Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Сутність, причини, наслідки трудової міграції

1.1 Причини міжнародної міграції трудових ресурсів

Залежно від мети, переміщення людей у міжнаціональному територіальному просторі можна назвати міжнародною міграцією населення, трудовою міграцією, навчальною міграцією, оздоровчою міграцією, міжнародним туризмом, а також транзитними, службовими та приватними переміщеннями.

Явище міжнародної міграції населення досить давнє і залишило помітний слід у розвитку людства. Більша частина населення деяких країн (США, Канада, Австралія) складається з нащадків колишніх емігрантів. Поняття «міжнародна міграція населення» відрізняється від інших понять тим, що його вживають у разі зміни постійного місця проживання за такими первісними мотивами: соціальними, політичними, національними, сімейними, релігійними, особистими. Поняття «міжнародний туризм», «транзитне, службове та приватне переміщення» відрізняються зміною місця знаходження громадян будь-якої країни з відповідною метою.

Відмінність понять «міграція населення» і «трудова міграція» також полягає в основній меті. Якщо міграція населення - це переміщення людей (сімей) у міжнародному територіальному просторі з метою пошуку нового місця постійного проживання, то міграція трудових ресурсів - це переміщення людей у міжнародному територіальному просторі з метою пошуку місця роботи без зміни місця постійного проживання. Міжнародну трудову міграцію можна також розглядати як форму міжнародних економічних відносин, яка полягає в переливанні трудових ресурсів з одних країн в інші і виражає процес перерозподілу трудових ресурсів між ланками світового господарства.

Щоправда, досить часто обидва ці процеси збігаються, оскільки обидві основні цілі накладаються. Отже, відмінність між ними досить умовна.

Пояснюється це тим, що, якими б не були первісні мотиви міграцій, останні є явищем передусім економічним, зумовленим пошуком нового робочого місця. До того ж зауважимо, що в складі мігрантів, які змінюють місце проживання (стаціонарна міграція), 75 - 90% населення перебуває в працездатному віці, тобто трудовий мотив у них є дещо завуальованим. Отже, міграція населення має також трудовий характер і є фактором формування пропозиції робочої сили на міжнародному, національному та регіональних ринках праці.

Основні причини виникнення та існування міжнародної трудової міграції:

а) з боку країн-донорів:

велика густота населення, що може пояснюватись, зокрема,

демографічним бумом в деяких країнах (наприклад, в Індії, Китаї, Нігерії); масове безробіття, зумовлене науково-технічним прогресом (є фактором створення техніки, що потребує менше обслуговуючого персоналу), закриттям добувних галузей внаслідок вичерпності природних ресурсів, недостатньо виваженою соціальною політикою деяких держав, змінами в потребах тієї чи іншої продукції, на якій спеціалізується країна. Найбільші проблеми з безробіттям виникають у густонаселених регіонах світу і в малорозвинених країнах, що нерідко збігається. Густонаселеними вважаються в основному Південна і Південно-Східна Азія, Північна і Центральна Африка, північна частина Латинської Америки. Водночас у деяких розвинених країнах настає насиченість економіки «білими комірцями», а тому вони стають безробітними; низький життєвий рівень і порівняно низька заробітна плата. Водночас у розвинених країнах залишається все менше бажаючих виконувати важку малокваліфіковану «чорну роботу», а тому з'являються вільні місця для її виконання;

виробнича необхідність (для спеціалістів, які працюють у країнах, що розвиваються);

б) з боку країн-реципієнтів:

потреба в додатковій висококваліфікованій робочій силі. У деяких розвинених країнах збільшується потреба в освічених висококваліфікованих працівниках, які можуть працювати, наприклад, із складною електронною технікою. При цьому відповідно збільшується кількість людей, потреба в професії яких спадає; потреба в додатковій дешевій (для малокваліфікованої роботи) і мобільній робочій силі, зокрема, завдяки розвитку сфери послуг, що сприяє створенню додаткових робочих місць;

порівняно висока заробітна плата.

Серед факторів, що сприяють розвитку міграційних процесів, найбільш суттєвими є:

- висока швидкість розповсюдження інформації;

- швидкий розвиток міжнародних пасажирських сполучень;

- розвиток засобів комунікації.

Міжнародна трудова міграція відрізняється від міжнародної міграції населення не лише метою, як вже зазначалося, а й тим, що має, як правило, тимчасовий характер і називається зворотною міграцією. Зворотна міжнародна трудова міграція за періодичністю переміщень має п'ять видів: довгострокова (тривалість кілька років); короткострокова (тривалість від трьох місяців до одного року); сезонна (тривалість до трьох місяців); вахтова (тривалість до одного місяця); маятникова (щоденна).

За рівнем кваліфікації міжнародну трудову міграцію ділять на міграцію кваліфікованих працівників, серед яких виокремлюється процес «відпливу умів», і міграцію некваліфікованої робочої сили.

Залежно від мотивів чи бажання міграцію населення поділяють на добровільну і примусову (наприклад, міграція біженців у зв'язку з техногенними катастрофами).

За ступенем легальності виокремлюють легальну та нелегальну трудову міграцію.

Нелегальна міжнародна трудова міграція формується під впливом комплексу причин. Серед нихнайпоширенішими є такі: відсутність чіткої імміграційної політики або адміністративної інфраструктури її реалізації; юридична неграмотність мігрантів, що не дозволяє діяти згідно з існуючим міграційним законодавством; складний або суперечливий характер процедури легалізації; попередні таємні домовленості між потенційними мігрантами та їхніми наймачами. Наявність нелегальних іммігрантів зумовлює існування комплексу економічних і особливо соціальних проблем у країні-реципієнті, які рано чи пізно потребуватимуть свого розв'язання засобами збалансованої імміграційної політики.

Міграційні процеси відбуваються в усьому світі й мають багатовекторну спрямованість, але на світовому ринку трудових ресурсів склалися чітко визначені центри, куди в основному стікаються трудові ресурси.

Міжнародна трудова міграція має як позитивні, так і негативні соціально-економічні наслідки. Насамперед, виграють здебільшого самі мігранти, оскільки вони, як правило, направляються в інші країни з метою поліпшення свого становища. Виграють від міграції підприємці, що наймають мігрантів нароботу, оскільки їхні вимоги щодо заробітної плати нижчі, крім того, відсутній профспілковий захист іммігрантів тощо.

