Особливості економічного розвитку

Размещено на http://www.allbest.ru/

Економічний розвиток

1. Типи та моделі економічного розвитку

2. Сталий економічний розвиток

3. Цивілізаційний вимір економічного розвитку

1. Типи та моделі економічного розвитку

Характеристика типів і моделей економічного розвитку вимагає, насамперед, визначитися із розумінням сутності та змісту понять “ тип ”, “ модель ”, оскільки поза цим неможливо сформулювати ті ключові ознаки, за якими лише й можна розрізняти якісні відмінності та переваги того чи іншого типу економічного розвитку, тієї чи іншої концептуальної моделі розвитку, яка може забезпечити такі переваги.

Отже, тип, або типологія (давньогрецьк. - відбиток, форма, зразок +слово, вчення) як філософське поняття має декілька трактувань: 1) метод наукового пізнання, в основі якого лежить розчленування економічних систем, об'єктів та їх групування за допомогою узагальненої, ідеалізованої моделі або типу; 2) Результат типологічного описання та співставлення.

Типологія, як метод, спирається на виявлення схожості та відмінностей об'єктів, що вивчаються, на пошук надійних способів їх ідентифікації. У розвиненій теоретичній формі типологія намагається відобразити будову системи, що досліджується, виявити її закономірності. За способом побудови філософи розрізняють емпіричну та теоретичну типологію. В основі першої (емпіричної) лежить фіксація стійких ознак схожості та відмінностей, що виокремлені індуктивним шляхом. Теоретична типологізація передбачає побудову ідеальної моделі об'єкта, узагальнене вираження ознак, яке базується на визначенні системоутворюючих зв'язків, сформованій уяві про структурні рівні об'єкта.

Виступаючи результатом складної теоретичної реконструкції значної кількості об'єктів, що досліджувалися, типізація, в залежності від спрямованості аналізу, може розглядатися: 1) як структурна; 2) як метод ідеальних типів, де тип - абстрактна конструкція, з якою зіставляються об'єкти, що досліджуються; 3) як метод конструйованих типів, де тип - певний об'єкт, що виділяється за рядом критеріїв серед інших об'єктів та розглядається в якості представника усієї їх сукупності. Отже, одну й ту ж систему на базі різних підходів та цілей дослідження можна віднести до різних типів реально функціонуючих об'єктів [1].

Найбільш поширеними в економічних і філософських дослідженнях є два історично визначені типи розвитку із відповідними їм формами прояву, це: 1) природно історичний та 2) культурно - історичний типи економічного та соціального розвитку.

Природно-історичний тип економічного розвитку базується на марксистській методології щодо характеристики економіко-історичних типів суспільства, тобто на принципах формаційної концепції розвитку, згідно з якою “ розвиток суспільства розглядається як певний “ лінійний ” процес проходження усіма етносами та країнами деяких спільних ступенів суспільного розвитку ” [2]. Його характерними рисами та ознаками є: детермінованість (опричиненість усіх процесів всередині системи); субординованість; історична послідовність розвитку економічних відносин; домінуюча роль власності у формуванні характеру праці, соціальної структури, розподілі результатів трудової діяльності, послідовна (поетапна) еволюція суспільних інституціональних форм економічної діяльності від найпростіших до надскладних форм, таких як: натуральне господарство, товарне господарство, капіталістичне ринкове господарство тощо.

Культурно-історичний тип розвитку по суті базується на принципах цивілізаційного підходу, про який йшлося у попередній лекції. Характерними принципами та рисами такого типу розвитку називають: перехід від відтворювального (формаційного) до інноваційного (цивілізаційного) типу розвитку, за якого головною метою, формою існування та проблемою стає продукування нового, а саме: відтворення стає технічною процедурою; орієнтація розвитку на “ виробництво ” безлічі цивілізаційних станів, кожний із яких є унікальним, що перетворює процес виробництва на необмежене джерело руху та оновлення людства і людини.

Як зазначають дослідники закономірностей і проблем економічного розвитку, така орієнтація виробництва створює підстави та умови для переходу від дискретного, еволюційно - революційного до континуального, процесуального типу розвитку, за якого визначальним способом руху є постійна мінливість та якісне оновлення всіх елементів суспільного життя. Такий тип економічного розвитку, на думку філософів, випливає із самої природи соціальної дії суспільства, кожної окремої людини: “ соціальна дія не фізична та не біологічна: вона - символічна (детермінована ціннісними, культурними програмами); нормативна (пов'язана з етносом); суб'єктивна (вільна, волюнтарна, егоїстична); часткова (не є всеохоплюючою) - й тільки тому соціальна ” [3].

Отже, домінуючим принципом культурно-історичного типу економічного розвитку стає його культурна складова, яка усе більше визначає усталену економічну (й не тільки) поведінку людини, суб'єкта економічної діяльності; усі форми власності визнаються рівноправними, жорстка детермінованість суб'єктивних цілей і дій окремих суб'єктів господарювання втрачає свою силу.

Водночас, у сучасних наукових джерелах можна зустріти обґрунтування й інших типів економічного розвитку. Зокрема, відомий український дослідник проблем розвитку сучасної цивілізації А.С. Філіпенко виділяє, крім згаданих вище, ще два типи економічного розвитку, які, власне, конкретизують механізми та чинники економічного розвитку сучасних національних економік. Це Тип І. - Відмежований розвиток, що спирається на динаміку внутрішнього розвитку, та Тип ІІ. - Асоціативний (з'єднувальний) - експортно орієнтований розвиток.

Відмежований тип розвитку (він має також назву “ текстильний ”) дослідники розглядають як етап на шляху становлення сучасного типу економічного розвитку, сучасної суспільної форми функціонування економічних систем. Основними рушійними силами такого типу розвитку є, по-перше, легка промисловість, а по-друге, приватне підприємництво, інвестиції виробничих і споживчих товарів приватного сектора домашніми господарствами. Часові межі його розповсюдження в історії економічного розвитку сучасних розвинених країн охоплюють, в основному, ХІХ століття. Саме в цей час були сформовані основні інститути сучасного ринкового господарства.

