Структура управління організацією

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

1. Проектування організаційних структур

2. Тарифне регулювання

2.1 Мета тарифного регулювання, збалансованість тарифів

2.2 Підходи до тарифного регулювання

2.3 Регулювання тарифних цін

2.4 Варіанти граничних цін

Список використаної літератури

1. Проектування організаційних структур

«Структура управління організацією», або «організаційна структура управління» (ОСУ) - одне з ключових понять менеджменту, тісно зв'язане з метою, функціями, процесом управління, роботою менеджерів і розподілом між ними повноважень. В рамках цієї структури протікає весь управлінський процес (рух потоків інформації і прийняття управлінських рішень), в якому беруть участь менеджери всіх рівнів, категорій і професійної спеціалізації. Структуру можна порівняти з каркасом будинку управлінської системи, побудованим для того, щоб всі що протікають в ній процеси здійснювались вчасно і якісно. Звідси та увага, що керівники організацій приділяють принципам і засобам побудови структур управління, вибору їхніх типів і виглядів, вивченню тенденцій зміни і оцінкам відповідності завдань організацій.

Під структурою управління розуміється упорядкована сукупність тривко взаємопов'язаних елементів, що забезпечують функціонування і розвиток організації як єдиного цілого. ОСУ визначається також як форма розподілу і кооперації управлінської діяльності, в рамках якої здійснюється процес управління по відповідних функціях, направлених на рішення поставлених задач і досягнення наміченої мети. З цих позицій структура управління представляється в вигляді системи оптимального розподілу функціональних обов'язків, прав і відповідальності, порядку і форм взаємодії між її складовими органами, що входять в управління і працюючими в них людьми.

Ключовими поняттями структур управління є елементи, зв'язки (відношення), рівні і повноваження. Елементами ОСУ можуть бути як окремі робітники (керівники, фахівці, що служать), так і служби або органи апарату управління, в яких за та або інша кількість фахівців, що виконають певні функціональні обов'язки. Є два направлення спеціалізації елементів ОСУ:

а) в залежності від складу структурних підрозділів організації вичленяються ланки структури управління, які здійснюють маркетинг, менеджмент виробництва, науково-технічного прогресу і т.п.;

б) виходячи з характеру загальних функцій, що виконуються в процесі управління, формуються органи, що займаються плануванням, що організовують виробництво, працю і управління, контролюючи всі процеси в організації.

Відношення між елементами структури управління підтримуються завдяки зв'язкам, що прийнято поділяти на горизонтальні і вертикальні. Перші носять характер погодження і є однорівневими. Другі - це відношення підпорядкування. Необхідність в них виникає при ієрархічності побудови системи управління, та є за наявності різноманітних рівнів управління, на кожному з яких переслідується своя мета.

При дворівневій структурі створюються верхні ланки управління (керівництво організацією в цілому) і нижні ланки (менеджери, безпосередньо керуючі роботою виконавців). При трьох і більше рівнях в ОСУ формується так званий середній шар, що в свою чергу може складатися з декількох рівнів.

В структурі управління організацією розрізняються лінійні і функціональні зв'язки. Перші суть відношення з приводу прийняття і реалізації управлінських рішень і рухи інформації між так званими лінійними керівниками, які являються особами, що повністю відповідають за діяльність організації або її структурних підрозділів. Функціональні зв'язки спрягаються з тими або іншими функціями менеджменту. Відповідно використовується таке поняття, як повноваження: лінійного персоналу, штабного персоналу і функціональні. Повноваження лінійних керівників дадуть право вирішувати всі питання розвитку довірених їм організацій і підрозділів, а також віддавати розпорядження, обов'язкові для виконання іншими членами організації (підрозділів). Повноваження штабного персоналу обмежуються правом планувати, рекомендувати, радити або допомагати, але не наказувати іншим членам організації виконувати їхні розпорядження. Якщо тому або іншому робітнику управлінського апарату надається право приймати рішення і вчиняти дії, звичайно що виконуються лінійними менеджерами, він одержує так звані функціональні повноваження.

Між всіма названими вище що складають ОСУ існують складні відношення взаємозалежності: зміни в кожній з них (скажемо, числа елементів і рівнів, кількість і характер зв'язків і повноважень робітників) викликають необхідність перегляду всіх інших.

Збільшення кількості елементів і рівнів в ОСУ неминучо призводить до многократного зростання числа і складності зв'язків, що виникають в процесі прийняття управлінських рішень; слідством цього нерідко є уповільнення процесу управління, що в сучасних умовах тотожно погіршенню якості функціонування менеджменту організацій.

До структури управління подається безліч вимог, що відбивають її ключове значення для менеджменту. Вони враховуються в принципах формування ОСУ, розробці яких було присвячено немало робіт вітчизняних авторів в дореформений період. Головні з цих принципів можуть бути сформульовані слідуючим чином:

1. Організаційна структура управління повинна передусім відбивати мету і завдання організації, а отже, бути підлеглій виробництву і його потребам.

2. Слід передбачити оптимальний розподіл праці між органами управління і окремими робітниками, що забезпечує творчий характер роботи і нормальне навантаження, а також належну спеціалізацію.

3. Формування структури управління потрібно зв'язувати з визначенням повноважень і відповідальності кожного робітника і органу управління, зі встановленням системи вертикальних і горизонтальних зв'язків між ними.

4. Між функціями і обов'язками, з одного боку, і повноваженнями і відповідальністю з іншого, необхідно підтримувати відповідальність, порушення якого призводить до дисфункції системи управління в цілому.