Міжнародна трудова міграція дає змогу країні - імпортеру трудових ресурсів економити кошти на підготовці спеціалістів, знижувати витрати на виробництво за рахунок використання дешевої робочої сили, як правило молодої. Країна - експортер трудових ресурсів виграє від трудової міграції, оскільки: експорт трудових ресурсів, як і всякий інший експорт, приносить країні певний зиск (у цьому разі це валютні перекази емігрантів своїм сім'ям). Переказані грошові суми, як правило, в банках країни-експортера обмінюються на національну валюту, отже, іноземна валюта залишається в цих банках. Деякі країни від експорту трудових ресурсів отримують майже такі самі за величиною доходи, як і доходи від інших видів експорту, а іноді й більші. До таких країн належать: Йорданія, Пакистан, Єгипет, Індія, Португалія, Туреччина; ослаблюється проблема безробіття; ротація, тобто повернення на батьківщину одних і еміграція інших громадян, сприяє (з часом) зростаннюкваліфікації й досвіду місцевих спеціалістів.

Виграє від міжнародної трудової міграції все світове господарство, оскільки переливання трудових ресурсів поліпшує їхнє використання, що, в свою чергу, сприяє зростанню світового сукупного продукту.

До негативних наслідків міжнародної трудової міграції для країн - імпортерів трудових ресурсів відносять:

- виникнення додаткових проблем, пов'язаних із соціальним захистом іммігрантів;

- поглиблення проблеми пошуку місця роботи для місцевого населення країни - імпортера трудових ресурсів;

- відплив національної валюти за кордон у вигляді переказів;

- втрата висококваліфікованих спеціалістів при репатріації мігрантів, тобто після повернення мігрантів на батьківщину.

Негативні наслідки міжнародної трудової міграції для країн - експортерів трудових ресурсів:

- втрата класних спеціалістів (проблема «відпливу умів»);

- додаткові витрати з бюджету на підготовку нових спеціалістів;

- необхідність пошуку шляхів захисту своїх громадян-мігрантів від дискримінації, особливо щодо нелегальних емігрантів, а також від фізичної та іншої небезпеки, що загрожує їм;

- певний програш підприємців країни-експортера, які втрачають до певної міри можливість мати широкий вибір робочої сили, особливо спеціалістів.

Регулювання міжнародних міграційних процесів здійснюється на основі національних міграційних політик. У багатьох розвинених країнах створено чітку систему імміграційного захисту своїх кордонів, яка працює за принципом визначення корисності для держави зовнішніх міграційних потоків, і залучення до країни, в разі потреби, іноземних фахівців і робітників певного професійно-кваліфікаційного спрямування. Як частина національної міграційної політики вона покликана надійно захищати внутрішній ринок праці, а також створювати засади соціально-правового захисту трудящих-емігрантів.

Головною метою державної міграційної політики має бути сприяння забезпеченню безпеки країни, нарощуванню її економічного потенціалу і зростанню добробуту трудящих.

В Україні державна міграційна політика тільки формується. Вона базується на основоположних державних нормативно-правових документах і міжнародних правових актах, таких як Закони України «Про громадянство України», «Про правовий статус іноземців», «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України», «Про біженців», «Про зайнятість населення», «Про підприємництво», «Про адміністративні правопорушення»; «Про ратифікацію Угоди про співробітництво в галузі трудової міграції та соціального захисту трудящих-мігрантів»; Постанова Кабінету Міністрів України «Про правила в'їзду іноземців в Україну, їх виїзду з України і транзитного проїзду через її територію»; Угода між урядом Росії і України про співробітництво прикордонних областей, двосторонні угоди про трудову діяльність і соціальний захист громадян, які працюють за межами своєї країни; Міжнародна Конвенція ООН про захист прав трудящих-мігрантів і членів їхніх сімей.

Розрізняють міжнародне адміністративно-правове та економічне регулювання міграційних процесів.

Адміністративно-правове регулювання міжнародної трудової міграції передбачає:

- встановлення правових норм, які згладжують спірні моменти даного процесу;

- встановлення міграційних квот;

- встановлення меж можливостей мігрування (наприклад, кримінальних норм).

- Економічне регулювання міжнародних міграційних процесів передбачає:

- установлення митних внесків чи бар'єрів;

- установлення відповідних візових ставок;

- регулювання заробітної плати мігрантів;

- запровадження різних штрафних ставок.

Розрізняють одно-, дво- і багатостороннє міжнародне регулювання. Одностороннє міжнародне регулювання - це державне регулювання міграційних процесів виходячи з власних інтересів і без обов'язкового узгодження з іншими державами. Двостороннє регулювання - це регулюванняміграційних процесів на основі двосторонніх міждержавних угод. Філіппіни, наприклад, мають двосторонні угоди з питань міграції з 25-ма країнами. У цьому разі це одна з найефективніших формрегулювання. Багатостороннє регулювання міжнародними міграційними процесами - це регулювання, що базується на підписанні міжнародних угод, конвенцій на загальносвітовому рівні, а також на домовленостях, які приймаються в межах окремих інтеграційних угруповань.

Авторитетною міжнародною організацією, яка займається проблемами міграції населення, є Міжнародна організація з питань міграції. МОМ було створено в 1951 р. як Міжурядовий комітет з питань європейської міграції, а потім перейменовано в 1980 р. у Міжурядовий комітет з питань міграції, а в 1987 р. - на Міжнародну організацію з питань міграції.

Метою МОМ є забезпечення в усьому світі впорядкованої міграції осіб, які потребують міжнародних міграційних послуг. Для досягнення зазначеної мети перед МОМ поставлено такі завдання:

- управління впорядкованою і плановою міграцією громадян з урахуванням специфічних потреб країн еміграції та імміграції;

- переміщення кваліфікованих людських ресурсів, спрямоване на економічний, соціальний і культурний розвиток країн-реципієнтів;

- організація міграції біженців, переміщених осіб та інших осіб, змушених залишити свою батьківщину;

- здійснення ролі міжнародного форуму, на якому держави-учасниці та інші партнери обговорюють нагромаджений досвід, обмінюються поглядами, розроблюють заходи і сприяють співробітництву і координації зусиль у галузі міграції. Визнаючи фундаментальний принцип свободи переміщення осіб і необхідності тісного співробітництва держав з метою забезпечення впорядкованості світових міграційних потоків, МОМ надає послуги в галузі міграції за запитами зацікавлених держав.

