Планування й управління витратами в механізмі підвищення конкурентоспроможності промислової продукції

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Вступ

Актуальність теми. Проблема підвищення економічної ефективності промислового виробництва в умовах ринкового реформування в Україні пов'язана, в першу чергу, з виробленням надійних противитратних механізмів управління собівартістю. У цих умовах зниження собівартості вимагає всебічного глибокого аналізу процесів планування й управління витратами на промислових підприємствах незалежно від форм власності та господарювання.

Питанням розробки методології державного регулювання й управління витратами в промисловості присвячено роботи таких видатних українських і зарубіжних учених-економістів, як Л. Абалкіна, Д. Богіні, І. Долішнього, Ф. Котлера, І. Лукінова, І. Михасюка, С. Мочерного, М. Павловського, М. Портера, П. Фрідмана та ін. Безпосередньо проблема управління собівартістю досліджувалась у роботах А. Бочарникова, В. Долженкової, Т. Дроздової, К. Друрі, В. Ластовецького, В. Лебедєева, О. Орлова, М. Осики, К. Рахліна, М. Ревенка та ін.

Однак ці та інші праці не охоплюють увесь спектр і глибину економічно дуже суперечливих процесів, якими характеризується динаміка собівартості в період реструктуризації вітчизняної промисловості і формування ринкових відносин.

На сьогодні ціна реалізації промислової продукції стає головним фактором її ринкової конкурентоспроможності, що передбачає пошук нових механізмів зниження собівартості і розв'язання трьох взаємозв'язаних завдань:

- створення механізму прямої матеріальної зацікавленості виробничого й управлінського персоналу щодо зниження питомих витрат на одиницю продукції, враховуючи при цьому аксіоматичність ролі матеріального й особистісного фактору в процесі створення трудової мотивації ринкового типу;

- пошук оптимального поєднання механізмів зниження собівартості в короткостроковому і довгостроковому періодах у межах державного регулювання економіки;

- згладжування протиріч між роботодавцем (власником) і найманим робітником, коли роботодавець, прагнучи зростання прибутку, штучно знижує собівартість, у тому числі за рахунок зниження оплати праці, а найманий робітник прагне підвищення оплати праці, не турбуючись про показники собівартості.

У довгостроковому вимірюванні зниження собівартості передбачає перехід до нового технологічного укладу, що потребує на перших двох етапах життєвого циклу товару добровільної відмови від зростання прибутку, в той час як у короткостроковому вимірюванні зниження витрат може бути забезпечено прямим адміністративним обмеженням зарплати виробничого персоналу та інших елементів собівартості без відмови від зростання прибутків. Таким чином, розробка методологічних основ управління й планування собівартості в противитратному механізмі ринкового типу вимагає обліку суперечливого багатофакторного характеру цього процесу.

Теоретико-методологічне дослідження цього питання може допомогти розв'язанню одного з пріоритетних завдань ринкового реформування - підвищення конкурентоспроможності вітчизняної продукції на внутрішньому і світовому ринках. Невирішеність даної проблеми в економічній теорії і практиці й зумовило вибір теми дисертаційного дослідження, його актуальність, мету та завдання роботи.

Мета і завдання дослідження. Мета дисертаційної роботи полягає в дослідженні, розробці і науковому обґрунтуванні концептуальних основ противитратного механізму в державному регулюванні промислового виробництва, визначальну роль в якому відіграє планування й управління собівартістю продукції.

У дисертаційній роботі ставляться такі завдання:

- дослідити вплив собівартості як економічної категорії на конкурентоспроможність у процесі формування противитратного механізму на стадії виробництва промислової продукції;

- розробити класифікацію макроекономічних факторів, які стримують зниження собівартості;

- з'ясувати економічну природу протиріч функціонування противитратного механізму в короткостроковому і довгостроковому вимірах;

- обґрунтувати трирівневу концептуальну модель планування й управління собівартістю в противитратному механізмі;

- розробити схему контролю над рівнем витрат за центрами відповідальності з урахуванням основних факторів конкурентоспроможності;

- підготувати рекомендації щодо удосконалення планування й управління собівартістю промислової продукції в умовах переходу на нове податкове законодавство і міжнародний стандарт обліку.

