Базисні інститути у трансформаційній економіці

Размещено на http://www.allbest.ru

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

УДК 330.342.146

Базисні інститути у трансформаційній економіці

Спеціальність 08.01.01 - економічна теорія

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора економічних наук

Якубенко Валерій Дем'янович

Київ 2005

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Київському національному економічному університеті Міністерства освіти і науки України, м. Київ

Провідна установа: Інститут світової економіки і міжнародних відносин НАН України, відділ глобальних систем сучасної цивілізації, м. Київ

Захист відбудеться “_16_” вересня 2005 р. о 1400 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.006.03 в Київському національному економічному університеті за адресою: 03680, м. Київ, просп. Перемоги, 54/1, ауд. 317.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Київського національного економічного університету за адресою: 03680, м. Київ, проспект Перемоги, 54/1, ауд. 201.

Автореферат розісланий “_16_” серпня 2005 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради, доктор економічних наук, професор Фукс А. Е.

транзитивний інституціональний соціальний трансформація

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Питання про базисні інститути в економічній науці не нове, а в більш конкретній постановці, як питання про власність, владу, управління, працю, взагалі є традиційним та домінуючим в політекономії, політології, праві, менеджменті. При цьому реалії поділу суспільствознавства (з тією ж значущістю та підґрунтям, що й суспільний поділ праці), відпочкування, відособлення з синкретичного кола суспільних наук філософії, права, політекономії, соціології, політології, тощо ще з часів Гегеля та А. Сміта супроводжувалися роз'єднанням, “закріпленням” окремих базисних інститутів за певними галузями гуманітарного та суспільного знання. Філософія “залишила за собою” формування логічних конструкцій змісту (перш за все) власності та влади, власність по суті “поділена” (не без перетягування єдиної ковдри на себе) на “сфери впливу” між політекономією та правом, влада вважається “недоторканою для інших” базисною політологічною категорією, дослідження проблем управління “закріплене” за комплексом дисциплін менеджменту (який, схоже, сьогодні вже “відрікся” від свого політекономічного коріння), а проблеми праці взагалі “розпорошені” між багатьма складовими суспільствознавства.

Мабуть, лише в сучасній інституціональній теорії (від Т. Веблена, Д. Гелбрейта до Д. Норта, О. Уільямсона, французького, а в останній час російського інституціоналізму) відчутні інтеграційні тенденції щодо методології дослідження влади, власності, управління, праці в їх єдності, парних та множинних взаємозв'язках, конституюючих інституціональну підсистему економіки. Поставлене К. Марксом питання про вирішальне значення аналізу специфіки єдності та розриву праці та власності в обґрунтуванні матеріалістичного розуміння історії з одного боку, а з іншого -- його теза про відрив капіталу-власності від капіталу-функції вже в “старому” інституціоналізмі актуалізується як проблема єдності та розриву власності, влади та управління при визначенні протиріч корпоративної вертикалі (А. Берлі, Г. Мінз, Д. Гелбрейт, багато інших), а в неоінституціоналізмі переводиться в площину аналізу прав власності, контрактів, агентських угод, тощо (Р. Коуз, А. Алчіан, О. Уільямсон).

Ця ж проблема із зрозумілою для радянських часів ідеологізацією та примітивізацією залишалася центральною в політекономії соціалізму. При цьому, якщо єдність (на відміну від “капіталістично-експлуататорського” розриву) соціалістичної власності та праці постулатно покладалася в основу економічних відносин соціалізму, то розрив державної власності та оперативного управління з виходом на “сумісно-поділену” власність при соціалізмі (достатньо смілива для 1948 року ідея дещо підзабутого А. Венедиктова) розглядався як аргумент, який відображав специфіку “недокомуністичності” цих відносин. Серед резонансних вітчизняних політекономічних робіт 60--70-х років, присвячених аналізу взаємовідносин власності та управління, слід також назвати дуже цікаву для тих часів книгу С. Меншикова “Міліонери та менеджери” (по суті -- варіація на тему Берлі та Мінза 1932 p.).

Вихід за рамки аналізу парних взаємозв'язків базисних економічних інститутів у вітчизняній (радянській) політекономії, мабуть, слід пов'язувати з публікацією в 1971 р. книги І. Беглова “США: Собственность и власть”. Практично з цією ж назвою, але дещо нижчим рівнем фундаментальності в 1980 році вийшла монографія І. Майбороди “Современный капитализм: собственность, управление, власть”. Цей надто короткий перелік практично можна завершити докторською дисертацією пострадянських часів Г. Задорожного “Власність, управління та економічна влада: проблеми взаємозв'язку в економічній системі суспільства” (1996 p.). В рамках цього же напрямку в останні часи вийшли докторські дисертації О. Чаусовського та В. Дементьєва.

Без сумніву, інститути власності, влади, управління, праці, особливо в їх прикладанні до корпоративного сектору економіки є такими, що потребують подальшого опрацювання. Серед російських вчених, що активно використовують неоінституціональні концепції слід виділити С. Авдашеву, В. Автономова, О. Анан'їна, А. Аузана, Р. Капелюшнікова, Я. Кузьмінова, Ю. Латова, В. Маєвського, С. Малахова, В. Мау, А. Нестеренко, Р. Нурєєва, О. Олійника, В. Полтеровича, В. Радаєва, В. Тамбовцева, Л. Тимофєєва, А. Шаститко, А. Яковлева та інших.

