Організаційно-економічні основи державних сільськогосподарських підприємств

Размещено на http://www.allbest.ru/

Тема: Організаційно-економічні основи державних сільськогосподарських підприємств



Організаційні форми державних підприємств, правила їх створення, реєстрації, організації і ліквідації, організаційний механізм здійснення ними підприємницької діяльності визначені Господарським кодексом України та іншими законодавчими актами.

Державне підприємство створюється органом державної влади на базі відокремленої частини державної власності і входить до сфери його управління. Майно підприємства становлять виробничі і невиробничі фонди, а також інші цінності, вартість яких відображається в самостійному балансі підприємства. господарство товар надходження ресурс

Майно державного підприємства перебуває у державній власності і закріплюється за ним на правах господарського відання. Підприємство володіє, користується і розпоряджається майном з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів за згодою власника. Державне комерційне підприємство є суб'єктом підприємницької діяльності, діє на основі статуту на принципах підприємництва і несе відповідальність за наслідки своєї діяльності усім належним йому майном згідно з Господарським кодексом України та іншими законами, прийнятими відповідно до нього.

Державне комерційне підприємство зобов'язане приймати та виконувати доведені до нього в установленому законодавством порядку державні замовлення і державні завдання а також враховувати їх при формуванні виробничої програми, визначенні перспектив свого економічного і соціального розвитку.

Статут державного підприємства, як і інших суб'єктів господарювання повинен містити відомості про його найменування і місцезнаходження, мету і предмет діяльності, розмір і порядок утворення статутного та інших фондів, порядок розподілу прибутків і збитків, про органи управління, про умови реорганізації та ліквідації підприємства, а також інші відомості, пов'язані з особливостями господарської діяльності державного підприємства як суб'єкта господарювання. Статут державного підприємства затверджується органом державної влади (засновником суб'єкта господарювання) відповідно до закону.

Державне підприємство як і інші суб'єкти господарювання підлягає державній реєстрації. Державна реєстрація проводиться у виконавчому комітеті міської, районної у місті ради або в районній державній адміністрації за місцезнаходженням підприємства.

У Господарському кодексі України визначенні джерела формування майна підприємства. Це грошові й матеріальні внески засновників; доходи від реалізації продукції, робіт, інших видів господарської діяльності; доходи від цінних паперів; капітальні вкладення і дотації з бюджетів; надходження від продажу (здачі в оренду) майнових об'єктів, що належать підприємству; кредити банків та інших кредиторів; безоплатні та благодійні внески, пожертвування організацій і громадян тощо.

Підприємство має право випускати, реалізувати і купувати цінні папери відповідно до законодавства України.

Управління підприємством здійснюється відповідно до його установчих документів на основі поєднання прав власника щодо господарського використання свого майна і участі в управлінні трудового колективу. Підприємство самостійно визначає свою організаційну структуру, встановлює чисельність працівників і штатний розпис.

Керівника державного підприємства наймає (призначає) власник майна. З ним укладається контракт (договір, угода), в якому визначаються права, строки наймання, обов'язки і відповідальність його перед власником та трудовим колективом, умови матеріального забезпечення та звільнення з посади з урахуванням гарантій, передбачених контрактом та законодавством України.

Керівник підприємства самостійно вирішує питання його діяльності. Заступники керівника та керівники і спеціалісти підрозділів апарату управління і структурних одиниць (виробництв, цехів, відділень, дільниць, ферм) призначаються на посаду і звільняються керівником підприємства.

Керівник підприємства без доручення діє від імені підприємства, представляє його інтереси в органах державної влади і органах місцевого самоврядування, інших організаціях, у відносинах з юридичними особами і громадянами, формує адміністрацію підприємства і вирішує питання діяльності підприємства в порядку, визначеному установчими документами.

На державних підприємствах як і на всіх інших підприємствах, які використовують найману працю, між власником або уповноваженим органом і трудовим колективом або уповноваженим ним органом укладається колективний договір, яким регулюються виробничі, трудові та соціальні відносини трудового колективу з адміністрацією підприємства.

Основним узагальнюючим показником фінансових результатів господарської діяльності підприємства є прибуток. Порядок використання прибутку державних підприємств встановлюється відповідно до закону. Державні комерційні підприємства утворюють за рахунок прибутку спеціальні цільові фонди, призначені для покриття витрат, пов'язаних з їх діяльністю: амортизаційний фонд; фонд розвитку виробництва; фонд споживання (оплати праці); резервний фонд; інші фонди, передбачені статутом підприємства.

Підприємство самостійно встановлює форми, системи і розміри оплати праці, а також інші доходи працівників. Державні тарифні ставки, посадові оклади можуть використовуватися підприємством як орієнтири для диференціації оплати праці залежно від професії, кваліфікації працівників, складності та умов виконуваних ними робіт.

Підприємство самостійно планує свою діяльність і визначає перспективи свого розвитку, зважаючи на попит на вироблювану ним продукцію, роботи, послуги та необхідність забезпечення виробничого й соціального розвитку підприємства, підвищення доходів. Основою планів є договори, укладені зі споживачами (покупцями) продукції, робіт і послуг та постачальниками матеріально-технічних ресурсів.

Підприємство має право реалізовувати самостійно всю продукцію, яка не увійшла в державне замовлення або державне завдання, на території України і за її межами.

Підприємство самостійно здійснює матеріально-технічне забезпечення власного виробництва і капітального будівництва через систему прямих угод (контрактів) або через товарні біржі та інші посередницькі організації України й інших держав. Йому надано також право проводити зовнішньоекономічну діяльність.

