Особливості становлення підприємництва в Україні та формування духовних орієнтацій підприємця

Размещено на http://www.allbest.ru/

Особливості становлення підприємництва в Україні та формування духовних орієнтацій підприємця

Касьянов Д.В.

Як тип (вид) господарювання, розповсюджене в системі ринкових відносин, для нашої реальності підприємництво є явищем досить новим і не визначеним. Майже семидесятирічний період існування в системі командно-адміністративного виробництва сформувала особливий тип життєдіяльності, мислення та поведінки особистості - державницький - звичний для радянських людей й досить не зрозумілий для народів, економіка яких розвивалась в системі підприємницьких відносин. Введення поняття «підприємництво» в західній економічній теоретичній літературі пов'язують, насамперед, з працями Р. Кантільона, Ж.-Б. Сея, А. Сміта, активне функціонування - з працями М. Шумпетера, П. Самуельсона та Ф. Хайєка. Видатний англійський економіст А. Сміт, який трактував підприємця як власника, пов'язував підприємницьку діяльність передусім із власним інтересом (особистим збагаченням), у процесі реалізації якого підприємець сприяє найефективнішому задоволенню потреб суспільства. На думку Шумпетера, зміст «підприємництва» розкривається через його основні функції: реформування й докорінна перебудова виробництва; поєднання виробництва з сучасною наукою; врахування особливостей середовища, в якому здійснюється виробництво. Цю ж думку продовжує американський економіст П. Самуельсон: підприємницька діяльність пов'язана з новаторством, а сам підприємець -- людина з оригінальним мисленням, смілива, домагається успішної реалізації нових ідей.

Власне, в такому визначенні поняття «підприємництва» ввійшло і в нашу теоретичну літературу. «Економічна енциклопедія» (2001 р.) визначає підприємництво як «самостійне організаційно-господарське новаторство на основі використання різних можливостей для випуску нових або старих товарів новими методами, відкриття нових джерел сировини, ринків збуту тощо з метою отримання прибутків і самореалізації власної мети» [1, 723].

Якщо розглядати класичне підприємництво, в рамках Західної цивілізації, то зазначимо, що саме підприємництво є каталізатором економічного розвитку. Ріст конкуренції супроводжується збільшенням обсягів виробництва товарів і надання послуг, стимулює інвестиційну діяльністьзі створення нових підприємств. Інвестиції у свою чергу виступають фактором збільшення як сукупного попиту, так і сукупної пропозиції, тобто сприяють прискоренню темпів економічного розвитку суспільства в цілому [2, 92].

Підприємництво - нелегка, однак вкрай корисна для суспільства праця. Тому держава принципово має бути зацікавленою у підтримці громадян, які займаються підприємництвом, створювати їм відповідні організаційні й економічні умови. Зокрема, держава відповідно до законодавства може надавати земельні ділянки, державне майно, необхідні для початку бізнесу; цільові кредити й інші види допомоги [2, 93].

Духовні орієнтації підприємництва виробляють нову етику, основні її правила в умовах ринкових відносин полягають у наступному:

підприємці повинні публікувати свої статутні документи, адресу, назву підприємства, торговельну марку (фірмовий, торговельний знак);

ринкові зв'язки повинні базуватися на довірі між партнерами, їхній добропорядності, підвищеній вимогливості до себе й почутті обов'язку, умінні тримати дане слово;

для підприємців не прийнятні такі поняття, як відсутність економічної культури, ненадійність домовленостей, порушення зобов'язань, егоїзм (у тому числі груповий), безвідповідальність, шахрайство тощо. Підприємцеві важко набути гарну репутацію - для цього, як правило, потрібні роки. Втратити ж її можна миттєво.

Відносно української традиції треба зазначити, що з давніх давен, за всіх змін історичних умов буття українського народу, основним змістом його національної самосвідомості був моральний фактор, орієнтований на індивідуалізм як самовідповідальність (дружинники, принцип виборності державних володарів за доби Київської Русі, козацтво, чумацтво, братства та полемісти в умовах становлення національної культури XVI-XVIII ст., вирішальна роль жіноцтва України в економіці, вихованні дітей у цю ж епоху тощо) [3]. Однак ці традиції були перервані в радянський період розвитку українського суспільства.

