Організація і економічний механізм адаптації аграрного господарювання до ринково-підприємницького середовища

Розпайоване колективне сільськогосподарське підприємство (КСП) по землі і майну в процесі адаптації здійснює організаційно-правову перебудову. В результаті змінюється форма господарювання і власності. Існуюча юридична особа перетворюється в іншу. Рекомендується застосовувати два види реорганізації: на базі відокремлення часток або паїв членів КСП на землю і майно та виокремлення їх індивідуальної власності.

Детально розглядаються шляхи, способи правової реорганізації (злиття, приєднання, об'єднання, розподіл, перетворення) і акцентується увага на дослідженні варіанта виходу із КСП його членів єдиним земельним масивом і майновим комплексом на основі земельних сертифікатів і майнових свідоцтв (пайових книжок). Суть запропонованого процесу реорганізації КСП в тім, що перш, ніж на загальні збори (збори уповноважених) подати одноосібну заяву встановленого зразка про вихід зі складу колективу, необхідно на добровільних засадах двом або декільком власникам земельних і майнових паїв об'єднатися (без створення юридичної особи) шляхом укладення між особою угод:

- про сумісне користування, розпорядження і володіння земельними частками (паями);

- про спільне користування, розпорядження і володіння майном, що знаходиться в сумісній частковій власності.

Обидві угоди передбачають виборного уповноваженого, нотаріально завіряються і реєструються в установленому порядку. Єдиний земельний масив, що виділяється згідно зі схемою розподілу земель господарства, передається в сумісну часткову власність відповідній групі колишніх членів КСП, які не є юридичною особою і володіють, розпоряджаються таким земельним масивом за спільною угодою.

Якщо справа про банкрутство КСП-боржника не розпочата, він може передати майно, яке в нього залишилось, від імені юридичної особи в оренду ефективно працюючій підприємницькій структурі. Це деякою мірою буде сприяти погашенню його боргів.

Майно і земля, виокремлені єдиним комплексом і масивом, передаються по акту із КСП до уповноваженого, а потім відповідно до договору оренди -орендарю, який організував приватне підприємство, фермерське (селянське) господарство або товариство з обмеженою відповідальністю (рис.2).

Такий спосіб реорганізації може бути допустимим при постійному зростанні кредиторської заборгованості КСП. І все ж, враховуючи інтереси керівництва і членів КСП, "ідеальним" слід вважати варіант реорганізації, який складається з наступних процесів:

самоліквідація активів у відповідності із законом про колективне сільськогосподарське підприємство з метою погашення боргів до початку реорганізації;

видача Державних актів на право приватної власності на землю всім власникам сертифікатів на право на земельну частку (пай) і реформування КСП в одне або декілька приватних чи приватно-колективних господарств;

оренда землі у власників новими юридичними особами, що знаходяться на суміжній території;

самостійна праця власників на землі, що не передана в оренду;

одержання власниками своїх майнових паїв в натурі, шляхом відкритого ринкового торгу або через аукціон;

організація спільної діяльності на пайовому майні, що здійснюється через юридичну особу або асоціацію. При цьому обладнання передається одній або декільком виробничим одиницям в оренду чи по договору про спільну діяльність.

В цілому система правового формування підприємницьких структур передбачає розподіл трудових і відносин власності. В ході реорганізації відбуваються зміни в трудових відносинах, в основу яких покладено трудову угоду (контракт, договір) між працівником і роботодавцем, що також знайшло висвітлення в дослідженнях.

Нові організаційно-правові форми господарювання на селі не реалізуються автоматично. Для того, щоб адаптувати їх діяльність до підприємництва, необхідно вибрати найбільш ефективні внутрішньогосподарську організаційну і виробничу структури, управління, маркетинг, організацію і мотивацію праці, матеріальне її стимулювання, господарський механізм та інше. Цьому сприяє реструктуризація як один із способів перетворення сільгосппідприємств в ринкові господарські структури.

Сама по собі персоніфікація власності не в змозі вирішити проблему погодження інтересів членів нової підприємницької структури і їх високої трудової активності.

Вітчизняний і зарубіжний досвід свідчить, що вирішення проблеми мотивації високоефективної праці можливе за умов створення раціональної системи внутрішньогосподарських відносин, тобто формування на добровільних засадах внутрішньовиробничих господарських підрозділів.

Вони мають забезпечувати раціональну концентрацію виробництва. Такі виробничі підрозділи в межах товариства чи іншої форми приватно-колективного господарювання можуть характеризуватися різним ступенем економічної самостійності, аж до виокремлення їх на субрахунки і передачі в оперативну оренду. При цьому юридична особа концентрує загальногосподарські функції, які ефективніше здійснювати сумісно. Це, перш за все, збут продукції по більш вигідних напрямках реалізації, централізоване забезпечення підрозділів засобами виробництва і матеріально-технічного постачання, створення умов для оптимального функціонування виробничої інфраструктури і соціально-побутової сфери. Досвід діяльності виробничих структур в сільському господарстві ринково розвинутих країн переконливо довів, що їм вигідно віддавати постачальницько-збутові функції спеціалізованим корпоративним, приватним фірмам і кооперативам. Рівень виробництва продукції тим вищий, чим комфортніша для підприємця система обслуговування його діяльності.

Виробничі підрозділи існуючих колективних сільськогосподарських підприємств здебільшого масштабні за розмірами і багаточисельні за кількістю членів-працівників. Їх організаційна побудова, система управління, подібно до великих промислових підприємств, засновані на принципах цехової структури. Але багато з того, що доцільно і ефективно в інших галузях економіки, в сільському господарстві не дає належного ефекту. Тут дуже обмежені можливості ефективного менеджменту. В зв'язку з цим управлінські і виконавчі функції повинні зосереджуватись в невеликих трудових підрозділах, де товаровиробник-власник самостійно проявляє ініціативу і відповідальність.

