Ринкова економіка, її основні суб'єкти

Розміри (обсяги) і структура споживання домогосподарств залежить перш за все від рівня розвитку продуктивних сил і виробничих відносин як невід'ємних складових будь-якої системи суспільного виробництва. Окрім цього на рівні цих загальних умов формування обсягів і структури споживання домашніх господарств важливу роль відіграє стадія розвитку економічної системи і її стан. Так, в умовах високорозвиненої ринкової системи, рівень споживання домогосподарств достатньо високий, а диференціація в споживанні для основної маси населення утримується в межах які зводять до мінімуму загрозу великих соціальних потрясінь на кшталт революції.

Інша справа в країнах які, як Україна, тільки розпочали розбудову ринкових відносин. Тут обсяги споживання домашніх господарств з одного боку обмежені недостатньо високим рівнем розвитку продуктивних сил, а з іншого боку величезною диференціацією в доходах різних верств населення, що стало в значній мірі наслідком приватизаціє державного майна, яка здійснювалась бувшою партійно-номенклатурною верхівкою за наявності дуже недосконалої правової бази цього процесу і психологічної неготовності величезних мас населення до здійснення приватизації.

В процесі задоволення своїх потреб індивід, як член домашнього господарства, певну частину грошового еквівалента нагромаджує, перетворюючи його в заощадження. Вони обумовлені тим, що реальні доходи населення, особливо в високорозвинених країнах, зростають. Це дає можливість певну їх частку накопичувати. Мотиви цього накопичення дуже різноманітні і індивідуальні, але серед них все ж таки можна виділити найбільш типові.

По-перше, заощадження нагромаджуються як певний страховий резерв на випадок непередбачуваних обставин, як то хвороба, безробіття, вихід на пенсію і т.ін. Ця частина доходів, які акумулюються у вигляді заощаджень, постійна і достатньо велика, бо ринок завжди дуже непередбачуваний по відношенню до людини і вона намагається накопичити певну суму грошей на "чорний день".

По-друге, частину доходів члени домашнього господарства нагромаджують з метою придбання товарів довгострокового користування (машини, меблі і т.п.), житла або для відпочинку. За високого рівня задоволення потреб домогосподарств це теж постійна і потужна складова заощаджень.

По-третє, певна частина доходів домашнього господарства накопичується з метою використання їх для збільшення свого доходу за рахунок купівлі акцій, облігацій та інших цінних паперів. Цю частину заощаджень акумулюють переважно такі елементи небанківських кредитних установ, як інвестиційні компанії і фонди, трастові компанії й інші установи аналогічного характеру.

Для будь-якої країни з ринковою економікою заощадження населення виступають головним джерелом кредитних ресурсів банківської системи. В нашій державі з її постійною нестачею фінансових ресурсів ці накопичення домашніх господарств відіграють особливо важливу роль. В разі масового відтоку цих коштів, наприклад, під час кризи, під загрозу існування попадають не тільки окремі банки, а і вся банківська система країни. Прикладом може бути світова фінансова криза 2008-2009 p.p. яка зачепила Україну і одним з проявів якої стало масове дострокове відкликання населенням своїх вкладів в комерційні банки. [Політична економія, Щетинін]

Підприємство -- первинна ланка суспільного поділу праці і водночас основна ланка народногосподарського комплексу, яка є товаровиробником і забезпечує процес відтворення на основі самостійності та самоокупності. Підприємство необхідно розглядати з двох боків: 1) організаційно-технічного -- як певну єдність технічного комплексу (системи машин) і сукупного робітника; 2) соціально-економічного -- як суб'єкт виробничих відносин і певну сукупність цих відносин, характер яких визначається власністю на засоби виробництва. [Політична економія, Кривенко]

Підприємство є юридичною особою, має відокремлене майно, самостійний баланс, рахунки в установах банків, печатку зі своїм найменуванням та ідентифікаційним кодом. Воно не має у своєму складі інших юридичних осіб. [Правознавство, Олійник]

Як первинна ланка суспільного виробництва, підприємство характеризується певними моментами. До найважливіших з них слід віднести такі:

на підприємстві здійснюється процес поєднання робочої сили і засобів виробництва;

тут відбувається процес виготовлення товарів та надання різноманітних послуг;

виникають і реалізуються виробничі відносини;

на підприємстві зосереджується основна частина суспільного капіталу;

виникають, поєднуються і взаємодіють усі види інтересів (індивідуальних, колективних, суспільних);

результатом функціонування підприємства є товари та різноманітні послуги, що надаються цими підприємствами;

на ринку кожне підприємство виступає, з одного боку, як товаровиробник, що пропонує свої товари та послуги, а з іншого - як споживач, що потребує для своєї діяльності різноманітних матеріальних, фінансових та трудових ресурсів.

Якщо не брати до уваги різновид виробленої продукції кожним конкретним підприємством, то можна виділити загальні ознаки, притаманні їм усім.

Насамперед, підприємство - це сукупність засобів виробництва. Засоби виробництва для кожного підприємства, що виробляє певний вид продукції, мають особливості, відповідають специфіці технології та способу виготовлення продукції. Наприклад, технологія виробництва продукції тваринництва істотно відрізняється від технології виробництва продукції птахівництва і за способом отримання генетичного матеріалу, і за годівлею, одержанням продукції.

