виступу є аргументація наукової позиції, що в суспільствах пострадянського типу при розробці стратегічних напрямків соціальної політики доцільно враховувати специфіку ціннісної дихотомії самозайнятості - вимушеної самозайнятості та продуктивної самозайнятості.

Насамперед зазначимо, що вітчизняними соціологами констатовано, що протягом останніх десяти років в Україні відбувався процес скорочення середнього класу - від 50% до 14-16%, що і є головною соціальною причиною зростання бідності . Окрім, того зберігалась тенденція сталого відтворення малозабезпечених соціальних верств, зміст якої засвідчує, що бідний «нижній клас» є соціальною основою сучасного українського суспільства. На думку С.Макеєва саме процесом втрати «домінантного статусу» робітничого класу в соціальній структурі українського суспільства, загальна чисельність якого за роки незалежності скоротилася більш ніж у 2 рази, можна пояснити причини росту бідності в Україні.

Істотним фактором, що додає даним наслідкам драматичний характер, є інфляція, яка є головною причиною знецінення доходів громадян. На старті ринкових реформ, в Україні інфляція прийняла характер гіперінфляції, яка і відкинула більшість населення за рису бідності. В Україні піком розвитку інфляційних процесів став 1993 рік, коли рівень інфляції перевищив 3300%. Відомо, що намагаючись зберегти свої заощадження і захистити їх від гіперінфляції мільйони людей ( і насамперед пенсіонери) стали жертвами шахрайства та обману з боку різних фінансових структур: банків, благодійних фондів, трастів, котрі після залучення величезних коштів населення під обіцяні високі відсотки задекларували себе банкрутами. Власне розвиток гіперінфляційних процесів у першій половині 90-х років досить чітко позначив і поклав початок, як справедливо вважають українські соціологи, такої якісної трансформаційної тенденції соціальної еволюції України як « шлях до бідності». Зазначимо, що незважаючи на те, що у першому десятиріччі ХХІ століття гіперінфляція в Україні була успішно подолана, загальний щорічний рівень інфляції, згідно ситі тики Світового банку, у цей період залишався доволі високим -він коливався на рівні 12-18%.

То ж про яку самозайнятість бідного населення йде мова? Формулюючи наш погляд щодо відповіді на це питання, доцільно підкреслити, що самозайнятість бідних верств українського суспільства - це вимушена самозайнятість. Вочевидь, що такий тип самозайнятості не можна вважати ефективним, оскільки він загалом здійснюється шляхом вимушеного стихійного продажу власних трудових здібностей робітника на ринку праці. За таких умов бідний робітник не маючи достатніх матеріальних ресурсів і ліквідних активів вимушено погоджується на мінімальні стандарти оплати праці, які пропонуються йому роботодавцем. Не є секретом, що навіть в мережі центрів Державної служби зайнятості України таким робітникам пропонується праця, оплата, розмір якої не відповідає визначеним мінімальним регіональним стандартам якості життя.

Слід також вказати, що саме з феноменами вимушеної самозайнятості і вимушеної праці чимало сучасних вітчизняних дослідників пов'язують розвиток тенденцій деформації системи трудової мотивації, особливо у молодих працівників . «Не праця, а злодійство і шахрайство - як справедливо вказує С.Катаєв - найчастіше стають засобами досягнення матеріального стандарту для молодих представників страти, що характеризується низькою освітою, низьким статусом професії , проживанням у невеликих містах». Харківські соціологи Ю.Сорока та Т. Зуб констатують, що бідні працівники типово досить своєрідно оцінюють і статусні позиції багатих роботодавців, «застосовуючи до них епітети, які акцентують антисоціальний або злочинний характер їх діяльності, зокрема таких, як «спекулянти»,«злодії»,«бандити» .

Вочевидь, що дієвою альтернативою «вимушеної само зайнятості» повинна бути «продуктивна самозайнятість», яка загалом притаманна середньому класу. Зазначимо, що у найбільш виразному вигляді феномен продуктивної самозайнятості поєднується зі стабільним відтворенням підприємницької моделі трудової поведінки. Адже саме підприємці, як типові представники середнього класу, маючи необхідні матеріальні активи, та соціальну репутацію, що відкриває доступ до кредитних ресурсів, як свідчить світовий досвід, реально спроможні створити різноманітні моделі продуктивної діяльності в усіх сферах суспільного життя.

Сучасний етап розвитку української економіки характеризується появою негативних явищ у соціальній сфері та на ринку праці. Зокрема, зростає відплив частини населення із офіційного сектора економіки до неформального, відбувається погіршення правового та економічного становища найманих працівників, різке падіння рівня заробітної плати, зниження загального добробуту населення, поширення і поглиблення бідності.