В українській економічній науці інституціональні підходи поки що не набули достатнього розповсюдження і не посіли відповідного місця. В працях визнаних українських вчених -- А. Гальчинського, В. Гейця, А. Гриценка, Б. Кваснюка, П. Леоненка, Д. Лук'яненка, С. Мочерного, В. Савчука, Ю. Пахомова, О. Філіпенка, А. Чухна, І. Школи та ін. деякі постулати інституціональної теорії часом згадуються, але мають неосновне, допоміжне значення. Окремі положення інституціональної теорії висвітлені в розробках А. Бебела (проблеми трансформаційної економіки), О. Бєляєва (аналіз державного регулювання перехідної економіки), І. Бочана (інституціональні фактори розвитку приватного сектору), С. Верстюка (проблема корупції і рентоорієнтованої поведінки), Ю. Зайцева (економічна трансформація), К. Кривенка (проблеми структуризації економічної системи), І. Лазні (теорія прав власності), І. Малого (проблеми відтворення в інституціональному контексті), О. Мельника (фінансові інститути), В. Новицького (філософія цивілізаційного підходу), О. Прутської (інституціональна поведінка), В. Рибалкіна (теорія прав власності), С. Степаненка (методологія інституціоналізму), В. Тарасевича (економічна сінергетика), Н. Татаренко (глобалістика), К. Фонкич (теорія пошуку ренти) та ін.

Проблеми корпоративного сектору трансформаційної економіки розробляються в працях В. Євтушевського, А. Задої, Ю. Петруні та вузького кола інших фахівців.

При всій обмеженості публікацій сказати, що сучасна політекономія не вважає парні та множинні зв'язки базисних економічних інститутів предметом свого дослідження, важко. Скоріше, мова тут може йти про складності визначення можливостей та меж політекономічного аналізу безлічі витоків та результатів комбінацій, що притаманні взаємозв'язкам власності, влади, управління, праці. Особливо це стосується тих економічних систем, сфер діяльності та економічної поведінки, які, перебуваючи в трансформаційному стані, потребують принципових та довготривалих інституціональних перетворень. Українська економіка -- одна з них, що природно висуває проблеми її інституціональної трансформації на перший план.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами.

Дисертаційна робота виконана відповідно до плану науково-дослідних робіт кафедри політичної економії обліково-економічних факультетів Київського національного економічного університету за темою “Закономірності і особливості становлення нової економічної системи в Україні” (номер державної реєстрації № 0101V002949). Особистий внесок здобувача у розробку цієї теми полягає у дослідженні рефлексивних, парних та множинних зв'язків базисних економічних інститутів в умовах становлення нової економічної системи в Україні (розділ 2 “Базисні інститути: власність, влада, управління, праця” та підрозділи: 2.1. відносини та права власності; 2.2. інституціональний зміст та форми прояву владних відносин; 2.3. інститут управління; 2.4. праця як базисний економічний інститут).

Мета та задачі дослідження. Метою дисертації є визначення місця та ролі базисних інститутів в структуроутворенні інституціональної підсистеми економіки в умовах трансформаційного періоду.

Для досягнення цієї мети в роботі вирішувались такі завдання:

узагальнити і систематизувати підходи, що використовуються інституціональною теорією для пояснення змісту інститутів власності, влади, управління, праці;

дослідити рефлексивні, транзитивні та множинні зв'язки базисних економічних інститутів;

виявити закономірності інституціональних змін та їх вплив на процеси ринкової трансформації;

визначити причини, прояви та соціально-економічні наслідки прийнятих моделей в структурі корпоративного сектору економіки;

проаналізувати вплив корпоративних зрушень на процес соціалізації економіки.

Вирішення цих завдань, на наш погляд, сприятиме більш глибокому усвідомленню сутності проблем і суперечностей в процесах трансформації економіки України, а також дозволить провести необхідні уточнення в стратегії і тактиці ринкових перетворень.

Об'єктом дослідження є процес інституціоналізації трансформаційної економіки.

Предметом дослідження є взаємозв'язки базисних економічних інститутів особливо в їх прикладанні до корпоративного сектору економіки.

Методи дослідження дисертаційної роботи є загальновідомими: загальнонаукові методи наукового пізнання та методи, специфіковані потребами аналізу, які випливають з окреслених завдань предмету дослідження.

У дисертації здобувач, в рамках системного підходу, використовував методологічні інструменти різних напрямків і шкіл у політичній економії та економічній теорії: класичної політичної економії, марксизму, маржиналізму, німецької історичної школи, інституціоналізму та неоінституціоналізму, кейнсіанства, ордолібералізму, монетаризму, теорій суспільного вибору, глобалістики. Однак саме системний підхід, який дозволив провести системний аналіз взаємовпливів ринкових і соціальних законів, економічних і соціальних сфер та інститутів, як елементів певної метасистеми, забезпечив визначення слабких сторін у стратегії та механізмах трансформації українського суспільства, формулювання деяких принципів та напрямків корекції цих механізмів із позицій гармонізації інтересів усіх суб'єктів ринкових перетворень на основі їх соціалізації.

Інформаційною базою дослідження стала наукова монографічна література, статті зарубіжних і вітчизняних вчених у періодичних виданнях, законодавчі та нормативні акти вищих державних органів, Держкомстату України, результати соціологічних досліджень, офіційні публікації МВФ і Світового банку тощо.