Втручання в господарську та іншу діяльність підприємства з боку державних, громадських і кооперативних органів, політичних партій і рухів не допускається, крім випадків, передбачених законодавством України. Державні органи і службові особи можуть втручатися у діяльність підприємства тільки відповідно до своєї компетенції, встановленої законодавством.

Ліквідація і реорганізація підприємства (злиття, приєднання, поділ, виділення, перетворення) здійснюються за рішенням власника чи органу, який уповноважений створювати такі підприємства. Можлива ліквідація його внаслідок банкрутства, при прийнятті рішення про заборону діяльності підприємства через невиконання ним вимог законодавства тощо. Ліквідацією підприємства займається ліквідаційна комісія, яку утворює власник або уповноважений ним орган, а у випадках банкрутства - суд або арбітражний суд. Орган, який прийняв рішення про ліквідацію підприємства, встановлює порядок та визначає строки проведення ліквідації, а також строк для заяви претензій кредиторами, що не може бути меншим, ніж два місяці з дня оголошення про ліквідацію. Одночасно ліквідаційна комісія вживає необхідних заходів щодо стягнення дебіторської заборгованості підприємства, яке ліквідується, та виявлення вимог кредиторів з письмовим підтвердженням кожного з них про ліквідацію підприємства. Майно, що залишається після задоволення претензій кредиторів, використовується за вказівкою власника.

В березні 1991 року був прийнятий Закон України «Про підприємства в Україні», який введений в дію Постановою ВР № 888-12 від 27.03.91 (ВВР 1991, № 24, ст. 273). Даний Закон спрямований на реалізацію Декларації про державний суверенітет України.

Закон визначає види і організаційні форми підприємств, правила їх створення, реєстрації, реорганізації і ліквідації, організаційний механізм здійснення ними господарської діяльності в умовах переходу до ринкової економіки.

Закон спрямований на забезпечення самостійності підприємств, визначає їх права і відповідальність у здійсненні господарської діяльності, регулює відносини підприємств з іншими підприємствами і організаціями, місцевими радами, органами державного управління.

Поняття підприємства

Розкриває поняття підприємства ст. 1 Закону України «Про підприємства в Україні». Відповідно до даної статті, підприємство це основна організаційна ланка народного господарства України.

Підприємство - самостійний господарюючий статутний суб'єкт, який має права юридичної особи та здійснює виробничу, науково-дослідницьку і комерційну діяльність з метою одержання відповідного прибутку (доходу).

Підприємство має самостійний баланс, поточні та вкладні (депозитні) рахунки в установах банків, печатку зі своїм найменуванням, а також знак для товарів і послуг.

Підприємство не має у своєму складі інших юридичних осіб.

Підприємство може здійснювати будь-які види господарської діяльності, якщо вони не заборонені законодавством України і відповідають цілям, передбаченим статутом підприємства.

Відносини, що пов'язані з підприємствами в Україні, регулюються Законом «Про підприємства в Україні», а також спеціальним законодавством, до якого відноситься податкове, митне, валютне, фінансове, інвестиційне та інше законодавство, що регулює окремі особливості, сторони та види діяльності підприємств в Україні.

Якщо міжнародним договором або міжнародною угодою, в яких бере участь Україна, встановлено інші правила, ніж ті, що містить законодавство про підприємство, то застосовуються правила міжнародного договору або міжнародної угоди.

Організаційно-правові форми підприємств

В Україні можуть діяти підприємства таких видів:

* приватне підприємство, засноване на власності фізичної особи;

* колективне підприємство, засноване на власності трудового колективу підприємства;

* господарське товариство;

* підприємство, яке засноване на власності об'єднання громадян;

* комунальне підприємство, засноване на власності відповідної територіальної громади;

* державне підприємство, засноване на державній власності, в тому числі казенне підприємство.

Особливості створення, ліквідації, реорганізації, управління та діяльності казенного підприємства встановлюються розділом VIII Закону «Про підприємства в Україні».

В Україні можуть діяти інші види та категорії підприємств, у тому числі орендні, створення яких не суперечить законодавчим актам України.

Поняття малого підприємства.

В залежності від обсягів господарського обороту підприємства і чисельності його працівників (незалежно від форм власності} підприємство може бути віднесено до категорії малих підприємств.

До малих підприємств належать новостворювані та діючі підприємства;

* у промисловості та будівництві - з чисельністю працюючих до 200 чоловік;

* в інших галузях виробничої сфери - з чисельністю працюючих до 50 чоловік;

* у науці і науковому обслуговуванні - з чисельністю працюючих до 100 чоловік;

* у галузях невиробничої сфери - з чисельністю працюючих до 25 чоловік;

* у роздрібній торгівлі - з чисельністю працюючих до 15 чоловік.

Особливості створення і діяльності малих підприємств встановлюються законодавством України.

Держава стимулює розвиток малих підприємств України: надає пільги при оподаткуванні, одержанні державних кредитів, створює фонди сприяння розвитку малих підприємств та інше.

Порядок створення підприємства

Підприємство створюється за рішенням власника (власників) майна чи уповноваженого ним (ними) органу, підприємства-засновника, організації або згідно з рішенням трудового колективу у випадках і порядку, передбачених законом «Про підприємства в Україні» та іншими законами України.

Підприємство може бути створено внаслідок примусового поділу іншого підприємства згідно з вимогами антимонопольного законодавства України.

