Ринкове та державне регулювання економіки

Размещено на http://www.allbest.ru/

"Ринкове та державне регулювання економіки"



Вступ

Визначення розвитку економічних систем через призму історії дає можливість виділити три основні їх типи: ринкову, командно-адміністративну і змішану економіку. Визначення головних особливостей окремих типів економічної системи уможливлюватиме розуміння суті об'єкта макроекономіки.

Регулювання процесу відтворення здійснюється за вимогою об'єктивних економічних законів та на основі відповідного економічного механізму, який реалізується в господарській практиці через систему ринкових інститутів та органів державного управління економікою.

Існуючу нині у промислово розвинутих країнах економічну систему називають ринковою, вільною ринковою, соціально ринковою, змішаною економікою тощо. Один із двох останніх типів економіки має побудувати й Україна внаслідок трансформації існуючої економічної системи.

Сучасна ринкова економіка -- це економіка змішаного типу, яка поєднує гнучкість ринкового саморегулювання, цілеспрямованість і сталість корпоративного регулювання та загальносуспільну орієнтованість державного регулювання. Саме поєднання зазначених механізмів координації сприяє ефективній реалізації соціально-економічних цілей суспільства, досягненню макроекономічного зростання, забезпеченню соціальної справедливості. Слід зазначити, що ринкове саморегулювання, яке відображає сутність підприємницької системи господарювання, спрямованої на отримання прибутку в умовах конкуренції, -- це основа змішаної економіки. Корпоративне регулювання, яке виникло внаслідок розвитку такої організаційної форми підприємництва, як корпорація, -- це механізм координації, який в умовах ринкових важелів дає змогу економічним суб'єктам активно впливати на розподіл ресурсів. Державне регулювання, як складова господарського механізму ринкової системи, склалося після економічної кризи 1929--1933 років, яка довела неспроможність ринкового та корпоративного регуляторів забезпечити сталий стан і розвиток економіки. Співвідношення зазначених механізмів координації у різних країнах неоднакове. Є країни, де діє система економічного лібералізму -- система, у якій домінують ринкові регулятори, а роль держави зведена до мінімуму (США, Канада, Велика Британія, Австралія та ін.), і країни економічного дирижизму, яким притаманний значний вплив держави на соціально-економічній розвиток суспільства (Швеція, Австрія, Німеччина та ін.). При цьому, незалежно від системи, основним регулятором економічних процесів виступає саме ринковий механізм, а державне регулювання економіки доповнює ринкові важелі.

Метою даної роботи є дослідження особливостей, переваг та недоліків ринкового та державного регулювання економіки.



1. Макроекономічне регулювання економіки

1.1 Сутність та особливості макроекономічного планування

Розв'язання життєво важливих проблем розвитку суспільства, регіонів, галузей економіки, інституціональних одиниць та обґрунтування способів реалізації визначених стратегічних і тактичних цілей здійснюється за допомогою макроекономічних планів.

Макроекономічне планування як складова механізму ДРЕ широко використовується в економічно розвинутих країнах з метою соціально-економічної стабілізації, формування макропропорцій та забезпечення динамічності розвитку економіки.

У загальному розумінні план -- це сукупність обґрунтувань цілей і способів їхнього досягнення. Процес розробки плану називається плануванням. Такі універсальні визначення можна застосувати до будь-якої свідомої діяльності. Особливість макроекономічного планування полягає в тому, що його об'єктом є національна економіка, а суб'єктом -- держава. Крім того, слід ураховувати часові обмеження планів, що обумовлені, по-перше, ротацією державних органів відповідно до законодавства про вибори та, по-друге, календарним характером планування (плановий рік, як і бюджетний, розпочинається 1 січня та закінчується 31 грудня). Отже, макроекономічне плануван- ня -- це особливий вид діяльності держави щодо визначення стратегічних, тактичних і оперативних цілей планового періоду, а також способів досягнення таких цілей.

Директивне та індикативне планування

З погляду обов'язковості виконання суб'єктами господарювання планових завдань розрізняють директивні та індикативні плани.

Директивний план (від лат. directio -- прямий напрямок) має силу юридичного закону, адресний та обов'язковий для виконання характер. За директивного планування посадові особи несуть відповідальність за невиконання планових завдань. Директивне планування притаманне командній економіці. Воно використовувалося в СРСР та соціалістичних країнах з метою прямого впливу держави на всі ланки оргструктури економіки.

Індикативний план (від лат. indicator -- покажчик) -- це рекомендаційна система планових заходів, спрямованих на досягнення цілей соціально-економічної політики держави, що передбачає створення таких умов функціонування суб'єктів економіки, які б спонукали їх до виконання поставлених завдань.

Індикативні плани мають низку особливостей, які суттєво відрізняють їх від планів директивних. По-перше, індикативний план є комплексом рекомендацій; по-друге, рекомендації не мають обов'язкового характеру; по-третє, показники плану призначено для інформування суб'єктів господарювання про цілі, пріоритети й наміри держави; по-четверте, мобільний характер плану передбачає можливість коригування його параметрів відповідно до змін на ринку; по-п'яте, реалізація цілей індикативного плану здійснюється через систему правових та економічних регуляторів. Із цього видно, що індикативне планування властиве економіці змішаного типу, тобто воно зумовлює сутність трансформації в сфері макроекономічного планування в Україні -- перехід від директивного планування до індикативного.

Державна програма економічного і соціального розвитку України як форма макроекономічного планування

В Україні макроекономічне планування здійснюється у формі розробки та реалізації Державної програми економічного і соціального розвитку України (ДПЕСР).

Питання побудови системи макроекономічних планів, регламенту стадій процесу планування та статусу його учасників в Україні поки що не визначено законодавчо. Узагальнення існуючих законопроектів, світового й вітчизняного досвіду, а також економічної літератури з цих питань уможливлює формулювання суті Державної програми економічного і соціального розвитку України. ДПЕСР України -- це комплексна система цілей та стратегії вирішення економічних і соціальних проблем, а також конкретні заходи держави, спрямовані на досягнення і реалізацію таких.

