Сутність та економічні закономірності розвитку сучасного світового господарства

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

КУРСОВА РОБОТА

«Сутність та економічні закономірності розвитку сучасного світового господарства»

 ВСТУП

світове господарство економічне глобалізація

На процес відтворення у кожній країні впливають діючі у межах національних господарств закони. Міжнародний поділ праці, розвиток світової торгівлі, міграція робочої сили тощо зростаючою мірою залежать від зовнішніх (щодо окремої країни) факторів. Крім того, розгортання НТР стимулювало процеси інтернаціоналізації продуктивних сил, капіталу, поглиблення міжнародного поділу праці, усього процесу суспільного відтворення. Тому дія загальних законів та закономірностей у межах світового господарства, його сутність, основні елементи, найважливіші закони та закономірності розвитку, їх соціально-економічні наслідки є предметом дослідження економічної теорії.

Під світовим господарством розуміють сукупність національних господарств та економічних взаємозв'язків між ними, або сукупність виробничих відносин, які функціонують на національному та міжнародному рівнях. Цей процес об'єктивно зумовлений дією кількох факторів.

По-перше, прагненням народів світу вижити за умов надмірного нарощування військових потенціалів і загрози людству можливих глобальних війн, політики мирного співіснування різних економічних систем.

По-друге, розгортанням науково-технічної революції. Жодна з країн світу не може самостійно використати всі досягнення сучасної науки і техніки, тому вони повинні об'єднувати свої зусилля у цій сфері.

По-третє, інтернаціоналізацією господарського життя, міжнародним 0оділом праці. За сучасних умов країни світового співтовариства можуть ефективно розвивати виробничі процеси лише шляхом спеціалізації та кооперування виробництва на міжнародному рівні. Завдяки цьому можна значно знизити собівартість продукції, підвищити її якість, надійність, зекономити паливно-енергетичні, сировинні ресурси, підвищити продуктивність праці, раціонально використовувати робочу силу.

По-четверте, необхідністю об'єднання зусиль країн при розв'язанні глобальних проблем (екологічних, продовольчих), зростаючою потребою у взаємній допомозі в екстремальних ситуаціях (землетрусах, ядерних аваріях тощо), доцільністю поєднання господарських зусиль країн-партнерів для спільного освоєння багатств світового океану та космосу, у збереженні як уже напрацьованих людством знань, ідей, так і переробці і використанні все більш складних інформаційних систем, створенні міжнародного інформаційного банку даних, яким могла б користуватися відповідно до своїх потреб кожна країна світового співтовариства.

Ці фактори сприяють формуванню цілісного організму світового господарства, поступовому утворенню органічного цілісного економічного явища, яке є істотною ознакою його системності. Характерною ознакою такого господарства є інтегративність, тобто процес зближення між його структурними елементами. Цей процес відбивається у функціонуванні прямих зв'язків між підприємствами, об'єднаннями, у поглибленні процесів спеціалізації та кооперування виробництва, створенні міжнародних господарських організацій, товариств, спільних підприємств тощо.

Формування світового господарства -- процес тривалий і безперервний. Він розпочався відносно давно, триває зараз і буде продовжуватися в неосяжній перспективі. І хоча мета його, визначена об'єктивними тенденціями розвитку людства, залишається незмінною, окремі етапи цього історичного процесу досить суттєво відрізняються один від одного своїм конкретним змістом.

РОЗДІЛ 1. СВІТОВЕ ГОСПОДАРСТВО ТА ЙОГО СТРУКТУРА

1.1 Основні закони та закономірності формування світового господарства

Населення на нашій планеті сягнуло 6,3 млрд. осіб і щорічно зростає приблизно на 80 млн. осіб. Людство розмовляє 2796 мовами (за деякими даними -- 5000), в Україні -- 73 мовами. На Землі існує майже 210 держав, які перебувають на різних щаблях суспільного розвитку. Більшість функціонують в умовах докапіталістичних формацій, поєднуючи елементи первісного, рабовласницького та феодального способів виробництва. Капіталістичний спосіб виробництва поступово поширюється, але ще не став визначальним. За загальноприйнятою класифікацією більшість людства проживає у слаборозвинутих країнах (майже 140 країн). За економічним потенціалом лідирують розвинуті капіталістичні країни: США, Японія, Німеччина, Великобританія, Франція, Італія, Канада, які створюють до 50 % ВНП планети. Приблизно 35 держав належать до типу розвинутих, серед них понад 10 -- високорозвинуті. У кожній країні сформувався певний тип технологічного способу виробництва, відносини економічної власності і господарський механізм, науковий, промисловий, фінансовий, ресурсний, трудовий та інший потенціал [17].

Економісти пропонують різні визначення, в яких, з одного боку, при з'ясуванні сутності світового господарства наголошується на зв'язках між різними країнами, а з іншого -- на наявності національних господарств і лиш після цього на взаємозв'язках між ними. З методологічної точки зору другий підхід логічніший, оскільки відповідає вимогам системного аналізу. Його вимогами є такі ознаки цілісності, як організованість, наявність інтегративних властивостей і функцій, а також загальна мета. Цілісність і організованість світового господарства забезпечує його господарський механізм та міжнародні поділ праці, який теж належить до сфери міжнародних економічних відносин, оскільки до них відносять техніко-економічні відносини між різними раїнами, а отже, відносини міжнародної спеціалізації, кооперації, комбінування та інші (як сфера міжнародного поділу праці) [14, с. 85].

До складу світової економічної системи відносять світові продуктивні сиди та світовий господарський механізм. На їх основі утворюються такі міжнародні економічні метасистеми:

міжнародний технологічний спосіб виробництва, сформований у наслідок діалектичної взаємодії процесів інтернаціоналізації продуктивних сил та техніко-економічних відносин. Основою сучасного світового господарства є передусім процес інтернаціоналізації продуктивних сил, а у ширшому контексті -- процес інтернаціоналізації технологічного способу виробництва;

міжнародний суспільний спосіб виробництва, який поступово формується у процесі діалектичної взаємодії процесів інтернаціоналізації продуктивних сил та відносин економічної власності у всіх сферах суспільного відтворення. Формами вияву процесу інтернаціоналізації відносин економічної власності у сфері безпосереднього виробництва є формування інтернаціональних витрат суспільно-необхідної праці, інтернаціональна вартість; у сфері обміну -- інтернаціональна ціна, інтернаціоналізація грошей та інших форм інтернаціональних товарно-грошових відносин;

3) міжнародний економічний спосіб виробництва, який поступово утворюється внаслідок діалектичної взаємодії інтернаціоналізації технологічного способу виробництва, організаційно-економічних та відносин економічної власності.

