Прогнозування розвитку економіки в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Львівський національний університет імені Івана Франка

Контрольна робота

з курсу «Державне регулювання економіки»

Виконала: Сарафин І.В.

Перевірив: проф. Михасюк І.Р.

Львів 2013

1. Прогнозування макроекономічних показників та економічного зростання

Передбачення завжди було одним з атрибутів людського мислення, критерієм відбиття матеріального і реального. Постійне прагнення людини зазирнути в майбутнє пов'язане, перш за все, з вибором рішення з багатьох можливих. Зрозуміло, що правильний вибір не можна зробити, не передбачивши всіх його бажаних і небажаних наслідків, не зіставляючи очікуване з інформацією, що змінюється. Бачення перспективи дозволяє своєчасно виявити ризики і вжити заходів запобігання негативних результатів, розкрити невизначеність у системі, обґрунтувати фактори, за яких можливе досягнення цілі. Таким чином, основна мета прогнозування - створити наукові передумови для прийняття оптимальних господарських чи інших рішень.

Прогнозування (грец. - знання наперед) у широкому розумінні означає передбачення, що випереджає відображення дійсності. За характером і міцністю зв'язків з об'єктом прогноз знаходиться між гіпотезою та планом. Гіпотеза служить науковим передбаченням на рівні загальної теорії. Теорія є підґрунтям прогнозу, але він більш визначений і достовірний, має якісні та кількісні параметри. Прогнозування можна вважати і стадією планування, оскільки воно характеризує контури майбутнього, без чого не можна розробити програму дій.

Макроекономічна розбалансованість у країні позначається на загальній спроможності економіки розвиватись. Тому програми макроекономічної стабілізації передбачають розробку та здійснення набору заходів, зокрема з інструментарію монетарної політики, з метою зрівноваження основних макроекономічних показників.

Сьогодні з метою формування зваженої економічної політики у більшості країн світу створені і діють спеціальні структурні підрозділи, які займаються аналізом виробничого та фінансового секторів економіки, провадять та обґрунтовують прогнозні розрахунки. У більшості країн, і в Україні також, існує такий орган - Міністерство економіки, який:

вивчає, аналізує та прогнозує стан економіки країни;

розробляє структурні макроекономічні прогнозні моделі;

* проводить дослідження міжнародного економічного та монетарного розвитку, стану світових фінансових ринків та їх впливу на економіку країни;

* бере участь у розробці концепцій, стратегій, програм уряду з економічних питань і та ін.

Важливість діяльності Мінекономіки в сучасних умовах пояснень не потребує. Адже протягом декількох останніх десятиріч багато економістів сперечались щодо сполучуваності плану та ринку. Коли ринкові відношення стали реальністю, прийшло й розуміння того, що план та ринок - це дійсно взаємопов'язані елементи економічної системи.

Оскільки зміни в економічній політиці впливають на розвиток економіки не відразу, а через певний проміжок часу, метою керівництва є отримання необхідної інформації щодо поточної ситуації в економіці, а також

На практиці економетристи можуть накопичувати корисну інформацію, вивчаючи минулий досвід поведінки економіки в цілому або її великих секторів, заміть того щоб вивчати поведінку окремих людей.

Не можна також розраховувати на проведення контрольного експерименту. Тож частково може бути використаний іноді навіть теоретичний підхід. Можливі випадки, коли за відсутності задовільної теорії можна припустити, що якщо в минулому ряд економічних змінних демонстрував відносно один одного певну арифметичну залежність, то досить ймовірно, що цей взаємозв'язок простежуватиметься і в майбутньому. Однак слід мати на увазі, що виявлені взаємозв'язки в минулому, що не підтверджуються теорією, більш схильні до випадкових змін завдяки структурним змінам в економіці з урахуванням широкомасштабних змін, які відбувались у структурі минулих планових економік. У цих країнах сьогодні досить обачно підходять до визначень розвитку економіки тільки на основі теоретичних взаємозв'язків.

