Структурна та інвестиційно-інноваційна політика

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

Кафедра економічної теорії

Контрольна робота

з дисципліни "національна економіка"

на тему "Структурна та інвестиційно-інноваційна політика"

Виконав: студент

3 курсу група 3Ф

Шифр: 006

Київ 2013



Зміст

1. Структурна політика: цілі, пріоритети, механізми

2. Інвестиційна політика: зміст, інструменти та особливості реалізації в національній економіці

3. Національна інноваційна система як стратегічний інститут розвитку

політика інвестиційний інноваційний



1. Структурна політика: цілі, пріоритети та механізми

Національна економіка як відкрита складна людинорозмірна система представляє собою цілісну сукупність взаємозалежних елементів або підсистем, а також взаємовідносин між ними.

Залежно від напряму та площини аналізу структури економіки розрізняють відтворювальний, територіально-регіональний, соціально-економічний, технологічний, зовнішньоекономічний, галузевий та інші її макроструктурні типи.

На рівні функціональних зв'язків між економічними суб'єктами пріоритет надається структуризації за видами економічної діяльності та за галузями економіки, які відображають наявну систему поділу праці, процесів кооперування й комбінування суспільного виробництва.

Дійсно, саме від того, на яких видах економічної діяльності й галузях економіки (традиційних чи постіндустріальних; експортноорієнтованих чи імпортозаміщуючих; капітало-, трудо- чи наукоємних тощо) відбувається поточна концентрація ресурсів, залежать: траєкторія соціально-економічного розвитку країни та варіант її включення в систему світогосподарських зв' язків (технологічне лідерство, виробничо-коопераційне партнерство, сировинна периферія тощо); переважаючий у майбутньому продуктивно-технологічний рівень виробничих потужностей і відповідний йому характер використання суспільних ресурсів (інтенсивний чи екстенсивний); масштаби економічного зростання, що визначаються паралельно-послідовним розвитком технологічно пов' язаних галузей; раціональність використання внутрішніх ресурсів як наслідок міжгалузевої пропорційності та збалансованості;

частка галузей проміжного продукту й відповідний витратний тиск на галузі з виробництва кінцевої продукції;

рівень та структура зайнятості економічно активного населення;

обсяг сукупного доходу (сукупного попиту), що формується з урахуванням об' єктивної диференціації середньої заробітної плати робітників та середнього підприємницького прибутку за видами економічної діяльності тощо.

Інтегральним показником якості наявної структури економіки є створений на її основі ВВП, який в своєму натурально-речовому та вартісному вимірах формує ресурсне забезпечення нового відтворювального циклу і визначає розширений, простий чи звужений характер суспільного відтворення. При цьому середньострокова та довгострокова динаміка абсолютних та відносних макроекономічних показників, розрахованих на основі ВВП, служить індикатором для оцінки відповідності наявної діяльнісно-видової та галузевої структур: а) вимогам об' єктивних процесів (проявам дії закону підвищення потреб, закономірностям розвитку суспільного поділу праці, поглибленню спеціалізації та кооперації виробництва, НТП); б) цілям національної економіки; в) зовнішнім викликам та «шокам». У разі неадекватності та наявності певних протиріч, що стають загрозою збереження цілісності макроекономічної системи, формуються передумови для структурної трансформації та структурних зрушень.

Структурні зрушення -- сукупність кількісних та якісних змін, що відбуваються в мезо- й макропропорціях економічної системи, та обумовлюють її перехід в інший якісний стан. Це складне економічне явище, яке має свої чинники, рушійну силу, наслідки, глибину та термін здійснення.

Серед домінуючих зрушень структури глобальної економіки основними є:

тісна кореляція глобальних тенденцій розвитку зі структурною динамікою країн розвинутого центра, на які припадає близько 68\% валового глобального продукту;

прискорені темпи розвитку нових прогресивних наукоємних та висо-котехнологічних галузей промисловості[2] порівняно із традиційними;

наближення темпів зростання першого і другого підрозділів суспільного виробництва, груп А і Б промисловості. Частка окремих галузей споживчого сектора економіки, насамперед легкої промисловості, поступово зменшується внаслідок переміщення переважної більшості виробництв у країни, що розвиваються, і виграють цінову конкуренцію за рахунок дешевих трудових ресурсів;