Сучасне світове господарство -- це складна економічна система, що виникає в процесі діалектичної взаємодії національних господарств, інтеграційних економічних угруповань та наднаціональних економічних організацій світу і розвивається на основі зростаючої інтернаціоналізації продуктивних сил у формі міжнародних економічних відносин, цілісність якому (господарству) надає наднаціональний господарський механізм [17].

До світових економічних організацій належать окремі спеціалізовані об'єднання ООН (наприклад, Комісія ООН з питань народонаселення, що займається проблемами демографії та демографічної статистики в міжнародному масштабі; Міжнародна організація праці, яка спрямовує свої зусилля на поліпшення умов праці, регламентацію робочого часу, боротьбу з безробіттям та ін.) та галузеві економічні об'єднання в межах ООН (Міжнародний банк реконструкції та розвитку, Всесвітня організація охорони здоров'я та ін.), Світова організація торгівлі тощо.

Якщо дотримуватись принципу примату виробництва, то вирішальну роль у формуванні цілісності сучасного світового господарства мають закони сфери безпосереднього виробництва і передусім закон його інтернаціоналізації, який виражає внутрішньо необхідні, сталі, суттєві зв'язки між процесом переростання економічним способом виробництва меж національних країн, з одного боку, і поступовим формуванням механізму поєднання особистісних і речових факторів виробництва, взаємодії людини з природою та створення при цьому необхідних матеріальних і духовних благ, відтворення самої людини на інтернаціональному рівні -- з іншого.

Дія закону інтернаціоналізації виробництва органічно пов'язана з процесами, які відбуваються на світовому ринку, зокрема з дією закону інтернаціоналізації обігу, який виражає внутрішньо необхідні, сталі, суттєві зв'язки між процесом інтернаціоналізації безпосереднього виробництва, формуванням інтернаціоналізації вартості у цій сфері та її перетворенням в інтернаціональну ціну виробництва в процесі конкуренції між підприємствами різних країн на основі випереджаючого зростання світової торгівлі на регіональному та глобальному рівнях.

Для світового господарства, як єдиної цілісної системи, властиві й свої специфічні закономірності Насамперед -- це тенденція до інтернаціоналізації господарського життя, яка протистоїть тенденції до національного відокремлення. З розвитком світового господарства перша тенденція бере верх над другою: неухильно зростає зовнішньоторговельний оборот усіх країн, збільшуються масштаби міжнародного руху капіталу, швидко зростають обсяги виробництва на закордонних філіях ТНК, все більше переплітається міжнародна діяльність великих банків і т. д.

Важливою закономірністю сучасного світового господарства с нерівномірність розвитку його окремих частин і загострення суперництва між ними на цій основі Так, сучасне світове господарство чітко поділяється на дві історичні спільноти: «високорозвинутий центр» і «периферія, що розвивається».

Отже, основні закономірності розвитку світового господарства такі:

* підвищення рівня усуспільнення виробництва в межах світового господарства. Це виявляється у створенні великих господарських одиниць, наприклад, транснаціональних компаній;

* залучення національних економік у світогосподарські зв'язки. Це передбачає насамперед розвиток господарських відносин між різними галузями виробництва країн світу;

* зближення національних господарств, що потребує адаптації, взаємопроникнення їх економічних потенціалів;

* вирівнювання рівнів економічного розвитку національних господарств. Ця закономірність виявляється у процесі зближення кількісних показників, які характеризують економічний розвиток країн світу, зокрема виробництво продукції на душу населення, обсяг експорту, імпорту тощо [12, с. 32].

1.2 Еволюція розвитку світового господарства

На сьогоднішній день можна виділити 4 етапи становлення світового господарства:

На першому етапі створюються передумови для формування світового господарства у вигляді світового ринку. Тому його можна назвати підготовчим. Він охоплює період від виникнення суспільного поділу праці (V-IV тисячоліття до н. е.) до становлення великої машинної індустрії у виробництві (середина XIX ст.). Поява суспільного поділу праці породжує передумови для виникнення місцевого ринку, який з часом трансформується регіональний та регіонально-світовий [9, с. 302].

Подальший розвиток суспільного поділу праці в епоху феод відчутний поштовх для розвитку товарно-грошових відносин і подальшого формування світового ринку (XV-XVII ст.). Новий імпульс форм світового ринку отримало після утвердження в середині 19ст. у провідних країнах світу великої фабрично-заводської індустрії, яка вже об'єктивно не могла існувати без світового збуту.

Світовий ринок -- це система стійких торгових відносин між краї заснованих на міжнародному поділі праці й інших факторів виробництва. Міжнародний поділ праці є вищою формою суспільного територіального поділу праці, причому в сучасних умовах він існує в різних своїх функціональних формах; загального, приватного, одиничного. Поділ праці пов'язаний з поділом таких факторів виробництва, як природні ресурси капітал, підприємницькі переваги людей, що виявляються продуктом як природного, так і історичного процесу. Становлення світового ринку є лише першим етапом перетворення переважно закритих національних господарських систем під дією могутніх законів товарного виробництва, що зламують національні кордони в пошуках нових факторів економічного росту і реалізації економічних інтересів людей.

На другому етапі (середина XIX - початок XX ст.) світове господарство набуває рис світового капіталістичного господарства, тобто об'єднує країни капіталістичної системи. Проте єдність соціально-економічної системи не означала рівноправності. Світове господарство на даному етапі складалося з двох підсистем: ринкового господарства індустріальне розвинутих країн і малорозвинутого ринкового і доринкового господарства колоніальних і залежних країн. Між ними склалася система нерівноправного міжнародної поділу праці [9, с. 304].