Другий, асоціативний (експортно-орієнтований) тип розвитку, ґрунтується, на думку згадуваного А.С.Філіпенка, на рікардіанській моделі економічного розвитку, згідно з якою національна економіка отримує імпульси розвитку шляхом інтеграції в систему міжнародного поділу праці, відповідно із принципами порівняльних переваг. Стимулюється експортна активність, за якої дуже часто внутрішній ринок не отримує розвитку (залишається на низькому рівні). Вирішальним при цьому є положення про те, що вся економіка, її експортні галузі, так само як і сектори орієнтовані на внутрішній ринок, повністю включаються в конкуренцію на світовому ринку. Як ідеальна модель, цей тип розвитку спирається на принцип вільної торгівлі.

Визначення типу економічного розвитку, пов'язане із характеристикою ключових принципів та ознак функціонування економічної системи, дозволяє проводити науковий пошук найбільш ефективних, за даних умов, теоретичних моделей її функціонування. Водночас, слід зауважити, що жодна теоретична модель не має наукового, виваженого характеру поза певною теоретичною концепцією економічного та соціального розвитку.

У свій час К. Маркс підкреслював, що будь-яка абстракція конкретна. Отже, сформована із застосуванням сучасної методології та на основі відповідної парадигми дослідження абстрактна концепція і модель соціально-економічного розвитку суспільства здатна стати конкретною основою визначення стратегічних цілей економічної політики держави, дозволяє провести цілеспрямований пошук ефективного інструментарію для реалізації цих цілей на основі активізації інтересів основної маси суб'єктів економічної діяльності.

Термін концепція (від латинського - conceptio - розуміння, система) має декілька варіантів тлумачень, серед яких, насамперед, можна виділити наступні: це система поглядів, те чи інше розуміння явищ, процесів; єдиний, визначальний задум, провідна думка якогось твору, наукової праці, тощо.

Отже суть концептуального мислення, концептуального підходу до розуміння тих чи інших процесів, тенденцій, закономірностей соціально-економічного розвитку полягає, насамперед, у системному сприйманні процесів, що відбуваються у суспільстві, в економіці, та формуванні на цій основі системного бачення віддалених стратегічних перспектив і результатів розвитку цих процесів, необхідних напрямків їх трансформації. Тому формування концепції розвитку повинно базуватися на врахуванні основних передумов, про які, власне, вже йшлося вище. Це: системна уява про реальний стан справ у суспільстві; визначення глобальних стратегічних цілей розвитку суспільства та господарської системи, як його невід'ємного елемента; урахування особливостей механізму взаємозв'язку між усіма основними елементами метасистеми; визначення основних рис і структурних елементів моделі трансформації суспільства, окремих його підсистем з позицій забезпечення динамізму та перспектив його розвитку в цілому; наукове, аргументоване прогнозування можливих варіантів розвитку подій, у тому разі за умов відсутності, або неадекватного функціонування та використання якогось із елементів, фактору, що впливає на реалізацію визначального задуму.

Водночас, концептуальний підхід до аналізу проблем соціально-економічного розвитку суспільства, його економічної і господарської систем обов'язково завершується формуванням певної моделі, що містить у собі теоретичну конструкцію, схему та структуру реально можливих економічних та соціальних зв'язків, реалізація яких відбувається на основі системи поглядів та основного задуму, закладених у концептуальному підході.

У перекладі модель (фр. modele - італ. modello - лат. modulus - міра, зразок, норма) має багато варіантів тлумачень, серед яких, на наш погляд, найбільш цікавими є: зразок якогось виробу для серійного виробництва; зразок конструкції чогось; відтворення предмету у зменшеному або збільшеному вигляді; схема, зображення, або опис якогось явища чи процесу у природі та суспільстві; формалізована та представлена системою рівнянь система взаємозв'язків економічних явищ.

В економічному житті суспільства модель виступає не лише результатом існування певної концепції розвитку, аналогом системи зв'язків, яка може реально існувати в разі вдалої реалізації провідного задуму певних суб'єктів політичної та господарської діяльності, але й засобом, формою передбачення тенденцій подальшого, більш віддаленого функціонування та розвитку того чи іншого об'єкту. Можливості такого використання моделей економічного розвитку значно зросли з появою математичних, числових методів виразу економічних взаємозв'язків, що дозволяє визначати та прогнозувати різні можливі, за даних умов, варіанти становлення, функціонування та розвитку окремих змінних елементів моделі.

Економічні моделі розрізняють за ознаками мети їх конструювання, функціонального призначення та масштабів систем, суть яких вони відбивають. Існують, наприклад: моделі прогностичні, імітаційні (дозволяють оцінити наслідки якоїсь дії), оптимізаційні (створюються з метою пошуку найкращих комбінацій для досягнення однієї або декількох цілей); моделі мікроекономічні та макроекономічні різного рівня: глобальні, що охоплюють економіку в цілому та секторальні; багатонаціональні, з інтегрованими операціями для економічного моделювання, моделі для прогнозування розвитку світового господарства, що враховують, зокрема, динаміку потоків торгового обміну; регіонально-національні моделі, які забезпечують прогнози на основі інтегрованого аналізу національних та регіональних проблем.

Відомий японський економіст Наохіро Амая у праці "Японська економіка перед вибором: процвітання або занепад" (1986, Токіо), виділив три можливі моделі економічного розвитку, використання яких безпосередньо впливає на структуру, стан і перспективи розвитку суспільства, його внутрішніх суперечностей. Це Модель Рікардо, Модель Сталіна, та Проміжна модель (аналогом таким формам служать загальновідомі моделі: рікардіанська;централізованої економіки; модель змішаної економки).

