Взаємодія продуктивних сил і виробничих відносин

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗМІСТ

Вступ

1. Поняття продуктивних сил та виробничих відносин в економічній теорії

1.1 Характеристика продуктивних сил

1.2 Характеристика виробничих відносин

1.3 Організаційно - економічні та соціально - економічні відносини

2. Теорія та практика взаємодії продуктивних сил та виробничих відносин

3. Продуктивні сили України та економічних районів

Висновки

Список літератури

ВСТУП

Початкову основу життя складає суспільне виробництво. Перед тим, як займатися наукою, мистецтвом, політикою і любов'ю, люди повинні мати мінімум засобів до життя: дах над головою, одяг, їжу. І тому, якщо ми хочемо доторкнутися до складного клубка суспільних відносин, розкрити господарські зв'язки, соціальні процеси і визначити спрямованість, тенденції в їхньому прямуванні, нам насамперед необхідно роздивитися суспільне виробництво, як джерело всякого добробуту.

Виробництво не єдиний чинник, що визначає багатство країн і народів. На економічний розвиток впливають природні ресурси, клімат, природна родючість землі, накопичені людьми знання і досвід, чис-ленность народонаселення й інші чинники. Проте визначений результат товариство може одержати лише в тому випадку, якщо використовує ефект, закладений у цих чинниках, у процесі виробництва.

Під виробництвом розуміється процес впливу людини на предмети і сили природи і пристосування їх до задоволення тих або інших своїх потреб. У ньому взаємодіють три компоненти: робоча сила людини, предмети праці і засоби праці.

Під робочою силою розуміється сукупність фізичних і духовних спроможностей, який володіє організм і який реалізуються в ході трудового процесу. В міру розвитку суспільного виробництва змінюються характер і утримання робочої сили. На ранніх етапах розвитки товариства головну роль грали фізичні спроможності людини до праці. В міру розвитку виробництва, особливо в умовах сучасної науково-технічної революції, усе більш високі вимоги подаються до розумових спроможностей людини, до його інтелектуального рівня, науково-технічному утворенню, кваліфікації й інших якостей.

Предмет праці - це усе те, на що спрямована праця людини, що складає матеріальну основу майбутнього продукту. Якщо на зорі цивілізації предметом праці винятково була речовина природи, то в міру розвитку виробництва, науки і техніки серед предметів праці усе більше місце займають продукти виробництва, що називаються сировиною.

Засоби праці - це речі або комплекси речей, за допомогою котрих людин опрацьовує предмети праці, впливає на них. До них ставляться різноманітні знаряддя праці, механізми, засоби зв'язку, шляху повідомлення, земля й ін.В міру розвитку виробництва засобів праці розвиваються, удосконалюються, ускладнюються. Предмети праці і засоби праці в сукупності виступають як речовинний чинник виробництва, як засоби виробництва.

Виробництво не можна подавати як механічне з'єднання його елементів. Це складна система взаємодії робочої сили з засобами виробництва, тобто з його матеріальною основою. Засоби з'єднання чинників виробництва визначають систему пануючих у товаристві виробничих відношень. Отримання виробничих відношень визначається рівнем розвитку продуктивних сил, а характер їхнього прояви - засобом з'єднання робітника з засобами виробництва, тобто відношеннями власності на засоби виробництва.

У товаристві завжди панують визначені типи, види власності: приватна, колективна, дрібна трудов, державн, змішана і т.д. При цьому вони змінюються, розвиваються під впливом змін у матеріальних умовах виробництва і знаходяться в різних сполученнях, у постійних зв'язках. Якщо відношення власності перестають змінюватися, то продуктивні сили сковуються у своєму розвитку, гальмується технічний і соціальний прогрес. Відношеннями власності визначається приналежність зробленого продукту, форма його розподілу, характер обміну і рівень споживання різних груп людей.

РОЗДІЛ 1. Поняття продуктивних сил та виробничих відносин в економічній теорії

1.1 Характеристика продуктивних сил

Продуктимвні симли (англ. produco -- виробляю) -- засоби виробництва (знаряддя праці та предмети праці), за допомогою яких виробляють матеріальні блага (здійснюють матеріальне виробництво), а також люди, що здатні до праці, мають певні навички й знання і приводять у дію ці засоби та вдосконалюють їх.

