Економіка України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Національне багатство

Національне багатство - це сукупність матеріальних благ і духовних цінностей, нагромаджених суспільством за всю його історію, які мають ринкову цінність і можуть обмінюватися на гроші або інші блага.

Масштаби, структура і якісний рівень національного багатства визначають економічну могутність країни, потенціал її наступного соціально-економічного розвитку.

Національне багатство складається із фізичних благ і активів - фінансових активів, навичок, уміння, тобто всього того, що може приносити дохід, який є віддачею від цього багатства. Всі ці складові елементи можуть розглядатися як національне багатство лише тоді, коли вони можуть продаватися і купуватися на товарних або грошових ринках.

Багатство нації може бути поділено на два основних види - речове багатство, втілене в фізичних і фінансових активах, яке називається капіталом, і неречове багатство, яке називається людським капіталом.

Важливими складовими елементами речового національного багатства є:

· створений і нагромаджений в країні виробничий капітал (активи), які, в свою чергу, поділяються на основній оборотні. До основних відносяться засоби праці (споруди, будинки, обладнання, машини, верстати, прилади), які використовуються в декількох виробничих циклах. До оборотних - предмети праці (сировина, матеріали, електроенергія, паливо), які використовуються повністю на протязі одного виробничого циклу;

· основний невиробничий капітал (активи), тобто активи, які функціонують в соціальній сфері - житло і будинки, лікарні, школи, культурно-освітні і спортивні установи тощо;

· майно домашніх господарств - житло, предмети домашнього вжитку тривалого використання (меблі, автомобілі, побутова техніка, одяг тощо), засоби праці підсобних господарств, домашні тварини;

· товарні запаси народного господарства (резервні і страхові запаси, запаси готової продукції на складах);

· залучені в процес виробництва природні ресурси (земля, грунти, надра, води, ліси, розвідані корисні копалини, атмосфера, клімат).

До неречевого багатства нації відносять нагромаджені виробничі, духовні і культурні цінності. До них належать:

· нагромаджений виробничий досвід людей, їх здібності;

· освітній і інтелектуальний потенціал нації;

· творчі здібності;

· мистецькі і літературні твори, досягнення культури;

· національні звичаї, традиції, мораль, етичні норми тощо.

Всі види національного багатства (речові і неречові) мають таку основну властивість, здатність приносити дохід, який уособлює собою віддачу від цього багатства.

Головним компонентом багатства країни традиційно вважався фізичний капітал (нагромаджені матеріально-речові фонди). Однак згідно з оцінкою, здійсненою Всесвітнім банком, у 1995 року в 192 країнах частка фізичного капіталу дорівнювала в середньому лише 16% від загального обсягу багатства. Вагоміше значення має людський капітал, що становить 64%.

Переваги людського потенціалу особливо очевидні в країнах з високим рівнем доходу. У деяких з них, таких як Німеччина, Японія і Швейцарія, його частка досягає 80% від загального обсягу капіталу. Проте в країнах Африки, розміщених на південь від Сахари, де людські ресурси обмежені, більше як половину національного багатства, як і раніше, становлять природні ресурси.

Національне багатство тісно пов'язане із національним доходом, адже саме частина останнього, нагромаджуючись, поповнює багатство нації. Національне багатство не лише зростає із часом, але й постійно і безперервно відновлюється, що стає передумовою і, водночас, результатом економічного і соціального прогресу.

2. Структура національної економіки

Наукове визначення поняття «націонала економіка» включає два підходи: технологічний та соціально-економічний.

За технологічним підходом, національна економіка є сукупністю галузей, видів виробництв та характеризується обсягом виробленої продукції, виконаних робіт та наданих послуг, їх якістю, рівнем використання ресурсів ніщо.

Соціально-економічний підхід розглядає національну економіку як сукупність виробничих відносин, які характеризуються певним рівнем розвитку продуктивних сил, типом економічної системи, характером суспільного відтворення, специфічним господарським механізмом, рівнем життя населення, зовнішньоекономічними зв'язками.

Національна економіка - це система економічних суб'єктів і зв'язків між ними, яка має просторово визначену і специфічно національну організаційну структуру.

Галузевий поділ економіки є її основним історичним підрозділом, що зумовлено процесом розвитку суспільного поділу праці, внаслідок якого відбувається диференціація галузей.

