Природна монополія є одним з найбільш проблематичних явищ економічного життя суспільства, що зумовлено її соціально-економічним змістом та особливостями функціонування. Передусім необхідно зазначити, що теорія природної монополії має відносно тривалу історію і в сучасному вигляді є достатньо формалізованою.

Вперше різницю між штучною та природною монополіями визначив у 1848 р. представник класичної політичної економії, один із засновників соціального реформізму Джон Стюарт Мілль (1806-1873). За висновками дослідника, штучна монополія створюється державою, статус якої закріплюється законодавчими актами, а її можлива ліквідація сприятиме зростанню національного багатства. На відміну від неї природна монополія функціонує як результат об'єктивного розвитку продуктивних сил у певних сферах економіки, незалежно від зусиль держави та закону [37, с. 48].

Виокремлення дослідження природних монополій у самостійну теорію відбувалося під впливом ідей класичної та австрійської школи. Слід виокремити роботи видатних економістів А. Маршалла (1842-1924) та Дж. Кларка (1847-1938), в яких чи не вперше було дано розгорнуту оцінку природної монополії. Вчені відносили до неї монополії, які діють в таких галузях, що характеризуються зниженням середніх витрат при зростанні обсягів виробництва, високим рівнем накладних витрат, перевищенням середніх витрат над граничними, спадною еластичною кривою попиту. Вона є бажаною для суспільства, оскільки забезпечує порівняно з конкурентними умовами нижчий рівень витрат, а отже нижчий рівень цін за більш високого обсягу випуску [45, c.234].

Відомі американські економісти К. Макконнелл і С. Брю характеризують природну монополію як галузь, у якій “особливо чітко виражена економія, зумовлена зростанням масштабів виробництва”, а конкуренція є “нездійсненною, ускладненою чи просто неможливою”.

Американський економіст Г.Менк'ю (1958) вважає, що галузь є природною монополією, “...якщо одна-єдина фірма забезпечує весь ринок будь-яким товаром чи послугою з меншими затратами, ніж це вдалося б двом чи більше конкурентам” [14, с. 116].

Розмірковуючи над проблематикою природної монополії, варто звернути увагу також на ідеї, які розроблялись у межах теорії суспільного добробуту:

· для споживачів вигідно, коли деякі види послуг, яким притаманні певні характеристики, виробляються однією фірмою, оскільки при цьому послуги споживачам надаються за меншою ціною і їм зручно укладати договір;

· ціни в таких галузях потрібно встановлювати відповідно до суспільної корисності; як правило ціни на відповідні види послуг є субсидованими, підтримуються і регулюються на певному рівні державою;

· результати діяльності цих галузей, як правило, не знаходять повного відображення в цінах на продукцію і послуги; більша частина ефекту виявляється не прямо, а опосередковано, в результатах діяльності інших галузей [46, c. 301].

Низку вагомих аргументів на користь природної монополії можна знайти в теоріях недосконалої і монополістичної конкуренції. У роботах економістів Е.Чемберліна (1899-1967) “Теорія монополістичної конкуренції” і Дж.Робінсон (1903-1983) “Економічна теорія недосконалої конкуренції” зазначено, що на окремих ринках недосконалої конкуренції слід обмежувати можливості входу і виходу на ринок нових фірм і встановлювати верхні межі цін на товари чи послуги. На сегментах ринку з високою ціновою еластичністю монополії встановлюють відносно низькі ціни, що дає змогу різко розширити збут і компенсувати цінові втрати за рахунок зниження витрат виробництва завдяки економії на масштабах.

Проаналізувавши різні підходи зарубіжних вчених-економістів до трактування природної монополії, можна зробити висновок, що основною причиною виникнення природних монополії є економія на масштабах виробництва, коли зростання розміру фірм сприяє зниженню собівартості продукції, робіт, послуг.

У вітчизняній літературі також робляться спроби визначити сутність природної монополії. Відомий український економіст В. Базилевич (1949) зазначає, що природна монополія - це галузь, у якій довгострокові середні витрати досягають мінімуму тільки тоді, коли одна фірма обслуговує весь ринок [2, c. 34]. У такій галузі мінімальний ефективний масштаб виробництва товарів близький або навіть переважає ту кількість, на яку є ринковий попит за будь-якою ціною, достатньою для покриття витрат виробництва. У цьому випадку розподіл випуску між двома і більшою кількістю фірм призведе до того, що масштаби кожної будуть неефективно малі.

