Виникнення та функціонування капіталістичної власності

Размещено на http://www.allbest.ru/

Виникнення та функціонування капіталістичної власності

1. Суть та основні історичні форми власності

1.1 Власність як економічна категорія

Питання власності - основне в суспільній практиці виникнення, функціонування і розвитку будь-якої економічної системи, у чому наголошувалося ще у вченні К.А. Сен-Сімона: «Власність - це фундамент соціального порядку - такий догмат, проголошений усіма факторами політичних наук. Ми зі свого боку вважаємо власність матеріальною основою соціального порядку».

Власність є складна і багатогранна категорія, яка виражає всю сукупність суспільних відносин - економічних, соціальних, правових, політичних, національних, морально-етичних, релігійних тощо. Вона займає центральне місце в системі, оскільки зумовлює спосіб поєднання робітника із засобами виробництва, мету функціонування і розвитку економічної системи, визначає соціальну структуру суспільства, характер стимулів трудової діяльності і спосіб розподілу результатів праці.

Підхід до власності повинен бути дуалістичним:

а) як процесу привласнення людьми до життєвих благ, а також самої людини, її робочої сили, інформації, цінних паперів, грошей тощо;

б) як відношенню приналежності людини життєвих благ, тобто її ставленню до останніх як до власних.

Власність за своєю економічною сутністю, з одного боку, відображує відносини між людьми з приводу присвоєння засобів виробництва, а з іншого - це спосіб поєднання робочої сили із засобами виробництва. Відносини власності виникають між людьми з приводу присвоєння матеріальних і духовних благ. Процес володіння власністю у кожному суспільстві здійснюється, умовно охоплюючи два етапи. На першому людина в процесі виробництва створює продукти, необхідні для споживання, і цим присвоює їх. Другий етап полягає в тому, що процес присвоєння і володіння охоплює вже все суспільство. Створені матеріальні блага розподіляються між членами суспільства відповідно до наявних капіталів, засобів виробництва та ресурсів.

Виходячи з цього, в економічному змісті власності слід розрізняти дві сторони: матеріально-речову (об'єкт власності) та соціально-економічну (відносини між людьми з приводу володіння і користування майном) [11, c. 49-50].

Хоча власність і присвоєння - поняття близькі, проте їх не слід ототожнювати.

Присвоєння - це конкретний суспільний спосіб володіння річчю. Воно формує і виражає визначальну рису як певної форми власності, так і її конкретних видів.

Розмежування поняття «власність» і «присвоєння» є необхідним: кожне з них чітко фіксоване і посідає своє місце у системі економічних відносин.

Присвоєння - складний багаторівневий соціально-економічний процес, що відповідає структурі господарського життя і розвивається разом з ним. Для первісного суспільства характерною була привласню вальна система, що поступово переходила до виробничого спрямування. Два типи господарства - привласнююче та виробниче, співіснують до цього часу, хоча роль кожного з них в економіці різних країн неоднакова. Обидва типи господарства можуть набувати форми натурального чи товарного виробництва або суміщати їх.

У разі якщо виробництво здійснюється в інтересах приватних осіб, то має місце та чи інша форма економічних відносин приватної власності (приватне присвоєння).

Коли виробництво здійснюється в інтересах групи людей, то йдеться про економічні відносини групового (колективного) присвоєння. Якщо виробництво функціонує в інтересах усього суспільства, це означає суспільне присвоєння.

Отже, розглядаючи власність як економічну категорію, ми виходимо з того, що вона є економічною основою виробництва, розподілу, обміну і споживання матеріальних благ, становлення і розвитку певної системи виробничих відносин. [7, c. 43]

Власність як економічна категорія за своїм змістом виражає системну сутність виробничих відносин між людьми з приводу привласнення різноманітних об'єктів власності в усіх сферах суспільного відтворення. Тобто виражає лише суттєві сторони таких відносин, тоді як вони мають і поверхові, неістотні сторони. Так, ціна робочої сили є суттєвою стороною купівлі-продажу (а отже і привласнення) даного специфічного товару, а ціна праці - поверховою, не відображає змісту економічної власності. [10]

Власність як економічна категорія характеризує певну форму присвоєння матеріальних благ, передусім засобів виробництва в інтересах задоволення матеріальних, духовних і соціальних потреб суспільства. Коли власність в економічній теорії називають основним виробничим відношенням, то мають на увазі таке: по-перше, вона визначає характер функціонування як суспільно-економічних, так і організаційно-економічних й техніко-економічних відносин; по-друге, визначає цілі та мотиви розвитку виробництва; по-третє, будь-які докорінні зміни в економічних відносинах мають розпочинатися з відповідних перетворень у відносинах власності.

1.2 Об'єкти та суб'єкти власності

Сутність власності виявляється в її об'єктах і суб'єктах.

Потенційно об'єктами власності може служити все розмаїття національного багатства, включаючи землю з її надрами, водний і повітряний простір, а також твори інтелектуальної праці. [3] Земля, земельні ділянки, угіддя - один з найпоширеніших об'єктів власності, який використовується для будівництва і розміщення різних споруд, житла, комунікацій, а також вирощування сільськогосподарських культур і утримання худоби, використання ресурсів, лісів і рибного господарства.

Природні багатства утворюють той різнорідний об'єкт власності, який охоплює тваринний і рослинний світ, корисні копалини, водні ресурси та повітряне середовище.

Основні виробничі засоби у вигляді споруд, будинків, устаткування, машин, приладів, які безпосередньо беруть участь у виробництві, також утворюють велику частину об'єктів власності.

Будинки і споруди соціально-культурного призначення, включаючи житловий фонд, належать до об'єктів власності у складі багатства, створеного людством.

Матеріально-майнові цінності, що знаходяться і використовуються як у виробничій сфері (матеріали, сировина, паливно-енергетичні ресурси тощо), так і в побуті (домашнє майно, меблі, особистий автотранспорт, садові ділянки з будівлями тощо).

