Підприємництво в контексті культури: історичний досвід осмислення

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Підприємництво в контексті культури: історичний досвід осмислення

Підприємництво - динамічний елемент ринкового господарства, симптоматична ознака ліберальної економіки. Одним з найпоширеніших і ефективних видів інноваційної діяльності є підприємництво. Актуальність даного дослідження обумовлена тим, що положення підприємця носить вкрай нестійкий характер, а також тим, що в підприємництві й в інших інноваційних видах діяльності бачиться спосіб виходу з соціальної кризи. На жаль, підприємництво в нашій країні не стало широко популярним, а ті групи, які займаються підприємництвом, не володіють у достатньому ступені економічною культурою, і авторитет цих осіб в очах населення досить невисокий. Це відбувається, з одного боку, у силу того, що на тривалий період часу були перервані традиції українського підприємництва й втрачений офіційний статус підприємця в суспільстві, з іншого боку - тому що сучасний український ринок сформувався в умовах прискореної модернізації. Це призвело до бурхливого розвитку соціально-економічних відносин, що не завжди мають прогнозований характер. Підприємництво як форма соціальної інновації має таке значення, що виходить далеко за межі економічного життя суспільства. Воно впливає на всю соціальну структуру й спрямованість її еволюції тому, що по своєму функціональному призначенню підприємництво порівнюється з таким видом соціального новаторства, як винахідництво або здійснення наукових відкриттів.

У суспільстві, у якому існує величезний розрив між доходами різних груп населення, підприємництво має потребу в постійній соціальній легітимації. Потужним інструментом останньої є культура, що повинна бути властива основній масі підприємництва. Підприємницька культура являє собою складний соціокультурний феномен, цілісність якого може бути представлена з погляду багаторівневості, поліструктурності, багатофак - торності й багатоаспектності. Проблема культури підприємництва являє собою досить складний, у систематичній формі не досліджений феномен, хоча в різних областях наукового знання він виступає об'єктом аналізу з боку різних соціально-гуманітарних наук.

Складності на шляху інтенсивного розвитку підприємництва в Україні обумовлюється не тільки несприятливими умовами зовнішнього середовища, але й певним недорозумінням всіх можливостей підприємницької діяльності. Це викликано відсутністю власного досвіду й певними труднощами сприйняття світового досвіду, слабко адаптованого до конкретних умов сучасної української економіки.

У той же час варто визнати, що серед учених і практиків, що займаються проблемами підприємництва, існують певні протиріччя в окремих поглядах і підходах до цього питання.

Багато хто вважає, що підприємницька діяльність повною мірою здійснюється в рамках малого бізнесу підприємцем, що є власником і менеджером свого підприємства. Існує так само думка, що підприємець - це самостійно в інтересах справи діючий керівник [1,110].

Концептуально базові питання підприємницької діяльності були розглянуті в працях А. Сміта, Д. Рікардо, М. Вебера, И. Шумпетра, Дж.М. Кейнса, Зомбарта, Сеніора й т. д. Визначення й введення в науковий оборот терміна «підприємництво» уперше було здійснено в 1775 році французьким ученим Р. Кантильоном; подальший його розвиток й уточнення знайшло відбиття в роботах X. Найта (1921), К. Гінса (1940), И. Кірцнера (1975) Р. Ронштадта (1984).