Третій етап (з 20-х - до 90-х pp. XX ст.) починається з відокремлення ні капіталістичної системи світового господарства Радянського Союзу, а п другої світової війни ряду країн Східної Європи, Азії, Америки. Найважливішою характерною рисою цього етапу є те, що капіталістична система господарювання перестала бути всесвітньою. Поруч з нею виникла нова, соціалістична система світового господарства.

Структура сучасного світового господарства включає дві складові частини по перше, всі національні господарства, яких сьогодні налічується понад 190; по-друге -- міжнародні економічні зв'язки (відносини) між країнами-партнерами. У структуру світового господарства входять світові ринки товарів і послуг капіталів, робочої сили, міжнародна валютна система, міжнародна кредитно-фінансова система, сфера обміну в області науки, техніки й інформації, міжнародний туризм та ін.

РОЗДІЛ 2. МІЖНАРОДНІ ЕКОНОМІЧНІ ВІДНОСИНИ В СИСТЕМІ СВІТОВОГО ГОСПОДАРСТВА

2.1 Умови та основні фактори розвитку міжнародних економічних відносин

Сучасне світове господарство характеризується:

зростанням інтернаціоналізації економіки на основі поглиблення міжнародного поділу праці;

створенням багатогранної системи міжнародних економічних відносин;

формування міжнаціональних механізмів регулювання економічних взаємовідносин між країнами.

Економічними засадами функціонування світового господарства є:

міжнародний поділ праці (МПП);

інтернаціоналізація економіки;

міжнародна конкуренція.

Міжнародний поділ праці -- спеціалізація країн на виробництві певних видів товарів відповідно до їхніх природно-кліматичних, історичних та економічних умов [4, с. 153].

Існує три форми міжнародного поділу праці. Сучасний етап розвитку МПП характеризується:

-- розвитком спеціалізації та кооперування виробництва наукомісткої продукції, прогресивних технологій, що зумовлює деіндустріалізацію промислове розвинених країн (скорочення у їхніх структурах виробництва базових галузей);

-- поглибленням спеціалізації у сфері науково-технічних знань та інформації;

-- інтернаціоналізацією сфери послуг, тісним переплетінням продажу послуг з виробництвом та збутом товарів, експортом капіталу, обміном інформацією;

-- загостренням конкуренції на міжнародних ринках, глобалізацією її змісту, зростанням значення інтернаціональних конкурентних переваг.

Інтернаціоналізація економіки -- формування, розвиток та поглиблення економічних взаємозв'язків між країнами завдяки відкритості національних економік (рис. 2.1).

Рис. 2.1. Форми інтернаціоналізації економік

Міжнародні економічні відносини (МЕВ) -- внутрішня організація світового господарства, законів його розвитку та функціонування, притаманних як світовому господарству загалом, так і окремим формам міжнародних економічних відносин.

До умов розвитку міжнародних економічних відносин належать:

більша віддаленість (порівняно з національною економікою) суб'єктів МЕВ, тобто покупців і продавців -- учасників міжнародного поділу праці, а отже, значно більші транспортні витрати;

зростаюча залежність від природних, географічних, демографічних, національних, правових, політичних, релігійних, етнічних та інших факторів;

використання у сфері МЕВ різних національних валют, що зумовлює появу валютного ризику, ускладнює розрахунки при зовнішньоекономічній діяльності. Це, в свою чергу, передбачає наявність валютного ринку, валютного регулювання;

значно більший економічний потенціал суб'єктів МЕВ (ТНК, держав, міжнародних фінансово-кредитних організацій та ін.) порівняно з суб'єктами національних економічних відносин (серед них кількісно переважають дрібні та середні підприємства й підприємці, які їх очолюють);

5) зростання ролі і складності проведення маркетингових досліджень, оскільки для успішного просування товару на зовнішній ринок необхідно знати природно-кліматичні, екологічні, економічні, правові, соціальні, політичні, культурні, психологічні, релігійні, морально-етичні умови в іншій країні, позиції конкурентів;

6) збільшення валютного, соціального, політичного, транспортного, інформаційного ризиків. Найбільшою мірою це стосується створення спільних підприємств, міжнародної виробничої спеціалізації, кооперування, проведення спільних науково-технічних, проектно-конструкторських розробок та ін;

7) раціональне поєднання державного та наддержавного регулювання, транснаціональної планомірності та ринкових важелів при формуванні господарського механізму в межах світового господарства [4, с. 157].

До основних факторів розвитку МЕВ належать:

неоднорідність природних, географічних, демографічних, економічних умов, різна забезпеченість матеріальними, трудовими, фінансовими та іншими ресурсами;

поглиблення міжнародного суспільного поділу праці в загальній, особливій та одиничній формах, зокрема міжнародної спеціалізації, значне розширення номенклатури продукції;

підвищення ефективності національного виробництва, зумовлене впливом зовнішньоекономічної діяльності (зокрема, міжнародною торгівлею);

-- необхідність хоча б часткового подолання зростаючого розриву між високорозвинутими і слаборозвинутими країнами при формуванні цілісного світового господарства;

поглиблення глобальної екологічної кризи, послабити або подолати яку можна лише спільними зусиллями всіх країн;

зростання могутності і посилення ролі міжнародних економічних та громадських партій з їх вимогами на поглиблення співробітництва між різними країнами.

2.2 Форми міжнародних економічних відносин

Основними формами міжнародних економічних відносин, через які проявляється функціонування світової системи господарства, є: міжнародна торгівля, міжнародний рух капіталів, міжнародна міграція робочої сили, міжнародний обмін технологіями, міжнародні валютні та кредитні відносини.

