Деякі питання політекономії

Размещено на http://www.allbest.ru/

5

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. В чому особливість марксистського підходу до економічних законів?

Коли у розвинутих країнах світу на зміну феодалізму прийшов і утвердився розвинений капіталізм, почала формуватися марксистська політична економія (40-х роках XIX ст.)

К. Маркс став продовжувачем вчення класичної політекономії у тій її частині, яка ґрунтується на трудовій теорії вартості. Але висновки попередників він переосмислив у відповідності із власними принципами.

Як вчений він методологічно виходив із трьох наукових джерел:

1) англійської політичної економії Сміта - Рікардо, де запозичив серед багатьох інших трудову теорію вартості;

2) німецької класичної філософії Гегеля - Фейєрбаха, де запозичив ідеї діалектики і матеріалізму;

3) французького утопічного соціалізму Сен-Сімона - Фур'є, де запозичив поняття класової боротьби й ідею соціалістичного устрою.

Для методології К. Маркса характерні наступні риси:

- абстрактно-теоретичний підхід, який дозволяє здійснити глибинне проникнення у сутність економічних явищ і процесів, виокремити їх найсуттєвіші риси;

- поєднання історичного і логічного в категоріях теоретичної системи;

- матеріалістичне розуміння історії, її економічна інтерпретація на основі врахування діалектичного взаємозв'язку продуктивних сил і виробничих відносин;

- учення про базис і надбудову, їх взаємозв'язки та первинність базису над надбудовою і свідомістю;

- лінійна модель розвитку суспільства, аналіз його еволюції як закономірної зміни соціально-економічних формацій, в основі якої лежить суперечність розвитку продуктивних сил і виробничих відносин;

- підпорядкованість економічного дослідження ідеї неминучої загибелі капіталізму і заміни його більш прогресивним суспільним ладом - комунізмом;

- поділ капіталістичного суспільства на два антагоністичних класи (капіталістів і пролетаріату) і трактування класової боротьби як рушійної сили історії;

- визначення предметом політичної економії дослідження сукупності виробничих відносин, а також економічних законів і визнання її наукою класовою, партійною.

На відміну від соціальних утопій їхніх попередників, марксистське бачення докорінних соціальних перетворень суспільства було радикальним: він пропагував революційні, а не еволюційні зміни форм власності. Водночас економічне обґрунтування необхідності таких змін було значно переконливішим від утопічних учень.

Марксистський підхід до економічних законів був синтезом двох протилежних підходів, двох методів -- історичного і логічного (абстрактного). Такий синтез не завжди був органічним, що й зумовило певну двоїстість їхнього вчення: з одного боку -- воно утверджувало принципи об'єктивності, з другого -- принципи суб'єктивізму та ідеалізму. Але об'єктивістські (матеріалістичні) підходи у працях засновників марксизму переважають. Навіть використання історичного методу дослідження базується на цих підходах.

Саме завдяки цьому в межах історичного методу було сформульовано формаційний принцип аналізу: Маркс і Енгельс доводили, що прогрес суспільства цілком залежить від розвитку продуктивних сил, основним стрижнем яких стають засоби виробництва, котрі завжди є чиєюсь власністю, що й спричиняє поділ суспільства на два основні антагоністичні класи -- власників і тих, кого позбавлено власності. Форма власності, і класи, котрим ця власність належить, визначають тип формації.

Класова боротьба загострюється в міру того, як клас власників засобів виробництва починає, замість удосконалення засобів виробництва, посилювати експлуатацію класу, позбавленого цих засобів. Отже, на думку К. Маркса, застарілі форми власності стримують розвиток засобів виробництва, а забезпечити цей розвиток можна тільки зміною таких форм.

Найвизначнішим твором марксистської політичної економії став "Капітал", який створювався К. Марксом протягом 1844-1883 рр.

Предмет дослідження першого тому - процес накопичення капіталу.

Другий том "Капіталу" складається з трьох відділів. У першому і другому відділах автор дає опис поняття "капітал". Тут К. Маркс, на відміну від А. Сміта і Д. Рікардо (які бачили в капіталі речовинну форму), визначає його як форму вираження класових виробничих відносин; розділ торкається питання швидкості обороту капіталу. Основою поділу капіталу на основний і оборотний, за Марксом, с подвійний характер праці. Складові елементи капіталу переносять свою вартість на товар конкретною працею, але при цьому одні з них переносять свою вартість повністю протягом циклу - це оборотний капітал, а інші - поступово, беручи участь у кількох виробничих циклах, - це основний капітал. Третій відділ присвячений процесу відтворювання. За простого процесу відтворювання кількість вироблених засобів виробництва в одному підрозділі має збігатися з обсягом споживання в іншому підрозділі. За розширеного відтворювання обсяг виробництва в першому підрозділі більший від обсягу споживання в другому підрозділі.