А. Сміт і Д. Рікардо, засновники науки політекономії, одними з перших використали поняття «підприємець». Вони розглядають підприємця насамперед як носія раціональності. У теорії Д. Рікардо під підприємцем мається на увазі власник фірми, який керує цією фірмою й одержує як позитивний відсоток, так і прибуток - без яких-небудь додаткових обмежень. У дусі цієї ж традиції А. Сміта й Д. Рікардо будувалася й теорія Дж.С. Мілля, де підприємець розумівся як будь-який капіталіст. Мілль переконливо показав, що сама сутність капіталу є підприємницька сутність, яка відтворює себе як якийсь фактор виробництва й приносить чистий прибуток на основі введення нових потужностей. Величина прибутку капіталіста, за Міллем, складається з наступних компонентів: плати за ризик, винагороди за утримання від негайного марнування свого капіталу й плати за працю й мистецтво, необхідне для здійснення контролю за виробництвом. Винагорода за утримання від негайного марнування свого капіталу означає, що хазяїн останнього не проїдає його, не промотує в забавах, а пускає в діло, тобто виступає підприємцем, заслужено одержуючи за це певні блага. Розуміння підприємця як будь-якого власника капіталу, що використає цей капітал у бізнесі, збереглося дотепер у концепціях частини закордонних економістів і соціологів. И. Кірцнер розуміє під підприємцем будь-якого власника капіталу. А. Коул визначає підприємництво як діяльність, спрямовану на створення й збереження, збільшення прибутку, орієнтованого на його одержання організаційною одиницею, що займається виробництвом або розподілом господарських благ, з метою одержання грошової або іншої вигоди, що є мірою її успіху. А. Сміт у праці «Дослідження про природу й причини багатства народів» (1776 р.) дав характеристику підприємця і його ролі в економіці, як реалі - затора ризикованих комерційних ідей. За Смітом підприємець сам вносить капітал, планує, організує виробництво й розпоряджається результатами своєї праці. Його прибуток - це компенсація власника за ризик. А. Сміт ставився скептично до підприємницької діяльності управляючих. Від директорів акціонерних компаній, які завідують більшою мірою чужими грішми, чим власними, не можна очікувати такої невсипущої обережності, яку учасники приватного торговельного товариства проявляють в управлінні своїм капіталом. Тому недбалість і марнотратність повинна проявлятися в керуванні такою компанією.

Р. Катільон одним з перших в ХУІІІ ст. став розглядати підприємця як особистість, що приймає рішення й задовольняє свої потреби в умовах невизначеності. Він вважав, що дохід підприємця - це плата за ризик. Відомий французький економіст Ж.Б. Сей, автор «Курсу політекономії», що вийшла в 1829-1830 роках, показав активну роль підприємця в створенні продукту. Він вважав, що в основі підприємницької діяльності лежить здатність організувати виробництво й збут продукції. Підприємець - це людина, що організує інших людей у рамках виробничої одиниці. Сей ставив підприємця в центр процесу виробництва й розподілу. Американський економіст Дж.Б. Кларк, що працював на рубежі ХІХ-

ХХ ст., стверджував, що одним із чотирьох базових факторів виробництва є діяльність підприємця (поряд з капіталом, засобами виробництва й землею, працею робітників). Він вважав, що основною функцією підприємця є координація. На думку американського економіста Ф. Нейта, менеджер стає підприємцем тоді, коли його дії стають самостійними і він готовий до помилки й особистої відповідальності [2,48]. Німецький учений, економіст і філософ Вебер М. бачив у підприємницькій діяльності втілення раціональності. Під раціональністю він розумів функціональну ефективність, одержання максимальної вигоди від використання вкладених коштів і прикладених зусиль і т. д. М. Вебер вважав, що в основі підприємництва лежить раціональна етика протестантизму. Він доводив, що світогляд, моральність впливають на діяльність підприємця. Основи сучасного розуміння підприємництва заклав І. Шумперт [3,171]. У книзі «Теорія економічного розвитку», що вийшла в 1912 році, він показує ключову роль підприємця в економічному розвитку суспільства. Він вважає, що функціональною сутністю підприємця є виявлення й використання нової комбінації факторів виробництва, тобто реалізація нововведень. Головне робити не те, що інші й не так, як роблять інші. І. Шумперт вважає, що головне в підприємництві - інноваційна діяльність, а право власності на підприємство не є істотною ознакою підприємництва.

На різних етапах розвитку суспільства уявлення про сутність підприємництва і його роль в розвитку народного господарства мінялися відповідно до пануючих виробничих відносин, стану економіки, політичного ладу і т. д.

