Основи неоінституціоналізму

Размещено на http://www.allbest.ru/

14

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

Третє покоління інституціонального напрямку, яке сформувалося у- 80-і -- на початку 90-х рр., відрізняється, насамперед, зміною методологічних основ своїх концепцій. Вони сягають корінням не стільки до традицій історичної школи, скільки до неокласичного аналізу поведінкових аспектів економічної діяльності. У центрі їхньої уваги опиняється поведінка господарюючих суб'єктів. Але На відміну від неокласичного підходу у ролі таких суб'єктів виступають не ізольовані Робінзони або групи, які розглядаються як самостійні одиниці (наприклад, фірми), а індивіди, що діють у межах соціальних і економічних інститутів. Застосовуючи традиційні методи та інструменти мікроекономічного аналізу, неоінституціона-лісти з'ясовують специфіку прийняття рішень в умовах інститу-Ціональних обмежень, які стають предметом їх особливої уваги. Будучи членами соціальних груп, індивіди опиняються у певному ійституціональному середовищі, яке характеризується високими трансакційними витратами, густою мережею контрактних взаємин, специфікацією прав власності, недосконалістю інформації.

У таких умовах поведінка господарюючого суб'єкта не може розглядатися як абсолютно раціональна. Ухвалення раціонального рішення вимагає істотних витрат: потрібно мати певні знання, вміння їх правильно застосувати і передбачати найближчі та віддалені наслідки. Прагнучи заощаджувати на витратах, раціональний суб'єкт буде прагнути скоротити свої інтелектуальні зусилля і за інших рівних умов буде вибирати не найбільш оптимальні рішення, а ті, котрі вимагають від нього меншої інтелектуальної напруги. Тому його раціональність буде обмежено обсягом і якістю наявної в нього інформації.

Неповнота інформації обумовлює ще одну особливість поведінки суб'єкта, який знаходиться в інституціональному полі -- схильність до порушення умов контракту, якщо це обіцяє максимізацію вигоди. Можуть поставлятися товари і послуги гіршої якості, порушуватися терміни постачань, надаватися помилкові відомості й т.п. Такий тип поведінки, названий опортуністичним, не передбачався в неокласичній моделі раціонально господарюючого суб'єкта, який володіє всією повнотою інформації, але більш відповідав реальним господарським ситуаціям.

Зрозуміти, як функціонує економічний механізм у дійсності, а не в головах і академічних лекціях економістів, можна лише з огляду на всю складність інституціональної структури, у рамках якої взаємодіють господарюючі суб'єкти. їх взаємодія відбувається не в ідеальному середовищі, а в рамках певних правових, організаційних і соціальних обмежень, подолання яких вимагає значних зусиль і витрат. Врахування цих витрат є необхідною умовою аналізу економічної поведінки, бо дає уявлення про витрати користування ринковим механізмом у процесі вироблення і реалізації рішень.

Такі витрати отримали назву трансакційних і початок їх дослідження було покладено працями американського економіста Роберта Коуза.

1. Теорія прав власності Роберта Коуза та Артура Алчіана

Роберт Коуз (нар. 1910), який став у 1991 році лауреатом Нобелівської премії. Заключення товарних угод вимагає витрат часу і ресурсів на пошук та обробку інформації про товари і послуги, про їх ціни; на проведення переговорів, улагоджування конфліктів (арбітраж, судові витрати); на подолання наслідків опортуністичної поведінки. Подібного роду витрати мають місце і поза ринковою сферою, у рамках ієрархічних організацій, де взаємини учасників становлять різновиди трансакцій.

Наслідком ускладнення і диверсифікованості системи економічних відносин, яка становить густу мережу формальних і неформальних зв'язків, стає зростання трансакційних витрат, що у свою чергу призводить до істотних зрушень у структурі національного продукту. Зниження трансакційних витрат стає таким чином важливим фактором підвищення ефективності виробництва. Шлях до зниження вбачався неоінституціоналістами у частковій заміні ринкової регуляції ієрархічною. «Діяльність ринку, -- пише Р. Коуз, -- передбачає деякі витрати і, формуючи організації та надаючи деякому авторитету («підприємцю») право розпоряджатися ресурсами, можна скоротити частково ці ринкові витрати». Однак цілком замінити ринкову координацію управлінською не видається можливим, оскільки остання також пов'язана із зростанням трансакційних витрат. Ієрархічна структура буде розширюватися доти, доки витрати на організацію однієї додаткової трансакції всередині її не зрівняються з витратами на здійснення тієї ж трансакції через обмін на відкритому ринку. Проблема таким чином полягає у знаходженні оптимального поєднання методів ринкової та управлінської координації, що повинно призвести до мінімізації трансакційних витрат.