Відомі вітчизняні економісти А. Гальчинський, П. Єщенко та Ю, Палкін вважають, що природна монополія існує в галузях, які виробляють рідкісні метали та інші елементи виробництва, а також у галузях інфраструктури, що мають важливе стратегічне значення та потребують контролю з боку держави [8, c. 44]. У такому випадку природні монополії отожнюються з ресурсними та “закритими” монополіями. Але у їх функціонуванні є суттєва різниця. “Закриті” монополії захищені від конкуренції за допомогою штучних обмежень з боку уряду (ліцензій, патентів, квот тощо), тобто їх існування зумовлене економічною вигодою для суспільства або ж економічною та соціальною безпекою держави (наприклад, виробництво зброї). До ресурсних монополій належать монополії, які володіють стратегічно важливими сировинними ресурсами (наприклад, українські “Укрнафта”, “Укргазвидобування”). Таким чином, основною причиною існування ресурсної та “закритої” монополій є “штучні” бар'єри. Стосовно природних монополій держава в інтересах суспільства іноді також обмежує вхід на ринок конкурентів за допомогою адміністративних важелів.

У Законі України “Про природні монополії” природну монополію визначено як “стан товарного ринку, при якому задоволення попиту на цьому ринку є більш ефективним за умови відсутності конкуренції внаслідок технологічних особливостей виробництва, які обумовлюють істотне зменшення витрат виробництва на одиницю товару зі збільшенням обсягів виробництва, а товари, що виробляються суб'єктами природних монополій, не можуть бути замінені у споживанні іншими товарами, у зв'язку з чим попит на цьому товарному ринку менше залежить від змін цін на ці товари, ніж попит на інші товари” [25]. З цього визначення випливає, що особливо значної ролі в ідентифікації природної монополії набуває такий чинник, як низька еластичність попиту стосовно товарів, що випускаються цією фірмою. Попит на продукцію характеризується низькою еластичністю, якщо ця продукція не має близьких замінників. Що стосується послуг, які пропонують на ринку природні монополісти (наприклад, постачання енергії, води, тепла тощо), то вони здебільшого практично не можуть бути замінені у споживанні. В цілому, можемо констатувати, що природні монополії мають місце тоді, коли найменші витрати і найменші споживчі ціни можуть бути досягнуті лише за умови, якщо одне підприємство повністю задовольняє весь ринковий попит.

Постає питання, яким має бути розмір підприємства для того, щоб повною мірою реалізувати всі вигоди від ефекту від масштабу. Це можна визначити за допомогою показника “мінімально ефективний випуск”, за якого позитивна віддача від масштабу змінюється постійною чи спадною, підприємство досягає мінімального рівня довгострокових середніх витрат.

На рис. 1.1 показано, що одна фірма може виробляти одиниць продукції за середніх витрат . У такому разі ціна встановиться на рівні , а фірма отримуватиме прибуток, оскільки . Припускається, що на ринку функціонує дві фірми, кожна з яких виробляє половину загального обсягу випуску продукції . Це означає, що пропорційне скорочення виробництва кожної з фірм сприятиме неповному завантаженню основних виробничих потужностей. Наслідком стане зростання середньої вартості виробництва продукції до рівня , тобто суспільство буде більше витрачати рідкісних ресурсів для виробництва того самого обсягу , а ціна залишиться на рівні .