Суттєвою ознакою всіх підприємств є сукупність працівників, об'єднаних загальним процесом праці. Між ними виникають різноманітні відносини, що називаються виробничими. Вони охоплюють:

- організаційні відносини, зумовлені особливостями технології виробництва і поділом праці в межах підприємства (послідовність виконання робіт, взаємодія окремих підрозділів і ланок);

- зв'язки, зумовлені власністю на засоби виробництва (розподіл, управління та ін.);

- зв'язки з іншими підприємствами як суб'єктами господарювання.

Усі ці й інші зв'язки не існують окремо один від одного, а характеризуються сукупністю та єдністю і в такий спосіб надають визначеності й цілісності підприємству як особливій окремій ланці господарської системи.

Результатом взаємодії між виробниками, засобами виробництва і природою є продукція (робота або послуги).

До основних функцій підприємства належать:

- виробництво продукції визначеної кількості та високої якості;

- реалізація продукції споживачу;

- матеріально-технічне забезпечення підприємства;

- управління персоналом і організація праці;

- зниження витрат і здешевлення продукції;

- сплата податків та інші платежі.

Адміністрація і персонал повинні турбуватись, щоб продукція підприємства була високої якості й дешевою. Це вимоги, які висуває перед підприємством ринок. Щоб не втратити споживачів, адміністрація і спеціалісти повинні вивчати ринок, упроваджувати нові технології, досягнення науково-технічного прогресу, поліпшувати якість продукції та знижувати її собівартість.

Сучасна ринкова економіка неможлива без ефективного механізму її взаємодії з державою, органами законодавчої і виконавчої влади. Більш того, такий механізм став одним із суттєвих ознак високорозвинутого демократичного суспільства.

Активне втручання держави в суспільне відтворення викликане перш за все необхідністю підтримання умов саморегулювання економіки, забезпечення ефективності функціонування ринку. Держава захищає ринок від монополізації, від знищення конкуренції, тому що при послабленні конкуренції ефективність суб'єктів господарювання знижується.

По-друге, необхідність державного втручання зумовлена й тим, що певна економічна діяльність є невигідною для суб'єктів господарювання. Тому держава здійснює будівництво шляхів, електростанцій, комунальне обслуговування будинків, санітарний контроль тощо.

Втручання держави викликано необхідністю певного перерозподілу доходів, підвищенням доступу населення до деяких товарів і послуг. Механізм перерозподілу доходів передбачає виплату з державного бюджету і позабюджетних фондів пенсій, стипендій, дотацій, різних допомог.

Останні півстоліття чітко продемонстрували як переваги, так і обмеження діяльності держави в суспільному розвитку. Держава сприяла досягненню значних успіхів у сфері освіти, охорони здоров'я, зменшенню соціального та економічного зубожіння. Економічна діяльність сучасної держави багата і різноманітна, але особливої актуальності надають такі обставини:

розвал адміністративно-командної системи в країнах колишнього Радянського Союзу і Східної Європи;

фінансова криза в більшості промислово розвинутих країнах;

забезпечення економічного розвитку в країнах Східної Азії, названого «економічним чудом»;

катастрофи в деяких державах і небувале збільшення кількості надзвичайних ситуацій у різних частинах світу.

Держава перебуває в центрі економічного і соціального розвитку не тільки як безпосереднє джерело зростання, а й як партнер і каталізатор, помічник і регулювальник. [Кривенко, Політична економія]

Державне регулювання економіки - це вплив держави на діяльність суб'єктів господарювання та кон'юнктуру ринку з метою забезпечення нормальних умов для функціонування ринкового механізму, розв'язання екологічних та соціальних проблем. Це форма цілеспрямованого впливу держави на функціонуючу економічну систему з метою забезпечення або підтримання певних процесів, змін економічних явищ та їх зв'язків.

Першою причиною регулювання державою ринкової економіки є така ринкова невдача, як неефективність конкуренції, тобто неспроможність ринкового механізму саморегулювання забезпечити вільну конкуренцію і обмежити діяльність монополій. Щоб ринкова економіка саморегулювалась, або, як зазначав А. Сміт, щоб працювала "невидима рука", повинна існувати конкуренція. Однак практика показала, що в процесі свого функціонування вона породжує свою протилежність або антипод - монополію. Унаслідок розвитку ринкової економіки в розвинутих країнах з такою економікою вже на початку XX ст. на зміну вільній конкуренції почали приходити монополії. В міру монополізації виробництва здатність механізму саморегулювання ефективно розподіляти ресурси почала суттєво знижуватись, оскільки виробники товарів і постачальники все менше підпорядковувались волі споживачів, покупців, а принципи "невидимої руки" почали втрачати свою силу, бо монополії досягали своїх інтересів шляхом маніпулювання цінами і нехтуванням інтересів споживачів. За таких умов підтримання ринкової рівноваги, забезпечення нормального функціонування економіки без регулюючого впливу держави стало практично неможливим. Держава перетворилася на ту силу, яка певною мірою здійснювала нейтралізацію руйнівного впливу на ринок з боку монополій.