Такі обставини змушують господарство підприємницького типу вибирати відповідну стратегію поведінки і систему управління, які, на думку автора, не є ідеальною моделлю, що приходить на зміну старим механізмам або колишнім організаційним формам. Маркетингові стратегії - це прояв нових якостей ринку і підприємництва. Їх змістом на селі є "наведення мостів", взаємна дифузія, пошук ніші, нових форм організації, лідерство по витратах, диференціація, диверсифікація та інше.

В роботі розкриті суттєві переваги і недоліки лінійної, функціональної, дивізіональної структур управління, пропонуються заходи щодо їх реалізації в ринкових умовах. Бажання суб'єктів підприємництва знайти додаткову стійкість і захистити себе від банкрутства виявилося у використанні процесу складання бюджетів для аналізу витрат і ефективності різних видів виробництва, розробці часткових бюджетів для порівняння альтернативних технологій або видів діяльності, а також бюджету господарства з метою прогнозування грошових потоків, потреби фінансових ресурсів і прибутковості.

Поруч з дієвою системою самоорганізації і управління в практичному сприянні розвитку підприємництва необхідно активно використовувати обгрунтування тих чи інших варіантів передачі або одержання в оренду майна. Дослідженнями встановлено, що податковий "прес" в сільському господарстві призупиняє його розвиток. Конче необхідно не тільки зниження рівня податків, але й спрощення процедури розрахунків.

В четвертому розділі “ОСНОВНІ НАПРЯМИ ФОРМУВАННЯ І РОЗВИТКУ АГРАРНОГО ПІДПРИЄМНИЦТВА В БАГАТОУКЛАДНІЙ ЕКОНОМІЦІ УКРАЇНИ” показано шляхи формування корпоративних підприємницьких структур, подальші тенденції у становленні фермерства, можливості і перспективи розвитку особистих підсобних господарств населення, поглиблення кооперації і інтеграції всіх нових форм господарювання в ринковім середовищі.

Доведено, що в основу організації господарських структур ринкового типу повинні бути закладені:

а) приватна власність на землю і майно, корпоративні, колективні, приватні форми організації виробництва. Вони забезпечують розмежування між володінням, управлінням землею, трудовими ресурсами і капіталом;

б) формування повноправного власника, який, будучи господарем ресурсів, бере участь в розподілі прибутку, одержаного в адаптованім до ринку господарстві;

в) регламентація на договірній основі господарських відносин між власниками землі, капіталу і робочої сили;

г) підприємницька діяльність і агробізнес.

Існуючий технологічний спосіб виробництва дає відповідний ефект на більш крупних підприємствах. Для них характерні позитивні властивості в порівнянні з дрібним виробництвом при рівності інших умов. А саме: більш низький рівень капіталовкладень в розрахунку на одиницю виробленої продукції; більш ефективно використовуються виробничі ресурси, об'єкти інфраструктури; більш широкі можливості для запровадження науково обгрунтованої системи ведення господарства; на більш великих земельних масивах в розрахунку на одиницю площі її обробіток, збирання врожаю і т.д. мають менші витрати; кращі умови для впровадження прогресивних видів техніки і технологій; можливість здійснювати первинний обробіток або переробку вирощеної продукції, її збереження і реалізацію в фірмових магазинах; в соціальному плані створюються можливості забезпечити раціональний режим праці і відпочинку, більше вільного часу і можливостей його раціонального використання. Зазначено, що питання про переваги крупного виробництва потребує врахування двох важливих обставин. По-перше, вирішуючи задачу укрупнення виробництва, підприємець стикається з проблемою "убуваючої ефективності", відносно якій додатковий приріст одного з факторів виробництва при фіксованих значеннях інших веде до зменшення приросту продукту. Однак при паралельному одночасному зростанні обсягів всіх факторів виробництва цей закон не діє, оскільки можлива економія на масштабах виробництва. Іншими словами, просте збільшення масштабів виробництва навряд чи приведе до зростання доходів. Таке можливе у випадку, коли використовуються додаткові ресурси більш високої якості.

Таким чином, збільшення доходності забезпечується зростанням обсягів виробництва, якісним покращенням і більш ефективним використанням всіх його чинників. Господарство може зростати до значно крупних розмірів, перш ніж воно вичерпає потенціал крупного виробництва. По-друге, перевагу останнього необхідно розглядати в аспекті раціональних масштабів підприємств. Така підприємницька структура, при рівності інших умов, призводить до мінімальної собівартості одиниці продукції. За відповідними межами рівня концентрації виробництва вступають в дію чинники, що знижують ефект його масштабу (наприклад, збільшуються транспортні витрати на доставку кормів, зменшується ефективність управління).

Звичайно, колективна власність і господарювання в будь-якій формі дозволяють використати переваги концентрації виробництва. Але тут проявляється головна проблема - складність забезпечення ефективних стимулів до праці, знижена трудова і творча активність, недостатня підприємливість кожного члена колективного підприємства. Справді, з точки зору вирішення проблеми сумлінного, творчого ставлення працівника до роботи, раціонального використання засобів і результатів виробництва фермерство має перевершити інші форми господарювання. Тут діє не тільки приватна власність, що забезпечує мотивацію до ефективного господарювання. Важливе значення має і те, що в умовах ринково-підприємницького середовища і жорстокої конкуренції проходить селекція фермерів, відбір більш активних і підприємливих.

В монографії аналізується значення і роль фермерства як однієї з форм підприємництва, визначається комплекс цілеспрямованих дійових заходів щодо підвищення життєздатності цих суб'єктів в ринковій економіці. Розвиток фермерства може започаткуватись звичками господарювання в особистих підсобних господарствах. Мале підприємництво цілком закономірно і об'єктивно має розширюватись, збільшуючи поле конкуренції в ринковій економіці. Тут воно виступає як багаточисельний товаровиробник. Процеси систематичного скорочення обсягів виробництва в колективному аграрному секторі змушують нарощувати дрібне сільськогосподарське виробництво, а це підвищує його корисність в самозабезпеченні населення продуктами харчування, збільшує товарні фонди і доходи сімей.