1. Собівартість як економічна категорія ринкової економіки

Досліджено економічну сутність категорії собівартості, визначено макроекономічні умови формування і руху собівартості в перехідний період, проведено аналіз сучасних підходів в управлінні витратами.

У ринковій економіці собівартість як економічна категорія має визначальну функцію. При всій різноманітності загальнотеоретичних підходів до поняття собівартості головним завжди є положення, що собівартість належить до вартісних категорій, які відображують відносини між підприємствами і суспільством, між суб'єктами, що здійснюють виробничу діяльність. Вона відбиває економічні відносини, що виникають на тій чи іншій стадії відтворювального процесу в зв'язку зі здійсненням витрат на виробництво й обіг товарів. Отже, науковий підхід до економічної сутності собівартості як економічної категорії пов'язаний з такими ключовими поняттями, як ринок, вартість, витрати.

Основними макроекономічними умовами, які формують собівартість у період переходу до ринку, є співвідношення попиту і пропозиції на ресурси. Під час розгляду питання про собівартість як категорію ринкової економіки, тобто при її дослідженні як певної системи економічних відносин, проблему зниження собівартості не можна зводити лише до витрат, які здійснюються і регулюються самими підприємствами. Формування конкретних витрат і включення їх до складу собівартості або прибутку на вирішальній стадії регулюються макроекономічними факторами діючого в суспільстві і в галузях господарчого механізму. Крім того, склад витрат, що враховується в собівартості, зумовлюється організацією ціноутворення, особливостями розподілу прибутку, наявністю і структурою фінансових ресурсів підприємств.

З урахуванням функцій собівартості, які вона має як економічна категорія в механізмі конкурентоспроможності, виробництво формується як під впливом рівня витрат на одиницю продукції, так і під впливом платоспроможності попиту на вітчизняну промислову продукцію. У перехідній до ринку економіці виявився ще один аспект падіння, коли спад виробництва зумовлюється цільовими функціями виробників, незалежно від руху кривих попиту та пропозиції. Головною рушійною силою виступає не максимізація прибутку через зниження собівартості, а підтримка обсягу виробництва. Метою можливих змін собівартості виступає не прибуток як кінцева мета розвинутого товарного виробництва, а об'єктивно проміжна мета - збереження своєї участі у позагосподарському економічному обороті. Це означає відносне ослаблення проблеми прибутковості і надзвичайне посилення проблеми відшкодування факторів виробництва як таких. Проте, оскільки умови відшкодування факторів виробництва повинні враховуватися й у грошовій формі, що впливає на його стан, то проблема собівартості зберігає своє значення.

В економічній теорії і практиці існує таке поняття, як глобальна ринкова ефективність. Цей головний компонент конкурентоспроможності, який розуміють як максимально можливе задоволення потреб ринку, в свою чергу базується на виконанні ряду умов. Випуск конкурентної продукції вимагає освоєння продукції світового рівня за витратами та якістю. Підприємство опиняється перед проблемою: стандартизація чи виграш у витратах або локальна адаптація з урахуванням потреб споживача. Практика показує, що перевагу слід віддавати саме принципу відповідності товарів і наданих послуг ринковим вимогам, а не "глобальності", яка мотивується виключно виграшем у витратах. У промислово розвинених країнах дія закону конкуренції об'єктивно примушує кожного виробника підвищувати якість товару і знижувати витрати на його створення і використання. Резерви підвищення якості і зниження ресурсів можна збільшити за рахунок побудови противитратного механізму, без якого менеджмент не може бути ефективним.

2. Планування витрат виробництва і державне регулювання зниження собівартості

Розглянуто особливості планування витрат виробництва і калькуляції собівартості, виконано аналіз руху витрат, досліджено механізм державного регулювання зниження собівартості.

При плануванні витрат в умовах трансформаційної економіки необхідно враховувати таке специфічне явище, як бартер, що має здатність саморозвиватися і перетворюватися в систему, функціонування якої приводить до таких наслідків. По-перше підприємства, що широко використовують бартер, втрачають стимул до зниження витрат. По-друге, утворена система множинних цін на ту саму продукцію виражена в наявних і безготівкових гривнях, у векселях, у різних взаємозаліках, податкових звільненнях, бартері тощо, призводила до дезорієнтації підприємств: з одного боку, вони не могли розраховувати свої дійсні витрати, з іншого, маючи можливість практично завжди нав'язати свою продукцію постачальникам, не могли адекватно оцінити попит на цю продукцію. Оскільки ж важко було зрозуміти, яка інша, нова продукція потрібна ринку, то стратегія як ефективних, так і неефективних підприємств переважно зводилася до виживання, тобто збереження випуску старої, вже освоєної продукції. Як наслідок, ресурси продовжували витрачатися нераціонально аж до "руйнування вартості", коли дійсний (грошовий) виторг від реалізації готової продукції був нижче витрат на придбання ресурсів, а виробництво в цілому скорочувалося.