Другою причиною, що зумовлює державне регулювання ринкової економіки, стала така ринкова невдача, як, так звані, зовнішні ефекти, або екстерналії. Ринковий механізм ефективно функціонує тоді, коли ціна товару дорівнює суспільним витратам його виробництва, а цінність для покупця співпадає з вигідністю цього товару для суспільства. Але не завжди витрати виробництва і вигоди споживання знаходять повне відображення у ринкових цінах. Нерідко виникають ситуації, коли дії виробників та споживачів впливають на третіх осіб, тобто тих, хто не є учасником угоди. Зовнішні ефекти - це прямі наслідки економічної діяльності певних суб'єктів, які не враховуються їх винуватцем і не означають жодних прав третіх осіб на компенсацію. Вони є, по суті, дефектами в системі прав власності, притаманним економіці. В такій ситуації ринок втрачає можливість оптимального розміщення ресурсів, бо вплив, який зовнішні фактори чинять на третіх осіб, не входить у приватні розрахунки витрат виробника і вигод споживача. Усунути зовнішні ефекти можна лише за допомогою такої сили, якою є держава. Це і зумовлює втручання останньої в економічні процеси, виконання нею економічних функцій.

Потреба втручання держави в економічну діяльність зумовлена й існуванням так званих неповних ринків. Це ринки, на яких не забезпечується певний товар чи послуга навіть за умови, коли ціна пропозиції нижча від тієї, яку можуть заплатити споживачі таких благ. Найчастіше такі ринки зустрічаються у таких сферах економіки, як страхування та кредитування. Неповні ринки характерні і для сфери кредитування. В цій сфері є ринки, де попит на позики або зовсім не задовольняється, або задовольняється неповно.

Необхідність державного регулювання ринкової економіки зумовлена і тим, що ринковий механізм саморегулювання економіки на певному етапі її розвитку не може забезпечити повну зайнятість і стабільний рівень цін. Функціонування ринкової економіки показало, що її розвиток здійснюється циклічно, тобто періоди збільшення виробництва продукції чергуються з його спадом. Періодично ринкове господарство переживає економічні кризи, що супроводжуються такими явищами, як банкрутство, безробіття, загальний спад виробництва. Руйнівний вплив криз на економіку та соціальне життя суспільства набагато зріс в умовах посилення концентрації виробництва і посилення його монополізму. Економічні кризи довели, що в дійсності не існує передбачувана класиками в механізмі саморегулювання автоматична тенденція до повної зайнятості. Тому, на думку Кейнса і його послідовників, необхідна діяльність держави, що спрямована на максимально можливе стримування коливань економічної ефективності, а отже, і підтримання зайнятості на якомога вищому рівні. Потреба такого регулювання зумовлена і тією обставиною, що ринкова економіка не забезпечує автоматичного підтримання стабільності цін, оскільки в ринкових економіках нерідко спостерігається постійне підвищення цін, що проявляється у такому явищі, як інфляція.

Зміна ролі держави в економіці в умовах високого рівня концентрації та монополії виробництва зумовлена і тим, що ринковий механізм не може забезпечити розв'язання таких соціальних проблем, як бідність, житло та охорона здоров'я. Практика ринкової економіки навіть найбагатших країн світу свідчить, що однією з найважливіших проблем суспільства з ринковою економікою є проблема бідності. Значна частина населення навіть найбагатших країн потерпає від бідності. Ринковий механізм ґрунтується на таких принципах, що не може забезпечувати доходами цю категорію людей. Тому без втручання держави у сферу розподілу і перерозподілу доходів неможливо забезпечити задоволення навіть найелементарніших потреб цієї категорії людей.

Ринкові відносини не можуть забезпечити і розв'язання таких соціальних проблем, як забезпечення житлом і охорона здоров'я. Кількість бездомних людей, як свідчить статистика, зростає навіть у найбагатших країнах. Така ж ситуація і з забезпеченням медичними послугами. Той, хто не має достатніх доходів для оплати таких послуг, по суті, позбавлений можливості підтримання свого здоров'я. Оскільки з розвитком суспільства ці проблеми загострюються, то держава вимушена брати на себе функцію якщо не розв'язання проблем, що неможливо, то здійснення заходів із зниження їх гостроти. А виконувати цю функцію держава може лише шляхом втручання в економічну діяльність суб'єктів ринку, здійснюючи перерозподіл їх доходів. Причому цю функцію держава повинна реалізовувати незалежно від наявності фіаско ринку: тоді, коли ринок є релевантним, тобто ефективно використовує наявні ресурси.

Таким чином, функціонування ринкової економіки показує, що на певному етапі виникають обставини, що зумовлюють діяльність держави з регулювання економіки. Це, з одного боку, ринкові невдачі, що приводять до неефективного використання ресурсів, а з іншого - соціально небажаний розподіл доходів, що породжує соціальні суперечності, хоча б часткове розв'язання яких без втручання держави неможливе.

Розвиток страхування як виду бізнесу підтверджує ринковість економіки нашої держави.

Сучасний стан страхового ринку України свідчить про те, що страхування у функціонуванні фінансової системи недостатньо виконує свою роль. Наприклад, частка страхових платежів за особистим страхуванням в Україні становить всього 4-5%, тоді як у Західній Європі та США цей вид послуг займає близько 60%, в Японії - 80%, у Великобританії - 70 % у світі в середньому - 58, 3%. Загальний страховий обсяг страхових послуг на ринку України в останньому десятилітті за зібраними преміями дорівнював 0,06% світових обсягів і був меншим у 400 разів порівняно із США, в 60 разів - з Німеччиною, в 50 разів - з Францією, в 15 разів - з Росією.