Для досягнення такого поєднання необхідно мати чітко визначені «правила гри», яких строго дотримуються і що встановлюють норми та права доступу до обмежених ресурсів. Роль таких правил досліджується в неоінституціональній теорії прав власності, розробка якої пов'язана з іменами Роберта Коуза та Артура Алчіана (нар. 1914).

Права власності трактуються як сукупність закріплених законами, розпорядженнями, традиціями, моральними і релігійними установками, відносин між людьми щодо володіння, розпорядження і використання рідкісних благ. Ці відносини становлять, насамперед, права, тобто повноваження, які визначають доступ до даних благ одних осіб і виключення доступу інших. Набір таких повноважень розглядається як «пучок прав», основними елементами якого є: 1) право володіння, тобто виключення доступу до блага інших суб'єктів; 2) право використання, тобто застосування для себе корисних властивостей блага; 3) право розпорядження, тобто рішення, хто і як буде користуватися благом; 4) право на отримання доходу; 5) право суверена, тобто можливості відчуження, зміни, знищення блага; 6) право на безпеку, тобто захист від вилучення і шкоди зі сторони зовнішніх факторів; 7) право на передачу повноважень; 8) право на відновлення порушених повноважень.

Володіння всім «пучком прав» забезпечує повну власність. У той же час «пучок» може розщеплюватися таким чином, що частина прав буде належати одним, інша частина -- іншим, чим визначається різноманіття форм власності.

Важливою умовою ефективної реалізації прав власності є їх «специфікація», тобто чітке визначення і забезпечення надійного захисту. Якщо власник точно знає свої повноваження і впевнений у реальності їх застосування, він має можливість прийняти найбільш ефективне в даних умовах рішення. І навпаки, якщо права власності розмиті та погано захищені, це ускладнює пошуки найбільш раціонального вибору.

Специфікація прав власності здійснюється в процесі їх купівлі та продажу. Обмін є, по суті, обміном «пучками прав власності». Ті, хто вище цінує можливості, надані правами, які здобуваються, готовий платити за них більшу ціну. Таким чином, права будуть придбані й скомбіновані так, щоб дозволена ними діяльність приносила найбільший ефект. Чим більш чітко визначені права власності, тим жорсткіша необхідність для господарюючого суб'єкта враховувати ті вигоди або збиток, які використання цих прав приносить іншим. Тому в процесі обміну права власності будуть зосереджені в тих, для кого вони є найбільшою цінністю. Таким чином забезпечується найбільш ефективний розподіл ресурсів, оскільки в процесі обміну вони переміщаються від осіб, які менше їх цінують, до тих, хто цінує їх більше. Однак таке переміщення буде відбуватися тільки в тому випадку, якщо витрати необхідних для цього трансакцій будуть меншими, ніж збільшена в результаті переміщення вигода. Це значить, що ефективність виробництва і його структури буде залежати від величини трансакційних витрат, які необхідно враховувати під час оцінки економічних результатів діяльності фірми. Якщо вони великі, то ефективність буде значною мірою залежати від розподілу прав власності, а якщо малі -- поділ прав власності не буде мати істотного значення. Цей взаємозв'язок, що найбільш чітко проявився в ситуаціях, які породжують «зовнішні ефекти» (екстерналії), отримав відображення в так званій «теоремі Коуза», суть якої було викладено ним у статті «Проблема соціальних витрат» (1960).

Деякі види діяльності можуть мати наслідки, -- позитивні або негативні, -- не тільки для безпосередніх учасників, але і для осіб, які прямої участі в цій діяльності не приймають. Викиди в атмосферу відходів доменного виробництва завдають шкоди не тільки здоров'ю працівників даного підприємства і природному середовищу навколо нього, але і всім, хто проживає в даній місцевості (негативний зовнішній ефект). Сприятливі наслідки підвищення рівня освіти відчувають не лише ті, хто ЇЇ здобуває, але і суспільство в цілому у вигляді скорочення безробіття, зниження злочинності і т.п. (позитивні зовнішні ефекти).