Підприємство може бути створено в результаті виділення із складу діючого підприємства, організації одного або кількох структурних підрозділів, а також на базі структурної одиниці діючих об'єднань за рішенням їх трудових колективів, якщо на це є згода власника чи уповноваженого ним органу.

Створення підприємств шляхом виділення здійснюється із збереженням за новими підприємствами взаємозобов'язань та укладених договорів з іншими підприємствами.

У випадках, коли для створення і діяльності підприємства потрібні природні ресурси, дозвіл на їх використання, відповідно до ст. 5 вищеназваного Закону, видається відповідною місцевою радою, а в передбачених законодавчими актами випадках Верховною Радою України за поданням первинного природокористувача при наявності позитивного висновку державної екологічної експертизи або відповідної місцевої ради. Відмову у наданні природних ресурсів може бути оскаржено в порядку, передбаченому законодавством України.

Підприємству може бути передана у колективну власність або надана у користування, в тому числі на умовах оренди, земельна ділянка в порядку, встановленому Земельним кодексом України.

Як правове поняття створення включає визначення засновників, їх засновницької компетенції, порядку діяльності щодо створення підприємства. Засновником може бути особа, що має право створити у встановленому законом порядку підприємство(організацію) як юридичну особу.

Відповідно до Закону України «Про власність» (ст.ст. 6,33) таким правом наділені безпосередньо власники засобів виробництва та іншого майна та уповноважені власником органи, тобто фізичні та юридичні особи, що мають засновницьку правоздатність і дієздатність.

Засновники реалізують свої засновницькі права шляхом обрання організаційної форми підприємства; визначення цілей і предмета його діяльності; прийняття рішення про його створення; затвердження в установленому порядку статуту; передачі безоплатно на баланс підприємства основних фондів та обігових коштів; формування органів управління тощо.

Підприємство набуває прав юридичної особи від дня його державної реєстрації.

Джерелом формування фінансових ресурсів підприємства є прибуток (доход), амортизаційні відрахування, кошти, одержані від продажу цінних паперів, пайові внески членів трудового колективу, підприємств, організацій, громадян та інші надходження.

Підприємство користується банківським кредитом на комерційній договірній основі. Підприємство може надавати банку на договірній основі право використовувати свої вільні кошти і встановлювати проценти за їх використання.

Підприємство має право відкривати поточні та вкладні (депозитні) рахунки для зберігання грошових коштів, здійснення всіх видів операцій у будь-яких банках України та інших держав за своїм вибором і за згодою цих банків у порядку, що встановлюється Національним банком України.

Підприємства самостійно встановлюють черговість і напрями списання коштів з власних рахунків, яке здійснюється установами банків за дорученням таких підприємств, крім випадків, передбачених законами України. Розрахунки підприємств за своїми зобов'язаннями провадяться через установи банків у порядку, встановленому Національним банком України відповідно до законів України.

Підприємство має право створювати філії, представництва, відділення та інші відособлені підрозділи з правом відкриття поточних і розрахункових рахунків і затверджує положення про них. Відкриття структурних підрозділів не потребує їхньої державної реєстрації. Підприємство лише повідомляє про це реєстраційний орган шляхом внесення додаткової інформації до своєї реєстраційної картки.

За законодавством України господарські товариства наділені правом створювати дочірні підприємства, які повинні бути зареєстровані у порядку, встановленому для реєстрації підприємств.

В зв'язку з тим, що в економіці України створюються і діють підприємства різних організаційно-правових форм, господарське законодавство визначає загальні і спеціальні умови їх створення. Загальні вимоги створення підприємств визначені Законами «Про підприємства в Україні», «Про підприємництво», та Цивільним кодексом, який регулює загальні умови створення юридичної особи. Спеціальні умови створення підприємств визначені законами про їхні окремі види.

86.Товарна продукція і канали реалізації валової продукції, вироблена аграрними підприємствами, реалізується за різними каналами: державі, населенню, на ринку, підприємствам громадського харчування, споживчій кооперації й іншим установам та організаціям. її називають товарною. Ту частину продукції, яка продана і за яку підприємство одержало гроші, називають реалізованою.

Умови ефективної реалізації сільськогосподарської продукції такі:

- забезпечення вільної конкурентної діяльності всім учасникам;

- активна діяльність кредитних організацій і страхових компаній, що сприяють зниженню економічного ризику;

- вільне переміщення продукції;

- наявність економічних важелів, що стимулюють зниження собівартості та підвищення дохідності в процесі виробництва, переробки й реалізації продукції;

- дотримання принципів саморегулювання і самофінансування з усього циклу проходження продукції від виробника до споживача;

- підвищення ролі держави в регулюванні реалізації продукції;

- функціонування єдиної інфраструктури по вертикалі проходження продукції;

- створення системи інформаційного забезпечення за допомогою моніторингу попиту та пропозиції, насичення ринку товарами, рівня цін і под.;

- забезпечення нормативними документами, стандартами, що визначають якість продукції;

- встановлення ефективних зовнішньоекономічних зв'язків і входження держави до світової ринкової системи.

Товарна і реалізована продукція не є тотожні. Поняття "товарна продукція" - ширше. У випадку, коли вся товарна продукція продана, ці поняття збігаються. Зазвичай товарна продукція переходить із натуральної форми у вартісну в вигляді грошової виручки, а за надання послуг підприємством на стороні вона набуває форми грошової виручки одразу.