Структура економіки на макрорівні відображає найважливіші загальногосподарські пропорції, тобто певні кількісні співвідношення, спів розмірність окремих елементів економічної системи. На мікрорівні саме структура виробництва, як правило, відображає найважливіші народногосподарські пропорції. Макроекономічні пропорції це співвідношення елементів у рамках національної економіки. Це єдина система, окремі елементи якої взаємопов'язані між собою.

Пропорційність важлива характеристика економіки: якщо вона підтримується постійно, існує рівновага; якщо постійно порушується, але все ж досягається, режим розвитку неврівноважений, а якщо пропорційність не забезпечується, та це руйнує економічну систему. Розрізняють:

- загальноекономічні пропорції, які характеризують співвідношення окремих сторін, елементів суспільного виробництва;

- міжгалузеві пропорції відображають співвідношення між галузями або комплексними галузями;

- внутрішньогалузеві пропорції представляють собою співвідношення у межах однієї галузі;

- територіальні пропорції відображають територіальне розміщення виробничих ресурсів у межах країни, економічне співвідношення економічних районів, регіонів, територіально-виробничих комплексів, а також областей у виробництві та розподілі суспільного продукту.

Види структур

Залежно від характеру та змісту взаємозв'язаних елементів національної економічної системи розрізняють такі структури економіки:

· Відтворювальну;

· Галузеву;

· Територіальну;

· соціальну;

· функціональну;

· зовнішньоекономічну

Відтворювальна структура характеризує:

* використання ВВП (НД) на відтворення основного капіталу,

його нагромадження та споживання;

* співвідношення між виробничим та особистим споживанням.

До основних відтворювальних пропорцій, що визначають розвиток економіки, належать співвідношення:

- між виробництвом засобів виробництва й виробленням предметів споживання;

- заміщенням вартості використаних засобів виробництва та новоствореною вартістю (чистою продукцією);

- споживанням та нагромадженням.

Структурні зрушення у цих співвідношеннях, що характеризують розвиток економіки на всіх стадіях відтворювального процесу, обумовлюються взаємодією факторів (залежать від багатьох факторів), які пов'язані з досягненнями НТП, продуктивністю праці, обмеженнями природних ресурсів, станом навколишнього середовища і екологічними проблемами, зростанням суспільних потреб щодо якості товарів і послуг, спеціалізацією виробництва, міжнародним поділом праці, співвідношеннями між попитом і пропозицією, величиною доходів і податків, вартістю факторів виробництва (матеріальних ресурсів, капіталу, робочої сили), обсягами нематеріальних активів (інформації, технології тощо), стабільністю грошового обігу, зако-нодавства, а також політичної ситуації тощо.

Галузева структура відображає пропорції розвитку окремих галузевих секторів і груп міжгалузевих комплексів, галузей, підгалузей, видів діяльності, виробництв, сфер національної економіки.

Класифікаційною (системоформоутворювальною) одиницею галузі є підприємство, яке має самостійний баланс і банківський рахунок. Велике значення з погляду аналізу галузевої структури національної економіки й формування її оптимальних пропорцій має виділення й дослідження співвідношень міжгалузевих комплексів - паливно-енергетичного, АПК, машинобудівного, транспортного, базових виробництв та інших.

Особливими галузевими пропорціями, що обумовлюють темпи структурних зрушень в економіці і які певною мірою можна віднести також до відтворювальних пропорцій, є співвідношення між галузями матеріального виробництва й галузями, які забезпечують їхнє функціонування. Забезпечувальні галузі називають інфраструктурою.

Інфраструктура існує двох типів:

¦ виробнича, що охоплює галузі, які безпосередньо обслуговують матеріальне виробництво (транспорт, зв'язок, шляхове господарство, енерго-, газо-, водопостачання, природоохоронні споруди тощо);

¦ невиробнича, що охоплює галузі, які опосередковано пов'язані з виробництвом (загальна й професійна освіта, охорона здоров'я тощо).