Наявність зовнішніх ефектів призводить до розбіжності між приватними і соціальними витратами. Негативні зовнішні ефекти занижують приватні витрати, що виявляються меншими за соціальні. Позитивні зовнішні ефекти, навпаки, перекладають частину суспільних витрат на приватних осіб. Проблема інтерналізації зовнішніх ефектів, тобто перетворення соціальних витрат у внутрішні витрати фірм, по-різному вирішувалася представниками різних економічних шкіл. Кейнсіанець А.С. Пігу, який досліджував цю проблему, вважав, що ринковий механізм неспроможний вирішувати подібні задачі, і тому необхідне державне регулювання у вигляді штрафів і податків з тих, хто продукує негативні зовнішні ефекти («податок Пігу»), і субсидій виробникам благ з позитивними зовнішніми ефектами.

Р. Коуз бачить вирішення проблеми по-іншому. Він вважає, що якщо права власності чітко визначені, а трансакційні витрати мінімальні, то ринковий механізм сам, без втручання держави, здатний врахувати зовнішні ефекти, зрівнюючи приватні та соціальні витрати. Коуз ілюструє це на прикладі взаємин фермера, який вирощує пшеницю, і власника скотарського ранчо. Корови хазяїна ранчо можуть заходити на поля фермера і завдавати шкоди його посівам. Якщо скотар не несе за це відповідальності, його особисті витрати будуть меншими за соціальні, що може призвести до неефективного розподілу ресурсів: з'являється зацікавленість у збільшенні поголів'я худоби, що призведе до скорочення збору пшениці через неминучі втрати. Вихід можна знайти завдяки накладанню штрафу на власника ранчо, що призведе до підвищення його особистих витрат до рівня соціальних і перешкодить неефективному використанню ресурсів. Але Коуз вважає, що проблему можна вирішити шляхом прямої угоди між фермером і скотарем.

Припустимо, оптимальний розподіл ресурсів, за якого обоє учасників угоди отримають максимум достатку, досягатиметься, якщо хазяїн ранчо вирощуватиме 10 корів, а фермер збиратиме 10 центнерів зерна. Якщо скотар вирішить завести ще одну корову, що принесе йому 50 доларів доходу, це перевищить можливості його пасовища і нанесе шкоду полям фермера, унаслідок чого він втратить 1 центнер зерна, який приніс би йому 60 доларів чистого доходу.

У випадку, якщо згідно з укладеним договором фермер має право на компенсацію у розмірі завданих збитків, хазяїн ранчо повинен буде заплатити йому 60 доларів, у той час як дохід від додаткової корови складе всього 50 доларів. Такий варіант явно невигідний, і структура розподілу залишиться незмінною.

Але й у тому випадку, коли скотар не зобов'язаний відшкодовувати фермеру його втрати, останній може запропонувати «викуп» за відмову від вирощування додаткової корови в розмірі суми, що знаходиться між 50 доларами (прибуток від одинадцятої корови) і 60 доларами (дохід від десятого центнера). Така комбінація буде вигідна обом, і структура виробництва залишиться оптимальною.

Отже, незалежно від того, як розподілено права власності, використання ресурсів буде прагнути до оптимуму шляхом підписання угод про концентрацію прав у того, хто їх більше цінує. Необхідно тільки, щоб, по-перше, права були чітко визначені та їх строго дотримувалися, а по-друге, щоб витрати і зусилля на заключення угод (трансакційні витрати) не перевищували зиску від отриманих результатів. Тому, зокрема, як вважає Коуз, державне регулювання цих процесів найчастіше виявляється менш ефективним, ніж прямі угоди: занадто високими можуть виявитися трансакційні витрати такого регулювання.

Ці висновки і було сформульовано у вигляді знаменитої «теореми Коуза», яка звучить так «якщо права власності чітко визначені й трансакційні витрати дорівнюють нулю, то розміщення ресурсів буде залишатися незмінним і ефективним незалежно від зміну розподілі прав власності». Якби подібних ідеальних умов дотримувалися, то ніяких екстерналій не було б і не було б підстав говорити про «провали ринку» та необхідності державного втручання. Лихо, .однак, у тому, що економіки з нульовими трансакційними витратами та ідеально специфікованими правами власності просто не існує. Реальне життя складніше і суперечливіше, і «теорема» може служити лише моделлю, порівняння з якою дозволяє оцінити реальні економічні ситуації. Сам Р. Коуз це розумів і тому вважав за необхідне в економічних дослідженнях вийти за межі абстрактного моделювання, яке він називав «економікою класної дошки».