Наукова новизна одержаних результатів, що виносяться на захист, полягає в наступному:

Уперше:

-- обґрунтовані можливості методологічного розмежування “старого” та неоінституціалізму з позицій концептуального підходу “речі -- властивості -- відношення”: якщо “старий” інституціоналізм в найбільш загальному вигляді приділяє увагу скоріше аналізу речей в їх рефлексивності та протиріччях парних сторін, тобто того, що може бути представлене у вигляді елемента, обмеженого та специфікованого певними рамками (наприклад, фірма), то в неоінституціоналізмі, згідно з його методологією, межі між річчю (елементом) та властивостями цих елементів вже не мають значення. Ця недостатньо висвітлена розбіжність методологій “старого” й неоінституціоналізму з боку не метода, а предмета дослідження, є принциповою у визначенні еволюції інституціональної теорії;

-- здійснена систематизація ключових категорій інституціональної парадигми, до яких слід віднести такі: інститут, права власності, трансакційні витрати, контрактні відносини, ієрархію, організацію, корпорацію, еволюційні зміни. Їх структуризація в логіко-історичному контексті, може вважатися за інновацію;

-- доведено, що в рамках сучасної теорії трансформаційної економічної системи для формаційного підходу зміна домінант у факторній структурі економіки призводить до змін в суб'єктній підсистемі; в рамках цивілізаційного підходу інституціональні зміни є лише іншим виразом та підґрунтям змін цивілізаційних структуроутворень; для постіндустріальної парадигми факторні зрушення є лише іншим виміром, зміною домінант у відтворювальному процесі; інституціонально-еволюційний підхід до аналізу трансформаційної економіки передбачає розгляд впливу інституціональних змін на можливості та ефективність макроекономічного відтворення;

-- запропоновано ввести в широкий науковий обіг в якості категорії економічної теорії такого поняття, як базисні економічні інститути -- власність, владу, управління, працю. Вони є базисними економічними інститутами, оскільки виступають для їх носіїв підставою отримання вменених доходів, й саме функція “вменення”, суспільного визнання та правового закріплення “справедливості” отримання чотирьох специфікованих типів доходів (прибутку, ренти, підприємницького доходу, заробітної плати) -- головне в правилах гри, які диктуються власністю, владою, управлінням, працею;

-- проведений аналіз рефлексивних форм та парних взаємозв'язків базисних економічних інститутів, результатом якого є обґрунтування висновку, що вказані інститути становлять “каркас”, соціально-економічний зміст інституціональної підсистеми економіки;

-- виявлено місце та роль інституціональної підсистеми серед інших -- суб'єктної, факторної, відтворювальної, аналіз взаємозв'язків яких дає підстави для висновку про їх цілісність у процесі структуроутворення в цілісність більш високого порядку -- економічної системи;

-- доведено, що трансформаційні процеси (перш за все на макрорівні), які знаходяться принципово в різних просторових та часових вимірах неможливо аналізувати з позицій позитивних чи нормативних міркувань про їх “здійснення”.

Уточнено:

застосування термінів власності, влади, управління, праці в контексті сучасної інституціональної парадигми;

поглиблено розуміння феномену ефективного власника в сучасний політекономічній полеміці щодо критеріїв, форм та наслідків рентоорієнтованої поведінки.

Дістали подальшого розвитку:

методологія дослідження впливу інституціональної складової на процес трансформації економічної системи. При цьому сформульований висновок, що сучасні економічні відносини варто визначати скоріше як корпоративні, а орієнтирами трансформаційної економіки повинна виступати скоріше не ринкова, а корпоративна модель економічної системи;

узагальнення світового досвіду системи корпоративного управління та визначення можливостей його використання в Україні з урахуванням особливостей трансформації її економічної системи.

Практичне значення одержаних результатів. Теоретична і прикладна цінність одержаних наукових результатів полягає в подальшому розвитку теорії трансформаційної економіки, а також у розробці рекомендацій щодо прискорення інституціональних змін з метою впливу на економічну поведінку з урахуванням національної специфіки.

Отримані наукові результати є, насамперед, теоретико-методологічною базою поглиблення досліджень проблем поєднання економічних та позаекономічних факторів соціально-економічного розвитку, пошуку сучасних форм мотивації праці, які б сприяли зростанню ефективності та продуктивності, праці, становленню якісно нової системи виробничих відносин, забезпеченню більш високого рівня реалізації принципу соціальної справедливості у суспільстві, соціальному розвитку громадян держави. Висновки, пропозиції, рекомендації, сформульовані в дисертаційній роботі можуть стати базою при визначенні цілей, принципів, інструментів системної економічної політики, яка б виходила із приорітетності економічних та соціальних потреб працівника, соціального статусу людини, як громадянина, власника інтелектуальних та професійних ресурсів.

Наукові розробки і практичні рекомендації дисертаційного дослідження були використані при підготовці матеріалів для органів державної влади, направлених до Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України (Напрями та механізми удосконалення управління державною власністю (наукова доповідь). -- К.: Об'єднаний інститут економіки НАН України. -- 2004. -- 60 с. -- вихідний № 122-13/627 від 30.12.04.) та Адміністрації Президента України (Стратегічні напрями модернізації інституційної системи України (науково-аналітична доповідь). -- К.: Об'єднаний інститут економіки НАН України. -- 2004. -- 37 с. -- вихідний № 122-13/296 від 30.06.04.) -- Довідка Об'єднаного інституту економіки НАН України № 122-9/266 від 3.06.2005 р.

Запропоновані у роботі рекомендації щодо організації процесу формування певних соціальних інститутів та інструментів мотиваційного характеру в умовах системної трансформації економіки України прийняті до впровадження Науково-дослідним економічним інститутом Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України (довідка № 11/185 від 01.06.2005 р.), Науково-дослідним інститутом економічного розвитку (довідка № 13/14-01 від 06.06.2005 р.).

Окремі положення і висновки дисертації використані в процесі викладання курсів “Політична економія”, “Перехідна економіка”, що викладаються в Київському національному економічному університеті (довідка від 20.05.2005 р.).

Особистий внесок здобувача. Дисертаційна робота є самостійно виконаною працею, у якій викладено авторські розробки стосовно змісту та особливостей прояву базисних економічних інститутів в перехідній економіці. З наукових праць, опублікованих у співавторстві, у дисертаційній роботі використано лише ті положення та ідеї, які отримані автором особисто.