Міжнародна торгівля -- це форма відносин між товаровиробниками і споживачами різних країн, що виникла на базі міжнародного поділу праці. Міжнародна торгівля передбачає переміщення товарів та послуг за межі державних кордонів, її можна трактувати як відносини країн з метою вивезення та ввезення товарів та послуг. До товарів, крім матеріальної продукції, належать призначені для продажу продукти інтелектуальної праці -- патенти, ліцензії, ноу-хау, фірмові знаки та інші види експортних документів. До міжнародної торгівлі послугами належать транспортні послуги, фрахт, міжнародний туризм, банківські, біржові та посередницькі послуги, страхові операції, рекламні заходи, ярмарки, обмін в галузі культури, інформації та інші «невидимі» блага. В ролі продавців і покупців виступають держави, державні та недержавні організації, окремі особи, приватні, акціонерні та кооперативні підприємства й фірми [2].

Розвиток інформаційної інфраструктури залежить від рівня розвитку промисловості. Але і конкурентноздатність самої промисловості здебільшого визначається інформаційною складовою. Інформаційна ситуація в країні, її підключеність до каналів світових мереж інформаційних комунікацій стала багато в чому визначати роль і місце країни в міжнародному поділі праці і у всесвітнім господарстві.

Для регулювання своєї зовнішньої торгівлі кожна держава законодавче встановлює певні правила та умови зовнішньоторговельної політики. Ними вона намагається забезпечити найсприятливіші умови національним товаровиробникам, створити необхідні умови для вивезення національних товарів на ринки інших країн та обмежити ввезення іноземних товарів в свою країну. Таким чином, держава відчутно впливає на загальний стан експортно-імпортних відносин. Залежно від масштабів втручання у міжнародну торгівлю розрізняють два типи зовнішньоторговельної політики держави :

політика вільної торгівлі;

політика протекціонізму.

Політика вільної торгівлі - це політика мінімального втручання держави у зовнішню торгівлю. Вона базується на усуненні будь-яких перешкод до ввезення та вивезення іноземних та вітчизняних товарів. Митні органи виконують лише реєстраційні функції. Цю політику проводять країни з високим рівнем розвитку продуктивних сил, коли місцеві підприємці мають змогу витримувати конкуренцію.

Протекціонізм -- це державна політика захисту внутрішнього ринку від іноземної конкуренції з використанням системи обмежень імпорту. Проводячи політику протекціонізму, держава, з одного боку, захищає національних виробників, стимулює розвиток національного виробництва. З іншого боку, така політика може призвести до застійних явищ, оскільки послаблюються стимули до технічного прогресу, що, в свою чергу, веде до падіння конкурентоспроможності національних товарів. За такої політики посилюється нелегальне ввезення товарів. Крім того, торгові партнери можуть вжити відповідних заходів щодо експорту товарів цієї країни, що завдасть її економіці збитків. Протекціонізм переважає в зовнішньоторговельній політиці країн, що розвиваються [2].

Протекціонізм у менш розвитих країнах -- спроба вистояти в боротьбі зі світовими економічними силами, здатними законсервувати відсталу неефективну структуру національної економіки. В цьому випадку свідомо жертвують майбутніми економічними виграшами: захист молодих перспективних галузей як основи структурної перебудови економіки виявляється цілком виправданим. У більшій чи меншій мірі протекціонізм необхідний для збереження і посилення галузей, що випускають стратегічні товари і матеріали, необхідні для оборони країни, для збереження і підтримки виробництва й зайнятості, особливо в умовах кризи (хоча ці аргументи, з погляду науки, не безперечні), для протистояння демпінгу -- продажу товарів за цінами нижче витрат. У деяких випадках мито -- основне джерело доходу держбюджету, і лібералізм просто неможливий. Зрештою, економічна політика держави може визначатися неекономічними пріоритетами, і протекціонізм виявляється вимушеним при повному розумінні його несприятливих наслідків.

Однією з основних форм міжнародних економічних відносин є міжнародний рух капіталу. Капітал є тим ресурсом, без якого неможливе виробництво будь-якого товару, створення матеріальних благ. Переміщення його за кордон у виробничій, грошовій чи товарній формах веде до утворення іноземної власності чи іншої форми зобов'язань, які дають право на систематичне отримання прибутків. Країна може приймати та інвестувати за кордон підприємницький капітал, давати І отримувати міжнародні позики. Приплив капіталу з-за кордону є одним із основних джерел фінансування імпорту [1, с. 451].

Державний капітал -- це засоби з державного бюджету, які спрямовуються за кордон або приймаються з-за кордону за рішенням уряду чи міжурядових організацій. До них належать державні позики, гранти та piзні види дарунків чи допомоги, які надаються однією країною іншій за міжурядовими угодами.

Недержавний (приватний) капітал -- це засоби приватних фірм чи організацій, які спрямовуються за кордон або отримуються з-за кордону за рішенням їх керівних органів. Це -- інвестиції капіталу, надання торгових кредитів, міжбанківське кредитування тощо.

Підприємницький капітал -- це засоби, які вкладаються у виробництво для отримання доходу. Вивезення підприємницького капіталу означає створення власниками капіталу підприємств на території іншої країни. Залежно від ступеня реально здійснюваного контролю за діяльністю створених підприємств розрізняють прямі та портфельні інвестиції.

Під прямими інвестиціями слід розуміти підприємницький капітал за кордоном, що забезпечує контроль над підприємствами, в які він вкладений. За міжнародною статистикою частка іноземної участі в акціонерному капіталі фірми, що дає змогу досягти такого контролю, прийнята у розмірі 25%, за американською статистикою -- 10%, а за австралійською та канадською -- 50%.

Портфельні інвестиції утворюються вкладенням капіталу в цінні папери підприємств у розмірах, які не забезпечують права власності або контролю над ними. Портфельні інвестиції характерніші для приватного підприємницького капіталу. Вони мають високу ліквідність, тобто цінні папери швидко можуть бути перетворені в готівку.

Позиковий капітал вивозиться за межі країн у вигляді надання позик на короткий чи довгий термін для отримання відсотка.

Державні капітали вивозяться, як правило, на умовах, що відрізняються від звичайного ринкового стандарту, вини містять більш або менш суттєвий елемент субсидії. На вивезений позиковий капітал іноземний кредитор отримує відсотки. Одержувач позики може самостійно використовувати її для вирішення своїх проблем. Водночас кредити можуть видаватись і під конкретні потреби чи програми.

