Ціна та ціноутворення

Размещено на http://www.allbest.ru/

Найпростіше перше визначення ціни дав К. Маркс: ціна -- це грошовий вираз вартості товару. Більшість економістів зазначають, що таке визначення надто загальне, невичерпне і не відображає складний процес формування ціни1. Ю. Пал кін вважає, що ціна є "грошовим виразом вартості товару лише у тому разі, коли існує рівновага між попитом і пропозицією", і пропонує універсальніше визначення: "ціна -- це грошова сума, яку одержують за конкретний товар"2. У навчальному посібнику "Ринкова економіка" виокремлено кількісний та якісний аспекти ціни: кількісний охарактеризовано як грошовий вираз вартості товару, а якісний -- як "форму виразу економічних (мінових) відносин людей в умовах товарної економіки". Англійські вчені визначають ціну як те, "... від чого необхідно відмовитись, для того, щоб придбати це благо або послугу".

Проте виокремлення кількісної та якісної сторін ціни не наближує характеристику цієї категорії до реалій сучасності, які істотно змінились. У "Капіталі", як відомо, теоретично відображено розвиток економічної системи капіталізму на нижчій стадії її еволюції. Визначення ціни як грошового виразу вартості характеризує той період розвитку товарно-грошових відносин, коли товари продавались за вартістю, тобто період простого товарного виробництва.

Крім того, розмежування кількісної та якісної сторін ціни хоча й доречне, але зроблене невивірено. Основою такого розмежування може бути кількісний або якісний аспект вартості. Тому в ціні може відображатись відповідно як кількісний, так і якісний аспекти вартості. Якщо дотримуватися такої логіки, то в кількісному аспекті ціна -- це не просто грошовий вираз вартості товару, а грошовий вираз величини втіленої у товарі суспільно необхідної праці товаровиробника. В якісному аспекті ціна є формою вияву економічних відносин між товаровиробниками, але не лише мінових, як стверджує Г. Башнянін та інші автори навчального посібника, а й техніко-економічних, тобто відносин між людьми у процесі спеціалізації, кооперації, комбінування виробництва тощо при виготовленні товарів (особливо складних) та організаційно-економічних і відносин економічної власності, що виникають між товаровиробниками при обміні товарами.

Найбільший вклад у цю теорію належить Д. Рікардо, К. Марксу, М. Туган-Барановському та А. Маршаллу.

До них Ф. Кене (представник класичної політекономії) запропонував концепцію витрат виробництва, в якій стверджував, що рівень ціни товару визначається витратами на його виробництво. Проте цій концепції властива тавтологія: оскільки величина витрат виробництва залежить від цін на сировину, матеріали, паливо, транспортні послуги та ін., то ціна на кінцеву продукцію пояснюється цінами на окремі елементи затрат. Такий підхід також означає абстрагування від величини вартості додаткового продукту. Отже, додатковий продукт (а значить і додаткова вартість) є невід'ємним і важливим елементом ціни.

Тавтологія була притаманна концепції трьох факторів виробництва (Ж.-Б. Сей та Ф. Бастіа). Згідно з концепцією у процесі виробництва беруть участь такі фактори, як праця, земля і капітал, ціною яких є відповідно заробітна плата, рента і прибуток. Ціна факторів, на думку авторів, формує основу вартості, грошовим виразом якої і є ціна. Отже, у концепції трьох факторів виробництва ціни пояснюються цінами.

Д. Рікардо першим виокремив три основні фактори субстанції (тобто основи) вартості: працю, корисність (споживчу вартість) і рідкісність. Перші два фактори відіграють вартісно-утворюючу роль для більшості відтворних товарів (тобто товарів, які постійно виготовляються); третій важливий для невеликої групи товарів, які є невідтворними (шедеври мистецтва, рідкісні книги тощо). Він справедливо критикував положення Ж.-Б. Сея про те, що корисність товарів є регулятором їх вартості (пізніше ця теза була розвинута в теорію граничної корисності). Ступінь корисності, на думку Рікардо, не може бути мірою вартості, оскільки товар, який виробляється з більшими зусиллями, завжди дорожчий, ніж той, що виробляється з меншими зусиллями. Крім того, навіть двоє людей, які користуються однією і тією самою річчю, отримують від неї різне задоволення.

