Державне регулювання інфляції

В умовах перехідної економіки виникнення інфляційного попиту обумовлюється: надмірною емісією грошей в готівковій формі; дефіцитом бюджету; невиваженою кредитною експансією банків, що веде до зростання грошей у безготівковій формі; високим рівнем непродуктивних державних витрат, зокрема надмірним інвестуванням важкої промисловості і військово-промислового комплексу. Усі перелічені фактори були характерними для інфляційних процесів в Україні - однієї з найбільших серед республік колишнього Радянського Союзу. На думку фахівців, головним фактором такого зростання цін було збільшення обсягу грошової маси, яка тільки в 1993 р. зросла майже в 26 разів і становила 12,3 трлн крб. Розрахунки показують, що збільшення грошової маси безпосередньо обумовлює зростання інфляції на 65,8-74,6 %.

Важливим фактором інфляції попиту є монетизація дефіциту, під якою розуміють фінансування видатків держави, які перевищують її поточні доходи за рахунок збільшення грошей в обігу. В Україні в перехідний період дефіцит бюджету покривався лише шляхом прямого кредитування уряду Національним банком України. Так, дефіцит бюджету України, який у 1992 р. становив 27,1 %, у 1993 р. - 14, а у 1994 р. - 17,7 %, на 100 % відсотків був профінансований шляхом використання «друкарського верстата».

Виробничі фактори викликають інфляцію витрат, яку ще називають інфляцією пропозиції. Хоча основою цієї інфляції також є гроші, але вони грають тут пасивну роль. Головним її імпульсом виступає невпинне збільшення витрат виробництва на одиницю продукції в результаті підвищення заробітної плати, цін на сировинні ресурси та енергоносії.

Класичним прикладом інфляції витрат є спіраль «зарплата - ціни». Якщо в економіці відбувається загальне підвищення цін, то це неминуче веде до падіння реальних доходів населення. Для збереження їхнього рівня необхідно передусім збільшувати зарплату, що призводить до зростання виробничих витрат. Унаслідок цього підвищується собівартість продукції та падає її прибутковість. У цьому разі підприємці, аби відновити свої попередні позиції, підвищують ціни на товари і послуги. їх подорожчання знову потребує подальшого перегляду ставок плати в бік їх збільшення. Наведений приклад інфляційної спіралі «зарплата - ціни» свідчить про взаємозв'язок факторів інфляції попиту і витрат. Підвищення заробітної плати, з одного боку, сприяє зростанню доходів населення, що є фактором підвищення платоспроможного попиту, а з іншого - збільшуючи витрати виробництва, веде до підвищення цін.

До факторів інфляції витрат належить також підвищення ставок оподаткування, що рівнозначно збільшенню витрат виробництва і відповідному зростанню цін. Крім того, високі ставки податків обмежують стимули до підвищення виробництва, що зменшує пропозицію товарів і відносно збільшує грошову масу.

Крім внутрішніх факторів, на інфляцію впливають і зовнішні: зростання цін на імпортні товари, доларизація економіки, вивезення капіталу, стан платіжного балансу та збільшення зовнішнього боргу. Серед зазначених факторів значний тиск на інфляційні процеси в Україні справили ціни на імпортні товари і, в першу чергу, на енергоносії. Так, п'ятиразове зростання цін на імпортовані в країну нафту і нафтопродукти, які майже на 90 % покривають потреби України в цих енергоносіях, у поєднанні з іншими факторами призвело в 1992-1993 pp. до значного збільшення цін практично на всі товари вітчизняного виробництва. При загальному збільшенні індексу оптових цін у 1992 р. у 42,3 рази особливо високими темпами зросли ціни па продукцію нафтохімічної промисловості в 55 разів, хімічної в 72,4 рази та паливної промисловості - в 237 разів.

До зовнішніх факторів, які сприяли розвитку інфляційних процесів, належать бартеризація зовнішньоекономічної діяльності та вивезення капіталу за кордон. За даними Державної податкової адміністрації України за 1992-1995 pp. вивезення капіталу з країни становило 6 млрд. дол. США та 0,4 млрд. нім. марок. Легальне та нелегальне вивезення капіталу за кордон сприяє зростанню внутрішніх диспропорцій та прискоренню тенденцій до економічного спаду, які підштовхують інфляційні процеси.