Гроші, валюта, цінні папери - один з об'єктів власності, де провідну роль відіграє не матеріально-речове, а вартісне вираження.

Коштовності - золото, срібло, платина, діаманти та вироби з них - є тим об'єктом власності, в яких однаково важливе значення мають і речова, і вартісна сторони.

Духовно-інтелектуальні об'єкти власності - це твори науки, літератури, мистецтва, винаходи тощо. Головна їхня цінність полягає у матеріально-естетичному відтворенні дійсності, хоч є твори мистецтва, які не можна оцінити вартісно.

Інформаційні засоби - специфічний об'єкт власності, головна цінність якого полягає у втіленні сучасної науки і технології в електронно-технічних засобах, а також у змісті та якості самої інформації.

Робоча сила - здатність людей до трудової діяльності, потенціал праці, закладений у людині, який виступає об'єктом її особистої, індивідуальної власності.

Отже, до об'єктів власності відносять засоби виробництва, робочу силу, вироблені продукти (предмети споживання або послуги), інтелектуальну власність (патенти на винаходи, ліцензії тощо), власність на джерела інформації та на додатковий продукт.

Суб'єкти власності - це індивіди, фізичні особи, які в процесі відчуження - привласнення матеріальних благ і послуг можуть вступати між собою у відносини з цього приводу. Це, як правило, юридично самостійні, економічно відособлені учасники суспільного виробництва - окремі працівники, трудові колективи та державні установи і відомства (наприклад, армія, державні заповідники) тощо. [8, c. 40-41]

Вивчення економічного ладу тієї чи іншої країни неминуче ставить перед дослідником корінне питання: кому належить економічна влада, хто розпоряджається суспільним багатством. Суть цієї влади полягає в характері привласнення засобів виробництва і його результатів. Тому, щоб з'ясувати природу та економічну структуру того чи іншого суспільства, необхідно, передусім, розкрити зміст існуючої системи відносин власності.

У найбільш узагальненій формі власність можна визначити як відносини між людьми з приводу привласнення матеріальних благ та встановлення влади над ними, належності їх конкретній особі. Певна річ стає власністю, тобто економічною категорією, лише тоді, коли з приводу її привласнення люди вступають між собою в певні економічні відносини. Саме ці відносини є рушійною силою суспільного виробництва, його сутністю.

Соціально-економічна сутність власності розкривається і реалізується не в системі зв'язків «людина-річ», а в площині взаємодії «людина-людина» з приводу привласнення об'єктів власності.

Привласнення - процес, що виникає в результаті поєднання об'єкта і суб'єкта привласнення, тобто це конкретно-суспільний спосіб оволодіння річчю. Воно означає відношення суб'єкта до певних речей як до власних. [11, c. 45]

Для того, щоб було що привласнювати, необхідно наперед належним чином підготувати предмети природи, створити нові матеріальні блага. Така діяльність людини стає ефективною і набуває для неї адекватної значимості лише за умов певної самоорганізації суспільства. Для ізольованого індивіда привласнення такого значення не має, оскільки він позбавлений як можливості, так і необхідності вступати у відносини з іншими індивідами, йому подібними. Отже, поза сумнівом є твердження: власність можлива лише в людському суспільстві, яке до того ж перебуває на певному ступені свого розвитку. Про його досягнення суспільством може свідчити здатність людей вступати у виробничий процес з метою привласнювати засоби виробництва, продукти праці та задовольняти свої потреби.

Тому не можна не погодитися з марксистським положенням, що всяке виробництво є привласнення індивідом предметів природи в рамках певної форми суспільства і через неї. Відносини привласнення охоплюють весь відтворювальний процес - від виробництва до споживання [10, c. 43]

Вихідним моментом привласнення є сфера виробництва. Саме тут створюється об'єкт власності і його вартість. Кому належать засоби виробництва, той і привласнює результати виробництва. Після цього процес привласнення продовжується через сфери розподілу та обміну, які виступають як вторинна і третинна форми привласнення.

Головним об'єктом привласнення в економічній системі, який визначає її соціально-економічну форму, цілі та інтереси є привласнення засобів виробництва та його результатів.

У своїх теоретичних поглядах К. Маркс вперше розмежував власність як економічну категорію і як правову. Він зазначає: «…відносини власності не в їх правовому вираженні як вольових відносин, а в їх реальній формі, тобто як виробничих відносин» і далі продовжуючи, К. Маркс робить висновок: «власність є тільки свідомим ставленням до умов виробництва як до своїх власних вона здійснюється тільки через саме виробництво».

Власність залишається тільки «юридичною», якщо вона не здобуває форму її «економічної реалізації», тобто не використовується у виробництві, або не приносить доход її власникові, і з іншого боку, власність дійсно виступає як «економічні відносини», якщо здійснюється її «економічна реалізація». Власник у процесі розширеного відтворення прагне:

Ш по-перше, накопичення засобів виробництва;

Ш по-друге, забезпечення їх збереження;

Ш по-третє, постійне їх оновлення.

Отже, власність - це ядро системи виробничих відносин, серцевина колективного суспільного способу виробництва, її називають ще основними, визначальними виробничими відносинами. [11, c. 49-50] Власність визначає характер функціонування не лише соціально-економічних, а й організаційно-економічних відносин. Вона визначає мету й мотиви розвитку виробництва.

Будь-які докорінні зміни в економічних відносинах мають починатися з відповідних перетворень у відносинах власності. Без цього не можна досягти істотних зрушень у господарському житті.

1.3 Історичні форми власності

Спочатку відносини власності виступали у формі певних історичних звичаїв. З виникненням держави стали розроблятися юридичні закони, котрі визначали, за якими правовими нормами привласнюється і розподіляється суспільне багатство між різними суб'єктами (окремими громадянами, суспільними групами, класами, державою) [7, c. 254]

Отже, відносини власності втілюються, насамперед, у певних юридичних нормативних актах.