Безсистемність дії Антимонопольного комітету України в галузі страхування, відсутність моніторингу ринку негативно позначаються на діяльності страховиків. Така ситуація притаманна не тільки страхуванню, а й всьому фінансовому сектору. Наприклад, у річних звітах названого органу не можна знайти ні слова «страхування», ані даних про ринки фінансових послуг в Україні.[Л.Шірінян, А. Шірінян «Конкурентоспроможність страхового ринку України в сучасних умовах», 2010]

Трансформація економіки України, активізація інвестиційних та інноваційних процесів, міжнародних зв'язків підвищують роль страхування у фінансовій системі. Визначальним чинником розвитку страхового ринку України з моменту набуття нею незалежності залишається роль держави. Маючи у своєму розпорядженні широкий спектр інструментів прямої та непрямої дії, вона здатна стимулювати або стримувати окремі процеси та явища. Одним із найбільш ефективних методів державного регулювання є податки, чільне місце серед яких належить податку на прибуток підприємств.

Аксіомою економічної теорії з питань державного регулювання є поєднання економічних інтересів держави, бізнесу та населення. Часто вони бувають протилежними. Інтереси страхувальників випливають із сутності страхування як виду діяльності: фінансовий захист майнових інтересів. З цією метою вони сплачують страхові платежі, намагаючись їх мінімізувати, і очікують, що держава створить необхідні умови для забезпечення їх прав на отримання страхової виплати. Інтереси страховиків дещо інші. Як комерційні структури страхові компанії зацікавлені в отриманні прибутку, використовуючи часом необґрунтовано завищені страхові тарифи (особливо це стосується добровільних видів страхування) для накопичення капіталу. Отже, інтереси страхувальників і страховиків суттєво відрізняються.

Стратегічні інтереси держави полягають у нівелюванні цих суперечностей, щоб не викликати економічну і соціальну напругу в суспільстві. Порушення з боку держави балансу економічних інтересів у бік невиправданої лібералізації або надмірного посилення державного втручання у діяльність страховиків спричиняє негативні наслідки. У першому випадку послаблюється контроль за дотриманням інтересів страхувальників, у другому - можливе скорочення обсягів страхової діяльності. Роль держави з позицій страховиків полягає в забезпеченні їм необхідних умов для подальшого використання фінансових ресурсів. Мається на увазі захист від конкуренції з боку зарубіжних інвесторів, збереження страхових фондів, обґрунтоване оподаткування тощо. Податкове регулювання страхової діяльності в незалежній Україні не забезпечувало цей баланс інтересів. Підходи до оподаткування постійно змінювались; визначення об'єкта оподаткування (у різні роки це був балансовий прибуток, валовий дохід, валові або чисті страхові премії) та встановлення ставок податку на прибуток мали винятково фіскальне спрямування та свідчили про брак чітких

орієнтирів у державній податковій політиці. Законом України "Про оподаткування прибутку підприємств" від 22 травня 1997 р. об'єктом

оподаткування було визначено валовий дохід від страхової діяльності

(крім страхування життя), який включав суму валових внесків, нагромаджених страховиком упродовж звітного періоду за договорами

страхування і перестрахування ризиків на території України або за її межами. З метою перешкоджання витоку коштів за кордон через механізм перестрахування з 2005 р. було встановлено особливий порядок

перестрахових операцій із нерезидентами, об'єктом оподаткування

страхової діяльності виступав оподатковуваний дохід, розрахований як

сума страхових платежів, одержаних (нарахованих) страховиками-резидентами протягом звітного періоду за договорами страхування і

перестрахування ризиків на території України або за її межами, зменшена на суму страхових платежів, сплачених страховиком за договорами перестрахування з резидентом. Законом України "Про оподаткування прибутку підприємств" у редакції від 24 грудня 2002 р. було встановлено такі ставки, за якими оподатковувались окремі види діяльності страхових компаній :

* доходи за договорами довгострокового страхування життя та пенсійного страхування у межах недержавного пенсійного забезпечення - 0 %;

* доходи від інших видів страхування - 3 %;

* доходи від страхування та перестрахування життя у разі порушення вимог договору довгострокового страхування життя або пенсійного страхування у межах недержавного пенсійного забезпечення, в тому числі у випадку їх дострокового розірвання - 3 %;

* прибуток, отриманий з інших джерел (крім доходів від страхової діяльності), зокрема від інвестиційної діяльності - 25 %.

Така система оподаткування поставила страховиків у виняткове порівняно з іншими юридичними особами становище: це була єдина галузь, де оподатковувався не прибуток, а дохід. Різні підходи до визначення об'єкта оподаткування у страхуванні порівняно з іншими галузями економіки стали однією з основних причин існування різного роду фінансових схем (уникнення від оподаткування, виведення коштів за межі України) за участю страховиків, поглиблення сегментації страхового ринку України (класична та схемна).Розвиток вітчизняного ринку страхових послуг відбувався під впливом попиту на фінансові схеми (податкову оптимізацію, виведення капіталу за кордон), а не за рахунок ринкових механізмів та потреби у страховому захисті. Фінансовий інжиніринг як некласичний напрям діяльності фінансових установ не є лише українським явищем, він має місце й у розвинених країнах. Однак, з огляду на масштаби псевдострахових операцій в Україні, можна стверджувати, що схемне страхування є проявом ухилення від сплати податків як однієї з інституційних пасток, до яких потрапила вітчизняна економіка під час ринкових перетворень.