Державні програми економічного і соціального розвитку треба розробляти на довго-, середньо- та короткострокову перспективу. Складовими частинами системи макроекономічного планування є національна, галузеві (відомчі) та регіональні програми.

ДПЕСР України на довгострокову перспективу має охоплювати період 10--15 років з коригуванням і продовженням планового горизонту кожні п'ять років. У цій програмі визначаються можливі цілі й пріоритети соціально-економічного розвитку та концептуальні положення щодо їхнього досягнення та реалізації. Паралельно треба опрацьовувати довгострокові програми розвитку регіонів та галузей економіки.

ДПЕСР України на середньострокову перспективу (3--5 років) має щороку коригуватися й містити обґрунтування цілей та пріоритетів соціально-економічної політики держави, напрями їх реалізації, найважливіші завдання, які потрібно вирішити на державному рівні. У цій програмі слід відобразити аналіз стану економіки, пошуковий та цільовий прогнози на середньостроковий період, концепцію соціально-економічного розвитку та основні напрямки макроекономічної, соціальної, структурної, інвестиційної, аграрної, зовнішньоекономічної, екологічної, регіональної тощо політики, а також етапи інституціональних перетворень. Одночасно міністерства та місцеві державні адміністрації мають розробляти середньострокові програми розвитку галузей і регіонів.

ДПЕСР України на короткостроковий період (1 рік) розробляють щорічно паралельно з проектом Державного бюджету України. У програмі відображаються: аналіз стану економіки; цілі, пріоритети та завдання розвитку; макроекономічні показники і пропорції; основні напрями розвитку галузей економіки та структурної перебудови, параметри соціального розвитку, заходи у сфері зовнішньоекономічної діяльності, охорони навколишнього природного середовища і т. ін.; форми та засоби державного регулювання економіки.

Актуальною проблемою сьогодення у сфері макроекономічного планування в Україні є законодавче визначення його ролі в системі державного управління. Правової регламентації також потребують вирішення питань про: функції, права та обов'язки державних органів у макроекономічному плануванні; порядок поєднання довго-, середньо- та короткострокових планів; стадії процесу планування; взаємодію планової та бюджетної діяльності і т. д.

Принципи макроекономічного планування

Макроекономічне планування спирається на певні закономірності -- принципи. Вони визначають логіку, завдання і характер складання, реалізації та контролю за виконанням планів. Основними принципами макроекономічного планування є: принцип єдності економіки й політики за пріоритету політики; принцип єдності централізму та самостійності суб'єктів ринку; принцип ефективності; принцип сполучення загальних і локальних інтересів за пріоритету інтересів більш високого рангу. Ці принципи мають такий зміст.

Принцип єдності економіки і політики за пріоритету політики зумовлений тісним взаємозв'язком. Суттю цього принципу є вимога, згідно з якою розробники макроекономічних планів мусять виходити з цілей державної політики. Це означає, що плани є інструментом її реалізації. Водночас для нормального економічного розвитку потрібні відповідні політичні умови, які в демократичному суспільстві створюються завдяки конструктивній діяльності державних органів.

Принцип єдності централізму та самостійності суб'єктів ринку засновано на тому, що планові рішення, з одного боку, повинні базуватися на інформації про наміри суб'єктів господарювання, а, з іншого -- забезпечувати вплив на них у потрібному для суспільства напрямку. Співвідношення між централізмом і самостійністю має конкретно-історичний характер, тобто може змінюватися залежно від завдань і особливостей розвитку країни в певний період.

Принцип ефективності макроекономічних планів зумовлено тим, що держава як форма організації суспільства виправдовує себе тільки тоді, коли діяльність державних органів дає позитивні результати. Ефективність є формою результативності.

Принцип сполучення загальних і локальних інтересів за пріоритету інтересів більш високого рангу означає: по-перше, об'єктивну необхідність поєднання всієї сукупності суспільних інтересів у єдину систему; по-друге, побудову цілей макроекономічних планів на підставі пріоритетів суспільних інтересів; по-третє, створення адекватного організаційно-економічного механізму реалізації намічених цілей.

Система показників макроекономічних планів

Розробка макроекономічних планів неможлива без використання системи показників. Останні й надають кількісно-якісної характеристики соціально-економічним явищам і процесам. У макроекономічному плануванні показник -- це міра планового завдання, яка забезпечує його кількісну або якісну визначеність.

Показники, що використовуються у макроекономічному плануванні, мають відповідати певним вимогам. До найважливіших із них належать такі:

1. Показники мають бути придатними для агрегування (укрупнення) та дезагрегування (розукрупнення).

2. Показники мають бути чітко визначеними, вимірюваними, порівнянними з показниками державної статистики.

3. Система показників повинна забезпечувати комплексну характеристику всіх аспектів функціонування національної економіки.

4. Система показників повинна бути адаптивною (гнучкою), здатною відображати всі зміни стану об'єкта планування.

5. Директивні показники повинні бути адресними, тобто містити вказівки відносно конкретних виконавців планових завдань.

6. Індикативні показники повинні інформувати суб'єктів ринку про наміри держави у відповідних сферах і орієнтувати їх на діяльність у напрямку пріоритетів державної політики.

Показники макроекономічних планів класифікуються за такими групами: натуральні та вартісні; кількісні та якісні; об'ємні та сітьові; абсолютні та відносні; обов'язкові, розрахункові та інформаційні.

Натуральні показники характеризують речовий аспект відтворення. Вони дають можливість установити пряму відповідність між обсягом виробництва в конкретно-речовій формі та обсягом потреб у продукції. Натуральні показники вимірюються у таких одиницях, як т, м2, м3, шт. і т. п. Для розширення сфери їхнього застосування використовуються умовно-натуральні показники. Їх розраховують через приведення різноманітних натуральних показників одного виду до єдиного вимірювача за допомогою переводних коефіцієнтів (т умовного палива, шт. умовних банок і т. д.). Сфера застосування натуральних показників обмежена, оскільки вони характеризують лише часткові зв'язки та пропорції в національній економіці.