Ст. 2. Закону України «Про власність» так трактує право власності: «право власності - це врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування та розпорядження майном». [1]

Але власність - це не лише юридична, а в першу чергу економічна категорія.

Причому останній чинник є визначальним: саме економічні відносини власності детермінують їхню юридичну форму. Взаємозв'язок тут такий: економічні відносини - базисні, юридичні - надбудовні.

Власність з економічної точки зору є складною системою економічних відносин, які існують у виробництві.

Ця система включає у себе такі групи:

а) відносини з приводу привласнення факторів виробництва і його результатів;

б) відносини з приводу господарського використання майна;

в) економічні форми реалізації відносин власності.

Речовий зміст власності становлять переважно матеріальні блага - предмети природи або продукти людської праці. Проте речі самі по собі - це не власність, так само як золото чи срібло за своєю природою не є грошима.

Благородні метали перетворилися в гроші лише за певних виробничих відносин. Це ж стосується і відносин власності. Звичайно, об'єктом власності є речі. Але власність як економічна категорія - це не річ, а система економічних відносин між людьми з приводу привласнення речей.

Характер цих відносин на різних етапах суспільного розвитку складався не однаково. І тому найскладнішою проблемою економічної науки є проблема форм власності. Існують два підходи до класифікації форм власності: вертикально-історичний та горизонтально-структурний.

Вертикально-історичний підхід визначає історичні форми власності, які зароджуються у процесі тривалої еволюції суспільства, і зміни однієї форми власності іншою.

Кожному етапу розвитку людського суспільства відповідає певна форма власності, яка відбиває досягнутий рівень розвитку продуктивних сил, особливості привласнення засобів та результатів виробництва та основного суб'єкта, який концентрує права власності.

Історично первісною формою власності, на думку К. Маркса та Ф. Енгельса, була племінна власність у формах матріархату та патріархату, на зміну їй прийшла общинна власність (сільська і міська корпоративна), а в надрах останньої вже зародилася приватна власність. Низький рівень розвитку продуктивних сил зумовлював те, що люди могли тільки спільно (колективно) добувати засоби до існування і спільно їх споживати [9, c. 241]

Якщо розглянути тривалу історичну еволюцію відносин власності, можна відзначити досить цікаву тенденцію - на перших етапах свого історичного розвитку людство використовує виключно спільні, колективні форми власності, а з розвитком продуктивних сил, вдосконаленням самої людини, зміни умов її життя приводять до формування нового типу власності - приватної. Ці два типи власності (суспільна та приватна) на різних етапах історичного розвитку суспільства виявлялися в найрізноманітніших конкретно-історичних формах, відображаючи соціально-економічну природу панівного суспільного ладу (Рис. 1.1).

Рис. 1.1. Еволюція форм власності

Відносини общинної власності, суть якої полягає у відношенні членів общини до природних умов виробництва, що належать їй, як до своїх власних, як до передумов, наданих разом з її власним існуванням, притаманні природним умовам виробництва.

Для первіснообщинної форми власності характерні однакові права всіх членів общини на панівний об'єкт власності - землю, а також на засоби праці та результати виробництва.

У ході суспільного розвитку общинна власність само заперечується, витісняється певними формами приватного типу власності. Цей процес обумовлювався виникненням суспільного поділу праці між окремими членами общини, які спеціалізувалися на виготовленні певного продукту вже не для себе, а для обміну на продукти праці інших осіб. Отже, приватна власність стає виразом перетворення суспільної праці на приватну працю, відокремленості товаровиробників.

Експлуататорські види приватної власності представлені історією розвитку суспільства у вигляді рабовласницької, феодальної, та капіталістичної. При особливостях їх змісту, спільним для них є те, що засоби та інші умови праці належать приватним особам. Важливим є те, що в рамках рабовласництва повною мірою, а в рамках феодалізму - частково, людина виступає об'єктом приватної власності

Рабовласницька форма власності характеризується абсолютною концентрацією прав власності рабовласника на засоби виробництва, результати праці й на працівника (раба).

Феодальна власність передбачає абсолютні права власності феодала на землю й обмежені права на працівника (селянина-кріпака).

Капіталістична власність характеризується зосередженням прав власності підприємця на засоби та результати праці і відсутністю власності на найманого робітника, який має особисту свободу. Її підґрунтям є такий рівень розвитку продуктивних сил, за якого використання умов виробництва стає неможливим лише за рахунок зусиль самого їх власника внаслідок цього виникає необхідність найманої праці особисто вільних людей, проте позбавлених засобів виробництва. Виникнення капіталістичної власності відбувається в історичний період так званого «первісного нагромадження капіталу». [6, c. 55-59]

Однак юридична рівноправність усіх громадян капіталістичного суспільства не означає рівності в розподілі й концентрації прав власності. Це породжує економічну владу одних і економічну залежність інших.

Горизонтально-структурний підхід визначає класифікацію економічних форм власності, а також її види і типи.

Умовами і критеріями означеної класифікації є рівень розвитку продуктивних сил, характер поєднання працівника із засобами виробництва, ступінь правочинності суб'єкта на ресурси, результати й управління виробництвом, механізм розподілу доходу.

Історії відомі дві основних типи власності - приватна, суспільна.

Приватна власність - це такий тип власності, коли виключне право на володіння, користування і розпорядження об'єктом власності та отримання доходу належить приватній (юридичній чи фізичній) особі.

Приватна власність у всіх її формах є потужним фактором розвитку суспільства, оскільки стимулює у власника підприємницьку ініціативу, інтерес до збільшення особистого, а отже, й суспільного багатства, надає йому економічну свободу вибору, певний статус у суспільстві, самоповагу, право успадкування, утверджує реальну майнову відповідальність; сприяє монополізації економіки, посилює в ній конкурентні основи, робить її більш гнучкою, здатною до швидкої саморегуляції без бюджетних ін'єкцій; вона вирішує чимало соціальних функцій тощо. Але їй також притаманні негативні риси: породжує заздрість, а при певних умовах - експлуатації людини людиною, веде до нетрудової майнової диференціації людей та їхніх прибутків, призводить до загострення соціальних відносин. [3, c. 58]

Суспільна власність означає спільне привласнення засобів виробництва і його результатів. Суб'єкти суспільної власності відносяться одне до одного як рівноправні співвласники. У цих умовах основна форма індивідуального привласнення - розподіл доходу, а мірою його розподілу є праця.