Основою, суб'єктом підприємницької діяльності є людина, що зі своєї ініціативи шукає й реалізує нові можливості для виробництва нових товарів і послуг і діє самостійно на свій страх і ризик. Методологічна база для розвитку підприємництва повинна враховувати тимчасові й регіональні особливості середовища, у якій воно розвивається, і давати рекомендації, що забезпечують найкращі можливості розвитку й використання підприємницького потенціалу особистості. Форми використання підприємницького потенціалу можуть бути різноманітними: індивідуальне підприємництво, партнерське й у рамках підприємств. Важливо тільки те, щоб вони надали умови для творчості індивідуума, носія й реалізатора підприємницької ідеї. Сукупність всіх існуючих в суспільстві осіб, що займаються підприємницькою діяльністю, утворюють одну з великих соціальних груп: підприємницьку верству. Поняття «підприємець» й «бізнесмен» можна розглядати як тотожні (до речі, нам не потрібно використовувати слово «бізнесмен», тому що існує цілком відповідна йому назва в нашій рідній мові) [4,58].

Поняття «культура підприємництва» має історичні корені. Тією чи іншою мірою цього явища торкалися різні дослідники останніх кількох сторіч. Це поняття у сучасному вигляді сформувалося лише у другій половині ХХ ст., і, звісно, прослідкувати зародження його в ХУШ-ХІХ ст. дуже важко, але можливо, аналізуючи вчення видатних економістів, які досліджували концепцію духовного розвитку «економічної людини».

Ранні уявлення про культуру підприємців-власників, про їх соціальну відповідальність перед робітниками в умовній, ледве помітній формі мав Д. Рікардо. В області теорії заробітної плати Рікардо послідовно проводить ідею Сміта про те, що її розмір повинен регулюватися вільною ринковою конкуренцією й не повинен контролюватися державним законодавством. Попит на працю, як і попит на будь-який інший товар, регулює виробництво людей і заробітна плата не буде опускатися нижче того рівня, при якому раса робітників вимерла б після першого покоління. Розвиваючи погляди А. Сміта, Рікардо думав, що заробітна плата зводиться до вартості засобів існування працівника і його родини, однак, на відміну від Сміта, вважав, що заробітна плата втримується у твердих межах прожиткового мінімуму в силу так званого природного закону народонаселення. Цей закон одержав надалі назву «залізного закону» заробітної плати. Відповідно до поглядів Рікардо, праця має природну й ринкову вартість. Природною ціною праці є та, котра необхідна, щоб робітники мали засоби до продовження роду без збільшення або зменшення їхнього числа (своєрідна рівноважна ціна, що забезпечує стаціонарний рівень населення). Природна ціна залежить від звичаїв. Якщо ціна праці падає нижче природної, положення робітників значно погіршується й стає найвищою мірою сумним. Лише після того, як нестатки, позбавивши їх тих предметів комфорту, які є абсолютно необхідними, ринкова ціна здійметься до природної. Слід зазначити, що в рамках класичної політичної економії, безробіття в ринковій економіці неможливе, тому що надлишкове населення вимирає. У цьому суть рікардианського «залізного» закону заробітної плати. Що стосується ринкової норми заробітної плати, то Рікардо, слідом за Смітом, визнає, що вона в прогресуючому суспільстві (у суспільстві, де капітал буде поступово й постійно рости) може бути вище природної протягом невизначеного часу [5,122]. Положення про те, що праця є єдиним джерелом вартості, а остання розпадається на заробітну плату, прибуток і ренту, де зміна кожної із частин можлива тільки за рахунок іншої, неминуче призводить Рікардо до песимістичного висновку про антагонізм економічних інтересів у суспільстві різних класів. Проте, з позицій Рікардо, держава не повинна втручатися ні у виробництво, ні в обмін, ні в розподіл. Державна політика в цілому повинна будуватися на економічних принципах, а основний спосіб взаємодії держави з населенням зводиться до оподатковування. Але податки не повинні бути занадто великими, тому що якщо держава зама - хується на частину капіталу, то результатом цього стає вбогість більшої частини населення, тому що єдиним джерелом росту багатства нації є саме накопичення. На думку Рікардо, кращий податок - менший податок.