Експорт позикового капіталу набуває все більших масштабів і став і основою сучасної системи міжнародного кредиту. У міжнародних масштабах як позиковий використовується здебільшого державний капітал, меншою мірою -- приватний.

Створення великої машинної індустрії викликало розвиток такої форми міжнародних економічних відносин, як міжнародна міграція робочої сили.

Міжнародна міграція робочої сили -- це переміщення працездатного населення за національні межі, що викликається різними причинами переважно економічного характеру. Ці причини -- різноманітні. В цілому їх можна розділити на дві групи: загальні, які визначають тенденції розвитку всіх форм міжнародних економічних відносин, і специфічні, що пов'язані тільки з міграцією. До першої групи причин, відносяться: інтернаціоналізація господарського життя; нерівномірність соціально-економічного розвитку окремих країн; структурні зрушення в економіці, спричинені НТР, які обумовлюють витіснення робочої сили із одних галузей і додаткову потребу в ній інших; економічна політика ТНК, які концентрують трудомісткі виробництва в одних країнах і наукомісткі в інших; політична й економічна нестабільність в окремих державах [1, с. 453].

Друга група причин включає: відмінності між країнами в рівні заробітної плати і соціального забезпечення; нестачу робочої сили певних спеціальностей і кваліфікацій; відносний надлишок робочої сили в багатьох державах особливо в країнах, що розвиваються; відмінності між країнами в можливостях і умовах професійного зростання.

Міграція висококваліфікованих спеціалістів набула величезного розмаху. Виїжджаючих спеціалістів приваблює передусім вищий рівень заробітної плати і побутових умов у розвинутих країнах, а також більші можливості для професійного зростання. Особливо гостро проблема відпливу умів постала перед постсоціалістичними країнами і перед Україною зокрема.

Міжнародний обмін технологіями це сукупність економічних відносин, які складаються між підприємствами різних країн у галузі використання науково-технічних досягнень.

Міжнародну передачу технології можна розглядати у широкому і вузькому розумінні. У вузькому розумінні -- це передача власне технології або технології „в чистому вигляді”, а в широкому -- передача матеріалізованої технології. Технологія в чистому вигляді -- це методи і техніка виробництва товарів і надання послуг. Матеріалізована технологія -- це машини і обладнання. Передача технології об'єднує обидва поняття.

До способів некомерційної передачі технології належать:

надання науково-технічної інформації, тобто поширення відомостей про технології через літературні джерела, патенти, інформаційні листи, стандарти тощо;

проведення виставок, ярмарків, конференцій, симпозіумів;

стажування спеціалістів;

спільні фундаментальні науково-технічні розробки.

Всі вищеназвані способи спрямовані на широкомасштабний пошук місць впровадження технології. Некомерційні способи, як правило, передують комерційним способам передачі технології.

Способи комерційної передачі технології залежно від складності реалізації поділяються на:

власне передачу технології;

спільну розробку і використання технології;

промислове кооперування та спільне підприємництво.

Основою міжнародної передачі технології є проведення науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт. На їх виконання передові промислове розвинені країни витрачають значні кошти, зосереджуючи у себе результати передових наукових досліджень. Країни, які не мають змоги витрачати кошти на НДДКР, змушені купувати їх результати для підвищення свого економічного потенціалу.

Світова валютна система включає сукупність національних валютних систем і міжнародних валютних відносин, у тому числі й обслуговуючих ці відносини наднаціональних валютних інститутів і організацій. Міжнародні валютні відносини є складовою частиною міжнародних економічних відносин що виникають у процесі функціонування грошей у сфері економічного обороту між країнами.

Національна валютна система -- форма організації валютних відносин країни, що визначається національним законодавством.

Етапи розвитку міжнародної валютної системи (МВС)

І. Система "золотого стандарту":

золотомонетний стандарт (діяв із 1867 р. до початку XX ст.);

золотозливковий стандарт (з початку XX ст. до Першої світової війни);

золотодевізний (золотовалютний) стандарт (із 1922 р. до початку Другої світової війни).

залежність від видобутку золота.

Бреттон-Вудсъка система (створена в 1944 р.)

Основні принципи:

-- встановлення твердих обмінних курсів країн-учасниць до курсу долара;

курс долара фіксований до золота;

центральні банки підтримують стабільний курс національної валюти відносно долара;

організаційною ланкою виступають МВФ і МБРР.

Ямайська валютна система (створена у 1976 р.)

Основні особливості:

заснована на кількох валютах;

відмінено монетний паритет золота;

основний засіб розрахунків -- вільно конвертована валюта, а також міжнародні кредитні гроші -- СПЗ і ре зервні позиції МВФ;

вільний плаваючий курс валют визначається попитом і пропозицією;

центральні банки країн не зобов'язані втручатися в роботу валютних ринків для підтримання фінансового паритету національних валют;

країна сама обирає режим валютного курсу (фіксований, плаваючий або змішаний) [2].

На основі руху позичкового капіталу в сфері міжнародних економічних відносин виникає міжнародний кредит -- надання в масштабі світового господарства валютних і товарних відносин на умові повернення, терміновості й платності. Суб'єктами цих відносин є держави та державні органи, кредитні організації, а також інші юридичні та фізичні особи.

У розвитку світового господарства міжнародний кредит відіграє важливу роль, сприяючи розвитку продуктивних сил та розширенню масштабів торгівлі Водночас він може призводити і до негативних наслідків, викликаючи диспропорції в економіці країн-кредиторів. Надмірне залучення міжнародних кредитів та їх неефективне використання підриває платоспроможність внаслідок сплати величезних відсотків за кредит.

Розвиток економічного співробітництва, валютних і фінансових відносин між окремими державами обумовив появу міжнародних фінансово-кредитних організацій.

Міжнародні валютно-фінансові організації -- це інститути, створені на основі міждержавних угод з метою регулювання міжнародних економічних відносин.

Провідними міжнародними валютно-фінансовими організаціями є Міжнародний валютний фонд (МВФ), Світовий банк, Європейський банк реконструкції та розвитку (ЄБРР).