Традиційно виділяють галузі сфери матеріального виробництва й невиробничої сфери. До сфери матеріального виробництва належать галузі, які визначаються видами діяльності, що створюють, відновлюють або знаходять матеріальні блага (продукцію, енергію, природні ресурси), а також продовжують виробництво у сфері реалізації шляхом переміщення, зберігання, сортування, пакування продукції. Всі інші види діяльності у своїй сукупності є сферою нематеріального виробництва (невиробничою сферою). Основу сучасної галузевої структури національної економіки складають макропропорції між галузевими секторами економіки, тобто між групами галузей, що мають однакові економічні характеристики. Згідно із запровадженою в Україні системою національного рахівництва економіка поділяється на п'ять секторів:

1) не фінансові корпорації, у складі яких виділяють:

- галузі, пов'язані з видобуванням ресурсів,

- галузі, зайняті переробкою ресурсів і виготовленням готової

продукції; - сферу послуг (у тому числі інформаційне, науково-технічне, комунікаційне, фінансове обслуговування виробництва);

2) фінансові корпорації;

3) сектор загального державного управління;

4) домашні господарства;

- некомерційні організації, що обслуговують домашні господарства.

Територіальна структура національної економіки відображає розміщення виробництва й інфраструктури в окремих територіальних (регіональних) утвореннях (системах), що характеризуються певними умовами: наявністю корисних копалин і сировинної бази (природними ресурсами), природно-кліматичними умовами, географічним розташуванням, культурними традиціями, демографічними та іншими умовами.

Розрізняють два підходи до формування територіальних (регіональних) утворень (територіальних економічних підсистем) у межах НЕС, а отже, два їхніх типи:

- структуризація національної економіки на економічні райони, територіальні господарські (виробничі) комплекси й спеціальні економічні зони;

- структуризація національної економіки в адміністративно-територіальному розрізі (для України на господарські комплекси АР Крим, областей і районів).

Соціальна структура характеризує такі співвідношення в національній економіці:

- між організаційно-правовими формами підприємництва з урахуванням рівнів концентрації й централізації виробництва й капіталу (між великими, середніми та малими підприємствами) й режиму власності (між приватними, колективними та державними підприємствами);

- певними верствами населення, диференційованими за рівнем доходів.

Серед співвідношень, що визначають структуру (вид структури) національної економіки й впливають на стан і динаміку соціально-економічного розвитку, з одного боку, а з другого - самі є залежними від державної економічної політики (структурної), слід виділяти співвідношення між приватним і державним секторами економіки. при цьому секторальне співвідношення НЕС найкраще відображає результати ринкових реформ, рівень розвитку і ефективність ринкової економіки, а також масштаби державного втручання в економічний кругообіг ресурсів, доходів, продуктів.

Функціональна структура національної економіки характеризує динамічну взаємодію та взаємозалежність окремих сегментних рин-ків (ресурсів, продуктів, грошей і валюти, інвестицій, цінних паперів, науково-технічних розробок, нерухомості тощо) та їхніх елементів (попиту й пропозиції, цін і витрат, доходів і видатків тощо) й фор-мально може бути подана через низку функціональних пропорцій:

- між платоспроможним попитом і пропозицією на створений ВВП і НД;

- платоспроможним попитом і пропозицією на окремих ринках ресурсів і продуктів;

- продуктивністю праці й зарплатою;

- доходами й витратами;

- інвестиціями й заощадженнями;

- кредитно-грошовими пропорціями;

- імпортом та експортом продукції тощо.

За своєю суттю це є пропорції відтворювального типу, оскільки вони характеризують закономірності формування, розподілу, пере-розподілу та споживання ВВп і НД.

Зовнішньоекономічна структура відображає пропорції між експортом та імпортом товарів, послуг, капіталів тощо, які певною мірою є функціональними пропорціями національної економічної системи як відкритої системи, де чистий експорт розглядається як елемент валових національних інвестицій та елемент сукупного суспільного попиту, від чого залежить динаміка ВВП.

національний фінансовий економіка ринковий

3.Фінансово-кредитна система України

Фінансово-кредитна система - сукупність фінансових, інвестиційних та кредитних інститутів держави.

Банківська система - сукупність різних банків та інших кредитних установ, котрі функціонують у межах єдиного фінансового механізму.

У дворівневій системі банків на першому рівні знаходиться центральний банк (у США - Федеральна резервна система), а на другому - мережа комерційних банків та інших розрахунково-кредитних установ.

Банківські системи різних країн відрізняються, але можна виділити два типи їх побудови:

Рис. 1. Побудова фінансово-кредитної системи України

> однорівневу;

> дворівневу.

Однорівнева система передбачає горизонтальні зв'язки між банками, здійснення уніфікованих операцій, тут усі банки перебувають на одній ієрархічній лінії (характерна для тоталітарних країн, існувала до 1987 року в колишньому СРСР).