Основним елементом у структурі механізмів економічного розвитку в Моделі Рікардо є абсолютна роль ринкового механізму, при нульовій ролі держави, в Моделі Сталіна - абсолютна роль держави при нульовій ролі ринку, у Проміжній моделі - нескінченна різноманітність співвідношень між долями держави та приватного підприємництва у прийнятті рішень, їх мінливість, рухливість.

Однак, розвиток ринкового механізму на основі Моделі Рікардо створив умови, за яких вільна, нерегульована дія системи законів ринку, зокрема, конкуренції, попиту та пропозиції, спеціалізації, кооперації та інтеграції, концентрації та централізації виробництва і капіталів тощо, почала призводити до небажаних, протилежних очікуваним, наслідків і результатів. Тенденція до монополізації сфери виробництва та ринків збуту у різних галузях господарської системи, яка набрала бурхливого розвитку в другій половині ХІХ - на початку ХХ ст., активно скорочувала поле прояву важелів вільної, або досконалої конкуренції, звужувала можливості прояву закону конкуренції взагалі і підривала основи автоматизму в механізмі регулювання стосунків між економічно відособленими суб'єктами виробництва, отже, врешті решт, гальмувала економічний розвиток. .

Модель Сталіна, за будь-яких умов, неминуче трансформується у модель, що визначається як Пастки розвитку (Див. схему на рисунку 2.1) [4] (Ідея зображення подібних моделей у вигляді взаємопов'язаного набору порочних замкнених елементів належить Р. Чамберсу).

Рис.1. Пастки розвитку

1 - Низький рівень продуктивності праці.

2 - Низький рівень доходів.

3 - Відсталість системи загальної та професійної освіти.

4 - Бідність.

5 - Міжнародна ізоляція.

Наведений вище малюнок, який наглядно відбиває сутність і характер взаємозалежностей наведених чинників економічного розвитку та негативний синергетичний ефект такої взаємозалежності свідчить, що так звана Модель Сталіна, як основа економічного та суспільного розвитку, нежиттєва, по-перше, тому, що неспроможна забезпечити у довготривалому періоді мотиваційну основу розвитку, створюючи умови для наростання внутрішніх протиріч, флуктуації (роздвоєння), біфуркації (збурення) та ентропії (наростання відцентрових сил і тенденцій) в усіх елементах системи; по-друге, породжує постійне зростання негативного тиску зовнішніх чинників, оскільки нездатна забезпечити конкурентоспроможність національного господарства економічними методами, отже й умови для рівноправного партнерства в системі міжнародного поділу праці та світової торгівлі.

Кожний із лімітуючих чинників у закритій економіці, а саме такою була економіка збудована на основі Моделі Сталіна, “є наслідком та передумовою не одного, а цілого ряду інших обмежень ”[5], що, власне, і перетворює цю модель у нежиттєву, робить її основою руху суспільства в напрямку глухого кута соціально-економічних протиріч, викликає нагальну потребу заміни якісно новою, реалістичною моделлю розвитку.

Отже, ані Модель Рікардо, ані Модель Сталіна не можуть стати основою національної економічної моделі розвитку України. Водночас досвід функціонування української економіки та суспільства в умовах перехідного стану від Моделі Сталіна яскраво засвідчив, що сподіватися на великий вибір серед варіантів та моделей функціонування та розвитку ринкового господарства у межах Проміжної моделі також не варто.

Усі сучасні національні економічні моделі розвинених країн, при всій їх різнобарвності та строкатості (будь то модель соціального ринкового господарства, держави добробуту, системи пожиттєвого найму тощо), в якості обов'язкових базових складових, які, власне, і є запорукою їх життєвості та ефективності, мають, по-перше, інноваційну спрямованість економічного розвитку та економічного зростання, а, по-друге, потужну соціальну систему, що включає, у широкому трактуванні, і громадянське суспільство.

Саме ці складові при формуванні концепції та моделі соціально-економічних перетворень в Україні не враховувався, не прораховувався, фактично не сприймалися владою, як об'єктивно необхідні вже в умовах системної трансформації економічної та господарської систем. Формування цих, по суті базових для забезпечення якісно нового характеру економічного та соціального розвитку, інститутів вважалось справою віддаленого майбутнього: після завершення державотворення, після завершення процесів приватизації та роздержавлення, після входження у світове господарство.

Інноваційна модель економічного розвитку, як складова моделі соціально-економічного розвитку сучасного суспільства, не має альтернативи серед інших моделей функціонування економіки, таких, як, наприклад, модель традиційного розвитку, модель наздогоняючого розвитку тощо. Адже лише перехід країни до моделі розвитку, в якій головним джерелом економічного зростання стануть наукові знання, технологічні інновації та інформація, може забезпечити утвердження України у статусі розвинутої держави з конкурентоспроможною економікою, створить передумови для розв'язання соціальних проблем і завдань.

Найбільш ґрунтовну та образну характеристику сутності інноваційного суспільства, дає угорський дослідник Б.Санто. “ Інноваційне суспільство, вважає він, - це високоінтелектуальне суспільство, до того ж у глобальних розмірах, це шлях тих, які обрали метою і формою своєї діяльності безупинне інтелектуальне пізнання, шлях тих, існування яких характеризується підвищеною інтелектуальною діяльністю і прагненням реалізувати свої ідеї. Кристально чистою формою підвищеної інтелектуальної активності потрібно, очевидно, вважати наукову діяльність і, в першу чергу, фундаментальні дослідження ” [6]. Головним внутрішнім джерелом інноваційного розвитку Б. Санто вважає “ активне втручання в процес власної зміни ”, яке є “ нелінійним, непередбачуваним процесом ” [7].

Отже, сьогодні внесок науки, інновацій, новітніх технологій є вирішальним чинником економічного та соціального розвитку. За його допомогою постійно збільшується обсяг виробництва продуктів, товарів і послуг і їх різноманітність. Інновації і нові технології забезпечують не тільки збільшення ВВП, але і його якісну прогресивну зміну.