5. Організаційна структура управління повинна бути адекватною соціально-культурним умовам організації, що виявляє істотний вплив на рішення відносно рівня централізації і деталізації, розподілу повноважень і відповідальності, міри самостійності і масштабів контролю керівників і менеджерів. Практично це означає, що спроби сліпо копіювати структуру управління, що успішно функціонують в інших соціально-культурних умовах, не гарантують бажаного результату.

Реалізація цих принципів означає необхідність врахування при формуванні (або перебудові) структури управління безлічі різноманітних чинників, які впливають на ОСУ.

Головний чинник, "що задає" можливі контури і параметри структури управління, - сама організація. Відомо, що організації розрізняються по багатьох критеріях. Різноманітність організацій в Україні передбачає велику кількість підходів до побудови управлінських структур. Ці підходи різноманітні в комерційних організаціях і некомерційних, великих, середніх і малих, що знаходяться на різних стадіях життєвого циклу, де є різний рівень розподілу і спеціалізації праці, автоматизації, ієрархічних і "плоских", кооперування і так далі. Очевидно, що структура управління великими підприємствами більш складна у порівнянні з тієї, що потрібна невеликій фірмі, де всі функції менеджменту зосереджуються в руках одного - двох членів організації (звичайно керівника і бухгалтера), де відповідно немає необхідності проектувати формальні структурні параметри. По мірі зростання організації, а значить, і обсягу управлінських робіт, розвивається розподіл праці і формуються спеціалізовані ланки (наприклад, по управлінню персоналом, виробництвом, фінансами, інноваціями і т.п.), злагоджена робота яких вимагає координації і контролю. Побудова формальної структури управління, в якій чітко визначені ролі, зв'язки, повноваження і рівні, стає імперативом.

Слід звернути увагу на поєднання структури управління з фазами життєвого циклу організації, про що, нажаль, нерідко забувають проектанти і фахівці, вирішуючи задачу вдосконалення управлінських структур. На стадії зародження організації управління нерідко здійснюється самим підприємцем. На стадії зростання відбувається функціональний розподіл праці менеджерів. На стадії зрілості в структурі управління найчастіше реалізується тенденція до децентралізації. На стадії спаду звичайно розробляються міри по вдосконаленню управлінської структури у відповідності з потребами і тенденціями у зміні виробництва. Нарешті, на стадії припинення існування організації структура управління або повністю руйнується (якщо фірма ліквідується), або відбувається її реорганізація (бо скоро дану фірму приєднує до себе інша компанія, що пристосовує структуру управління до тієї фази життєвого циклу, в якій вона знаходиться).

На формування структури управління впливають зміни організаційних форм, в яких функціонують підприємства. Так, при входженні фірми в склад якогось згуртування, скажемо, асоціації, концерну і т.п., відбувається перерозподіл управлінських функцій (частина функцій, природньої, централізується), тому міняється і структура управління фірми. Але, навіть, якщо підприємство залишається самостійним і незалежним, але стає частиною організаційної мережі, що об'єднує на тимчасовій основі ряд взаємопов'язаних підприємств (найчастіше для використання сприятливої ситуації), йому потрібно вносити в свою управлінську структуру ряд змін. Це зв'язане з необхідністю підсиленням функцій координації і адаптації до систем менеджменту інших компаній, що входять в мережу.

Важливий чинник формування управлінських структур - рівень розвитку на підприємстві інформаційної технології. Загальна тенденція до децентралізації "електронного інтелекту", що веде до зростання числа персональних комп'ютерів при одночасному розширенні використання на рівні підприємства локальних мереж, веде до ліквідації або скорочення обсягу робіт по ряду функцій на середньому і низовому рівнях. Це відноситься передусім до координації роботи підлеглих ланок, передачі інформації, узагальнення результатів діяльності окремих співробітників. Прямим результатом використання локальних мереж може бути розширення сфери контролю керівників при скороченні числа рівнів управління на підприємстві.

В цьому контексті слід відзначити, що сучасний розвиток інформаційних систем призводить до формування нового типу підприємств, що в західній літературі отримали назву "віртуальних" компаній (організацій). Під ними розуміють сукупності незалежних (найчастіше невеликих за розмірами) підприємств, що є немов би вузлами на інформаційній мережі, що забезпечує їх тісну взаємодію. Єдність і ціленаправленість в роботі цих фірм досягаються завдяки гнучкому електронному зв'язку на базі інформаційної технології, що пронизує буквально всі сфери їхньої діяльності. Тому кордони між цими організаціями , стають "прозорими", і кожна з них може розглядатися представником компанії в цілому.

В сучасній теорії менеджменту виділяють два типи управління організаціями: бюрократичний і органічний. Вони побудовані на принципово різноманітних підставах і мають специфічні риси, що дозволяють виявляти сфери їхнього раціонального використання і перспективи подальшого розвитку.

Першим, історично, сформувався бюрократичний тип. Відповідну концепцію підходу до побудови організаційних структур розробив на початку XX сторіччя німецький соціолог Макс Вебер. Він запропонував нормативну модель раціональної бюрократії, що кардинальним способом міняла комунікаційні системи,які діяли раніше , звітності, оплати праці, структури роботи, відношень на виробництві. В основі цієї моделі - подання про підприємства як про організації, що організувалися, що подають жорсткі вимоги як до людей, так і до структур, в рамках яких вони діють. Ключові концептуальні положення нормативної моделі раціональної бюрократії такі:

1) чіткий розподіл праці, використання на кожній посаді кваліфікованих фахівців;

2) ієрархічність управління, при якій нижчий рівень підкоряється і контролюється вищестоячим;

3) наявність формальних правил і норм, що забезпечують однорідність виконання менеджерами своїх завдань і обов'язків;

4) дух формальної безособності, характерної для виконання офіційними особами своїх обов'язків;

5) здійснення найму на роботу в відповідності з кваліфікаційними вимогами до даної посади, а не з суб'єктивними оцінками.