інтенсивне формування нової структурної ланки, яку утворюють види діяльності з продуктом нематеріального характеру, що пронизують всі стадії процесу виробництва;

різке скорочення питомої ваги первинної сфери, досить повільне -- вторинної за динамічного розширення третинної сфери. При цьому зменшення частки екологічно небезпечних видобувної та обробної промисловості в загальному обсязі промислової продукції супроводжується суттєвим підвищенням якісних параметрів їхнього технологічного озброєння (продуктивності, капіталовіддачі, рентабельності). Паралельно у виробничих процесах спостерігається поступове заміщення частки використаних природних невідтворюваних ресурсів штучними і відтворюваними;

зростання частки соціально-сервісної індустрії, яка «поглинає» в розвинутих країнах до 70\% найманих робітників та самозайнятого економічно активного населення. Частково це компенсує зменшення зайнятості у промисловості, зумовлене впровадженням високопродуктивної техніки та технології з низькою нормою комплементарно-сті «праця -- капітал».

Зазначені структурні зрушення відображають становлення принципово нового технологічного способу виробництва, основною продуктивною силою якого є знання людей, втілені в інформаційно-інтелектуальних, комунікаційно-комп'ютерних та автоматизованих технологіях, принципами -- інноваційність, ресурсозаощадливість, екологічність, інтенсифікація, інтелектуалізація, гуманізація, а фактичним каталізатором змін -- різноманітні інновації.

Іншою важливою закономірністю трансформації діяльнісно-видової та галузевої структур є те, що економічна доцільність створення в окремих країнах багатогалузевої економіки, включаючи підприємства з повним технологічним циклом, поступово відпадає, бо прагнення кожної країни до самозабезпечення всіма товарами вимагає великих витрат. Значно перспективнішим шляхом є розвиток міжнародної спеціалізації та активна участь у ній дедалі більшої кількості країн, що мають чіткий профіль у міжнародному економічному співробітництві та обміні.

Викладені тенденції та закономірності мають бути враховані Україною, яка зараз розв' язує завдання самоідентифікації в системі світогоспо-дарських зв'язків. На тернистому шляху знаходження власної ніші в глобальній економіці стрижнем стратегії й тактики економічного зростання повинна стати орієнтація структурних трансформацій на розбудову ефективної та конкурентоспроможної економіки постіндустріального типу з яскраво вираженими екологічними та соціальними пріоритетами.

Слід зазначити, що у перше десятиріччя незалежності динаміка та напрями структурних зрушень зазнали суперечливого впливу як позитивних, так і негативних факторів. Серед перших найбільш вагомими були: розширення сфери дії ринкових відносин, становлення конкурентного середовища й зменшення рівня монополізації економіки, зміцнення недержавного сектора.

До факторів другої групи належать:

катастрофічне скорочення інвестицій в економіку;

усунення держави від ролі провідного суб'єкта регулювання структурних зрушень;

надмірна відкритість економіки і наявність зовнішнього боргу, обслуговування якого потребує зростання експорту й зумовлює зовнішню детермінацію структурних зрушень. Йдеться не тільки про зовнішнє стимулювання розвитку видобувних галузей та галузей первинної переробки, а й про відоме блокування (через захоплення значних ринкових сегментів) розвитку деяких галузей;

порівняно низький рівень життя населення, що ускладнює виявлення реальної структури потреб та уподобань споживачів;

значний тиск олігархічних структур, яким вигідна «консервація» наявної структури економіки й не потрібний перерозподіл «сфер впливу».

Статистичні дані переконують, що трансформація діяльнісно-видової та галузевої структур в Україні в 90-х роках відбувалася переважно поза прогресивною тенденцією. Зокрема, суттєво послаблено позиції інвестиційно орієнтованих видів діяльності. Поглибилась технологічна прірва між Україною та розвинутими країнами.

Найвагомішим компенсатором від'ємної динаміки високотехноло-гічних галузей стає зростання частки найбільш енергоємних та екологічно шкідливих паливно-енергетичного та металургійного комплексів. Негативною тенденцією також є стрімке скорочення частки легкої промисловості -- галузі, яка безпосередньо орієнтована на задоволення споживчих потреб населення і разом із харчовою промисловістю приймає на себе соціальне навантаження наявної діяльнісновидової та галузевої структур національної економіки. Наслідком цих процесів стало подальше поглиблення диспропорцій у структурі суспільного виробництва та технологічної примітивізації його матеріально-технологічної бази.