Вартісні показники подаються в грошових одиницях (гривнях). За їхньою допомогою вимірюються сукупні результати відтворення, передовсім макроекономічні показники. Для планових розрахунків необхідно враховувати індекси цін та інфляції.

Кількісні показники характеризують прямі безпосередні результати діяльності. Вони можуть бути об'ємними, тобто відображати обсяги виробництва або споживання, та сітьовими, тобто характеризувати розвиток мережі об'єктів різних сфер (кількість підприємств різних форм власності та господарювання або галузей економіки).

Якісні показники характеризують споживну вартість (корисність) продукції, умови розвитку виробництва, ефективність, ступінь використання різних видів ресурсів і т. ін. До якісних показників належать норми та нормативи.

Абсолютні показники відображають кількісну характеристику процесів та явищ. Відносні показники (індекси, темпи зростання чи спаду, темпи приросту, питома вага) характеризують динаміку та структуру відповідних параметрів.

Обов'язкові показники є директивними, тобто такими, що потребують обов'язкового виконання; розрахункові призначено для обґрунтування основних параметрів плану; інформа- ційні за своєю суттю є індикативними.

Методи планово-економічних розрахунків

Основними методами планово-економічних розрахунків є балансовий і нормативний.

Сутність балансового методу в макроекономічному плануванні полягає в застосуванні прийомів і розрахунків, які уможливлюють установлення зв'язку та узгодження між потребами й засобами для їх забезпечення. Завданням розробки балансу є досягнення оптимальної відповідності (рівняння) між сукупністю потреб і загальною сумою джерел їх задоволення:

SРi = SПj ,

сучасний ринковий економіка

де: Рi -- ресурси i-виду;Пj -- потреби j-виду.

Отже, кожен баланс являє собою дві взаємозв'язані групи показників (частин, розділів балансу). Перша узагальнює ресурси в розрізі джерел, друга характеризує потреби за напрямками їх використання. Залежно від виду балансу ресурсна частина може мати назви: «доходи», «попит», «надходження»; а та частина, яка характеризує потреби, -- «витрати», «пропозиція», «розподіл».

Класифікація балансів здійснюється за багатьма ознаками. За масштабами об'єкта планування виділяють народногосподарські, галузеві, регіональні і т. п. баланси. За часовою ознакою -- статичні й динамічні баланси. За одиницями виміру -- натуральні (матеріальні), вартісні (фінансові), трудові баланси і т. д.

Балансові розрахунки в макроекономічному плануванні передбачають широке використання соціально-економічних норм і нормативів.

Нормативний (техніко-економічних розрахунків) метод засновано на використанні прогресивної, науково обґрунтованої системи норм і нормативів. За допомогою норм і нормативів визначають потреби у виробництві продукції (робіт, послуг), обґрунтовують можливості задоволення цих потреб, здійснюють контроль за ефективністю використання ресурсів під час реалізації планових завдань (див. 1.4). Норми і нормативи за сутністю є якісними, відносними показниками. Вони побудовані здебільшого як показники місткості та віддачі. Показники місткості (Нм)характеризують нормативні витрати ресурсів на одержання певного результату (ефекту).

де Р -- витрати ресурсів; Е -- соціально-економічний результат. Наприклад, фондомісткість -- це співвідношення середьорічного обсягу основних фондів до валового випуску галузі. Так само будуються норми й нормативи, наприклад, навантаження на об'єкти соціальної сфери -- співвідношення кількості населення певної категорії (регіону) і середньорічної кількості ліжок в установах охорони здоров'я і т. п.

Нормативні показники віддачі (Нв)є оберненими показниками місткості:



До таких показників належать нормативи фондовіддачі, рентабельності, загальної ефективності капітальних вкладень, забезпеченості населення послугами та кадрами обслуговування соціальної сфери і т. д.

У планово-економічних обґрунтуваннях нормативи є своєрідною константою, яка уможливлює здійснення двох типів розрахунків. По-перше, можна визначити очікуваний результат за наявних ресурсів та, по-друге, визначити потребу в ресурсах для досягнення певного цільового результату:

;

де Ео , Ец -- очікуваний та цільовий результати;

Рн , Рп-- ресурси, відповідно наявні та потрібні.

Система норм і нормативів складається з таких основних груп.

1. Норми ефективності суспільного відтворення (норми матеріало-, енерго-, трудомісткості ВВП, коефіцієнт нагромадження і т. п.).

2. Норми й нормативи затрат праці (відношення ВВП або валового випуску галузей економіки до чисельності трудових ресурсів і т. п.).

3. Норми й нормативи витрат сировини, матеріалів, палива, енергії (витрати ресурсів на 1 грн. ВВП або валового випуску).

4. Норми й нормативи капітальних вкладень і капітального будівництва (загальна та порівняльна ефективність капітальних вкладень, питомі капітальні вкладення і т. д.).

5. Фінансові норми й нормативи (бюджетозабезпеченість населення, нормативи відрахувань до місцевих бюджетів загальнодержавних податків, норми амортизації і т. д.).

6. Соціальні норми й нормативи (норми споживання населенням товарів та послуг, нормативний «споживчий кошик», нормативний споживчий бюджет, забезпеченість населення послугами та об'єктами соціальної сфери, мінімальна заробітна плата і т. д.).

7. Екологічні норми й нормативи (витрати води на 1 грн. валового випуску промислової продукції, норми викидів шкідливих речовин у повітря або водний басейн і т. д.).

Структура макроекономічного плану

Структура макроекономічного плану -- це сукупність його розділів. Кожен розділ плану характеризує конкретні напрямки діяльності держави з реалізації економічної політики в плановому періоді.

За останні роки в Україні під час трансформації соціально-економічних відносин зазнавали змін сутність, зміст та структура макроекономічних планів. Державна програма економічного і соціального розвитку України 90-х років складається з таких розділів.

1. Загальні положення. У цьому розділі наводиться загальна характеристика програми (відомості про організаційні засади розробки програми, й умови та ризики здійснення програмних заходів).