Уявлення Мальтуса про соціальну відповідальність власників були ще жорсткішими і раціонально-категоричними. Мальтус виступав проти боротьби з бідністю й підвищення заробітної плати. Теорія Мальтуса, яка встановила тверду залежність росту населення від продовольчих ресурсів суспільства, допомогла обґрунтувати теорію заробітної плати, обумовленої прожитковим мінімумом. Головна й постійна причина бідності, за Мальтусом, мало або зовсім не залежить від способу правління або від нерівномірного розподілу майна: вона обумовлена «природними законами й людськими страстями», скнарістю природи й надмірно швидким розмноженням людського роду. Звівши причину бідності до простого співвідношення темпу приросту населення з темпом приросту життєвих благ, теорія Мальтуса послужила й обґрунтуванням відповідної економічної політики. Мальтус стверджував, що заробітна плата завжди буде визначатися прожитковим мінімумом (мінімальною кількістю засобів для підтримки фізичного існування). На його думку, якщо заробітна плата в силу росту попиту на працю перевищить прожитковий мінімум, «непомірна схильність до розмноження» приведе до росту населення, пропозиція праці збільшиться й заробітна плата знову повернеться до вихідного рівня. Іншими словами, злидарський рівень життя робітників визначається не соціальними умовами, а природними, біологічними законами. Можливо, саме ця ідея й пояснює таку неймовірну популярність роботи Мальтуса. Природно, у рамках своєї концепції, Мальтус не міг запропонувати робітникам для поліпшення свого положення нічого, крім морального приборкання. Розуміючи, що всяка свідома спроба поліпшити умови життя буде «знесена нескоримою людською масою», Мальтус виступав проти законів про бідних і підвищення заробітної плати, і тут його аргументація повністю збігається з аргументацією Д.Рікардо. Закони про бідних, на думку цих економістів, робили стримування зайвим і заохочували нерозсудливих, пропонуючи їм частину доходів розсудливих й працьовитих, оскільки допомога здійснювалася за рахунок стягнення податків з останніх. Крім того, ріст населення, спровокований допомогою незаможним, збільшував би ціни на продукти сільського господарства, знижуючи рівень реальної заробітної плати для працюючих. Інакше кажучи, на думку як Мальтуса, так і Рікардо, закони про бідних сприяли зменшенню добробуту тих класів, які живуть винятково своєю працею. Мальтус вважав, що необхідно кожній людині піклуватися про себе й повністю відповідати за свою непередбачливість.

