ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

У першому розділі “Теоретичні основи регулювання природних монополій” розглянуто державне регулювання природних монополій, як органічну складову сучасної економічної політики, проаналізовано та досліджено теоретичні аспекти регулювання цих ринків, існуючу практику регулювання як за кордоном, так і в Україні.

Виникнення в економічній науці категорії природних монополій у ХІХ ст. обумовлено технологічним розвитком сітьових галузей та увагою з боку підприємців, вчених, законодавців до проблем їх ефективної діяльності. У ході дослідження сутності монополії та негативних проявів монополізму визнано, що існують випадки, коли існування монополії є “природним”, тобто достатньо обґрунтованим з соціальної та економічної точки зору. Конкуренція у цьому випадку призводить лише до додаткових витрат в масштабі всієї економіки. ПМ на практиці мають отримувати економію від відсутності конкуренції та наявності однієї інфраструктури, внаслідок чого має відбуватися зниження собівартості кінцевої продукції. Саме намагання знизити вартість послуг і призвело до виникнення концепції державного регулювання ПМ. Головним завданням державного регулюючого органу є підвищення ефективності ПМ та зниження вартості їх продукції.

У наукових колах існують погляди, за якими об'єктами регулювання є саме багатопрофільні компанії, які тільки у своїй цілісності можуть дати позитивний економічний ефект. Такий підхід був характерний для економіки колишнього СРСР, де монополії відігравали визначальне значення та виконували соціальну функцію.

На противагу цьому підходу, у світовій економіці сьогодні існує тенденція “дерегуляції”, коли великі державні монополії підпадають під процеси лібералізації та приватизації. У цьому випадку держава регулює тільки ті товарні ринки, які вважаються “справжніми ПМ”, а не “суміжними до ПМ ринками”. Ті ж ринки, які можуть функціонувати на ринкових засадах і на яких працює механізм попиту-пропозиції, не підпадають під визначення ПМ та під відповідне державне регулювання. Такий підхід базується на тезі, що за наявності неефективної системи державного регулювання краще взагалі відмовитися від регулювання і віддати перевагу ринковим механізмам. Технологічний прогрес дає можливість, за певних обставин, впроваджувати ринкову модель у сітьових галузях.

Досвід регулювання діяльності ПМ у західних країнах нараховує більше ста років. Кожен окремий вид діяльності у різних країнах мав свою специфіку регулювання, що обумовлено технологічними, місцевими, соціально-політичними та економічними обставинами. Практика довела, що якщо вирішення питання про регулювання базувалось на визнаних науково обґрунтованих засадах економічної думки, то це призводило до позитивних наслідків.

Існує два різні підходи до регулювання діяльності ПМ. Перший - це організація конкуренції за вхід на монопольний ринок, яка базується на ідеї Е. Чедвіка, що якщо неможливо організувати конкуренцію на певному ринку, то потрібно створити умови для організації конкуренції за право увійти на цей ринок. Інший підхід базується на принципі організації регулювання саме на ринку ПМ та включає такі методи регулювання, як витрати плюс прибуток (традиційне регулювання) та різновиди стимулюючого регулювання, а саме: регулювання за диференційованою шкалою, регулювання верхньої межі доходу, регулювання верхньої межі тарифу, модель складання набору контрактів. Кожен з конкретних підходів має свої недоліки та переваги, які детально аналізуються у дослідженні, врахування яких допомагає визначити сфери та певні правила їх застосування. Як доводить практика, копіювання методів регулювання, орієнтованих на певні соціально-економічні умови, може не дати бажаного результату.

Проведення конкурсів за монопольний ринок є достатньо складним у процедурному відношенні, пов`язано з такими проблемами, як ризик появи картельної змови між учасниками, можливими невідповідностями між еталонними та реальними характеристиками якості товарів та послуг, встановленням оптимального строку дії контракту.

Регулювання норми прибутку має на меті обмеження питомих прибутків на одиницю витрат ПМ. Таким чином, підприємство підраховує понесені за певний період витрати, а регулюючий орган встановлює обґрунтований рівень прибутку, який дозволить інвесторам отримати певний рівень прибутку на вкладений капітал.

За такої системи регулювання такі аспекти діяльності компаній, як тарифи, інвестиції, прибутковість, підпадають під детальне правове регулювання з боку державних органів. Кожна країна має свій досвід вирішення цих питань, що залежить від особливостей економічної моделі та правової системи окремої країни.

Використання цього методу в Україні, за відсутності практики контролю обґрунтованості витрат з боку регулюючого органу, а також неефективної роботи ПМ в Україні, як це доведено у дослідженні, є недоцільним, бо призводить до ситуації, коли ПМ перекладає витрати на споживачів та отримує гарантовану норму прибутку.

На противагу цьому, в Україні доцільніше використовувати методи стимулюючого регулювання ПМ, які базуються на принципі стимулювання ПМ до підвищення ефективності їх діяльності, впровадження нових технологій та методів виробництва, а відтак і до відповідного зниження витрат. У цьому разі компанія отримує на певний, попередньо обумовлений, період усю економію від підвищення ефективності своєї діяльності.

Стимулююче регулювання поділяють на декілька моделей: регулювання за диференційною шкалою, регулювання верхньої межі доходу, регулювання верхньої межі тарифу, модель складання набору контрактів.