Підвищення цінової конкуренції на внутрішньому ринку неможливе без прагнення кожного товаровиробника знижувати питомі витрати на продукцію, що випускається. На державному рівні варто було б оцінити весь спектр проблем, що стоять на цьому шляху. Проведене дослідження різних аспектів планування й організації управління собівартості, державного регулювання економічних процесів у промисловості дозволило виявити провідні чинники, які впливають на рівень витрат.

Автором запропоновано класифікацію цих факторів.

1. Інформаційний фактор. Відсутність повної бази даних щодо норми технологічного проектування і показників витрат вітчизняної промисловості, світових лідерів за рівнем собівартості, її структури і динаміки.

2. Суб'єктивний фактор. Відсутність прямої економічної і моральної мотивації управлінського і виробничого персоналу за ступенем питомих витрат на одиницю продукції, що не створює психологічного клімату в трудових колективах, необхідного для прийняття рішень щодо зниження матеріалоємності, енергоємності, трудоємності, фондоємності та інших показників конкурентоспроможності виробленої продукції.

3. Економічний фактор. Недосконалість нормативно-правової бази у сфері кредитування вітчизняної промисловості, її оподаткування, стимулювання підприємств у досягненні світових якісних і вартісних параметрів.

4. Організаційно-управлінський фактор. Недостатня обґрунтованість розмежування відповідальності між цехами, ділянками, відділами, службами підприємства за випуск готової продукції з нормативною собівартістю на рівні "Положень про цехи", "Положень про оплату праці і матеріальне стимулювання", посадових інструкцій та інших управлінських документів.

На нашу думку, запропонована класифікація дозволяє:

- по-перше, уникнути однобічного розуміння причин нинішньої низької цінової конкурентоспроможності вітчизняної промислової продукції, тобто не можна розглядати вихід із зазначеної ситуації шляхом одноаспектного розв'язання проблеми;

- по-друге, зрозуміти причинно-наслідковий зв'язок між факторами, що впливають на планування собівартості на рівні підприємства з макроекономічними факторами;

- по-третє, розмежувати пошук відповідальності за рівнями управління витратами з причинами високої собівартості за межами підприємства, що може суттєво допомогти більш ефективному використанню вже створеної нормативно-правової бази.

Стримування росту рівня витрат рекомендується проводити не шляхом адміністративного контролю за їх формуванням, а за рахунок створення економічної зацікавленості підприємств у зниженні витрат виробництва. Серед заходів державного регулювання, спрямованого на створення економічної зацікавленості, запропонована зміна об'єкта оподаткування, яким виступають витрати, а не прибуток, оскільки прибуток як об'єкт оподаткування стимулює підприємство збільшувати обсяги витрат виробництва (з метою ухилення від уплати податків) за рахунок купівлі дорогих матеріалів і сировини, виплати підвищеної заробітної плати та ін.

Обґрунтовано недоцільність переходу підприємств на нарахування амортизації шляхом зменшення залишку (замість прямолінійного до 1997 р.) поряд з урахуванням твердих норм амортизації за трьома групами фонду, оскільки подібний метод безпідставно збільшує термін корисної служби фондів, нівелюючи тим самим стимулюючу роль амортизації.

3. Управління собівартістю в противитратному механізмі

Здійснено монографічне дослідження практики управління витратами у ТОВ "Градієнт", на підставі якого й обґрунтована трирівнева концептуальна модель зниження собівартості промислової продукції.

Для теоретичного дослідження питань планування й управління собівартістю в умовах формування противитратного механізму було обрано малі і середні підприємства акціонерного типу, які мають можливість швидко реагувати на ринкову кон'юнктуру, що змінюється.