Складним і неоднозначним питанням розвитку вітчизняного страхового ринку є перестрахування. Незважаючи на певне зміцнення українського ринку страхування, сьогодні вітчизняні страхові компанії не здатні взяти на себе великі ризики. З іншого боку, запроваджена у 1997 р. особлива система оподаткування страхової діяльності створювала виняткові можливості для виведення коштів за кордон за допомогою перестрахових схем, чим активно користувалися зацікавлені кола. Зважаючи на необхідність забезпечення інтересів страхувальників та одночасно усунення зловживання перестраховими схемами, з 1 січня 2004 р. було внесено радикальні зміни до оподаткування страхових і перестрахових операцій зі страховиками-нерезидентами: відтепер страховикам, що бажали зменшити податкове навантаження, належало обирати партнерів з-поміж компаній, рейтинг фінансової надійності яких відповідав вимогам Нацкомфінпослуг (на той час -Держфінпослуг). Зміни підходів до оподаткування перестрахових операцій відразу позначились на структурі перестрахування та розмірі валових і чистих страхових премій .

Рисунок 1 Динаміка показників діяльності щодо перестрахування ризиків за 2000-2010 рр.

Пільгове оподаткування ризикових видів страхування у поєднанні з відсутністю дієвого механізму протидії масштабним зловживанням участі страхових компаній у схемах із приховування доходів та відмивання коштів призвело до ігнорування інтересів бюджету, зниження зацікавленості у розробці ефективної стратегії страхової та інвестиційної діяльності, що не може сприяти поліпшенню податкової культури.

В Україні відсутній законодавчий акт, який безпосередньо регламентує взаємовідносини на ринку перестрахування. Однак, це не дає підстав стверджувати, що перестрахування не підлягає державнє регулюванню, оскільки держава впливає на ці відносини через низку інших нормативно-правових документів. Зокрема, основним законом, який визначає правові рамки діяльності інституцій ринку перестрахування, є Закон України "Про страхування". Тобто, перестрахування регламентується нормами чинного страхового законодавства. Державне регулювання ринку перестрахування України має значні суперечності, що супроводжуються багатьма проблемами, які потребують негайного вирішення. Ефективне функціонування перестрахувального ринку передбачає активну участь держави як регулятивного органу і як суб'єкта ринкових відносин, вимагає посилення контролю держави за відстеженням схемних операцій на ньому. При цьому державне регулювання повинно враховувати не лише особливості перестрахувальної діяльності, а й політичні, економічні та соціальні чинники, оскільки вся сукупність таких чинників визначає специфіку та ефективність системи регулювання національного ринку перестрахування. [О.Кнейслер «Державне регулювання ринку перестрахування»]

Вітчизняні страхові компанії недостатньо використовують свій фінансовий потенціал, про що свідчить їх незначна роль на фінансовому ринку та низький рівень поширення страхування в Україні. Стратегічне фінансове управління для страховика передбачає пошук шляхів підвищення ефективності діяльності. Необхідність урахування зарубіжного досвіду управління страховими компаніями зумовлена посиленням інтеграційних процесів у світі та присутністю на вітчизняному страховому ринку дочірніх компаній іноземних фінансових груп, до сфер інтересів яких, поряд зі страхуванням, входять послуги з управління активами та банківська діяльність. Стійке зростання обсягів страхових премій на світовому ринку протягом останніх п'яти років (крім 2009 р.) свідчить про посилення ролі страхових компаній у перерозподілі ризиків і стабілізації глобальної економіки .

Зростання ролі фондового ринку як системи економічних і правових відносин, пов'язаних із випуском та обігом цінних паперів, стало однією з особливостей розвитку світової економіки впродовж останніх десятиліть. Більша частина фінансових активів розвинених країн світу нині розміщена саме в цінних паперах. Протягом останніх десятиліть відбулись інституційні зміни структури фондових ринків, суттєво розширились різновиди їх фінансових інструментів. Фінансових ринків загалом і фондових зокрема торкнулось певне дерегулювання в межах руху лібералізації національних економік розвинених країн: усунуто проблеми щодо вільного руху капіталу між країнами, відмінено обмеження на суміщення різних видів професійної діяльності на фінансовому ринку, визначились тенденції до формування єдиного ринку фінансових послуг. Поява та розповсюдження всесвітньої мережі Інтернет також вплинули на розвиток фінансових ринків, спростився операційний процес інвестування ресурсів, з'явилися механізми залучення до нього не лише професійних гравців, а й пересічних громадян. Для ефективного функціонування економіки країни необхідний постійний процес мобілізації, розподілу та перерозподілу фінансових ресурсів між її галузями. Фондовий ринок повинен з урахуванням ринкової ситуації забезпечувати мобілізацію ресурсів через інвестиції, кредитування, залучення вільних коштів та заощаджень населення для ефективного їх розміщення на користь відповідних галузей. За рахунок наповнення фінансовими ресурсами сучасних конкурентоспроможних, передових галузей економіки та виробництв фондовий ринок може сприяти прискоренню науково-технічного прогресу, позитивним змінам у структурі економіки, стійким темпам її зростання. Посилення конкуренції на міжнародних ринках капіталу за інвестиційні ресурси, процеси глобалізації фондових ринків обумовюють необхідність проведення структурної перебудови української економіки із визначенням пріоритетних напрямів розвитку. Підвищення конкурентоспроможності національного фінансового ринку для створення сприятливих умов та механізмів для здійснення інвесторами ефективних інвестицій у економіку є необхідними передумовами економічного зростання.