Ці обставини суттєво відрізняють економіку України від економіки ринкового типу, в якій під час класичної циклічної депресії чи структурної кризи відбувається "творче"руйнування наявної технологічної структури та будується фундамент для подальшого економічного зростання.

Починаючи з 1999 р., ситуація дещо покращується. Цьому значною мірою сприяє прискорення темпів зростання експорту, стабілізація інфляційних процесів, підвищення реальних доходів населення, вдосконалення податково-правового поля та переорієнтація економічної політики у напрямку посилення уваги до фундаментальних відтворювальних процесів. Однак основним джерелом економічного зростання (1999-2002 рр.) були вільні виробничі потужності та види діяльності зі швидким оборотом капіталу за одночасного поступового формування технологічної залежності від імпорту техніки і технологій, що не входять до числа високих, яка формує майбутнє відставання за рахунок підтримання низької конкурентоспроможності[3]. Стратегічний ресурс розвитку -- інновації -- так і не був задіяний.

Вирішення цих проблем неможливе без активної економічно обгрунтованої державної структурної політики, оскільки новостворені ринкові форми в умовах НТП самотужки не спроможні адекватно реагувати на стратегічні суспільні потреби та забезпечувати швидкі цілеспрямовані зрушення в економічній структурі.

Структурна політика -- це сукупність державних заходів, орієнтованих на керування рухом економічних ресурсів і встановлення структурних параметрів національної економіки, необхідних для підтримання динамічної макроекономічної рівноваги і сталого економічного зростання.

У конкретних історичних умовах України її основними завданнями є:

зміцнення технологічних порівняльних переваг вітчизняних товаровиробників відносно зарубіжних конкурентів;

зменшення залежності національної економіки від імпорту товарів і ресурсів;

збільшення питомої ваги ресурсозаощадливих виробництв та галузей "високих технологій";

підвищення рівня внутрішньої збалансованості економіки за рахунок переорієнтації виробництва засобів виробництва на найбільш повне задоволення потреб міжгалузевої кооперації;

Існуюча в економічній системі будь-якого рівня (мікро-, мезо-, макро-, мега-) суперечність між необмеженими зростаючими потребами та обмеженими ресурсами породжує необхідність концентрації останніх на пріоритетних напрямах соціально-економічного розвитку й визначає стрижень структурної політики -- селективний підхід (таргетування).

Таргетування (від англ. target -- ціль) -- концентрація матеріальних, трудових, фінансово-кредитних ресурсів на пріоритетних напрямах соціально-економічного розвитку та на об'єктах (галузях, підприємствах), підвищення ефективності функціонування яких сприяє підвищенню ефективності та конкурентоспроможності національної економіки в цілому.

Основними чинниками відбору галузей -- національних пріоритетів служать: місце країни у міжнародному поділі праці, її конкурентні переваги; експортний потенціал галузі; перспективи попиту на продукцію галузі на внутрішньому ринку; рівень залежності галузі від імпорту сировини і обладнання; екологічність; стадія життєвого циклу галузі; додана вартість, створена на одного зайнятого в галузі; наявність позитивних зовнішніх ефектів, як-то: ефекту залучення -- ініціювання зростання ділової активності у технологічно пов'язаних виробництвах; редукційного ефекту -- зниження собівартості продукції власного виробництва; ефекту інновацій -- розповсюдження по суміжних галузях новітніх технологій; доходотворчого ефекту -- ініціювання зростання рівня зайнятості, підвищення реальних доходів населення та загального рівня добробуту.

В Україні такими національними пріоритетами є: агропромисловий комплекс; харчова промисловість; важке та високотехнологічне машинобудування (комплектне енергетичне устаткування, верстатобудування, обладнання для металургійних заводів тощо); аерокосмічна галузь; військова промисловість; суднобудування; окремі наукоємні високотехнологічні виробництва (виробництво зварювальної апаратури, порошкова металургія, виробництво новітніх матеріалів зі специфічними властивостями, біотехнології тощо); сфера послуг (передусім транспортних, оздоровчого туризму, інжинірингових, освітніх, фінансових).