Значна роль у становленні інноваційної економіки відводиться умовам, в яких відбувається її зародження. Цими умовами є зрілість інституційного середовища, тобто адекватність державних структур та інститутів вимогам інноваційного розвитку. Під інституційним середовищем слід розуміти наявність в країні державних інститутів управлінського, стимулюючого, системоутворюючого та регулюючого характеру, які засновані на чітко визначених державних інноваційних пріоритетах в сфері інноваційної діяльності, суб'єктів, продуцентів знань (створюють знання університети та суб'єкти інноваційної інфраструктури) та комерційних компаній (фінансують, створюють та комерціалізують) знання.

Система державних інститутів інноваційного розвитку досить різноманітна. На сьогодні, за ступенем активності втручання держави в економіку виділяються три типи державної політики:

1. Державна інноваційна політика, заснована на концепції необхідності активного втручання держави в управління економікою (Японія, Франція). Використовуються переважно прямі методи стимулювання, тобто державне фінансування фундаментальних та прикладних досліджень.

2. Державна політика, що надає перевагу ринковим відносинам (США, Великобританія); відзначається найбільшою автономією підприємництва.

3. “ Проміжний варіант ”, де державне регулювання поєднується з низьким ступенем централізації державного апарату, використовуються непрямі стимулюючі методи (фіскальна стимуляція, державні програми і стратегії) при розвиненій системі узгодження інтересів уряду й бізнесу.

Інституційне середовище інноваційної економіки також формується із інноваційної інфраструктури, якою є весь спектр державних і приватних структур, що забезпечують розвиток і підтримку всіх стадій інноваційного процесу. До них належать:

· виробничо-технологічні структури (технопарки, інноваційно-технологічні центри та бізнес-інкубатори);

· об'єкти інформаційної системи (аналітичні, статистичні центри, інформаційні бази та мережі);

· заклади з підготовки та перепідготовки кадрів у галузі технологічного менеджменту;

· фінансові структури (бюджетні фонди, позабюджетні, венчурні, страхові);

· система експертизи (центри, спроможні зробити експертні висновки для виробників, інвесторів, страхових служб тощо);

· об'єкти патентування, ліцензування й консалтингу;

· система сертифікації, стандартизації та акредитації.

Усі типи інноваційних структур здатні вирішувати різноманітні науково-технічні проблеми, а також істотно впливають на регіональний і загально державний розвиток. Інноваційна інфраструктура визначає темпи розвитку економіки країни та зростання добробуту населення. Досвід розвинутих країн засвідчує, що в умовах глобалізації та міжнародної конкуренції на світовому ринку виграє той, хто має розвинену інфраструктуру створення і реалізації інновацій, тобто ефективний механізм інноваційної діяльності.

Основними механізмами, що забезпечують реалізацію інноваційної політики, отже пріоритетний розвиток високотехнологічних і наукомістких галузей економіки, як умову нової якості економічного зростання та розвитку, є фінансово-кредитні, законодавчі та нормативно-правові механізми, інституційні перетворення у сфері освіти, міжнародної економічної діяльності.

На думку дослідників проблем формування концепції та моделі інноваційного розвитку в Україні, неформальні обмеження, які знижують ступінь інноваційного економічного моделювання в країні, знаходять свій прояв у таких формах:

· обмеження науково-технічного характеру (спрямованість державної політики на закріплення моделі економіки, яка ґрунтується переважно на низько технологічних укладах. Така економічна модель за своїми базовими властивостями не потребує інновацій, не передбачає інвестицій в людський капітал, не формує внутрішнього платоспроможного попиту на інновації, не створює належних стимулів до інноваційної діяльності);

· обмеження соціально-економіко-правового характеру (в інституційну матрицю закладені стимули кримінальної поведінки, тіньової діяльності, в умовах яких організація буде вкладати кошти в ці об'єкти і моделі поведінки, що дозволяють їй отримати прибуток у корумпованій економіці; з точки зору законодавства - це наявність правових прогалин в регламентуючих інноваційну діяльність законах, формальність законів, що виражається через їх призупинення за відсутності монетарного забезпечення);

· обмеження політико-правового характеру (економічне життя та політична діяльність країні підпорядковані групам особливих інтересів, які переважно зацікавлені у збереженні індустріально-аграрної моделі економіки України, враховуючи налагоджений бізнес 3-4 типів технологічного укладу; небажання приймати закони і чинити легітимні дії на досягнення стратегічної мети інноваційного конструювання; виконавча влада у умовах обмежених бюджетних коштів спроможна вирішувати лише поточні оперативні цілі, стратегічне економічне планування залишається декларативним та популістським);

· обмеження соціокультурного, психологічного, ментального характеру (в країні не сформований інноваційний потенціал та інноваційна культура, що породжено тяжінням значної частки інститутів суспільства до переважно низько технологічних укладів життя як наслідок недостатнього фінансово-інституційного забезпечення, що проявляється у неприйнятті інновацій, небажані займатися інноваціями, впроваджувати їх; за цих умов країна здатна лише насичуватися імітаційними інноваціями, тобто імпортувати інновації із Заходу);

· обмеження соціально-економічного характеру (в країні не сформовано громадянське суспільство, а отже діалог держави і суспільства не налагоджений; механізм державно-приватного партнерства не відпрацьований, оскільки не підкріплюється соціальним забезпеченням; механізм соціального партнерства знаходиться у зародковому стані, однак функціональне направлення громадянського суспільства власне в інноваційній економіці реалізується через інститути державно-приватного і соціального партнерства; інститут соціальної конкуренції як вираз економічної свободи знаходиться в зародковому стані, що пов'язано з слабкою мотиваційною системою («модель дешевої робочої сили»); низький технологічний устрій економіки не стимулює зростання попиту на наукові знання та досвід у сфері високих технологій, і як наслідок відбувається продукування «стагнаційних» інвестицій у людський капітал, які безперечно є недостатніми, і неспроможні підтримувати зростання якості людського і інтелектуального потенціалу України; соціальна відповідальність бізнесу є низькою, що проявляється в негативному впливі на навколишнє середовище, низький рівень оплати праці і соціального забезпечення тощо).