Полярною альтернативою чистому капіталізму є командна економіка, або комунізм. Цю систему характеризують суспільна власність практично на всі матеріальні ресурси й колективне прийняття економічних рішень за допомогою централізованого планування. Всі великі рішення, що стосуються обсягу використовуваних ресурсів, структури й розподілу продукції, організації виробництва, приймаються центральним плановим органом. Підприємства є власністю держави й здійснюють виробництво на основі державних директив [4, 47]. В такому типі економіки велике значення має еліта, яка може розпоряджатися значною кількістю ресурсів.

У радянській літературі термін «еліта» майже не вживався не тільки при характеристиці власної соціальної верстви, зайнятої політичним управлінням, але навіть стосовно «панівного експлуататорського класу буржуазних держав». Теоретичні постулати стверджували, що в соціалістичному суспільстві відсутня соціальна база для існування еліти. Напівзакрита й важкодоступна, що ґрунтується на специфічних правилах відбору, вона являла собою, за оцінкою російського фахівця з питань елітології Г. Ашина, гірший, тоталітарний варіант еліти [5, 72].

Поступово в країні почали виникати нові соціальні сили, що усвідомлювали неефективність радянської системи й шукали шляхи її принципової зміни. Підстави для невдоволення були майже у всіх соціально-професійних груп суспільства, хоча його причини (а виходить, і сподівання про бажаний напрямок реформ) були принципово різними. Робітники й селяни були зацікавлені насамперед у підвищенні рівня і якості життя. Інтелігенція, що представляла середній клас радянського суспільства, сподівалася на демократизацію й лібералізацію соціальної системи, розширення прав і свобод людини. Номенклатура ж щоб стати повноцінною елітою, прагнула знайти законне право на володіння великою власністю.

Особливості постсоціалістичної трансформації, крім всього іншого, визначаються й незвичайністю перетворень: зворотний перехід від «квазісоціализму» до «капіталізму»; більший, ніж у соціалістичних країнах Східної Європи, часовий розрив у спадкуванні принципів і правил життя в умовах ринкової економіки; звільнення від домінуючої ролі КПРС й формування плюралізму, коли з'являються нові актори з різними позиціями й інтересами; розрив у рівні інформованості «еліти» і населення.

В ході скоростиглих і непродуманих за цілями, стратегіями і наслідками «реформаторських» рішень, прийнятих без широкого обговорення елітною верхівкою пострадянського керівництва, Україна була ввергнута в системну кризу. Мета й завдання початкового етапу цієї революції «зверху», що виглядали шляхетними, у яких «основною метою проголошувалася людина, підвищення її культурного й матеріального добробуту» не тільки не були досягнуті більшістю населення, але, навпроти, призвели до значного зниження його життєвого рівня. Це відбувалося на тлі непомірно й поза всякими історичними прецедентами зростаючого добробуту вузької групи призначених олігархів і корумпованого чиновництва [6, 78].

З розпадом Радянського Союзу відбулося суцільне зупинення підприємств і скорочення працівників невиробничої сфери (освіти, науки, охорони здоров'я, культури та ін.), що призвело до непередбаченого зростання безробіття [7, 37].

Слід зазначити, що рішення цінових проблем, прийняте в СНД, і зокрема, в Україні, виходило з помилкових передумов. Інфляційні гроші повністю розгромили товарний ринок, зруйнували фінансову систему. Саме в цих умовах було прийнято драматичне рішення про лібералізацію цін, що не тільки не забезпечило лікування інфляції, але й, навпаки, лише збільшило весь комплекс проблем виходу із кризи.

Система ціноутворення, що діяла в колишньому СРСР, помітно відрізнялася від широкої господарської практики. Причини великих відхилень від світових цін були різними: в одних випадках це пов'язувалося з більш низькою продуктивністю праці (сільське господарство), а в інших - із внутрішніми перекосами в системі ціноутворюючих факторів [8, 182]. Вже в 1991 році співвідношення внутрішніх і світових цін змінилося убік перевищення перших.