1.2 Економічні ефекти міжнародної міграції робочої сили

Світовий досвід свідчить, що трудова міграція забезпечує безсумнівні переваги як країнам, що приймають робочу силу, так і тим, що її поставляють. Але вона здатна породити і гострі соціально-економічні проблеми.

На праці іммігрантів тримаються цілі галузі промисловості: у Франції ј зайнятих у будівництві і 1/3 в автомобілебудуванні - іммігранти, у Бельгії половина всіх гірників - іммігранти, у Швейцарії 40% будівельників - іммігранти). Найбільше активна теоретична розробка проблем міжнародної міграції почалася з кінця 60-х років у рамках моделей економічного росту. Їхня основна ідея полягає в тім, що міжнародне переміщення робочої сили, як одного з факторів виробництва, робить на темпи економічного росту, її причиною є розходження в оплаті праці між країнами. Прихильники неокласичного підходу, відповідно до якого кожна людина одержує і споживає граничний продукт своєї праці, вважають, що еміграції приводить до росту добробуту приймаючої країни, причому економічний розвиток держави, з якого відбувається еміграція, залишається колишнім чи, у всякому разі, не погіршується.

Сьогодні визнаються і використовуються наступні позитивні наслідки трудової міграції.

Насамперед враховується, що процеси трудової міграції сприяють зм'якшенню умов безробіття, появі для країни-експортера робочої сили додаткового джерела валютного доходу у формі надходжень від емігрантів, а також придбанню ними знань і досвіду. Після повернення додому вони, як правило, поповнюють ряди середнього класу, вкладаючи зароблені кошти у власну справу, створюючи додаткові робітники місця.

До негативних наслідків трудової міграції варто віднести тенденції росту споживання зароблених за кордоном коштів, бажання приховати одержувані доходи, «відплив умів», іноді і зниження кваліфікації працюючих мігрантів і т. п.

Економічні ефекти імміграції найчастіше спрощено описують як негативні, оскільки робітники, що приїжджають з-за кордону, скорочують кількість робочих місць і збільшують безробіття серед корінного населення. Не заперечуючи існування такої проблеми, необхідно, однак відзначити, що іммігранти привносять новий досвід, знання і навички. США, Канада й Австралія - країни, що виникли в результаті імміграції. В інших країнах іммігранти привносять динамізм в економічний розвиток цілих галузей. Прикладом можуть служити китайські промислові робітники в Індонезії і Малайзії, підприємці з Гонконгу в Канаді, індійські і ліванські бізнесмени в Африці, йорданські і палестинські службовці в нафтовидобувних країнах Перської затоки. Більш того, іммігранти в багатьох країнах заповнюють вакансії, на які все рівно немає претендентів серед місцевого населення. Некваліфіковані працівники з Туреччини і Північної Африки складають 60-80% імміграції у ФРН, Францію. На важку роботу охоче наймаються палестинці в Ізраїлі, індонезійці в Малайзії, болівійці в Аргентині. Більш того, деякі галузі виробництва, що дають, у тому числі експортний доход для країн, не вижили б без іммігрантів. У числі прикладів - гірничорудна промисловість ПАР, сільськогосподарські плантації в Домініканській Республіці, Малайзії й Іспанії, каучукова і гумова промисловість Малайзії.

Не можна, зрозуміло, заперечувати і негативні наслідки імміграції, що у розвитих країнах зв'язані, насамперед, зі зниженням, у результаті припливу іммігрантів, реальних зарплат некваліфікованої робочої сили. Наприклад, у США один з кожних чотирьох зайнятих з утворенням менш 12 класів - іммігранти. Іммігранти займають місця в секторах, що виробляють торгові товари, що у противному випадку могли б перейти до місцевих робітників, які у результаті виявляються витиснутими із секторів, що виробляють торгові товари.

Але країни, що приймають робочу силу, одержують при цьому наступні переваги:

- підвищується конкурентоздатність вироблених країною товарів унаслідок зменшення витрат виробництва, зв'язаних з більш низькою ціною іноземної робочої сили;

- іноземні робітники, пред'являючи додатковий попит на товари і послуги, стимулюють ріст виробництва і додаткову зайнятість у країні перебування;

- при імпорті кваліфікованої робочої сили приймаюча країна заощаджує на витратах на утворення і професійну підготовку;

- іноземні робітники часто розглядаються як визначений амортизатор у випадку криз і безробіття. Вони першими можуть бути звільнені;

- іноземні працівники не забезпечуються пенсіями і не враховуються при реалізації різного роду соціальних програм.

ОЕСР затверджує, що іммігранти поліпшують демографічну картину розвитих країн, що страждають старінням. В Франції, Німеччині, Швеції 10% усіх немовлят з'являються в родинах переселенців. У Швейцарії - 24%, а в Люксембурзі - майже 38%. Разом з тим, хоча сповільнюється загальний темп старіння населення країни, на співвідношення народжуваності і смертності корінних жителів ця статистика не впливає ніяким чином.

Не можна не сказати і про деякі негативні моменти, зв'язаних з імпортом робочої сили. До них варто віднести виникнення елементів соціальної напруженості в суспільстві (при занятті тих робочих місць, на які претендують місцеві працівники), міжнаціональна ворожість і ін.

Країни що експортують робочу силу, у свою чергу, також отримують цілий ряд переваг. Основні з них наступні.

1. Експорт робочої сили розглядається як важливе джерело надходження ВКВ у країну.

За даними МВФ, середня норма прибутку при експорті товарів складає 20%, послуг - 50%, а від експорту робочої сили значно вище. Так, що була Югославія в 80-і роки мала надходження від експорту товарів і послуг щорічно близько 10 млрд. дол., фактичний прибуток від цього експорту складав приблизно 2,5 млрд. дол. Від експорту ж робочої сили тільки у виді перекладів країна одержувала 3,5 млрд. дол., а після повернення працівників додому з-за кордону ще стільки ж. У підсумку, фактичні надходження досягали 7 млрд. дол. Експорт робочої сили є фактично головним джерелом валюти для Югославії.

2. Експорт робочої сили означає зменшення тиску надлишкових трудових ресурсів і, відповідно, соціальної напруги в країні.