2. Економічна ситуація, яка склалася на початок планового періоду. Цей розділ є аналітичним. Він охоплює великий спектр соціально-економічних проблем. Дається оцінка: загального стану економіки та її галузевої структури; динаміки виробництва товарів і послуг та інвестиційної діяльності; соціального розвитку та рівня життя населення; стану фінансово-бюджетної та банківської систем, товарного, валютного та фондового ринків; динаміки цін і рівня інфляції; ходу реформування відносин власності тощо.

3. Основні напрями, тенденції та прогноз економічного і соціального розвитку. За змістом цей розділ є цільовим. У ньому містяться перелік цілей та пріоритетів розвитку економіки та цільовий прогноз головних макроекономічних показників. Цільовим завданням 1999 р. було визнано подолання кризових явищ у фінансовій сфері, створення умов для стабілізації виробництва і на цьому ґрунті поліпшення соціальної ситуації.

Досягнення фінансової стабілізації забезпечувалося через: збалансованість державного бюджету; посилення контролю за цільовим використанням бюджетних коштів; інвестиційно-стимулюючу грошово-кредитну політику; поповнення валютних резервів, реалізацію політики помірної девальвації гривні та виваженої процентної політики залежно від рівня інфляції; залучення для фінансування дефіциту бюджету та поповнення валютних резервів Національного банку України зовнішніх запозичень; розвиток конкурентного середовища і активізацію процесів демонополізації економіки; обов'язкове виконання державою своїх боргових зобов'язань.

4. Відродження вітчизняного виробництва. Цей розділ (галузевий) містить перелік цілей, пріоритетів та заходів із розвитку промисловості, аграрно-промислового комплексу, будівельно-виробничого комплексу, транспорту і зв'язку, торгівлі та громадського харчування, житлово-комунального господарства, побутового обслуговування, а також раціонального використання природних ресурсів і охорони навколишнього середовища.

5. Соціальна політика. Цей розділ охоплює питання державної політики у сферах доходів і соціального захисту населення, а також розвитку галузей соціальної сфери (охорони здоров'я, освіти, культури і мистецтва, фізичної культури і спорту).

6. Державне регулювання економіки. Цей розділ окреслює організаційно-економічний механізм реалізації цілей, пріоритетів та завдань програми і містить перелік заходів щодо таких напрямків економічної політики: фінансово-бюджетна, грошово-кредитна, інвестиційна, у сфері відносин власності, антимонопольна, зовнішньоекономічна, інноваційна, регіональна, у сфері управління об'єктами державної власності, у сфері державних закупівель, у сфері адміністративних перетворень.

7. Основні показники. Цей розділ конкретизує зміст цілей, пріоритетів та заходів держави на плановий рік.

8. Основні баланси національної економіки. У складі ДПЕСР України розробляються: зведений фінансовий баланс; баланс грошових доходів і витрат населення; торговельний баланс; баланс капітальних вкладень; зведений баланс трудових ресурсів; баланс ринку праці; баланси виробництва і споживання основних видів ресурсів.

9. Соціально-економічний розвиток регіонів. Цей розділ містить перелік показників, які конкретизують цілі і пріоритети регіональної соціально-економічної політики.

Показники макроекономічного плану з метою надання їм адресного характеру групуються за відповідними розрізами. Вирізняють галузевий, відомчий, регіональний і програмний розрізи.

1.2 Способи регулювання економіки

Світова економічна наука виробила три способи регулювання ринку: ринкове саморегулювання, тотальне і часткове регулювання економіки. В останні роки з'явилися альтернативні концепції державного впливу на економіку.

Класична ринкова економіка характеризується механізмом ринкового саморегулювання. Він функціонує на основі взаємодії ринкової ціни, співвідношення попиту та пропозиції, а також конкуренції. Економіка народного господарства при цьому регулюється "незримою рукою" і спрямовується до кращого результату, збалансування інтересів товаровиробника і держави. Взаємозалежність між попитом і пропозицією на товарному ринку зображена на рис. 1.



Рис. 1. Рівновага попиту і пропозиції

Якщо конкуренція серед товаровиробників зростає, то попит зменшується порівняно з пропозицією. В результаті діяльності великої кількості виробників зростає обсяг продукції (послуг), знижується їхня ринкова ціна, що призводить до зменшення кількості товаровиробників і продукції. І навпаки, якщо конкуренція незначна, то попит перевищує пропозицію, в результаті чого підвищується ринкова ціна, виробництво стає економічно доцільним і розширюється.

Місце перетину ліній пропозиції та попиту є точкою рівноваги, при якій ціна товару називається ціною рівноваги (Цр). Ціна рівноваги фіксує збалансованість попиту і пропозиції. Якщо ринкова ціна перевищує ціну рівноваги, то це посилює конкуренцію і збільшує пропозицію товарів (послуг). Якщо ринкова ціна нижча, ніж ціна рівноваги, то зростає попит, який перевищує пропозицію. Внаслідок цього ціна зростає, збільшується і збалансовується з попитом виробництво.

Суть тотального регулювання економіки полягає в тому, що держава координує господарство в масштабах всієї країни через державний план. Держава в обов'язковому порядку вказує кожному товаровиробникові програму дій -- скільки і чого виробляти, скільки, де і за якою ціною реалізувати продукцію, в централізованому порядку забезпечує ресурсами, здійснює фінансову підтримку, якщо є потреба, не допускає ініціативи і самостійності.

В основі цього способу регулювання економіки лежить абсолютизація державної форми власності, специфічна концепція державного управління, необґрунтовано підвищена економічна роль держави, недопущення конкуренції.

Саморегулювання ринку як спосіб управління економікою було характерне для періоду вільної конкуренції. У зв'язку з появою монополій і посиленням процесів усуспільнення капіталістичного виробництва, зрощенням промислового і банківського капіталів з'явилася потреба у втручанні держави у формування структури і пропорцій відтворення. Це було викликане необхідністю запобігання економічним кризам, обмеження зростання безробіття, стримування монополістичних тенденцій, розвитку конкуренції, поліпшення соціальних наслідків стихії ринку, обмеження кількості банкрутств.