Незважаючи на переваги в якості продукції і високу конкурентоспроможність, все ж важко погодитись з думкою ряду наших вчених-аграрників, стверджуючих, що чинник приватної власності діє ефективніше, ніж концентрація виробництва. За будь-яких умов чинник концентрації і спеціалізації має важливу роль. Тому проблема низького рівня концентрації малого і середнього (фермерського) підприємництва вирішується автором в кількох напрямках. Це добровільна кооперація особистих підсобних і фермерських господарств; створення різних видів кооперативів та посилення їх спеціалізації; інтеграція особистих підсобних господарств з крупним виробництвом; вертикальна інтеграція фермерських господарств і створення агропромислових об'єднань; створення приватно-колективних форм господарювання в аграрнім секторі; створення постачальницько-виробничо-збутових кооперативів громадян; укладання договорів сімейної оренди з суспільним виробництвом та інше.

Формування інтеграції великих та малих підприємств аграрного сектору повинне активніше перетворюватись в інструмент цілеспрямованої координації дій всіх учасників процесу ринкового відтворення.

Саме необхідність еквівалентного грошового обміну, а не загальна бартеризація дали автору підставу зробити висновок про безповоротність інтеграційних процесів в аграрнім секторі в умовах ринку. Тому розвиток інтеграції повинен бути спрямованим на формування господарської самостійності підприємств, багатоукладність форм власності, розвиток головних асоціативних агропромислових утворень, підвищення освітнього правового і професійного рівня працівників і їх інформованості, вміння використовувати досягнення науки і розставляти пріоритети при формуванні власної господарської діяльності, яка вписується в загальну стратегію переводу на ринковий шлях підприємств галузей і всього АПК.

В п'ятому розділі “ОСОБЛИВОСТІ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ І ПІДТРИМКИ РИНКОВО-ПІДПРИЄМНИЦЬКОГО СЕРЕДОВИЩА В АГРАРНОМУ СЕКТОРІ” обгрунтовано основні напрями державного регулювання і підтримки аграрного підприємництва, визначено сукупність пріоритетних рішень і заходів економічного і правового сприяння його розвитку. Доведено, що однією з головних задач аграрної політики держави є усунення диспаритету цін, який порушує еквівалентність обміну між сільським господарством і промисловістю та сферою послуг. Вирішення цієї проблеми пропонується здійснювати по таких напрямках: запровадити ціни підтримки на рівні середньої нормативної собівартості в країні і мінімального прибутку на сільськогосподарську продукцію, що є нижньою межею при складанні угод на її купівлю-продаж; ввести ціни відтворення, які формуються на основі середньогалузевих по АПК та мінімальної норми прибутку на авансований власний і позичений капітал; встановити кредитування під заставу продукції, підвищення митних зборів, систему квотування на імпорт відповідних її видів, що в достатній кількості виробляються .

У випадку реалізації продукції за ціною, нижчою від відтворювальної, держава повинна відшкодувати товаровиробнику різницю між цінами відтворення і середньою ринковою. Для цього створюється спеціальний фонд у державному і місцевому бюджетах за рахунок введення податку з купівлі делікатесних продуктів, товарів розкоші, а також більш значних податкових нарахувань на підприємства монополістів. Пом'якшенню диспаритету цін для сільськогосподарських підприємств сприяє також зниження платежів в бюджет і позабюджетні соціальні фонди, вертикальна інтеграція, кооперація по переробці і реалізації продукції, розвиток соціальної інфраструктури на селі.

Підгрунтям у формуванні цін на сільськогосподарську продукцію має слугувати методика розрахунку її собівартості. Зараз господарства в матеріальні витрати на продукцію включають оборотні засоби по фактичних цінах придбання. Не враховується те, що велика тривалість циклу сільськогосподарського виробництва за рахунок інфляції підвищує в ціні товарно-матеріальні цінності.

Тим самим фактично собівартість сільськогосподарської продукції не відбиває її реальної величини. Крім того, в розрахунках витрат необхідно передбачити відсоткову ставку від вартісної оцінки землі на рівні встановленого терміну капіталізації рентного доходу.

При запроваджені цін на продукцію сільськогосподарського машинобудування повинні враховуватись: продуктивність, надійність машин, термін їх використання, відносні вагомості ергономічних показників. При цьому враховуються умови "шкідливого" часу перебування механізатора на робочому місці.

Загальний вид формули визначення верхньої межі ціни нової сільськогосподарської машини пропонується у такому вигляді:

,

де - максимальна ціна машин: - ціна базової машини: Р - продуктивність n - нової, b - базової машини;, Тn і Тb - термін роботи нової і базової машини відповідно; Е - величина оцінки терміну перебування механізатора на роботі в шкідливих умовах (Е 0,1долл/год.); та - гігієнічний показник ергономічного рівня машини відповідно нової і базової; та - антропометричні, фізіологічні, психофізіологічні, психологічні показники, а також показник створення параметрів відповідності засобів технічного обслуговування можливостям механізатора по їх відносній вагомості;

b21 = 0,84; b31 = 0,38; b41 = 0,19; b51 = 0,28; b61 = 0,06; b71 = 0,38.

Запропонований підхід до ціноутворення є достатньо об'єктивним. Він відображає не тільки подвійну природу товару, але й дозволяє виявити найбільш раціональні шляхи підвищення споживчої вартості машини з урахуванням специфіки і можливості виробника.

Для того, щоб аграрне підприємництво виконувало свої економічні функції, державі необхідно підвищувати життєдіяльність його суб'єктів через систему кредитування і фінансової підтримки. Аналіз світового досвіду підтверджує, що практично в усіх ринково розвинутих країнах система кредитування є невід'ємною частиною процесу виробництва, а держава через субсидії, субвенції, інвестиційний кредит бере активну участь у формуванні і розвитку підприємницької діяльності в сільському господарстві.

