Вільям Артур Льюїс

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

РЕФЕРАТ

Вільям Артур Льюїс

льюіс англійський економіст академічний

Сер Уїльям Артур Льюїс (англ. Sir William Arthur Lewis; 23 січня 1915, острів Сент-Люсія, Британська Вест-Індія - 15 червня 1991, Бриджтаун, Барбадос) - англійський економіст, лауреат Нобелівської премії 1979 року «за новаторські дослідження економічного розвитку в додатку до проблем країн, що розвиваються». Навчався в Лондонській школі економіки; ступінь доктора отримав там же. Працював в Манчестерському і Прінстонському університетах. Президент Американської економічної асоціації в 1983 році.

Вест-індський економіст Уїльям Артур Льюїс народився на острові Сент-Люсія, у Британській Вест-Індії, в сім'ї Іди Луїзи (у дівоцтві Бартон) і Джорджа Фердинанда Льюїса, шкільного вчителя, іммігранта з Антігуа. Батько помер, коли Л. було 7 років, залишивши виховання п'яти синів на долю матері. Л. відгукувався про свою матір як про «надзвичайно дисциплінованому і працьовитого людину, переважаючому в цьому відношенні всіх, кого я коли-небудь знав. І вона передала ці якості своїм дітям».

Коли в 1929 р. Л. закінчив коледж св. Марії (Сент-Люсія), йому було всього 14 років. Будучи занадто молодим для вступу до університету, він працював урядовим чиновником, поки не досяг віку, який давав йому право отримати урядову стипендію для навчання в Лондонській школі економіки (ЛШЕ), в яку він вступив у 1933 р. Він мріяв про те, щоб стати інженером, але пізніше згадував: «Це здавалося безрозсудним, так як ні уряд, ні приватна фірма не найняла б на роботу чорношкірого інженера». Тому він обрав більш практичне спрямування навчання, яка включала бухгалтерський облік, комерційне право та курс господарського управління.

У 1937 р. він отримав ступінь бакалавра в області комерції та диплом з відзнакою. Незважаючи на те що він не пройшов відповідного курсу з економіки та математики, йому була надана повна стипендія для навчання в докторантурі за спеціальністю «економіка промисловості». У наступному році йому запропонували річний контракт для викладання у Лондонському університеті, після чого він був призначений асистентом лектора. У 1940 р. він отримав докторський ступінь в ЛШЕ і до 1948 р. залишався в Лондонському університеті, після чого став професором політекономії в Манчестерському університеті.

Академічна діяльність Л. розпадається як би на три фази: історія світової економіки та економічний розвиток; економіка промисловості; економічні проблеми слаборозвинутих країн. Його робота у першій фазі почалася, коли він ще залишався в ЛШЕ. Там за рекомендацією Фрідріха фон Хайєка, тодішнього керівника економічного факультету, він почав читати лекції з історії економіки у період між першою і другою світовими війнами, коли цикл економічного процвітання змінився циклом депресії. Цей курс лекцій дозволив йому підготувати до видання його перше дослідження цих циклів «Економічний огляд 1919… 1939 рр.» («Economic Survey 1919… 1939»), опублікований в 1949 р. Свою новаторську роботу в області економіки промисловості Л. узагальнив у книзі «Накладні витрати: нариси з економічного аналізу» («Overhead Costs: Some Essays in Economic Analysis», 1950). Після публікації цієї роботи він став зосереджуватися у все більшій мірі на економічних проблемах так званого «третього світу».

Закінчення другої світової війни і придбання незалежності багатьма колишніми колоніями європейських держав привернуло увагу до проблем економічного розвитку в країнах «третього світу», які економісти прозвали «Півднем», на відміну від розвинених капіталістичних країн, названих «Північчю». У той час більшість економістів-плановиків вважало, що розвиваються, повинні вкладати свій прибуток від експорту своїх традиційних продуктів у промисловий сектор з тим, щоб забезпечити швидке економічне зростання. Їх погляди отримали підтвердження у ході успішного проведення «плану Маршалла» (названого по імені Джорджа К. Маршалла), відповідно до якого масоване вливання фінансових коштів для капіталовкладень і технічного обладнання сприяло повоєнного відновлення Західної Європи.

В процесі своєї дослідницької роботи Л. дійшов протилежного висновку. Він підійшов до економіки країни, що розвивається як до дуальної, а не єдиної, в яку входить і аграрний, традиційний, сектор, і промисловий, капіталістичний. «Третій світ», як правило, володіє надлишком неграмотних сільськогосподарських робітників. Будучи навченими, ці працівники могли б бути залучені до роботи в зростаючих секторах торгівлі та обробної промисловості при відносно низьких витратах. Отримані таким чином прибутки сформують ті заощадження і той капітал, в якому так сильно потребують країни «третього світу» для свого економічного промислового прогресу.