Рис. 1.1 Ефект масштабу і мінімальна ціна

Аналіз сутності природних монополій у попередньому пункті дає нам можливість констатувати, що за своїм економічних змістом природна монополія більш складне явище, ніж інші її види монополій. Більша частина її функціонування лежить за межами традиційної канви аналізу ринкової влади і монополій, тому природну монополію можна розглядати як неспроможність ринку. Оскільки в такому випадку, механізм конкуренції не працює, то діяльність суб'єктів природних монополій потребує жорсткого контролю. Саме тому ідентифікація природних монополій має вирішальне значення для формування оптимальних та ефективних механізмів державного регулювання. Існують наступні критерії віднесення підприємств до категорії суб'єктів природних монополій:

1) відсутність можливостей для створення економічно ефективного альтернативного джерела постачання товарів і послуг внаслідок високих витрат на створення аналогічного альтернативного джерела товарів; тривалих строків окупності будівництва нового джерела постачання аналогічних товарів; високої вартості стаціонарних мереж або іншого стаціонарного обладнання, яке використовується для задоволення попиту відповідної кількості споживачів;

2) унікальність споживчих властивостей товарів і послуг суб'єкта господарювання: необхідність отримання ліцензії на здійснення відповідної діяльності; тривалий строк окупності мереж; додаткові витрати на переключення споживання; безперервність надання послуг; доцільність запровадження регулювання цін [14, c. 273].

Природні монополії класифікуються за наступними критеріями: за територіальними межами ринків, за галузевою належністю, за часовою прив'язкою, за ступенем поєднання з іншими видами монополій, за формами власності [25].

Важливо враховувати, що сфери діяльності природних монополій, визначені ст. 5 Закону України “Про природні монополії”, і товарні межі ринків не співпадають. У зв'язку з цим процес ідентифікації природних монополій має доповнюватись також їх класифікацією за критеріями, важливими для цілей регулювання. Таку класифікацію доцільно здійснювати за територіальними межами ринків, галузевою приналежністю, часовою прив'язкою, ступенем поєднання з іншими видами монополій та формами власності (див. дод. А)

Вибір критеріїв класифікації зумовлений значенням класифікаційних параметрів для визначення товарних ринків взагалі і ринків природних монополій зокрема. Так, просторовий і галузевий критерії характеризують географічні і товарні межі ринків. Залежно від географічних меж ринку, виділяють загальнодержавні природні монополії (наприклад, транспортування нафти i нафтопродуктiв, природного i нафтового газу трубопроводами тощо) і локальні природні монополії (наприклад, водо-, теплопостачання та водовідведення). Галузевий критерій у випадку природної монополії набуває особливого значення, оскільки основною причиною економії на масштабі виробництва є технічна економія (зниження питомої вартості машин і обладнання по мірі збільшення їх потужності), тісно взаємопов'язана з технологією виробництва, галузевою приналежністю ринку.

Вагоме значення для природної монополії має фактор часу. Оскільки природні монополії є продуктом історичного розвитку країни, то виникає об'єктивна потреба щодо поділу природних монополій за критерієм їх фіксації в часі. Під пропонованим часовим критерієм мається на увазі ступінь впливу науково-технічного прогресу, а також зміни попиту, появу субститутів на стан конкурентного середовища на досліджуваному ринку. НТП може стимулювати розширення меж ринку тощо. До найбільш “закріплених” природних монополій відносять, як правило, водопостачання, оскільки в цій галузі застосовувані технології передачі води не підпадають під вагомі зміни, і навряд чи такі зміни коли-небудь взагалі будуть можливі. До “незакріплених” природних монополій сьогодні можна віднести телефонний зв'язок і централізоване теплопостачання. Потрібно враховувати і той факт, що на ринках, які перебувають у стані природної монополії, діють суб'єкти господарювання, в яких така діяльність є основною (наприклад, комунальні підприємства, залізниці, підприємства електроенергетики та газопостачання тощо), та суб'єкти господарювання, в яких діяльність у сфері природних монополій не є основною і не займає за загальним обсягом надання послуг значної питомої ваги (заводи, сільгосппідприємства тощо).

До сфер природної монополії відноситься велика кількість видів господарської діяльності: транспортування речовин трубопроводами; передача та розподіл електричної енергії; користування залізничними коліями, централізоване водопостачання та водовідведення; централізоване постачання теплової енергії; спеціалізовані послуги транспортних терміналів, портів, аеропортів тощо. Також можна відмітити, що окремі галузі виробництва, які традиційно розглядаються як природні монополії, є неоднорідними і включають низку підгалузей, що не володіють ознаками природних монополій. За критерієм розрізняють чисті, змішані і квазіприродні монополії. В якості чистих природних монополій можна назвати водопровідно-каналізаційне господарство тощо. Прикладами змішаних природно-організаційних природних монополій є Укрзалізниця, НАК “Нафтогаз України”. До квазіприродних природних монополій можна віднести міжміський та міжнародний телефонний зв'язок.