Головні поняття бюрократичного типу структури управління - раціональність, відповідальність і ієрархічність. Сам Вебер вважав центральним пунктом концепції виняток зміщення "людини" і "посади", бо склад і зміст управлінських робіт повинні визначатися виходячи з потреб організації, а не людей в ній працюючих. Чіткі приписи ,що сформулювалися по кожній роботі (що необхідно робити і якими прийомами) не залишає місця для прояву суб'єктивізму і індивідуального підходу. В цьому полягає принципова відмінність бюрократичної структури від історичної що передувала їй общинної, де головна роль відводилася партнерству і майстерності.

Бюрократичні структури управління показали свою ефективність, особливо в великих і дуже великих організаціях, в яких необхідно забезпечувати злагоджену чітку роботу більших колективів людей, працюючих на єдину мету. Ці структури дозволяють мобілізувати людську енергію і кооперувати працю людей при рішенні складних проектів, в масовому і крупносерійному виробництві. Однак їм притаманні недоліки, особливо помітні в контексті сучасних умов і завдань економічного розвитку. Очевидно передусім, що бюрократичний тип структури не сприяє зростанню потенціалу людей, кожний з яких використає тільки ту частину свого хисту, що безпосередньо потрібна по характеру роботи, що виконується. Ясно також: коли питання стратегії і тактики розвитку організації вирішуються лише на вищому рівні, а всі інші рівні зайняті винятково виконанням рішень згори, то втрачається загальний управлінський інтелект (що розглядається сьогодні як найважливіший чинник ефективного управління).

Ще один витяг із структури бюрократичного типу - неможливість з їхньою допомогою управляти процесом змін, направлених на вдосконалення роботи. Функціональна спеціалізація елементів структури призводить до того, що їхній розвиток характеризується нерівномірністю і різноманітною швидкістю. В результаті виникають протиріччя між окремими частинами структури, несогласованностью в їхніх діях і інтересах, що уповільнює прогрес в організації.

Другий згаданий - органічний - тип структур управління має порівняно недовгу історію і виник як антипод бюрократичній організації, модель якої перестала задовольняти більшість підприємств. Новий підхід відвертає подання про ефективність організації як "що організувалася" і працюючої з чіткістю годинного механізму; навпроти, вважається, що ця модель проводить радикальні зміни, що забезпечують приспособленість організації до об'єктивних вимог реальної дійсності. Дослідники цієї проблеми підкреслюють: поступово вимальовується інший тип організації, в якій імпровізація цінується вище, ніж планування; що керується можливостями значно більше, ніж обмеженнями, віддає перевагу знаходити нові дії, а не чіплятися за старі; що більше цінує дискусії, ніж заспокійливість і заохочує сумніви і протиріччя, а не віру.

У вхідному визначенні органічного типу структури підкреслювалися такі її принципові відмінності від традиційної бюрократичної ієрархії, як більш висока гнучкість, менша зв'язок з правилами і нормами, використання в якості бази групової (бригадної) організації праці. Подальші розробки дозволили істотно доповнити перелік властивостей, що характеризують органічний тип структури управління

Розглянутий тип структури припускає істотні зміни відношень всередині організації: відпадає необхідність в функціональному розподілі праці, підвищується відповідальність кожного працюючого за загальний успіх.

Реальний перехід до органічного типу структури управління вимагає серйозної підготовчої роботи. Передусім компанії приймають міри до розширенню участі працюючих в рішенні проблем організації (шляхом навчання, підвищення рівня інформованості, зацікавленості і т.п.), ліквідують функціональну обособленность, розвивають інформаційні технології, радикально переглядають характер взаємовідносин з іншими компаніями (вступаючи з ними в союзи або утворюючи віртуальні компанії, де реалізуються партнерські відношення).

Необхідно відзначити, що органічний тип структури управління знаходиться лише в початковій фазі свого розвитку, і в "чистому" вигляді його використовують деякі організації. Але елементи цього підходу до структури управління отримали досить широке розповсюдження, особливо в тих компаніях, що прагнуть пристосуватися до динамічної середи ,що змінюється.

Але все ж головна тенденція полягає в тому, що кожна наступна структура стає більш простою і гнучкої у порівнянні з тими що діяли раніше. При цьому виділяють наступні десять вимог і характеристик формування ефективних структур управління:

- скорочення розмірів підрозділів і їх укомплектування більш

кваліфікованим персоналом;

- зменшення числа рівнів управління;

- групова організація праці як основа нової структури управління;

- орієнтація поточної роботи, в тому числі графіків і процедур, на запити

споживачів;

- створення умов для гнучкої комплектації продукції;

- мінімізація запасів;

- швидка реакція на зміни;

- гнучко переналагоджуване обладнання;

- висока продуктивність і низькі витрати;

- бездоганна якість продукції і орієнтація на тривкі зв'язки зі споживачем.

Можна не сумніватися в тому, що в найближчому майбутньому ми зіткнемося з більшою різноманітністю структур, кожна з яких буде відповідати потребам конкретної організації.