Ось чому для проведення прогнозування розвитку економіки в тому чи іншому напрямку чи галузі слід спиратись не тільки на теоретичні розробки, а й на розробки, проведені на основі аналізу досить потужної бази статистичних даних. Ще більша вірогідність наукових розробок у тому випадку, коли в процесі роботи було розроблено декілька моделей для прогнозування окремих макроекономічних показників. У першу чергу заслуговують на увагу моделі прогнозування валового внутрішнього продукту та інфляції, які дають досить вагомі результати. Деякі моделі, зокрема частина моделі для прогнозування ВВП, будуються на основі аналізу розвитку та продовження тенденцій на прогнозний період шляхом використання трендів. Макроекономічні показники, що відображають масштабні економічні явища, прогнозуються на рівні держави. Ці прогнози необхідні; * для використання самостійних розрахунків;

* для застосування в бюджетному плануванні.

В макроекономічних показниках країни знаходять відображення параметри функціонування економіки, структура і потенціал її галузей, пропорції і взаємозв'язки між областями, регіонами.

Прогнози макроекономічних показників здійснюються,на декілька років вперед, в тому числі і на найближчий рік. Прогноз року корегується з врахуванням нової, що має вплив на даний показник інформації. Типовими напрямками прогнозування і макропланування в економіці є:

* забезпечення необхідних пропорцій розширення відтворення, що характеризують розвиток ключових сфер економіки і вирішення соціальних проблем;

* здійснення загальнодержавної інвестиційної і науково-технічної політики; */формування міждержавних зовнішньоекономічних зв'язків;

* створення резервів для здійснення цільових програм і локалізації надзвичайних ситуацій;

* забезпечення оборони країни тощо.

Досягнення вказаних напрямків потребує перспективних оцінок:

а) стану економіки і суспільства у співставленні із світовими тенденціями, ринковою кон'юнктурою і можливими напрямками розвитку;

б) макроекономічних, демографічних, соціально-економічних і науково-технічних прогнозів, а також прогнозів розміщення продуктивних сил;

в) цінової, анти інфляційної, податкової, фінансово-кредитної і антимонопольної політики в цілях збалансованості економічного розвитку;

г) потенціалу галузей з метою підтримки проблемних і соціально-значущих сфер діяльності;

л) розвитку ринкової інфраструктури і інформаційних потоків в економіці. До об'єктів прогнозування в масштабах країни належать:

* об'єм і динаміка валового внутрішнього продукту;

* індекс зміни цін у зв'язку з інфляцією;

* об'єми збуту і продажу товарів (робіт і послуг);

* об'єм довгострокових інвестицій по всім джерелам фінансування;

* розходи на оплату праці;

* прибуток;

* показники експорту і імпорту; курс гривни;

* основні характеристики зводного фінансового балансу, а також доходів і розходів.

Ці дані прогнозуються:

* на довгострокову (раз в 5 років);

* середньострокову (від 3 до 5 років зі щорічним коригуванням);

* короткострокові перспективи (на рік).

Крім того, до прогнозів макрорівня відносяться прогнозові огляди стану економіки країни, які публікуються ЗМІ. Такі розрахунки виконуються не тільки по замовленням уряду країни, але і самостійними, незалежними особами. Окремо прогнозується розвиток державного сектору економіки. Порівняння фактичного стану економічного параметра з його прогнозним значенням дозволяє оцінити відхилення, що виникли, і виявити причини, які їх викликали. Економічний аналіз прогнозу включає:

* оцінку досягнутого потенціалу;

* виявлення тенденцій і факторів впливу;

* визначення вектора необхідних корекцій уряду по досягненню цілей розвитку суспільства.

Для отримання адекватної інформації про майбутнє необхідно знання законів розвитку суспільства, особливості стану економіки країни, а також причин і рушійних сил в просторі і часі, але часто буває неможливо достатньо точно прорахувати всі варіанти, що відрізняють складні соціально-політичні і економічні прогнози країни і регіонів. Високий ступінь невизначеності майбутнього, особливо в політичному аспекті, зумовлює посилення імовірнісного характеру досягнення параметру цих прогнозів.