Стимулюючі методи регулювання спрямовані на появу зацікавленості ПМ у підвищенні ефективності своєї діяльності. Тому необхідним є аналіз умов та доцільності їх використання в Україні. Використання стимулюючого регулювання є доцільним, якщо ПМ мають бажання отримати додаткові прибутки. Якщо регулюючий орган не спостерігає з боку ПМ бажання підвищувати свою ефективність, то регулюючий орган самостійно проводить заходи щодо стимулювання ПМ або самостійно розробляє плани підвищення ефективності ПМ та контролює ступінь їх реалізації. На наш погляд, ситуація, що характеризується відсутністю стимулів у ПМ до підвищення ефективності своєї діяльності, є характерною для України. ПМ переважно знаходяться у державній власності, а тому необхідною є цілеспрямована державна програма з розробки заходів щодо підвищення ефективності ПМ та контролю за її впровадженням.

Регулювання за диференційною шкалою застосовують для обмеження норми прибутку суб`єктів природних монополій у межах певного інтервалу на попередньо обумовлений період, а тому дозволяє ПМ, що знижують витрати, отримувати додаткові прибутки. За цих умов головною проблемою у застосуванні цього підходу є саме наявність стимулів у ПМ проводити заходи щодо підвищення своєї ефективності.

Застосування методу обмеження рівня тарифів дозволяє регулюючому органу контролювати рівні тарифів, що є дуже важливим. У цьому разі ПМ може знижувати свої витрати і також отримувати додаткові прибутки.

Модель складання набору контрактів є варіацією методу обмеження рівня тарифів і передбачає вирішальну роль регулюючого органу у визначенні ефективності ПМ. Це дозволяє регулюючому органу контролювати діяльність ПМ, що для умов України є прийнятнішим, ніж застосування методу обмеження рівня тарифів.

На наш погляд, ПМ в Україні працюють неефективно навіть в умовах стабілізації фінансового стану та економічної стабілізації в цілому у країні і не зможуть у короткий термін підвищити свою ефективність. Саме тому необхідним є перехідний етап, коли державний регулюючий орган цілеспрямовано буде проводити політику підвищення ефективності функціонування ПМ в Україні, що передбачає вивчення ситуації, що склалась на відповідних ринках, моніторинг фінансового стану ПМ, рівня зношеності інфраструктури, пошуку шляхів запровадження нових технологій, методів організації виробництва, менеджменту, обслуговування споживачів. У перехідний період підвищення ефективності ПМ в Україні державному регулюючому органу мають бути надані відповідні повноваження для проведення регулювання, що потребує внесення змін у законодавство.

У другому розділі “Природні монополії в Україні та напрямки їх регулювання” досліджено особливості функціонування ПМ в Україні та виявлено напрями їх реформування у короткостроковому та довгостроковому аспектах.

На початок 2003 року у переліку підприємств, що займають монопольне становище на загальнодержавних ринках, налічувалося 378 монопольних утворень, що діють на 562 ринках. На ринках природних монополій налічувалося 12 підприємств, які функціонують на 12 ринках та віднесені до 15 видів економічної діяльності (табл.1). Складність переходу до нових умов ціноутворення була обумовлена невідповідністю витрат на виробництво, передачу та постачання продукції ПМ затвердженим тарифам. З іншого боку самі витрати на виробництво та постачання енергоресурсів є необгрунтовано завищеними. За роки трансформації, наприклад енергетичного сектору, практично втрачені важелі та методи боротьби за зниження витрат на виробництво і, особливо, втрат при передачі і постачанні електроенергії, в результаті чого питомі витрати на виробництво кіловатгодини електроенергії виросли майже на 10 відсотків, а втрати електроенергії в мережах всіх напруг за цей період зросли більше ніж у 2 рази (з 8,98% до 19,6%, а в деяких обленерго - до 40%). При цьому обсяги виробництва та споживання електроенергії знизились в 1,8 рази. В результаті замість зниження собівартості виробництва і особливо, постачання електроенергії, вказані додаткові витрати галузі покриваються відповідним підвищенням тарифів для споживачів, що призводить до зниження конкурентоспроможності вітчизняної продукції.

Для визначення напрямків державного регулювання фінансової діяльності ПМ розглянуто особливості фінансової діяльності ПМ у порівнянні з підприємствами, що функціонують у конкурентних умовах.

Проблема полягала у тому, що фактори, які впливають на фінансову діяльність підприємств, функціонуючих в ринкових умовах та на ринках ПМ, є різними.Досліджено, що за ринкових умов підприємство підпадає під урівноважуючу дію ринкового механізму, що не дозволяє окремому підприємству безпідставно підвищувати ціни на ринку для досягнення поставлених цілей. Таким чином, підприємство самостійно не встановлює правила гри на ринку, а навпаки має пристосовуватись до зовнішніх умов, що постійно змінюються. Саме тому фінансова діяльність підприємства у цих умовах має бути спрямована на забезпечення систематичного надходження та ефективного використання фінансових ресурсів, дотримання розрахункової та кредитної дисципліни, досягнення оптимальної структури інвестиційного капіталу.

Наголошено, що у випадку ПМ відсутня головна сила (ринковий механізм), що врівноважує попит і пропозицію, внаслідок чого встановлюється оптимальний рівень цін. В цьому разі держава має виступати гарантом та силою, що врівноважує ситуацію на ринку через механізм державного регулювання ринків ПМ. У цьому випадку постає проблема наявності відповідної інформації, визначення показників фінансової діяльності ПМ та пропорцій між різними фінансовими категоріями.

Таблиця 1

Перелік пiдприємств - субєктів природних монополій, що займають монопольне становище на внутрішньому ринку

Примітка: На даний час Державне акціонерне товариство "Магістральні нафтопроводи "ДРУЖБА" Державне акціонерне товариство "Придніпровські магістральні нафтопроводи" об'єднані у Відкрите акціонерне товариство “Укртранснафта”

Джерело: Антимонопольний комітет України.