Третій том присвячений процесу капіталістичного виробництва. Обґрунтовано тенденцію норми прибутку до зниження. Показано, що зростання обсягів капіталу призводить до зниження частки змінного капіталу, яким створюється додаткова вартість. Зниження норми додаткової вартості скорочує норму прибутку.

Додаткова вартість може мати такі форми: підприємницький прибуток, торговий прибуток, відсоток і рента.

У четвертому томі досліджується історія розвитку економічної теорії. Піддаються критиці погляди фізіократів, А. Сміта, Д. Рікардо та інших економістів.

Таким чином, вчення про додаткову вартість, як про джерело збагачення власника засобів виробництва є вагомою зміною, яку марксизм вніс в класичну економічну теорію. В процесі виробництва утворюється додаткова вартість як різниця між вартістю виробленого продукту й ціною робочої сили. Капіталіст експропріює додаткову вартість в умовах існування приватної власності на засоби виробництва, тоді як робітники отримують стільки, щоб забезпечити відтворення своєї робочої сили.

Отже, марксизм бачить у приватній власності джерело експлуатації людини людиною, економічної нерівності. Відповідно, марксизм формулює основне протиріччя капіталізму, як протиріччя між суспільним характером виробництва й приватною власністю, що лежить в основі розподілу, виходячи із діалектичної складової своєї філософії.

2. В чому полягає спільність і які відміни різних форм і видів власності?

Власність - складна і багатогранна категорія, яка виражає всю сукупність суспільних відносин-економічних, соціальних, правових, політичних, національних, морально-етичних, релігійних тощо. Вона займає центральне місце в економічній системі, оскільки зумовлює спосіб поєднання робітника із засобами виробництва, мету функціонування і розвитку економічної системи, визначає соціальну і політичну структуру суспільства, характер стимулів трудової діяльності і спосіб розподілу результатів праці.

Спільна власність означає спільне привласнення засобів виробництва і його результатів. Суб'єкти спільної власності відносяться один до одного як рівноправні співвласники. У цих умовах основною формою індивідуального привласнення стає розподіл доходу, а мірою його розподілу - праця.

Спільна власність існує у двох формах: державній і колективній.

Історично першим типом власності була колективна (або общинна), що існувала в умовах первіснообщинного ладу.

Наступним в історичному аспекті був приватний тип власності. Приватна власність - це процес присвоєння різних об'єктів власності окремою особою (максимум сім'єю) в різних сферах суспільного відтворення.

Розрізняють приватну власність, засновану на особистому і чужій праці. До першої належить власність дрібних виробників (ремісників, селян і т. п.), які не наймають робочу силу. Приватна власність, що базується на найманій праці, за своїм економічним потенціалом значно перевищувала приватну трудову власність у всіх формаціях, де вони існували.

В останній третині XIX ст. її замінила колективна капіталістична власність - акціонерна форма капіталістичної власності, яка є самою адекватною формою існування монополій.

Обмеженість приватної власності в сучасних умовах була визнана на Міжнародній конференції ООН з проблем зовнішнього середовища і майбутнього розвитку цивілізації в червні 1992 р. на рівні глав держав і урядів.

Колективна власність - це процес присвоєння різних об'єктів власності колективом фізичних або юридичних осіб у всіх сферах суспільного відтворення. Колективну власність ділять на 2 основні форми - трудову і нетрудову. Трудова колективна власність базується на праці (фізичної чи розумової) всіх членів трудового колективу, нетрудова колективна власність - на найманій праці і лише частково на праці власників засобів виробництва, зокрема на їхній праці з управління та контролю за виробничим процесом.

Формами колективного типу економічної власності є також кооперативна власність, власність громадських організацій, власність релігійних і культурних організацій. Найефективнішою формою колективного типу власності є трудова колективна власність.

Незважаючи на переваги колективної власності, вона не здатна забезпечити розвиток стратегічно важливих об'єктів національної економіки: будівництво залізниць, трубопровідного транспорту, єдиної енергетичної системи, фундаментальних наукових досліджень та ін. Це означає процес переростання продуктивними силами рамки колективної власності, що обумовлює одержавлення продуктивних сил, інтенсивний розвиток державної власності.