Макроекономічне прогнозування направлено на вирішення наступних основних задач: встановлення цілей розвитку, наприклад продовольчої проблеми; находження оптимальних шляхів і засобів досягнення цілей;

* визначення потреби в ресурсах для досягнення поставлених цілей розвитку;

* розробку дій різних органів по досягненню поставлених цілей розвитку;

* виявлення можливих дій протидіючих сил і їх впливу на вирішення проблеми. Прогнози макроекономічних показників використовуються галузевими міністерствами, відомствами, підприємствами і їх об'єднаннями при розробці своїх прогнозів. На рівні держави задачі економічного передбачення повинні розглядатися взаємопов'язано. В процесі розробки прогнозу макроекономічного показника аналізується взаємодія цілей, способів і засобів їх досягнення, а також визначаються необхідні ресурси для реалізації. За характером прогноз цього рівня наближається до плану.

2. Планування в країнах з розвиненою ринковою економікою

макроекономічний галузь державний зарубіжний

Зарубіжний досвід державного регулювання економіки характеризується активним використанням планування як форми управління стихійністю ринкових процесів. Після Другої світової війни планування економіки поширилось у країнах Західної Європи - Франції, Норвегії, Голландії, а у 60-ті pp. економічні плани складалися в Бельгії, Великобританії, Швеції, Італії, Японії.

Узагальнюючи досвід зарубіжних країн, відзначимо низку характерних ознак у їхній плановій діяльності.

По-перше, спостерігаються значні відмінності в термінології: у Франції - індикативні плани, в Норвегії - пґятирічні та річні плани і національні бюджети, в Японії - довготермінові плани, в США - бюджети і фінансові плани, в країнах ЄС - стратегічні плани.

По-друге, в більшості країн створені спеціальні служби (комісії, департаменти, відділи) для здійснення функцій планування, прогнозування і програмування.

По-третє, конкретність планових розробок у різних країнах різна і залежить від частки державного сектора в національній економіці.

По-четверте, на відміну від планування в Радянському Союзі, заснованому на партійному принципі, в країнах Заходу воно - нейтральне.

У світовій практиці планування можна виділити два етапи:

--після Другої світової війни і до 60-х pp. У цей період розроблялися в основному плани відновлення господарства;

--від 60-х pp. - до теперішнього часу. Характерною для цього етапу є розробка планів розвитку.

Поняття "планування розвитку" домінує в сучасній ринковій економіці і асоціюється з принципами ведення економіки. Сучасні плани розвитку розробляються на монетаристських принципах і ґрунтуються на традиційних індикативних планах, адаптованих до 80-90-х pp. Вони поєднують конґюнктурні і структурні аспекти діяльності держави. Це досягається завдяки соціально-економічному прогнозуванню, індикативному плануванню і короткотерміновому державному регулюванню.

Зміст планів розвитку в кожній країні різний і визначається термінами, на які вони розробляються, сукупністю обґєктів планування, рівнем планування, національними традиціями. Так, у Японії переважають плани розвитку окремих територій (план реконструкції Японських островів) і сфер народного господарства (науково-технічні програми). У США планування охоплює фінансово-бюджетну сферу. Для Швеції, Норвегії та Голландії характерним є короткотермінове конґюнктурне планування розвитку.

У світовій практиці планування виділяються декілька найпоширеніших моделей.

Для країн з перехідною економікою характерною є модель переходу від директивного, адміністративного до індикативного планування, з якого виходять пропозиції щодо розвитку окремих сфер, секторів, визначаються пропорції. При такій моделі планування не належить до системи державного регулювання економіки і розглядається паралельно з ним у складі функцій державної влади та центрального економічного органу (рис. 11).

Більш ефективною є модель, де планування розглядається як засіб регулювання в поєднанні з іншими інструментами державного впливу. Структура і організаційні форми системи господарської системи регулюються і державою, і ринком (рис. 12).

Існують моделі, в яких взаємовідносини між плануванням і регулюванням розглядаються як паралельні, взаємодоповнюючі. Проблеми, які не можуть вирішитися з допомогою регулювання, розвґязуються в процесі планування, і навпаки.

Рис. 11. Логічна схема взаємовідносин державного планування та регулювання економіки

Отже, зарубіжний досвід свідчить, що, формуючи власну національну модель управління ринковим народним господарством, можна забезпечити поєднання плану і ринку.