Доцільним є відокремлення природних монополій за формами власності. Форма власності суб'єкта природної монополії має вагоме значення для вибору організаційної форми державного регулювання природних монополій (створення спеціальних органів регулювання, регулювання через відносини власності).

Таким чином, можемо констатувати, що класифікація природних монополій має велике теоретичне і прикладне значення. Саме вона є основним критерієм вибору заходів державного регулювання конкретного суб'єкта природної монополії.

1.3 Особливості функціонування природних монополій

2.1 Сучасний стан природних монополій в Україні

Незважаючи на те, що на ринках природних монополій визначається домінуюче становище виробників, методи їх регулювання, управління та контролю виходять за межі традиційного антимонопольного законодавства. Практичний досвід підтверджує необхідність спеціального регулювання таких ринків за допомогою поєднання організаційно-правових та економічних методів з виключно адміністративними [31, c. 156].

Аналіз наукових робіт у сфері державного регулювання природних монополій дає змогу сформулювати основні функції, які покладаються на державу в цій галузі:

· досягнення взаємоузгодженості інтересів споживачів і регульованих підприємств;

· створення сприятливого режиму фукціонування та розвитку галузей з природними монополіями в інтересах суспільства;

· визначення реальної структури тарифів на основі принципу ефективного та справедливого зарахування затрат на собівартість продукції для різних типів споживачів;

· стимулювання підприємств до скорочення затрат і надлишкової зайнятості, поліпшення якості та надійності обслуговування споживачів, підвищення ефективності інвестицій тощо;

· створення умов для розвитку конкуренції у тих межах, в яких вона можлива в існуючих економічних умовах [42, c.176].

Пріоритетним завданням для держави має стати також захист покупців товарів та послуг суб'єктів природних монополій, тому до її функцій також потрібно віднести наступні:

· забезпечення рівного доступу всіх потенційних покупців на ринок монопольного товару;

· заборона на будь-які форми зговору продавця з одним чи групою покупців;

· заборона на видачу ексклюзивної інформації, здатної поставити частину покупців у привілейоване становище;

· максимальна демократичність правил організації і проведення аукціонних торгів;

· законодавче закріплення системи гарантій та відповідальності монополіста за якість товару, який пропонується покупцю тощо.

В Україні базовий законодавчий акт з питань регулювання економічних відносин на ринках природних монополій з'явився відносно недавно. Побудова системи державного регулювання та контролю за діяльністю суб'єктів природних монополій в Україні пов'язана з прийняттям Закону України “Про природні монополії”. Закон покликаний встановити чіткі, прозорі та досконалі правові засади, які мають бути досить гнучкими при вжитті заходів державного впливу щодо запобігання проявам монополізму на таких ринках з боку суб'єктів господарювання. Ще важливим актом став Закон України від 11 січня 2001р. “Про захист економічної конкуренції” На перший погляд, Закон “Про природні монополії” схожий на Закон “Про захист економічної конкуренції“. Схожість проявляється в тому, що обидва нормативних акти встановлюють правила дозволеної поведінки господарюючих суб'єктів і обмежують їх діяльність на ринку, надають незалежним органам право оцінки тих чи інших дій з точки зору появи можливих несприятливих економічних наслідків. Водночас між названими законодавчими актами існує значна відмінність. Так, Закон “Про захист економічної конкуренції” спрямований на розвиток конкурентних відносин на відповідних ринках. На відміну від нього, Закон “Про природні монополії” не стимулює розвиток конкуренції, а навпаки, сприяє її обмеженню, оскільки конкуренція на ринках природних монополій є малоефективною. У зв'язку з цим також на законодавчому рівні правомірно визнається домінуюче становище виробника, і держава через механізм ліцензування обмежує вхід на такі ринки інших суб'єктів господарювання. Таким чином, з точки зору конкурентного права, Закон “Про природні монополії” не можна відносити до традиційного антимонопольного законодавства.