3. Безкоштовне для країни-експортера навчання робочої сили новим професійним навичкам, знайомство з передовою організацією праці й ін.

У той же час країни-експортери капіталу зіштовхуються і з деякими негативними явищами. Головне - це «витік мозків», відтік кваліфікованих, ініціативних кадрів, настільки необхідних національній економіці [7, 10].

Отже, процеси трудової міграції діють і з позитивної і з негативної сторони як на країни-експортери робочої сили, так і на країни-імпортери.

Для нейтралізації негативних наслідків і посилення позитивного ефекту, одержуваного країною в результаті трудової міграції, використовують засоби державної політики. Прорахунки у виборі орієнтирів міграційної політики викликають небажану реакцію у виді росту нелегальної міграції і наступної соціальної активності мігрантів, що повертаються.

1.3 Показники трудової міграції, її позитивні та негативні наслідки

Однією з форм міжнародних економічних відносин є міграція робочої сили - переміщення працездатного населення за межі національних кордонів з метою пошуку роботи, поліпшення умов життя.

Міграцію можна класифікувати за різними ознаками, найбільш характерні з яких є:

- за структурою (внутрішня, зовнішня);

- за можливістю повернення (поворотна, маятникова, безповоротна);

- за причинами (переселенська, трудова);

- за ступенем законності (легальна, нелегальна).

Масові переміщення робочої сили на великі відстані та на тривалий час є невід'ємним фактом минулої та сучасної історії людства. Сьогоднішнє негритянське населення США, Канади та інших країн американського континенту переважно є нащадками рабів, яких насильно вивозили у свій час з Африки работорговці. Після відміни рабства новий потік переселенців хлинув зі Старого в Новий світ. Протягом десятиліть мільйони людей з Європи переселялись у Північну та Південну Америку, а також в Австралію. Населення таких країн, як США, Канада, Австралія, повністю сформувалося за рахунок мігрантів.

Поряд з таким глобальним переміщенням робочої сили існує і локальний її рух. Так, революція 1917 р. у Росії спричинила першу хвилю масового «виходу» людей з країни. Друга хвиля припала на роки Другої світової війни, а третя спостерігається з початку 1990-х років.

На початок XXI ст. сформувалось декілька центрів, що максимально приваблюють мігрантів:

1) США, Канада та Австралія, що приймають переважно висококваліфікованих спеціалістів (наприклад, третина лауреатів Нобелівської премії - іммігранти, а половина видатних американських математиків - вихідці з країн колишнього СРСР);

2) країни Західної Європи, що використовують на непрестижних, важких та шкідливих для здоров'я робочих місцях велику кількість некваліфікованої робочої сили;

3) нафтовидобувні країни Близького Сходу, які беруть на роботу іноземних спеціалістів, а також некваліфікованих працівників із сусідніх арабських держав;

4) нові індустріальні країни Південно-Східної Азії.

Міграційні хвилі пов'язані не лише з війнами, революціями та іншими політичними потрясіннями. Існує стійка залежність між міграційними хвилями і коливанням економічної активності. У періоди криз, як правило, зростає потік емігрантів, а в період буму економіки за інших таких самих умов відбувається активна імміграція.

Причини міграції робочої сили бувають як внутрішньоекономічні, так і зовнішньоекономічні. До перших відносять зниження попиту на низько кваліфіковану робочу силу і надмірне зростання її пропозиції; зростання попиту на висококваліфікованих спеціалістів у США та Західній Європі; міждержавні відмінності в рівні зарплати; диференціація попиту на робочу силу; відмінності в рівнях життя населення в різних країнах; нерівномірність інвестиційних процесів; відмінність у рівнях зайнятості тощо. До других відносять демографічні, політико-правові, релігійні, національні, культурні, сімейні, психологічні, екологічні тощо.

Міжнародна міграція робочої сили пов'язана з низкою втрат, які виявляються у тому, що:

1) необхідні витрати для переїзду з однієї країни в іншу та пошуку роботи на новому місці проживання;

2) розриваються зв'язки з родиною та друзями;

3) постає необхідність вивчати нові звичаї та порядки, іншу мову;

4) існує ризик того, що людина не знайде роботу, не зможе адаптуватися, захворіє, стане жертвою злодіїв тощо.

Саме тому частина мігрантів, нічного не досягнувши, повертається додому. Однак більша частина людей досягає мети і в результаті виграє. Цей виграш від міграції може виявлятися:

1) у збільшеній зарплаті, понад ту, яку можна отримати вдома;

2) можливості дати дітям кращу освіту та стартові можливості для перспективного працевлаштування;

3) відчутті стабільності та свободи тощо.

Економічний ефект від міграції робочої сили можна продемонструвати на прикладі двох країн - А і В, одна з яких є багатою, а інша - бідною. На рис. 1 наводяться ринки праці цих країн, які показують, що рівень оплати праці в країні А суттєво вищий, ніж у країні В. Перетин кривих попиту і пропозиції на ринку праці країни А дає середню ставку зарплати W_a, а в країні В - W_b (W_a > W_b). Отже, за відсутності міграції робочої сили рівноважні точки Е_a і Е_b демонструють великий розрив у рівні оплати праці між цими країнами.

Ринки праці двох країн до і після міграції робочої сили

Якщо ж країни дійшли згоди про вільне переміщення робочої сили, то за відсутності різноманітних бар'єрів працівники країни В переміщуватимуться на ринок праці країни А, де рівень оплати праці вищий. Теоретично можна припустити, що досконала конкуренція приведе до вирівнювання ставок зарплати в цих країнах, однак на практиці все не так просто, оскільки існують втрати міграції.

У країні А зростання пропозиції праці за рахунок іммігрантів перемістить рівновагу з точки Е_а в точку Е'_а, що спричинить зниження рівня оплати праці. У країні В від'їзд емігрантів скоротить пропозицію праці, що за інших таких самих умов сприятиме підвищенню ставки зарплати з W_b до W'_b, однак розрив у рівнях оплати праці між країнами все ж збережеться.

Вільне переміщення робочої сили між країнами А і В приведе до низки виграшів і втрат для окремих категорій економічних агентів, а також змін рівнів добробуту двох держав. Конкретно вільна міграція робочої сили (рис. 1) буде означати, що:

1) виграш працівників країни В, які залучені до міграційного процесу, становитиме суму, еквівалентну площі фігури с;

2) бізнес країни В матиме збитки в розмірі, що відповідає площі фігур (с + d);

3) збитки працівників країни А дорівнюватимуть величині площі фігури а;

4) виграш фірм країни А буде дорівнювати площі фігур (а + b);

5) чистий виграш мігрантів дорівнюватиме площі фігур (d + e).