ціноутворення тариф попит пропозиція

2. Тарифне регулювання

Як свідчить досвід розвитку країн з ринковою економікою, ще в ХІХ ст. деякі держави намагались регулювати ціни. За останні 150 років уряди багатьох держав вдавалися до різних заходів з метою регулювання цін, і на сьогодні ходів впливу на ціноутворення стали невід'ємною складовою системи державного регулювання економіки. Проблема не полягає у визначенні ступеня та форм обсягу вільного ціноутворення. Визначимося із пріоритетом державного регулювання цін в Україні.

Державне регулювання цін являє собою діяльність де ринок спрямованого на встановлення і збереження такого рівня цін, який забезпечував би рентабельну діяльність суб'єктів господарювання, паритет цій різних галузей, народного господарства, реальність заробітної платні, стійкість валюти.

Перехід будь-якої економіки до ринкових відносин у кінцевому підсумку сприяє розвитку економіки. Однак при цьому збільшується кількість кризових ситуацій, тому держави повинні втручатись в економічні процеси з метою пом'якшення послідчих негативних явищ, адже впливаючи на ціни, держава намагається зламати інтикичні коливання процесів виробництва та реалізації. При цьому важливого значення набуває правильного обміну мета державного регулювання ціноутворення.

У цьому світова практика господарювання довела , що державне регулювання цін може включати заходи законодавчого судового характеру, адже в одних випадках де ціноутворення в Україні регламентується законами Верховної ради та розпорядженнями державних і місцевих органів влади, вільних - ті - чи спірні питання вирішується в судовому порядку.

Досягнення поставлених цілей державного регулювання ціноутворення здійснюється системи, через вирішення основних завдань економічного розвитку країни, формування державної політики ціноутворення, визначення пріоритетів регулювання. Так, державному регулюванню і контролю в першу чергу підлягають ціни на продукцію і послуги підприємств державної власності. До них належать тарифи а залізничні перевезення, комунальне - побутові послуги, квартирна плата, послуги зв'язку та ін. У разі надмірного зростання цін, раніше введених з під контролю за рішенням Кабінету Міністрів України, виконавчих комітетів обласних і міських рад, припускається тимчасове повернення до державного регулювання цін і тарифів.

Таким чином державне регулювання цін - це гнучке вивчення системи заходів впливу на процеси ціноутворення, спрямовано на забезпечення:

-Різних економічних умов і стимулів для розвитку всіх форм властності,

економічної самостійної підприємств;

-Збалансування ринку засобів виробництва і предметів споживання;

- Об'єктивних співвідношеннях у цінах на підприємству на промислову

і сільськогосподарську продукцію, що сприяє ефективність еквівалентному обміну;

-Розширення сфери застосування вільних цін;

-Підвищення кості продукції

-Соціальних гарантій, у першу чергу для малозабезпечених просторів

населення.

2.1 Мета тарифного регулювання, збалансовість тарифів

Політика ціноутворення є складовою частиною загальної економічної і соціальної політики України і спрямування на забезпечення різних економічних умов і стимулів для розвитку всіх форм власності, економічної самостійної підприємств ринку засобів виробництва товарів і послуг.

Законодавство України про ціноутворення складається з ГК України (ст. 21 - «Ціни і ціноутворення»), Закон України, що видаються відповідно до них.

Ціна є формою грошового визначення вартості продукції, яку реалізують суб'єкти господарювання. Ціна є істотною умовою господарського договору. В господарських договорах, укладених між суб'єктами господарювання України ціни зазначаються у гривнях, і у зовнішньоекономічних договорах за згодою сторін може визначатися в іноземній валюті.

Вільні ціни і тарифи встановлені на всі види продукції, товарів і послуг, за винятком тих, по яких здійснюється державне регулювання цін і тарифів. Вільні ціни визначаються суб'єктами господарювання самостійно за згодою сторін, а у внутрішньогосподарських відносинах - також за рішенням суб'єкта господарювання.

Існує два види вільних ринкових цін: тверда ціна та приблизна.

Державне регулювання цін здійснюється шляхом встановлення фіксованих державних та комунальних цін, граничних рівнів торгівельних надбавок і постачальницьких цін, граничних рівнів торгівельних надбавок винагород граничних нормативів рентабельності або шляхом запровадження обов'язкового декларування заміни цін.

Державні ціни встановлюються:

-на ресурси, що справляють визначений вплив на загальний рівень і динаміку цін;

-на продукцію суб'єктів господарювання природних монополістів;

-на імпортні товари, придбані за рахунок коштів Державного бюджету України.

Законом може бути передбачено встановлення комунальних цін на продукцію чи послуги, виробництво яких здійснюється комунальними підприємствами.

Регулювання внутрішнього ціноутворення на експорту та імпортну продукцію визначається Кабінетом Міністрів України. При здійсненні експортних чи імпортних операцій у розрахунках імпортними конкурентами застосовуються конкретні ціни, що формується відповідно до цін і умов світового ринку та індикативних цін.

Індикативними є ціни на товари, які відповідають цінам, що складаються на відповідний товар на ринку експорту або імпорту на момент здійснення експортної операції з урахуванням умов постановки та умов здійснення розрахунків, визначених згідно з законодавством України.

2.2 Підходи до тарифного регулювання

Залежно від характеру державного впливу та рівня урегульованості всі ціни, які застосовуються у кожній країні, Законом України від 3 грудня 1990 року № 507-хП «Про ціни і ціноутворення» поділяються на вільні (договірні) та регульовані і фіксовані.

Більші ціни на товари та послуги формуються під безпосереднім впливом впливом попиту та пропозиції, що складаються на регіональному ринку. До вільних відносяться ціни попиту, ціни пропозиції та ціни виробництва.

Ціни попиту являються собою ціни, що складаються на ринку покупця.