Дещо однобічним було твердження Д. Рікардо про те, що визначення вартості не відтворювальних товарів (рідкісних творів мистецтва) залежить винятково від їх рідкісності, оскільки праця талановитих творців могла бути складною і тривалою.

У концепції граничної корисності основна роль у визначенні ціди відводилась суб'єктивно-психологічній оцінці споживачів. В. Парето вважав, що суб'єктивні оцінки покупців і продавців не можна зводити лише до психологічних, оскільки ринкові відносини також визначають правила поведінки.

Наприкінці XIX ст. виникла концепція попиту і пропозиції, яка пояснювала механізм ціноутворення лише співвідношенням між попитом і пропозицією. Проте і вона була однобічною, оскільки до уваги брався лише один фактор ціноутворення, до того ж опосередковано пов'язаний зі сферою безпосереднього виробництва, ігнорувалася залежність попиту і пропозиції від цін товарів. Ця концепція неспроможна пояснити, чим визначається рівень цін у разі рівноваги попиту і пропозиції.

Внеском К. Маркса у розвиток теорії ціни є чітке розмежування вартості і ціни. Вартість, на його думку, визначається суспільно необхідними витратами, є основою ціни, а співвідношення між попитом і пропозицією впливає на відхилення ціни від вартості. Визначається вартість не тим робочим часом, що витрачається на виробництво товарів, а тим, що витрачається на їх відтворення. К. Маркс поставив вартість у залежність не тільки від суспільно необхідної праці, а й від відповідності товарної маси величині суспільних потреб, суспільній споживчій вартості. Однак у його теорії ціноутворення не проаналізовано вплив на ціни витрат і результатів, тобто суспільно необхідних витрат виробництва і корисності товарів.

Вперше спробу синтезувати ці два фактори ціноутворення у вітчизняній теорії зробив М. Туган-Барановський. Він запровадив у науковий обіг поняття "вартість" (як витрати засобів виробництва і праці) і "трудова вартість" (витрати живої праці), розмежував категорії "вартість" і "цінність". Остання має суб'єктивний (психологічна оцінка корисності товару окремим споживачем) та об'єктивний (оцінка такої корисності з боку суспільства) аспекти. З об'єктивної точки зору цінність виступає як ціна. Тому при правильному розумінні концепції граничної корисності, ціна, на думку вченого, не заперечує теорію трудової вартості.

Вдало з приводу поєднання теорії витрат виробництва і концепції граничної корисності висловився А. Маршалл: "Сперечатися про те, регулюється вартість корисністю чи витратами виробництва, все одно, що з'ясовувати, розрізає аркуш паперу верхнє чи нижнє лезо ножиць". Він першим із західних економістів спробував синтезувати дві теорії. Будучи послідовником Д. Рікардо, він розглядав ринкову ціну як результат взаємодії витрат виробництва (персоніфікатором яких є продавці) та граничної корисності (уособленням якої є споживачі), зіткнення попиту і пропозиції. При цьому А. Маршалл вважав граничну корисність другорядною. Такий підхід відображений у підручнику "Економікс" П.-Е. Самуельсона. Недоліками концепції витрат виробництва є те, що в ній різним факторам виробництва відводиться однакова роль у процесі створення товару, а також ідея А. Маршалла про можливість вимірювання абсолютної сторони суб'єктивної вартості.

Серед сучасних західних вчених поширилася багатофакторна теорія ціни. Зокрема, факторами ціни називають витрати виробництва, продуктивність праці, наявність циклів в економіці, стан грошового обігу, співвідношення попиту і пропозиції, характер державного регулювання та ін. Концепція попиту і пропозиції все більше відмежовується від концепції витрат виробництва, що значною мірою властиво ординалістській концепції ціни Дж. Хікса. Він та видатний український економіст Є. Слуцький відмовились від тези А. Маршалла про незмінну граничну корисність грошей, що дало змогу відокремлено аналізувати ефекти заміщення і доходу. Дж. Хікс також відмовився від закону знижувальної корисності (цінності, за його словами). Проте і ця абстрактна концепція відірвана від практики.