Виходячи з наведеного співвідношення виграшів та втрат, можна зробити висновок, що країна А від міграції більше виграла, ніж програла, оскільки (а + b) > а. Інше співвідношення виграшів та втрат буде у країні В: збитки бізнесу перевищуватимуть виграш працівників (с + d) > с. Відповідно ця країна в цілому програє від вільної міграції робочої сили.

Світова спільнота загалом виграє від вільного переміщення робочої сили між країнами, оскільки відбувається перерозподіл робочої сили на ринку досконалої конкуренції: під впливом попиту і пропозиції робоча сила мігрує туди, де вона здатна зробити більший внесок у світове виробництво.

На державні фінанси міграція робочої сили впливає за такими напрямами:

1) мігранти перестають сплачувати податки на батьківщині, проте вимушені платити їх у країні, що приймає;

2) емігранти вивільняють державний бюджет батьківщини від відповідної частки витрат на суспільні блага та трансфертні платежі (наприклад, національна оборона, освіта, охорона здоров'я, допомоги з безробіття, стипендії тощо);

3) іммігранти у країні, що приймає, «підключаються» до нового набору суспільних благ та набувають нових прав у частині трансфертних платежів;

4) емігранти, як правило, переводять частину грошових засобів родинам і друзям на батьківщині, що часто утворює суттєве джерело валютних надходжень для країни еміграції.

Прийнято вважати, що в країні еміграції втрати від недоотримання податків перевищують економію, що виникає в результаті скорочення витрат на суспільні блага і трансферти у зв'язку з від'їздом мігрантів (це пов'язано з тим, що витрати держави на чисті суспільні блага не залежать від чисельності населення, яке користується цими благами, тоді як сума податкових надходжень суворо корелюється з кількістю платників податку).

Для деяких країн, однак, вигідно відпускати своїх громадян для роботи за кордоном, причиною чого є потік переказів, що надходять від мігрантів на батьківщину. Так, працюючі за кордоном громадяни Пакистану приносять у 5 разів більше валюти, ніж країна отримує від експорту товарів і послуг; у Ємені в деякі роки валютні перекази емігрантів були в 30 разів більші за надходження від зовнішньої торгівлі; у Єгипті перекази емігрантів оцінюються приблизно в 3 млрд. дол. США, тоді як доходи від туризму - лише 600 млн. дол. США.

Загалом, баланс співвідношення виграшу та втрат на практиці найчастіше складається на користь країни, що приймає, часто спростовуючи суспільну думку про збитковість прийому іммігрантів (фінансові засоби, освіта та кваліфікація іммігрантів перетворюють їх у важливе джерело економічного зростання країни, що приймає).

2. Сучасний стан міграційних процесів трудових ресурсів

міжнародний міграція трудовий економіка

2.1 Аналіз масштабів, динаміки і напрямків основних міграційних потоків робочої сили

Друга половина XX ст. характеризується різким зростанням міжнародної міграції з економічних причин. Хоча сучасним міграціям властиві, порівняно з великим переселенням народів у минулому, відносно скромніші розміри, але, враховуючи їх високу територіальну концентрацію й специфіку використання праці працівників-мігрантів, вони відіграють досить суттєву роль у системі міжнародних економічних відносин, слугуючи засобом міждержавного перерозподілу робочої сили в межах всесвітнього господарства.

Міжнародна міграція робочої сили набуває дедалі глобальнішого характеру. Сьогодні вона охоплює абсолютну більшість країн світу. Інтенсивне переміщення трудових ресурсів відбувається між державами Європи, Північної й Південної Америки, Африканського материка, Південно-Східної й Західної Азії [12].

Можна виділити 5 напрямків міжнародної міграції робочої сили:

міграція з країн, що розвиваються в промислово розвинуті країни;

міграція в рамках промислово розвитих країн;

міграція робочої сили між країнами, що розвиваються;

міграція робочої сили з колишніх соціалістичних країн у промислово розвиті країни (подібна до міграції з країн, що розвиваються в промислово розвинуті);

міграція науковців, кваліфікованих фахівців із промислово розвитих у країни, що розвиваються.

Для промислово розвитих країн іноземна робоча сила з країн, що розвиваються, означає забезпечення ряду галузей, інфраструктурних служб необхідними працівниками, без яких неможливий нормальний виробничий процес, а іноді просто нормальне повсякденне життя. Наприклад, у Франції емігранти складають 25% усіх зайнятих у будівництві, 1/3 в автомобілебудуванні. У Бельгії вони складають половину всіх шахтарів, у Швейцарії - 40% будівельників.

Серед найважливіших світових центрів тяжіння іноземної робочої сили, які визначають сучасні напрямки міжнародної трудової міграції, можна виділити такі: Північно - та Південноамериканський регіон. Західноєвропейський ринок, Південно-Східна та Західна Азія, Африканська ділянка переселенських рухів. В останній період щорічно з країни в країну переїжджають 20 млн. осіб.

На досить високому рівні зберігається приплив іммігрантів до США та Канади, що історично були й залишаються районами масової імміграції населення та робочої сили. Хоча в повоєнні роки в цих країнах були прийняті законодавчі заходи, що обмежують імміграцію, приплив населення туди з інших країн значно зріс порівняно з останнім передвоєнним десятиріччям. З 1946 по 1982 р. в США емігрувало 3,3 млн. чол., в Канаду - більш ніж 2 млн. тільки з європейських країн. У загальному потоці іммігрантів, що в'їжджають у США, основна частка припадає на вихідців із країн Латинської Америки, що пов'язані із США історично усталеними традиціями та географічною близькістю. Їхня кількість, з урахуванням як легальних, так і нелегальних емігрантів, перевищує два десятки мільйонів чоловік. Приплив іммігрантів в США і Канаду впродовж 90-х років оцінюється в 900 тис. осіб щорічно. Міграційне сальдо тільки в США становить до 600 тис. на рік. Останні два десятиліття імміграція в США зростала також за рахунок вихідців з Японії, Індонезії, Філіппін, Південної Кореї, а також країн Південної і Східної Європи.