Дворівнева система характерна для країн ринкової економіки, складається з двох рівнів: верхній рівень - центральний банк; нижній рівень - інші банки.

Структуру банківської системи України визначає Закон «Про банки і банківську діяльність». Банківська система складається з Національного банку України та інших банків, що створені і діють на території України. Банки в Україні створюються у формі акціонерного товариства, товариства з обмеженою відповідальністю або кооперативного банку. Державний банк - це банк, сто відсотків статутного капіталу якого належать державі.

Банк центральний - емісійний, кредитний, розрахунковий і касовий центр держави. Володіє монопольним правом випуску в обіг банківських та скарбничних білетів, а також фінансово-контрольними функціями. Головними завданнями центрального банку є забезпечення стійкості національної грошової одиниці, регулювання та координація діяльності грошово-кредитної системи. В Україні центральним є Національний банк України.

Неемісійні (комерційні банки)

Банки мають право створювати об'єднання і банківські холдингові групи, банківські корпорації. Банки в Україні можуть функціонувати як універсальні або спеціалізовані. За спеціалізацією банки можуть бути ощадними, інвестиційними, іпотечними, розрахунковими (кліринговими). Банк самостійно визначає напрями своєї діяльності і спеціалізацію за видами операцій. Національний банк України регулює діяльність спеціалізованих банків через економічні нормативи та нормативно-правове забезпечення здійснених ними операцій. Законом «Про банки і банківську діяльність» визначено, що банк набуває статусу спеціалізованого банку в разі, якщо більше ніж 50% його активів є активами одного типу.

Банк комерційний - універсальна фінансово-кредитна установа, що створюється для залучення коштів і розміщення їх від свого імені на умовах повернення та платності, а також здійснює розрахункові операції за дорученням клієнтів, їх касове обслуговування, операції з валютою, коштовними металами, цінними паперами та інші операції, дозволені законом.

Комерційні банки класифікуються за такими ознаками:

- за приналежністю статутного капіталу та способами його формування - акціонерні товариства і товариства з обмеженою відповідальністю, банки з участю чужоземного капіталу, чужоземні банки;

- за видами здійснюваних операцій - універсальні та спеціалізовані;

- за територією і сферами діяльності - загальнодержавні, регіональні, галузеві.

Комерційний банк проводить свою діяльність згідно зі статутом, що визначає перелік виконуваних банком операцій, розміри його фондів, органи управління, порядок використання прибутку. В Україні на всі види здійснюваних операцій, комерційний банк мусить мати ліцензію Національного банку. Він повинен дотримуватись встановлених Національним банком нормативів та інструкцій.

Банк універсальний - фінансово-кредитна установа, що здійснює всі основні види банківських операцій (депозитні, кредитні, фондові, інвестиційні, довірчі, розрахункові) та надає банківські послуги.

Банк інвестиційний - спеціалізована кредитна установа, що залучає довготерміновий позичковий капітал і надає його в розпорядження позичальникам (підприємцям і державі) через випуск облігацій та інших видів боргових зобов'язань. Основними функціями інвестиційних банків є з'ясування характеру і розміру фінансових потреб позичальників, узгодження умов позички, вибір виду цінних паперів, визначення термінів їх емісії і розміщення серед інвесторів. Інвестиційні банки є не просто посередником між інвестором і позичальником, але й гарантом емісії та організатором ринку.

Банк інноваційний-різновид комерційного банку, що спеціалізується на фінансуванні та кредитуванні інноваційних проектів, тобто різних науково-технічних розробок, починаючи від проектування чи створення дослідного зразка до масового впровадження. Кредитування забезпечується придбанням відповідальних акцій, а також шляхом розміщення облігаційних позик.

Банк ощадний - фінансова установа, що спеціалізується на обслуговуванні населення, залучаючи грошові заощадження громадян і надаючи кредитні, розрахункові та інші банківські послуги.

Банк іпотечний - банк, що спеціалізується на наданні довготермінових кредитів під заставу нерухомості (будівель, землі, тощо) та випуску заставних листів, забезпечених нерухомістю.