Рис. 12. Місце планування в системі регулювання економіки

Державне планування у Франції. Цікавий досвід загальнодержавного планування в умовах ринку накопичений у Франції. Після закінчення Другої світової війни перед урядом країни, який очолював генерал де Голль, стала проблема пошуку шляхів відновлення і подальшого розвитку економіки, було прийнято рішення, що Франції необхідно розробити систему, яка б посилила і доповнила ринкову економіку. Основна ідея при цьому заключалася в наступному: якщо не працювати згідно з планом, то суспільство буде приречене на розрізнені зусилля, непослідовні капіталовкладення; буде мати місце природна для країни, що пережила руйнівну війну, тенденція пріоритету споживання над капіталовкладеннями. Отже, необхідний механізм, координуючий інвестиції і управляючий споживанням. До 1946 р. досвіду планування в умовах ринку практично не було, тому виникла складна проблема: як сумістити ідею плану з ринковою економікою і демократією? Для цього проголошені основні засадничі принципи:

1. Франція була і залишається країною зі змішаною економікою, тобто в ній поєднувалися державний і приватний сектори.

2. Країна повинна стати відкритою для міжнародної конкуренції, на відміну від довоєнних років, коли Франція проводила вкрай протекціоністську зовнішньоторгову політику.

3. Французький план не повинен був носити директивного характеру, тобто бути індикативним, що надає економіці бажаного напрямку і використовує засоби, які використовує держава, щоб рухатися в потрібному напрямку; проте план не повинен обтяжувати підприємства.

4. План повинен складатися не бюрократичним, не технічним шляхом, не вузьким колом спеціалістів, а його слід розробляти за участю організацій підприємців, профсоюзів, представників всіх зацікавлених міністерств і відомств, адміністрацій всіх рівнів. Крім того, в розробці плану повинні брати участь і незалежні експерти із світу науки.

Організує розробку плану, створеного в 1946 р. генеральний комісаріат по плану -- головний центр французької системи планування економіки. Перший у Франції державний план отримав назву "плану Монне" -- засновника французької системи планування, який був дійсним з 1947 по 1953 р. У Франції індикативне планування здійснюється Комітетом по плануванню, в склад якого входять біля 150 плановиків -- професіоналів. Цей комітет складається із вертикальних (галузевих) і горизонтальних (фінансових, економічних, регіональних) підрозділів, які взаємодіють з іншими урядовими відомствами, в тому числі Міністерством фінансів і Комітет із статистики.

Основа індикативного плану французької економіки -- обмін інформацією між державою і приватними підприємцями і визначення на цій базі сполучення планів, а також вироблення загальної взаємної стратегії економічного росту. Змінювалися пріоритети, засоби досягнення поставлених цілей, еволюціонувала і сама концепція плану, але при формуванні індикативних планів різні суб'єкти мали рівні права, вони однаково були зацікавлені в їх реалізації. Показники плану не були обов'язковими, вони слугували лише орієнтирами для організації діяльності суб'єктів ринку. Сьогодні процес планування французької економіки складається із п'яти етапів:

Перший етап перспективний аналіз чи прогноз; мова йде про визначення довгострокової перспективи від 5 років; визначення планових цілей і програмування глобальних економічних показників.

Другий етап розпочинається після того, коли закінчена розробка перспективи, що заключається в тому щоб визначити довгострокові тенденції і передбачити зміни цих тенденцій; дезагрегація макроекономічних показників.

Третій етап -- "стратегічні роздуми", які заключаються в тому, щоб:

* оцінити сильні сторони економіки країни, якими слід скористатися для подальшого руху вперед, у методологічно побудованих на агрегованих динамічних моделях довгострокового прогнозування і статичної концепції національних рахунків, що гарантує високу вірогідність запланованих показників. Питання індикативного планування для України сьогодні являються актуальними, так як країні необхідна нова система планування, що органічно пов'язує центр і регіони, діяльність підприємств різних форм власності, довгострокові і короткострокові плани різних рівнів, економічні і соціальні параметри функціонування. Індикативний план має широкі можливості застосування в форматі національної економіки, відображає цивілізаційні взаємовідносини державної влади і підприємницьких структур; практику використання індикативного плану в різних країнах довела його ефективність і переваги на всіх рівнях.