Ціна виконує облікову, розподільчу, стимулюючу, соціальну, регулюючу, інформаційну функції та функцію обмеження або поширення попиту споживачів. Проте у вітчизняній економічній літературі виокремлювали лише перші три функції.

Облікова функція ціни полягає в тому, що ціна є засобом обліку суспільно необхідної, а отже, корисної праці. У такому разі її використовують для порівняння різних статей витрат, джерел сировини, матеріалів тощо, які закуповують підприємства, зіставлення ефективності різних управлінських рішень, позицій підприємства на ринку конкурентних товарів тощо. На макрорівні ціну використовують з метою визначення платоспроможного попиту населення, складання державного бюджету, регулювання кількості грошей в обігу та інших показників.

Якщо сформована на підприємстві індивідуальна вартість перевищує суспільно необхідні витрати на виробництво відновлюваних товарів, її ігнорує споживач. Тому підприємець змушений знижувати ціни. Після цього він намагається знайти і втілити в життя методи зниження собівартості продукції. Облікова функція ціни допомагає підвищити ефективність виробництва, рівень розвитку продуктивних сил, встановити раціональні відносини спеціалізації, кооперування і комбінування виробництва (техніко-економічні відносини), вдосконалювати організаційно-економічні та відносини економічної власності. Якщо підприємець не застосовуватиме цих заходів, він збанкрутує.

Отже, з облікової функції ціни випливає те, що ціни на товари і послуги повинні максимально наближатись до суспільно необхідних затрат або бути нижчими за них. Результатом є спроможність не тільки компенсувати витрати виробництва й обігу, а й отримати необхідну величину прибутку (як для розширеного відтворення індивідуального капіталу, так і для виплат податків у бюджет і фонди соціального страхування). Облікова функція ціни також є важливим економічним орієнтиром для розвитку економічної системи, найефективнішим інструментом формування сучасної трансформованої системи регулювання економіки.

За адміністративно-командної системи ціни встановлювались у централізованому порядку, тому вони не надавали об'єктивної інформації про стан економічної системи, не виконували (або недостатньо виконували) ролі орієнтирів еволюції економіки, не могли бути надійним інструментом прийняття оптимальних управлінських рішень тощо. Натепер, коли активну участь у ціноутворенні бере держава, а ціни стають також ринково регульованими, ситуація щодо функції обліку поліпшується.

Облікова функція ціни є передумовою виконання розподільчої та стимулюючої функцій, оскільки передбачає попереднє визначення величини вартості товарів, а також її трансформованих форм.

Розподільча функція ціни реалізується в процесі внутрігалузевої та міжгалузевої конкуренції. У першому разі такий перерозподіл вартості, насамперед додаткової, здійснюється на користь тих підприємств, у яких витрати виробництва нижчі за суспільно необхідні, а якість товарів така сама або вища. У другому -- такий перерозподіл відбувається через механізм переливання капіталів у галузі, в яких відбувається виробництво товарів і послуг відповідно до індивідуальних, колективних та суспільних потреб. Розподільча функція ціни на макроекономічному рівні сприяє перерозподілу національного доходу між окремими галузями, регіонами і сферами народного господарства.

У соціально-орієнтованій ринковій або змішаній економіці виконання розподільчої функції не може відбуватися лише за допомогою механізму ринкових цін, оскільки це розбалансовує народне господарство, посилює циклічність економіки, поглиблює кризи надвиробництва тощо. Зростаюча роль у реалізації розподільчої функції ціни належить державі та наднаціональним органам.

Стимулююча функція ціни змушує підприємців упроваджувати нову техніку, досконаліші форми і методи організації виробництва, підвищувати кваліфікацію працівників тощо. Такий вплив здійснюється через механізм привласнення підприємцями більшої норми та маси прибутку, для чого необхідно знижувати індивідуальні витрати виробництва щодо суспільно необхідних, а отже, зменшувати витрати на виробництво і реалізацію продукції, орієнтуючись на ринкові та ринково регульовані ціни. На споживачів стимулююча функція впливає через механізм формування ціни попиту і ціни пропозиції, внаслідок чого при зростанні цін споживання товарів і послуг зменшується, і навпаки.