В Україні одним із варіантів покращення фінансування сільського господарства може стати впровадження в широкому плані кредитної кооперації. Держава повинна надати конкретну допомогу у вигляді пільгових банківських кредитів. Розв'язанню проблем аграрного господарювання в післяадаптаційний період його розвитку і створенню відповідного ринкового середовища мають сприяти законодавчі правові чинники.

В ринковій економіці держава створює правове господарське поле і головним чином не для себе як суб'єкта економіки, а в інтересах підприємницьких структур. Господарське право націлене на нейтралізацію можливої "агресивності" суб'єктів ринкової економіки між собою, включаючи своїх партнерів і конкурентів.

В правовому забезпеченні сільського господарства зроблено чимало. Але багато прийнятих законів недосконалі, не сприяють подальшому розвитку аграрного підприємництва. Це перш за все відноситься до Земельного Кодексу України. Ряд законів не погоджені між собою, заперечують один одному.

Належить подолати "заполітизованість" процесу прийняття законів Верховною Радою. Тут вона недоречна. Достатньо відзначити той же Земельний Кодекс або закони про іпотеку та іноземні інвестиції. В цілому якість законодавчої бази, що регулює аграрне виробництво, поки ще незадовільна, не спрямована на подолання аграрної кризи. Образно кажучи, "законотворчість" суттєво гальмує "законовиконання". Незадовільне виконання законів із захисту економічних прав суб'єктів підприємництва в гарантії прав власності, виконанні договорів, у вихованні обов'язковості і вимогливості партнерів - все це конче негативно впливає на становлення і розвиток ринково-підприємницьких відносин.

Назріла також необхідність проведення арбітражно-судової реформи, направленої на неухильне виконання норм господарського законодавства, захист інтересів законослухняних підприємців від бюрократичних зазіхань. Потрібно змінити ситуацію у відставанні розробки нормативно-правових актів і положень від вимог аграрної реформи. Конче необхідно прискорити розробку юридичної бази для формування системи самоуправління на рівні аграрних союзів, асоціацій, агрофірм, об'єднань, кооперативів, господарських товариств.

Таким чином, ринкові перетворення у сферах АПК вимагають глибокого правового обгрунтування. А це є прерогатива держави і насамперед її законодавчих органів.

ВИСНОВКИ

Проведені наукові дослідження по розвитку підприємництва на основі формування і реалізації організаційно-економічного механізму адаптації аграрного господарювання до ринкового середовища дають підстави зробити наступні висновки і внести пропозиції виробництву.

Становлення і розвиток підприємництва в аграрному секторі - це об'єктивно обумовлений і закономірний процес, результат дії об'єктивних економічних законів, реалізації механізму адаптації суб'єктів господарювання до умов ринкової економіки.

Аналіз різних етапів розвитку аграрної економіки і основних напрямків її трансформації показав, що проблеми планово-централізованого управління ускладнили виробничі і економічні процеси і загальмували розвиток сільськогосподарського виробництва. Вони роками накопичувались і не вирішувались. Тому вже в 1981 р. питома вага збиткових колгоспів досягла 47 і радгоспів 61 %. Такі господарства без необхідних фінансових ресурсів все в більших розмірах користувались державними кредитами, основна частина яких не поверталась. Борги, що накопичувались з року в рік, держава періодично списувала, підриваючи основи госпрозрахунку та послабляючи відповідальність підприємств. Керівники і фахівці господарств, як правило, не співставляли витрати з доходами, а госпрозрахунок носив формальний характер. Ціна, прибуток, кредит і інші найважливіші економічні важелі перестали впливати на рівень, темпи нарощування і рентабельність сільськогосподарського виробництва. Все це “підштовхнуло” суспільство до зміни парадигми, пов'язаної з переходом до ринкової економіки.

Початок реформування економіки, зокрема в аграрному секторі, пов'язаний з утворенням приватно-колективної і приватної форм власності, що обумовлюють різні форми господарювання. Але ефект їх діяльності поки що негативний. Втім, розраховувати тільки на суспільний сектор аграрної економіки також безперспективно. Невідповідність матеріально-технічного забезпечення потребі аграрного виробництва призвела до істотних порушень агротехнології, втрати частини врожаю, нераціональних витрат обігових коштів, а в цілому - до зниження ефективності суспільного виробництва, і особливо в галузі тваринництва. Чисельність поголів'я тварин зменшилась на 58-87%, їх продуктивність - на 12-53%. Рівень збитковості тваринництва у 1997 р. становив 52 %.

При формуванні аграрної політики не набуває особливої гостроти питання про корінну перебудову матеріально-технічного забезпечення, не відображається широке застосування довгострокової оренди (лізингу) і купівлі техніки по прямих зв'язках. Тому великий розрив у цінах між сільськогосподарською і промисловою продукцією в більшості випадків не дозволяє сільгоспвиробникам купувати знаряддя праці і енергоресурси. Суми вкладень на придбання тракторів, транспортних засобів, сільськогосподарських машин, обладнання і інструментів за період проведення реформ зменшились в 9,3 раза, на будівництво і обладнання в тваринництві - в 7,3 раза. Скорочення інвестицій є найбільш болючим наслідком економічної кризи.

Відхід держави від регулювання економічного розвитку спровокував передчасну лібералізацію цін на продукцію і послуги для села. Це зумовило порушення закону вартості, дисбаланс між попитом і пропозицією. Процес згортання аграрного виробництва проходить одночасно зі зниженням продуктивності землі і тварин, що свідчить про серйозні недоліки в господарській діяльності існуючих підприємств, її пристосування до умов ринкової економіки.