Власне проблема бідності сьогодні є найболючішою для сучасного розвитку українського суспільства. Адже ряди бідних, крім традиційно малозабезпечених верст населення (пенсіонерів, багатодітних і неповних сімей, інвалідів), поповнюють працюючі громадяни, доходи яких не забезпечують не тільки підтримання мінімально пристойного життя, але й роблять проблематичним фізіологічне виживання самої особи. Щоб вижити в сучасних умовах господарювання значна частина населення України змушена вдаватися до пошуку додаткових джерел заробітку, якими нерідко стають доходи від неформальної зайнятості. По своїй суті, остання постає однією із соціальних проблем економічної лібералізації в Україні і розглядається як прояв механізму саморегуляції економіки, як вимушена форма адаптації населення до сформованої соціально-економічної ситуації, а для багатьох верст населення ївона стала ще й способом вертикальної мобільності.

Упродовж останніх років вивченню феномену неформальної зайнятості приділяється все більше уваги. Зумовлено це, насамперед, зростанням її масштабів, потребами статистичної оцінки, а також значним впливом неформальних процесів на загальноекономічну ситуацію в державі. Вагомий внесок у дослідження зазначеної проблеми здійснено українськими вченими, зокрема А. Баландою, Е. Лібановою, В. Мортіковим, О. Макаровою, І. Петровою, М. Соколик та ін.

Попри численні дослідження, питання неформальної зайнятості залишається досить відкритим і потребує детальнішого вивчення та аналізу. Актуальними є дослідження причин зростання неформальної діяльності, аналіз проявів, визначення заходів економічної та соціальної політики її обмеження.

Загалом неформальна зайнятість охоплює певну сукупність робочих місць на підприємствах і в організаціях формального сектору та трудову діяльність у неформальному секторі або в домашніх господарствах, тобто загальну кількість працюючих на неформальних робочих місцях протягом звітного періоду. Відтак до неформально зайнятих належать:

- працюючі за свій рахунок або роботодавці, які мають власні підприємства в неформальному секторі;

- наймані працівники, які мають неформальні робочі місця на підприємствах формального сектору, на підприємствах неформального сектору або як оплачувані домашні працівники, найняті домашніми господарствами;

- неоплачувані працівники сімейних підприємств незалежно від того, працюють вони на підприємствах формального чи неформального сектору;

- члени неформальних виробничих кооперативів.

Характерними ознаками неформального сектору є незареєстрованість, нестабільність, негарантованість трудових відносин, відсутність належного управління, яке б забезпечувало узгодженість різних видів неформальної діяльності в системі поділу праці, ризикованість, нерегулярність, часто випадковість діяльності, недекларованість та нестабільність доходів, відсутність соціального захисту. Із позицій методів управління головною ознакою є відсутність стандартного бухгалтерського обліку.

Водночас, неформальний сектор не є монолітним. У даному аспекті його основною варіативною ознакою є різноманіття видів діяльності, що приносять дохід. Відповідно до цього, у його внутрішній структурі можна виділити певні підсегменти. Так, за способом здійснення неформальної економічної діяльності й отримання доходів розрізняються індивідуально зайняті; працівники та власники незареєстрованих виробничих одиниць; офіційно не оформлені працівники на зареєстрованих підприємствах; працівники формального сектору, які здійснюють необліковану діяльність на своєму робочому місці; працівники формального сектору, які отримують доходи від необлікованої, прихованої від оподаткування діяльності своїх підприємств. Крім того, суб'єктів неформальної зайнятості можна диференціювати за статусом зайнятості: це особи, зайняті тільки в неформальному секторі, і особи, котрі суміщають працю у формальному і неформальному секторах (для яких зайнятість у неформальному секторі є вторинною).

За оцінками експертів, до неформального сектору економіки, на різних умовах, залучене практично все населення України. Основними причинами поширення неформальної зайнятості населення є:

- високе навантаження на фонд заробітної плати;

- дефіцит гідної роботи в офіційному секторі економіки і порушення роботодавцем прав найманих працівників;

- зміна трудових мотивацій населення в бік прагнення самостійності в роботі;

- недосконалість і незрозумілість нормативно-правової бази, яка регулює ринок праці та зайнятості;

- нерегульована трудова міграція населення - як зовнішня, так і внутрішня, - представники якої значною мірою стають неформально зайнятими.