За Сісмонді великий власник повинен якомога більше покращити умови праці найманих робітників специфічними способами. Сісмонді був прихильником дрібного виробництва, за умов якого найбільш повно забезпечуються інтереси найманих робітників. Маркс висунув гасло «Пролетарі всіх країн єднайтесь». Пролетарі живуть за рахунок заробітку, продаючи свою робочу силу. Сьогодні в США пролетарі становлять 90 % населення. Але Сісмонді захищає право на щастя не тільки пролетарів, а всіх трудівників, у тому числі й дрібний бізнес. Капіталізм губить ці верстви населення. І захист їхніх інтересів, права на щастя - гуманна справа. Інше питання - якою мірою це можливо в умовах капіталізму. Сісмонді був проти стихійного розвитку капіталістичного ринку, що, на його думку, несе загибель дрібному бізнесу й зубожіння народу. Він мріяв сповільнити стихійний розвиток капіталізму, відстоював ідею повернення до минулого, до дрібного виробництва. Але треба було знайти силу, що забезпечить перетворення суспільного ладу й такою, за Сисмонді, виявлялася держава. У зв'язку із цим він переглянув основний принцип класичної політекономії. Речі мають вартість лише стосовно людини. Багатство - це благо, коли воно поширюється на всі класи. Отже, не рівність умов, а благополуччя всіх повинен мати на увазі законодавець. Тому політична економія повинна мати справу з ощадливим господарським управлінням національним надбанням [6,89]. Сісмонді - прихильник трудової теорії вартості, відповідно до якої вартість товару визначається витратами праці на його виробництво. Зовсім природно, що він вважає прибуток доходом капіталіста, що представляє собою відрахування із продукту праці робітника. Сісмонді прямо говорить про пограбування робітника при капіталізмі, підкреслюючи експлуататорську природу прибутку й вважаючи, що заробітна плата повинна дорівнювати всієї вартості продукту праці робітника. Але чому робітник одержує лише малу частину вартості створеного їм продукту? Сісмонді не шукав регуляторів заробітної плати в «природних» законах природи, як Рікардо й Мальтус, проте він приймав пануюче в економічній літературі положення, що заробітна плата робітників прагне до прожиткового мінімуму. Причину такого положення Сісмонді бачить у специфічних капіталістичних відносинах, у прагненні капіталістів «вичавити» якнайбільше прибутку зі своїх робітників. Можливість же зведення заробітної плати до мінімуму в Сісмонді пов'язана із процесом витиснення праці машинами, тобто з ростом безробіття, що змушує робітників найматися за меншу заробітну плату. Звідси видно, що заперечуючи закон народонаселення Мальтуса, Сісмонді не заперечував наявності зв'язку між ростом населення й заробітною платою. Не випадково Сісмонді пропонував обмежити ріст населення рамками доходу родини [5,37].

Саме підприємцю-людині, у функцію якої входить реалізація нової комбінації факторів виробництва, приділяється в концепції економічного розвитку Шумпетера особливо важлива роль. Варто підкреслити, що підприємництво, за Шумпетером, особливий дарунок, властивість людського характеру, яка не залежить від класової, соціальної приналежності. Цей тип характеру відрізняють наступні особливості:

- опора на власні сили,

- перевага ризику,

- цінування власної незалежності, - орієнтація на власну думку,

- потреба в досягненні успіху, при тому, що самоцінність грошей для нього невелика,

- і як ключова якість підприємця - прагнення до нововведення.

Підприємець являє собою головного суб'єкта економічного розвитку.

Саме завдяки його активності здійснюється технічний прогрес, створюється надлишок цінності, «зламується» стаціонарна ситуація й економіка одержує стимул до розвитку.

Капіталістична цивілізація є раціоналістичною й «антигероїчною». Ці властивості, звичайно, є взаємозалежними. Успіх у промисловості й торгівлі вимагає великої витривалості, і все-таки заняття промисловою або торговельною діяльністю, власне кажучи, позбавлені лицарської героїки, - тут не схрещуються мечі, ніде виявити фізичне молодецтво, немає можливості врізатися на бойовому коні в ряди ворогів, і ідеологія, що прославляє ідею боротьби заради боротьби й перемоги заради перемоги, по зрозумілим причинам в'яне в кабінетній тиші серед незліченних стовпців цифр. Таким чином, промислова й торговельна буржуазія, що володіє власністю, на яку може спокуситися хіба тільки злодій або збирач податків, - вона не тільки не поділяє, але прямо відкидає войовничу ідеологію, що йде врозріз із її «раціональною» утилітарністю - в основі своїй миролюбна й схильна наполягати на застосуванні етичних принципів приватного життя до міжнародних відносин [7,215].

Зникає фігура підприємця - зникають й можливість економічного розвитку. Більше того, відхід зі сцени підприємця означає й швидку загибель буржуазії, оскільки відсотки виплачуються з її прибутків.