На думку Л., «третього світу» потрібно щось інше, відмінне від «плану Маршалла». Зовнішня торгівля не може у бідних країнах служити двигуном економічного прогресу. Не висловив він довіри та іноземним інвестиціям капіталу, але висловився за підвищення прибутку, фінансування промислових капіталовкладень і здійснення крупних інвестицій у народне освіту, тобто в людський капітал. Перший підхід Л. до цієї його моделі був опублікований в 1951 р. як частина доповіді Організації Об'єднаних Націй «Економічний розвиток у країнах з низьким доходом» («Economic Development in Low-Income Countries»), у підготовці якого також брав участь Теодор Шульц.

До 1955 р., коли Л. опублікував «Теорію економічного зростання» («Theory of Economic Growth»), він удосконалив та розширив свою первісну модель. Він допустив, що світове економічне виробництво складається з «стали» (готового промислового продукту розвинутого світу), «кава» (експортної монокультури, що базується на природних ресурсах «третього світу») і «продовольства» (виробленого і там, і там). Він не міг скористатися моделлю Хекшера - Уліна (складеної Елі Хекшером і Бертилем Уліном) для умов світової торгівлі, тому що «кава» не може проводитися в розвинених країнах «Півночі». Ключовим товаром було прийнято «харчі», яке виробляється з високою ефективністю на «Півночі» і з низькою продуктивністю на «Півдні», що й визначає несприятливі для останнього умови торгівлі. Основним шляхом поліпшення торгового балансу і забезпечення розвитку «третього світу» тому було визнано підвищення продуктивності сільського господарства та інвестування заощаджень в розширюється промисловий сектор на «Півдні».

Центральним пунктом теорії економічного розвитку Л. був процес, який здатний за короткий час підвищити норму заощаджень у країнах, що розвиваються з приблизно 4 або 5% їхнього національного доходу приблизно до 15%. Л. показав, що цей процес головним чином полягав у розширенні промислового сектора з його досить високим прибутком. Необхідними він також вважав і великі інвестиції в освіту. У таких сприятливих умовах зростатиме як регіональна, так і світова торгівля (як це було в 50-і і 60-і рр.), А «Північ» і «Південь» зможуть просуватися вперед спільно, а не за рахунок один одного. До економічному зростанню Л. підходив з широких позицій, включаючи в нього і економічне, і соціальний розвиток. І що в рівній мірі важливо, він підкреслював труднощі централізованого економічного планування як в умовах диктатури, так і під керівництвом демократичних урядів. Він був одним з перших економістів, які поставили під питання положення про те, що завжди бажаний економічне зростання, і виступили на користь еволюції світової економіки як єдиного цілого.

Теорії Л. визрівали в ході його практичної роботи в країнах «третього світу». З 1957 по 1963 р. він працював в якості економічного радника ООН при прем'єр-міністрі Гани, був заступником виконавчого директора Спеціального фонду Організації Об'єднаних Націй та віце-президентом Університету Вест-Індії. За цю діяльність він був зведений у дворянське звання в 1963 р. У тому ж році він вступив у Школу державних і міжнародних проблем ім. Вудро Вільсона при Прінстонському університеті в якості професора економіки і міжнародних проблем. У 1968 р. він отримав додаткову посаду професора кафедри політичної економії Принстонського університету. У 1970 р. він пішов у чотирирічний відпустку у зв'язку з тим, що став засновником і президентом Карибського банку розвитку на Барбадосі.

Л. також виявив інтерес до становища чорношкірого населення в Сполучених Штатах, яке він вважав схожим зі становищем населення «третього світу». Він підняв питання про введення курсів лекцій для чорношкірих в американських університетах, оскільки дотримувався твердого переконання, що суворе традиційне освіта служить дорогою до прогресу.

Л. розділив Премію пам'яті Нобеля з економіки за 1979 р. з американським економістом Теодором Шульцем «за новаторські дослідження економічного розвитку… в додатку до проблем країн, що розвиваються». У своїй Нобелівській лекції «Уповільнення механізму зростання» («The Slowing Down of the Engine of Growth») Л. з'єднав свої теорії щодо природи світової торгівлі та її історії, висунув ідею про те, що найменш розвинуті країни не повинні більше залишатися залежними у своєму економічному зростанні від розвинутих країн.

Розширенням регіональної торгівлі, говорив він, вони можуть в кінцевому рахунку прискорити свій власний розвиток, навіть якщо уповільниться економічне зростання в розвинених країнах. Він також звинуватив розвинені країни у «нестачі усвідомлення» ними «взаємної залежності» обох типів економіки.

У 1938 р. Л. одружився на Гледіс Ізабе ле Джекобс з острова Гренада, яка тоді працювала шкільною вчителькою в Лондоні, а в даний час є скульптором; у них двоє дітей. Він зберігає за собою британське громадянство. У вільний час любить слухати класичну музику і здійснює тривалі прогулянки.

Л. удостоєний почесних вчених ступенів багатьох університетів у Сполучених Штатах, включаючи Колумбійський, Говардський і Єльський, університетів Вест-Індії, Манчестера, Уельса, Брістоля, Лагоса і Торонто. Він - почесний член Лондонської школи економіки і член-кореспондент Британської академії наук. Він обіймав посаду члена ради Королівського економічного товариства, президента Економічного товариства Гани і члена Економічного консультативного комітету Національної асоціації підтримки кольорового населення.

Размещено на Allbest.ru