Апробація результатів дисертації. Положення і висновки дисертаційного дослідження доповідались на наукових і науково-практичних конференціях різних рівнів. Серед них, зокрема: тези доповідей обласної науково-практичної конференції молодих вчених “Углубление перестройки хозяйственного механизма на современном этапе: теория, опыт, проблемы” (Кривий Ріг, 1989); тези доповідей та виступів науково-практичної конференції “Управление становления и развития социалистического хозяйственного механизма в условиях экономической самостоятельности региона” (Чернівці, 1990); матеріали конференції “Теория и практика перестройки хозяйственного механизма” (Київ, 1990); матеріали республіканської науково-практичної конференції “Социально-экономические проблемы перестройки” (Кривий Ріг, 1991); тези міжнародної науково-практичної конференції “Механизмы управления в свободных экономических зонах” (Чернівці, 1993); тези міжнародної науково-практичної конференції “Вільна економічна зона -- як форма регіонального розвитку” (Чернівці, 1994); матеріали міжнародної науково-практичної конференції “Проблеми економічної політики у вільних економічних зонах” (Чернівці, 1995); наукові доповіді та матеріали конференції “Організаційно-економічне забезпечення функціонування локальних (точкових) вільних економічних зон в Україні” (Чернівці, 1996); наукові доповіді міжнародної науково-практичної конференції “Реструктуризація економіки та інвестиції в Україні” (Чернівці, 1998); матеріали міжнародної науково-практичної конференції “Реструктуризація економіки та інвестиції в Україні” (Чернівці, 1998); тези X міжнародної науково-практичної конференції “Сучасна інноваційно-промислова політика України: інвестиційні пріоритети та інфраструктура” (Чернівці, 1999); матеріали міжнародної науково-практичної конференції “Проблеми та перспективи розвитку економіки України в умовах ринкової трансформації” (Дніпропетровськ, 1999); Матеріали XI Міжнародної науково-практичної конференції у двох томах “Стратегія економічного розвитку в умовах глобалізації” (Чернівці, 2000); матеріали міжнародної науково-методичної конференції “Еволюція економічного розвитку та економічних теорій (проблеми дослідження та викладання)” (Київ, 2000); матеріали XIV міжнародної науково-практичної конференції (Чернівці, 2004); міжнародна науково-практична конференція “Соціально-економічні проблеми сталого розвитку українського суспільства” (Мелітополь, 2004).

Публікації. За темою дисертації опубліковано 48 наукових праць, загальним обсягом 32,4 др. арк., з яких автору належить 30,18 др. арк., серед них видана без співавторів монографія загальним обсягом 14,64 др. арк., 22 статті у наукових фахових виданнях обсягом 10,5 др. арк., крім того 10 наукових праць обсягом 2,8 др. арк., опублікованих в інших виданнях та матеріали і тези 15 доповідей та виступів на конференціях (2,24 др. арк.)

Обсяг і структура роботи. Дисертація складається зі вступу, 5 розділів (12 підрозділів), висновків, списку використаних джерел, додатків. Обсяг дисертації -- 384 сторінок, в тому числі 19 таблиць на 10 сторінках, 25 рисунків на 9 сторінках та 12 графіків на 4 сторінках. Список використаних джерел містить 289 назв, додатки включають 4 довідки на 4 сторінках.

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі розкривається актуальність теми, сформульовано мету, завдання, об'єкт, предмет дослідження, визначено методологічну базу, наукову новизну та практичне значення одержаних результатів.

У розділі 1. “Методологічні засади дослідження інституціональних відносин” висвітлюються методологічні питання дослідження інституціональних відносин, здійснено спробу систематизації категоріального апарату інституціональної теорії з виходом на визначення змісту базисних економічних інститутів -- власності, влади, управління, праці як конституючих інституціональну підсистему економіки.

В методологічному плані розгляд питань про базисні економічні інститути спирається на здобутки інституціональної теорії і перш за все “старого” інституціоналізму, а тому відправляти його в “інтелектуальне минуле” (разом із його безпосереднім попередником -- марксистською політекономією) є і поверхове-романтичним, і помилковим.

З точки зору еволюції предмету, і з точки зору еволюції методу інституціональної теорії в ній чітко простежується певний розрив та протиставлення “старого” і неоінституціоналізму. На відміну від неокласичної доктрини, яка розглядала економічну систему як механічну сукупність ізольованих один від одного індивідів (атомізм) та дотримувалася позиції, що властивості системи є вторинними відносно властивостей її елементів, інституціоналізм базується на методології холізму, згідно з яким вихідним пунктом в аналізі постають не індивіди, а інститути. Іншими словами, характеристика індивідів виходить із характеристики інститутів, а не навпаки. Самі ж інститути виводяться через ті функції, які вони виконують у відтворенні системи відносин на макрорівні. Протиставлення холізма атомізму неокласичної школи, яке передбачає домінування соціальних відносин над психофізичними якостями індивідів притаманне, перш за все “старому” інституціоналізму.

У дисертаційному дослідженні проводиться думка, що якщо у “старому” інституціоналізмі превалює в більшості випадків емпіричний погляд на складові економічної системи (бездіяльний клас, абсеінтична власність, зріла корпорація), то неоінституціоналізм в центр уваги покладає взаємодію між елементами системи. Тим чином, система з позицій неоінституціоналізму визначає властивості елементів, але не абсолютно, а відносно. В свою чергу, властивості системи (інститутів) не тільки вбирають в себе характеристики домінуючих її елементів, але й мають особливі властивості, які не представлені в жодному з цих елементів.

Ця недостатньо висвітлена розбіжність методологій “старого” й неоінституціоналізму з боку не методу, а предмета дослідження, на нашу думку, є принциповою у визначенні еволюції інституціальної теорії.