Провідним елементом структурної політики справедливо вважається інвестиційно-інноваційна політика. Дійсно, галузеві пропорції не встановлюються самі по собі. Вони залежать від обсягів коштів, спрямованих в ті чи інші галузі. Тому правомірно стверджувати, що прогресивна зміна галузевих пропорцій національної економіки не можлива без удосконалення структури інвестицій. А інновації, у свою чергу, є своєрідною точкою структурної біфуркації і реорганізації соціально-економічної системи, в якій завдяки їм з' являється або новий напрям розвитку, або новий еле-мент[4], що надає системі нових якісних властивостей.

Засоби впливу

Диференціація законодавчо встановлених платежів у бюджет в залежності від відносної енергоємності виробництва. Ціни на енергоресурси.

Природоохоронне законодавство, диференціація платежів у бюджет, штрафи за забруднення, екологічно орієнтовані податкові пільги.

Бюджетні кредити, податкові пільги, державні замовлення, банківський процент, державні гарантії під кредити банків, споживчий кредит.

Держзамовлення, податкові пільги, прискорена амортизація, бюджетні кредити, субсидії та субвенції, банківський процент, страхування інноваційних ризиків, звільнення від оподаткування прибутку, спрямованого в інновації.

Збільшення питомої ваги експортоорієнтованих галузей

Митні тарифи та акцизи, ліцензування, сертифікація продукції, банківський процент, податкові пільги, держа- вні кредити на конкурсних засадах, ціноутворення.

2. Інвестиційна політика: зміст, інструменти та особливості реалізації в національній економіці

Економічна теорія та господарська практика переконливо довели провідну роль інвестицій в процесах функціонування і розвитку національної економіки. Стрижневі напрями їх впливу на коротко-, середньо- та довгострокову макроекономічну динаміку умовно представлені в табл. 10.2.

Враховуючи, що фактичні кількісно-структурні параметри інвестиційних процесів (табл. 10.3) та динаміка їх розгортання у часі формують майбутнє соціально-економічної системи і є передвісниками наступних макро-економічних змін, їх постійному моніторингу приділяється значна увага.

З огляду на вищевикладене та статистичні дані, які охоплюють власну інвестиційну історію незалежної України (1991-2007 рр.), стає зрозумілим, що головною перешкодою на шляху національної економіки України до стабільного економічного зростання на засадах структурного та якісного оновлення товаропродукуючої сфери є досить низька активність процесів капіталотворення та його недосконала галузева структура.

Статистика переконує, що норма нагромадження основного капіталу у ВВП за останні роки не перевищувала 22%. Враховуючи ж, що для ефективного функціонування економіки та безперервного відновлення матеріально-технічної бази загальний обсяг інвестицій в основний капітал залежно від фази економічного циклу повинен коливатися у межах 20-25\% від ВВП, можна стверджувати, що навіть реноваційні інвестиційні потреби української економіки задовольняються не повністю, не кажучи вже про потреби розвитку.

надмірний рівень оподаткування. В Україні ставка податку на прибуток юридичних осіб -- безпосередніх суб' єктів інвестиційних процесів -- дорівнює 25\%, що формально відповідає рівню розвинених країн. Однак реальна величина «податкового тягаря» для суб'єктів господарювання значно вища. З огляду на необхідність здійснення відрахувань у різноманітні бюджетні та позабюджетні цільові фонди, сплати податків, що входять у ціну, фактичній рівень оподаткування економічних результатів виробничої діяльності сягає 75-85\%, що не має аналогів у цивілізованому світі;

значне податкове навантаження на товаровиробників змушує частину підприємств обирати шлях приховування від держави результатів своєї економічної діяльності та відходити у тіньовий сектор, інтереси суб' єктів якого концентруються на короткострокових торговельних операціях спекулятивного характеру і знаходяться поза сферою реального інвестування; відтік капіталів за кордон. За оцінками фахівців, за роки незалежності Україна втратила від 40 до 60 млрд. дол. і стала донором більш розвинутих економік, перш за все, американської; часткова доларизація та єврозація економіки (внутрішній витік капіталів).Подолання негативних явищ та процесів у інвестиційній сфері потребує провідної ролі держави -- суб'єкта регулювання інвестиційних процесів та держави -- безпосереднього інвестора

Подвійне втручання держави в інвестиційну сферу ( в якості суб' єкта регулювання та прямого інвестора) знаходить свій інтегральне вираження в цілях, пріоритетах, механізмах та інструментах інвестиційної політики.