Класична вільна ринкова економіка вичерпала себе в період економічної кризи 30-х pp., коли стала очевидною потреба в пошуку додаткових регуляторів ринку, управління якими повинна здійснювати держава.

Англійський економіст Дж. М. Кейнс найбільш глибоко і всебічно обґрунтував необхідність державного втручання в економіку. В науковій праці "Загальна теорія зайнятості, процента і грошей" (1936) він розкрив суперечності між виробництвом і споживанням, що мали місце в країнах з ринковою економікою.

Суть часткового, м'якого регулювання економіки, характерного нині для більшості країн світу, полягає в тому, що держава шляхом застосування правових, адміністративних та економічних важелів регулює поведінку товаровиробника, визначає перспективи розвитку національної економіки, виконує спрямовуючу роль щодо реалізації довготривалих програм розвитку. При цьому вона може впливати на товаровиробника прямо, видаючи вказівки і розпорядження, та опосередковано -- шляхом певної податкової, кредитної, інвестиційної, цінової політик тощо[1].

1.3 Теорії макроекономічного планування

Державне регулювання національної економіки здійснюється на основі поєднання різних економічних теорій, зумовлених практикою господарювання. В розвитку теорій регулювання економіки фахівці виділяють декілька етапів, які найповніше характеризують певний часовий період господарювання.

Першим етапом державного регулювання економіки вважається меркантилізм (XV-XVII ст.), теоретики якого вважали благородні метали джерелом багатства і складали рекомендації правителям своїх держав щодо розвитку зовнішньої торгівлі. Вони вважали, що до збагачення веде перевищення експорту над імпортом, нагромадження золота й срібла. Політика обмеження доступу іноземних купців до внутрішнього ринку через запровадження високого мита доповнювалася заходами щодо стимулювання вивозу готової продукції на зовнішні ринки. Така політика забезпечувала перевищення експорту над імпортом. Вважалося, що держава стає багатшою, якщо володіє більшою кількістю грошей.

На зміну цьому етапу прийшли фізіократи - економічна школа (XVIII ст.), представники якої вважали джерелом багатства працю в сільському господарстві й продукти землі. Вони рекомендували розвивати саме цю галузь економіки. Основоположник школи фізіократів Ф. Кене розробив економічну таблицю, яка відображала рух продуктів між основними секторами економіки й класами суспільства і давала уявлення про механізм функціонування економіки.

Фізіократи вважали, що уряди не повинні втручатися в природний хід економічного життя, а їх завданням є запровадження таких законів, які б відповідали законам розвитку природи.

У другій половині XVIII - початку XIX ст. формується класична теорія регулювання (саморегулювання) економіки. Представниками цієї школи були англійські економісти А. Сміт і Д. Рікардо. Основним регулятором економічних відносин вони визнавали ринковий механізм, який автоматично встановлює економічну рівновагу між попитом і пропозицією, заперечуючи необхідність втручання держави в економіку.

Згідно з ученням А. Сміта, ринкова система здатна до саморегулювання, в основі якого лежить особистий інтерес, пов?язаний з прагненням до отримання прибутку. Він виступає головною рушійною силою економічного розвитку.

Економісти класичної школи вибудували велику теоретичну споруду, в основі якої лежало поняття ринкової економіки як системи, що саморегулюється через механізм цін. Коливання ринкових цін автоматично встановлює рівновагу в економіці. Тому державне регулювання економіки вони вважали зайвим.

Часті і глибокі економічні кризи, безробіття породили марксистську теорію регулювання, засновану на вченні К. Маркса про трудову природу багатства на основі суспільної власності. Ця теорія обґрунтовувала необхідність знищення приватної власності, конкуренції, переконувала в доцільності впливу держави на соціально-економічні процеси з допомогою плану. «Тільки там, де виробництво знаходиться під контролем суспільства, задовольняються його потреби», - писав К. Маркс. «Лише при переході засобів виробництва у власність усього суспільства стає можливим суспільне виробництво за наперед продуманим планом», - додавав Ф. Енгельс. Ця теорія була реалізована на практиці у XX ст. на значній частині світової системи господарювання. Однак результати її дії виявилися невтішними, а марксистські ідеї - нежиттєздатними.

Паралельно з?являється нова теорія економічного розвитку, яка обґрунтовує необхідність і практичну доцільність державного регулювання економіки на засадах приватної власності, конкуренції, - кейнсіанська. Засновником цієї теорії вважають англійського економіста Дж. М. Кейнса, який обґрунтував необхідність і роль державного регулювання економіки, описав основні засоби та інструменти впливу держави на економіку: стимулювання сукупного попиту шляхом заохочення інвестицій, зменшення ціни кредиту, розширення державних закупок, підвищення рівня зайнятості, проведення ефективної фіскальної політики.

На базі класичної теорії саморегулювання опоненти Дж. М. Кейнса створюють ряд неокласичних теорій (монетаризм, Раціональних очікувань, «економіки пропозиції»), в яких визнають необхідність державного втручання в економіку, однак зводять його до мінімуму і віддають перевагу опосередкованим методам впливу. Монетаризм, пропагує регулювання грошового обігу; теорія раціональних очікувань стверджує, що суб?єкти господарювання без держави приймають оптимальні рішення; теорія «економіки пропозиції» пропагує стимулювання пропозиції, зниження витрат, скорочення податків і соціальних витрат.

Всі ці теорії дотримуються протилежних до кейнсіанства позицій. Поширена концепція монетаристів зводиться до того, що, по-перше, система вільного ринку забезпечує високий рівень макроекономічної стабільності на основі конкуренції за умови, що держава не втручається у функціонування економіки; по-друге, коливання сукупних витрат впливає на ціни, а не на рівень виробництва і зайнятості. Монетаристи вважають, що втручання держави у визначення мінімальної заробітної плати, підтримку цін на сільськогосподарську продукцію тощо посилює негнучкість цін і заробітної плати. Отже, держава, втручаючись в економічні процеси, підриває здатність вільного ринку забезпечувати макроекономічну стабільність.