У певному розумінні про це може свідчити (з неминучим результатом спрощення у виборі персоналій) схема, зображена на рис. 1.

Розглядаючи наведену схему (з безперечною умовністю), неможливо не звернути увагу на три принципові відмінності в колі предмета “старого” та “неоінституціалізму”. По-перше “старій” гілці притаманне протиставлення реально існуючих (аксіоматично) антиподів (бізнес-індустрія, підприємницька -- зріла корпорація тощо). В неоінституціалізмі у центрі уваги -- проблема вибору між взаємообумовленими можливостями, кожна з яких (наприклад ієрархія чи контрактовість у Р. Коуза) задається реаліями третього -- трансакційними витратами, опосередкованою основою, яку слід вважати вихідною.

По-друге, ідеологічна спрямованість “старого” інституціоналізму носить внутрішнє нормативний характер з очевидним обґрунтуванням “правоти” однієї зі сторін (скажімо, навіть у самій назві вебленовського об'єкта критики -- бездіяльного класу). Для неоінституціоналізму позитивність, філософська “відстороненність” в аналізі є типовою.

По-третє, предмет досліджень у “старому” інституціоналізмі (і перш за все корпоративні відносини) слід вважати таким, що більш відповідає завданням теоретичного обґрунтування інституціональних перетворень у практиці перехідного періоду (окрім, безумовно, еволюційної теорії Д. Норта), що важко сказати про більшість гілок неоінституціоналізму.

Тобто, і це необхідно особливо підкреслити, характеризуючи методологічну специфічність двох основних течій в інституціональній теорії, “філологічне” відправлення “старого” інституціоналізму в “кошик відпрацьованого” не можна та й не слід вважати прийнятим. Зазначені течії -- не “заперечення заперечення”, це -- методологічні реалії зі своїм особливим змістом, в якому незаслужено званий “старий” має не менше значення для аналізу перехідних економік, щоб згадувати про нього в минулому часі. Про це свідчить, власне, і сам категоріальний апарат інституціональної теорії.

Якщо категоріальний апарат інституціональної теорії складається з широкого кола дефініцій (в роботі увага зосереджується на найбільш розповсюджених з них -- інститут, права власності, трансакційні витрати, ієрархія, організація, корпорація, еволюція), то центральним є поняття інституту. При цьому, якщо для “старого” інституціоналізму характерним є виведення цього поняття з “традицій”, “звичок”, то в неоінституціоналізмі вихідними термінами в такому виведенні є пов'язані між собою за змістом “норми”, “правила”, “рамки”, “сфери” життєдіяльності та економічної поведінки.

Якщо “інститут” є центральним поняттям в інституціональної теорії, то базисні економічні інститути утворюють “каркас”, “конструкцію, що несе”, інституціональної підсистеми економіки. До них в роботі відносяться сфери власності, влади, управління, праці. Наскільки очевидним і “природним” для “живої” економічної практики приналежність певних суб'єктів та страт до різних сфер, “орбіт” в суспільній ієрархії вважається необхідною та достатньою умовою одержання певного соціального статусу та різних за величиною і способам отримання “вменених” доходів, настільки ж визначення власності, влади, управління, праці як базисних інституціональних сфер в економічній теорії та її інституціональному напрямку залишається проблемою, якій приділяється явно недостатня увага і яка чекає не просто постановки, а системного вирішення.

При всіх можливостях у використанні терміну інститут, напевне, можна сконцентрувати увагу на чотирьох ознаках інституту, які складають завершене коло в його визначенні. По-перше, у використанні поняття “інститут” опосередковано покладається логічна процедура виведення мікроявищ та процесів на макрорівень. Інститут завжди розглядається як результат соціалізації, суспільного визнання, не зважаючи на те, чи визнається приватне -- приватним, приватне -- суспільним, суспільне -- приватним, або суспільне -- суспільним. По-друге, поняття “інститут” пов'язується з організаційним чи правовим оформленням забезпечених легітимністю явищ. По-третє, і в економічному відношенні це головне, будь-який інститут -- це сфера, а точніше, рамки існування та підґрунтя отримання специфікованих, вменених форм доходу. По-четверте, у будь-якому інституті ознака соціальності є домінуючою, але не позбавлена природних, психобіологічних основ.

В роботі звертається увага, що під процесом інституціоналізації, очевидно, слід розуміти взаємообумовленість трьох його складових: 1) у короткостроковому періоді -- декларування на законодавчому рівні певних (писаних) правил та норм поведінки економічних суб'єктів; 2) в довгостроковому періоді -- легімітизація, суспільне їх визнання; 3) закріплення цього визнання в “неписаних” правилах та рамках індивідуальної та суспільної поведінки.

В цьому відношенні під базисними економічними інститутами слід розуміти обмежені певними рамками, правилами та нормами особливі сфери соціальних відносин, приналежність до яких наділяє економічних суб'єктів стратифікованим статусом та виступає підґрунтям отримання специфікованих вменених доходів.

В контексті цього визначення в роботі констатується, що серед багатьох правил, норм, рамок, що регламентують економічну поведінку, слід виділити чотири базисні економічні інститути, взаємообумовленість яких формує інституційну підсистему економіки -- власності, влади, управління, праці. Власність, влада, управління, праця є інститутами, оскільки повною мірою характеризуються за допомогою визначених раніше інституційних ознак. Вони є економічними інститутами, оскільки розглядаються як відокремлені соціальними рамками сфери життєзабезпечення суб'єктів праці, власності, влади, управління. Вони є базисними економічними інститутами, оскільки виступають для їх носіїв підставою отримання вменених доходів, й саме функція “вменення”, суспільного визнання та правового закріплення “справедливості” отримання чотирьох специфікованих типів доходів (прибутку, ренти, підприємницького доходу, заробітної плати) -- головне в правилах гри, які диктуються власністю, владою, управлінням, працею.