Міжнародний валютний фонд (МВФ) був заснований у 1945 р. на основі рішень Бреттон-Вудської конференції і має статус спеціалізованого закладу ООН. МВФ є міжурядовою валютно-кредитною організацією, діяльність якої спрямована на сприяння розвитку міжнародних економічних відносин, особливо фінансово-кредитних і торговельних.

Основними функціями МВФ є:

вироблення правил регулювання валютних курсів і контролю за їх
виконанням;

надання державам кредитів для вирівнювання платіжних балансів,
підтримки національних валют.

Світовий банк -- це міжнародний інвестиційний інститут, заснований одночасно з МВФ. Позики, що надаються Світовим банком, надзвичайно вигідні для країн, які їх отримують. Як правило, вони надаються під низький процент на 15-20 років і мають п'ятирічний період. Позики одержують країни, що розвиваються, які продемонстрували певні можливості щодо економічного зростання і соціального прогресу. Статутом Світового банку передбачено, що його кредитні ресурси спрямовуються винятково на розвиток виробництва, приватного сектору економіки, малого бізнесу, а також на підтримку міжнародних зусиль з охорони довкілля.

Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР) -- це спеціалізований заклад ООН, міждержавний інвестиційний інститут, головною метою якого є сприяння країнам-членам у розвитку їх економіки шляхом надання довгострокових позик і кредитів, гарантування приватних інвестицій. Членами банку можуть бути тільки члени МВФ. Вплив країни на розподіл кредитів МБРР (голос) визначається її квотою країни в капіталі МБ (85,2 млрд. дол.). Хоча членами МБРР є 181 країна, лідерами у цій організації є США, Японія, Великобританія, Німеччина. Франція, Канада та Італія.

Європейський банк реконструкції та розвитку (ЄБРР) створений у травні 1990 р. з метою сприяння реформам у країнах Центральної і Східної Європи, спрямованим на перехід цього регіону до ринкової економіки. Засновниками, банку є 40 країн, а також дві міжнародні організації --Європейське економічне співтовариство та Європейський інвестиційний банк.

Мета ЄБРР -- стимулювати залучення капіталу в галузі інфраструктури країн Центральної і Східної Європи. Надаючи кредити, банк допомагає західним промисловцям йти на необхідний ризик з метою завоювання ринків на Сході [19].

2.3 Участь та місце України у сучасних міжнародних відносинах

Одним із визначальних напрямків ринкового реформування в Україні є розроблення збалансованої регіональної політики. В основу української регіональної політики покладено принципи Європейської хартії місцевого самоврядування. Проте концепція регіональної політики в Україні перебуває на стадії формування, відтак надзвичайно важливо ретельно вивчати досвід країн-членів ЄС. Кандидат історичних наук Ляшенко О.І. у своїй статті “Відносини України і Європейського Союзу у контексті європейської інтеграції країн Центральної та Східної Європи” вважає, що питання щодо розв'язання українських регіональних проблем постійно перебуває в полі уваги ЄС при обговоренні результативності стратегічного співробітництва. На нашу думку регіональна політика є специфічною діяльністю держави із забезпечення найбільш сприятливих умов соціально-економічного функціонування і розвитку окремих територій. За цього обов'язково враховується самобутність регіонів, їх соціокультурні, етноісторичні, генетичні корені та специфіка типу господарювання [19; 17].

Специфічну концепцію регіональної політики з елементами локальної інтеграції висунув французький дослідних практичної геополітики Ф. Перру. Вона заснована на визначенні "полюсів зростання" та "полюсів розвитку", що формуються на основі динамічних галузей виробництва. Подібні "полюси розвитку", що виникають у різних країнах, тяжіють один до одного, а відтак між ними поступово встановлюються економічні зв'язки, тобто виникають зони розвитку. В свою чергу, зони розвитку, що об'єднуються в систему завдяки фізичним та нефізичним комунікаціям, створюють осі розвитку. Зони й осі розвитку схильні до взаємовпливу, що дозволяє створити складну систему взаємовигідних господарських структур, які виходять за межі окремих країн й охоплюють цілі регіони. Слід зауважити, що концепція "полюсів зростання" в різних її варіантах склала основу регіональної політики країн Західної Європи. Утворення подібних "полюсів" мало на меті активізувати господарську діяльність відсталих та периферійних районів. На нашу думку Україні, в якій регіональна політика перебуває якраз у стадії становлення, необхідно враховувати багатий досвід країн ЄС у її реалізації.

Як зазначено в спільній позиції країн-учасниць ЄС від листопада 1994 року, Європейський Союз визнає проголошення незалежності України однією з найважливіших подій в історії сучасної Європі і переконаний, що демократична Україна може зробити значний внесок у загальну європейську стабільність. Інструментом реалізації цих проголошених цілей стала Угода про партнерство та співробітництво між Україною і Європейськими Співтовариствами та їх державами-членами, яка була підписана 14 червня 1994 року в Люксембурзі Президентом України.

Указ Президента України від 11 червня 1998 року № 615 "Про затвердження Стратегії інтеграції України до Європейського Союзу" можна вважати найважливішим українським правовим актом у цій сфері. На нашу думку ця стратегія проголошує інтеграцію до Європейського Союзу стратегічною метою України і визначає заходи із забезпечення всебічного входження України в європейський простір та створення передумов для набуття Україною членства в Європейському Союзі. Стратегія інтеграції окреслює основні напрямки співробітництва України з Європейським Союзом, що в основному відповідають умовам УПС. Професор Чернівецького університету Білоус А. О. аналізуючи новий тип відносин України і ЄС у своїй праці “Політико-правові системи: світ і Україна” стверджує, що так як 11 березня 2003 р. Комісія ЄС прийняла нові рамки своїх взаємовідносин із Україною. Основною метою цих відносин є співпраця із країнами-партнерами заради сприяння процесу політичних та економічних реформ, підтримки тіснішої економічної інтеграції, сталого розвитку та забезпечення політичної підтримки і допомоги. В “Ширшій Європі” Україна є однією з пріоритетних країн, якій пропонується новий курс на співробітництво. Професор Вашингтонського університету Ружмон Д. Вважає, що нові рамки забезпечують нові конкретні інструменти для їх втілення, включаючи участь у європейських програмах і діях, нові джерела фінансування, Програму Дій для України та щорічні огляди. Новим інструментом, впровадженим для виконання Нових Рамок, є План Дій, обов'язковий політичний документ, який буде розроблений Комісією та державами-членами ЄС і погоджений із Україною, і чітко визначатиме не лише політичні цілі, але й основні показники, за якими протягом кількох років оцінюватиметься прогрес. Питання членства України в ЄС поки що залишається відкритим. Але впродовж останнього самміту Україна-ЄС в Ялті представники ЄС наголошували, що двері ЄС тримаються відкритими для України. Просто зараз ЄС не готовий назвати конкретну дату. Між тим, у Договорі про Європейський Союз у статті 49 чітко сказано, що у України є можливість отримати членство в ЄС і “Ширша Європа” також не виключає такої можливості. На нашу думку, відносини України з Європейським Союзом змінювалися та вдосконалювалися протягом 13 років від моменту проголошення незалежності України. На сьогодні дані відносини набули широкого характеру, що якнайбільше сприяють вступі України до ЄС [17].