Крім того, зникнення фігури підприємця призведе до руйнування соціальної бази капіталізму, основою якої є індивідуальний власник. Але головна причина швидкої, на думку Шумпетера, загибелі капіталізму лежить не в сфері економіки, а в сфері культурної надбудови, тому що в суспільстві формується вороже відношення до підприємців з боку інших соціальних груп. Провину за це Шумпетер покладає на радикальних інтелектуалів з їхньою непомірною амбіційністю. Він зазначає, що однією з характерних рис цивілізації пізнього капіталізму є зростаюча доступність освіти, у тому числі вищої. Число високоосвічених людей росте, але адекватного росту робочих місць, що відповідають їхнім потребам, не спостерігається. І тоді велика армія інтелектуалів починає шукати причини свого незадовільного положення в недоліках існуючого суспільного ладу, реалізуючись у його лютій критиці. Таким чином, на думку Шумпетера, формується середовище, непридатне для підприємництва й воно зникне, а разом з його зникненням припиниться соціальний і суспільний прогрес. Напрошується парадоксальний висновок, що капіталізм відімре під тягарем власних успіхів - високих темпів економічного розвитку, що призводить до панування «великого бізнесу» і доступності освіти.

А. Сміт достатньо уваги приділяв визначенню і характеристиці «економічної людини». Сутність «економічної людини» показана в другому розділі книги першої «Багатства народів», де особливо вражає положення про те, що поділ праці є результатом певної схильності людської природи до торгівлі й обміну. Нагадавши спочатку читачеві, що собаки одна з одною свідомо кісткою не міняються, А. Сміт характеризує «економічну людину» словами: «Вона скоріше досягне своєї мети, якщо звернеться до їх (своїх ближніх) егоїзму й зуміє показати їм, що в їхніх власних інтересах зробити для неї те, що вона жадає від них. Дай мені те, що мені потрібно, і ти одержиш те, що тобі потрібно - такий зміст усякої подібної пропозиції. Не від доброзичливості м'ясника, броварника або булочника очікуємо ми одержати свій обід, а від дотримання ними своїх власних інтересів» [9].

Вернер Зомбарт свої роботи присвячував співвідношенню явища економіки і культури. Широко відомі роботи Зомбарта «Сучасний капіталізм» (в 3_х тт.), «Торговці й герої», «Пролетаріат», «Буржуа» й ін. Відповідно до його вчення, господарство являє собою цілісну самостійну систему, яка історично розвивається, із властивої їй логікою еволюції. І хоча господарські системи успадковують минулі форми, а також взаємодіють одна з одною, що виражається, зокрема, в обміні окремими елементами, у взаємовпливі й т. д., кожна система - унікальна. Керуючись своїми світоглядними й методологічними принципами в дослідженні капіталістичного господарства, Зомбарт виділяє в ньому етапи «генезису», «молодості», «зрілості» й «старості». Кожній системі господарства властивий відповідний «дух». У роботі «Буржуа» Зомбарт, досліджуючи «дух» капіталістичної системи господарства, указує на його головну особливість - роздвоєність. З одного боку, це «підприємницький дух», а, з іншого боку, - «міщанський дух». Німецький учений вбачає в умовах капіталізму, тобто «капіталістичного господарства», шість сугубо адекватних їй антропологічних типів: «розбійник», «феодал», «спекулянт», «державний чиновник», «купець» й «ремісник». Причому перші три («розбійники», «феодал», «спекулянт») домінують на етапі раннього капіталізму (генезису й молодості) - вони персоніфікують його «героїчний» початок, тоді як інші три типи («державний чиновник», «купець», «ремісник») починають відігравати провідну роль у міру старіння капіталістичної системи. Вони втілюють «міщанський дух» і проявляються в діловитості, методичності, ощадливості. У роботах Зомбарта, явно пов'язаних з ідеями Ніцше, героїзм наповнений почуттям щастя, тоді як міщанство пов'язане з почуттям боргу.

Пролетаріат в уявленні Зомбарта - типовий представник міського населення, надзвичайно слабко пов'язаного із землею, «рідним краєм». Цьому класу не властиві почуття відданості, краси, сентиментальність. Мир пролетарів - штучний. Машинна праця робить із них роботів, безликих функціонерів, не зацікавлених у живому результаті праці. Метою останнього стає в цьому випадку заробіток (гроші). Це психічно надламані люди. Бездуховність, відсутність більших цілей, захопленості істотно знижують моральний рівень представників цього класу. Цинізм, нахабність, відсутність віри у високі цінності, брутальність - от риси, властиві типовим представникам пролетарів [9,177].