Закон України “Про природні монополії” вирішує два основні завдання. По-перше, впорядковує державне регулювання, у тому числі цінове. По-друге, сфера дії Закону “Про природні монополії” поширюється не тільки на економічні відносини, що виникають на відповідних товарних ринках, а й на ті, що формуються на суміжних ринках за участю суб'єктів природних монополій. Суміжним вважається товарний ринок, що не перебуває у стані природної монополії, але для суб'єктів якого реалізація вироблених товарів чи використання товарів інших суб'єктів господарювання не можливі без безпосереднього використання товарів, які виробляються суб'єктами природних монополій [26].

Відповідно до Закону “Про природні монополії”, основним органом регулювання є незалежні національні комісії. Функції ж контролю залишаються у компетенції Антимонопольного комітету та його територіальних відділень. Варто зазначити, що сьогодні в Україні функціонує тільки одна незалежна структура - Національна комісія з регулювання електроенергетики (НКРЕ) [25]. Її основною функцією є контроль за діяльністю суб'єктів природних монополій в енергетичній галузі та нафтогазовому комплексі. Створена відносно недавно Незалежна комісія регулювання галузі зв'язку (НКРЗ). Тому сьогодні залишається невирішеним завдання у галузі транспорту. Цю проблему можна вирішити двома способами: створенням окремого національного регулюючого органу в галузі або ж шляхом покладення відповідних функцій з регулювання на НКРЗ.

Регулювання природних монополій в інших сферах економіки здійснюється багатьма іншими державними органами і, в першу чергу, відповідними міністерствами та відомствами (Мінтрансзв'язку, Мінекономіки тощо), а також регіональними органами місцевого самоврядування (житлово-комунальне господарство тощо). Однак практичний досвід переконує, що функції цих органів часто дублюються, а інтереси є суперечливими.

Синтезування управлінських та господарських функцій у рамках однієї державної структури іноді призводить до того, що кожне міністерство свідомо чи мимоволі створює більш сприятливі умови для функціонування підвідомчих підприємств, дискримінуючи чи просто ускладнюючи господарське життя приватних підприємств та підприємств інших галузей шляхом встановлення необґрунтованих пільг, завищених тарифів, обмежень щодо вступу на ринки конкурентів тощо.

Діяльність регіональних суб'єктів природних монополій (послуги з централізованого водопостачання та водовідведення, централізованого постачання теплової енергії), як правило, регулюється Радою міністрів АРК,

обласними, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями, які також часто приймають необґрунтовані рішення щодо регульованих компаній, намагаючись таким чином компенсувати хронічну нестачу коштів у місцевому бюджеті.

Відсутність спеціальних органів у деяких сферах діяльності природних монополій призводить до того, що Антимонопольний комітет у певних межах змушений також виконувати роль і регулятора, і контролера. Недоцільність такого суміщення зумовлена різним змістом цих функцій. У світовій практиці їхні функції відрізняються від функцій органів, які проводять політику забезпечення конкуренції. Виконання Антимонопольним комітетом України одночасно двох функцій призведе до того, що він певною мірою стане безпосереднім учасником економічних відносин і внаслідок цього не зможе бути об'єктивним при реалізації своїх завдань як контролюючого органу. Тому у компетенції Антимонопольного комітету та його територіальних відділень мають залишитися функції сприяння формуванню ринкових відносин на основі розвитку конкуренції у потенційно конкурентних секторах галузей з природними монополіями, попередження, обмеження та припинення обмежуючої ділової практики, а також контроль за встановленням суб'єктами господарювання монопольних цін на продукцію на тих сегментах ринку, ціна на яких формується вільно.

Проте вони не мають права вживати заходів адміністративного впливу (штрафів, фінансових санкцій) до суб'єктів природних монополій при порушенні ними встановленого спеціальною комісією порядку застосування регульованих цін. У першому випадку відповідальність наступає за Законом “Про захист економічної конкуренції”, у другому - “Про природні монополії”.