Небанківська фінансово-кредитна система (парабанківська система) - сукупність небанківських фінансово-кредитних установ (пара-банків), яка охоплює спеціалізовані кредитно-фінансові інститути й поштово-ощадні установи. Діяльність спеціалізованих кредитно-фінансових інститутів полягає в обслуговуванні певних типів клієнтів (нерідко на пільгових умовах) або поширюється на ті сфери кредитування, котрі є ризиковими для приватних банків (сільське господарство, будівництво, дрібне підприємництво). Поштово-ощадні установи-це особливий різновид спеціалізованих кредитно-фінансових інститутів, які акумулюють дрібні заощадження широких верств населення через поштові відділення і використовують ці кошти для кредитування інших кредитно-фінансових установ та держави.

Небанківські фінансово-кредитні установи (парабанки) відрізняються від банків тим, що проводять діяльність на фінансовому ринку, не емітуючи власних боргових зобов'язань, а лише власні акції. Усі ризики, пов'язані зі зміною вартості активів і пасивів, розділяються при цьому лише серед акціонерів.

Систему парабанку становлять: інвестиційні компанії та фонди, лізингові компанії, факторингові компанії, брокерські та дилерські фірми, страхові компанії, пенсійні фонди, фінансові компанії», ломбарди, кредитні товариства (спілки), трастові компанії тощо.

Компанія лізингова - компанія, що спеціалізується на лізингових операціях. Часто є дочірньою компанією банку.

Брокерська фірма - офіційний посередник під час укладання угод між зацікавленими сторонами на біржі. Брокерська фірма виступає посередником у торгівлі товарами та послугами, здійсненні операцій на фондовій, товарній і валютній біржах. За посередницькі операції одержує комісійну нагороду - певний відсоток від суми проведеної біржової операції.

Дилерська фірма - здійснює перепродаж товарів, а також цінних паперів і валют. Агент дилерської мережі фірми-виробника чи посередника, яка закуповує продукцію гуртом, а продає вроздріб або меншими партіями на регіональних ринках як дистриб'юторів.

Страхова компанія - юридично оформлена одиниця підприємницької діяльності у формі акціонерного, повного, командитного товариства чи товариства з повною відповідальністю, яка має ліцензію на право брати на себе обов'язки страховика (за певну плату бере на себе зобов'язання відшкодувати страхувальникові або особам, яких він зазначив, шкоду завдану страховою подією).

Рис. 2. Організаційно-економічні умови розміщення інвестиційних заощаджень через фінансових посередників

Компанія фінансова - дочірна компанія чи компанія у складі об'єднання (холдингова компанія), створена з метою залучення фінансових ресурсів іззовні для забезпечення ними фінансових потреб своїх підприємств. Це дозволяє фінансувати закупівлю продукції, виготовленої материнською компанією, реалізовувати її інвестиційні проекти.

Фонд пенсійний - спеціалізована фінансова установа, що займається мобілізацією та використанням коштів пенсійного призначення.

Ломбард - кредитна установа, що позичає гроші під заставу рухомого майна. Оцінку вартості майна здійснюють за згодою сторін. Залежно від майна позика становить 50-80% його вартості. Власникові майна видають іменний ломбардний квиток (розписку).

Кредитна спілка - громадська організація, створена на добровільних засадах з метою фінансового та соціального захисту її членів, які гуртуються переважно за родом діяльності. Кредитну спілку створюють як юридичну особу з ініціативи групи людей, об'єднаних за певними (територіальними, професійними, тощо) ознаками. Вона об'єднує тільки фізичних осіб, а її діяльність пов'язана здебільшого з дрібними позичальниками. Філософія діяльності кредитної спілки передбачає мінімізацію кредитного ризику.

Таким чином, різні умови та низький рівень державних гарантій щодо збереження інвестиційних заощаджень населення узагальнено. В Україні розвиваються всі можливі типи фінансового посередництва - від депозитних інститутів (банківських установ) та інститутів спільного інвестування (інвестиційних посередників) до недержавних пенсійних фондів і компаній зі страхування життя (т. зв. договірних ощадних інститутів).

Список використаної літератури

1. Антонов В.М. АРМ економіста, фінансиста, менеджера. - К.: Таксон, 1998. - 120 с.

2. Банки на развивающихся рынках: В 2-х т. / Кол. авт. - М.: Финансы и статистика, 1994.

3. Банківська енциклопедія / Під ред. проф. А.М. Мороза - К.: Ельтра, 1993. - 328 с.

4. Велш Глен А., Шорт Денієл Г. Основи фінансового обліку. - К.: Основи, 1997. - 943 с.

Размещено на Allbest.ru