Важливим показником, що характеризує товарність виробництва валової продукції, є рівень товарності. Він визначається як відсоткове відношення обсягу товарної продукції до валової. Визначаючи рівень товарності окремого виду продукції, використовують натуральні вирази:

Коли ж визначають рівень товарності окремої галузі або аграрного підприємства загалом, то використовують вартісний

вираз валової й товарної продукції, причому дуже важливо, щоб обидва види продукції розраховувались в єдиних цінах.

На практиці показниками, які відображають товарність, є загальний обсяг товарної продукції підприємства, кількість товарної продукції у розрахунку на 100 га сільськогосподарських угідь або на 1 голову тварин.

Основний напрям зростання товарності продукції - це насамперед підвищення врожайності сільськогосподарських культур і продуктивності тварин, тобто зростання валової продукції сільського господарства. Важлива роль у підвищенні товарності продукції належить скороченню витрат на внутрігосподарські потреби підприємства, підвищенню якості насіння і кормів, економному їх витрачанню та зменшенню втрат у процесі виробництва, зберіганню, транспортуванню й реалізації продукції.

Кінцевий фінансовий та економічний результат підприємства залежить від обсягу та якості реалізованої продукції. Збут сільськогосподарської продукції - це багатогранна економічна активність підприємства на шляху від виробника до споживача. Реалізація сільськогосподарської продукції значною мірою залежить від фізичної якості сільськогосподарської сировини, готових продуктів харчування, цілеспрямованих затрат сільськогосподарського виробника, територіального поділу виробників і споживачів сільськогосподарської продукції й затрат у галузях переробки і торгівлі.

Якщо, наприклад, реалізація картоплі, овочів, яєць, фруктів може здійснюватися в напрямі від виробника до споживача, то інші види продукції, щоб бути готовими до споживання як продукт харчування, потребують промислової доробки або переробки. їх шлях ускладнюється тим, що між виробником і споживачем з'являється заготівельна (посередницька) організація, переробна і торговельна структура, котрі виконують ще й функції збереження та доведення продукції до якості, яка б задовольняла споживача.

Збуту сільськогосподарської продукції приділяють особливу увагу, товаровиробники, оскільки від нього залежать обсяги отримання прибутків підприємствами. А якщо дотримуватись дилеми "виробляти те, що легко продається", то від збуту значно залежать і обсяги виробництва певного виду продукції.

В умовах ринкової економіки став іншим характер виробничо-економічних зв'язків між виробниками і споживачами: централізоване планування та розподіл змінили ринкові відносини, орієнтовані на обопільну вигоду. Саме в цих умовах чільне місце посідає вміння виробників вигідно реалізувати продукцію, враховуючи те, що провідна роль у формуванні виробничо-збутової діяльності належить споживачеві. Кожен виробник орієнтує діяльність на прибуток, одержання якого пов'язане з необхідністю виготовлення продукції та послуг, яких потребує споживач.

Залежно від виду продукції, її корисності можуть мати місце одно-, дво- і багаторівневі зв'язки між виробником і споживачем. Однак незалежно від кількості рівнів, через високі трансакційні витрати та за всіх інших рівних умов, товаровиробнику вигідніше передати частину виробленої продукції для реалізації посередникам. Особливо це стає корисним для багатогалузевого підприємства, оскільки в такий спосіб підприємство-виробник зменшує також втрати від псування продукції та витрати на її зберігання.

Основна мета виробника - отримання сталого прибутку, який є визначальним показником у його виробничо-фінансовій діяльності. Величина прибутку значно залежить і може бути збільшена як за рахунок внутрішніх резервів, так і за рахунок вибору кращого каналу реалізації.

Канали реалізації - шлях продукції від виробника до споживача, що забезпечується різними учасниками, або це сукупність юридичних і фізичних осіб, які є посередниками збуту, беруть на себе або передають іншому право власності на той чи інший продукт. Усе це забезпечується системою організаційних, технологічних та інших процесів із використання різних способів і каналів реалізації. Внаслідок їх взаємодії продукція надходить від виробника до споживача.

Залежно від кількості їх участі канали можуть бути прямими та непрямими. Переміщення товару прямими каналами відбувається без участі посередника, а безпосередньо від виробника до споживача на торговому ринку, через власну торговельну мережу виробника. Це також може бути реалізація підприємствам, котрі здатні комплексно переробляти і реалізовувати кінцевий продукт споживачам (наприклад, хлібопекарні підприємства, які можуть здійснювати прямі закупки необхідної сировини безпосередньо у сільськогосподарських товаровиробників, минаючи переробні підприємства).

Реалізація сільськогосподарської продукції за прямими каналами надзвичайно вигідна. Внаслідок того, що за цієї форми менша кількість суб'єктів причетна до збуту продукції, зменшуються витрати і відповідно можна встановити нижчу ціну на завершальному етапі її реалізації, що забезпечує вищу конкурентоспроможність продукції.

Рис. 1 Канали реалізації сільськогосподарської продукції

Такий спосіб реалізації доступний для всіх суб'єктів господарювання. Однак, пряма реалізація можлива лише за умови стабільних угод із певними споживачами, наявності власної мережі магазинів або орендованих для цього приміщень.