У компетенції державних незалежних комісій залишається:

· формування та ведення реєстру суб'єктів природних монополій;

· попередній контроль за можливим скороченням підприємницької діяльності;

· прогнозування економічних ситуацій, що складаються в процесі державного регулювання;

· встановлення правил обліку затрат;

· розробка нормативно-правової бази державного регулювання;

· цінове регулювання;

· формування загального ринку послуг [22].

Незалежні органи мають також право приймати рішення про введення чи припинення регулювання та про застосування конкретних його методів, а також направляти суб'єктам природних монополій і органам виконавчої влади обов'язкові для виконання розпорядження, накладати штрафи, притягати до адміністративної відповідальності.

Слід зазначити, що процеси реструктуризації у галузях з ознаками природної монополії ініційовані Указом Президента “Про заходи реалізації державної політики у сфері природних монополій” та галузевими законодавчими актами (ЗУ “Про телекомунікації” від 18 листопада 2003 р., ЗУ “Про поштовий зв'язок” від 4 жовтня 2001 р., ЗУ “Про транспорт” від 10 листопада 1994 р., ЗУ “Про трубопровідних транспорт” від 15 травня 1996 р., ЗУ “Про залізничний транспорт” від 4 липня 1996 р., ЗУ “Про електроенергетику” від 16 жовтня 1997 р.).

Крім інституційних методів регулювання природних монополій застосовуються також економічні. Головними параметрами регулювання діяльності природних монополістів є наступні:

· ціна (тариф);

· обсяг виробництва;

· якість продукції (послуг);

· інвестиційна політика.

На сучасному етапі головним методом регулювання природних монополій визнається цінове регулювання. Система цінового регулювання діяльності суб'єктів природних монополій в Україні виявилась інституційно незавершеною та недостатньо дієвою. У зв'язку з цим на ринках природних монополій головним завданням української держави є дослідження причин зміни цін на продукцію, їх аналіз та прямий чи опосередкований вплив на процеси внутрішнього ціноутворення.

Цінове регулювання є одним із основних у світовій практиці методів регламентації діяльності суб'єктів природних монополій на основі використання адміністративних та економічних важелів. Складність вирішення цього завдання в Україні пов'язана передусім зі специфікою перехідного періоду, наявністю сукупності процесів, що виходять за межі класичних схем та моделей, розроблених для умов сталих економічних систем, розвиток яких відбувається на засадах ринкового господарювання. Так, на процеси ціноутворення у монополізованих галузях безумовно впливають неплатоспроможність великої кількості споживачів продукції, складна система розрахунків за послуги, бажання в будь-який спосіб отримати додатковий прибуток [16, c.253].

У країнах із перехідною економікою перспективними є стимулювальні методи регулювання, які базуються на принципі стимулювання природних монополій до підвищення ефективності їхньої діяльності, запровадження нової техніки та технологій, а відповідно - зниження собівартості продукції. У цьому разі компанія отримує на певний період усю економію від підвищення ефективності діяльності. Основними моделями стимулюючого регулювання є:

· декларування зміни ціни (можливість монополіста підвищити ціни за згодою регуляторних органів внаслідок зміни собівартості - подорожчання сировини, зростання тарифів на електроенергію тощо);

· регулювання верхньої межі доходу (обмеження питомих прибутків на одиницю витрат природних монополістів);

· регулювання верхньої межі тарифу (регулювання контрольними органами верхньої межі тарифу, що дає можливість монополісту знижувати витрати на одиницю продукції та отримувати додаткові прибутки);

· модель складання набору контрактів (оцінка регуляторним органом ефективності природної монополії, що дає змогу йому контролювати діяльність природних монополій) [38].

Низька ефективність чинного механізму ціноутворення виявляється в тому, що основним інструментом зменшення негативних соціальних наслідків від встановлення монопольних цін за низькою платоспроможності українського населення виступають адміністративні методи цінового регулювання. Такі методи потребують чіткого механізму компенсації втрат підприємствам, які мають здійснюватись з бюджету, але так як не має достатніх асигнувань з бюджету, то цю проблему підприємства мають вирішувати самостійно без допомоги держави. Одним з найпростіших виходів є перехресне субсидування та цінова дискримінація. Цінова дискримінація шляхом диференціації тарифів для окремих груп споживачів характерна для галузей електроенергетики, зв'язку, житлово-комунального господарства.