Лібералізація цін не тільки не сприяла антикризовій політиці, але й, навпроти, стала фактором, що збільшує кризу [8, 182]. Певних викривлень набули і процеси приватизації.

Приватизація визначається як «відчуження майна, що перебуває в загальнодержавній, республіканській (Автономна Республіка Крим) та комунальній власності, в інтересах фізичних та недержавних юридичних осіб», як формування прошарку власників, господарів, котрі відіграватимуть головну роль у багатоукладній, соціально-орієнтованій економіці, зрештою, як складову частину роздержавлення, що полягає в переході об'єктів державної власності в приватну і колективну форми власності.

Більшість дослідників, розглядаючи феномен «роздержавлення економіки», звертає пильну увагу на зміни в методах впливу держави на господарські процеси, на звільнення їх від державної опіки та державного управління. Роздержавлення економіки це відчуження держави від економічної діяльності і водночас захист власності від домагань держави, це зміна держави-власника, перехід від тоталітаризму, адміністративно-бюрократичних методів впливу на економіку до демократичних.

Під час роздержавлення підприємства (оренда, корпоратизація) змінюється не тип власності, - вона залишається державною, - а її форма. Насамперед, це відбувається тоді, коли акції даного підприємства належать державі. Коли ж акції після перетворення державного підприємства у відкрите акціонерне товариство йдуть геть «з рук» держави, тобто вона втрачає право на приналежність, володіння, розпорядження та використання даної виробничої одиниці, то змінюються тип і вид власності, а її організаційна форма лишається незмінною - акціонерною: в цьому разі власність, раніше суспільна (державна), стає приватною. В цьому і полягає сутність приватизації.

Практично здійснити роздержавлення можна в двох варіантах: повільної приватизації (з достатньою підготовкою та структурною реорганізацією кожного об'єкта) і швидкої приватизації (з переданням усіх турбот і боргів новому власникові). Перший шлях пов'язаний з використанням великої кількості коштів і висококваліфікованих спеціалістів, а також вимагає тривалого часу. Оскільки держава не мала таких можливостей, то процес приватизації був спрямований другим шляхом.

Оскільки, як правило, приватизація на неконкурентних засадах підпорядкована досягненню якихось заданих колективних цілей (наприклад, справедливості), то вона відбувається «зверху», тобто ініціюється і проводиться державою. Відповідні структури, покликані для цього, визначають параметри процесу приватизації та забезпечують їх додержання. Неминуча в даному випадку необхідність дотримання принципу обов'язковості та визначеності з строками не завжди може збігатися з приватним інтересом. Тому закономірно, що ціни, за якими приватизуються окремі об'єкти, набиратимуть неминучої тенденції до зниження [9, 43].

Відсутність в належній мірі регулювання підприємницької діяльності з боку державних чиновників на початку становлення незалежної України призвело до плачевних наслідків. Розповсюджена корупція, засилля чиновництва, демонстративна поведінка економічної еліти у сфері споживання, створили в масовій свідомості більш менш завершену картину олігархічного капіталізму, що характеризується безвідповідальністю по відношенню до інтересів країни і населення. Олігархічний капітал виріс “при явній підтримці держави і чиновництва за допомогою пільгових умов приватизації, ліцензій на зовнішньоторговельні операції» [9, 45].

Фактично, суспільство здійснює потрійний перехід: займаючись приватизацією й структурною перебудовою економіки, радикально перебудовує політичний лад і намагається формувати новий устрій. Протиріччя починають розгортатися у всіх сферах суспільства - соціально-економічній, політичній, духовній, підсилюючи один одного [6, 78]. Всі ці протиріччя відбуваються в умовах поширення ідеології лібералізму і неолібералізму.

Неолібералізм 1990-х роках в основному сприймався як ідея демократії, а не ринку. Значення ринкової ідеології, яка одержала на фазі рутинізації перевагу над ідеями демократії, полягало в затвердженні незмінної природи людини, суть якої - постійна спрямованість на досягнення економічного задоволення.