Монографічне дослідження практики управління витратами на одному із таких підприємств (ТОВ "Градієнт", м. Запоріжжя, профіль - машинобудування) виявило, що ріст виробничих витрат на продукцію, що випускається, істотно впливає на структуру собівартості, її динаміку, що в умовах обмеженого купівельного попиту веде до зниження рентабельності. Так, в I півріччі 2000 р. прямі матеріальні витрати в структурі витрат реалізованої продукції склали 34,9%, у II півріччі - 51,9%. При цьому непрямі виробничі витрати зросли з 6,1% до 17,1%.

За останні 3 роки (1998-2000 рр.), як показує дослідження, обсяг реалізованої продукції виріс на 2,3%, тоді як собівартість збільшилась на 15,2%. Таке співвідношення динаміки реалізаційних цін і собівартості веде до стійкого зниження прибутку - основи розширеного виробництва. Насамперед це звужує межі технологічного оновлення, що врешті-решт не дозволяє знижувати питомі витрати в черговому технологічному циклі. Безконтрольний зростання цін на енергоносії, сировину, напівфабрикати, комплектуючі вироби знижує питому вагу зарплати в структурі собівартості, штучно й суттєво знижує місткість внутрішнього ринку нашої держави.

Необхідність розгляду економічних інтересів усіх рівнів управління (від місцевого до центрального) в межах єдиної системи економічної безпеки країни спонукала автора розробити трирівневу концептуальну модель управління витратами.

Особливістю запропонованої моделі управління витратами є: розподіл мети і завдань економічних інтересів за рівнями управління у загальному контексті державного регулювання економікою; формування суттєвих особливостей механізму управління витратами, адекватних економічним цілям кожного рівня управління.

На мікрорівні автором запропонована схема контролю рівнів витрат за центрами відповідальності, в якій у матричній формі здійснена спроба визначити вплив семи провідних управлінських категорій промислового підприємства на зміни цінової конкурентоспроможності продукції, що випускається.

З метою з'ясування причин зазначеного стану нами було проведене анкетне опитування 37 керівників і фахівців промислових підприємств, у тому числі ТОВ "Градієнт". Серед опитаних не було пенсіонерів і осіб, що мають стаж роботи менше 5 років. На наш погляд, отримані відповіді не можуть служити достатньою підставою для науково обґрунтованих висновків, як через нечисленність опитаних, так і через відсутність інших питань в анкеті, за допомогою яких можна було б перевірити думку опитаних з досліджуваної проблеми в цілому. Однак отримані результати, на наш погляд, можуть служити барометром оцінки ситуації щодо досліджуваної проблеми.

На першому місці (30%) стоїть непевність людей у своєму становищі на ринку, тому що всі складові противитратного механізму знаходяться у безупинному непередбаченому русі. На друге місце опитані поставили стабілізацію цін на сировину, енергоносії, транспортні послуги тощо (24%). Це цілком узгоджується з нашим монографічним дослідженням на ТОВ "Градієнт". Майже кожен п'ятий (21%) з опитаних на перше місце за значущістю поставив необхідність стабільного законодавства з оподаткування.

собівартість конкурентоспроможність макроекономічний

Висновки

Аналіз, зроблений у дисертації, дозволяє дійти ряду висновків та пропозицій щодо напрямків удосконалення планування й управління собівартістю в противитратному механізмі державного регулювання з метою підвищення цінової конкурентоспроможності вітчизняної промислової продукції:

1. Місткість внутрішнього ринку в нашій країні стримується необґрунтовано низькою питомою вагою зарплати в структурі собівартості і реалізаційній ціні, що відображує безконтрольне зростання цін на енергоносії, сировину, напівфабрикати, що комплектують вироби та ін.

2. Захист економічних інтересів вітчизняних товаровиробників, що випускають у даний час конкурентоспроможну продукцію, може бути ефективним і тривалим у межах національної промислової політики країни при поєднанні двох різнорідних груп факторів:

- зниженні банківського відсотка до рівня східноєвропейських держав, що довели на практиці ефективність таких заходів (Словенії, Чехії, Угорщини, Польщі і країн Балтії);

- встановленні нижньої границі погодинної оплати праці, що забезпечувала б на рівні суб'єктів, що хазяйнують, необхідні умови для демографічного росту. Вимагає окремого вивчення і законодавчого розв'язання державне регулювання співвідношення рівня оплати праці і доходів 10% найбагатших і 10% найбідніших прошарків населення до соціально безпечного співвідношення (1:5).