Зомбарт ставить культуру після землі й народонаселення. З такою установкою особливостей західноєвропейського капіталізму при всьому бажанні не вгледіти. Ситуацію не рятує згадування Зомбартом «культурного стилю», розподіл культури на матеріальну й ідеальну, а останньої - на інституційну і духовну; навпроти, підсилюється підозра, що для Зомбарта культура - все-таки не синонім західноєвропейського капіталізму, а одне з багатьох перерахованих умов його генезису й буття.

Було б наївно заперечувати обумовленість економіки культурою, їх глибоку внутрішню взаємопроникненість. Економіка опосередковано пов'язана з культурою, знаходить своє вираження в способі життя людини, у її розумінні світу й самого життя. Навіть культура господарювання, зосереджена в самій людині, сформованій рядом поколінь й історико-культурних прошарків. Але Зомбарт формулює однозначно: «Економіка - це культура». Так, у роботі «Світогляд, наука й економіка» (1938) він постійно підкреслював, що «усяка економіка, як і всяка людська культура, є дух».

Зомбарт називає капіталізм «могутнім космосом»; уже при народженні людина вступає в нього, як «у готову будівлю». Термінологічна спільність не може сховати розходжень в інтонації й змісті. Зомбарт, що помічає в сучасного підприємця відсутність «смаку, пристойності й людського достоїнства», схильний знайти цьому виправдання, бачачи їхню причину в самій економіці, що диктує норми поводження людей. Західноєвропейський капіталізм відзначений, по Веберу, падінням впливу цінностей християнської культури. Вгасання релігійних цінностей, до яких спрямований сам Вебер і на яких заснований духовний світ люди - ни, відбувається під ударами капіталістичної раціональності. Найбільш яскраво вона виявилася в економіці, яка характеризується щоденністю і приземленістю. Критикуючи капіталізм, Вебер наполегливо повторює, що він, як «могутній космос», втягує у свою орбіту всіх людей, готовлячи їм «ярмо безхазяйного рабства» [10,126-132].

Література

підприємництво соціальний культура ринковий

1. Благов Э.И. Предпринимательство в Российской экономике - СПб, 2005. - 265 с.

2. Томилов В.В., Крупанин А.А., Хакунов Т.Д. Маркетинг и интрапренерство в системе предпринимательства. - СПб.: Изд-во СПбГУЭФ, 1998. - 68 с.

3. Шумперт И. Теория экономического развития. - М.: Прогресс, 1982. - 378 с.

4. Гибадуллин Р., Шадрин В. Предпринимательство: сущность и основные черты // Управленческое консультирование. - 1999. - № 1. - С. 54-63

5. История экономической мысли. Курс лекций. - М.: Ассоциация авторов и издателей «ТАНДЕМ». Издательство ЭКМОС, 1998 г. - 248 с.

6. Войтов А.Г. История экономических учений: краткий курс. - М.: Дашков и К., 2007. - 200 с.

7. Капитализм, Социализм и Демократия: Пер. с англ. / Предисл. и общ. ред. В.С. Автономова. - М.: Экономика, 1995. - 540 с.

8. Смит Адам. Исследование о природе и причинах богатства народов. - М.: ЭКСМО, 2007. - 960 с.

9. Плахов В.Д. Западная социология. Исторические этапы, основные школы и направления развития (ХІХ-ХХ вв.): Учебное пособие. СПб.: Издательство РГПУ им. А.И. Герцена, 2000. - 303 с.

10. Шпакова Р.П. Макс Вебер и Вернер Зомбарт о западноевропейском капитализме // Социологические исследования. - 1992. - № 12. - С. 126-132.

Размещено на Allbest.ru