Інвестиційна політика -- цілеспрямована діяльність держави щодо встановлення структурних параметрів інвестиційних процесів, необхідних для нормального перебігу розширеного відтворення та підтримання сталої динамічної макроекономічної рівноваги.

Реалії переконують, що набір функцій держави у розвиненій ринковій економіці повинен стати базовим і для української держави, але бути скори-гованим з урахуванням національної економічної специфіки

Пріоритетне завдання інвестиційної політики в умовах України -- забезпечити умови для накопичення критичної маси інвестиційних ресурсів, регулювання їх структурно-кількісних параметрів, необхідних для виходу на траєкторію стабільного економічного зростання, формування нового екологобезпечного соціально-інноваційного типу розширеного відтворення.

Основними складовими активної інвестиційної політики є: 1) полегшення податкового пресу на національних товаровиробників та інвесторів, зокрема цих сфер, у якому через їх певні специфічні характеристики (значну капіталоємність, тривалий термін окупності, ризиковані, суспільний характер споживання отриманих результатів тощо) не зацікавлений приватний сектор економіки;

розвиток державного сектора у виробничій сфері;

реалізація державної інвестиційної програми

формування правових та інституціональних умов

розвиток суспільно значу-1 інвестиційної діяльності суб' єктів господарювання, зокрема, регулювання сфер та об'єктів інвестування;

моніторинг інвестиційного клімату, оцінка та прогнозування макроекономічної інвестиційної кон' юнктури і динаміки інвестиційних процесів;

сприяння розбудові ефективної системи регулювання інвестиційних процесів, координація та оптимі- зація взаємодії її складових; визначення стратегічних завдань та пріоритетних напрямків соціально-економічного розвитку країни;

свідомий вплив на інвестиційну діяльність суб'єктів господарювання недержавного сектору еко­номіки, націлений на: пом'якшення циклічних коливань обсягів інвестицій; коригування галузевої структури та регіонального розподілу інвестиційних ресурсів відповідно до системи національних пріоритетів тощо

Принципи: прогнозованість, селективність, комплексність, послідовність, несуперечливість тактичних і стратегічних завдань, адекватність, адаптивність

Об'єкти впливу: макроекономічне середовище інвестиційної діяльності, величина фінансових ресурсів (заощадження та амортизація) та їх доступність, альтернативна ціна грошей

-- реальна ставка відсотка, чиста очікувана прибутковість капіталу, термін окупності, ризик і невизначеність

Інструменти

* загальні: законодавчі та нормативні акти, що регламентують інвестиційну дія- льність суб'єктів господарювання; система сертифікації та стандартизації інвести- ційних товарів; макроекономічне прогнозування й індикативне планування; досто- вірне інформаційне забезпечення суб'єктів економіки щодо пріоритетів державної соціально-економічної політики та макроекономічної кон'юнктурипереважно непрямі І переважно прямі

бюджетно-податкові (рівень оподаткування, податкові пільги, податкові канікули, прискорена амортизація, державні замовлення та закупівлі, дотації, субсидії, субвенції, пільгові або безпроцентні кредити);

грошово-кредитні (цільова емісія, ставка рефінансування, обов' язкові резерви, операції на відкритому ринку);

диференціація ставок оподаткування залежно від напрямку діяльності підприємства та характеру і мети використання прибутку;

зниження податкового тягаря на товаропродукуючу сферу та встановлення агрегованої ставки оподаткування суб'єктів господарювання реального сектора економіки на рівні 30-35 відсотків;

посилення стимулюючого потенціалу інвестиційно орієнтованих податкових пільг, зокрема впровадження податкового кредиту на приріст інвестиційних видатків;

реструктуризація державних видатків та підвищення їх ефективності щодо регулювання інвестиційних процесів, насамперед:

підвищення ефективності інвестиційних програм і проектів, що фінансуються з державного та місцевих бюджетів;

відновлення керованості інвестиційними процесами у державному секторі економіки. Прикладами заходів, стимулюючих інвестиційну діяльність у державному секторі та на підприємствах, співвласником яких є держава, можуть слугувати: а) встановлення інвестиційного нормативу -- фіксованої частки прибутку, не менше якої суб'єкт господарювання повинен спрямовувати в інвестиції; б) надання державою підприємствам в якості безвідсоткового цільового інвестиційного кредиту частки отриманих нею дивідендів; в) контроль інноваційної якості інвестицій з метою прискорення виводу з експлуатації технологічно застарілого обладнання та оновлення матеріально-технічної бази виробництва;