Динамічним є також обмін робочою силою між самими латиноамериканськими країнами, особливо у формі сезонної та нелегальної міграцій [6]. Найбільшу кількість іноземних робітників поглинають Аргентина та Венесуела. Загальна чисельність іноземних іммігрантів в усіх країнах Латинської Америки дорівнює понад 4 млн. чол.

Зовсім новим пунктом концентрації інтернаціональних загонів робочої сили в повоєнні часи став регіон Перської затоки. Великомасштабна міжнародна міграція робочої сили почалась тут у 50-ті роки, коли внаслідок збільшення видобутку нафти потреба в робочій силі перевищила кількість місцевої. Міграція робочої сили в цей регіон швидко зростала після 1973 р., коли великі прибутки від нафти дали змогу здійснювати масштабні програми розвитку. В 1975 р. немісцеве населення шести основних центрів імміграції в регіоні (Бахрейн, Кувейт, Оман, Катар, Саудівська Аравія, Об'єднані Арабські Емірати) становило 2 млн. чол., у 1980 р. - 4 млн., або 44% загальної кількості населення. Наприкінці 90-х років у цих шести країнах, а також у Лівії налічувалося вже 5 млн. чол. іммігрантів, частка яких становить понад 50% усієї робочої сили. Переважну частину арабської міграції забезпечують Єгипет, Ірак, Сирія, Йорданія, Палестина [3, 7].

Щодо Африканського континенту, то тут регіоном найактивніших міграційних, рухів є країни Південної та Центральної Африки. Слідом за залученням іноземного капіталу вдалися до імпорту робочих рук ПАР, Зімбабве, Гана, Камерун, Кенія, Ліберія, в яких у середині 90-х років працювало понад 3 млн. чол., що приїхали з сусідніх африканських країн. Загальна кількість мігрантів у всіх країнах Африки досягає 6 млн. чол.

Проте найпотужнішим споживачем іноземної робочої сили стали в другій половині XX ст. країни Західної та Північної Європи [11]. Тут працює 15 млн. іноземних працівників (ця цифра коливається залежно від економічної кон'юнктури). Західна Європа перетворилася з району еміграції на найбільший центр притягання іноземної робочої сили й успішно конкурує із США у сфері використання дешевих людських ресурсів слаборозвинутих країн світу. У розвитку повоєнної міждержавної міграції в даному районі можна вирізнити дві стадії, що відмінні за рівнем інтенсивності та спрямованістю міграційних потоків, а також за кількістю країн, залучених до міграційних зв'язків.

Розширився імпорт робочої сили і в інші високорозвинуті країни Західної Європи: Англію, Швецію, Швейцарію, Бельгію, Нідерланди, Люксембург. Присутність у них більш ніж 15-мільйонної армії іноземних працівників свідчить про перетворення іммігрантів на важливий чинник економічного розвитку названих країн.

Для європейської міграції на сучасному етапі характерні три основні напрямки [11].

По-перше, вагомими за масштабами є міграційні потоки з менш розвинутих країн Південної й Східної Європи - Греції, Іспанії, Туреччини, Португалії, Югославії, Словенії, Угорщини, Польщі, Чехії, Словаччини у високорозвинуті держави Західної й Північної Європи - Францію, Англію, ФРН, Австрію, Швейцарію, Голландію, Бельгію, Швецію (Див. Додаток А).

По-друге, постачальниками робочої сили на західноєвропейський ринок праці виступають країни Північної Африки, а також Індія, Пакистан та інші держави, що розвиваються.

І, нарешті, по-третє, робоча сила мігрує з однієї високорозвинутої країни Європи в іншу.

Потужним каталізатором міждержавного переливання робочої сили є інтернаціоналізація виробництва та пов'язана з нею діяльність ТНК. Зосередження в руках ТНК колосального науково-технічного та виробничого потенціалу, поширення ними свого панування на ключові галузі економіки сприяють концентрації на підприємствах міжнародних корпорацій армії найманої праці, яка дедалі зростає.

2.2 Країни-імпортери робочої сили та їх міграційна політика

Країни-імпортери трудових ресурсів, що постійно мають потребу в залученні робочої сили, свою імміграційну політику засновують насамперед на мірах регулювання чисельності і якісного складу прибуваючих трудящих-мігрантів.

Основною з таких змін є формування нової стратегії провідних фірм світу у сфері робочої сили. Тепер у центр внутрішньофірмової стратегії ставиться завдання скорочення витрат на робочу силу, які становлять значний і, що найголовніше, зростаючий елемент виробничих витрат. Один із провідних шляхів скорочення цього виду витрат підприємці вбачають у стриманні зростання заробітної плати персоналу. В середині 90-х років у США, наприклад, заробітна плата 18% працюючих не досягала офіційно встановленого рівня бідності.

Поряд з кількісними змінами в динаміці попиту на працю відбуваються суттєві зміни в рівні вимог до якості робочої сили. Завдання підвищення якісних характеристик працівників диктується постійним оновленням асортименту продукції, що випускається, впровадженням нових технологій, активним поширенням практики сумісництва.

Наймання іноземних трудящих має свої особливості. Ці особливості зумовлені насамперед тим, що іноземні робітники перебувають у більшій економічній залежності від підприємців, ніж місцеві робітники. Крім обмеження строку перебування в країні, для іноземців запроваджуються обмеження на право змінювати місце роботи, отже, вони позбавляються можливості продавати свою робочу силу дорожче. У дозволах на роботу іммігрантам спеціально застережуються характер і місце роботи, професія. Чинні законодавства й розпорядження адміністративних органів країн імміграції вводять особливі обмеження відносно визнання кваліфікації, що її здобули іноземні працівники на батьківщині, впроваджують складні умови допуску їх до конкретних робіт та навіть вилучають їх з певних секторів наймання (наприклад, державної служби), залишаючи їх для корінних мешканців країни. Іммігранта можуть виселити з країни, якщо він утратив свою роботу або самочинно покинув її.