У розділі 2. “Базисні економічні інститути: власність, влада, управління, праця” основна увага приділяється політекономічній характеристиці вказаних інститутів на рефлексивному рівні.

Визначення власності як відносин між людьми з приводу відчуження-привласнення речей, як послідовну зміну процесу відчуження на стан привласнення, з наступним переходом у процес привласнення і стан відчуженості, може бути рефлексивно, як “власність в собі” згорнуте в інше: “власність є відносини з приводу виключного права суб'єкта привласнення на дії з відчуженим об'єктом”. Структуруючи останнє визначення, слід виділити в ньому такі ключові компоненти: виключність, право, суб'єкт, дії, об'єкт.

Інституціональна теорія прав власності виходить із базового уявлення про те, що будь-який акт обміну є, власне кажучи, обміном пучками правомірностей. Таким чином, в центрі уваги економіко-правового (інституціонального) підходу до визначення прав власності була (з часів римського права) та залишається проблема можливостей та меж специфікації та розмивання цих прав.

Співставлення тріади та пучку прав власності дає підстави стверджувати, що відмінності між ними слід бачити не в більшій прогресивності чи “сучасності” пучку прав власності, навіть не в кількості його правоспроможностей, а, скоріше, в традиціях острівного та континентального права.

Яким чином виробництво має на меті споживання і “згасає” в останньому, і володіння, і розпорядження (безпосередньо чи опосередковано) замикаються на користуванні. Користування виступає найбільш простим відношенням привласнення -- відчуження. На відміну від володіння, у більшості випадків цей процес здійснюється “явочним порядком”, менш регламентовано або зовсім не регламентовано межами платності, терміновості, повернення, а тому, як правило, не супроводжується правовим оформленням, а базується на прецеденті, звичаях, “природному порядку речей”.

Користування -- історично вихідний, а логічно кінцевий пункт власності. Якщо володіння виступає підставою монополії на майно як на об'єкт господарювання, то користування -- монополією на майно, як на об'єкт споживання.

Характеризуючи інституціональний зміст відносин економічної влади, її можна визначити як поле впливу однієї сторони вольового відношення на іншу сторону, що детермінує її поводження з урахуванням легітимності відправлення владних функцій.

Економічна влада є основою рентоорієнтованої поведінки. У ситуації, коли носіями рентних інтересів і рентоорієнтированого поводження є господарські і державні суб'єкти, що домінують у сформованій системі влади, -- а саме це характерно для нерівноважної влади, -- то рентні інтереси і рентоорієнтироване поводження стають домінуючими в даному економічному середовищі.

Ключовим поняттям у визначенні інституціонального змісту управління є організація. Організація як функція суб'єкту управління, фіксує “свій результуючий слід” у структурі його об'єкта, який у свою чергу, забезпечує зворотний об'єктно-суб'єктний, структурно-функціональний зв'язок в управлінських відносинах.

Розповсюджуючи концептуальне бачення структури управління фірмою на більш загальну проблему еволюції організації, мова може йти про погляди на організацію як на; 1) деякий раціональний інструмент по досягненню поставлених цілей, 2) соціальну систему і 3) соціально-економічний інститут.

Організацію -- інститут при всіх неможливостях їх ототожнення можна представити як коаліцію груп, кожна з яких реалізує свої цільові настанови. По іншому, нормальне функціонування організації обумовлюється не тільки раціональністю структури, врахуванням соціально-психологічних потреб її членів як індивідів, але й інтересів різних соціальних груп, що діють як усередині організації, так (причому в більшому ступені) і поза нею.

У рамках предмету роботи праця розглядається лише як економічний інститут, тобто як відособлена, соціалізована, інституціоналізована сфера життєдіяльності її суб'єктів. І по-друге, характеристика сфери трудових відносин тут обмежується рамками еволюційних змін в змісті індивідуальної та суспільної праці.

Інституціональна характеристика праці припускає можливість бачення в ній особливого типу й особливої сфери діяльності, розмежовувати які принципово необхідно. “Сфери” -- це визначені “ділянки” життєдіяльності суспільства, соціальної дійсності. Сфери діяльності виявляються в принципі байдужими до того чи іншого типу діяльності, тобто можуть “заповнюватися” будь-якими різними типами діяльності. Праця може бути простою або складною, розумовою, або фізичною, перетворюючою природний чи духовний предмет, але якщо саме вона, а не власність, влада чи управління виступає підставою отримання засобів існування для її носіїв, відособлюючись в окрему сферу їхньої життєдіяльності, -- вона набуває змістовності базисного економічного інституту.

У розділі 3. “Інституціональна підсистема економіки” основна увага зосереджується на аналізі парних та множинних взаємозв'язків базисних економічних інститутів, які власне й створюють “каркас” інституціональної підсистеми та визначають її функціональну специфіку.

У роботі підкреслюється, що в певному розумінні усяка структура вторинна і випливає з функціональних особливостей її елементів. Характеризуючи власність, владу, управління, працю на понятійному рівні, можна констатувати, що власне ними й може бути обмежене коло базисних економічних інститутів.

Самодостатність чотирьох базисних інститутів може бути проілюстрована таким “колом”.

Подані на рис. 2 елементарні форми рефлексивності та транзитивності зв'язків базисних інститутів не повинні відміняти того, що історично, логічно та практично праця, власність, влада, управління, генетично становлять органічну цілісність, за сучасних умов перебувають у стані роз'єднаності, відособленості, суперечливості з тим, щоб розгорнути взаємодію за їх більш простими складовими.