Ціни пропозиції - мінімальні ціни, за якими продавець готовий запропонувати на ринку певну кількість товару.

Регулюючий вплив державних органів на рівень ринкових цін може відбуватися прямо (застосування фіксування цін, встановлення граничних рівнів цін, введенню граничних розмірів торгівельне - збутових надбавок заморожування цін тощо) та опосередковано (диференціюю ставок товарних продуктів, пільгових оподаткувань та кредитування, запровадження граничних нормативів рентабельності тощо). Тарифне регулювання - один із найважливіших методів регулювання державного зовнішньоекономічних зв'язків. В основі тарифного регулювання лежить митний кодекс країни, в якому сформовано завдання і принципи діяльності митних служб. Типовим для світової практики є те, що за перехід будь-яким товаром кордону країни сплануємо мито - визначена грошова сума, розрахування за митними тарифами - нормативами нарахування мита або від вартості товару (адекватний товар), або від його натуральних показників - ваги, об'єму, потужності (спеціальний тариф).

Комбінований тариф - це перелік товарів, для кожного з яких зазначається розмір тарифу у вигляді відсотка або грошової суми до одиниці вимірювання тарифу.

Загалом тарифи - це поширена форма визначення цін на послуги (продукцію) виробничого або особистого споживання. Тарифи встановлюють на вантажні та пасажирські перевезення всіх видів громадського транспорту, послуги зв'язку (в тому числі і поштового) житлово - комунальних підприємств, служби побуту, тощо, а також на електрику та теплову енергію.

Розрізняють внутрішні і міжнародні тарифи (наприклад зв'язку, транспорту); ті що, використовуються в системах заробітної плати й у митній справі. З розвинутих країн є митні ставки в Канаду, посилюється тенденція до зменшення митних тарифів, а за вільної торгівлі вони стосуються (ЄС). Товарна класифікація в тарифах ґрунтується на гармонізаційній системі опису та кодування товарів, що є підставою для уніфікації (приведення видів продукції, деталей та ін. До єдиних форм розмірів, структури, спаду і забезпечення національної одноманітної різних видів продукції т.д.) та інформативності тарифів. Згідно цієї системи всі тарифи згуртовані у 21 розділ, 97 груп, 1241 товару позицію та 5019 субпозицій. Оскільки системи є світовою, з її допомогою якого знайти товар у будь - якому національному митному тарифі.

Щодо розмірів тарифів існують певні закономірності, перед усім імпортних товарів:

1.Чим більше розвинена держава, тим нижчий тариф, оскільки її

конкурентоспроможна промисловість не потребує протекціоністського захисту;

2.Ставки тарифу залежать від ступеня обробки товару, а саму сировину

найчастіше ввозять безмитно, щоб запобігти підвищенню ціни на продукцію, що вироблена з неї напівфабрикати ставки помірні, на готову продукцію особливо не першої необхідності(ікру, спиртне, тютюн та ін.)

Вплив імпортних товарів на економіку країни та її суб'єктів різноспрямований:

А) якщо тариф не заборонений (забезпечує імпорт частково ), він приносить державі дохід, що дорівнює ставці тарифу, та обсяг імпорту; якщо тари зменшує на розмір скорочення імпорту;

Б) не зазнають збитків споживачі імпортного товару - вони або платять більше, або купують менше, тобто погіршується їхні споживчі можливості, оскільки й національні виробники за рівнем наближаються до цін на імпортні товари;

В) виграють національні виробники, оскільки обмеження імпорту, зростання цін на імпортні товари, з'являється можливість підвищувати на них ціну, тому виграють ті, хто працює на підприємствах, що виробляють такі товари, а також постачальники сировини для них.

Дискреційне ціноутворення

В багатьох країнах регулювання цін було традиційно направлено на рішення соціальних, а також фінансових і економічних задач. Найбільшою мірою це мало місце в тих випадках, коли експлуатацію мережі електрозв'язку здійснювала держава. В цих умовах ціни звичайно встановлювались з метою забезпечення справедливості цим споживачами. В багатьох країнах економічні показники такого роду політики аналізувалися недостатньо, якщо такий аналіз взагалі проводився. Таки, де застосовувалися або продовжує застостосовуватися дискреційне регулювання цін, тарифу за з'єднаним, абонентами обслуговування і місцевий зв'язок, як правило легше собівартості. Дефіцит компенсується більш високими в порівнянні з собівартістю цінами на міжнародний зв'язок і іноді міжміський зв'язок.

Диференційний підходи до регулювання цін багатьох країнах припускали активне втручання державне в процес ціноутворення. Уряд або відповідає міністерство втручається в питання ціноутворення служб ПТГ, тим самим істотно обмежуючи їх можливості функціонувати як персональне комерційне підприємство. В деяких випадках підвищення тарифів н на послуги телефонного зв'язку проводилося в цілях отримання додаткових засобів для скорочення дефіциту державного бюджету без глибокого аналізу економічних і соціальних коштів такого роду підвищення.

В деяких країнах традиційне тарифне регулювання не змогло забезпечити отримання доходів, достатніх для покриття операційних витрат діючого оператора або для фіксування заходів щодо модернізації і розширення мережі. В результаті потреби операторів в доходах іноді забезпечувались і фіксовані цілі регулювання на досягнення.