Непрямі канали реалізації, коли між виробником і споживачем з'являються посередники. Ними можуть бути державні організації, споживча кооперація, фірми, переробні підприємства, біржі, випадкові посередники - юридичні, фізичні особи та ін. Названі канали є наслідком невлаштованості й відсутності складських приміщень, холодильних установок тощо у виробників і впливу великих затрат на їх експлуатацію. Малодоступними для фермерських і особистих селянських господарств (тай невеликих сільськогосподарських підприємств) залишаються такі канали збуту, як супермаркети, заклади громадського харчування, спеціалізовані магазини, ринки.

Зруйнування державної системи заготівель і споживчої кооперації у період становлення ринкових відносин спричинило широке зародження випадкових посередників на селі в процесі реалізації сільськогосподарської продукції. За наявності випадкового посередника, виробник сільськогосподарської продукції економить час, який в умовах виробництва дуже необхідний і спрямовується на виконання важливих сільськогосподарських робіт осіннього циклу. Всі трансакційні витрати бере на себе випадковий посередник, а ризик від реалізації сільськогосподарської продукції та від можливих збитків унаслідок зниження цін на продовольчому ринку через існуючу тут кон'юнктуру знімається із виробника. Посередники з'явилися на аграрному ринку як проміжний ланцюжок між виробником і кінцевими споживачами. Це могли бути юридичні або фізичні особи.

Характеристика і склад грошових надходжень підприємств

У процесі виробничо-господарської діяльності підприємств постійно здійснюється кругообіг коштів. Укладання коштів у виробництво з метою виготовлення товарів і отримання виручки від їх продажу характеризує кругообіг коштів підприємств.

Забезпечення грошових надходжень, які потрібні для відшкодування витрат виробництва й обігу, своєчасне виконання фінансових зобов'язань перед державою, банками та іншими суб'єктами господарювання, формування доходів і прибутку є найважливішою стороною діяльності підприємств.

Вхідні грошові потоки підприємств за їхніми джерелами можна поділити на внутрішні та зовнішні. Коли кошти надходять з будь-яких джерел на самому підприємстві, вони належать до внутрішніх. Надходження коштів за рахунок ресурсів, які мобілізуються на фінансовому ринку, свідчить про використання зовнішніх джерел. Структура вхідних грошових потоків залежить від сфери діяльності та організаційно-правової форми підприємства. У країнах з розвинутою ринковою економікою 60-70 % фінансових ресурсів надходить на підприємства за рахунок внутрішніх джерел.

Внутрішні грошові надходження згідно з чинною практикою обліку і звітності включали.

1) виручку від реалізації продукції, товарів, робіт, послуг;

2) виручку від іншої реалізації;

3) доходи від фінансових інвестицій;

4) доходи від інших позареалізаційних операцій.

За командно-адміністративної економіки, коли ще не було реального фінансового ринку, уведення в класифікацію грошових надходжень доходу від позареалізаційних операцій було цілком виправданим. Тоді підприємства майже не мали доходів від цінних паперів, крім державних облігацій, котрі мали зовсім незначну питому вагу в загальних грошових надходженнях.

В основному доходи від позареалізаційних надходжень формувались за рахунок штрафів і пені, прибутку минулих років, виявленого у звітному році, списаної раніше дебіторської заборгованості, яка вважалася безнадійною, але котру, проте, було погашено у звітному періоді. Однак за ринкової економіки, коли функціонує і розвивається фінансовий ринок, а підприємства здійснюють фінансові інвестиції, стало доцільним ввести в класифікацію грошових надходжень "Доходи від фінансово-інвестиційної діяльності", відокремивши їх від "Доходів від позареалізаційних операцій".

Трансформація ринкових відносин потребує створення необхідної інфраструктури. Розвивається фінансово-кредитна система, створюється і функціонує фінансовий ринок. За таких умов багато підприємств поряд з основною займається і фінансово-інвестиційною діяльністю: купівлею і продажем цінних паперів, укладанням тимчасово вільних коштів на депозитні рахунки, лізингом; валютними та іншими операціями з метою отримання додаткових доходів.

Доходи від цієї діяльності мають значну питому вагу у вхідних грошових потоках підприємств і є мірою розвитку ринкової інфраструктури, особливо фінансового ринку. Ці доходи зростатимуть. Доходи від фінансових операцій справляють прямий, безпосередній вплив на формування загального прибутку.

Відповідно грошові надходження підприємств тепер включають.

- Доходи від основної (операційної) діяльності - виручка від реалізації продукції, товарів, робіт, послуг.

- Доходи від іншої операційної діяльності (реалізація оборотних активів, іноземної валюти; від операційної оренди, операційних курсових різниць; одержані пені, штрафи, неустойки; від списання кредиторської заборгованості; одержані гранти, субсидії, інші доходи).

- Доходи від фінансових операцій: від спільної діяльності, інвестицій в асоційовані і дочірні підприємства, одержані дивіденди, одержані відсотки за облігаціями, інші доходи.

- Доходи від іншої звичайної діяльності: реалізації фінансових інвестицій, основних засобів, нематеріальних активів, інших необоротних активів; ліквідації необоротних активів; неопераційних курсових різниць; безоплатно отриманих оборотних активів; уцінки необоротних активів і фінансових інвестицій.

- Доходи від надзвичайних подій: відшкодування збитків від надзвичайних подій; інші надзвичайні доходи.

Отже, грошові надходження підприємств відіграють значну роль у процесі кругообігу коштів. Відшкодовуючи авансовані у виробництво вкладення, формуючи доходи і грошові фонди, вони створюють економічні умови для нового циклу виробництва і реалізації продукції, удосконалення та розширення власного господарства, збільшення власного капіталу.