Також поряд із ціновою дискримінацією застосовується і перехресне фінансування. За рахунок доходів від регульованого виду діяльності фінансується діяльність фірм на конкурентному ринку, що значно обмежує конкуренцію на цьому ринку. Часто доходи від прибуткових видів діяльності перерозподіляються на малорентабельні ділянки ведення бізнесу [32, c. 188].

Для галузей природних монополій і для держави цінова дискримінація та перехресне фінансування є бажаними, оскільки дають змогу вирішити дилему ефективності для одних і соціальну проблему для інших. Адже, дефіцит, який виникає при реалізації продукції одній категорії споживачів, компенсується за рахунок прибутку, отриманого від її продажу іншій категорії.

Згідно з урядовими документами, зокрема постановою Кабінету Міністрів України № 135 від 22.02. 1995 р. “Про Положення про державне регулювання цін на продукцію виробничо-технічного призначення, товари народного споживання, роботи і послуги монопольних утворень”, передбачено такі методи встановлення цін: фіксовані ціни, граничні рівні торгівельних надбавок та постачальницько-збутові націнки, граничні нормативи рентабельності або застосування обов'язкового декларування зміни цін.

Регулювання цін як важеля для усунення диспропорцій на ринку, спричинених природними монополіями - це один із можливих варіантів. На сучасному етапі особливої вагомості набуває регулювання обсягів випуску та якості продукції. Для споживачів послуга має бути не тільки доступною за ціною, а й якісною, відповідати вимогам стандартів. Також, яким би ефективним не був механізм цінового регулювання, якщо механізм ліцензування є недосконалим, то й ефективність функціонування суб'єктів природних монополій ставиться під сумнів.

Видача ліцензій в Україні регламентується Законом України “Про ліцензування певних видів господарської діяльності” від 01.06.200 р. № 1775-ІІІ, який передбачає надання суб'єктам господарювання прав щодо провадження діяльності на ринках природних монополій та на суміжних з монопольними ринках.

Ліцензія надає суб'єктам природної монополії певні права, так і накладає певні обов'язки. Суб'єкти отримують право на здійснення регульованого виду діяльності, з метою обмеження ризиків з операцій на такому ринку зобов'язані дотримуватись встановлених нормативів достатності власних активів. Вони також повинні виконувати в повному обсязі фінансові зобов'язання. Ці суб'єкти зобов'язані також створювати страхові запаси продукції. Ліцензіатам забороняється займатися діяльністю, яка не належить до сфер діяльності, зазначених у ліцензії, зловживати своїм становищем, протидіяти розвитку конкуренції на ринку тощо [2, c. 187].

З метою удосконалення механізму ліцензування діяльності суб'єктів господарювання, які функціонують на ринках природних монополій та суміжних з ними ринках, вважаємо за необхідне встановити чіткий і прозорий порядок видачі ліцензій на провадження діяльності у сферах природних монополій. При цьому видача ліцензій має здійснюватись виключно за результатами спеціально проведених конкурсів. Ліцензію має отримувати те підприємство, яке запропонувало найбільш вигідні умови функціонування з погляду задоволення, передусім, інтересів споживачів, а відтак - і держави. У тих випадках, коли існування єдиної компанії у певній галузі буде найбільш результативним способом надання послуг інфраструктури, імпульсом до зростання ефективності може стати конкуренція альтернативних постачальників за право функціонування на певному ринку. Іншими словами, конкуренція розгортається не на ринку, а за ринок.

Підбиваючи підсумки проведеного аналізу, слід зробити кілька узагальнюючих висновків. Перехід України до цивілізованих ринкових відносин потребує удосконалення економіко-організаційного механізму державного регулювання природних монополій як об'єктивної передумови їх ефективного функціонування та розвитку в інтересах суспільства. Основними кроками у цьому напрямку можуть стати:

· зміна наявного механізму цінового регулювання шляхом переходу від неефективного стримування цін і тарифів на відповідних товарних ринках до контролю за механізмом їх формування;

· реформування діючого механізму ліцензування компаній;