В деяких країнах доходи від надання державними операторами ПОСЛУГ телефонного зв'язку розглядалися як частина загальних докованих. Витрати державного оператори у тому числі і на інвестиції, входять до загального державного бюджету, управлінням податково - бюджетною сферою з боку уряду робимо неможливими отримати що очікувати в сфері ПТГ доходи. Такого роду відносини позбавляють оператори фінансових ресурсів, необхідних для модернізації мережі. Це також позбавляє оператора стимулів для упровадження інновації і скорочення витрат, досягненню цілей забезпечення динамічної ефективності. На практиці такі оператори нерідко мають низькі результати діяльності роздуті штати, а це означає, що мета підвищення виробничої ефективності також досягається.

Значну частину витрат оператора електрозв'язку повинній складати довгострокові капіталовкладення. Пряме обмеження в засобах уряді іноді вимагають фінансові кошти державних операторів для фінансування інших пріоритетних державних проектів. Це найчастіше має місце в тих випадках, коли відсутній чіткій нормативний режим регулювання, що впливає, щоб при встановленні ціни бралося б до уваги потреби в доходах, розраховування з урахуванням довгострокових інвестицій. У оператора може залишитися достатньо засобів для фінансування поточних оперативних витрат, але їх не вистачить для модернізації або розширення мережі. В цих випадках коли це відбувається, результатом є дефіцит послуг у сфері електрозв'язку і черга за отримання цих послуг. В деяких країнах ціни на послуги зв'язку підвищувалися тільки в цілях задоволення загальних потреб в доходах оператора. Надходження від підвищення тарифів на зв'язок іноді використовуються зовсім не для підвищення якості телекомунікаційних послуг, а для вирішення широко крім інших пріоритетних задач у ряду від субкодування послуг поштового зв'язку до витрат чи обороту.

Регулювання на основі норми прибутку

Регулювання на основі норми прибутку (НП) є нормативною регулювання цін на відміну від дискреційного утворення регулювання на основі норм прибутку забезпечує оператору відносну впевненість відносно того, що він зможе задовільнити свої потреби в доходах на постійній основі. Суть такого роду регулювання проста, по - перше, розраховуються потреби оператора в доходах. Після цього тарифи на окремі послуги оператори користуються так, щоб загальні надходження від надання послуг, покривання його потреб в доходах. Після цього тарифи на окремі послуги оператори користуються так, щоб загальні надходження від надання послуг, покривання його потреб в доходах.

При розрахунку потреб оператора в доходах регулюючий орган в першу чергу аналізує операційні витрати і витрати на фінансування (наприклад на обслуговування заборгованості). Звичайно регулюючий орган проводить достатньо ретельний аналіз для того, щоб переконатися в оргунтованості; понесених витрат і їх необхідності для надання регульованих послуг. В хорошому випадку ці витрати можуть бути виключені з «тарифної бази».

Оператор не отримує дозвіл на підвищення своїх цін або тарифів для комплектації цих виключених витрат. Наступним кроком в розрахунку потреб оператори в доходах є визначення його норм прибутку. В цілях забезпечення фінансової стійкості оператори і залучення нових капіталовкладень капіталовкладень для фінансування його діяльності регулювання на основі норм прибутку дозволяє оператору комплектувати не тільки свої прямі операторські витрати або витрати на фінансування але і формувати достатній прибуток на основі своєї тарифної бази. Регулюючий капітал визначає надлишку норму прибутку на капітал на конкретний період часу (звичайно від одного до трьох років).Цей прибуток звичайно розраховується по основі умов фінансового ринку з урахування, додаткових питань, це стосується діяльності оператора або особливості галузі (галузевий рівень або ризик оператора, питань оподаткування) конкурентних операторів і т.д.

На основі затвердженої норми прибутку розраховується потреби в доходах (тобто загальні доходи, які можуть бути отримані протягом одного періоду часу). Потреби в доходах повинні бути забезпечені за рахунок надходження від всіх послуг, що надаються. У випадку якщо оператор одержує доходи в більш об'ємі, ніж дозволено величина норми прибутку, регулюючий орган наказує від нього понизити тарифи, що дозволить довести норму прибутку до дозволеного рівня. І навпаки якщо оператор не одержує дозволеної йому норми прибутку, він вимагатиме підвищення цін для збільшення своїх доходів.

Регулювання на основі НП направлено на проведення загальних доходів оператори у відповідності з його загальними витратами. Як правило, в нього задані не виходить приведення доходів від надання якоїсь конкурентів послуги від відповідність з витратами та надання саме цій послуги. В результаті регулювання на основі НП не впливає на структуру цін, на практиці в цих випадках, коли застосовується такого роду регульована структура мала в цілому тенденцію до зниження рівня ними цінами, застосованими на, витратах і диференційних встановлення ціни чимало фахівців вважають, що потенціал гальмує науково - технічний процес, відсутність.

2.3 Регулювання граничних цін

В економічній теорії існує дві основні концепції державного

регулювання економіки, у контексті яких будується механізм державного регулювання цін: теорія Д.М. Кейкса та монеторна теорія М. Фрідмена. Кожна з них по своєму визначає найбільш важливі елементи механізму економічної політики держави, виходячи з нагальності цих проблеми, які були об'єктивно притаманні економіці та періоду її реалізації. Процес подальшого розвитку ринкового господарства привів до необхідності поєднати погляди, їх суперечності вирішувалися на основі теорії класичного та кейсіанського синтезу, які поєднав вище згадані концепції в єдину модель сучасної, економічної політики держави із своєрідними підходами до проблем ціно регулювання.