здійснення заходів щодо зменшення ставки відсотка по кредитах і відповідного багаторазового збільшення обсягів кредитування реального сектора комерційними банками:

зміцнення курсу гривні й відповідна стабілізація інфляційних процесів;

активізація інвестиційної діяльності фінансово-кредитних інститутів за рахунок освоєння таких відносно нових для української економіки форм інвестиційного фінансування, як лізинг, форфейтинг, франчайзинг, селенг, факторинг тощо;

трансформація ринку цінних паперів із приватизаційного механізму в інвестиційний;

посилення у населення схильності до інвестування та заохочення його до взаємодії з фінансово-кредитною системою через оподаткування по занижених ставках тієї частки доходів громадян, котра протягом звітного періоду трансформувалася в інвестиції (зокрема, в житлове будівництво) та/або пільгове оподаткування відсоткового доходу і дивідендів;

введення правила, за яким ставка оподаткування прибутків банку буде коливатися залежно від частки довгострокових виробничих інвестицій у його «кредитному портфелі»;

4) перекриття каналів витоку капіталів:

суттєві обмеження на капітальні валютні операції;

жорсткий контроль угод з нерезидентами та офшорними компаніями;

обмеження обсягів кредитування нерезидентів та вивозу валютної готівки і доходів від операцій на ринку цінних паперів, передусім державних;

спрощення процедур легалізації «тіньового» капіталу, зменшення прибуткового податку з його власників за умов його виробничого використання.



3. Національна інноваційна система як стратегічний інститут розвитку

Початок ХХІ сторіччя знаменує собою завершення епохи індустріалізації і початок ери постіндустріального, інформаційного суспільства, в якому провідна роль належить НТП і формам його реалізації -- інноваціям, а головним ресурсом розвитку є знання та інформаційно-інтелектуальні технології, що вирішують проблему обмеженості ресурсів, відкривають принципово нові горизонти зростання продуктивності праці й прискорення відтворювальних процесів і, найголовніше, змінюють в системі економічних координат місце та роль людини -- унікального генератора інноваційних ідей.

Ці виклики знаходять адекватне відображення в концепції національних інноваційних систем (НІС).

НІС -- це сукупність взаємозалежних організацій (структур) приватного й державного секторів, які індивідуально й у взаємодії один з одним обумовлюють генерацію і поширення нових знань та технологій у межах конкретної держави. Водночас НІС -- це комплекс інститутів правового, фінансового й соціального характеру, що забезпечують інноваційні процеси і мають міцне національне коріння, традиції, політичні та культурні особливості.

Основними взаємопов'язаними завданнями НІС є: інноваційна підтримка пріоритетних напрямів стратегічного соціальноеколого-економічного розвитку країни; об' єднання інтересів держави і приватного сектора щодо використання досягнень науки у виробничому процесі;

створення суспільного механізму фінансування інноваційних процесів та формування макроекономічних передумов його ефективного функціонуванн

скорочення часу перетворення наукового інтелектуального продукту в ринкові комерційно-товарні форми (технологічні, інформаційні, патентно-ліцензійні тощо).

Для макроаналізу функціонування НІС використовується низка взає-мопов' язаних показників, основні з яких представлені в табл.

Набір складових НІС не є жорстко фіксованим. Проте, узагальнюючи проведені за останні роки дослідження, можна назвати ті елементи, на яких зосереджують увагу більшість авторів. По-перше, це комплекс інститутів, які беруть безпосередню участь у виробництві, передачі й використанні знань: фірми, створені ними кластерні сітьові структури та стратегічні альянси; система науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт (НДДКР); ринкова та інноваційна інфраструктура.

По-друге, це загальноекономічні фактори, що впливають на інноваційний процес: макроекономічний клімат; система захисту прав власності, насамперед інтелектуальної; система освіти й професійної підготовки; правові та економ-мічні умови й обмеження функціонування товарних та ресурсних ринків, у тому числі ринку праці; система фінансування інновацій; комунікації тощо.