Ринкова ідеологія в Україні знаходила підтримку діяльних і енергійних людей, схильних до підприємництва, але ця ж ідеологія викликала захоплення у авантюристів і жадібних. Перед першими повстало питання про нову мораль, тоді як для останніх, швидше, виникало питання про відмову від неї.

Спираючись на досвід розвинутих капіталістичних країн зауважимо, що вже в другій половині XX ст. й особливо в XXI ст. як механізм збереження капіталістичного світу під гаслом «за соціальну стабільність» й «щастя людей» заявила про себе соціальна політика. В XXI ст. в усе більш складному, усе більш фрагментованому суспільстві люди, залучені у вир пріоритетів, що змінюються, і змістів, усе більше думають про виживання, надійність, стабільність існування, а їхній спокій і щастя стають картами в боротьбі за владу й вплив у суспільстві. Саме із цієї причини в центрі наукового інтересу дослідників, що займаються проблемами соціальної політики, лежить поняття справедливості [10, 26].

Неоліберали на пострадянському просторі з 1990-х років виявляли усіляке презирство до населення, нездатного скористатися наданою ринковою свободою і займатися підприємництвом, відмовляючись від власної відповідальності за це, хоча умови реалізації свободи не були надані. Харизматична фаза неолібералізму, яка схвалює творчу активність людини, на стадії рутинізації в Україні і в інших країнах СНД обернулася перемогою жадібності над економічним інтересом, перемогою авантюристів і кримінальної публіки, війною всіх проти всіх. Високе значення ринкової ідеології, пов'язане з ідеєю свободи і творчості, було втрачене. В антропологічному плані подібні соціальні умови на одному полюсі розв'язували пристрасть до збагачення, жадібність, а не економічний раціоналізм, а на іншому полюсі - прагнення вижити. Перемога жадібних над енергійними і моральними призвела до антивеберівського типу капіталізму [11], що відбилося на специфіці суб'єктів підприємницької діяльності.

Таким чином, особливості становлення ринкових відносин в Україні породжують певну специфіку її суб'єктів.

Відносини суб'єктів підприємницької діяльності в українському трансформаційному суспільстві не можуть ґрунтуватися на класичних принципах чесності, справедливості, відповідальності, гідності, дисциплінованості, раціональності, довірі, бо накопичення первинного капіталу в Україні відбулося за 10-15 років, а не як в Західній цивілізації за 300 років, що і призвело до певних викривлень не тільки у ринкових відносинах в українському суспільстві, а й у свідомості, психології й ідеології сучасного підприємництва.

Саме етика успіху є головною для сучасних підприємців, вона радикально розходиться з етичними системами більшості світових релігій. Етика успіху заперечує любов до ближнього і солідарність з ним, що є етичним джерелом милосердя і добродійності [12, 99].

Ринкова економіка, сучасний капіталізм має свою власну справедливість, яка найповнішим чином виражена в ліберальних ідеях еквівалентності взаємної подяки і формальної свободи.

Елементарна несправедливість капіталізму пов'язана з експлуатацією людини людиною, яка має систематичний і інституційний характер і одержує ідеологічну підтримку і виправдання з боку лібералізму. Сучасний економіст Г. Беккер вважає, що людська поведінка регулюється тими ж принципами, якими регулюються економічні процеси виробництва і збуту товарів (тобто в будь-якій ситуації індивід виходить з пріоритетності економічної вигоди). Наприклад, рішення про вибір діяльності, професії, шлюбні відносини і т. ін., на його думку, можна підвести під виключно економічні складові [13, 130].

Відносно довіри між суб'єктами підприємницької діяльності зазначимо наступне. У соціальних дослідженнях виділяються три рівні довіри. Мінімальний рівень - довіра людини самій собі, внутрішня легітимація індивідуальної думки і поведінки. Другий рівень довіри ґрунтується на особистісному досвіді відносин людини з іншим суб'єктом. Третій рівень - інституційна довіра, що визначається відношенням людини до соціальних, економічних, політичних інститутів. Також виділяється два типи довіри: індивідуальна й інституційна [14, 38].