Основні причини кризового стану в сільському господарстві знаходяться перш за все на рівні держави. Жодна з форм господарювання не проявить себе позитивно, доки не буде стабілізована вся економіка країни. Примусове впровадження ринкових відносин неминуче супроводжується трансформаційною кризою. Корінна перебудова існуючої економічної системи і політики, укладу і способу життя людей має здійснюватись на демократичних засадах. До об'єктивних причин економічної кризи необхідно також віднести і наявність кадрової проблеми, або “людського чинника”. Враховуючи, що ринкові реформи почали здійснюватись під керівництвом великої і могутньої бюрократії державних чиновників, розраховувати на успіх марно. Тепер навіть за ідеальних умов потрібен час і значні зусилля для підготовки і формування нової якості працівників всіх рівнів, що відповідають ринковій системі господарства. Серед суб'єктивних чинників однією з першопричин кризового стану в аграрній економіці, на наш погляд, є і недостатньо виважена модель переходу до ринкових відносин. Вона була сформована на основі неадекватних уявлень про сучасні аграрні відносини і особливо про роль держави в регулюванні і допомозі сільськогосподарському виробництву в перехідній економіці.

Незважаючи на подобу відкритості, ринок багато в чому продовжує залишатися закритим. Підсилюючи регламентацію руху сировини, необхідної для виробництва, він повинен викликати пристосування структури пропозиції до попиту, до відповідної якості і технічного прогресу в цій сфері. Але його підміняє, як і раніш, система невдалого адміністративного регулювання. У зв'язку з цим збереження колишнього квазі-ринку уявляється небажаним, не обіцяючим ніяких позитивних змін у майбутньому.

Аграрне підприємництво є важливим структуроутворюючим чинником ринкової економіки, необхідною передумовою створення ринкового середовища і вихідною формою ринкового господарювання. Воно стимулює економічну конкуренцію і є ефективною формою реалізації приватної і приватно-колективної власності. В основі аграрного підприємництва лежить приватна власність на складові виробництва - землю, основні і оборотні засоби, а також результати праці. Все це потребує створення на базі існуючих економічних суб'єктів сільськогосподарського виробництва нових господарських структур за умов виваженої державної політики їх розвитку і підтримки.

Формування і управління розвитком підприємницьких структур має проводитись на науково-методичних засадах і системному підході в реалізації механізму адаптації господарювання до ринкових умов. Прояв адаптації, як тенденції встановлення ефективного функціонування економічного суб'єкта, здійснюється через застосування методологічних рівнів дослідження розвитку аграрного підприємництва. При такому підході суб'єкт підприємництва приймає самостійне рішення про форми, мету, стратегію і шляхи організаційно-економічної адаптації в межах, визначених державою через систему економічних регуляторів та механізмів, а держава здійснює підтримку і регулювання ринково-конкурентного середовища.

Розвиток підприємництва, зокрема в аграрному секторі АПК, в нинішній перехідній економіці неможливий без створення необхідних передумов. Для цього в існуючих підприємствах потрібно провести глибоку об'єктивну і оперативну аналітичну роботу в сфері їх господарсько-фінансової діяльності. Запропонована методика діагностики господарсько-фінансової сталості враховує специфіку господарств аграрного сектору, виявляє резерви нормалізації економічного і фінансового стану, дозволяє передбачити виробничі ситуації по підвищенню ефективності і надійності їх функціонування. Вирішення проблеми організації адаптації господарювання до ринкових умов потребує також застосовувати розроблені методику і модель паювання активів. Порівняно швидка реалізація програми дозволяє одержати юридично зафіксовану власність і дає власникам майна шанс побудувати ефективне господарювання на землі.

Перетворення існуючих колективних сільськогосподарських підприємств в підприємницькі структури в більшості випадків потребує зміни їх організаційно-правової форми. Розгляд основних напрямів реорганізації господарств через злиття, приєднання, розподіл, виділення, трансформацію і вихід з його складу членів колективу передбачає в нових формах господарювання чіткий розподіл майнових і трудових відносин. Членство в юридичних особах ринкової орієнтації повинне визначатись правом власності на основні і оборотні засоби виробництва і землю, а не трудовими відносинами, як це було раніше, і зберігається в колективних сільськогосподарських підприємствах.

Установлено, що самоліквідація основних і оборотних засобів та інших активів у порівнянні з банкрутством і санацією більш за все властива господарствам, які мають значну кредиторську заборгованість. В більшості випадків така самоліквідація передбачає виплату існуючих боргів кредиторам, перш ніж виникає новостворене сільськогосподарське підприємство. При цьому не допускається погашення боргу за рахунок відчуження землі, яка належить членам колективного підприємства.

Основними напрямами забезпечення ефективної діяльності створеної організаційно-правової форми підприємництва в аграрному секторі є реструктуризація, яка спрямована на зміну внутрішньогосподарської, організаційної, виробничої та управлінської структур господарства, удосконалення економічного механізму господарських відносин. Внутрішньогосподарська організаційна реструктуризація дозволяє одночасно вирішити три важливі завдання. По-перше, внутрішньогосподарським підрозділам забезпечити відносну економічну автономію, що сприяє підвищенню ефективності виробництва і якості продукції. По-друге, при внутрішньогосподарській автономії підприємство працює як цілісне виробничо-господарське формування з виробничою і соціально-побутовою структурою. Потенціал крупного виробництва використовується в реальних інтересах і потребах суб'єктів підприємництва, виходячи з вимог державної політики розвитку та підтримки цього сектору економіки. По-третє, якісно змінити відносини первинних виробничих ланок з адміністрацією підприємства, із переважно командно-адміністративних вони стають економічними.

Оцінюючи конкурентоспроможність нових господарських структур, необхідно звернути увагу на вибір стратегії маркетингу, системи управління, напрямків і розмірів виробничої діяльності. Підбір комбінацій видів виробничої діяльності і їх оцінку запропоновано виконувати методами складання бюджету. Процес складання бюджету і вибору видів діяльності для підприємницької структури повинен включати міркування відносно економічної віддачі ресурсів, які, як правило, обмежені. На сьогодні земля і робоча сила в Україні не мають обмеження, а капітал і управлінські кадри є лімітованими. У зв'язку з цим зростає важливість реального надходження капіталу і фінансових ресурсів для роботи з новорозробленим планом господарства. Видами діяльності, які дають найкращу віддачу на незначний укладений капітал, будуть ті, що дозволяють господарствам швидко адаптуватись до ринкових умов.