Рис. 1.2. Форми суспільної власності

2. Виникнення та функціонування капіталістичної власності

2.1 Розпад феодалізму і умови виникнення капіталістичного способу виробництва

В історії світового господарства XVI - остання третина XVIII ст. вважаються періодом розкладу феодальних відносин і зародження в надрах феодального суспільства капіталістичного виробництва. У країнах Західної Європи його початком (XVI ст.) стали зміни у сфері матеріального виробництва, стані й характері розвитку продуктивних сил, розширення внутрішнього та зовнішнього ринку.

В усіх основних галузях промислового виробництва до початку XVI ст. відбулося значне вдосконалення знарядь праці й технології виробництва. В авангарді цього процесу йшли добувна й обробна галузі, винахід і впровадження нового обладнання для шахт, зокрема механізмів відкачування води, подачі повітря, підняття руди та її подрібнення, що давало змогу будувати їх більш глибокими, розробляти недоступні раніше пласти.

Значного вдосконалення зазнала також металургійна промисловість. Замість невеликих горнів почали будувати вищі, заввишки до трьох метрів, повітря в які подавали великими міхами за допомогою водяного колеса. Це дало можливість одержувати чавун, а при його подальшій переробці - залізо і сталь. Так горни перетворились на доменні печі, і було знайдено спосіб одержання сталі й заліза з чавуну, який в основних рисах зберігся до сьогоднішнього дня.

У металообробці слід назвати вдосконалення молотів, які рухалися силою води. Маса деяких молотів для обробітку заліза становила 1 т і більше. Появилися свердлильні верстати і верстати для виробництва листового заліза й металевого дроту. Як двигун широко використовували водяне колесо верхнього бою, яке давало значно більше енергії і могло виконати більший обсяг роботи, ніж колесо нижнього бою. Це значно розширило географію промислового виробництва. Його перестали прив'язувати до великих річок, бо для роботи нового водяного колеса було достатньо відвідного каналу. Різноманітні механічні пристосування, примітивні машини, які приводилися у дію мускульною силою людини або силою тварини, вітру чи води, появилися в інших галузях.

Зміни в техніці й технології відбулися також у текстильній промисловості, яка в той час була найпоширенішою галуззю промисловості. Це передусім впровадження замість примітивного вертикального ткацького верстата горизонтального, вдосконалення засобів праці для допоміжних операцій на виробництві тканини. Значно змінилася техніка виробництва сукна, появилися сукновальні млини, на яких валяння сукна відбувалося вже не вручну, а великими дерев'яними молотами, що приводились в дію великими водяними колесами. Розвивалося виробництво шовкової тканини.

Великі зрушення в розвитку техніки відбулися не лише в промисловості, а й у засобах переміщення, особливо в морському транспорті. З початку XVI ст. вогнепальна зброя викликала справжню революцію у військовій справі. Розпочалося виробництво паперу, окулярів і годинників, розвинулося книгодрукування.

Зміни в промисловому виробництві сприяли інтенсифікації виробництва в сільському господарстві. За рахунок осушування боліт і викорчовування лісів значно збільшилася площа ріллі. У XVI ст. розпочався перехід до багатопільної сівозміни та травосіяння. Більше стали використовувати добрива, зросли кількість і якість сільськогосподарського реманенту, виробленого з металу.

Зміни привели до докорінних зрушень у різних галузях промисловості та сільського господарства Західної Європи. Зросла продуктивність праці, збільшився обсяг товарної продукції, появилися нові галузі промисловості, поглибився суспільний поділ праці, розпочалося формування спеціалізації країн на окремих видах господарської діяльності та продукції. Від сільського господарства в XVI ст. цілком або майже цілком відокремилися гірнича справа, виробництво чорних і кольорових металів, деякі галузі металообробної промисловості, суднобудування, шовкопрядіння тощо. Частково виокремлювалося виробництво тканини з вовни і льону.

Поглиблення суспільного поділу праці зумовило зростання товарності сільськогосподарського виробництва, збільшення частки тієї частини землеробства і тваринництва, яка призначалася не для особистого споживання, а для обміну в тій чи іншій формі на промислові товари.

Перехід від натурального до товарного виробництва у промисловості й сільському господарстві сприяв розширенню внутрішнього ринку, зовнішньоекономічних зв'язків, однією з головних осіб став купець. Ускладнювався грошовий обіг, запроваджувалися нові види торговельних угод і договорів, біржа поступово перетворилася на основне місце операцій із товарними та цінними паперами, розвивалися кредит і банківська справа. [4, c. 60-69]

2.2 Організація капіталістичного виробництва

Розвиток продуктивних сил у країнах Західної Європи свідчить, що в XVI ст. дрібне господарство основних суспільних виробників - ремісника і селянина - вичерпало свої можливості й стало неспроможним до подальшого самостійного розвитку. Економічне становище дрібного виробника змінювалося, ставало більш залежним від власника капіталу (купця або лихваря) у зв'язку зі зростанням витрат на придбання необхідних для нього засобів виробництва. Дрібне товарне виробництво поступалося місцем більш продуктивним формам організації виробництва, посилювалася його підлеглість капіталу.

Найбільш інтенсивного розвитку нові форми організації виробництва набули в гірничій, металургійній і металообробній галузях. Ремісник не міг на свої кошти придбати шахту, доменну піч, важкі молоти для обробітку заліза й експлуатувати їх лише за допомогою своєї праці.