Іммігранти змушені працювати в гірших умовах, тобто вони виконують найбруднішу, найтяжчу, одноманітну роботу, отримуючи при цьому, як правило, нижчу, ніж місцеві працівники, плату. Підприємці, що використовують іноземну робочу силу, значною мірою звільнені від витрат на її відтворення. Держава в найбільш розвинутих країнах мусить брати досить активну участь у відтворенні національної робочої сили протягом усього її життя (витрати на освіту, медичне обслуговування, професійну підготовку й перепідготовку, пенсії за віком і за інвалідністю, допомога з безробіття, сімейні допомоги), державні ж внески в «людський капітал» іммігрантів мінімальні. Іноземні робітники приїжджають до країн імміграції в найпродуктивнішому віці, а залишають ці країни, коли стають непрацездатними або «зайвими» з економічних, соціальних або політичних причин. Після повернення іноземного працівника на батьківщину держава та монополії країн імміграції ніяких витрат на нього, як правило, не несуть.

Підвищення вартості робочої сили стосується всіх основних категорій найманих працівників, у тому числі й іноземних. Включившись за кордоном у процес виробництва, іноземці опиняються в умовах праці, зовсім незрівнянних з тими, що склалися в них на батьківщині. Незвична інтенсифікація праці, що поглинає набагато більше фізичної й особливо нервово-психічної енергії найманих працівників, спричинює помітне зростання об'єктивно обґрунтованих потреб іммігрантів. А отже, збільшується вартість їх робочої сили. Звичайно, підприємці й державці високорозвинутих країн намагаються стримати цей процес, що певною мірою негативно позначається на підвищенні ціни національної робочої сили.

Для західних країн характерний інтенсивний процес перерозподілу робочих місць на користь більш кваліфікованої праці за одночасного «вимивання» місць для низькокваліфікованих працівників. За розрахунками експертів ОЕСР, у цих країнах щорічно оновлюється 10-15% усіх робочих місць. Сектор кваліфікованої праці постійно зростає. Так, на менеджерів та кваліфікованих спеціалістів припадає 50-60% усіх вакансій, що відкриваються. Причому вимоги до робочої сили підвищуються не тільки в матеріальному виробництві, де питома вага кваліфікованих робітників традиційно більш висока, а й у сфері послуг. Ідеться насамперед про «інтелектуальні» галузі (наприклад, фінансово-банківська сфера), а також торгівлю та обслуговування. Тому сфера послуг не може слугувати пристановищем для некваліфікованої робочої сили, що виштовхується з інших галузей економіки, як це було ще в середині 80-х років.

Вирішення проблеми безробіття лідери західних країн пов'язують із підвищенням гнучкості ринку праці, що передбачає розширення прав підприємців у питаннях наймання і звільнення робочої сили. Підприємець, який має можливість у будь-який час звільнити зайву робочу силу, буде з більшим бажанням наймати додаткових працівників за появи перших ознак поліпшення економічної кон'юнктури.

Як інструмент регулювання чисельності використовується показник імміграційної квоти, що щорічно розраховується і затверджується в країні-імпортері.

Про високі вимоги до якості прибуваючої робочої сили свідчить необхідність проходження процедури визнання наявних у мігранта документів про чи утворення професійній підготовці, а також наявного досвіду роботи зі спеціальності. Віковий ценз є одним з розповсюджених критеріїв добору іммігрантів. Шанси одержати дозвіл на в'їзд у країну вище в більш молодих претендентів.

До числа вимог, пропонованих до якості робочої сили, відносять:

- вимога гарного стану здоров'я в прибуваючого мігранта;

- додаткові професійні вимоги, що відносяться до ряду чи спеціальностей професій (у США, наприклад, іноземний програміст повинний володіти прийнятими в країні програмними засобами, бути знайомим з відповідними комп'ютерними системами);

* обмеження особистісного і психологічного плану. Так, наприклад, претендент на одержання громадянства ПАР повинний мати «добрий характер». У США здавна обмежений в'їзд для представників кожної з партій тоталітарного типу.

Значення тієї чи іншої якісної ознаки при доборі іммігрантів не є постійним і може мінятися на користь інших пріоритетів. Разом з тим по ряду найважливіших характеристик, таких, як віковий ценз, наявність трудового сертифіката, володіння визначеною професією і професійною підготовкою, вимоги досить стійкі в часі.

Отже, країни-імпортери (в основному високорозвинені країни) проводять селективну політику щодо трудової імміграції.

Селективність міграційної політики країн-імпортерів виражається також у наданні пільг окремим категоріям мігрантів з метою їхнього залучення в країну. Так, пріоритетним правом одержання дозволу на імміграцію користаються бізнесмени, що припускають відкрити справу в країні перебування.

Однією з цілей імміграційної політики є захист національного ринку праці від неконтрольованого припливу іноземної робочої сили. Для здійснення цієї мети держави-імпортери застосовують міри, спрямовані на чи скорочення запобігання.

2.3 Еміграційна політика країн-експортерів робочої сили

Країни-імпортери трудових ресурсів, а це, як правило, економічно розвинені держави, у яких постійна потреба в робочій силі, свою еміграційну політику базують перш за все на заходах з регулювання кількісного і якісного складу мігрантів. Які інструменти механізму регулювання використовують країни-імпортери робочої сили?

- Квотування імпорту робочої сили, У США, наприклад, починаючи з 1995 року діє такий розподіл імміграційної квоти: 71% - родичі громадян США; 20% - спеціалісти, які потрібні в країні, 9% - інші групи емігрантів. Після прийняття закону «Про імміграцію» в 1996 році значно зросли вимоги до якісних характеристик, хоча квоти стосовно частини мігрантів збільшилися.

- Визнання документів, що підтверджують кваліфікацію емігрантів, а також досвід роботи. Наприклад, в Австралії приймають спеціалістів із професійним стажем не менше трьох років, в США - п'яти років.

- Введення вікового цензу. В Алжирі вік робітників-міг-рантів не повинен перевищувати 40 років. У Швеції і Норвегії по деяких спеціальностях вік обмежується ЗО-40 роками.

- Здоров'я.

- Обмеження психологічного характеру. Наприклад, претендент на громадянство в ПАР повинен мати «добрий характер».

- Обмеження терміну роботи в країні.

- Заборона на професії у відкритій або завуальованій формі.

- Національно-географічні пріоритети.

- Система санкцій по відношенню до незаконних мігрантів, осіб, що займаються незаконним імпортом робочої сили і працевлаштуванням.

Значення тієї чи іншої з перерахованих і неперерахованих якостей під час відбору імпортерів трудових ресурсів не е постійними і можуть мінятися на користь інших пріоритетів.

Таким чином, можна говорити про селективний характер залучення спеціалістів з-за кордону.