Велике значення у забезпеченні життєздатності суб'єктів аграрного підприємництва відіграє обгрунтування варіантів передачі в оренду майна безпосередньо власниками або через створення юридичної особи. Встановлено, що у випадку передачі в оренду майна його власниками - фізичними особами, вони одержать після сплати податків 80% грошової орендної плати, а через створення юридичної особи колишні члени колективного сільськогосподарського підприємства одержать після податків і зборів 58,6% грошової орендної плати. При одержанні орендної плати в натуральному вигляді (продукцією сільського господарства) орендодавець - фізична особа - після всіх податків і зборів одержить 68,8% від розрахункової суми, а при передачі майна в оренду через створення юридичної особи - 50,5%.

Таким чином, податковий “прес” незалежно від форми одержання орендної плати (грошова чи натуральна) суттєво знижує її початкову величину, а сам податковий механізм потребує перегляду.

15. Нинішня ситуація в аграрному секторі потребує запровадження ефективних моделей підприємницьких структур. Тут визначальна роль буде належати підприємствам, де крупне технологічне виробництво оптимально сполучене з приватною власністю у формі господарських і акціонерних товариств, фермерських асоціацій. Найбільш вагомого значення для крупнотоварного виробництва набуває модель господарювання, заснована на приватній власності і колективній формі організації праці. Це, свого роду, об'єднання приватних і колективних зусиль, котрі в ринковій економіці одержали поширення як корпоративне підприємництво. Такі підприємства в майбутній моделі економіки України повинні посісти те місце, яке вони мають зараз в ринково-розвинутих країнах.

Фермерство як адаптована до ринку підприємницька структура в найближчі роки, враховуючи кризову ситуацію в економіці, не зможе дати суттєвого зростання виробництва продукції. До того часу, поки селянські (фермерські) господарства залишатимуться на застарілому техніко-технологічному і організаторсько-економічному підгрунті, їх економічна роль буде незначною. Проблему включення фермерства в систему агробізнесу в Україні можливо вирішити по наступних напрямах. По-перше, в тих регіонах, де фермерство отримає більш широке розповсюдження, доцільно їх класифікувати по таких формах, які склались в ринково-розвинутих країнах Заходу. Розвиток корпоративного руху буде проходити в напрямі фермер - фермер (товариство фермерів). Створення селянських (фермерських) кооперативів по виробництву сільськогосподарської продукції диктується необхідністю збереження рекомендованих наукою для кожного регіону сівозмін, що дають можливість використовувати сучасні технології інтенсивного вирощування культур і застосування високоефективних комплексів машин. По-друге, створення об'єднань фермерських господарств на основі їх спеціалізації і кооперування в межах асоціації. По-третє, кооперація і інтеграція фермерських господарств з колективними, корпоративними підприємствами і господарськими товариствами. В такому випадку крупне підприємство колективного підприємництва може взяти на себе ті функції по обслуговуванню фермерів, які на Заході властиві кооперативам (постачання і збут). Але тут потрібно дотримуватись розумної міри: фермер не мусить потрапити в повну залежність від поки що економічно більш сильного партнера, і на цій основі не повинні скластися відносини панування і підлеглості. Фермеру, за будь-яких обставин, необхідно зберегти за собою статус господаря виробництва, мати можливість добровільно укладати взаємовигідні договори з корпоративними чи колективними підприємствами.

Особисті підсобні господарства, як системна інноваційна діяльність на власний ризик громадян-підприємців на селі в умовах переходу до ринку, мають збільшити товарність за рахунок розширення земельних наділів і одержання ділянок на земельні паї. Щоб мати вітчизняного фермера-підприємця, необхідно уважно поставитися до нинішнього підсобного господарства сільських жителів: з одного боку, через підтримку і заохочення власника можливо забезпечити продовольче насичення ринку, а з другого - через всілякий розвиток і підтримку особистого підсобного господарства забезпечити прямий, ефективний, високоморальний і найбільш швидкий шлях до формування свого національного “середнього класу”. Він створюватиме соціальну базу економічної реформи, забезпечить стабільність в суспільстві і гарантії безповоротного руху до ринку.

Вирішення існуючих проблем розвитку аграрного підприємництва в Україні потребує нових підходів з боку держави в регулюванні і підтримці ринкового середовища. Виконання цього завдання має зосереджуватися на таких основних напрямах. По-перше, головним вихідним пунктом економічної діяльності держави повинно стати забезпечення насправді розвитку аграрного сектору, необхідності його прогресивної структуризації з орієнтацією на різні форми підприємництва в сільськогосподарському виробництві і підвищення його ефективності.

По-друге, однією з основних задач аграрної політики держави зостається усунення диспаритету цін. Існуючий “сталий” диспаритет цін диктує необхідність компенсувати сільським підприємцям збитки від стихійного ринкового ціноутворення у такі засоби і методи, що склалися і апробовані в ринково розвинутих країнах.

Передусім необхідно на державному рівні розробити концепцію ціноутворення, що базується на паритеті, який передбачає, що співвідношення між цінами на продукцію сільського господарства і цінами на товари і послуги, які в ньому споживаються, повинні бути еквівалентними. В роботі обгрунтовуються можливі варіанти цін підтримки і відтворення, системи квотування, кредитування під заставу сільськогосподарської продукції, зменшення податків та інше. Ціни на продукцію сільськогосподарського машинобудування враховують: продуктивність, надійність машин, термін їх використання, відносні вагомості ергономічних показників, сукупність яких виконує роль міри суспільної корисності товару.