Фондовому ринку притаманні всі властивості ринкової системи. Нерегульованість та безконтрольність на фінансовому ринку можуть призводити до таких небажаних наслідків, як монополізація, нерівноправність учасників процесу обігу цінних паперів, порушення конфіденційності інформації та її недозволене використання тощо. У процесі забезпечення ефективного функціонування ринку фінансових послуг, у тому числі фондового ринку, їх надійності та міцності, важлива роль належить державі. Сучасне державне регулювання фінансового ринку являє собою один із найвідповідальніших процесів, що передбачає складну систему господарювання із тісною взаємодією учасників ринку та численних регулюючих фінансових інститутів. Вагомим завданням є утворення ліквідного фондового ринку з такими умовами, коли інвестори зможуть у будь-який момент повернути вкладені в цінні папери грошові кошти шляхом їх продажу. В Україні у період подальшої розбудови ринкової економіки виникає нагальна потреба у дослідженні економічних процесів, аналізі становлення та розвитку ринкових відносин, розробці рекомендацій для прийняття ефективних управлінських рішень щодо успішного реформування економіки. Важливе значення в цих умовах має розвиток фондового ринку, що відображає соціально-економічні зміни. Становлення фондового ринку в Україні відбувалося в умовах недостатнього досвіду та супроводжувалось періодичною зміною його моделі, на сучасному етапі розвитку він має елементи як європейської, так і американської моделей фондового ринку. Законодавчо (стаття 2 Закону України "Про цінні папери та фондовий ринок" № 3480-IV від 23 лютого 2006 р.), фондовий ринок та ринок цінних паперів ототожнені. На сьогодні в Україні у цілому створені інститути, які забезпечують функціонування фінансових ринків, однак немає досить ефективного механізму залучення такими інститутами, зокрема, фондовим ринком фінансових ресурсів у реальний сектор, що негативно впливає на процес економічних перетворень. Сучасний фондовий ринок країни має всі елементи інфраструктури, властиві фондовим ринкам розвинених країн, однак стан його розвитку неповною мірою відповідає загальносвітовим тенденціям. На українському ринку цінних паперів не вистачає фінансових інструментів із високим інвестиційним потенціалом, відзначається низька капіталізація, недостатня прозорість, обмежена ліквідність, відсутня торгівля похідними цінними паперами та строковими контрактами - фінансовими і товарними ф'ючерсами. Торгівельна активність залежить від присутності на ринку іноземного спекулятивного капіталу. Більшість вітчизняних цінних паперів, акцій мають документарну форму випуску, яка ускладнює їх обіг та зумовлює високу вартість транзакційних витрат. Залишається недосконалою інфраструктура фондового ринку, права інвесторів та громадян недостатньо захищені. Можливості фондового ринку використовуються на невисокому рівні, цей важливий сегмент національного фінансового ринку не забезпечує вільне та швидке переливання інвестиційного капіталу, створення відповідних умов для розвитку виробництв, запровадження наукоємних технологій. Таким чином, фінансовий ринок у країні не завжди здатен позитивно впливати на розвиток вітчизняної промисловості та економіки. Спричинена така ситуація недостатньою регулюючою роллю держави, відсутністю умов, в яких суб'єкти ринку зобов'язані дотримуватись загальносуспільних інтересів, діяти у межах чітко визначених загальних правил. Зокрема, стримує зростання корпоративного інвестування та іноземних інвестицій недосконала нормативно-правова база. Відсутність достатніх законодавчих основ щодо функціонування іпотечних та інвестиційних банків не дозволяє створювати успішно реалізовану в розвинених країнах змішану модель фондового ринку, у тому числі в частині присутності на ринку корпоративних цінних паперів - як банків, так і спеціалізованих інвестиційних інститутів. Недостатнє законодавче регулювання таких базових аспектів функціонування ринку, як ціноутворення, ринкова стабільність, оподаткування, прозорість. На зменшення обсягів фондового ринку, що відбувалось протягом останніх років, вплинула низка чинників, зокрема невисока ліквідність вітчизняних цінних паперів, розпорошеність і фрагментарність біржової та депозитарної інфраструктури, незначна частка біржового сегменту ринку в порівнянні із позабіржовим, недостатня кількість інвестиційно-привабливих фінансових інструментів. У цілому фондовий ринок країни потребує подальшого реформування та удосконалення механізмів функціонування. Незважаючи на досить високу динаміку свого формування, фондовий ринок як ефективний механізм реалізації інвестиційних програм держави, суб'єктів підприємницької діяльності досі знаходиться на стадії формування та розвитку. Разом із тим, Україна має достатній економічний потенціал для розбудови національного фондового ринку, темпи розвитку якого випереджатимуть динаміку зростання валового внутрішнього продукту. Інфраструктура фондового ринку забезпечує зв'язок між емітентами та інвесторами шляхом здійснення таких функцій: виконання угод із цінними паперами та їх похідними та відповідно мінімізація супутніх ризиків; здійснення поставки фондових інструментів покупцеві або його довіреній особі з перереєстрацією в обумовлені строки прав власності; оплата поставлених цінних паперів, їх відповідне зберігання та облік . Одним із критеріїв, що характеризують рівень розвитку інфраструктури фондового ринку, є кількість професійних учасників, ліцензованих Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку України на здійснення відповідної діяльності (таблиця).