3. Комплексна диференціація оцінки органами Держстандарту і провідних галузевих НДІ рівня конкурентоспроможності основних товарних груп промислової продукції для того, щоб державний протекціонізм вітчизняних товаровиробників виступав не у вигляді пільгового оподатковування, але й у формі створення економічних передумов інвестування інноваційної діяльності.

4. Критеріями для добору підприємств, що заслуговують державної підтримки за двома вищезазначеними групами факторів, на наш погляд, можуть виступати: ступінь відповідності технологічної і цінової конкурентоспроможності кращим світовим аналогам; частка прибутку, що направлена на доведення готової продукції до рівня відповідних показників лідерів світового ринку; співвідношення з кращими закордонними аналогами за енергоємністю, матеріалоємністю, наукоємністю та іншими показниками, за допомогою яких кожен вид товарної продукції можна надійно оцінити.

5. Для ефективного функціонування противитратного механізму зниження собівартості продукції в ньому повинні бути поєднані економічні інтереси на всіх рівнях: держава - підприємство - працівник.

6. Дослідження показало, що на сьогодні відсутні реальні стимули зниження собівартості по вертикалі: на робочому місці, на рівні підприємства і на рівні галузі. Необхідно прагнути, щоб зниження витрат на кожному робочому місці було економічно вигідним для всіх учасників виробничого процесу: членів правління АТ, акціонерів, робітників, які не мають акцій. При цьому простота розрахунку дивідендів, їх зв'язок із собівартістю, відкритість поточної виробничо-економічної інформації виступають важливими умовами функціонування ефективного противитратного механізму.

7. Для стабільного стійкого зниження собівартості як головної вихідної умови підвищення конкурентоспроможності доцільно на рівні галузевих міністерств щорічно видавати і розповсюджувати на некомерційній основі інформаційні бюлетені з оцінкою органами Держстандарту рівня відповідності основних видів промислової продукції світовим аналогам, що дозволить підтримувати на підприємствах атмосферу реальної самооцінки конкурентоспроможності продукції, що випускається, і виключити планування підвищеної собівартості.

8. З урахуванням ситуації, що склалася, найбільш реальними шляхами зниження собівартості промислової продукції є: для середніх підприємств акціонерного типу, які не мають інвестиційних ресурсів - підвищення технологічної дисципліни, освоєння прогресивних технологій, доступних без заміни основних засобів виробництва; для великих підприємств, які мають власні інвестиційні кошти, - перехід до нового технологічного укладу з одночасним проведенням стратегічного маркетингу, без якого неможливо розраховувати на розширення ринків збуту.

9. Обґрунтована необхідність участі галузевих міністерств в інформаційному забезпеченні нормативно-технологічною базою даних як основи планування собівартості.

10. Виявлено вплив макро- та мікроекономічних факторів, що мають різну природу та рівень впливу в межах противитратного механізму.

Література

1. Панченко О.М. Проблемы анализа себестоимости продукции // Вісн. Харк. нац. ун-ту. - 1999. - № 459. - С. 307-309.

2. Панченко О.М. Управление себестоимостью по центрам ответственности в контексте повышения конкурентоспособности // Вісн. Східноукр. нац. ун-ту. - 2001. - № 1: Екон. науки. - С. 181-184.

3. Панченко О.М. Использование функционально-стоимостного анализа для планирования себестоимости и повышения конкурентоспособности // Вісн. Харк. нац. ун-ту. - 2001. - № 506, ч. 1. - С. 165-167.

4. Кельдер Т.Л., Панченко О.М. Методологические вопросы экономико-математического моделирования подсистемы анализа хозяйственной деятельности предприятия // Системний аналіз та інформаційні технології в економіці: Тези доп. семінару-наради. 31 травня-2 червня 1999 р. - Київ-Запоріжжя, 1999. - С. 34-35. (Здобувачу належить наукове положення про інформаційне забезпечення аналізу підприємства).

5. Антоненко Л.А., Панченко О.М. Обоснование концептуальной модели управления себестоимостью промышленной продукции // Сучасні проблеми гуманізації та гармонізації управління: Тези доп. міжнарод. наук.-практ. конф. ". - Х., 2000. - С. 13-15.

Размещено на Allbest.ru