До безумовних плюсів для країн-імпортерів трудових ресурсів слід віднести:

- підвищення конкурентоспроможності національного виробника за рахунок зменшення витрат на робочу силу;

- зростання внутрішнього попиту на товари і послуги за рахунок мігрантів;

- економія коштів на підготовку кваліфікованих спеціалістів. Підрахунки показують, що приймаюча країна від залучення одного середньостатистичного вченого-гуманітарія виграє 230 тис. дол. США, інженера - 253 тис. дол., лікаря - 646 тис. дол. США;

- робітники-емігранти сприяють омолодженню трудових ресурсів у країні імміграції;

- підвищення рівня еластичності на внутрішньому ринку праці за рахунок посилення конкуренції у сфері пропозиції робочої сили.

Поряд із позитивними факторами імпорт робочої сили загострює ряд соціально-економічних проблем приймаючої країни. До них слід віднести:

- зростання безробіття і загострення конфліктів між резидентами і мігрантами за робочі місця;

- відплив валютних ресурсів за кордон;

- загострення конфліктів на національній, расовій та релігійній основі.

Таким чином, для країни-імпортера робочої сили вплив міграційних процесів багатоплановий і суперечливий. У той же час слід констатувати, що політика абсолютної більшості держав-імпортерів жорстко селективна з метою мінімізації негативних наслідків міграційних процесів та отримання максимального позитивного ефекту.

МОП так визначила цілі еміграційної політики країн-експортерів:

- скорочення безробіття;

- використання еміграції з метою забезпечення валютними ресурсами країни-експортера трудових ресурсів;

- підвищення життєвого рівня емігрантів;

- отримання ними професії і освіти.

Сучасна міжнародна трудова міграція характеризується активізацією і зростанням впливу країн - експортерів робочої сили на даний процес.

Зокрема це виявляється в:

- регулюванні масштабів і якісного складу мігрантів;

- захисті прав своїх співвітчизників за кордоном;

- заходах по сприянню захисту державних інтересів, а також прав і свобод громадян-мігрантів;

- заходах, що направлені на взаємний захист інтересів країн-експортерів та імпортерів робочої сили.

Вказані регулятивні заходи дозволили країнам - експортерам робочої сили зменшити негативні наслідки міграції для національної економіки. У той же час вони продовжують залишатися вагомими. Особливо це стосується проблеми відпливу кваліфікованої робочої сили. її суть полягає в тому, що висококваліфіковані спеціалісти від'їжджають із країни з більш низьким життєвим рівнем в держави, які забезпечують їм набагато вищий рівень заробітної плати, соціальної гарантії, можливість самореалізаціїтощо. Від'їжджаючі спеціалісти - переважно молодь, що ще більше загострює проблему. Згідно з оцінками експертів, втрати країн-експортерів трудових ресурсів сягають 10% національного доходу. Крім прямих втрат, які є результатом «витікання інтелекту», в країнах-експорте-рах трудових ресурсів формується психологічний клімат песимізму і безперспективності щодо реалізації творчого потенціалу громадян. Хоча «інтелектуальна міграція» складає лише З-5% від загальної кількості міграційного обігу робочої сили, на сучасному етапі спостерігається тенденція до її збільшення, а отже, до збільшення втрат країн-експортерів.

Міжнародна міграція робочої сили має місце і в рамках промислово розвинутих країн. Для них також є характерним явище «витікання мізків». Такі процеси спостерігаються, зокрема, в Західній Європі і США. Відплив науковців з Європейського на Американський континент зумовлений скоріше не економічними факторами, а факторами самореалізації. Вказані процеси були особливо характерні для 40-х - 50-х років минулого століття. У той же час у США в Національній академії наук 23%, а серед лауреатів Нобелівської премії третина - емігранти. У результаті суттєво постраждали деякі з наукових напрямків у таких країнах, як Німеччина, Італія, Франція.

Значно активізувалися процеси трудової міграції в Україні за роки її незалежності. Вони зумовлені факторами, притаманними міжнародному ринку робочої сили в цілому та регіональними особливостями, які характерні для нашої країни. До них слід віднести високий рівень безробіття і, особливо, прихованого (від30% до 45% загальної чисельності зайнятих); низький рівень заробітної плати, особливо в державному секторі; особливо відчутне зменшення зайнятості в наукомістких галузях економіки; низька ефективність заходів державної політики щодо підтримки самозайнятості в малому та середньому бізнесі.

У таких умовах значна частина громадян України пропонує себе як робочу силу на зовнішньому ринку. Серед країн-імпортерів робочої сили з України лідирують: Польща (18,7%),

Чехія (16,9%), Італія (8,5%). У цілому в Західній Європі сьогодні працює понад 40% українських мігрантів. Зростає потік мігрантів з України в США, Канаду, країни Близького Сходу.

Вітчизняний ринок трудових ресурсів втрачає найбільш мобільну та найбільш конкурентоспроможну частину трудового потенціалу країни. В структурі українських трудових емігрантів до 60% мають вищу освіту, до 30% - професійно-технічну. В останній час дещо збільшилася кількість тих, котрі мають повну середню освіту (з 11,6% у 1996 році до 18,6% у 1999 році).

Особливо серйозну загрозу економічній безпеці Україні створює досить потужний «відплив мізків» - виїзд за кордон представників інтелектуальної праці, науково-технічних кадрів. За різними оцінками, в 90-ті роки Україна втратила 15 - 20% свого інтелектуального потенціалу. Основними імпортерами робочої сили «вищої якості» є США, Канада, Велика Британія, Росія. Як цілком вірогідні наслідки вказаних процесів - неможливість створення в перспективі конкурентних переваг національної економіки, а в стратегічній перспективі - вірогідність зникнення галузей, які формують економічну безпеку держави.

Таким чином, нинішній стан участі України у міжнародній міграції робочої сили засвідчує її спонтанність, невизначеність, недостатню організованість і контрольованість з боку відповідних державних органів, що має досить значний негативний вплив на соціально-економічний розвиток країни. Його зменшення вимагає від держави більш конструктивної і послідовної як економічної, так і державної міграційної політики, яка передбачатиме більш динамічне нарощування економічного потенціалу, здійснення обґрунтованої регіональної політики, регулювання відтоку і захист прав своїх співвітчизників, трудових мігрантів за кордоном.