Соціальна функція ціни забезпечує перерозподіл частини новоствореної вартості (додаткової вартості й частини необхідного продукту) на користь окремих класів, соціальних верств і груп. Реалізується через механізм монопольно високих і монопольно низьких цін, які за капіталізму встановлюються монополіями, а за командно-адміністративної системи -- державою.

Регулююча функція забезпечує регулювання державою за допомогою цінової політики пропорцій між попитом і пропозицією, виробництвом і споживанням, нагромадженням та ін.

Інформаційна функція передбачає, що ціни є носіями інформації про наявність різноманітних товарів і послуг на ринку, приблизні витрати на їх виготовлення. Це є орієнтиром для інших товаровиробників і змушує їх пристосовуватися до вимог сучасного ринку. Така функція значною мірою збігається з обліковою функцією ціни.

Функція обмеження або розширення попиту споживачів -- високі ціни обмежують попит передусім бідних та середніх верств населення, низькі -- стимулюють його.

Ціна, як правило, не збігається повністю з вартістю за простого товарного виробництва і на початкових етапах розвитку капіталізму, а з трансформованими формами вартості (ціною виробництва, монопольною ціною виробництва) -- на різних стадіях еволюції капіталістичного способу виробництва. Це зумовлюють різноманітні фактори, які призводять як до підвищення ціни порівняно з вартістю та її трансформованими формами, так і до її зниження. Основними групами таких факторів є вартісні, ринкові, психологічні, зовнішньоекономічні та фактори державного регулювання. Вартісні фактори (у тому числі вартісно трансформовані) впливають на продуктивність та інтенсивність праці: підвищення рівня технічної оснащеності праці, кваліфікації працівників, їх загальноосвітнього, культурного і технічного рівнів, поліпшення організації виробництва і праці та ін. (майже 60 факторів лише в межах системи продуктивних сил). Крім них, існують фактори, що впливають на ці явища в межах відносин економічної власності, техніко-економічних та організаційно-економічних відносин і господарського механізму. Ринкові фактори -- це коливання попиту і пропозиції, монополізм, інфляція та ін. Загальною закономірністю їх впливу є зниження цін за перевищення пропозиції над попитом та зростання -- за перевищення попиту над пропозицією. Вплив монополій та інфляційних процесів на динаміку цін виявляється в їх зростанні. Психологічними факторами є наявність торгової марки відомих фірм на товарі, гарна упаковка, реклама, зростання попиту в передсвяткові дні, певні сезони тощо. Багатих споживачів збільшення цін на товари може спонукати до їх купівлі. Психологічні фактори ціноутворення зумовлюють встановлення престижних, стандартних (типових) або не округлених цін (не 100 доларів, а 99,5). Зовнішньоекономічні фактори -- це наплив товарів імпортного виробництва, їх якість та ін. Фактори державного регулювання, зокрема спрямовані на процес ціноутворення, суперечливо впливають на вартість товарів та ціни на них. Так, політика прискореної амортизації зумовлює швидше перенесення вартості засобів виробництва на новостворений продукт, а отже, зростання собівартості та вартості продукції. Науково-технічна політика держави, спрямована на стимулювання розвитку науки і техніки, нових технологій і предметів праці, сприяє розгортанню НТР та врешті-решт забезпечує зниження цін завдяки зростанню продуктивності праці. Державний контроль над цінами поступово слабшає, здійснюється так звана політика "лібералізації цін", що в умовах контролю над заробітною платою, іншими доходами призводить до зростаючого зубожіння переважної більшості населення.

Залежно від критеріїв ціноутворення розрізняють види цін. Так, у процесі продажу товарів фігурують оптові та роздрібні ціни. Залежно від розмірів території, де вони діють, розмежовують поясні, національні, регіональні (в межах окремих економічних угруповань) та світові ціни. Ціни, що залежать від умов конкуренції та видів ринку, поділяють на вільні (або конкурентні), олігопольні, монопольні, регульовані. Беручи за основу форми власності, розрізняють державні, кооперативні, індивідуальні, корпоративні ціни. Виокремлюють також рівноважні ціни, ціни попиту, ціни пропозиції, про які вже йшлося. У межах міжнародних монополій виділяють внутріфірмові, або трансфертні, ціни. Існують також пільгові, прейскурантні ціни, ціни виробництва, сезонні, контрактні, кошторисні, договірні, закупівельні та ін.