Як показали приклади розвитку світової економіки, саморегуляція в деяких країнах призвела до спаду виробництва, зростання державного боргу, значного безробіття, зниження доходів, скорочення попиту.

Монетарна і кейнсіанська концепції мають багато позитивного і, як свідчить світовий досвід господарювання, монетарна система забезпечує кращі результати за умов функціонування розвинутого ринку з цивілізованою конкуренцією, а кейнсіанська - в період його становлення.

У сучасних умовах продовжується пошук нових форм і методів впливу держави на економіку, удосконалюються теорії державного регулювання відповідно до змін середовища. З?явилася теорія «неокласичний синтез», яка поєднує сучасну кейнсіанську теорію з неолібералізмом. Вона стала теоретичною основою змішаної системи регулювання економіки.

Близьким до неокласичного синтезу є соціально-інституціональний напрям, прихильники якого стверджують, що економічні відносини в суспільстві формуються під впливом політичних, соціальних, психологічних та інших факторів.

Світова практика господарювання показала, що в основі функціонування певного типу економічної (господарської) системи лежали положення відповідної теорії державного регулювання[1].



2. Регулювання в ринковій економіці

2.1 Характеристика сучасної ринкової системи

У народному господарстві України відбуваються глибокі соціально-економічні зміни, суть яких полягає в переході до ринкової економіки. Світова економічна наука сформулювала низку ознак, які визначають режим вільного ринку. Це, насамперед, необмежена кількість учасників конкуренції, вільний доступ на ринок та вихід з нього. Кожна особа в умовах ринкового господарювання має право займатися будь-яким видом підприємництва, організовувати його на свій розсуд і припиняти діяльність за власним бажанням. Власник грошових доходів має право вибору та придбання тих товарів і послуг, які йому потрібні.

Для ринкового господарювання характерною є мобільність матеріальних, трудових, фінансових та інших ресурсів. Кожен учасник конкуренції може оперативно вкладати і переміщувати свій капітал з однієї галузі виробництва в іншу, з однієї сфери народного господарства в іншу залежно від власних економічних інтересів.

У ринковій економіці кожен учасник конкуренції володіє певним обсягом ринкової інформації (відомості про попит і пропозицію, ціни, норму прибутку та ін.). Без цієї інформації товаровиробник не в змозі прийняти правильне управлінське рішення.

Отже, ринок -- це система соціально-економічних відносин між людьми, які виникають у процесі виробництва, розподілу, обміну, споживання і ґрунтуються на певних принципах, основними з яких є економічна доцільність і свобода діяльності.

Ринкові відносини як виробничі виникають на основі розвиненого товарного виробництва, суспільного поділу праці, економічної відокремленості виробників. Це і є об'єктивні умови існування ринку.

Функціональна визначеність ринку полягає в забезпеченні ним процесів саморегулювання економічної системи. Він виконує регулюючу функцію у процесі безперервного відтворення та надійного зв'язку між виробництвом і споживанням, в об'єднанні економіки в єдине ціле, в розподілі ресурсів між різними сферами виробництва. В цьому значенні ринок виступає функціональною формою економічних зв'язків між суб'єктами економічної системи. На ринку виявляються попит і пропозиція, відповідність виробництва споживанню, економічні інтереси суб'єктів, індивідуальні витрати праці на виробництво товарів порівнюються із суспільним еталоном, виявляється міра корисності товарів і послуг відповідно до дії закону вартості.

Реально виконувати свої функції ринок може за таких умов:

незалежності суб'єктів господарювання, наявності певних прав і свобод товаровиробників у поєднанні з їхньою економічною відповідальністю;

права власності на засоби виробництва, створений продукт і дохід;

права самостійно визначати ціни на виготовлені товари й послуги та ринок збуту продукції;

свободи вибору господарської діяльності, джерел фінансування і ресурсів;

розвиненої ринкової інфраструктури (фондові та товарні біржі, банки, страхові організації та ін.);

стійкої фінансової і грошової системи;

наявності певного економічного середовища і клімату, які сприяли б господарюванню в ринкових умовах. Йдеться про достовірну інформацію щодо ринку і його суб'єктів та правових гарантій вільного підприємництва.

Основна властивість економіки ринкового типу полягає в проникненні ринкових відносин у всі господарські сфери, галузі і регіони країни. Глибина проникнення ринкових відносин, широта охоплення ними соціально-економічних явищ і процесів у різних галузях і секторах економіки різна. Практично всі вони перебувають під впливом ринкових змін. Таким чином, уся економіка виступає як сукупність ринків.

Вивчення структури ринку дає комплексне уявлення про ринкову економіку як єдність взаємопов'язаних і взаємодіючих ринків.

При найвищому ступені структуризації в складі єдиного ринку виділяються ринки:

предметів споживання і послуг;

засобів виробництва і виробничих видів діяльності;

капіталів;

цінних паперів;

праці;

інформації, інтелектуального продукту, інновацій.

У свою чергу кожний з перелічених ринків ділиться на часткові ринки, які входять до його складу.

Ринок предметів споживання і послуг представлений ринками: а) продовольчих товарів; непродовольчих товарів народного споживання; б) побутових, комунальних, транспортних послуг; в) послуг культури, освіти, охорони здоров'я; г) житла, приміщень і споруд невиробничого призначення.

Ринок засобів виробництва і виробничих видів діяльності включає ринки: а) знарядь праці, машин, устаткування, приладів, виробничих приміщень і споруд; б) сировини, матеріалів, енергії; в) робіт і послуг виробничого призначення.

Ринок капіталів представляє один із різновидів грошового ринку, в якому об'єктом ринкових відносин є капіталовкладення.

Ринок цінних паперів передбачає існування фондових і валютних бірж, бірж цінних паперів (чеків, акредитивів, векселів, облігацій, інших видів грошових зобов'язань).

Ринок праці пов'язаний з правом кожної особи на продаж своєї робочої сили за власним вибором, ринковою ціною на основі контракту між працівником і власником. Він включає систему підготовки і перепідготовки кадрів, працевлаштування і захисту при безробітті.