По-третє, важливим напрямом кредитної політики держави є створення режиму найбільшого сприяння в області кредитування в аграрному секторі. Це надання державних пільгових, безвідсоткових і з відстрочкою плати цільових кредитів для модернізації і розширення матеріально-технічної бази підприємництва, впровадження нових технологій, підвищення родючості грунтів та інше.

Кредитна політика держави має стимулювати зростання обсягів під майбутній урожай на умовах ф'ючерсних контрактів, укладених за біржовою ціною. Особливого значення для новостворених підприємницьких структур набуває придбання інвестиційних кредитів - лізингу як форми матеріально-технічного забезпечення з одночасним кредитуванням і орендою.

За рахунок державних субвенцій потрібно забезпечити розвиток селекції і насінництва, племінної і ветеринарної роботи в тваринництві, меліорацію, охорону навколишнього середовища. Державна підтримка сільських підприємців - об'єктивна необхідність в умовах ринку.

По-четверте, інтегральний економічний ефект різноманітних форм власності і ринкових форм господарювання в аграрному секторі наповнюється новим змістом в залежності від наявних механізмів їх правової підтримки і регулювання. Це - одна з найважливіших обставин розвитку конкурентоспроможних підприємницьких структур.

Аналіз реалізації законодавчих рішень по створенню правового поля діяльності і подальшого розвитку аграрного підприємництва показує, що головною причиною, яка стримує ці процеси, є відсутність у країні ефективної державної політики. Вона поки що не націлена на нейтралізацію можливої агресивності одних суб'єктів ринкової економіки по відношенню до інших, надання цивілізованості відносинам власності, їх правовому регулюванню і зміні соціальних функцій права в ринковій економіці.

Таким чином, створення підприємницького середовища в АПК потребує відповідної державної політики, визначення форм і методів її реалізації. Без активного позитивного сприяння держави, подальший спад аграрного виробництва може призвести до згортання національного продовольчого сектору і загострення економічних проблем та посиленням соціальної напруги в суспільстві.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ

Монографії

1. Макаренко П.М. Організація і економічний механізм адаптації аграрного господарювання до ринково-підприємницького середовища: Монографія.-К.: Наукова думка, 1999.-621с. (40 обл. -вид. арк.)

2. Макаренко П.М. Ринкова трансформація економіки України.-К.: Наукова думка, 1998.-184с. (13,9 обл. -вид. арк.)

3. Макаренко П.М., Лазаренко П.І., Кириленко І.Г., Леонтьєв О.М. Аграрний сектор в світовій і національній економіці України.- Дніпропетровськ: Пороги, 1995.-372с. (24,1 обл. -вид. арк.), в тому числі частка автора 13,8 обл. -вид. арк.

4. Макаренко П.М., Покотілов А.А., Кириленко І.Г. Ринкове господарство в Україні (Теорія, методологія, практика).- Дніпропетровськ: Пороги, 1997.-354с. (24,8 обл. -вид. арк.), в тому числі частка автора 10,12 обл. -вид. арк.

5. Кириленко І.Г., Макаренко П.М., Мельник Л.Ю. Ринкова економіка і державне регулювання: Монографія.- Дніпропетровськ: Пороги, 1997.-457с. (23 обл. -вид. арк.), в тому числі частка автора 8,48 обл. -вид. арк.

6. Макаренко П.М., Криворучко В.І., Кириленко І.Г., Корецький М.Х. Агробізнес в овочепродуктовому підкомплексі України .- К.: Нива, 1997.-139с. (10,2 обл. -вид. арк.), в тому числі частка автора 2,96 обл. -вид. арк.

7. Кириленко І.Г., Макаренко П.М., Мельник Л.Ю. Приватне аграрне господарювання в ринковій економіці.- К.: Нива, 1997.-175с. (10,2 обл. -вид. арк.), в тому числі частка автора 5,0 обл. -вид. арк.

8. Полєйко Т.І., Мельник Л.Ю., Макаренко П.М. Ринок і держава: пошук оптимуму. -К.: Наукова думка, 1998.-186с. (10,9 обл. -вид. арк.), в тому числі частка автора 5,7 обл. -вид. арк.

9. Мельник Л.Ю., Макаренко П.М., Любович О.А. Аграрне підприємництво і держава.- Дніпропетровськ: Пороги, 1999.-260с. (15,7 обл. -вид. арк.), в тому числі частка автора 8,9 обл. -вид. арк.

Брошури

10. Проблеми і закономірності спеціалізації сільськогосподарського виробництва: Лекція / М.М. Жуховський, Г.А. Бабков, А.А. Колбасін, П.М Макаренко, П.М. Семіусов, Л.И. Муратова, В.Н. Занін, В.Ф. Чистякова, Д.Є. Беляєв, В.Д Савченко, М.І. Семенов, М.П. Гриценко.- Дніпропетровськ,1981.-73с. (4,06 обл. -вид. арк.), в тому числі частка автора 0,2 обл. -вид. арк.

11. Макаренко П.М., Омельчак Р.М., Бабков Г.А., Андрусенко Г.А. Планові розрахунки по розвитку сільгосппідприємств в районному агрокомплексі із застосуванням ЕОМ / Текст лекції.- Дніпропетровськ,1982.-51с. (3,1 обл. -вид. арк.), в тому числі частка автора 1,6 обл. -вид. арк.

12. Макаренко П.М., Миронова Р.М. Нормативний метод планування в сільськогосподарських підприємствах і їх підрозділах/ Дніпропетр. СГІ. Дніпропетровськ, 1989.- 52с. (3,0 обл. -вид. арк.), в тому числі частка автора 2,3 обл. -вид. арк.

13. Макаренко П.М., Петров В.С, Козенко В.К. Методичні вказівки для самостійної роботи і проведення занять з курсу “Орендні відносини в сільському господарстві”.- Дніпропетровськ, ДДАУ, 1991.- 69с. (3,0 обл. -вид. арк.), в тому числі частка автора 1,6 обл. -вид. арк.