Рисунок 2 Професійні учасники фондового ринку України

Протягом останніх років спостерігається загальна тенденція до зменшення кількості ліцензованих професійних учасників фондового ринку, зокрема кількість ліцензій, наданих Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку України на провадження професійної діяльності на ФР з 1 січня 2009 р. до 1 серпня 2011 р. скоротилась на 7.8 %, здебільшого за рахунок зменшення ліцензованих учасників таких видів діяльності, як торгівля цінними паперами, ведення реєстру власників іменних цінних паперів, управління активами інституційних інвесторів. Станом на початок серпня 2011 у порівнянні із 2008 р. зменшилась на 9.1 % кількість учасників торгівлі цінними паперами, на 38.4 % - учасників ведення реєстру власників іменних цінних паперів, на 13.1 % - учасників управління активами інституційних інвесторів . Необхідність посилення ролі фінансового ринку, усунення існуючих недоліків функціонування ФР невіддільні від заходів щодо після кризового відновлення української економіки. У Програмі економічних реформ на 2010-2014 роки "Заможне суспільство, конкурентоспроможна економіка, ефективна влада", схваленій у червні 2010 р. на засіданні Комітету з економічних реформ, утвореного згідно з Указом Президента України від 26 лютого 2010 р. № 273, серед іншого наголошено на неналежному виконанні функцій фінансового забезпечення сталого економічного розвитку, вказано на низку його недоліків, зокрема низький рівень розвитку та прозорості фондового ринку; зменшенням обсягів надання фінансових послуг, у тому числі обсягів кредитування бізнесу й населення. Зазначено, що безпосереднім поштовхом до кризи вітчизняної фінансової системи стали, зокрема наявність недосконалої системи захисту прав інвесторів, вкладників, кредиторів поряд із підвищенням рівня кредитних ризиків; внаслідок низької капіталізації галузі невисокий рівень стійкості фінансової системи до кризових явищ; недосконалість оцінювання стабільності фінансової системи загалом; значна частка проблемних активів у портфелі фінансових установ та відсутність системи вирішення питань проблемних фінансових установ; відсутність необхідних інституціональних та нормативно-правових умов для розвитку фондового ринку й різних фінансових інструментів; недостатньо незалежна та не завжди прозора робота регуляторів фінансового ринку; недостатній обсяг довгострокових фінансових ресурсів, у тому числі через відсутність обов'язкової накопичувальної системи пенсійного забезпечення й нерозвиненості системи страхування життя. Метою реформування фінансового сектору в Програмі визначено збільшення рівня капіталізації фінансової системи, забезпечення щорічного підвищення капіталізації та обсягу торгів організованого фондового ринку, зниження частки проблемних активів у загальному портфелі активів фінансових установ, збільшення обсягів надання фінансових послуг з урахуванням посилення оцінювання фінансових ризиків. У частині зростання та подальшого розвитку ФР зауважено зокрема на необхідності посилення інституціональної спроможності та операційної незалежності регуляторів ринку небанківських фінансових послуг і фондового ринку; покращення координації у діяльності регуляторних орга-нів фінансового сектору щодо моніторингу системних фінансових ризиків, розробки узгодженої стратегії і тактики регулювання фінансових ринків; посилення вимог до учасників фінансового ринку щодо управління ризиками, прозорості діяльності, розкриття інформації; створення законодавчої бази для впровадження нових фінансових інструментів та механізмів перерозподілу коштів, у тому числі похідних цінних паперів; створення єдиної системи депозитарного обліку цінних паперів; удосконалення регулювання іпотечного ринку, зокрема вирішення питання обігу заставних інструментів на іпотечному ринку України; введення єдиних правил розрахунків біржового курсу цінних паперів, запобігання маніпулюванню ціноутворенням на ринку цінних паперів, посилення на законодавчому рівні відповідальності за використання інсайдерської інформації; стимулювання збільшення обсягів операцій на організованому сегменті фондового ринку шляхом продажу на фондовій біржі пакетів акцій до двадцяти п'яти відсотків статутного капіталу об'єктів, які приватизуються. Для реалізації цієї Програми, а також визначення основних напрямів подальшого розвитку фондового ринку, підвищення захисту прав інвесторів та покращання інвестиційного клімату Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку України розроблено та схвалено проект Програми розвитку фондового ринку України на 2011-2015 роки, предметом якої є визначення на інституційному та правовому рівнях подальшого реформування та суттєвої модернізації фондового ринку України, пріоритетних завдань на середньостроковий період і необхідних кроків щодо їх реалізації. Ухвалено мету подальшого розвитку фондового ринку - формування конкурентоспроможного національного фондового ринку на основі поступового зменшення його спекулятивної складової з одночасним зростанням інвестиційно-спрямованого сегмента та виконання ним основної функції - забезпечення вільного та швидкого перетоку інвестиційного капіталу. На основі викладеного можна констатувати, що для підвищення ефективності функціонування вітчизняного фондового ринку, а також прозорості правил і процедур необхідно спрямувати державну політику на вирішення таких основних завдань: збільшення капіталізації та ліквідності фондового ринку; удосконалення засад саморегулювання ринкових інституцій та забезпечення їх надійного та ефективного функціонування; посилення нормативно-правового забезпечення в частині захисту прав інвесторів, удосконалення умов і правил державного регулювання та нагляду на фондовому ринку. Зважена політика держави стосовно розвитку ринків фінансових послуг, зокрема фондового ринку, орієнтована на запровадження найкращих світових стандартів регулювання, сприятиме підвищенню капіталізації економіки через ефективну мобілізацію та перерозподіл вільних фінансових ресурсів, створенню ефективних та надійних ринків капіталу, розширить можливості для інвестування вільних коштів населення у розвиток виробництва, сприятиме економічному розвитку країни. Необхідні подальші спільні зусилля держави й ринкової інфраструктури в напрямі реформування системи державного регулювання та впровадження відповідних стандартів організації регульованих ринків фінансових інструментів з огляду на новітні тенденції світових ринків і адаптацію вітчизняного законодавства до європейських норм фінансового та корпоративного права. З метою підвищення рівня довіри з боку інвесторів та емітентів біржова система торгівлі фінансовими інструментами потребує модернізації. Централізація вітчизняного біржового ринку дозволить забезпечити відповідні критерії лістингу, формування справедливих ринкових цін, інформаційного простору стосовно показників індикаторів та активності біржового простору. Державне регулювання повинно оперативно реагувати на потреби ринку шляхом постійного моніторингу діяльності професійних учасників фондового ринку; сприяти пошуку оптимального балансу інтересів емітентів та інвесторів, поряд із захистом інвесторів створювати належні умови для виходу на біржу максимальної кількості компаній. У свою чергу, збільшення кількості компаній, які конкурують на ринку та орієнтують свою діяльність на довгостроковий період, активізує розвиток фондового ринку. Крім того, необхідно розробити довгострокову стратегію розвитку фондового ринку України, яка міститиме такі заходи: посилення ефективності державного регулювання; запровадження дієвої системи нагляду на ринку цінних паперів; впровадження сучасних фінансових інструментів; утворення єдиного центрального депозитарію; розвиток інфраструктури ФР, корпоративного управління, інститутів спільного інвестування; забезпечення надійних і прозорих механізмів реєстрації прав на цінні папери; створення дієвої системи захисту прав та інтересів інвесторів; якісне зростання рівня послуг професійних учасників ринку цінних паперів.