В сучасних умовах інфляція стала постійним фактором економічного життя, і повна її ліквідація практично неможлива. По-перше, чим нижче геми інфляції, тим важче досягти її подальшого зменшення. По-друге, досвід розвинених країн доводить, що помірна і порівняно стабільна інфляція, яку можна передбачити і врахувати, ще не створює великих проблем в економіці. Вона навіть може стимулювати пожвавлення виробництва та підвищення зайнятості. Але її неконтрольоване зростання сприяє розвитку негативних процесів в економічному організмі, вражаючи виробництво, розподіл і споживання.

2. Заходи антиінфляційної політики

3. Напрямки дій уряду щодо управління інфляцією

У країнах з перехідною економікою найактуальнішим постає вирішення проблеми фінансування діючих і дотування збиткових підприємств. Держава повинна надавати пряму бюджетну підтримку тільки окремим підприємствам, які відповідають пріоритетам її структурної політики і здатні у разі такої підтримки досягти ефективного господарювання. При цьому потрібно спрямовувати грошові ін'єкції безпосередньо на виробництво, але не на сплату нагромаджених раніше боргів.

Скорочення бюджетних асигнувань - це складний процес, і раптова відмова від них може завдати економіці значних витрат. Так, з позиції ринкової економіки, недоцільно підтримувати діяльність збиткових підприємств за рахунок бюджету. Ллє одночасне припинення їх дотування безумовно викличе масові банкрутства і зростання безробіття, що може призвести до збільшення державних видатків на соціальне забезпечення додаткової кількості безробітних, їх перекваліфікацію, працевлаштування тощо. Намагаючись швидко приборкати інфляцію без урахування довгострокових наслідків зменшення державних видатків, уряд може отримати зворотний ефект - збільшення дефіциту бюджету і прискорення інфляції. Тому здійснення зазначених заходів потребує особливої обачності, попереднього оцінювання можливих негативних наслідків та їх своєчасної компенсації.

Обмеження грошової маси та досягнення фінансової стабілізації є головними, але не єдиними напрямами приборкання інфляції попиту. Відомо, що кількість грошей в обігу може бути великою або малою лише відносно кількості товарів, тобто їх величина залежить від товарного забезпечення грошової маси. Звідси збільшення обсягів виробництва при незмінному абсолютному розмірі грошової маси веде до її відносного зменшення і, відповідно, до спаду темпів інфляції. Тому одним з напрямів дефляційної політики с збільшення виробництва, передусім у галузях, які випускають споживчі товари та падають послуги населенню. З цією метою використовуються заходи структурно-інвестиційної політики, які передбачають: обмеження монополізму і розвиток конкуренції, залучення іноземних інвестицій; проведення раціонального протекціонізму по відношенню до національного виробника; недопущення відпливу вітчизняних капіталів за кордон; формування ринку позичкового капіталу тощо. Такі шляхи спрямовані на припинення падіння виробництва, що забезпечить приборкання одного з найважливіших факторів інфляції - зменшення товарного забезпечення грошей.

Класичним напрямом антиінфляційної політики є також політика доходів, сутність якої полягає у прямому обмеженні зростання цін і заробітної плати, а також використання економічних стимулів або санкцій з метою утримання їх зростання в певних межах. На думку експертів Організації економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР), створеної з метою координації програм економічної допомоги країнам, що розвиваються, максимальна ефективність політики доходів проявляється в умовах, коли основним фактором інфляції є підвищення витрат.

Політика доходів справляє подвійний вплив на інфляцію. Обмежуючи розміри підвищення цін і заробітної плати, політика доходів зменшує зростання витрат на виробництво товарів, у ціни яких включаються такі величини. Це перешкоджає саморозвитку інфляційних процесів і стримує їхню інтенсивність. Водночас отримання зростання цін на товари і заробітної плати визначає динаміку доходів населення, що сприяє обмеженню платоспроможного попиту. Тому політика доходів часто використовується в поєднанні з напрямами дефляційиої політики.