14. Макаренко П.М., Петров В.С., Сичьова М.О., Панасейко С.М. Методичні вказівки до лабораторно-практичних занять з курсу “Організація сільськогосподарського виробництва”. Тема: “Орендні відносини”.- Дніпропетровськ,1992.-40с. (2,14 обл. -вид. арк.), в тому числі частка автора 0,7 обл. -вид. арк.

15. Макаренко П.М., Сичьова М.О., Кириленко І.Г., Галай І.Є. Словник-довідник “Підприємцю агробізнесу”.- Дніпропетровськ, 1993.-127с. (15,5 обл. -вид. арк.), в тому числі частка автора 8,8 обл. -вид. арк.

16. Кириленко І.Г., Хорішко А.І., Макаренко П.М., Олійник В.Я., Фененко В.І. Рекомендації по приватизації та грошовій оцінці землі у сільському господарстві.-Дніпропетровськ, 1995.- 43с. (2,71 обл. -вид. арк.), в тому числі частка автора 1,0 обл. -вид. арк.

17. Радченко В.В., Агафонов М.І., Макаренко П.М. Актуальні проблеми ринкової економіки в системі АПК України: Навчальний посібник.- Дніпропетровськ, 1995.-83с. (5,2 обл. -вид. арк.), в тому числі частка автора 2,6 обл. -вид. арк.

18. Макаренко П.М., Петров В.С., Байдак І.І. Методичні вказівки до виконання курсового проекту по дисципліні “Організація виробництва в сільськогосподарських підприємствах”. - Дніпропетровськ,1996.-39с.(рос. мовою) (2,32 обл. -вид. арк.), в тому числі частка автора 1,93 обл. -вид. арк.

Статті в наукових виданнях

19. Макаренко П.М. Системний підхід в моделюванні розвитку агрокомплексу // Формування і розвиток районних агрокомплексів Степової зони Української РСР: Зб.наук. праць/ ДСГІ.- Дніпропетровськ, 1984.- т. 48.- С.40-45, (0,25 обл. -вид. арк.).

20. Макаренко П.М., Самошкін В.В., Андрейченко Н.К., Пашова Т.М. Розвиток комп'ютерної обробки оперативної інформації в районних АПК// Економічний механізм підвищення ефективності сільськогосподарського виробництва в системі АПК: Зб. наук. праць/ ДСГІ. - Дніпропетровськ, 1987.-С.166-171, (0,25 обл. -вид. арк.), в тому числі частка автора 0,1 обл. -вид. арк.

21. Макаренко П.М., Пампуха С.І. Ресурси виробничої інфраструктури і ефективність сільськогосподарського виробництва // Економічний механізм підвищення ефективності сільськогосподарського виробництва в системі АПК: Зб. наук. праць/ДСГІ.- Дніпропетровськ, 1987.-С.131-137, (0,4 обл. -вид. арк.), в тому числі частка автора 0,2 обл. -вид. арк.

22. Макаренко П.М., Миронова Р.М. Нормативи ресурсопотенціалу в плануванні державних заготівель продукції сільськогосподарських підприємств // Економісту села: Довідник.- Дніпропетровськ: Промінь, 1989.-С.50-66, (1,17 обл. -вид. арк.), в тому числі частка автора 0,6 обл. -вид. арк.

23. Макаренко П.М., Мазана Т.В., Середа Г.М. Основні тенденції і проблеми стимулювання виробництва в сімейних трудових колективах // Трудові ресурси і шляхи підвищення ефективності їх використання в господарствах Степної зони УРСР: Зб. наук. праць /ДСГІ.- Дніпропетровськ, 1990.-С.132-137, (0,36 обл. -вид. арк.), в тому числі частка автора 0,28 обл. -вид. арк.

24. Макаренко П.М., Лапіцька С.Ю. Ефективність управлінських рішень при індикативному плануванні // Придніпровський науковий вісник. - 1997.-№ 10 (21).- С. 23-26, (0,43 обл. -вид. арк.), в тому числі частка автора 0,3 обл. -вид. арк.

25. Макаренко А.П., Леонтьєв О.М., Макаренко П.М. Бюджетне вирівнювання умов виробництва та захист внутрішнього ринку приватних аграрних господарств // Вісник Сумського державного аграрного університету .- Серія “Фінанси і кредит”.-1997.-№ 2(3).-С. 54-60, (0,4 обл. -вид. арк.), в тому числі частка автора 0,2 обл. -вид. арк.

26. Макаренко П.М. Майнові чинники аграрного виробництва в ході ринкової трансформації // Придніпровський науковий вісник. - 1997.-№ 40 (51).-С. 20-35, (0,87 обл. -вид. арк.)

27. Мельник Л.Ю., Макаренко П.М., Макаренко А.П. До питання про соціальну орієнтацію ринкової економіки в Україні // Економіка АПК.- 1998.-№ 8.-С. 83-85, (0,45 обл. -вид. арк.), в тому числі частка автора 0,2 обл. -вид. арк.

28. Макаренко П.М. Методологічні принципи створення і реалізації резервів виробництва в підприємництві // Вісник Дніпропетровського державного аграрного університету .- 1998.-№ 1-2.-С. 125-128, ( 0,44 обл. -вид. арк.).

29. Макаренко П.М. Проблеми використання землі формами підприємництва на селі // Придніпровський науковий вісник. - 1998.-№ 30 (97).-С. 10-33, ( 1,28 обл. -вид. арк.).

30. Макаренко П.М. Проблеми державної підтримки приватного товаровиробника на селі // Аграрна наука.- 1998.-№ 4.-С. 10-11, ( 0,4 обл. -вид. арк.).

31. Макаренко П.М. Про власність і аграрне підприємництво в умовах перехідної економіки // Економіка України.- 1998.-№ 6.-С. 65-71, ( 0,8 обл. -вид. арк.).

Размещено на Allbest.ru