На основі поступової економічної залежності дрібних виробників від товарного або лихварського капіталу формувалась капіталістична промисловість. Ступінь і конкретні форми цієї залежності були різні. Часткова - коли ремісник, ще приватний власник свого господарства, купував або брав у борг у купця сировину, зобов'язуючись постачати йому свою продукцію за договірною (раніше обумовленою) ціною. Така форма підлеглості й залежності ремісника від купця чи лихваря була найбільш поширена в Західній Європі в XVI ст.

Ремісники, які були вимушені брати в купця засоби праці в тимчасове користування або гроші в борг на їхнє придбання, майже повністю перетворювались у найманих працівників, що отримували заробітну плату. Поступово виникла нова форма промислового виробництва - капіталістична домашня промисловість, або розсіяна мануфактура. Характерним для неї було те, що безпосередній виробник втрачав права власності на своє господарство і засоби виробництва.

У країнах Західної Європи така форма капіталістичного виробництва в XVI ст. набула найбільшого поширення, особливо на селі, де не було цехових обмежень. Сільські ремісники, позбавлені можливості стати самостійними виробниками, як правило, починали працювати на купця-скупника, тобто фактично ставали найманими виробниками. Відтак на селі виникли масиви дрібного капіталістичного за своєю суттю виробництва - тканин із вовни, льону, багатьох видів металевих виробів тощо.

Особливість функціонування розсіяної мануфактури полягала в об'єднанні робітників поділом праці. Одні з них спеціалізувалися на виробництві напівфабрикатів із сировини, інші доводили ці вироби до кінцевої кондиції. Інколи деякі стадії виготовлення продукції, наприклад складання годинників, переносили в майстерню, де наймані робітники працювали в одному приміщенні під керівництвом підприємця. Такі мануфактури називали змішаними.

Найбільш розвинутою формою капіталістичного виробництва була централізована мануфактура. Ускладнився поділ праці, тобто окремі робітники вже спеціалізувалися на виконанні тих чи інших операцій або навіть частин операцій, що значно підвищило продуктивність праці. Усі робітники працювали в одному приміщенні під керівництвом підприємця або майстрів.

У країнах Західної Європи з XVI до останньої третини XVIII ст. мануфактура була провідною формою капіталістичного виробництва. Об'єднання робітників в одному приміщенні дало змогу провести між ними детальний поділ праці, удосконалити технологію, робочі інструменти й засоби праці, що підготувало перехід до машинної техніки в період промислового перевороту.

Ступінь розвитку капіталістичного виробництва в окремих галузях промисловості і його форми були різними. Найбільш інтенсивно капіталізм розвивався в тих галузях, де спостерігалося значне подорожчання й ускладнення засобів виробництва (добувна промисловість, металообробна, особливо виробництво зброї, суднобудування, виготовлення паперу, пороху, шовкових тканин). Капіталістичні підприємства в цих галузях були в основному невеликими, лише на окремих шахтах, доменних печах, мануфактурах з виробництва артилерійської та інших видів зброї працювало більше як 100 осіб. Нижчі темпи розвитку капіталізму спостерігались у тих галузях, де майже цілком зберігалася реміснича техніка (виробництво тканини з вовни, бавовни і льону, предметів розкоші тощо).

У XIV-XV ст. ширшого розвитку набули товарно-грошові відносини, виникли елементи нової, капіталістичної, господарської системи. Італія першою ступила на цей шлях. Тут створилися сприятливі умови для розвитку капіталізму: високий рівень урбанізації Північної і Центральної Італії, підкорення села місту, широкий розмах ремісничого виробництва, торгівлі, фінансової справи, орієнтованих не лише на внутрішній, а й на зовнішній ринок. Багате італійське місто, що все більше зростало, стало базою культури Відродження, світською за своєю природою та загальною спрямованістю.

Зміни у свідомості суспільства були пов'язані насамперед із процесом секуляризації - звільнення культурного і суспільного життя від впливу релігії та церковних інститутів. Саме тому ідеологією Відродження став гуманізм, головним у якому було визнання високої гідності людської особистості та її творчих здібностей. Під впливом ідеології гуманізму складалася мораль, яка виправдовувала чесне збагачення, радості світського життя, вершиною успіху вважала престиж сім'ї, повагу співгромадян, славу в пам'яті нащадків. Гуманісти виправдовували нагромадження.

Зміна суспільних поглядів породила Реформацію майже в усіх європейських країнах. Разом з тим зміна свідомості суспільства сприяла становленню та розвитку капіталістичних відносин.

Повільніше, ніж у промисловості, капіталізм розвивався в сільському господарстві. Основні причини - повільніший розвиток техніки в сільському господарстві, феодальна власність на землю, особиста залежність селян, що зберігалась у ряді країн Західної Європи. Початок диференціації селянства, виникнення так званих нових дворян, які переводили свої господарства на товарно-ринкове виробництво продукції та переходили до використання найманої праці, свідчать про розвиток капіталізму в сільському господарстві. У переважній більшості країн Західної Європи цей процес не набув великого поширення, і лише в Англії він мав значні масштаби та привів до значних змін в аграрному секторі.

Відповідно до різних умов, які склалися в різних країнах Західної Європи, ступінь розвитку капіталізму був неоднаковим і змінювався регіонально. Так, Італія, у якій ще в XIV-XVI ст. зародились елементи капіталізму і яка була попереду інших країн, у XVI ст. втратила своє лідерство і вступила в період занепаду. У середині XVI ст. почали відставати в економічному розвитку Німеччина й Іспанія і на перше місце за інтенсивністю капіталізації вийшли Голландія, Англія, Франція.

З викладеного випливає, що розвиток капіталістичного виробництва в Західній Європі XVI ст. ще не означав швидкого і повного витіснення ним докапіталістичних форм господарювання. Капіталістичне виробництво цього періоду було укладом, який розвивався в надрах феодалізму.

Процес подальшого розвитку капіталістичних відносин прискорився завдяки Великим географічним відкриттям.