У практиці розвинених країн використовуються різні варіанти політики доходів, екстремальним з яких с прямий контроль за рівнем цін і заробітної плати шляхом їх «заморожування». Досвід використання цього методу в деяких європейських країнах виявляє його незначну ефективність. Так, фіксація цін викликає дефіцит товарів і веде до виникнення прихованих форм інфляції, а подальше скасування обмежень на їх підвищення обумовлює прискорення вростання цін. Крім того, при проведенні політики доходів легше контролювати не ціни, а заробітну плату, оскільки в цьому зацікавлені керівники підприємств. Тому, як правило, більш успішними заходами політики доходів є зниження темпів зростання заробітної плати, а не регулювання цін. При цьому потрібно враховувати, що адміністративне обмеження зростання цін поглиблює не лише виробничі, а й фінансові диспропорції. Це викликає необхідність збільшення субсидіювання виробництва, що в кінцевому підсумку веде до зростання дефіциту державного бюджету.

Адміністративне стримування цін як інструменту антиінфляційної політики може застосовуватися в умовах перехідного періоду, але лише як тимчасовий елемент для подолання спекулятивних і стихійних процесів. У довгостроковому часовому інтервалі такий напрям антиінфляційної політики неефективний, оскільки прямий державний контроль над цінами блокує ринковий механізм, порушує систему зв'язків між виробниками і споживачами, стримує процеси подолання диспропорцій, що в кінцевому підсумку створює умови для подальшого зростання цін. Тому в сучасних умовах перевага віддасться більш ефективним формам контролю: обмеженню рівня цін тільки в певних розмірах; укладанню угод про цінову політику з галузями: встановленню темпів підвищення заробітної плати при укладанні колективних угод; обмеженню зарплати за допомогою податків. Останній шлях передбачає введення диференційованих ставок податку на прибуток залежно від темпів зростання цін на вироблену продукцію і заробітної плати.

Для проведення політики доходів держава може створювати спеціальні тимчасові органи або використовувати традиційні структури, наприклад Міністерство фінансів України. Уважається, що найбільшу результативність політика доходів приносить тоді, коли в регулюючих органах беруть участь представники трьох зацікавлених сторін: держави, підприємств і профспілок.

Висновки

Таким чином, можна зробити висновок, що серед заходів антиінфляційної політики основне місце посідають методи не стільки боротьби з інфляцією, скільки пристосування до неї. До них, зокрема, належить адаптаційна політика, яка реалізується, в першу чергу, за рахунок індексації доходів. Спричинене інфляцією підвищення цін неминуче веде до зниження доходів населення, особливо тих його верств, які не можуть захиститися від знецінення грошей. У зв'язку з цим виникає необхідність захисту інтересів населення через повну або часткову індексацію доходів шляхом підвищення заробітної плати працівників бюджетних установ, пенсій, грошових виплат і вкладів населення з урахуванням зростання цін. Така індексація може бути проведена як одноразово - при окремому підвищенні регульованих і фіксованих цін на споживчі товари і послуги, так і періодично - при безперервному їх зростанні. Періодичність індексації грошових доходів населення залежить від інфляційного порогу, який у розвинених країнах визначається урядом за погодженням з профспілками. Така індексація не усуває інфляцію, а лише пом'якшує 'її негативний вплив, але вона сама може перетворитися у потужний інфляційний фактор, якщо здійснюється в умовах бюджетного дефіциту, який фінансується за рахунок грошової емісії.

Адаптаційна політика спрямована також на гасіння інфляційних очікувань, тобто на подолання страху суб'єктів економічної системи щодо безперервного подорожчання товарів і знецінення заощаджень. Стикаючись із постійним зростанням цін і намагаючись хоча б зберегти свій життєвий рівень, населення зменшує свої заощадження і збільшує поточний попит. Підвищення останнього викликає чергове зростання цін. яке посилює адаптивні інфляційні очікування. Таким чином утворюється надзвичайно небезпечний для економіки механізм інфляції, який важко зупинити.

У таких умовах населення чекає від держави не стільки компенсації знецінених доходів, скільки приборкання самої інфляції. Світовий досвід доводить, що проблема гасіння адаптаційних очікувань скоріше долається в умовах постійного розвитку і зміцнення механізму ринкової системи та довіри населення країни до уряду, який веде непохитну боротьбу з інфляцією.

Отже, проведення антиінфляційної політики залежить від співвідношення багатьох економічних процесів і ступеня їхньої активності. Тому найбільша ефективність її застосування може бути досягнута лише за умов комплексного використання розглянутих шляхів боротьби з інфляцією.

Література