Ринок інтелектуального продукту охоплює сферу інформаційних послуг, купівлю-продаж інтелектуального продукту (програмні продукти для ЕОМ, авторські права тощо), інновацій (нововведень, винаходів, раціоналізаторських пропозицій).

Ринки предметів споживання і послуг, засобів виробництва та виробничих видів діяльності можуть бути узагальнені поняттям "товарний ринок".

Конкретна взаємодія ринків здійснюється за допомогою певних установ, інститутів ринку, а саме: фондових і товарних бірж, бірж праці, кредитних і страхових установ тощо, які загалом становлять ринкову інфраструктуру.

З огляду на соціально-економічні наслідки та методи регулювання ринок значно відрізняється в різних країнах, тому потрібно глибоко і всебічно вивчити досвід, проблеми й особливості його функціонування.

Ринкова форма господарювання сприяє підвищенню ефективності виробництва, його соціальній орієнтації. Однак ринок не можна розглядати як єдиний регулятор виробництва. Самі ринкові відносини потребують регулювання. Тому йдеться про створення планово-ринкового механізму регулювання виробництва та ринку в їх взаємозв'язку. Через те особливий інтерес викликають погляди вчених Заходу про роль планування в системі управління народним господарством.

Так, відомий економіст США Дж. Гелбрейт підкреслював, що всі великі звершення індустріальної системи є результатом планування. В усіх випадках йдеться про детальне планування випуску продукції, ретельний контроль за цінами, детальні розрахунки відповідно до випуску продукції, попиту на неї, забезпеченість виробництва необхідними компонентами -- робочою силою, сировиною і матеріалами, машинами -- та можливість їх придбання в потрібній кількості за попередньо відомими цінами і в певні терміни. Віддати розв'язання цих проблем ринкові означає передати його сліпому випадкові. Вчений писав про те, що не можна говорити ні про переваги ринку, ні про переваги планування. При розв'язанні деяких проблем ринковий механізм має перевагу і виконує свої корисні функції, однак загалом на нього покладатися недоцільно. На зміну йому приходить планування попиту і пропозиції.

Сучасна ринкова економіка є продуктом тривалої еволюції товарно-грошових відносин та держави як одного з найважливіших інститутів регулювання суспільних відносин. Тривалий час розвиток економічних систем, які базувалися в основному на приватній власності на засоби виробництва та загальному характеру товарного виробництва, регулювалися, за образним висловом А. Сміта, "незримою рукою" ринкових сил. Маються на увазі такі складові ринкового механізму регулювання економіки, як конкуренція, прибуток, ціна, попит, пропозиція і таке інше.

"Незрима рука" ринку об'єднує виробництво і споживачів в єдину економічну систему, підпорядковує виробництво задоволенню суспільних потреб у формі платоспроможного попиту. Ринкові механізми спрямовують обмежені ресурси суспільства на виробництво тих товарів, яких воно найбільше потребує, примушує виробників застосовувати найефективніші комбінації засобів виробництва і робочої сили, сприяє використанню новітніх досягнень науково-технічного прогресу, розробці та впровадженню нових технологій.

Однак механізми ринкового саморегулювання економіки забезпечують ефективний розподіл обмежених ресурсів тільки в ідеальних умовах. Розподіл ресурсів, коли жоден із суб'єктів ринку не може поліпшити свого становища без того, щоб не погіршити становище інших суб'єктів, носить назву ефективного (оптимального), за Парето. В процесі функціонування і розвитку економіки досить часто виникають ситуації, коли ринковий механізм не забезпечує оптимального, за В. Парето, використання обмежених ресурсів. Ці умови породжують виникнення цілого ряду соціально-економічних проблем, які не можуть бути вирішені за допомогою механізмів ринкового саморегулювання, що потребує державного втручання в економіку.

Серед тих проблем, які не можна вирішити за допомогою механізму ринкового саморегулювання, слід виокремити те, що тенденція до встановлення рівноваги, яка забезпечується дією цього механізму, прокладає собі шлях через постійне порушення цієї рівноваги. Причому має місце порушення не тільки рівноваги на окремих ринках, але й загальної макроекономічної рівноваги між сукупним попитом і сукупною пропозицією. Ринкова економіка є динамічною, але недостатньо стабільною системою. Ця макроекономічна нестабільність ринкової економіки проявляється у нестійких темпах економічного зростання і циклічному характері розвитку, недовикористанні ресурсів і неповній зайнятості, нестабільності загального рівня цін і інфляції. Хоча ринкові механізми саморегулювання в кожному конкретному випадку можуть подолати кризові явища в ринковій економічній системі, однак у цілому для неї характерні періодичні коливання обсягу валового внутрішнього продукту, зайнятості населення, цін та ін. Вони є наслідком дії не тільки зовнішніх факторів, а, перш за все, результатом недосконалості ринкового механізму.

Дія конкуренції, яка є рушійною силою ринкового механізму, поряд з дією інших факторів, приводить до концентрації і централізації капіталу, що створює сприятливі умови для монополізації виробництва і обігу або олігополії. Це дозволяє обмеженій кількості підприємців концентрувати в своїх руках економічну владу, встановлювати монопольні ціни і привласнювати монопольний надприбуток. При максимізації прибутку у формі монопольного надприбутку має місце урівноваження з граничними витратами не ціни, а граничного доходу. За цих умов ціна починає перевищувати граничні витрати, що є свідченням недостатнього вкладення ресурсів у виробництво монополізованого продукту, що породжує неефективну підприємницьку діяльність. Крім того представники монополістичного капіталу, зосередивши в своїх руках значну економічну владу, мають можливість чинити тиск на державні структури, чиновників, що негативно позначається на законодавстві та політиці, які починають відповідати не суспільним інтересам, а передусім інтересам монополій та олігополій. Для своєчасної нейтралізації цих небезпечних соціально-економічних процесів і застосовують різноманітні методи регулювання ринкової економіки державою.

2.2 Механізм функціонування ринкової економіки,проблеми рідкості та обмеження

Динамічний розвиток ринку можна зрозуміти, з'ясувавши механізм його функціонування. Щоб відповісти на низку питань: як функціонує ринок, як діє ринковий механізм та які основні економічні проблеми він вирішує, важливо зрозуміти його сутність, розглянути ринкові відносини його суб'єктів.