За даними Інституту економічного прогнозування НАНУ, майже 60% обсягу промислової продукції припадає на 3-й технологічний устрій, 38% - на 4-й устрій [8], що представлено в табл. 1.1.:

Таблиця 1. Технологічні устрої в економіці України

Джерело: Геєць В. Наука і виробництво: партнери чи конкуренти? Деякі аспекти сучасної інноваційної політики України //Президентський вісник. - № 3. - 7 квітня. - 2004. - с. 10.

Тобто, низький технологічний устрій економіки України через недостатність фінансово-інституційного забезпечення є великою проблемою. Враховуючи характеристику обмежень соціально-економічного характеру, можна зазначити, що в країні закріплена модель низько технологічного устрою економіки.

Виходячи із вище викладеного,першорядними потребами інноваційного розвитку України, є формування інноваційного суспільства, інноваційного потенціалу та інноваційної культури. Закон України “ Про пріоритетні напрями розвитку інноваційної діяльності в Україні ” [9] дає такі визначення: “ інноваційний потенціал - сукупність науково-технологічних, фінансово-економічних, виробничих, соціальних та культурно-освітніх можливостей країни (галузі, регіону, підприємства тощо), необхідних для забезпечення інноваційного розвитку економіки; інноваційна культура - складова інноваційного потенціалу, що характеризує рівень освітньої, загальнокультурної і соціально-психологічної підготовки особистості та суспільства в цілому до сприйняття і творчого втілення в життя ідеї розвитку економіки країни на інноваційних засадах ”.

Водночас, як зазначають вчені, у процесі практичної реалізації державної інноваційної політики в Україні досі практично не створено сприятливих умов для здійснення інноваційної діяльності, формування попиту на інновації, дифузії інновацій. Комплекс політико-правових, фінансових, організаційних, технологічних та інших перешкод досі фактично блокує масову реалізацію інновацій в Україні. Економічна модель, яка утворилася в Україні, фактично “ виштовхує ” фінансові ресурси з інноваційного обігу. Напрям вибору моделі інноваційної економіки, її внутрішньої структури залежить від задекларованих і практично реалізованих позицій національної концепції економічного розвитку. Концептуальні правові основи економічного розвитку в країні проводяться за різними напрямками, а саме, розмежовується наукова і науково-технічна діяльність, інноваційна сфера, промисловий розвиток тощо. Всі прийняті відповідними владними структурами Концепції та проекти Концепцій є окремими документами, які мають по суті перехресну направленість і стосуються інноваційного розвитку економіки. Однак, до сьогодні в Україні немає дієвої єдиної Концепції та моделі інноваційного розвитку економіки.

У попередній лекції ми вже доводили, що ефективність тієї чи іншої економічної моделі забезпечують не тільки наявні виробничі ресурси та виробничі функції (технології), але й уся система цінностей сучасного суспільства, яка одна лише може забезпечити існування невід'ємного принципу, фактора функціонування сучасної ринкової системи - свободи суб'єктів господарської діяльності у системі горизонтальних та вертикальних зв'язків сучасного суспільства. Необхідними складовими такої моделі, незалежно від специфічних рис моделей національних, інституціоналісти, наприклад, вважають економічну та культурно-інституціональну підсистеми, що зображено на рисунку 2.1. [10]:

Рис.2. Система, потрібна для економічного розвитку

Ігнорування державою (державною владою) протягом тривалого періоду, як в концептуальному плані, так і в межах середньострокової і довгострокової економічної політики, закономірностей взаємозв'язку економічних і соціальних процесів, що знаходять свій прояв у названих вище формах, породило, по-перше, соціальну пасивність, млявість, соціальне відчуження громадян від об'єктивних потреб кардинального реформування усіх ланок суспільного життя, по-друге, загальмувало реалізацію цих потреб, ускладнило процес порозуміння основних суб'єктів господарського життя.

Такий стан концептуального процесу визначається свідомим чи несвідомим спрощенням процесу формулювання визначального задуму, системи глобальних стратегічних цілей розвитку суспільства, відсутністю, довгий час, прогнозу різних варіантів сценарію соціально-економічного розвитку країни в залежності від наявності чи відсутності тих чи інших змінних у побудові конструкції моделі майбутнього суспільства. Значний вплив тут зіграла, на наш погляд, по-перше, об'єктивна неготовність політичних сил, вчених, громадян країни до формування складних концепцій та моделей розвитку держави одразу після перетворення її у незалежну країну, і, по-друге (що зумовлюється багато в чому першою обставиною), - домінування в процесі формування концепції трансформації суспільства моделі Сталіна у якісно нове суспільство лише однієї стратегічної мети - створення та розбудова незалежної української держави. Тобто, в абстрактній концепції розвитку суспільства був конкретизований лише єдиний, надзвичайно важливий, однак єдиний елемент визначального задуму, але навіть він не був сформований на основі системної уяви про реальний стан справ у суспільстві, не прогнозований у багатоваріантному вимірі можливих шляхів, інструментів, результатів.

Однак, будь-яка держава є, насамперед, формою існування народу, нації, інструментом захисту специфічних прав та інтересів цієї нації, умовою її виживання, функціонування та розвитку. Будь-яка держава не повинна бути способом консервації особливостей народу, але інструментом, полем його розвитку, збагачення, виходу у світовий простір. Таке розуміння ролі держави набуває особливої актуальності в умовах розвитку процесів глобалізації усіх форм суспільного життя і, насамперед, економічного життя на планеті.

За цих умов процес державотворення не повинен підкоряти, перекривати більш глибоку стратегічну мету у системі цілей єдиного визначального задуму концепції розвитку - створення гідних умов для існування та розвитку народу даної країни на тлі досягнень світового співтовариства. Досягнення ж такої мети неможливе без досягнення та забезпечення, у довгостроковій перспективі, нової якості економічного зростання, створення умов та можливостей для самореалізації здібностей кожної людини в країні. Відставання, розрив у процесах державотворення та формування ефективних концепції та моделі економічного розвитку соціальної спрямованості негативно впливає на майбутнє країни.