Однією з визначальних ознак сучасних соціально-економічних систем є їх тяжіння до корпоративних форм організації. Але ж і організаційно, і інституціонально функціонування корпоративної структури й передбачає розрив та зовнішнє протистояння 4-базисних економічних інститутів, які детермінують суперечності корпоративної вертикалі, в організаційній структурі (на мікрорівні) якої інститут власності “представлений” зборами акціонерів, економічної влади -- спостережною радою (радою директорів), управління -- правлінням (президентом корпорації), праці -- персоналом. Висновок тут може бути один: те, що є самодостатнім для носіїв інституціональних відносин, повинне бути таким і для самих інституціональних відносин.

Проблема “самодостатності” базисних економічних інститутів у структуроутворенні інституціональної підсистеми має “накладатися” на проблему їх “різнопорядковості”. Якщо економіка взагалі як сфера життєдіяльності суспільства і її економічних суб'єктів функціональна насамперед і винятково тому, що забезпечує для них певні засоби існування, то кожна з її підсистем, як і кожний з елементів цих підсистем, повинні спрацьовувати на цю “генеральну функцію”. Відносно власності, влади, управління, праці це підкреслювалося щоразу, коли останні розглядалися в інституціональному аспекті. Однак, якщо для інституту праці очевидність уявлення про неї як про базисний “постачальник доходу” наділяє її рангом “єдиного” джерела, то інші з розглянутих базисних інститутів такими є не за рангом “джерела”, а за іншими підставами. Так, якщо праця -- це безпосередньо діяльність, то власність -- умова її здійснення, влада -- визначення умов діяльності, а управління -- організація діяльності.

Однією з визначальних ознак сучасних соціально-економічних систем є їх тяжіння до корпоративних форм організації. Але ж, і організаційно, і інституціонально функціонування корпоративних структур й передбачає розрив та зовнішнє протистояння 4-х базисних економічних інститутів, які детермінують протиріччя корпоративної вертикалі, в організаційній структурі (на мікрорівні) якої інститут власності “представлений” зборами акціонерів, економічної влади -- спостережною радою (Радою директорів), управління -- правлінням (президентом корпорації), праці -- персоналом. Висновок тут може бути один: те, що є самодостатнім для носіїв інституціональних відносин, повинне бути таким й для самих інституціональних відносин.

Розгляд парних взаємозв'язків базисних економічних інститутів в роботі зосереджується на аналізі специфіки 12 “пар”: власність -- влада, влада -- власність, власність -- управління, управління -- власність, власність -- праця, праця -- власність, влада -- управління, управління -- влада, влада -- праця, праця -- влада, управління -- праця, праця -- управління. Специфіка цих взаємозв'язків ілюструється відповідними графіками. З одного боку вже цього, на наш погляд, вистачає для значного розширення кола проблем, які повинні включатися до об'єкту економіко-теоретичних досліджень. З іншого боку зрозумілою у викладенні специфіки парних інституціональних зв'язків є його (викладення) обмеженість, “зацикленість” лише на певному (з безлічі інших) контексті інтерпретування цих зв'язків.

Те, що інституціональна структура організована в одну з підсистем економічної системи, порушує питання про атрибутивні характеристики останньої. Якою мірою системоутворюючий характер зазначених економічних структур підкреслюється колом: інституціоналізація -- уречевлення -- розпредмечування -- персоніфікація, кожну з них формують системні, “усередині себе”, елементи. Для інституціональної підсистеми це базисні економічні інститути: власність, влада, управління, праця; для факторної -- економічні фактори: природні ресурси, капітал, робоча сила, підприємницькі здібності; для відтворювальної -- фази виробництва, розподілу, обміну і споживання; нарешті, для суб'єктної підсистеми -- домашні господарства, фірми, економічні посередники, держава.

По аналогії з проведеним у роботі аналізом парних взаємозв'язків базисних інститутів виділення в економічній системі інституціональної, факторної, відтворювальної і суб'єктної підсистем передбачає необхідність розгляду їх парних і множинних взаємозв'язків. Ці взаємозв'язки у першому наближенні можуть бути обмеженими розглядом специфіки 6-ти можливих підсистемних пар: суб'єктно-відтворювальної, відтворювально-факторної, суб'єктно-факторної, інституційно-суб'єктної, інституційно-факторної, інституційно-відтворювальної.

Характеризуючи окремі підсистемні пари, їх найбільш очевидна щільність взаємозв'язків просліджується по лінії головної діагоналі матриць структурних елементів.

Досить широкі можливості конструювання комбінацій взаємозв'язків структурних елементів розглянутих підсистем віддзеркалює насамперед головна діагональ матриці (рис. 4). Її формально-логічна інтерпретація може бути такою:

1) фірма, маючи у власності капітал, здійснює виробництво (a1b1c1d1);

2) держава, використовуючи економічну владу, здійснює природно-ресурсний розподіл (a2b2c2d2);

3) економічні посередники забезпечують керованість економіки, володіючи особливими підприємницькими здібностями, що дозволяють організувати сферу обміну (a3b3c3d3);

4) домашні господарства, виносячи на ринок праці робочу силу, забезпечують кінцеве споживання (a4b4c4d4).

Не виходячи за рамки формально-логічного опису основних “стикувальних вузлів” інституціональної, факторної, відтворювальної і суб'єктної підсистем, знову ж висловимо припущення, що кожна з багатьох інших комбінацій не має такої щільності зв'язків підсистемних структурних елементів, яку мають наведені вище.

Відзначаючи множинний характер взаємозв'язків структурних елементів інституціональної, факторної, відтворювальної і суб'єктної підсистем економічної системи, в роботі підкреслюється, що формально-логічний аспект розгляду є переважним. Ясно, що в аспекті історичному знайти безпосереднє відображення такої логіки більш ніж проблематично.