Державна власність - привласнення державою (як суб'єктом власності) засобів виробництва, інтелектуальної власності, частини національного доходу та інших об'єктів у всіх сферах суспільного відтворення. На вищій стадії розвитку капіталізму з часу переростання продуктивними силами корпоративної власності (у формі акціонерних компаній) починає діяти тенденція до одержавлення економіки.

Серед видів економічної власності найважливішими є власність на засоби виробництва і робочу силу, а тому, власність на найважливіші фактори виробництва.

Оскільки основним елементом продуктивних сил є людина, то серед об'єктів, отже, видів власності, найважливішу роль відіграє власність на робочу силу.

Власність на робочу силу - це певна сукупність відносин економічної власності між найманими робітниками , підприємцем і державою з приводу привласнення робочої сили у всіх сферах суспільного відтворення.

Власність на засоби виробництва - це присвоєння різними економічними суб'єктами (індивідуумом, групою капіталістів, державою) засобів виробництва у всіх сферах суспільного відтворення. У безпосередньому виробництві власність на засоби виробництва при капіталізмі здійснюється в процесі праці і виражається в таких категоріях, як вартість, постійний капітал, основний капітал, технологічний підпорядкований праці капітал, органічна будова капіталу та ін.

Залежно від форми власності на засоби виробництва і робочу силу відбувається певний тип їх з'єднання. Відповідно до вимог принципу суперечності необхідно розрізняти техніко-економічне (речовий зміст суспільного способу виробництва) і соціально-економічне з'єднання (суспільна форма даного способу виробництва) особистісних і речових факторів виробництва.

Загальна закономірність розвитку власності - зростаюче ускладнення кожного наступного типу і форми власності, а на сучасному етапі - формування і розвиток в рамках акціонерної, державної , інтегрованої форм власності рис, особливостей, якостей, які суперечать соціально-економічної природі кожної з них. Так, в рамках акціонерної власності (за своєю природою колективної капіталістичної власності) відбувається часткове перетворення певної кількості дрібних акціонерів у співвласників акціонерних компаній; в рамках державної - з'являються риси загальнонаціональної власності, певною мірою вона бере на себе функції соціальної справедливості в окремих країнах (при перерозподілі національного доходу через державний бюджет та ін.) Це розширює здатність акціонерної, державної власності бути суспільною формою розвитку продуктивних сил, сприяти їх прогресу.

Поняття «форма власності» є більш ємною економічною категорією, ніж «форма господарювання». Це проявляється в тому, що одна форма власності може мати декілька форм господарювання. Тому «форму господарювання» можна розглядати як один з методів реалізації форми власності, який втілюється на практиці окремим суб'єктом за певну винагороду. Так, приватна форма власності може бути реалізована через такі форми господарювання, як оренда, сімейний підряд, венчурний бізнес та ін. Тому форма господарювання у сфері матеріального виробництва - це комплекс конкретних способів, які використовує господарюючий суб'єкт для присвоєння предметів природи у процесі праці з метою створення певного блага або його доведення до конкретного споживача і отримання за це частини доходу.

Одна і та ж форма господарювання може використовуватися для реалізації 2 і більше форм власності, наприклад, оренда.

3. Що купують на фінансовому ринку?

а) готівку;

б) облігації;

в) золото.

Відповідь б - облігації.

економічний марксистський капітал

Задача 1

Авансовий капітал - 720 тис. лір, у тому числі на покупку робочої сили - 54 тис. Норма додаткової вартості - 250%. Середній термін оборотності постійного капіталу - 10 років. Вартість річної продукції - 1155,6 тис. лір. Яку кількість обертів у рік робить перемінний капітал?

Авансовий капітал:

К_ав = С + V = 720 тис. лір

Перемінний капітал - вартість робочої сили V = 54 тис. лір

Постійний капітал:

С = 720 - 54 = 666 тис. лір.

Норма додаткової вартості:

m' = 100% = 250%

Маса додаткової вартості:

m = = = 135 тис. лір

До складу вартості включаємо не весь постійний капітал, а лише споживану в одному циклі частину постійного капіталу:

С₁ = = 66,6 тис. лір.

Для виробництва продукції за рік споживається перемінний капітал:

V₁ = Vn

Вартість продукції:

W = С₁ + V₁ + m

W = 66,6 + 54n + 135 = 1155,6 тис. лір.