Отже, відсутність системної уяви про реальний стан та потреби суспільства, підміна, або нерозуміння суті визначального задуму концепції реформування, її глобальних стратегічних цілей, а тому неспроможність наукового прогнозу можливих глобальних наслідків такої підміни, спричинили не просто затягування із формуванням оптимальної моделі соціально-економічних перетворень в країні, але й величезні втрати часу, наростання тенденцій відставання України у процесах пошуку свого стабільного місця в світі в умовах його глобалізації, загальмували або пригасили динаміку пасіонарності значної частини населення.

Безперечно, суперечливі процеси усвідомлення, пошуку, сприяли окресленню основних цілей, принципів і рис необхідної нам економічної моделі розвитку, серед яких можна визначити такі, як:

динамічна структурна перебудова народного господарства з метою створення економічної, технологічної, інформаційної та управлінської бази постіндустріального суспільства;

домінування ринкових важелів управління народним господарством при значній контролюючій та координуючій ролі держави у перехідному періоді, особливо щодо забезпечення справедливої конкуренції та економічної свободи суб'єктів економічної діяльності;

забезпечення нової якості економічного зростання при домінуванні соціальних цілей у розвитку народного господарства;

забезпечення спрямованості інституціональних перетворень на створення системи ефективної мотивації до праці усіх суб'єктів економічної діяльності;

забезпечення державою сприятливої спрямованості впливу на соціально-економічний розвиток зовнішніх чинників;

створення сприятливих умов для інтеграції національної господарської системи в цілому та окремих її елементів, суб'єктів у регіональні та світові економічні проекти та процеси.

2. Сталий економічний розвиток

У 1992 р. понад півтори тисячі учених, серед яких було 99 лауреатів премії Нобеля, із 68 країн планети прийняли та оприлюднили Декларацію вчених із глобальних проблем: “ Попередження людству ”. Одним із ключових пунктів цієї декларації було попередження щодо проблем, які очікують світове суспільство найближчим часом, у випадку, якщо воно не віднайде принципово нової парадигми свого подальшого розвитку в економіці, соціальному житті, співіснуванні з оточуючим природним світом. Зокрема, у Декларації зазначено: “ Земля кінцева. ЇЇ здатність поглинати відходи та руйнівні впливи кінцева. ЇЇ здатність надавати їжу та енергію кінцева. ЇЇ здатність забезпечувати населення, що постійно зростає, кінцева. І ми швидко наближуємося до багатьох земних меж ” [11].

Отже, звернення світової спільноти до проблем сталого розвитку пов'язане, насамперед, із тим, що прагнення країн, урядів, споживачів, максимально повно забезпечити свої повсякденні та постійно зростаючі потреби через забезпечення високих темпів економічного розвитку, а, відповідно, через галопуюче зростання обсягів обмежених ресурсів, необхідних для забезпечення таких темпів розвитку, не лише перевантажує існуючу систему продуктивних сил окремих національних економік, технологічні способи виробництва яких не готові забезпечити зростаючі потреби за допомогою новітніх, ресурсозберігаючих та еколого-рівноважних технологій, але й створює реальні передумови для динамізації дії причинно-наслідкових зв'язків закону спадної віддачі в планетарних масштабах, наслідком чого, уже найближчим часом, можуть стати кардинальні зміни у виробничих можливостях суспільства щодо задоволення потреб навіть сучасних поколінь людей.

Таким чином, на рівні світової спільноти було визнано той факт, що забезпечення економічного зростання, отже й економічного розвитку, напряму пов'язане із розв'язанням, як економічних, соціальних, так й екологічних та культурологічних проблем суспільства та кожної окремої людини оскільки “ сталого розвитку можна досягти лише за умови узгодження діяльності людини із законами живої природи ” [12].

Така уява щодо принципів, на яких лише й можливий сучасний економічний розвиток, дістала свого схвалення у резолюції конференції ООН в Ріо-де-Жанейро в 1992 р., на якій обговорювалася концепція засад економічного розвитку у ХХІ ст.. Надзвичайно важливим результатом цієї конференції було підтвердження цільової переорієнтації економічного розвитку у бік людиноцентризму. Саме людина визнавалася й умовою, і головною рушійною силою, й кінцевою метою економічного розвитку.

Розуміння нагальності розв'язання проблеми узгодження динаміки та якості економічного розвитку із законами живої природи на парадигмальному, методологічному, теоретичному та практичному рівнях сприяє поглибленню досліджень економістів - теоретиків щодо визначенню сутності, закономірностей і чинників економічного зростання та розвитку. Оригінальністю думок у цьому плані виділяється американський вчений Герман Дейлі. У своїх працях він, по-перше, розглядає економіку як підсистему, що функціонує у складі глобальної природної системи, наполягає на визначенні її масштабу в рамках останньої; по-друге, вважає, що сутність сталого економічного розвитку полягає в тому, щоби утримувати економічну систему у такому стані, який дасть змогу екосистемі постійно живити та підтримувати цю економічну систему.

Цікавою у цьому плані вбачається й думка Г. Дейлі щодо відмінностей сутностей понять: стала (стабільна) економіка та економіка зростання. Виходячи із визначення сталого розвитку як розвитку “ без зростання масштабу економіки понад якийсь розмір, що перебуває в межах підтримуючої спроможності довкілля ” [13], вчений вважає, що зростання означає фізичне збільшення кількості речовини/енергії для діяльності у процесі виробництва та споживання товарів. Ресурсопотік, за цих умов, починається з виснаження, а закінчується забрудненням. На противагу цьому якісне поліпшення процесу переробки в межах існуючого потоку ресурсів, досягнуте за рахунок технічних удосконалень або поглибленого розуміння мети, називається розвитком. Стабільна економіка може розвиватись, але не може зростати, так само як і планета Земля, підсистемою якої є економіка, може розвиватися без зростання [14].