Під час реформування економічної системи в Україні рівень одержавлення цін значно знизився. Так, у 1996 р. держава контролювала лише 11% цін від загального обсягу товарів і послуг. Державний контроль над цінами поступово слабшає, здійснюється політика лібералізації цін, що в умовах контролю над заробітною платою, іншими доходами призводить до зубожіння більшості населення.

Залежно від форм конкуренції розрізняють: ринкові ціни -- в умовах чистої конкуренції; олігополістичні -- в умовах панування групових монополій (олігополій); монопольні -- в умовах абсолютної монополізації єдиним виробником або продавцем певної сфери виробництва (а отже, і збуту) та їх змови або лише збуту (так звана монопсонія). У широкому контексті до монопольних належать і олігопольні ціни. Зважаючи на типи ринкової системи, розрізняють регульовані та нерегульовані ціни. Значну частину цін у розвинутих країнах регулює держава. Так, у Швейцарії державний контроль над цінами поширюється майже на 50% обсягу товарної продукції, у Франції держава регулює ціни на сільськогосподарську продукцію, газ, електроенергію, транспорт, деякі інші товари і послуги. У період економічної кризи державний контроль над цінами посилюється (наприклад, у Швейцарії під час кризи 1990--1991 рр. держава контролювала всі ціни).

Регульованими є ціни на олігополістичному, монополістичному ринку, Таке регулювання з боку гігантських компаній здійснюється через механізм формування і регулювання попиту, обсягів виробництва продукції, практики "лідерства в цінах" та ін.

В Україні класифікацію цін здійснюють шляхом їх поділу на оптові ціни підприємства, оптові ціни промисловості та роздрібні ціни. Оптові ціни підприємства складаються із собівартості та прибутку. Купуючи у підприємств товари, оптові торговельні організації продають їх підприємствам роздрібної торгівлі за оптовими цінами промисловості. Вони перевищують оптові ціни підприємств на величину торговельної надбавки, яку формують затрати обігу та прибуток оптової торговельної організації. Затрати обігу -- це витрати на транспортування, зберігання, фасування, виплату заробітної плати торговельним працівникам та ін.

Оскільки у розвинутих країнах поширена недосконала конкуренція (що зумовлено пануванням монополій, у тому числі олігополій), то в них поширилася практика встановлення монопольно високих та монопольно низьких цін. Монопольні ціни -- це насамперед ціни сфери безпосереднього виробництва. Зосереджуючи найсучаснішу техніку, найкваліфікованішу робочу силу, впроваджуючи найпрогресивніші форми та методи організації виробництва і праці на підприємствах, у філіалах тощо, гігантські компанії мають змогу формувати найнижчі витрати виробництва (а отже, і найнижчу собівартість). Оскільки на таких підприємствах виробляють основну масу продукції (наприклад, в автомобільній промисловості США на частку трьох наймогутніших корпорацій припадає 93,7 % загальної кількості легкових автомобілів), то однією з основ ціни на їх товари є витрати виробництва. А монопольно високими їх робить диктат монополій на ринку. Тому монопольні ціни є й цінами обігу, які відображають панування олігополістів на ринку. Наслідком цього є перерозподіл створеної на дрібних та середніх підприємствах частини додаткової вартості на користь гігантських компаній та частини доходів населення при купівлі відповідних товарів та ін.

Отже, монопольно високу ціну встановлює той товаровиробник, який посідає монопольне становище у виробництві й на ринку, обмежує конкуренцію, порушує права споживачів, отримує внаслідок цього надвисокі прибутки. Монопольно висока ціна формується і внаслідок переваг, притаманних великому і високотехнічному виробництву, монополізації передових речових та особистісних факторів виробництва.