У рамках неоінституціональної методології склався ще один напрямок, представники якого досліджували процеси, що відбуваються "в офері публічних відносин, який отримав назву теорії суспільного вибору. У ній мікроекономічні принципи раціональної поведінки на основі зіставлення граничних витрат і граничних вигод застосовувалися для обгрунтування правил прийняття рішень у сфері державної політики і під час виробництва суспільних благ.

2. Твердження Джеймса Бьюкенена

інституціональний бьюкенен гуннар

Найбільш повне обгрунтування цей підхід отримав у роботах Нобелівського лауреата 1986 року американського економіста Джеймса Бьюкенена (нар. 1919) «Обчислення згоди» (1962), «Границі свободи» (1975). Вихідним твердженням його концепції стало твердження, що сфера громадського життя є такою ж ареною мінових відносин, як і ринок товарів та послуг. На звичайному ринку яблука обмінюються на апельсини, а в політиці люди погоджуються платити податки або віддають свої голоси на виборах в обмін на необхідні їм послуги суспільних і державних служб або на обіцянки. Як на кожному ринку, учасники обміну прагнуть максимізувати свою вигоду. Але особливість суспільного сектора в тому, що тут особисті інтереси реалізуються за допомогою суспільних інститутів. Колективно прийняті рішення залежать від економічних оцінок голосуючими своїх витрат і зиску в зв'язку із їх реалізацією. При цьому багато що буде залежати від способу прийняття рішень.

Якщо виборці безпосередньо голосують за який-небудь проект (метод прямої демократії), то результат буде відображати співвідношення витрат і зиску для різних груп учасників голосування. Так, проект будівництва нової школи за рахунок коштів місцевого бюджету буде прийнято, якщо більшість голосуючих будуть репрезентувати молоді родини, які мають дітей. Якщо ж більшість --- люди похилого віку, то перевагу, швидше за все, буде віддано будівництву лікарні.

Але більшість рішень у суспільному секторі приймається методом представницької демократії. І в цьому випадку спонукальними мотивами виступають приватні інтереси депутатів, державних чиновників, функціонерів громадських організацій. Бажання бути переобраним на новий термін змушує їх діяти в інтересах тих осіб та груп, які найбільшою мірою будуть цьому сприяти. У зв'язку з цим формуються і реалізуються спеціальні технології впливу на прийняті методом представницької демократії рішення: лобізм, обмін голосами (логролінг), ухвалення рішення в пакеті з іншими. Наслідками політики такого роду стає зростання кількості бюрократичного апарату та його впливу, прагнення отримувати політичну ренту, тобто доходи за рахунок здійснення політичного процесу.

Дослідження представників теорії суспільного вибору приводять їх до висновку про те, що посилення ролі та функцій інститутів державної влади найчастіше входить у суперечність з інтересами суспільства і принципами економічної ефективності. У цьому проявляється «фіаско» уряду, політика якого не може забезпечити ефективний розподіл і використання суспільних ресурсів. Тому звертатися до допомоги держави в боротьбі із «провалами» ринку слід дуже обережно, щоб лікування хвороби не виявилося не безпечнішим за саму хворобу.

3. Представник Шведської школи - Гуннар Мюрдаль

У розробку інституціональної концепції вагомий внесок було зроблено завдяки дослідженням представника Шведської (Стокгольмської) школи Гуннара Мюрдаля (1898-1987), Нобелівського лауреата 1974 р. Найбільш відомі з його численних праць -- «Грошова рівновага», «Світова економіка» (1956), «Азіатська драма: дослідження бідності народів» (1968).

Як учень К. Вікселля, Мюрдаль продовжує традиції Стокгольмської школи, досліджуючи проблеми грошей і ціноутворення. Але моделі грошової економіки Вікселля він намагається надати більшого динамізму, показавши, що рівновага досягається не за умови стабільного рівня цін, а під час його рівномірної зміни. Але на процеси, які відбуваються в економіці, великий вплив мають інституціональні фактори: монополії, держава, прогнозування та планування.

В остаточному підсумку рівновага встановлюється як результат взаємодії економічних, соціальних, політичних, духовних та інших факторів. Цей стан характеризується ним як «економічна інтеграція». Під цим терміном Мюрдаль розуміє створення гармонійного, високорозвиненого господарства, раціонально організованого і свідомо регульованого, у якому реалізовано ідеал рівності можливостей. У країнах, які досягли високого рівня інтеграції, реальна економіка не функціонує винятково на принципах саморегуляцій; ринки і механізм цін регулюються й обумовлюються діями суспільства та зацікавлених груп. Використовуючи різні інституційні форми регулювання цін і доходів шляхом заключення договорів, організовані групи визначають умови функціонування ринку. Держава ж здійснює верховний нагляд над «все зростаючою множиною органів добровільного та колективного примирення суперечливих інтересів».