Доречи, надзвичайно цікавим та знаковим є той факт, що сучасні підходи економістів теоретиків до формування нової парадигми досліджень закономірностей економічного зростання та розвитку до певної міри мають своєю основою наукові розробки українських вчених кінця ХІХ - початку ХХ ст.. Зокрема, провідна українська дослідниця історії розвитку світової економічної думки Л. Корнійчук зазначає, що українська школа фізичної економії, засновниками якої були С. Подолинський, В. Вернадський, за основу економічного аналізу бере, власне саме фізичні характеристики, про які йдеться у Г. Дейлі та інших сучасних зарубіжних вчених. Тому нова парадигма, що сьогодні формується [15] (стабільний стан, сталий розвиток) і починається з фізичних параметрів (обмежені можливості довкілля, складні екологічні взаємовідносини, закони термодинаміки), прагнучи з'ясувати, “ яким чином можна досягти оптимальної рівноваги між нефізичними змінними параметрами (технологіями, преференціями, розподілом, стилем життя) та складною біофізичною системою, частиною якої ми є ” [16], містить в собі й розробки та наукові результати досягнень українських вчених різних поколінь. А спільним висновком вчених різних часів, шкіл і напрямів є розуміння необхідності забезпечити подальше існування людства, насамперед, на засадах якісного розвитку усіх складових економічної системи, на противагу кількісному зростанню.

У зв'язку із сказаним вище, можна також зауважити, що в науковій літературі сьогодні можна зустріти й поняття сталий екологічний розвиток, що конкретизує та поглиблює можливості аналізу форм і механізмів взаємовпливу економіки, економічної діяльності людини, суспільства, природної сфери щодо визначення критеріїв і принципів, на основі яких повинно у подальшому існувати людство. Так, наприклад, в Економічному енциклопедичному словнику за редакцією С.В. Мочерного стійкий екологічний розвиток визначається як сутнісно новий тип екологічно безпечного соціально-економічного прогресу суспільства, за якого в економічній діяльності суб'єктів господарювання надається перевага екологічним критеріям збереження природи для майбутніх поколінь.

Основними принципами такого розвитку автори Словника вважають наступні: 1) економічний розвиток повинен підпорядковуватись екологічним можливостям навколишнього середовищ до самовідновлення порушених у процесі такого розвитку природних процесів; 2) найдосконалішим критерієм розвитку техніки і технології є її екологізація та гуманізація, що передбачає врахування потреб сучасного і майбутніх поколінь у відтворенні усіх сутнісних сил людини, недопущення негативного впливу на навколишні ліси, грунтові і наземні води, повітря, можливу зміну радіаційного фону, тепловий ефект, хімічний фон та інші чинники, а отже, недопущення екологічної загрози; 3) забезпечення можливості повністю задовольняти екологічні потреби кожного індивіда, трудового колективу, окремих соціальних верств і груп населення, а також цілий націй і держав, що випливає з вимог закону зростання екологічних потреб, а отже, недопущення екологічної нерівності; 4) найповніша доступність екологічної інформації усім соціальним верствам і групам населення, можливість їх впливу на екологічну політику держави [17].

Характеристика сутності, змісту, ключових ознак поняття та явища сталого економічного розвитку дозволяє зробити висновок, згідно якого можна констатувати: на теоретичному рівні, у науковому середовищі сутність прямої взаємозалежності між можливостями подальшого існування світового суспільства, його розвитку та якістю економічного розвитку узгодженою із можливостями збереження умов самовідтворення у повному обсязі довколишнього природного світу усвідомлюється із достатньою повнотою. Водночас, практика економічної діяльності приватного бізнесу, економічна політика держав свідчать про відсутність такого усвідомлення, прагнення й надалі забезпечувати економічне зростання та розвиток на старих концептуальних засадах, помилково вважаючи можливості планетарної екологічної системи, її ресурсної бази безмежними. Відхід від такого помилкового бачення можливостей сучасного суспільства, формування та активне впровадження у світову практику якісно нової поведінки в економічній діяльності бізнесу, урядів, кожної окремої людини вимагає пізнання, усвідомлення та сприймання цивілізаційного виміру чинників подальшого економічного розвитку.

розвиток економічний суспільний сталий

3. Цивілізаційний вимір економічного розвитку

Видатний англійський історик і соціолог А.Тойнбі вважав, що “цивілізації - це цілісності, частини яких узгоджені одна з одною та взаємозалежні... Усі аспекти соціального життя цивілізації, що знаходиться у стадії зростання, скоординовані у єдине ціле, де економічні, політичні та культурні елементи узгоджені в силу внутрішньої гармонії ”.

У дослідженні природи поняття цивілізація цікавою також є позиція сучасного російського теоретика В.З. Балікоєва. Він, виходячи із визнання наявності діалектичного зв'язку між формаційним і цивілізаційним підходом, по-перше, визначає такий основний критерій їх відмінностей: якщо формаційний підхід, пояснюючи історичний прогрес, визнає домінантою економіку, то цивілізаційний такою домінантою вважає загальнолюдські цінності, або, говорячи словами філософа В.В. Ільїна, “ гуманітарну тотожність людства - кристалізовану в адаптації систему раціональної кооперації людей, зав'язану на загальнозначущі засоби комунікації та інтеракції (мову, типологічні принципи екзистенціального самоствердження у вигляді морально-правової, виробничої, нормативної регуляції самопроявів) ” [18]. По-друге вважає, що “ Формація - основа. Цивілізація - діалектика формаційних структур, їх окультурювання, оморальнювання, піднесення у ранг людських цінностей. Формація - фундамент. Цивілізація - сучасна суспільна форма її існування з урахуванням і синтезом усіх цінностей, багатств людської історії ”, отже, “ Цивілізація, на відміну від формації, пов'язана не стільки із матеріально-речовими, скільки з духовними аспектами суспільного розвитку, до того ж із тією їх частиною, яка визначається не тільки (і не у всьому) існуючим способом виробництва ” [19].