Для визначення загальних обсягів зайнятості в неформальному секторі застосовують різноманітні методи обліку, що дають різні результати. Оцінки результатів неформальної економічної діяльності в Україні, які зустрічаються в літературі, ґрунтуються на даних вибіркових досліджень, соціологічних опитувань населення й експертів, аналізі записів податкових книг. Для оцінки кількості неформально зайнятих використовуються також макроекономічні розрахунки. Загалом для визначення масштабів неформальної діяльності використовують дві групи методів: мікрометоди (прямі методи) та макрометоди (опосередковані методи).

До мікрометодів відносять:

1) аналіз записів у податкових книгах, який полягає у вивчені документації щодо обліку осіб, які ухиляються від сплати податків;

2) опитування населення та експертів про участь у неформальній економічній діяльності;

3) метод товарних потоків, коли вивчається шлях товарів і послуг від виробника до споживача, а також зіставляються дані щодо ресурсів товарів та послуг і їх використання.

До макрометодів відносять:

1) виявлення розбіжностей різних статистичних даних через порівняння доходів, розрахованих різними способами; через порівняння зареєстрованих доходів і витрат;

2) визначення за показником зайнятості, який базується на припущенні, що зменшення офіційного сектору економіки зумовлене відпливом трудових ресурсів у неофіційний, тобто в тіньовий сектор;

3) монетарні (грошові) методи: аналіз попиту на готівку, питома вага позабанківського обігу готівки, аналіз та визначення обсягів грошових операцій та угод;

4) структурний метод базується на підрахунку розмірів тіньової економіки в різних сферах виробництва з подальшим зведенням показників та виявленні частки тіньової економіки у ВНП;

5) метод м'якого моделювання, оснований на обчисленні та зіставленні таких факторів, як: рівень оподаткування; етика стосовно сплати податків і рівень державного регулювання (кількість зайнятих в адміністративних службах у відсотках до загальної зайнятості); рівень зайнятості (кількість працюючих у відсотках до чисельності всього населення); тривалість робочого тижня; кількість іноземних працюючих у відсотках до загальної кількості зайнятих.

Відповідно до статистичних даних, упродовж останніх років у структурі неформальної зайнятості населення України переважає частка молоді віком від 15 до 24 років (30%) та осіб старшого віку 60-70 років (27,7%). Така тенденція цілком зрозуміла, адже саме ці категорії населення найбільш вразливі та соціально незахищені в сучасних умовах господарювання.

У більшості випадків, молодіжний характер неформальної зайнятості проявляється в додатковому заробітку під час здобуття освіти. Причому, чим нижчий рівень освіти - тим вищий рівень неформальної зайнятості. Найчастіше молодь залучається на низькооплачувані роботи, які не вимагають кваліфікації, навичок та відповідного досвіду роботи. Як правило, це робота в магазинах, супермаркетах, місцях громадського харчування. Останнім часом також набувають поширення різноманітні види робіт, пов'язані з використанням комп'ютерної техніки (набір текстів, сканування, криптографія та ін.).

Поширення неформальної зайнятості серед осіб пенсійного віку, в першу чергу, спричинене низьким рівнем пенсійного забезпечення. Саме недостатній розмір щомісячної пенсії спонукає осіб старшого віку до пошуку неформальних джерел отримання додаткових засобів існування. Крім цього, в офіційному секторі пропозиція праці цієї вікової категорії стикається з обмеженим попитом на неї.

З метою визначення рівня участі населення в неформальному секторі економіки та стосовно основних джерел доходів домогосподарств, у 2008 р. були проведені власні соціологічні опитування у Львівській, Тернопільській та Рівненській областях. У кожній області було відібрано по 600 респондентів економічно активного населення всіх соціальних груп, незалежно від статі, місця проживання, віку та рівня освіти.

Здійснене опитування показало, що значна частка доходів населення України припадає на неформальний сектор (рис. 1). При цьому для 39%, 44,0% та 40,3% опитаних, відповідно жителів Львівської, Тернопільської та Рівненської областей, зайнятість у неформальному секторі - джерело основних доходів, а для решти - доходи від вторинної зайнятості. Водночас, серед останніх значна частка осіб, офіційний дохід яких нижче прожиткового мінімуму.

Наявність у кожній досліджуваній області значної групи осіб, зайнятих одночасно у формальній і неформальній економіці, є свідченням того, що зайняті у неформальному секторі свідомо не втрачають зв'язку з офіційною економікою. Причиною цього, на нашу думку, є те, що зайнятість у зареєстрованому секторі економіки гарантує певні соціальні блага (наприклад, пенсію, збереження трудового стажу тощо), а відповідно, і спонукає працівників зберігати робочі місця в офіційному секторі.Щоб з'ясувати основні джерела формування неофіційних доходів, респондентам було запропоновано для вибору варіантів відповіді перелік найбільш поширених видів неформальної діяльності.