Монопольно низьку ціну встановлюють товаровиробники під тиском монополістів: дрібні та середні фірми при укладанні контрактів з монополіями, дрібні ферми під тиском транспортних і промислових компаній з доставки сільськогосподарської продукції на ринок та її переробки.

Проте монопольно високі ціни зменшують платоспроможний попит населення, притягують конкурентів. Тому монополії повинні постійно шукати оптимальне співвідношення між кількістю реалізованої продукції та ціною, яка дає змогу привласнити максимальний прибуток.

За панування на ринку кількох олігополістів (групової монополії), як правило, застосовується практика "лідерства в цінах": наймогутніша компанія встановлює ціни на свої товари або послуги. Решта олігополістів за спільної мовчазної згоди призначають таку саму або трохи нижчу ціну (залежно від якості товару, строків гарантійного обслуговування тощо), щоб уникнути виснажливої конкурентної боротьби.

Держава регулює ціни на виготовлені природними монополістами товари: електроенергію, енергоносії та ін. Щоб послабити негативні наслідки монополізації економіки, зокрема практики монополістичного ціноутворення, розвинуті країни приймають антимонопольні закони, здійснюють контроль за угодами між великими компаніями тощо.

На процес встановлення цін впливає цілий комплекс факторів, основними з яких є вартісноутворюючі та ринкові.

Ціноутворення -- встановлення ціни на доставлені на ринок або надані споживачеві у процесі виготовлення товари чи послуги.

Ціноутворення починається з методики розрахунку ціни пропозиції, до якої належать такі основні елементи, як визначення завдання ціноутворення, оцінка витрат виробництва підприємства (собівартості продукції), вивчення попиту, аналіз цін і товарів конкурентів, вибір методу ціноутворення і встановлення остаточної ціни.

Завдання ціноутворення визначають у процесі вибору таких варіантів поведінки підприємства на ринку і цінової політики:

-- забезпечення виживання підприємства;

-- максимізація прибутку і розширене відтворення індивідуального та колективного капіталу;

-- входження в лідируючу групу підприємств за величиною ринків збуту, привласненого прибутку, якості виготовлених товарів та надання послуг.

Основним завданням є максимізація прибутку, оскільки в ньому певною мірою відображаються всі інші завдання.

Оцінка витрат виробництва передбачає оцінку витрат за їх елементами і статтями калькуляції, а також постійних і змінних витрат. Важливим інструментом такої оцінки є вартісно-функціональний аналіз, який передбачає комплексне вивчення номенклатури комплектуючих деталей, пошук альтернативних можливостей їх конструктивної переробки та часткової стандартизації з метою здешевлення виробництва. Зокрема, виявляють окремі деталі й вузли, термін експлуатації яких перевищує строк служби кінцевого виробу, що є основою пошуку можливості виготовлення деталей і вузлів з меншими витратами. Альтернативним варіантом може бути поліпшення якості та надійності виробів, що подовжує строк використання товару.

Вивчення попиту передбачає з'ясування ступеня впливу зміни ціни на величину і динаміку попиту щодо певного товару, а отже, врахування еластичності попиту стосовно різних груп споживачів, певного ринку збуту.

Аналіз цін і товарів конкурентів потребує закупівлі певної кількості товарів у конкурентів та перевірки їх якості, порівняння попиту на них, вивчення думки покупців про конкурентні товари, зіставлення прейскурантних цін та ін. Якщо товар збігається за властивостями і якістю з товаром конкурента, фірма змушена встановити ціни, наближені до цін конкурентів.

Вибір методу ціноутворення дає змогу звузити діапазон цін, у межах якого буде обрана остаточна ціна товару.

Існує кілька найважливіших методів ціноутворення:

1) середні витрати виробництва плюс прибуток;

2) одержання цільової норми прибутку на інвестований капітал;

3) оцінка очікуваної цінності товару (за якого основою ціноутворення є сприйняття споживачем цінності пропонованого товару, використання сприятливого моменту купівлі-продажу);

4) врахування рівня поточних цін (до уваги беруть насамперед ціни конкурентів, а зміна ними цін, як правило, зумовлює зміну цін інших компаній); без тісного зв'язку з витратами підприємства не існує;

5) метод закритих торгів (на підставі очікуваних цінових пропозицій конкурентів з метою отримання замовлення та укладання контракту з вигідним і перспективним клієнтом).