* оцінити слабкі сторони країни, використовуючи сильні сторони; узгодити показники плану і перевірити їх на сумісність і збалансованість. Четвертий етап -- безпосереднього планування, щоб втілити стратегію в сукупність цілей, досягнутих на протягом 4-5 років. П'ятий етап -- програмування, при цьому цілі на середньостроковий період в 5 років розбиваються на підрозділи менших розмірів -- в рік, два.

3. Державне регулювання цін в аграрному секторі

У системі державного регулювання економіки важливу роль відіграє підтримка відповідного рівня цін і забезпечення цінової рівноваги в аграрному секторі.

Світова практика державного регулювання цього сектора економіки засвідчила існування різних форм державного впливу на виробника. Так, високо розвинуті країни, які традиційно експортують сільськогосподарську продукцію (США, Канада, Австралія) і прагнуть зберегти своє місце на ринку, посилюють підтримку вітчизняного фермерства. Країни, які традиційно імпортують значну частину продуктів харчування (Японія,

Норвегія, Австрія та ін.) прагнуть зменшити залежність від країн-експортерів, підтримуючи власного товаровиробника. На різних етапах економічного розвитку держави змінюють рівень підтримки (посилюють або зменшують) власного сільського господарства.

У більшості країн світу система державного регулювання цін майже однакова і зводиться до запровадження нижніх і верхніх меж ціни, індикативних або умовних цін, які держава прагне підтримувати. Інструментом такого регулювання є політика скуповування або продажу продукції (товарна інтервенція). Така система цінового регулювання широко використовується у США на зернові культури, молоко, сир, масло та ін. Конгрес визначає рівень умовної ціни кожного виду сільськогосподарської продукції, і якщо ринкові ціни опускаються нижче від цього рівня, то продукти скуповує держава.

Особливість політики ціноутворення в аграрній сфері країн Європейського Союзу полягає у врахуванні умов кризи надвиробництва сільськогосподарської продукції, що зумовлює потребу підтримки національних товаровиробників. В країнах - членах ЄС широко використовується державне субсидування експорту деяких видів сільськогосподарської продукції, яке має не економічне, а соціальне навантаження. Це робиться з метою уникнення розорення нерентабельних і малорентабельних господарств.

Державне регулювання цін в Україні здійснюється в умовах порівняно високого попиту на сільськогосподарську продукцію, продукти харчування та спаду виробництва. Наявна система цін не відшкодовує високих витрат на виробництво сільськогосподарської продукції. Аналіз зміни структури цін за період 1990-1995 pp. показав різке зростання частки купованих матеріальних витрат з 33,6 до 67,9 %, у тому числі на нафтопродукти - з 2,5 до 21,1 % ; електроенергію - з 0,7 до 2,7 % . Водночас зменшилась частка оплати праці з 28,2 до 5,9 % , матеріальних ресурсів власного виробництва (кормів) з 19,1 до 9,8 %. Такі зміни спостерігаються за умови, коли в структурі витрат не відображається вартість землі - основного засобу виробництва в сільському господарстві.

Лібералізація цін в Україні розкрила міжгалузеві, структурні та цінові диспропорції в АПК, що складалися протягом тривалого періоду, і які не вдалося усунути в останні роки. Окрім того, в результаті руйнування традиційних відносин виникли нові проблеми, повґязані із загальною ціновою нестабільністю і незбалансованістю; диспаритетом цін на сільськогосподарську і промислову продукцію. Так, ціни на продукцію сільського господарства за період 1990-1997pp. зросли у 68,1 тис. разів, а на промислову - у 269,2 тис. разів. Темпи зростання цін на промислову продукцію, яку споживає сільське господарство, були у десять разів вищими від темпів зростання цін на сільськогосподарську продукцію.