Проблеми дієвості та ефективності механізму регулювання цін у перехідні елементи адміністративного впливу на ціни в економічну систему, яка має певні ознаки ринкової, хоча за свого економічною політичною і соціальною основою ще не стало повністю такою. Складність проведення регуляторних заходів полягає в тому, що їх реалізація часто застосовується за умов, коли мета тарифікації всієї системи державного втручання в економічні процеси вступає у протиріччя з поточними завданнями антикризовою регулювання. Ефективність механізму регулювання цін, насамперед залежність від дієвості засобів його реалізації адекватності цього механізму існуючим соціально - економічними умовами.

Перебуваючи у складі системи ринкових відносин, механізм дії об'єктивних економічних законів проявляється через взаємовідношення між суб'єктами ринку як форми реалізації самих законів. Протиріччя реалізації економічних законів ринку мають форми прояву в реальних кількостях диспорціях, що призводять до втрати економічної рівноваги ринку і,як наслідок здатності до саморегуляції. Найбільш яскраво це проявляється в період змін окремих фаз циклу ділової активності, а також в умовах трансформації економіки в напрямі до ринку. Тому в даній ситуації особливого значення набуває застосування державного механізму регулювання цін, який би дозволи в відмовити дієвість і саморегуляцію ринкового механізму на основі реалізації об'єктивних законів ринку.

Отже генеральною метою формування та дії механізму цінового регулювання полягає в оптимізації, темпів і пропозицій економічного розвитку, стабільність соціально - економічних відносин.

Роль цін в економічній системі досить багатогранний, що зумовлено їх сворідною природою, як грошового інструмента та засобу розподілів первинних доходів. Це обумовлює до істинну роль цін у регуляторних прогнозах і одного боку, вони виступають об'єктом регуляторних заходів держави, а з іншого, у свою чергу, можуть впливати на пов'язані з цими параметрами економіки. Тому поняття « механізм цінового регулювання » охоплює не меншу сферу впливу держави на ціни, які становлять точку прокладання регуляторних цін державних органів, а водночас і механізм вторинного впливу структурно - рівневих параметрів цін та функціонального близькі елементи. Отже обидва блоки ціно - регуляторного механізму різняться між собою своїми функціями, характером дії та кінцевими результатами застосування ефективних методів управління ринковими відносинами, вбудованими до господарського механізму одержаних регуляторів у багатьох зарубіжних країнах сприяє досягненню позитивних результатів у розвитку економіки. У разі створення правова основа державного регулювання цін у вигляді виданих законів, наказів, постанов.

Одним з найважливіших завдань держави є забезпечення такого співвідношення монополії та конкуренції, яке не призводить до руйнівних наслідків в економіці. Це завдання вирішується за допомогою антимонопольного законодавства, вперше прийняте в США в кінці ХІХ століття. Антимонопольним вважається закони, що забороняють угоду її дії - спрямовані на обмеження конкуренції: поділ ринку, вертикальними і горизонтальними фінансування цін. Методологічний аспект ціноутворення в розвинутих країнах полягає у виробленні державними органами загальних принципів, методів і нормативів встановлення цін.

Розглянемо особливості цінового регулювання у деяких країнах світу США. Поняття темпів зростання роздрібних цін на внутрішньому ринку у 70 -х роках. ХХ століття переростає надмірної інформації привести до необхідності тосзефікації стратегії країни. Першою найбільш природною реакцією держави стали спроба перемогти інформацію за допомогою методів прямого регулювання цін. У 1971 році ініціативи адміністрації Р. Ніксона в США вперше за після воєнні роки був встановлений централізований контроль за цінами.

Тому сприяє таким обставинам;

- у ситуації, що складається, значення рівно інформації можливо викликати досить неприємні наслідки, перш за все збільшення масштабів безробіття.

- Домінувала точка зору, що інформація може бути обмежена без зменшення зменшення зайнятості у випадку, яка буде введено контроль над цілями.

Немаючи альтернативний програми неперервного регулювання

економіки, президент був вимушений ввести «замороження» цін і зарплати.

Спроби прямого регулювання цін здійснювавсь наступними руками.

У даний час американська адміністрація, обмеженого державного фінансування і пряме регулювання цін в окремих групах, надає перевагу активному використанню ринкових важелів і методів непрямого регулювання, що сприяють загальному оздоровленні економічного етапу в країні. В цілому такий підхід створив останніми роками стабілізуючий вплив на розвиток інформаційних ресурсів. Основні напрями регулювання цін у США наступні:

- деструктивна кредитно - грошова політика регулювання облікової ставки федеральних резервних банків.

- федеральні закупки товарів і послуг.

Італія. Держави здійснює регулювання та контроль за цінами чи товари першої необхідності, а також на товари і послуги, що підпадає під монополізацією. Списки товарів і послуг, які регулюють постійно публікуються в комерційних інформаціях це в основному продукція підприємств і деяких приватних компаніях.

Державне регулювання ціни мають такі форми:

1) Дозволяючі ціни - коли державна чи приватна компанія, передбачає підвищенню цін на конкретний товар, направляє клопотання у Вищу раду цін і після отримання дозволу урядової комісії проводиться підвищенням ціни;

2) Повідомляючі ціни - коли підвищення ціни на такі товар, як стерилізоване молоко, рослинна олія, відбувається повідомлення Вищої ради з цін про майбутнє підвищення за один місяць до його здійснення.

2.4 Варіанти граничних цін

Граничні ціни - це максимально доступна підвищення або зниження

ціни на ринку протягом сезону, певного товарного циклу, або ціла на замовлення брокера з обмежувальними умовами.