Найбільш проста модель, яка описує взаємодію елементів НІС, є дворівневою. На мікрорівні роль приватного сектора полягає в розробці технологій на основі власних досліджень і в ринковому освоєнні інновацій. На макрорівні у сферу компетенції держави входить розробка та реалізація інноваційної політики.

Інноваційна політика -- це цілісна багаторівнева (мікро-, мезо-, макро-) система заходів щодо формування, збереження, розвитку й активізації інноваційного потенціалу (від його глибинної першооснови -- креатив-ної складової сутнісних сил людини до завершальних реалізаційних форм) з метою підвищення ефективності, екологічності та конкурентоспроможності національної економіки.

Державна інноваційна політика має за кінцеву мету створити модель інноваційного розвитку, яка за своїми рушійними силами, векторами інтеграції, масштабами й результатами корелює із загальною стратегією соціально-економічного розвитку.

33 Змістовні характеристики вищезазначених та інших видів інноваційних процесів не можуть бути однаковими в різних соціально-економічних умовах, але у конкретно-історичному поєднанні з комплексом підтримуючих механізмів утворюють специфічну національну модель ін нова-ційного розвитку. Контури української моделі вже намічені, але ще не чітко окреслені. Її стрижнева ідея: розвиток на випередження, технологічне лідерство на основі внутрішніх чинників економічної динаміки та раціонального вдосконалення ліцензійних запозичень.

Слід зазначити, що набір механізмів та інструментів інноваційної політики значною мірою співпадає з відповідним арсеналом інвестиційної політики. Основні відмінності полягають у більшій увазі, яка приділяється:

дієвій системі захисту прав інтелектуальної власності;

посиленню конкуренції -- механізму природного відбору між економічними суб'єктами, що змушує останніх впроваджувати інновації заради самозбереження і саморозвитку;

зменшенню ризиків та невизначеності, які супроводжують прийняття рішень приватного сектора щодо реалізації інноваційного проекту;

цільовому прямому фінансуванню НДДКР та певних інноваційних проектів, яке вважається ефективнішим порівняно з альтернативою -- системою кредитних і податкових пільг[5].

Окрім реалізації заходів яскраво вираженого стимулюючого характеру, до компетенції держави належить:

формулювання проблем й обґрунтування стратегічних пріоритетів й перспектив розвитку (горизонту довгострокового планування для приватного сектора), зокрема, визначення напрямів спеціалізації національної економіки та її регіонів в міжнародному поділі праці;

прямий та опосередкований стимулюючий вплив на систему факторів розвитку (насамперед на професійно-кваліфікаційний та інтелектуально-освітній рівень людського капіталу) й функціонування НІС у цілому згідно з обраними національно-регіональними пріоритетами;

сприяння виробництву фундаментального знання (в університетах та інших спеціалізованих наукових закладах) і комплексу технологій стратегічного характеру;

формування інноваційної індустрії нового типу й інноваційної інфраструктури (інноваційні банки, інжинірингові центри, технополі-си, інноваційні біржі, страхування інноваційного ризику тощо);

створення сприятливих інституційних та макроекономічних умов для інноваційної діяльності приватних компаній;

розробка і підтримка спеціальних інноваційний проектів, у тому числі надання інформації щодо потенційних партнерів та перспектив інноваційного співробітництва;

брокерство -- посередництво між ланками «наука, освіта <-> виробництво <-> збут <-> споживання», у тому числі через політику вибагливого державного споживання (тендери, система сертифікації та стандартизації продукції, контрактна система тощо);

формування інноваційної ідеології та інноваційної культури, що забезпечують сприйнятливість людей до нових ідей, їх готовність і здатність підтримувати й реалізовувати нововведення у всіх сферах життя;

надання широкого спектра інформаційно-телекомунікаційних, ін-фраструктурних, транспортних, консультаційних, страхових та інших послуг;

регулювання міжнародних аспектів інноваційних процесів, зокрема розумний протекціонізм по відношенню до вітчизняних товаровиробників високотехнологічної продукції; пом'якшення чи нейтралізація негативних зовнішніх ефектів інноваційної діяльності, як-то: вихід засобів масового знищення з-під суспільного контролю, структурне безробіття, техногенні аварії та катастрофи, розповсюдження нових небезпечних наркотичних речовин, певне зниження навичок аналітичного мислення у школярів і студентів внаслідок все більшої доступності відповідного інформаційного ресурсу тощо

Размещено на Allbest.ru