Роль зв'язків з родичами в свідомості підприємців не знижується, а скоріше деформується. Традиційні відносини оцінюються бізнесменами з погляду можливих виграшів і витрат, набуваючи соціального характеру.

Тільки собі довіряють 51 % населення і 65 % підприємців. В ході соціологічних досліджень багато бізнесменів говорили, що в своїх відносинах з партнерами і підлеглими виходять з принципу «довіряй, але перевіряй» [14, 39-40].

Етична репутація організації - у відомому значенні ще один вид її нематеріальних активів. Якщо на практиці представляється можливим зміряти вартість торгової марки і оцінити вплив на неї рішення проблем соціальної відповідальності (наприклад, шляхом оцінки лояльності покупців, їх довіри до торгової марки і відчуттів від її якості), то таким чином можна кількісно оцінити сторони соціальної відповідальності діяльності організації й суб'єктів підприємницької діяльності.

Ринкові відносини приводять до появи нового типу людини. Це «економічна людина» - будь-яка людина в сфері економічної діяльності, яка з огляду на обмеженість ресурсів, максимізує свою корисність з метою накопичення багатства шляхом вибору оптимального рішення з поміж існуючих в кожному конкретному випадку. Основні риси «економічної людини»: раціональність, компетентність, гнучкість, пристосованість, самостійність, впертість, впевненість в собі, помірність, обачливість, чесність, гордість, бажання заволодіти прихильністю оточуючих і відданість своїй справі [15, 76].

Література

підприємництво економічний господарський державний

1. Економічна енциклопедія. - Т. 2. - Тернопіль, 2001.

2. Петюх В.М. Рыночная экономика. Настольная книга делового человека. - К.: «Урожай». - 1995. - 432 с.

3. Бичко А.К. Основний чинник національної самосвідомості -- моральність http://newacropolis.org.ua/ua/etika 2004.htm/bychko1.htm.

4. Макконнелл Кэмпбелл Р., Брю Стенли Л. Экономикс: принципы, проблемы и политика. В 2 т. Пер. с англ. 11 -го изд. Т.1. - М.: Республика, 1995. - 400 с.

5. Ашин Г.К. Элитология. Становление. Основные направления. - М., 1995. - 368 с.

6. Якимец В.Н., Никовская Л.И. Сложносоставные конфликты - атрибут постсоциалистической трансформации // Социологические исследования. - 2005. - № 8. - С.77-90.

7. Наливайченко С. Економічні підойми вдосконалення державного регулювання // Економіка України. - 2001. - № 11 (480). - С. 31-35.

8. Пру сова Л.Г. Основы рыночной экономики. - К.: «Полиграф книга» 1993. - 350 с.

9. Магас В. Теоретичні проблеми неконкурентної приватизації // Економіка України. - 2000. - № 8 (465). - С.42-49.

10. Сидорина Т.Ю. Социальная политика - попытка философской интерпретации // Вопросы философии. - 2005. - № 12. - С. 20-29.

11. Федотова В.Г. Когда нет протестантской этики... // Вопросы философии. - 2001. - № 10. - С. 27-44.

12. Зарубина Н.Н. Этика служения и этика ответственности в культуре русского предпринимательства // Общественные науки и современность. - 2004. - № 1. - С. 96-105.

13. Смакота В.В. Экономическое поведение в социологии // Соціологічна наука і освіта в Україні: Зб. наук. пр. / Уклад. В.І. Судаков, М.В. Туленков. - К.: МАУП, 2000. - Вип. 2: Соціологія в контексті сучасних соціальних змін. - 2003. - 404 с.

14. Трапкова А.В. Доверие в российском малом и среднем бизнесе // Общественные науки и современность. - 2004. - № 4. - С. 36-48.

15. Саітгареєва О.Г. Феномен «економічної людини»: підходи до розуміння сутності // Гуманітарний вісник Запорізької державної академії: Збірник наукових праць / Гол. ред. В.Г. Воронкова. - Вип. 31. - Запоріжжя: Вид-во ЗДІА, - С. 66-76.

Размещено на Allbest.ru