В України ціни у ринковій економіці класифікують за такими ознаками:

1) Залежність від державного впливу - вільні і регульовані а фіксовані ціни;

2) За характером обслуговування обіг - грунтові та роздрібні;

3) Ціни внутрішньогосподарських застосувань - транспортні ціни;

4) За способом - тверде, динамічні, плаваючі;

5) Залежить від ринку застосування ціни товарних акціонерів, біржові, ціни торгів;

6) За способами подання інформації про рівень цін - довідкові, стартові, лімітні

7) За часом функціонування - постійні, сезонні, ступінчасті.

8) За умовами постачання і продажу та застосування монтування - ціни нетто і ціна брутто, в різних видах;

9) За ринками обслуговування - ціни на товари та послуги в по економічними факторами;

10) Світлові ціни - експортні ціни, імпортні ціни СІФЖ, конкурентні ціни, індифікаційні ціни.

Види цін за часом їхньої дії. За часом дії ціни поділяються на постійні тимчасові та разові. Таки класифікація деякою мірою умовним оскільки постійних цін у чистому вигляді не існує. Постійними можна важчати ціни, проведенні у класифікації і діючі протягом більше або менше тривалого періоду до чергового їх перегляду.

Тимчасові ціни встановлюються на нову продукцію, що планує до серійного виробництва і випуск якої в становлений період супроводжений підвищенню затрат. Після закінчення дії обслуговування терміну (від декількох місяців 1-2 рази) в яких змінюється постійно.

Місцеві ціни - це ціни на послуги, а водопостачання для потреби населення міське пасажирське перевезення, залізничне перевезення від компетенцій місцевих компаній з цін.

Данія. Система утворення в цій країні складається більшою мірою під впливом ринкових факторів. Державний вплив на формування цін дуже обмежений, полягає головним чином у створенні сприятливих умов для вільних конкуренції приватних виробників, які самостійно встановлюють ціни на свою продукцію.

Тарифи на послуги міжміського телефонного зв'язку

Граничні тарифи розраховані без урахування податку на додану вартість (ПДВ), який сплачується додатково відповідно до Закону України «Про податок на додану вартість»

Таблиця 1.

Стаття	Позиція	Види послуг	Розмір оплати за кожну повну чи не повну хвилину розмови (грн..)
			Для всіх категорій споживачів	Для всіх категорій споживачів у суботу, неділю та святкові дні	З таксофонів (монетні, жетонні)
Міжміські телефонні розмови, що надаються
1	1	З 8:00 до 18:00	0-36	0-12	0-25
	2	З 18:00 до 23:00	0-22
	3	З 23:00 до 8:00	0-18
	У межах України
	4	З 8:00 до 18:00	0-60	0-25	0-50
	5	З 18:00 до 23:00	0-40
	6	З 23:00 до 8:00	0-30
	Приміткк: Тарифи визначені у ст.1 поз. 1-6 не поширюється на послуги, що надаються з універсальних таксофонів
	7	При наданні міжміської телефонної розмови за попереднім замовленням мінімум плати стягується як за трихвилинну розмову за замовленим тарифом
	8	При наданні міжміської телефонної розмови по автоматичному телефонному зв'язку плата стягується за кожну повну чи неповну
	9	Міжміські телефонні розмови, що надаються телефоністом або для яких з'єднання з абонентом здійснюється працівником зв'язком, сплачується у пів кратному розмірі за тарифом, зазначеним у ст..1 , поз. 1-6, окрім розмов,які надаються з телефонів або відділення зв'язку населення пунктів
Міжміські телефонні розмови, що надаються
	10	Міжміські телефонні розмови, що надаються телефоністом за терміновим тарифом, сплачується в двократному розмірі, зазначному у ст..1 поз.9 Примітка: Терміновий тариф не застосовується, якщо чекання розмови перевищило 30хв. З часу прийняття замовлення
	11	Розмови, що надаються за паролями, сплачується за терміновим тарифом, крім розмов за паролем «Біда»
	12	За міжміські телефонні розмови наданні в кредит, стягується додаткова плата в розмірі 2% вартості надання послуг
Стаття		Види послуг	Розмір оплати(грн)
			Для підприємств, установ, організацій	Для підприємств,установ, організацій
	13	Абонентна плата за прями телефон уключений у міжміську телефонну станцію (крім плати за наданий в користування канал ля організації прямого зв'язку на місцевій телефонній мережі згідно з розд. VIII, ст.2 поз . 10-12), на рік	40-00	х
	14	Абонентна плата за прямий телефон,уключений у міжміську телефонну станцію для відаленних абонентів (крім плати за наданий в користування канал для організації прямого зв'язку на місцевій телефонній мережі)	48-00	х
Стаття	Види послуг	Розмір оплати(грн)
		Для підприємств, установ, організацій	Для підприємств,установ, організацій
3	Провдення нарад за системою ГМТС за кожний пункт, який бере участь в нараді, за повні або неповні півгодини за 100 км	0-10	х
	15 для магістральних каналів	0-25	х
	16- для зонових каналів
	Примітка: Відстань між кінцевими пунктами визначається лінією (до ст.3 поз. 17,18)
	За підготовку каналів та оповіщення пунктів, що беруть у нараді участь,стягується за кожний пункт
	17 по міжміській телефонній мережі	0-07	х
	18 по зоновій телефонній мережі	0-20	х

Список використаної літератури

1.) Закон України «Про телекомунікації»

2.) Закон України «Про зв'язок»

3.) Стеклов В.К., Берман М.Н. Телекомунікаційні мережі - Київ,2001 р.

4.) Мартненко Н.М. Менеджмент фірми - Київ -1995 р.

5.) Немцов В.Р. Менеджмент організації - Київ - 2001 р.

Размещено на Allbest.ru