2.3 Недоліки капіталістичної власності і перехід до соціалізму

Продуктивні сили становлять собою сукупність засобів виробництва і людей, котрі завдяки знанням і виробничому досвіду, навичкам та вмінню приводять в дію засоби виробництва, виробляючи необхідні матеріальні блага Головною продуктивною силою суспільства є виробники, трудові кадри, котрі постійно вдосконалюють засоби праці, збагачують свій виробничий досвід, підвищують продуктивність праці і в результаті цього примножують суспільне багатство. Постійного розвитку та вдосконалення зазнають і речові елементи продуктивних сил, передусім знаряддя праці.

В надрах капіталістичного виробництва продуктивні сили досягають такого високого рівня усуспільнення, що їх нормальне функціонування стає неможливим у рамках приватної власності і обумовленої нею анархії» виробництва. Під впливом вимог продуктивних сил, вказують К Маркс і Ф. Енгельс, капіталістичні відносини власності, залишаючись буржуазними, набувають все більш усуспільнену форму: на зміну окремому власнику приходять акціонерні товариства, монополістичні об'єднання, державне підприємництво і регулювання. Все це свідчить про те, що економічна система капіталізму сама себе заперечує, зживає. Як зазначав К. Маркс, відбувається ліквідація капіталістичного способу виробництва в межах самого капіталістичного виробництва.

Ще більш швидко і масштабно усуспільнення виробництва відбувається в епоху монополістичного капіталізму, коли посилюється концентрація виробництва, великих масштабів набуває одержавлення підприємств і навіть галузей, зростає потреба у запровадженні обліку джерел сировини і ринків збуту, впровадження планування та прогнозування економіки. Все це свідчить про те, що в надрах капіталізму визрівають умови для суспільного регулювання народного господарства.

Ці умови стають ще більш зрілими з переростанням монополістичного капіталізму в державно-монополістичний. В рамках цього останнього формуються основи механізму суспільного нагляду, суспільного регулювання економіки. Концентрація і централізація капіталу, розгалужена банківська система утворюють форму суспільного рахівництва, спільного розподілу засобів виробництва Достатньо робітничому класу завоювати політичну владу, щоб весь цей апарат економічного управління використати в інтересах всього суспільства, в інтересах суспільного контролю виробництва і споживання.

Неминучість зміни економічної системи капіталізму економічною системою соціалізму зумовлена не тільки зрілістю матеріальних передумов соціалізму, а й наростанням внутрішніх суперечностей капіталізму.

Капіталістичне усуспільнення виробництва монополіями не тільки не усуває суперечність між суспільним характером виробництва і капіталістичними виробничими відносинами, а й загострює її, доводить до крайньої межі. Впроваджувані елементи планомірності та організованості не звільняють капіталізм від конкуренції, анархії виробництва, криз, міжімперіалістичних конфліктів.

Сказане зовсім не означає, що в умовах монополістичного або державно-монополістичного капіталізму відбувається стагнація, закупорювання продуктивних сил. Вони продовжують розвиватися, але їм стає все тісніше в рамках капіталістичних виробничих відносин, і передусім в рамках капіталістичних відносин власності.

Тобто має місце загострення основної суперечності капіталізму - суперечності між суспільним характером виробництва і приватнокапіталістичним способом привласнення його результатів.

Гігантське усуспільнення виробництва в органічному поєднанні з різким загостренням суперечностей капіталізму переконливо свідчать про зрілість економічної системи капіталізму для заміни її більш прогресивною економічною системою.

Надзвичайно високий ступінь розвитку світового капіталізму, зміна вільної конкуренції державно-монополістичним капіталізмом, підготовка банками та союзами капіталістів апарату для суспільного регулювання процесу виробництва та розподілу продуктів, зростання пограбування працівників монополіями і таке інше робить неминучим перехід до вищого стану суспільного господарства - соціалізму.

Суспільна власність, яка є основою соціалізму, виступає основою нових відносин виробництва, розподілу, обміну та споживання, оскільки:

- вона економічно об'єднує всіх трудящих як рівноправних і господарів та учасників виробництва, котрі працюють безпосередньо на суспільство;

- об'єднує всі державні та кооперативні підприємства в єдине ціле, тобто народне господарство, в якому з товарного обороту виключені заводи, фабрики, земля і робоча сила, хоча і зберігається товарна форма міжгосподарського зв'язку самостійними колективами;

- забезпечує дію економічного закону розподілу за кількістю і якістю затраченої праці;

- визначає новий характер товарно-грошових зв'язків. Ці останні виражають відносини між виробниками, котрі вільні від експлуатації, є співвласниками суспільних засобів виробництва і виробленого продукту.

Все це зумовлює певні переваги економічної системи соціалізму у порівнянні з капіталізмом.

3. Механізм функціонування сучасної капіталістичної змішаної економіки

3.1 Взаємодія двох механізмів господарювання

Змішана економічна система - це насамперед ринкова економіка, яка функціонує на основі взаємодії двох механізмів господарювання: стихійного саморегулювання і свідомого регулювання. Необхідно звернути увагу на об'єктивність еволюції господарського механізму від «чистого» саморегулювання до поступового розширення свідомого регулювання від первинної ланки планування (на рівні підприємства, фірми, національної та міжнародної корпорації) до державного регулювання на рівні національної економіки. Матеріальною основою еволюції господарського механізму є зростання суспільної форми продуктивних сил в умовах НТП і НТР на основі поглиблення поділу праці, спеціалізації та кооперації виробництва. Це об'єктивно потребує нових форм організації та управління виробництвом, його регулювання і планування на макрорівні.

Еволюція механізму господарювання йде від товарного виробництва, розвинутої ринкової економіки і стихійного ціноутворення до поступового відмирання товарних відносин (сьогодні на рівні великої корпорації), свідомого контрольованого ціноутворення і планомірного розвитку виробництва й обміну в далекій перспективі.

Практикою, а відповідно, й економічною теорією переконливо аргументована необхідність державного втручання в ринкові економічні відносини. Диспути між теоретиками йдуть лише про межі такого втручання, про межі взаємодії механізму стихійного ринкового саморегулювання, стихійних сил природних (економічних) законів і механізму свідомого регулювання ринкових відносин, свідомого використання об'єктивних економічних законів.