Багато учених не вживають такої категорії. М. Туган-Барановський замінив поняття "продуктивні сили" поняттям "матеріальні фактори виробництва". Проте людину недоцільно відносити до матеріальних факторів виробництва, хоча до них можуть належати такі елементи матеріальних засобів праці, як приручені свійські тварини. Це зумовлено тим, що праця людини є єдиним джерелом багатства. І хоча працюючу людину ще називають особистісним фактором виробництва, при цьому наголошують, що особистість не можна ототожнювати з матеріальними, в тому числі речовими, факторами виробництва. Крім того, західні вчені, як правило, не розрізняють таких понять, як фактори виробництва матеріальних благ, послуг і джерела таких благ.

До складу продуктивних сил належать також використовувані людьми сили природи: вітер, сонце тощо. Природне середовище визначає кліматичні та ґрунтові умови господарювання, кількість населення, спадковість та ін.

Водночас сама людина є продуктом і частиною природи. Тому в ній виділяють біологічну сутність. Належність людини до природи та її здатність бути основною продуктивною силою означає, що й інші елементи продуктивних сил, створені людиною, теж певною мірою втілюють взаємодію людини з природою. Отже, продуктивні сили відображають ставлення людей, зайнятих індивідуальною, колективною і суспільною працею, до природи.

Сутність продуктивних сил. Продуктивні сили -- це система факторів виробництва, яка забезпечує перетворення речовин природи, відповідно до потреб людей створює матеріальні та духовні блага і визначає зростання продуктивності суспільної праці. Вони виступають серцевиною економічної системи, становлять її матеріальну основу. На цьому етапі аналізу виробництва його можна визначати як цілеспрямоване функціонування продуктивних сил, яке забезпечує людина.

Розглядаючи місце людини в системі виробництва, перш за все треба мати на увазі, що вона є фактором виробництва і його основною продуктивною силою. Без людини, людського фактора виробництво неможливе. Саме людина оживляє речові фактори виробництва, приводить їх у рух. По-друге, людина є творцем більшості відтворюваних засобів виробництва, таких як машини, сировина, інструменти, споруди, будівлі тощо. По-третє, людина організує виробництво матеріальних благ і послуг відповідно до своїх потреб, тобто забезпечує цілеспрямоване функціонування всієї системи продуктивних сил суспільства.

Економiка як народне господарство має двi сторони свого вираження: по-перше, як матерiально-натуральне наповнення, по друге, як сукупнiсть виробничих вiдносин, що пов'язують процеси виробництва, розподiлу, обмiну та споживання суспiльного продукту як фази постiйного вiдтворення економiки. Матерiально-натуральне наповнення економiки проявляється в продуктивних силах суспiльства , що вiдображають систему вiдносин людина - природа. До них належить передусiм робоча сила як здiбнiсть людини творити в матерiальнiй та духовнiй сферах. Робоча сила втiлюється у трудових ресурсах. Це особистий фактор виробництва. Другою складовою продуктивних сил є речовий фактор виробництва, тобто засоби виробництва, якi людина використовує в процесi працi, спрямованої на забезпечення тих чи iнших своїх матерiальних та духовних потреб.

Засоби виробництва подiляються на предмети працi та засоби працi. До перших належать предмети, що данi природою, та тi, що в процесi праці переробляються чи обробляються з метою одержання готової продукцiї для особистого чи виробничого використання. До других належать, по-перше, машини, устаткування, iнструменти та iншi технiчнi знаряддя; по-друге, технологiчнi процеси та енергопостачання i, по-третє, автоматизованi системи управлiння (АСУ), електронно-обчислювальнi машини (ЕОМ), комп'ютери тощо.