54n = 954

n = 17,7 обертів у рік

Відповідь: перемінний капітал робить у рік 17,7 обертів.

Задача 2

Сукупний суспільний продукт має наступний склад:

І 4800с + 2400v + 2400m = 9600

ІІ 4400c + 2200v + 2200m = 8800

Доведіть, що така структура продукту забезпечує розширене відтворення. Визначить вартість додатково вироблених засобів виробництва, які призначені для розширення виробництва.

Умови розширеного відтворення сукупного суспільного продукту:

1) І (с + v + m) > Іс + ІІс;

2) ІІ (с + v + m) < І (v + m) + ІІ(v + m);

3) І (v + m) > ІІс.

Провіряємо виконання нерівностей:

1) 9600 > 4800 + 4400

2) 8800 < (4800 + 2400) + (4400 + 2200)

3) 2400 + 2400 > 4400

Нерівності вірні, таким чином, така структура продукту забезпечує розширене відтворення.

Додатково вироблені засоби виробництва, які призначені для розширення виробництва придбаються за рахунок надлишку національного доходу. Другу нерівність запишемо у вигляді:

ІІ (с + v + m) + Дод.ЗВ = І (v + m) + ІІ(v + m)

8800 + Дод.ЗВ = (4800 + 2400) + (4400 + 2200)

8800 + Дод.ЗВ = 13800

Вартість додатково вироблених засобів виробництва, які призначені для розширення виробництва:

Дод.ЗВ = 13800 - 8800 = 5000

Відповідь: Вартість додатково вироблених засобів виробництва, які призначені для розширення виробництва складає 5000.

Задача 3

Що формує нову матеріальну основу економічного циклу в розвинутих країнах світу?

а) політика прискореної амортизації;

б) швидке впровадження досягнень науки і техніки у виробництво;

в) масове оновлення товарів тривалого користування.

Відповідь б - швидке впровадження досягнень науки і техніки у виробництво.

7. Що таке глобальна проблема сучасної цивілізації? Які види проблем ви знаєте?

Глобальні проблеми сучасності -- це проблеми, які є загальносвітовими, такими, що зачіпають інтереси усіх держав і націй, класів, соціальних груп, політичних партій, кожної людини зокрема. Фактично, це сукупність суперечливих процесів, які становлять зміст сучасної кризи світової цивілізації. Ці проблеми створюють загрозу розвиткові і навіть існуванню всіх країн світу і потребують для відвернення цих катастрофічних наслідків спільних зусиль.

Глобалізація світового господарства поступово змінює пріоритети у глобальних проблемах. Наприклад, у 70-80-х роках XX ст. головною вважалась проблема запобігання світовій ядерній війні, а зараз пріоритетними є таки проблеми, як екологічна, демографічна та проблеми бідності та відсталості. Усі ці проблеми можна вважати пріоритетними, тому що вони пов'язані з виживанням людства безпосередньо, хоча і породжені дією різних факторів. Глобальні проблеми є об'єктами дослідження наступних наук - міжнародна економіка, соціологія, право, біологія, географія, екологія, океанологія та ін.

Глобальні проблеми можна класифікувати за походженням, характером і способом розв'язання на декілька видів.

Проблеми, які належать до першої групи виникають у сфері взаємодії природи і суспільства. Серед них виділяються наступні: надійне забезпечення людства енергією, продовольством сировиною; збереження природного навколишнього середовища і раціональне природокористування, а також раціональне використання ресурсів Світового океану, мирне освоєння космічного простору.

Ці проблеми спричинені закономірностями розвитку світових продуктивних сил, які створюють можливості для зростання масштабів господарської діяльності, потребують все більшої кількості світового видобутку сировини, вирубування лісів, використання прісної води, збільшення навантаження на природний потенціал сільського господарства. Все це сприяє задоволенню потреб людини в засобах існування, виникненню нових виробничих потреб та зростанню старих.

Друга група проблем - це глобальні проблеми у сфері суспільних взаємовідносин, які пов'язані із роззброєнням, відверненням світової термоядерної війни, недопущенням локальних, регіональних і міжнародних криз та забезпечення стабільного миру, конверсією військового виробництва і збереженням миру; подолання економічної відсталості частини країн світу та регіонів.