Історія свідчить, що активний прояв регулюючої економічної функції держави відбувається на етапі виникнення монополії, яка втручається в механізм саморегулювання і є його наслідком, створює та загострює нові суперечності з посиленням свого панування в економіці. Вона ігнорує інтереси більшості дрібних і середніх виробників. Монополія переслідує свій інтерес (отримання монопольного прибутку), який не збігається ні з інтересами дрібних виробників, ні з інтересами суспільства - держави. Монополізація завдає значних матеріальних збитків суспільству, тому що перерозподіляє доходи мільйонів виробників на свою користь, зменшує надходження до бюджету. Держава вимушена проводити антимонопольну політику під тиском обставин для захисту державних, національних інтересів. Виникає новий господарський механізм - змішаний ринково-державний. Ринок стає регульованим спочатку з боку монополій, а потім і держави. Капіталізм переходить до якісно нової стадії розвитку, яка отримала в марксистській політичній економії назву державно-монополістичний капіталізм, що є по суті визнанням його змішаною економікою насамперед за формою організації ринкових відносин. Вони стають об'єктивно-суб'єктивними, вільна конкуренція доповнюється свідомим регулюванням суспільного виробництва з боку держави. З іншого боку, сучасний капіталізм як змішана економічна система і є поєднанням сили капіталізму із силою держави в єдину економічну змішану систему капіталізму.

Визначальним фактором змішування двох форм організації суспільного виробництва є необхідність задоволення зростаючих суспільних потреб в умовах панування капіталістичної власності (незалежно від форм), отже - це мета суспільного виробництва.

Якщо наприкінці 30-х рр. ХХ ст. під час впровадження принципових елементів змішаної економіки держава виконувала переважно економічні функції, то з розвитком суспільного виробництва і посиленням ролі НТР, а також людського фактора в економіці і суспільстві помітно посилюється соціалізація ринкового господарювання. Вона полягає в необхідності створення соціально-економічних умов для розширеного відтворення робочої сили, тобто забезпечення певного благоденства для всього населення. Це відбувається шляхом соціалізації, демократизації відносин власності та проведення державою активної соціальної політики, яка не допускає значної соціально-економічної диференціації суспільства і соціальних конфліктів. Держава створює умови для перетворення людини із фактора виробництва («людини економічної») у всебічно розвинену особистість з новою роллю не тільки у виробництві, а й узагалі в суспільстві («людину творчу»).

Сучасна змішана економіка і є регульованою соціально орієнтованою ринковою економікою, коли на перше місце виходить дійсно задоволення зростаючих соціально-економічних потреб кожної людини і суспільства. Реалізувати цю мету може тільки держава на базі високої економічної ефективності виробництва. До тих пір, поки економічним базисом суспільства лишатимуться капіталістичні економічні відносини (капіталістичний уклад), а метою безпосередніх економічно відокремлених виробників - прибуток, реалізація цієї мети можлива тільки шляхом конкурентної боротьби, яка в умовах панування великих корпорацій є недосконалою.

Оскільки метою суспільного виробництва є задоволення суспільних потреб, а держава є представником суспільства, то вона змушена регулювати недосконалу конкуренцію і виробництво для задоволення зростаючих суспільних потреб. Водночас ступінь втручання держави в механізм конкурентного господарювання обмежується капіталістичним економічним базисом і приватними інтересами суб'єктів господарювання. Як тільки державне регулювання суспільного виробництва починає відчутно обмежувати інтереси суб'єктів приватного сектору, перш за все фінансової олігархії, ефективність свідомого втручання в економіку знижується і уряд повертається до активізації ринкової конкуренції, саморегулювання. Тому в сучасних змішаних економіках і відбувається циклічне коливання форм організації суспільного виробництва: посилюється то ринкова - стихійна, то державна - свідома, активізуються механізми то конкуренції, то державного регулювання.

Діалектика взаємодії і співвідношення стихійного (конкурентного) та свідомого (планованого) у механізмі господарювання визначається як об'єктивними умовами розвитку національних економік, так і суб'єктивими діями уряду кожної країни. Але визначальною тенденцією такої взаємодії є розширення і посилення економічних та соціальних функцій держави.

3.2 Ринок у змішаній економіці

В умовах товарного виробництва пануючою формою економічних відносин є ринкові (крім внутріфірмових відносин), але ринок перестав бути єдиним стихійним регулятором пропорцій суспільного виробництва, розподілу доходів.

За формою ринки «вільної конкуренції» існують лише в деяких немонополізованих галузях (у сільському господарстві та ін.), але це вже не суто ринкові відносини, бо вони перебувають під визначальним регулюючим впливом або монополій, або держави. І хоч на ринку формується до 70% товарних цін (у ринковій економіці США) - це вже не ціни вільної конкуренції, що стихійно встановлюються ринком, а ціни системи недосконалої конкуренції. Існування «адміністративних», «державних» цін впливає і на механізм ціноутворення «монополізованого» ринку в змішаній економіці. Ринок по суті стає регульованим, тому що конкуренція є недосконалою, потребує державної підтримки і стає більш штучною, регульованою. Ринок модифікується.