Але якщо в економічно розвинених країнах «національна інтеграція» досягла досить високого рівня, то в масштабі світового господарства ситуація менш оптимістична. «У різко дезінтегрованому світі, в якому ми живемо, -- пише Мюрдаль, -- очевидно, відсутня інституціональна рівновага, яка протидіє такому вирішенню міжнародних питань, що задовольнила б прагнення народів до економічного прогресу, рівності та безпеки».

Процес дезінтеграцї обумовлений колосальним розривом у рівнях розвитку між економічно розвиненими і відсталими країнами, подоланню якого не сприяють ні малоефективні заходи «допомоги», що здійснюються багатими країнами, ні збереження архаїчних інститутів, поглядів і традицій у суспільному житті бідних країн.

Тільки радикальні інституціональні зміни, які здійснюються поряд з техніко-економічною модернізацією, можуть, на думку Мюрдаля, змінити ситуацію на краще і сприяти руху до більш гармонійного світового порядку.

В цілому, концепції неоінституціоналізму внесли вагомий вклад у розвиток економічної науки. Йому вдалося істотно просунутися шляхом синтезу не тільки економічної науки та інших соціальних наук -- історії, психології, соціології, -- але і поєднання еволюційного і функціонального підходів власне у економічних дослідженнях. Це відкривало нові можливості в пізнанні економічної реальності, дозволяючи представляти її більш об'ємно і багатогранно.

Висновок

Наявність зовнішніх ефектів призводить до розбіжності між приватними і соціальними витратами. Негативні зовнішні ефекти занижують приватні витрати, що виявляються меншими за соціальні. Позитивні зовнішні ефекти, навпаки, перекладають частину суспільних витрат на приватних осіб. Проблема інтерналізації зовнішніх ефектів, тобто перетворення соціальних витрат у внутрішні витрати фірм, по-різному вирішувались представники різних економічних шкіл.

Р. Коуз має власну точку зору на вирішення цієї проблеми. Він вважає, що якщо права власності чітко визначені, а трансакційні витрати мінімальні, то ринковий механізм сам, без втручання держави, здатний врахувати зовнішні ефекти, зрівнюючи приватні та соціальні витрати. Коуз ілюструє це на прикладі взаємин фермера, який вирощує пшеницю, і власника скотарського ранчо, корови якого можуть заходити на поля фермера і завдавати шкоди його посівам. Якщо скотар не несе за це відповідальності, його особисті витрати будуть меншими за соціальні, що може призвести до неефективного розподілу ресурсів: з'являється зацікавленість у збільшені поголів'я худоби, що призведе до скорочення збору пшениці у фермера через неминучі втрати. Коуз вважає, що проблему можна вирішити шляхом прямої угоди між фермером і скотарем.

Ці висновки і було сформульовано у вигляді «Теореми Коуза», яка звучить так «якщо права власності чітко визначені й трансакційні витрати дорівнюють нулю, то розміщення ресурсів буде залишатися незмінним і ефективним незалежно від змін у розподілі прав власності».

У рамках неоінституціональної методології склалося ще один напрямок, представники якого досліджували процеси, що відбуваються в сфері публічних відносин. який отримав назву: теорії суспільного вибору. У ній мікроекономічні принципи раціональної поведінки на основі зіставлення граничних витрат і граничних вигод застосовувалися для обгрунтування правил прийняття рішень у сфері державної політики і під час виробництва суспільних благ.

Найбільш повне обгрунтування цей підхід отримав у роботах Джеймса Бьюкенена: «обчислення згоди», «границі свободи». Вихідним твердженням його концепції стало твердження, що сфера громадського життя є такою ж ареною мінових відносин, як і ринок товарів і послуг.

Також у розробку інституціональної концепції вагомий внесок було зроблено представниками шведської школи Гуннара Мюрдаля. Найбільш відомі з цого численних праць - «Грушова рівновага», «Світова економіка» (1956 рік), «Азіатська драма: дослідження бідності народів» (1968 рік).

Список використаної літератури

інституціональний теорія бьюкенен гуннар

1. Лісовицький В.М. «Історія економічних вчень» Київ-2004

2. Леоненко П., Юхименко П. « Історія Економічних вчень»

3. Поплавський Ж. « Історія економічних вчень»

Размещено на Allbest.ru