РОЗДІЛ 3. ГЛОБАЛІЗАЦІЯ СВІТОГОСПОДАРСЬКИХ ЗВ'ЯЗКІВ ТА ГЛОБАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ЛЮДСТВА

Глобалізація (від фр. global -- всезагальний, такий, що охоплює всю земну кулю) -- складний, багатогранний процес, який поширюється на всі явища суспільного розвитку і пов'язаний з поглибленням інтернаціоналізації світової економіки, зростанням взаємозалежності національних держав, зумовлених прискореним рухом міжнародних переміщень товарів, послуг, капіталу, високих технологій тощо [8, с. 35].

Поняття «глобалізація» увійшло в науковий обіг у 80-ті роки XX ст. як відображення фундаментальних перетворень сучасної світової економіки, зумовлених посиленням дії загальноцивілізаційних законів та закономірностей, які охоплюють усі сфери суспільного життя й формують постіндустріальну світову цивілізацію.

В умовах глобалізації інтернаціоналізація економіки набуває нових рис:

формується глобальне світове виробництво на основі планетарного охоплення світової економіки транснаціональними корпораціями і транснаціональними банками, розвитку довгострокових виробничих зв'язків, стратегічних альянсів, договорів про співдружність тощо;

кардинально змінюється зміст світових господарських зв'язків: темпи зростання міжнародної торгівлі випереджають темпи зростання виробництва, фінансові потоки перевищують трансакції, пов'язані з експортом товарів і послуг;

змінюється спрямованість і структура міжнародної торгівлі, зростає товарообмін наукомісткою, високотехнологічною продукцією між розвинутими країнами;

якісних перетворень зазнає фінансова сфера, змінюється її роль у світовій економіці на основі прогресуючого зростання валютних, фондових, кредитних ринків тощо;

посилюється орієнтація розвинутих економік на розгортання всіх сфер людської активності: здатність генерувати нові знання, швидко їх застосовувати, використовуючи сучасні методи обробки інформації;

інтенсифікується пошук світового центру управління та інструментів регулювання глобальних світогосподарських процесів.

Глобальна економіка -- якісно новий стан світової економіки, яка поступово перетворюється в цілісний глобальний організм, поєднаний гігантською виробничо-збутовою мережею, глобальною фінансовою системою, планетарною інформаційною мережею тощо [2].

Форми прояву глобалізації:

формування загальнопланетарного науково-інформаційного простору, світової комунікаційної мережі, глобальних технологічних систем;

інтенсифікація міжнародних трансакцій, формування глобальних ринків робочої сили, товарів, інформаційних технологій на основі поступового демонтажу торговельних бар'єрів, підписання а багатосторонніх торговельних угод тощо;

бурхливе розширення світового фінансового ринку, різке збільшення обсягів і швидкості потоків капіталів, фінансових операцій, здійснюваних різними суб'єктами світогосподарських зв'язків;

зростання відкритості й посилення взаємозалежності економік, господарсько-технологічне зближення країн, інтенсифікація регіональних інтеграційних процесів, розвиток міжконтинентальної інтеграції тощо;

становлення єдиного світового виробництва на основі інтенсифікації планетарної діяльності глобальних господарських комплексів (мультинаціональних компаній, багатопрофільних транснаціональних корпорацій, транснаціональних банків, їх об'єднань тощо);

міжнародний рух циклічних коливань економіки, біржових, валютних і фінансових криз; зближення процентних ставок, внутрішніх і світових цін тощо;

уніфікація ведення бізнесу, формування нової системи глобального управління; зростання кількості наднаціональних структур регулювання світового господарства, міжурядових та неурядових міжнародних організацій;

інформаційно-культурне зближення народів, впровадження єдиних стандартів життя, уніфікація уподобань, цінностей, суспільної свідомості тощо;

порушення рівноваги світової екосистеми, загострення глобальних проблем [7].

Глобалізація -- неодномірний, нелінійний процес, який виявляє неоднозначний, різноспрямований і суперечливий вплив на сучасний світогосподарський розвиток і економічну безпеку держав.

Сировинна, енергетична, продовольча та інші проблеми для людства не нові, новими для сучасного етапу розвитку є їхній глобальний характер, оскільки вони стосуються життєво важливих інтересів усіх держав і народів, виступають потужним чинником взаємозалежності та цілісності світу, надаючи йому нових інтегрованих рис.

Найзагальнішою причиною загострення глобальних проблем є криза індустріальної цивілізації внаслідок:

безсистемної, безконтрольної, безмежної утилізації ресурсів природи;

низького рівня технологічної культури виробництва;

максимізації, а не оптимізації темпів економічного зростання;

домінування технократичного підходу, послаблення антропогенних засад;

масштабного впливу людської діяльності на навколишнє середовище й необмеженого вторгнення людства у біосферу;

швидкої урбанізації населення планети, зростання гігантських мегаполісів і агломерацій, що супроводжується скороченням сільськогосподарських угідь, лісів, бурхливою автомобілізацією;

поглиблення суперечностей між світовим економічним розвитком і соціальним прогресом.