Головні ринкові елементи продовжують еволюціонувати: досконала конкуренція в недосконалу, саморегулювання в регулювання, стихійне ціноутворення у свідоме встановлення цін і т.д. Поступово заперечується ринковий механізм господарювання. Деякі вчені вважають, що класичні товарно-грошові відносини звузились до ? суспільного продукту в розвинутих країнах. Посилюється роль олігопольного, державного та світового ринків, державних монопольних цін. [8, с. 232-236]

3.3 Держава у змішаній економіці

Усе більш активним суб'єктом економічної діяльності у ХХ ст. стає держава як представник суспільства і захисник його інтересів. Матеріальною основою державного регулювання економіки є розвиток державного сектору, державної власності і монополія політичної влади. Незалежно від частки держсектора і власності в економіці роль держави в організації й управлінні виробництвом та суспільством зростає. Вона володіє і розпоряджається зростаючою часткою національного продукту, регулює сукупне пропонування та попит, грошовий обіг, перерозподіляє до 50% і більше національного доходу тощо. Держава розробляє форми і методи економічного та соціального регулювання соціально-економічних відносин, координує, регулює, програмує суспільне виробництво і споживання, здійснює політику соціалізації ринкових відносин і демократизації. Але державне регулювання не може вийти за межі системи, бо в ній панує капіталістична приватна власність і приватні інтереси, а не суспільний інтерес, загальнокласові інтереси не збігаються з приватними, індивідуальними та груповими (корпоративними). Отже, виникають нові суперечності в системі.

Метою державного регулювання в умовах змішаної економіки є підвищення соціально-економічної ефективності суспільного виробництва, забезпечення економічного зростання і соціально-економічної стабільності економіки та суспільства. Тому головні завдання держави такі:

1) створення і вдосконалення правової основи функціонування економіки, створення правил гри для суб'єктів економічної діяльності: законів, норм, правил господарювання для всіх форм власності, укладів, секторів; контроль за їх виконанням. Ця форма впливу на організацію й управління суспільним виробництвом стає вирішальною в умовах змішаної економіки;

2) підтримка конкуренції і антимонопольне регулювання з метою недопущення панування на ринку одного суб'єкта господарювання і зміни механізму ринкового конкурентного ціноутворення;

3) проведення політики макроекономічної стабілізації, структурного регулювання, недопущення економічних криз, забезпечення повної зайнятості, стабільності цін і грошового обігу, економічного та соціально-економічного зростання національної економіки і суспільства;

4) вплив на розміщення ресурсів і перерозподіл в умовах їх обмеженості і стихійного ринкового розподілу, який веде до негативних соціально-економічних наслідків і виникнення проблеми нераціонального їх розподілу;

5) перерозподіл доходів як об'єктивна необхідність в умовах їх ринкового розподілу, який веде до соціальної поляризації суспільства і бідності значних верств населення. Держава проводить політику соціального захисту, створює умови для нормального відтворення робочої сили завдяки певній податковій політиці, виплатам по соціальному страхуванню, медичній допомозі, фінансуванню різноманітних соціальних програм.

Метою перерозподілу доходів є забезпечення соціальної справедливості в суспільстві.

Висновки

Зважаючи на те, що в світовій економічній думці немає єдиної позиції щодо пріоритетності певної форми власності як найбільш ефективної в розвитку, виникає необхідність ще раз повернутися до висвітлення проблеми економічної категорії власності та її історичних форм.

Якщо розглянути тривалу історичну еволюцію відносин власності, можна відзначити досить цікаву тенденцію - на перших етапах свого історичного розвитку людство використовує виключно спільні, колективні форми власності, а з розвитком продуктивних сил, вдосконаленням самої людини, зміни умов її життя приводять до формування нового типу власності - приватної.

Капіталістична власність характеризується зосередженням прав власності підприємця на засоби та результати праці і відсутністю власності на найманого робітника, який має особисту свободу. Її підґрунтям є такий рівень розвитку продуктивних сил, за якого використання умов виробництва стає неможливим лише за рахунок зусиль самого їх власника. Внаслідок цього виникає необхідність найманої праці особисто вільних людей, проте позбавлених засобів виробництва.

Аналіз реальних економічних змін в Україні протягом останнього двадцятиріччя свідчить, що немає підстав для ототожнення побудови ринкових відносин з процесами передачі майже всіх об'єктів державної власності у приватні руки.

Сподівання на приватизацію виявилися химерними. Вона не створила системи ефективних власників, не відновила соціальної справедливості при створенні продуктивного потенціалу та не принесла державі фінансових ресурсів, необхідних для реалізації соціальних функцій. Не був врахований той факт, що відносини власності утворюють певну систему, що містить у собі як мінімум три види відношень:

- відносини привласнення передбачають повне відчуження об'єкта власності певним суб'єктом від інших суб'єктів, тобто економічні відносини між людьми, які характеризують їхнє ставлення до засобів виробництва як до власних;

- відносини з приводу економічних форм реалізації власності є відображенням корисності чи прибутковості об'єкта власності для суб'єкта власності;

- відносини з приводу господарського використання об'єктів власності виникають між власником об'єктів власності та підприємцем стосовно передачі останньому майна за певних умов для використання з господарською метою.

Список джерел

власність капіталістичний виробництво ринок

1. Економічна теорія: політекономія / [Базилевич В.Д., Попов В.М., Базилевич К.С., Гражевська Н.І.] - К.: Знання - Прес, 2007. - 720 с.

2. Жук Л.А. Господарське право: Навчальний посібник / Л.А. Жук, І. Л. Жук, О.М. Неживець - К.: Кондор, 2003. - 400 с.

3. Кривенко К.Т. Політична економія / Кривенко К.Т., Савчук В.С., Бєляєв О.О.: под. ред. Кривенко К.Т. - Київ: КНЕУ, 2001. - 508 с.

4. Мельник Л.Ю. Економічна теорія на межі тисячоліть: Підручник / Л.Ю. Мельник, П.М. Макаренко, І.Г. Кириленко - К.: ІАЕ УААН, 2003. - 748 с.

5. Основи економічної теорії / [Ю.В. Ніколенко, А.В. Демківський, В.А. Євтушевський, А.М. Кравчук, М.Д. Миронов та ін.]: под. ред. Ю.В. Ніколенко - К.: Либідь, 1998. - 256 с. (Серія «Суспільне виробництво. Ринкова економіка: у 2 кн., кн. 1)

6. Основи економічної теорії / [Рибалкін В.О., Хмелевський М.О., Віденко Т.І., Прохоренко А.Г.] - К.: Видавничий центр «Академія», 2003. - 352 с.