Єднають згадувані інституціональні форми існування економіки та суспільства закономірності розвитку технологічного способу виробництва. Водночас, специфіка цивілізаційного підходу полягає, насамперед, у визнанні критерію духовності (у широкому розумінні сутності та змісту цього поняття та явища, про що вже йшлося вище у зв'язку з аналізом поглядів Гегеля, С. Булгакова тощо щодо суті, місця та ролі людини у суспільному виробництві), як умови та результату економічного, соціального, культурного розвитку суспільства в межах даної цивілізації. Існування такого критерію, як умови пізнання закономірностей сучасного економічного розвитку, формує нагальну потребу дослідження не абстрактного суспільства взагалі, а сутності, функцій, структури та закономірностей прояву діалектичної єдності двох його складових, певного дуалізму природи та механізмів саморозвитку: типу економіки, з усією різнобарвною палітрою мотиваційних чинників її функціонування, та власне суспільства, з його індивідуалізацією, суб'єктивізацією економічних і соціальних цілей, інтересів, мотивів, домінуючим впливом на прийняття рішень з боку домінуючого ж таки сучасного середнього класу тощо. Адже досліджуючи сутність інституціональних основ економічних і соціальних процесів у їх розвитку ми, за будь-яких умов, виходимо із розуміння того факту, що усі вони пов'язані з діяльністю людини, індивіда.

Саме людина є невід'ємною складовою, елементом будь-якої складної соціальної системи, визначаючи та опосередковуючи, таким чином, усі соціальні процеси: економічні, політичні, духовні тощо. Узагалі, ” історія, - зазначали К.Маркс і Ф.Енгельс, - не робить нічого, вона ” не володіє ніяким неосяжним багатством ”, вона ” не б'ється ні в яких битвах ”! Не ” історія ”, а саме людина, дійсна жива людина - ось хто робить усе це, усім володіє та за все бореться. Історія - не що інше, як діяльність людини, що переслідує свої цілі ” [20]. Тому людина, як індивідуальність, утримує в собі, за словами Гегеля, нескінченну множинність відносин і зв'язків, що належать до конкретного змісту людської душі. Таким чином, цивілізаційний вимір економічного розвитку знаходить свій прояв, насамперед, у рівні розвитку власне людини, як ключової ланки та показника розвитку самої цивілізації.

Звичайно, екстенсивна, монотонна, некваліфікована, або малокваліфікована праця, як масове явище у 18-19 ст., не могла стати основою висхідної концептуальної схеми визначення дійсного місця та функцій людини у системі виробництва, соціально-економічних відносин, оскільки слабо впливала на трансформацію структури індивідуальних потреб, що визначають зміни у характері та змісті праці, її творче збагачення. Адже, як це зазначав ще Г. Гегель, вирішальне значення має не рефлексія як така, а те середовище, у якому й утворюється тотожність загального та одиничного [21]. Лише завдяки якісним змінам, що відбувалися в економічній системі на основі її циклічного розвитку, перетворенням у структурі та якості елементів продуктивних сил, відносин власності, у ХХ ст. складаються умови, як для зміни ролі людини у системі виробництва, так і для формулювання якісно нової парадигми розв'язання теоретичних і практичних проблем такої зміни, тобто умови виникнення нової цивілізаційної епохи. В основі такої парадигми лежить уява про те, що “ Людство повинно надалі об'єднуватися не примусом, тобто політичними засобами, а інтересами, тобто засобами соціальними ” [22].

У цьому контексті надзвичайно плідною та конструктивною уявляється філософія методології економічних досліджень запропонована на початку ХХ ст. усесвітньо відомим релігійним філософом С. Булгаковим. У праці "Філософія господарства" (1912) він сформулював деякі ключові принципи методології досліджень впливу цивілізаційних чинників на економічний розвиток, зокрема, зробив наголос на необхідності аналізу таких інституціональних чинників економічного розвитку, як свобода та творчість, місце особистості в господарстві та його етика, підкреслюючи, що свобода є загальною основою творчого процесу: ” там, де є життя та свобода, є місце й для нової творчості, там уже виключений автоматизм, який випливає з визначеного та незмінного устрою світового механізму, що йде як заведений годинник, тому й господарство - як у широкому, так і в вузькому, політико-економічному розумінні - також є творчість, синтез свободи та необхідності ” [23].

Водночас, згадуваний вище С. Булгаков, вже на початку ХХ ст. прогнозував вихід економічного життя з жорстких рамок детермінізму, оскільки господарство, що розглядається як творчість, є й психологічним феноменом, явищем духовного життя, так само, як і всі інші сторони людської діяльності та праці. Саме тому, - зазначає С. Булгаков, - політична економія має потребу у щепленні справжнього реалізму, який необхідно включає в себе й “ причинність через свободу ” й історичний психологізм, який може помічати духовну атмосферу даної епохи [24]. В основі такого підходу до розуміння напрямів розвитку предмету політичної економії, безперечно, лежить уява про суспільство як про цілісну, багатовекторну систему зі складною структурою.

Отже, головною ознакою, принципом сучасних філософських поглядів на природу економічного розвитку стає “ олюдненість ” економічних відносин, перехід від побудови абстрактних моделей і схем функціонування господарських систем у площину досліджень інтересів, умов і чинників самореалізації в економічному середовищі людини, як цілісності, в усіх її проявах: як людини економічної, соціальної, духовної, інформаційної, інституціональної тощо, як внутрішнього ядра сутності та поля функціонування сучасної економічної системи.

Критеріальною основою такої еволюції можна вважати, по-перше, стрімке зростання інформації про оточуючий світ, його взаємозалежності та протиріччя, розвиток форм, методів, можливостей обробки, осмислювання, конвертації цієї інформації у певну систему знань, адже, із рештою, матір'ю інтуїції є саме інформація, помножена на знання, трансформована у них, а по-друге, так само стрімке зростання потреби та можливостей щодо використання в економічних дослідженнях досягнень інших наук.