Економічний механізм сучасного ринку можна охарактеризувати як єдність об'єктивної і суб'єктивної сторін, як механізм взаємозв'язку і взаємодії основних елементів ринку. Ринковий механізм виявляється у дії об'єктивних економічних законів, які управляють товарним виробництвом і ринком через систему ринкових відносин. Суб'єктивна сторона ринкового механізму може бути представлена діяльністю всіх суб'єктів ринку (виробників і споживачів, домогосподарств, підприємців, держави), які діють на основі своїх потреб і інтересів.

Розглянемо, що є економічною основою ринкового механізму. Будь-яка господарсько-економічна діяльність, ринкова угода базується на трьох основних умовах -- мета, обмеження і вибір.

Метою суб'єктів ринку є цілковите задоволення потреб, інтересів, бажань. І в цьому абстрактному розумінні мета безмежна, оскільки прагнення виготовити і продати товару якомога більше й отримати максимальну вигоду притаманне кожному підприємцю.

Разом з тим можливості людей у досягненні економічної мети не можуть бути безмежними, позаяк вони наштовхуються на такі об'єктивні перешкоди, як недостатня кількість сировини, матеріалів, енергії, коштів, тобто обмеженість ресурсів. Обмеженість ресурсів базується на їх рідкісності. Обмеження можуть бути фізичними, економічними, правовими.

Фізичні обмеження пов'язані з фізичними запасами, наявністю ви-робничих ресурсів, фізичними потребами або нормами їх споживання, фізичними межами споживання виготовлених товарів і наданих послуг. Жодного ресурсу немає в безмежній кількості в природі та економічній діяльності. Більш того, з розвитком суспільного виробництва фізична обмеженість ресурсів зростає, особливо не відтворюваних ресурсів. Якщо в ХІХ ст. прісну воду розглядали як необмежений ресурс, то нині це вже дефіцитний ресурс.

Економічні обмеження -- це обмеження вартісного характеру, зу-мовлені платоспроможністю. Кожен підприємець, бажаючи придбати фактори виробництва, обмежений наявністю грошового капіталу; кожен споживач обмежений купівельною спроможністю.

Правові обмеження --це обмеження, зумовлені юридичними законами, правом. Важливим обмеженням цього виду є обмеження на основі права власності. Право власності -- це встановлені законом правила, що визначають, якими благами може володіти, користуватися і розпоряджатися той або інший суб'єкт, а також умови здійснення цих прав. Можуть бути й інші обмеження правового характеру: право інвестування залежно від громадянства, право купівлі товарів за талонами або картками та інші абсурдні обмеження. Досить часто такі обмеження не є економічно необхідними. Ця практика набула широкого поширення в неринковій економіці. Були такі обмеження в Україні, де вони запроваджувалися для однієї частини населення (для більшості), тим самим забезпечувались значні можливості отримання цих товарів і послуг іншою частиною населення (меншістю).

Найважливішим суб'єктом ринку і ринкового механізму є споживач. Споживач -- це суб'єкт, який відчуває необхідність або якісь потреби, тобто це носій потреб. Потреби споживачів виявляються в споживчому попиті на товари і послуги. Потрібно розрізняти попит і його величину.

Проблема рідкості є найважливішою умовою ринкової економіки. Поняття "рідкість" багатьма економістами використовується в якості найважливішого методологічного положення при обґрунтуванні корисності товару.

Представники класичної школи Д. Рікардо й А. Сміт поняття "рідкість" зв'язували з вартістю. Вони відзначали, що рідкість поряд з кількістю праці є найважливішим чинником, що визначає вартість товару. У сучасній теорії ринкових відносин поняття "рідкість" піддалося визначеної трансформації. Якщо колись рідкість зв'язувалася з природними і соціальними (як це робив Д. Рікардо при визначенні вартості антикварних виробів) факторами, то в сучасних умовах вона зв'язується з тимчасовими параметрами функціонування ринку. Нове благо, що користається підвищеним попитом, не може бути зроблене миттєво і цілком задовольнити виниклі потреби. Для цього потрібно визначений час. Звідси робиться висновок, що ступінь рідкості тим вище, чим більше часу потрібно для виробництва необхідної.

2.3 Сучасні напрямки регулювання ринкової економіки

Сучасна ринкова економіка є продуктом тривалої еволюції товарно-грошових відносин та держави як одного з найважливіших інститутів регулювання суспільних відносин. Тривалий час розвиток економічних систем, які базувалися в основному на приватній власності на засоби виробництва та загальному характері товарного виробництва, регулювалися, за образним висловом А. Сміта, "незримою рукою" ринкових сил. Йдеться про такі складові ринкового механізму регулювання економіки, як конкуренція, прибуток, ціна, попит, пропозиція і таке інше.

"Незрима рука" ринку об'єднує виробництво і споживачів в єдину економічну систему, підпорядковує виробництво задоволенню особистих та суспільних потреб у формі платоспроможного попиту. Ринкові механізми спрямовують обмежені ресурси суспільства на виробництво тих товарів, яких воно найбільше потребує, примушує виробників застосовувати найефективніші комбінації засобів виробництва і робочої сили, сприяє використанню новітніх досягнень науково-технічного прогресу, розробці та впровадженню нових технологій. Однак механізми ринкового саморегулювання економіки забезпечують ефективний розподіл обмежених ресурсів тільки в ідеальних умовах. Розподіл ресурсів, коли жоден із суб'єктів ринку не може поліпшити свого становища без того, щоб не погіршити становище інших суб'єктів, називається ефективним (оптимальним) за Парето. У процесі функціонування і розвитку економіки досить часто виникають ситуації, коли ринковий механізм не забезпечує оптимального (за В. Парето) використання обмежених ресурсів. Ці умови породжують виникнення цілого ряду соціально-економічних проблем, які не можуть бути вирішені за допомогою механізмів ринкового саморегулювання, що потребує державного втручання в економіку.