Висновок

Ринкова економіка грунтується на приватній власності та ціновому механізмі розв'язання основних проблем економічної організації. Іншими важливими її принципами є:

· свобода підприємництва й вибору;

· особиста

· заінтересованість як головний мотив економічної поведінки;

· конкуренція

· та обмежена роль уряду в господарському житті.

Приватна власність дає змогу окремим особам та підприємствам на свій розсуд залучати й застосовувати ресурси. Інститут приватної власності формувався еволюційно й підтримується правом заповіту -- правом власника майна призначати спадкоємця власності після смерті. Права власності -- найістотніші, оскільки заохочують інвестиції, обмін та економічне зростання. Без права власності люди змушені витрачати чимало зусиль та ресурсів, аби захистити й зберегти свою власність. Свобода підприємництва й вибору. З приватною власністю тісно пов'язана свобода підприємництва й вибору. Ринкова економіка покладає на підприємства відповідальність за ухвалення рішень, ефективність яких перевіряється ринком. Свобода підприємництва означає, що власники матеріальних ресурсів і грошей можуть вільно організовувати виробництво товарів і послуг. Вибір конкретної галузі діяльності та вихід з неї здійснюються підприємцями самостійно. Свобода вибору передбачає, що власники ресурсів і грошей використовують або реалізують їх на свій розсуд і що особа вільна вибрати будь-який вид діяльності. Цей принцип також означає, що споживачі на свій розсуд у межах грошових доходів визначають, які товари й послуги купувати. Однак свобода підприємництва й вибору у ринковій економіці не абсолютна, її обмежує державне втручання в економіку. Держава встановлює загальні юридичні обмеження для здійснення вибору суб'єктами господарювання та використання об'єктів приватної власності.

Особистий інтерес визначає фундаментальний спосіб дій учасників економічного життя. Причому цей спосіб поведінки має узгоджуватися з чужими інтересами. Мотив особистого інтересу скеровує і впорядковує функціонування економіки. Фірми й постачальники ресурсів, дбаючи про власну вигоду й діючи в межах конкурентної ринкової системи, одночасно -- ніби спрямовані невидимою рукою -- сприяють досягненню суспільних інтересів.

Конкуренція. Свобода вибору є основою конкуренції, або економічної змагальності, притаманної ринковій економіці. Конкуренція передбачає: 1) наявність на ринку значної кількості незалежних продавців і покупців конкретного продукту або ресурсу; 2) свободу для покупців і продавців виступати на певних ринках чи залишати їх.

Суть конкуренції полягає в широкому розпорошенні економічної влади всередині двох складових економіки -- фірм та домогосподарств. Конкуренція передбачає також, що виробникам легко входити у галузь і залишати її; не існує штучних юридичних перешкод, які не дозволяють збільшення або зменшення обсягів продукції в окремих галузях. Свобода входу в галузь і виходу з неї забезпечує економіці гнучкість, без якої неможливий її ефективний розвиток. Обмежена економічна роль держави. Ринкова економіка сприяє ефективному використанню ресурсів. Тому втручання держави в господарську діяльність фірм обмежене. Уряди встановлюють юридичні обмеження для використання приватної власності та здійснення індивідуального вибору. Концепція ринкової економіки як саморегульованої системи виключає директивне централізоване державне управління нею. Проте низка небажаних наслідків, пов'язаних із ринковою системою, призвела до того, що роль уряду в економіці зросла.

Размещено на Allbest.ru