В основному доходи від позареалізаційних надходжень формувались за рахунок штрафів і пені, прибутку минулих років, виявленого у звітному році, списаної раніше дебіторської заборгованості, яка вважалася безнадійною, але котру, проте, було погашено у звітному періоді. Однак за ринкової економіки, коли функціонує і розвивається фінансовий ринок, а підприємства здійснюють фінансові інвестиції, стало доцільним ввести в класифікацію грошових надходжень "Доходи від фінансово-інвестиційної діяльності", відокремивши їх від "Доходів від позареалізаційних операцій".

Трансформація ринкових відносин потребує створення необхідної інфраструктури. Розвивається фінансово-кредитна система, створюється і функціонує фінансовий ринок. За таких умов багато підприємств поряд з основною займається і фінансово-інвестиційною діяльністю: купівлею і продажем цінних паперів, укладанням тимчасово вільних коштів на депозитні рахунки, лізингом; валютними та іншими операціями з метою отримання додаткових доходів.

Доходи від цієї діяльності мають значну питому вагу у вхідних грошових потоках підприємств і є мірою розвитку ринкової інфраструктури, особливо фінансового ринку. Ці доходи зростатимуть. Доходи від фінансових операцій справляють прямий, безпосередній вплив на формування загального прибутку.

Відповідно грошові надходження підприємств тепер включають.

- Доходи від основної (операційної) діяльності - виручка від реалізації продукції, товарів, робіт, послуг.

- Доходи від іншої операційної діяльності (реалізація оборотних активів, іноземної валюти; від операційної оренди, операційних курсових різниць; одержані пені, штрафи, неустойки; від списання кредиторської заборгованості; одержані гранти, субсидії, інші доходи).

- Доходи від фінансових операцій: від спільної діяльності, інвестицій в асоційовані і дочірні підприємства, одержані дивіденди, одержані відсотки за облігаціями, інші доходи.

- Доходи від іншої звичайної діяльності: реалізації фінансових інвестицій, основних засобів, нематеріальних активів, інших необоротних активів; ліквідації необоротних активів; неопераційних курсових різниць; безоплатно отриманих оборотних активів; уцінки необоротних активів і фінансових інвестицій.

- Доходи від надзвичайних подій: відшкодування збитків від надзвичайних подій; інші надзвичайні доходи.

Отже, грошові надходження підприємств відіграють значну роль у процесі кругообігу коштів. Відшкодовуючи авансовані у виробництво вкладення, формуючи доходи і грошові фонди, вони створюють економічні умови для нового циклу виробництва і реалізації

Організація використання трудових ресурсів. Форми організації праці

Процес праці залежить від умов, у яких він здійснюється, і передусім від засобів виробництва.

Уречевлена праця оформляє живу працю і виступає як форма конкретного змісту процесу праці, а тому форми праці виступають як спосіб зв'язку її елементів, котрий залежить від наявності засобів праці. Форма праці є способом використання робочої сили, оскільки спрямованість праці пов'язана з її засобами і предметами. Певна форма праці залежить від ступеня і способу контролю за доцільним використанням засобів виробництва, а це в загальному розумінні є відносинами людей між собою у процесі праці.

Форми організації праці визначаються рівнем розвитку продуктивних сил. Вони змінюються і вдосконалюються залежно від зміни умов виробництва і насамперед із впровадженням нової техніки та прогресивних технологій. Найдосконалішою є така форма організації праці, яка забезпечує найбільш раціональну взаємодію робочої сили із засобами виробництва і дає змогу виробляти найбільше продукції необхідної якості з найменшими витратами.

Як показує практика, у сільськогосподарських підприємствах функціонують такі організаційні форми праці, як виробничі бригади, механізовані загони, ланки, поопераційні робочі групи. Якісні відмінності між ними зумовлені особливостями розстановки працівників у процесі виробництва, обсягом і повнотою виконання виробничих процесів і наявністю та складом закріплених за ними чи приданих засобів.

Викладене вище дає підстави для висновку, що виробнича бригада -- це постійний колектив працівників, які пов'язані між собою єдністю виробничого процесу, котрий на основі поділу і кооперації праці під єдиним керівництвом виконує своїми силами весь цикл робіт з виробництва одного або кількох видів продукції і відповідає за його кінцеві результати.

Механізований загін -- це колектив працівників в складі господарства чи бригади, який на основі поділу і кооперації праці спеціалізується на виконанні закріпленими за ним засобами одного або кількох видів робіт, які вимагають особливих технологій і технічного оснащення.

Ланка -- група працівників у складі виробничої бригади, яка на основі поділу і кооперації праці виконує тимчасово наданими засобами на виділених ділянках основні роботи з виробництва одного або кількох видів продукції.

Поопераційна робоча група -- тимчасове трудове формування у складі виробничої бригади, яке на основі поділу і кооперації праці наданими засобами виконує на бригадній ділянці одну операцію або певний вид роботи.

Кожний вид трудових формувань відповідає певному рівню розвитку господарства, а також природно-економічним умовам його виробничої діяльності. Насамперед слід враховувати технічну оснащеність, розміри господарства, методи господарювання, рівень спеціалізації, стан сервісного обслуговування, наявність і кваліфікацію кадрів тощо.

За недостатньої технічної оснащеності, низького рівня сервісу, кваліфікації кадрів та їх нестачі з метою концентрації техніки для більш ефективного її використання і обслуговування у більшості підприємств були створені тракторні бригади, які через те, що перестали сприяти подальшому розвитку сільськогосподарського виробництва, впровадженню госпрозрахункових методів господарювання, на початку 1980 р. вичерпали себе і перестали функціонувати. Однак погіршення стану справ у господарствах примушує їх нині відроджувати цю застарілу форму використання техніки.