У розвинутих країнах у процесі ціноутворення часто послуговуються методом "прямих витрат" (у США -- до 20 % фірм), що передбачає вибір оптимального обсягу виробництва, за якого процес формування ціни дає змогу отримати максимальну величину прибутку за умови повного збуту товарів.

Простішим є "метод повних витрат", за якого ціну визначають шляхом знаходження загальної суми витрат виробництва і додаванням до них надбавки на прибуток, що разом співвідносяться з одиницею товару. Оскільки таку надбавку на прибуток керівництво визначає заздалегідь і, як правило, вона перевищує середній прибуток у межах галузі, це дає змогу максимізувати прибуток на довгому проміжку часу.

Встановлення остаточної ціни потребує комплексної оцінки різноманітних елементів і методів. Після цього компанія повинна врахувати можливу реакцію на ціну з боку конкурентів, державних органів, дилерів, відповідність остаточної ціни здійснюваній політиці цін продавця, вимоги відповідних законів та ін. Так, у США фірма не має права консультуватися щодо встановлення цін з конкурентами (оскільки це суперечить антитрестівському законодавству), нав'язувати дилеру конкретну роздрібну ціну, назначати нижчу за собівартість ціну (оскільки це приводить до усунення конкурентів). Фірма повинна пропонувати свої товари торговельним компаніям за однаковими цінами, але з урахуванням транспортних витрат; може підвищувати свої ціни у разі відсутності державного контролю за ними.

Держава прямо та опосередковано впливає на механізм ціноутворення. Сучасна держава регулює у розвинутих країнах понад 40% створених економічних благ. Однією з найважливіших причин такого регулювання є панування монополістичної (недосконалої) конкуренції.

Двома основними видами державного регулювання цін є пряме, що здійснюється шляхом встановлення нижньої та верхньої межі ціни на найважливіші товари і послуги, методами якого є заморожування цін, укладення угод про ціни, субсидування цін, встановлення гарантованих цін та ін.; та опосередковане, що здійснюється через монетарну, відсоткову, податкову політику та політику прискореної амортизації, надання державних дотацій за умови виконання державної програми та ін.

Метою державного регулювання є встановлення відносної рівноваги між попитом і пропозицією, стимулювання науково-технічного прогресу, поліпшення якості товарів і послуг, підвищення життєвого рівня населення тощо.

Державна політика України у сфері цін та ціноутворення здійснюється відповідно до вимог Конституції України, Закону України «Про ціни і ціноутворення», Постанови Кабінету Міністрів України від 25 грудня 1996 року № 1548 «Про встановлення повноважень органів виконавчої влади та виконавчих органів міських рад щодо регулювання цін (тарифів)», Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», а також інших нормативно-правових документах. Повноваження з контролю за цінами покладені на Державну інспекцію з контролю за цінами, яка згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 13 грудня 2000 р. № 1819 функціонує у складі Міністерства економіки на правах урядового органу влади і має свої територіальні підрозділи в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі [9]. Основними завданнями Держцінінспекції є організація та здійснення контрольно-наглядових функцій з питань додержання органами виконавчої влади, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, підприємствами, установами та організаціями вимог щодо формування, встановлення і застосування цін і тарифів [10]. Відповідно до покладених завдань основними видами діяльності Держцінінспекції є: моніторинг цін і тарифів на товари й послуги споживчого ринку; перевірка додержання порядку формування, встановлення і застосування цін і тарифів, а також їх економічного обґрунтування; надання за результатами перевірок обов'язкових для виконання приписів щодо усунення порушень порядку ціноутворення [11]. Так, матеріали перевірок свідчать, що найбільш характерними порушеннями при формуванні оптово-відпускних цін на борошно та хліб є включення до собівартості продукції завищених витрат на сировину, заробітну плату з нарахуваннями, загальновиробничих, адміністративних витрат, витрат на збут, фінансових витрат, а також пряме завищення встановлених граничних рівнів рентабельності. Також встановлені факти підвищення цін виробниками без декларування їх змін в установленому порядку [3, c.36]. Найбільш поширеними порушеннями при формуванні цін на медикаменти є як пряме завищення встановлених граничних рівнів торговельних надбавок, так і нарахування їх до оптових цін посередників без урахування знижок. Це призводить до необґрунтованого завищення роздрібних цін при реалізації ліків населенню, а також до збільшення бюджетних видатків у разі забезпечення медикаментами державних та комунальних закладів охорони здоров'я [3, c. 37]. Характерними порушеннями у сфері надання житлово-комунальних послуг є прямі завищення тарифів на послуги тепло-, водопостачання та водовідведення, стягування завищеної плати за фактично не виконані роботи та послуги, які увійшли до складу встановлених органами місцевого самоврядування тарифів на послуги з утримання житла[3, c.38].