Як з'ясувалося, у Львівській області найбільш поширені два джерела отримання неформальних доходів: власний незареєстрований бізнес (21,1%) та заробітна плата в «конверті» (28,9%). У Тернопільській та Рівненській областях найбільшою поширеністю характеризується домашнє господарство (відповідно 33,3% та 27,6%). Крім цього, аналіз результатів опитування дав підстави стверджувати, що міра поширеності різних видів неформальної діяльності залежить безпосередньо від конкретного місця проживання самого респондента. Тому й виявилося, що серед мешканців села найпоширенішим видом неформальної діяльності є домашнє господарство.

Загалом, за даними дослідження, діяльність за межами формального сектору, більшою мірою притаманна населенню сільської місцевості. На наш погляд, така ситуація спричинена низькою кон'юнктурою ринку праці на селі, через яку вибір роботи для багатьох сільських жителів є обмеженим. Водночас, на основі аналізу поширення видів неформальної діяльності серед опитаних, можна дійти висновку, що значна частина сільських жителів працює за межами села (відносно велика частина неофіційних доходів у вигляді заробітної плати в «конверті» спостерігається в Тернопільській та Рівненській областях, де переважна більшість задіяних у неформальній економіці - мешканці села).

Підсумовуючи результати дослідження, цілком логічно зазначити, що неформальна зайнятість являє собою сукупність економічних відносин, які характеризують участь населення у дозволеній законом економічній діяльності, результати якої не враховуються офіційною статистикою, а доходи - не підлягають оподаткуванню. Разом з тим, розробляючи заходи економічної та соціальної політики щодо обмеження неформальної зайнятості в Україні, необхідно насамперед зважати на соціальну неоднорідність цього сегмента, оскільки у стані неформальної зайнятості перебувають різні за статусом групи осіб. По-перше, це працездатні особи, які за рівнем професійної підготовки могли б працювати в офіційній економіці, але не можуть знайти гідної роботи й не згодні працювати на тих умовах, які їм пропонуються. По-друге, це особи, які все ж таки мають офіційне місце роботи, але через низьку оплати праці мають вторинну діяльність у сфері неформальної зайнятості. По-третє, це люди, які внаслідок втрати працездатності (через вік або хворобу) не можуть конкурувати на рівних у секторах офіційної економіки і тому змушені працювати в неформальному секторі. Нарешті, це особи, яких відлякують високі податки й жорсткий контроль над діяльністю, внаслідок чого вони не реєструють свою трудову діяльність.

Для мінімізації рівня неформальної зайнятості, насамперед, необхідно спрямувати зусилля на викоренення основних причин її виникнення та розвитку, не забуваючи при цьому про особливості кожної із зазначених груп суб'єктів неформальної діяльності. Адже до всіх груп підходи щодо регулювання діяльності мають бути різними.

До основних способів мінімізації неформальної зайнятості можна віднести: самозайнятiсть населення економічний криза

- підвищення стабільності і привабливості сектору формальної зайнятості (розширення можливості працевлаштування у сфері формальної зайнятості; зростання оплати праці і доходів у всіх сферах і видах економічної діяльності; дотримання норм трудового законодавства, захист прав працівників на підприємствах формального сектору);

- стимулювання переходу зайнятих із неформального сектору у формальний, важливим напрямом якого є впровадження системи соціального страхування, у тому числі медичного;

- сприяння малому підприємництву (спрощення процедури реєстрації та ліцензування діяльності; зменшення податків, насамперед на фонд заробітної плати; надання пільг підприємцям, які створюють додаткові робочі місця; надання фінансової підтримки підприємствам малого бізнесу засобами гнучкої кредитноподаткової політики);

- забезпечення реального захисту соціально вразливих верств населення, створення умов для їх посильної участі в суспільному виробництві відповідно до їхніх бажань і можливостей;

- удосконалення законодавчої бази, зокрема у сфері трудових відносин, оподаткування, підприємництва.

Загалом державна економічна політика має бути зорієнтована не на боротьбу з цією об'єктивно існуючою проблемою, а на удосконалення інституціонального середовища країни з тим, щоб було невигідно займатися тіньовою економічною діяльністю. Тобто необхідно створити таке інституціональне середовище, де тіньова економіка була б неефективною.

Размещено на Allbest.ru