На противагу тракторним, за єдиними механізованими бригадами закріплюються земля (поголів'я худоби), техніка і вони несуть повну відповідальність за виконання виробничої програми, рівень витрат, ефективність виробництва. Ці бригади, трудовому колективу яких передаються всі засоби виробництва, під єдиним керівництвом здійснюють весь комплекс робіт, несуть повну відповідальність за виробництво, його кінцеві результати і є найпрогресивнішою формою організації праці в ринкових умовах господарювання. Залежно від рівня

спеціалізації вони можуть називатись тракторно-комплексними (механізовані з обслуговування рослинництва і тваринництва), тракторно-галузевими (тракторно-рільнича, механізована скотарська) і тракторно-спеціалізованими (механізована буряківнича, механізована молочна).

У великих сільськогосподарських підприємствах перевагу доцільно віддавати тракторно-спеціалізованим чи тракторно-галузевим бригадам, а в невеликих, малих підприємствах -- тракторно-комплексним.

Механізовані загони можна розглядати як специфічні спеціалізовані механізовані бригади. Специфіку їх визначає певна вузька технологія виконуваних робіт, вузьке застосування закріпленої за ними техніки (загони для скиртування соломи, заготівлі та внесення органічних добрив, захисту рослин і т.ін.). Вони можуть формуватись у складі як господарства, так і бригади, а види і кількість їх -- залежать від потреб.

Ефективність діяльності виробничих бригад значною мірою залежить від їх розмірів, на що впливає передусім розмір підприємств.

Розмір бригад слід визначати за площею посівів (поголів'ям худоби), нормативними навантаженнями, потребою в техніці, нормативами обслуговування окремих машин чи агрегатів. При визначенні ефективності тих чи інших формувань враховують вартість виробленої валової продукції, рівень використання техніки і трудових ресурсів, продуктивність праці.

Практика і наукові дослідження показують, що за тракторно-рільничою бригадою великих і середніх господарств оптимального розміру доцільно закріплювати 700-900 га посівної площі на Поліссі України (як правило, це розмір сівозміни), 1100-1300 га -- в зоні Лісостепу і понад 1500 га - в господарствах зони Степу. Потребу в тракторах визначають за навантаженням на одну машину, яке має бути в межах 80-100 га ріллі, а чисельність механізаторів, як мінімум, 1,5 на трактор. Чисельність працівників, які працюють вручну, залежить від обсягу ручної праці і навантаження на одну людину посівної площі 8-10 га.

За оптимальних розмірів прогресивних форм організації праці у реформованих, розукрупнених, новостворених підприємствах з різною формою власності доцільно створювати лише одну механізовану комплексну бригаду або по одній механізованій бригаді у рослинництві і у тваринництві (залежно від розмірів галузей), тобто створювати одну сівозміну і одну ферму. Інші параметри бригади визначаються за зазначеною вище методикою.

Праця у фермерських і подібних до них господарствах має певну специфіку, яка полягає насамперед в індивідуально-сімейному характері, вищих вимогах до її професіоналізму та універсалізації. Ферму можна розглядати як невелике виробниче формування, всередині якого немає сенсу створювати якісь постійні трудові колективи. В напружені періоди фермери можуть залучати тимчасових працівників, і тоді можна створювати змішані поопераційні робочі групи.

Діяльність виробничих бригад значною мірою визначається рівнем внутрішньобригадної організації праці. Досі основним внутрішньобригадним формуванням були ланки, які, залежно від рівня механізації, поділяються на ланки ручної праці, механізовані, а залежно від повноти виконуваних робіт ще й ланки комплексної механізації.

У свій час, в умовах жорсткого централізму, ланкова форма організації праці відіграла свою позитивну роль. В умовах господарювання на принципах внутрішньогосподарського розрахунку, коли вся виробнича діяльність і відповідальність замикаються на бригаді, створювати всередині неї постійні формування немає потреби, оскільки це суперечить принципам організації праці, порушує необхідну гармонію виробництва.

Сучасні умови виробництва і практика переконують, що найефективнішою може бути праця там, де здійснюється поопераційний її поділ. Звідси потреба формувати у складі бригади для виконання окремих операцій процесу чи певного виду роботи тимчасові поопераційні робочі групи (чи просто робочі групи), які після виконання завдання переформовуються на нові робочі групи з конкретними вимогами щодо виконання нової операції чи певного виду роботи. При їх формуванні потрібно враховувати кваліфікацію і навички працівників, що сприятиме підвищенню якості виконуваних робіт і продуктивності праці.

Кількість робочих груп на виконанні механізованих робіт визначають за обсягом робіт, складом агрегату, терміном виконання робіт, продуктивністю агрегату.

Чисельність працівників робочої групи розраховують за спеціальностями і кваліфікаціями з урахуванням технологічних вимог конкретної роботи і норм обслуговування системи машин. Оптимальний розмір робочої групи --10-15 чоловік.

Для забезпечення синхронності, ритмічності, безперервності операцій механізованого процесу керівництво бригади координує діяльність робочих груп. Очолювати робочі групи доручають найбільш досвідченим і кваліфікованим механізаторам, які, поряд з виконанням робіт, контролюють дотримання заданої організації і технології виробництва.