Серед глобальних проблем, які нині постали перед людством найактуальнішою проблемою, яка потребує невідкладного розв'язання, є збереження миру. Закінчення "холодної війни" зняло гостроту та неминучість прямої загрози знищення людства у глобальній війні та призвело до припинення протистояння двох антагоністичних соціально-політичних системі, війна не зникла з арсеналу засобів розв'язання суперечностей між націями та країнами.

До третьої групи належать глобальні проблеми у сфері розвитку людини та забезпечення її майбутнього існування. Вони охоплюють проблеми пристосування людини до умов соціального і природного середовища, які змінюється дуже динамічно під впливом НТР. Це також проблеми подолання таких тяжких захворювань, як СНІДу, різноманітних епідемій, онкологічних та серцево-судинних захворювань. Це культурно-моральні проблеми нестабільності сім'ї та послаблення зв'язку поколінь, проблеми втрати окремою людиною довіри до соціальних інститутів. Це проблеми боротьби з міжнародною злочинністю, торгівлею людьми, тероризмом, наркобізнесом. Це проблеми охорони прав людини та демократизації.

Особливості глобальних проблем розвитку людської цивілізації є те, що вони пов'язані із забезпеченням життєвих потреб народів усіх країн незалежно від їх соціального ладу, відрізняються загальнопланетарним характером, рівня соціально-економічного розвитку, географічного місце розташування. Глобальні проблеми можуть бути вирішені тільки шляхом співробітництва та взаємодії всіх держав, а не деяких.

Невирішеність глобальних проблем породжує загрозу для майбутнього всієї світової цивілізації. Наприклад, науково-технічна революція призвела до небаченого розвитку засобів знищення національного багатства, людини, військової справи та гонки озброєнь.

Виникнення екологічної проблеми пов'язане з високими темпами науково-технічного прогресу, який посилює вплив людства на навколишній світ. Прискорення розвитку продуктивних сил людської цивілізації дало в розпорядження людини нові засоби впливу на природу. Водночас НТР не тільки породила нові зв'язки між людиною і природою, але й зумовила нові конфлікти у процесі реалізації цих зв'язків.

До найбільш складних глобальних проблем належить проблема соціально-економічного відставання країн, що розвиваються.

Отже, глобальні проблеми досить різноманітні за своїм змістом, їх розвиток має суперечливий та багатовимірний характер. Водночас вони мають цілий ряд загальних специфічних рис, що виділяє їх на фоні інших проблем світової економіки. Специфіка глобальних проблем полягає в наявності ряду притаманних їм спільних рис:

1) кожна з цих проблем і всі разом відіграють важливу роль для майбутнього людства. Тому затримка з їх вирішенням призведе до деградації умов життя і виробничої діяльності на планеті, що несе в собі смертельну небезпеку для існування людської цивілізації;

2) у процесах і явищах глобальних проблем проявляється поглиблення та ускладнення світогосподарських зв'язків, інтернаціоналізація інших суспільних процесів на Землі;

3) розв'язання цих проблем можливе лише за умови об'єднання зусиль усіх держав і народів.

Знайти основні шляхи та засоби вирішення глобальних проблем - це значить забезпечити умови виживання всіх народів і подальший соціально-економічний розвиток людської цивілізації.

Список використаних джерел

1. Акимов Н.И. Политическая экономия современного способа производства. - К.: ЦУЛ, 2012.

2. Базилевич В.Д. Політекономія. - К.: Знання-Пресс, 2011. - 719 с.

3. Башнянин ГЛ., Лазур П.Ю., Медведєв B.C. Політична економія. - К.: Ніка-Центр: Ельга, 2012.

4. Беляєв О.О. Економічна політика: Навч. посіб. - К.: КНЕУ, 2010. - 288 с.

5. Економічна теорія: Підручник / за ред. В.Н. Тарасевича. - К.: Центр навчальної літератури, 2012. - 384 с.

6. Економічна теорія: Політекономія. / За ред.В.Д. Базилевича - К.: Знання - Пресе, 2009.

7. Основи економічної теорії. Політекономічний аспект. Підручник. / За ред. Г.М. Климка, В.П. Нестеренка. - К.: Знання, 2009.

8. Політекономія. Навчальний посібник / За ред. Ніколенко Ю.В. - К.: Знання, 2010.

9. Політична економія: Навчальний посібник / За ред. К.Т. Кривенко - К.: КНЕУ, 2012.

10. Степура О.С. Політична економія: Навч. посіб. К.: Кондор, 2011. - 187 с.

Размещено на Allbest.ru