У розділі 4. “Інституціональна трансформація економічної системи” згідно із загальною логікою структуризації роботи аналізуються процеси трансформації економічної системи в контексті інституціональних перетворень.

Розглядаючи термінологічну та змістовну специфіку у сучасних трактуваннях еволюції економічних систем з певною умовністю можна зробити у крайньому разі, такі висновки. По-перше, визначеність суспільної системи, що притаманна вітчизняним реаліям, скоріше слід трактувати з позицій трансформаційності.

Не ставлячи завдання однозначної деталізації такого розмежування, слід відзначити деякі змістові особливості у термінологічних “варіаціях” на тему еволюції економічних систем (табл. 1).

Таблиця 1 Термінологічні та змістовні особливості у деяких визначеннях економічної системи

І по-друге, в аналізі трансформаційної економічної системи достатньо рельєфно виділяються чотири сучасних методологічних підходи -- формаційний, цивілізаційний, постіндустріальний, інституціонально-еволюційний -- кореспондування яких має результативність скоріше ефекту доповнення, ніж заміщення.

Таблиця 2 Порівняльна характеристика формаційного, цивілізаційного, постіндустріального, інституціонально-еволюційного підходів

Сучасні постсоціалістичні ідеологічні моделі перехідного періоду, відходять від ідеологізмів минулого, зосереджуючи увагу на стратегіях, ресурсах і механізмах подальшої суспільної модернізації, особливо з огляду на глобалізаційні процеси, що набирали оберти із середини 90-х років. Попередній (кінець 80-х -- початок 90-х років) трансформаційний етап характеризувався галузевою та секторальною спрямованістю змін (при відносній автономності процесів у політичній, економічній, соціальній та інших сферах). Головною ж особливістю сучасних перетворень (друга половина 90-х років) стає врахування їх спорідненості, взаємозв'язку та взаємного впливу. Більш прозорою стала межа між внутрішньо- та зовнішньополітичними і економічними процесами, а характер співвідношення сфер набув ознак комплексності, взаємодоповнюваності та взаємопричинності, передусім стосовно сучасного розуміння процесів у системному “трикутнику” -- соціальна, економічна і політична сфери.

Слід також відзначити, що ідейним, соціокультурним та технопромисловим підґрунтям сучасних глобальних і національних трансформацій є зміна укладів суспільного розвитку, а саме: перехід від індустріальної суспільної формації -- до постіндустріальної або інформаційної.

Найпершою проблемою методологічного характеру, яка виникає при спробі теоретико-практичного обґрунтування та концептуального узагальнення завдань перехідної економіки є відсутність адекватної сучасної парадигми, а точніше, ідеології, здатної надати достатній науковий інструментарій для теоретичної інтерпретації і практичного запровадження необхідних реформаційних заходів. Найбільш розповсюдженими концептуальними варіантами трансформації постсоціалістичної економіки, які спираються на ті чи інші ідеї інституціоналізму, неокласики, та посткейсіанства, вважаються два: шокотерапії та градуалізму.

Прихильники шокотерапії трактують трансформаційну економіку як період переходу від відхилення до рівноваги, де період планового розвитку і перехід від нього до ринку -- це не більше, ніж тимчасове відхилення від норми. Градуалізм визначає планову економіку як явище, логічно “рівновелике” ринку, ще один стійкий спосіб організації суспільного виробництва. Відповідно перехідний період трактується тут як зміна одного рівноважного режиму іншим (якщо рівновагу розуміти в більш широкому плані, аніж стан кон'юнктури). Припускається, що проблеми перехідного періоду більш складні та довгострокові.

Відпрацювання конкретних практичних процедур реалізації критеріїв макроекономічної стабілізації спирається на три основні теоретичні підходи щодо вивчення причин макроекономічної нестабільності в країнах з перехідною економікою: 1) структурний; 2) помірно-реформістський; 3) радикально-реформістський.

Сформовані на більшості українських підприємств структурні взаємозв'язки і взаємовідносини між основними “кутами” постсоціалістичного “чотирикутника” -- державою, фінансовими інститутами, технократичним менеджментом і трудовими колективами далекі від досконалості і мають потребу в послідовній цілеспрямованій оптимізації. Під кутом зору забезпечення умов для такої оптимізації повинні формуватися і конкретні індивідуалізовані програми “точкової” приватизації та політики постприватизаційного контролю та підтримки підприємств.

Один з головних недоліків першого етапу реформування власності в Україні -- недостатня увага до проблем реструктуризації приватизованих підприємств. Така реструктуризація повинна забезпечити орієнтацію підприємств до нових соціально-економічних умов, створюючи передумови не тільки для виживання, але і для успішного розвитку, для найбільш ефективного використання і збагачення його техніко-технологічного потенціалу. Теоретичний аналіз і практичний досвід дозволяють виділити ряд перспективних напрямків такої реструктуризації. Зрозуміло, що специфічний акценти у виборі тих чи інших напрямків реструктуризації, конкретні задачі а також методи їхніх рішень повинні визначатися новими власниками і менеджментом приватизованих підприємств із максимальним врахуванням конкретних умов.

Головною проблемою й основним критерієм ефективності трансформації власності варто вважати підвищення якості управління приватизованими підприємствами. Швидкість приватизаційного процесу повинна визначатися тим, наскільки швидко на приватизаційних підприємствах можна створити ефективне корпоративне управління. Саме проблема забезпечення якості постприватизаційного менеджменту повинна бути головним орієнтиром при виборі тих чи інших форм і методів приватизації і постприватизаційного контролю і підтримки.