Практика показує, що при поопераційній організації праці, яку доцільно розглядати як прогресивну її внутрішньобригадну форму в усіх галузях сільськогосподарського виробництва, ефективніше використовуються техніка, робоча сила, поліпшується якість робіт, скорочуються строки їх виконання. При цьому дуже важливим є те, що вони більш мобільні, краще керовані, в них досягається узгодженість в роботі, а отже, підвищується ефективність праці, що є основною вимогою раціонального використання трудових ресурсів підприємства.

Правові форми організації праці в сільськогосподарських підприємствах

Цілеспрямоване управління виробничою діяльністю трудових колективів сільськогосподарських підприємств досягається впровадженням і закріпленням наукових форм організації праці, тобто раціональних форм поєднання трудових ресурсів із засобами виробництва, які забезпечують ефективність виробничого процесу при постійному поліпшенні соціальних умов праці селян.

За роки існування України як самостійної незалежної держави прийнято значну кількість нормативних актів, спрямованих на поліпшення регулювання праці в сільському господарстві. Це закони «Про селянське (фермерське) господарство», «Про господарські товариства», «Про сільськогосподарську кооперацію», «Про охорону праці». Ними та іншими нормативно-правовими актами передбачені організаційно-правові форми сільгосптоваровиробників, їх структурний склад та форми організації виробництва.

Можливими формами організації виробництва на сільськогосподарських підприємствах є ділянки, цехи, ферми, бригади, ланки, відділення та інші виробничі підрозділи. Структура господарства встановлюється залежно від його розмірів, виробничого напряму, внутрішньогосподарської спеціалізації, розміщення виробництва, прогресивних форм організації праці та інших умов виробництва. Кожне сільськогосподарське підприємство самостійно визначає форми оплати праці його членів та інших працівників. Трудові відносини членів підприємства та найманих працівників регулюються законами України «Про сільськогосподарську кооперацію», «Про селянське (фермерське) господарство», «Про підприємства в Україні», статутами підприємств, правилами внутрішнього розпорядку, законодавством про працю. Статути та правила внутрішнього розпорядку відіграють важливу роль в організації праці і координації дій внутрішньогосподарських підрозділів (ланок, бригад, ділянок), а також підрозділів, притаманних товаровиробникам у галузі тваринництва.

Структурні виробничі підрозділи сільськогосподарського кооперативу створюються правлінням підприємства і затверджуються загальними зборами з відображенням про це в статуті.

Найстарішою формою організації праці є бригади. Спочатку вони створювалися за територіальною ознакою -- бригада-двір. Проте самі бригади за спеціалізацією були різноплановими: спеціалізовані механізовані тваринницькі, рослинницькі бригади. Пізніше з'явилися будівельні бригади, комунальні, дорожні бригади тощо. У сільськогосподарських підприємствах, відповідно до їх спеціалізації, створюються ланки, бригади, дільниці, цехи, ферми, загони тощо.

Для державних сільськогосподарських підприємств притаманні такі структурні виробничі підрозділи, як постійні виробничі бригади, ланки, механізовані загони для виконання спеціалізованих робіт і т. ін.

У великих сільськогосподарських підприємствах можуть створюватися галузеві і багатогалузеві, а також комплексні бригади.

Найбільшим структурним підрозділом є ділянка. Вона може складатися, залежно від спеціалізації товаровиробника, з різних формувань, наприклад ферми, бригади. Ланка -- це внутрішньо-бригадне (внутрішньоструктурне) стійке формування. Останнім часом у зв'язку з розвитком підсобних підприємств та промислів почали з'являтися такі виробничі підрозділи, як цехи та відділення.

Керівництво внутрішньогосподарськими структурними підрозділами здійснюють ланкові, бригадири, завідуючі відділеннями, цехами, фермами, ділянками.

Згідно з правилами внутрішнього трудового розпорядку сільськогосподарського підприємства керівник виробничого підрозділу встановлює особисто або через фахівців (ланкових, бригадирів, завфермами) завдання членам сільськогосподарського підприємства на виконання робіт з урахуванням їх виробничої кваліфікації, віку, стану здоров'я; знайомить їх з нормативами виробітку, розцінками за обсяг виконаних робіт; забезпечує працівників необхідними для роботи засобами виробництва, а при потребі і транспортом для поїздки на роботу; закріплює за ланками та окремими працівниками техніку, робочу худобу тощо; найбільш раціонально організовує працю робітників, створює безпечні умови праці, здійснює контроль за якістю і строками робіт, облік праці і заробітку кожного члена підприємства, забезпечує дотримання трудової дисципліни; вживає заходів щодо ефективного використання і збереження державного майна та майна підприємства.

Так, ланковий організовує роботу ланки і бере участь у ній разом з усіма працівниками, допомагає керівникові підрозділу в підрахунку заробітків членів ланки, здійснює контроль за якістю робіт, несе відповідальність за виконання виробничого завдання та розпоряджень керівника виробничого підрозділу і фахівців. Бригадир організовує роботу бригади, веде облік виконаної роботи її членами (ланками), здійснює контроль за якістю робіт, передає дані в підрахунку заробітків, несе відповідальність за виконання виробничого завдання перед керівництвом підприємства тощо.

При здійсненні виробничої і господарської діяльності підрозділів втілюються методи організації і стимулювання праці, які забезпечують в умовах ринкових відносин залежність розмірів заробітної плати працівників від кінцевих результатів сільськогосподарського року.

Размещено на Allbest.ru