Глобальні проблеми:

мають всезагальний, універсальний характер, загальнопланетарний зміст і значення, принципово важливі для долі всього людства;

безпосередньо стосуються життєвих інтересів усіх верств населення, усіх країн і народів планети, усіх або значної групи держав;

мають взаємопов'язаний характер і суттєво впливають на всі сфери суспільного життя;

відображають поглиблення та ускладнення світогосподарських зв'язків;

потребують залучення колосальних технологічних, фінансових, трудових, інформаційних ресурсів, невідкладних і рішучих дій на основі колективних і скоординованих зусиль світового співтовариства;

можуть бути успішно вирішені при умові створення адекватної моделі стійкого розвитку людської цивілізації.

Класифікація глобальних проблем за сферами дії не означає, що вони відокремлені одна від одної. Межі між сферами носять умовний характер. Так III сфера концентрує та підсилює увесь комплекс глобальних проблем [17; 2].

1. Глобальні проблеми у сфері взаємодії природи і суспільства:

надійне забезпечення людства сировиною, енергією, продовольством тощо;

раціональне природокористування і збереження навколишнього природного середовища;

раціональне використання ресурсів Світового океану, мирне освоєння космічного простору;

утилізація відходів життєдіяльності тощо.

2. Глобальні проблеми у сфері суспільних взаємовідносин:

відвернення світової термоядерної війни і забезпечення стабільного миру;

подолання економічної відсталості частини регіонів і країн світу;

попередження локальних, регіональних та міжнародних конфліктів;

ліквідація наслідків світових та локальних криз;

роззброєння і конверсія військового виробництва тощо.

3. Глобальні проблеми у сфері розвитку людини та забезпечення її майбутнього:

пристосування людини до умов природного і соціального середовища, що змінюється під впливом НТР;

подолання епідемій, тяжких захворювань (серцево-судинних, онкологічних, СНІДу, наркоманії);

культурно-моральні проблеми втрати довіри до соціальних інститутів, нестабільності сім'ї та послаблення зв'язку поколінь;

боротьба з міжнародною злочинністю, наркобізнесом, тероризмом;

проблеми демократизації та охорони прав людини тощо.

Головна передумова успішного вирішення глобальних проблем --розгляд їх у взаємопов'язаній цілісності, тісному переплетінні економічних, політичних, соціальних, культурних, технологічних, екологічних, психологічних та інших процесів.

3.1 Вплив глобалізації на розвиток української економіки

В планетарному масштабі глобалізаційні процеси розділили світ на дві частини: прибічників цього процесу та його противників.

Прихильники глобалізацій них процесів наголошують, що вона дає нові можливості більш ефективного розміщення та вільного доступу до світових мобільних ресурсів і загальне зростання світового виробництва та доходу. Глобалізація володіє значними резервами підвищення ефективності виробництва завдяки поглибленню поділу праці, збільшенню економіки за рахунок масштабу і зниження витрат, оптимізації розміщення ресурсів у світовому масштабі і передачі технологій. Економія на масштабах виробництва потенційно може привести до скорочення витрат і зниження цін, і відповідно до стійкого економічного розвитку.

Негативні сторони глобалізації пов'язані з нерівномірним розподілом зростання світового доходу між різними країнами; економічна, фінансова та політична експансія розвинених країн; поглиблення диференціації між країнами за економічним розвитком; тенденції до зникнення національних особливостей народів та етносів.

Для деяких країн глобалізація створила такі можливості, про які не могло йтися декілька років тому. Але вона створила і нові небезпеки для багатьох інших країн. Від глобалізації, насамперед, виграють багаті люди, фірми та країни, експортери капіталу, технологій, міжнародні та глобальні фірми-лідери. Програють же країни з односторонньою, недостатньо розвинутою економікою, слабкою інфраструктурою, дрібні підприємці, некваліфіковані працівники, немобільні верстви населення. Небезпека глобалізації цілком слушно пов'язується з негативним впливом на національну культуру, духовність. Вона може призвести до втрати культурної різноманітності, до засилля масової культури та «вестернізації». А ці процеси чинять безпосередній вплив на економіку.

Очевидний той факт, що глобалізація зачіпає всі аспекти соціально-економічного життя практично всіх країн світу і що цей процес об'єктивний і незворотний. Все великої актуальності набуває вже не стільки з'ясування можливих наслідків глобалізації для світової спільноти в цілому, не стільки пошук відповіді на питання: «Хто опиняється у виграші від глобалізації», скільки розробка конструктивної економічної політики окремих країн і суб'єктів господарства у відношенні і в рамках активної глобальної економіки, що формується [6, с. 55].

Як не парадоксально, але саме глобалізація - процес, що долає територіальні і культурні кордони країн, - створює можливість для вироблення національно орієнтованих зовнішньоекономічних стратегій в рамках нових реальностей.

Збереження конкурентоспроможності країн в умовах глобалізації вимагає, виходячи з цього, не стільки формування зовнішнього іміджу країни (її образу в очах населення і підприємств інших країн), скільки збереження привабливості для власних громадян і підприємств, оскільки спроби відповідати зовнішнім стандартам неминуче ведуть до втрати унікальності країни і пов'язаних з нею конкурентних переваг.

Спираючись на важливість визначення Україною належного місця в міжнародній економіці, можна відзначити актуальність питань інтеграції України за такими стратегічними напрямками як: перебудова на ринковій основі виробничих зв'язків з країнами СНД; входження до європейського економічного простору через посилення співробітництва з країнами Центральної і Східної Європи, країнами ЄС; розвиток економічних зв'язків з країнами, що розвиваються. Особливої уваги заслуговує участь України в міжнародних організаціях для забезпечення рівноправного співробітництва у світовій економіці [3].

На політичній карті сучасного світу не знайти ізольовану від світового економічного простору країну з ефективною і збалансованою економікою. У той же час, інтеграція до економічних об'єднань має деякі негативні сторони. Актуальність теми полягає у тому, що інтеграцію до економічних угрупувань потрібно розглядати з різних сторін, враховуючи можливі негативні наслідки цього процесу.