Водночас, підвищення інтересу громадськості до цінової ситуації в Україні потребує розробки та впровадження відповідного механізму інформування населення. З цього приводу необхідно провести дослідження щодо виявлення зручних інформаційних джерел для населення та керівного складу місцевої влади та змістовне наповнення інформаційних повідомлень з питань реалізації державної цінової політики.

Таким чином, впровадження ринкових відносин для українського суспільства є нововведенням, саморегулююча роль якого не виправдала очікувань. Уникнення соціально-патологічних явищ в ринкових умовах можливо за рахунок контрольованої гармонізації взаємовідносин в системі «суспільство-держава-ринок».

Важливим засобом регулювання таких взаємовідносин є державна цінова політика, головним пріоритетом якої має бути пошук виваженого компромісу між рівнем соціальної стабільності і конкурентною спроможністю суб'єктів господарювання. Тобто необхідно поєднати інтереси населення та виробників, виходячи з національних та загальнолюдських цінностей. Однак, реальність свідчить про наявність негативних чинників, що стримують збалансованість соціального та економічного розвитку. Усунення соціально-патологічних явищ можливо за рахунок належного посилення державного цінового контролю шляхом:

* вдосконалення організаційно-правових засад діяльності Держцінінспекції України;

* запровадження цілеспрямованої підготовки фахівців для цієї сфери;

* розробки та впровадження механізмів владного контролю цін та ціноутворення на місцевому рівні;

* висвітлювання в ЗМІ проблем ціноутворення та контролю за цінами.

ціноутворення ціна ринковий

Література

1. Артус М. М. Формування механізму ціноутворення в умовах ринкової економіки. - Тернопіль: «Економічна думка». - 2002. - 354 с. 2. Верхоглядова Н. І., Ільіна С. Б., Іваннікова Н. А., Слабко Я. Я, Лисенко Ю. В. Основи ціноутворення: Навчальний посібник. - К.: Кондор, 2007. - 252 с.

3. Державна політика України у сфері цін та ціноутворення: механізми реалізації: Науково-методичні рекомендації / Укладачі: Іжа М. М., Попов С. А., Круковська Л. М., Кадук Н. І. - Одеса: ОРІДУ НАДУ, 2008. - 40 с.

4. Ерухимович И. Л. Ценообразование: Учебно-методическое пособие. - Изд. 3-е, стереотипное. - К.: МАУП, 2003. - 108 с.

5. Иваненко В. В. Ценообразование: Учебное пособие. - Изд. 2-е, перераб. и доп. - Х.: Издательский Дом «ИНЖЭК», 2003. - 152 с.

6. Історія економічних учень: Підручник / За ред. В. Д. Базилевича. - К.: Знання, 2004. - 1300 с.

7. Кейнс Дж.М. Общая теория занятости, процента и денег. - М.: Гелиос АРВ, 2002. - 352 с.

8. Моречний С. В. Економічна теорія. Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів. - К.: Видавничий центр «Академія», 2005. - 640 с.

9. Питання Державної інспекції з контролю за цінами: Постанова Кабінету Міністрів України від 13 грудня 2000 року № 1819 // Офіційний вісник України. - 2000. - № 50. - С. 21-62.

10. Про встановлення повноважень органів виконавчої влади та виконавчих органів міських рад щодо регулювання цін (тарифів): Постанова Кабінету Міністрів України від

Размещено на Allbest.ru