На думку фахівців, модель ціноутворення в Україні повинна передбачати три різні рівні цін. Перший рівень - гарантована, або інтервенційна ціна. Гарантована ціна визначається для основних видів сільськогосподарської продукції і виступає гарантією відшкодування виробничих витрат і стабілізації структури виробництва. Це нижня цінова межа, яка включає середній рівень витрат та мінімальний рівень прибутку. Другий рівень -еквівалентна ціна, яка забезпечує середню норму прибутку і включає рентний дохід. її визначають з урахуванням середньої норми прибутку основних галузей промисловості, повґязаних з аграрною сферою (машинобудування, енергетика, хімічна, комбікормова та ін.). Третій рівень - стимулюючі виробництво ціни. Вони перевищують світові і враховують інтереси споживачів щодо високої якості товарів, купівельну спроможність і психологічний аспект.

Цінова політика в Україні поки що не має визначеної концепції. Існуюча система контролю за цінами неефективна і зводиться до виявлення динаміки фактичних цін та правильності їх визначення. Цінова ситуація в країні непрогнозована. Немає регіональних особливостей у цінових відносинах, незважаючи на відмінності в природно-кліматичних та економічних умовах господарювання.

Державна політика регулювання цін, крім загальновизнаних позитивних сторін, має низку недоліків. Галузь повільно розгортає свої потужності, із запізненням на технологічний цикл реагує на підвищення цін, а потім, у міру зниження цін, так само повільно згортає виробництво. Тобто є значний лаг між зміною держаних цін і реакцією сільського господарства на це. Можлива навіть відґємна еластичність виробництва, коли в умовах падіння цін фермери, у яких висока частка постійних затрат, прагнуть розширити виробництво, щоб підтримати попередній рівень доходів.

Типовим недоліком цінового регулювання в умовах насичення ринку є труднощі повґязані зі стримуванням зростання виробництва. що призводить до збільшення невиробничих витрат на закупівлю сільськогосподарської продукції, її зберігання й експорт на пільгових умовах.

На відміну від США та більшості європейських країн, державне регулювання цін в Україні застосовують в умовах порівняно високого попиту на сільськогосподарську продукцію і спаду виробництва. Наявна система цін не відшкодовує високих витрат на виробництво сільськогосподарської продукції. Розрахунки, виконані за даними Мінсільгосппроду щодо витрат на виробництво в обсягах 1990 p. з урахуванням індексів цін на матеріальні ресурси 1995 p.. засвідчують, що частка вартості купованих матеріальних ресурсів збільшилась з 33.6 до 67,9%, в тому числі витрат на нафтопродукти - з 2,5 до 21.1%; електроенергію - з 0,7 до 2,7%.

Водночас різко зменшується частка вартості матеріальних ресурсів власного виробництва: кормів - з 19.1 до 9,8%. оплати праці з усіма видами доплат - з 28.2 до 5.9%. Це за умов, коли у структуру собівартості не включено вартість землі - основного засобу виробництва в сільському господарстві.

Важлива функція ціни в ринковій економіці - забезпечити прибуток товаровиробникам. Особливість ціноутворення в аграрній сфері полягає в тому, що, зважаючи на умови конкуренції в сільському господарстві, між ціною реалізації і собівартістю є дуже мала різниця.

В умовах ринку ціна завжди реагує на співвідношення попиту та пропозиції і ступінь конкуренції в галузі. Державна цінова політика на агропродовольчих ринках не створить рівноваги, але може попередити її порушення. Ціна дає змогу швидше узгоджувати дії монопольної та організаційно роздрібненої частини ринку¹. Тому pуx цін зараз можна більше пояснити досягнутим рівнем монополізації і заходами аграрної політики, ніж зміною пропозиції та попиту.

Список використаної літератури

1. Мельник А. Ф. Державне регулювання економіки.- К.: ІСДО, 1994.

2. Кулішов В.В. Економіка підприємства: теорія і практика: Навч. посіб.- К.: Ніка-Центр, 2002.

3. Лукінов І. Методи і засоби державного регулювання економіки перехідного періоду // Економіка України.- 1999. №5.

4. Гурне Бернар. Державне управління.- К.: Основи, 1993.

Размещено на Allbest.ru