Центральне мiсце в системi засобiв працi посiдають накопиченi людством знання. Людина живе у свiтi обмежених можливостей. Обмеженi її фiзичнi та iнтелектуальнi здiбностi, час, який вона може придiлити тому чи iншому заняттю, засоби, якi можуть бути використанi для досягнення поставленої мети. Обмеженiсть наявних ресурсiв була, є i залишається головною i досить жорсткою умовою, яка нашаровується об'єктивною реальнiстю на розмiри i можливостi зростання особистого та суспiльного багатства. Але це стосується конкретної людини i конкретних умов iснування суспiльства. Щодо розвитку суспiльства в цiлому в iсторичнiй перспективi, то можливостi людини необмеженi. Протягом багатовiкової iсторiї люди суттєво розсунули рамки зазначених та iнших обмежень, проте перед iндивiдом, як i перед суспiльством в цiлому, завжди на кожному етапi постає проблема вибору напрямiв та способiв використання обмежених ресурсiв. Цю проблему можна вирiшувати рiзними методами, якi лежать у площинi економiки. Серйозною проблемою є не тiльки виробництво, а й розподiл його продуктiв мiж рiзними верствами населення. Сукупнiсть виробничих вiдносин представлена органiзацiйно-економiчними та соцiально-економiчними вiдносинами, про якi йдеться при визначеннi конкретного предмета економiчної теорiї.

Розвиток продуктивних сил -- основа всього суспільного розвитку. Від рівня розвитку і характеру продуктивних сил., насамперед від рівня складності і досконалості знарядь виробництва, а також від виробничого досвіду, навичок і культури людей залежить продуктивність суспільної праці, ступінь панування людей над природою. Розвиток продуктивних сил лежить в основі зміни і розвитку другого елемента виробництва -- виробничих відносин.

В умовах науково-технічної революції вирішальним чинником дальшого зростання продуктивних сил є впровадження у виробництво досягнень науки, яка перетворюється на безпосередню продуктивну силу.

Структура продуктивних сил включає фактори виробництва і елементи взаємодії факторів виробництва(технологія, форми і методи організації виробництва, наука та інформація, виробнича і соціальна інфраструктура, яка обслуговує фактори виробництва).

Метод вивчення продуктивних сил -- це спосіб пізнання продуктивних сил, за якого чинники та результати виробництва та економічна система загалом розглядається як така, що саморозвивається на основі об'єктивних економічних законів.

Основним законом є обгрунтування оптимального розміщення продуктивних сил, що означає одержання якомога більшого ефекту від правильного розміщення підприємства або від найкращої територіальної організації регіону або країни.

На початку XX ст. окремим елементом продуктивних сил стають форми і методи організації виробництва і праці. Нині до продуктивних сил зараховують науку (специфічна продуктивна сила) та інформацію. В процесі історичного розвитку продуктивні сили загалом, як і окремі їх елементи, постійно збагачуються, наповнюються якісно новим змістом. Наприклад, до використовуваних сил природи нині належить і ядерна енергія. Інформація стала окремим елементом продуктивних сил в останні півтора-два десятиліття.

Взаємодіючи між собою, елементи продуктивних сил перебувають у єдності, кількісній та якісній функціональній залежності. Так, винахід нової техніки вимагає відповідної зміни якості сировини, перекваліфікації працівників та ін.

1.2 Характеристика виробничих відносин

Виробничі відносини -- суспільна форма розвитку продуктивних сил, змістом якої є відносини (зв'язки,) між людьми у процесі виробництва, обміну, розподілу та споживання матеріальних і духовних благ.

Звідси випливає ще одна важлива відмінність предмета економічної теорії від політичної економії, а саме: якщо політична економія вивчає виробничі відносини у взаємодії з розвитком продуктивних сил, то предмет економічної теорії є повнішим.

Сукупність економічних виробничих відносин у широкому розумінні представлена соціально-економічними, техніко-економічними та організаційно-економічними відносинами.

Соціально-економічні відносини це відносини з приводу різних форм власності, розподілу доходів і багатства в цілому, відтворення суспільного виробництва. Вони зумовлюють систему зв'язків "людина - людина" в процесі суспільного відтворення. Соціально-економічні відносини вказують на те, хто реально володіє засобами виробництва та фінансами, привласнює їх, тобто в чиїх інтересах відбувається розподіл вироблених продуктів та послуг, і, нарешті, як і скільки трудівник працює на себе та на інших членів суспільства.

Техніко-економічні відносини - це відносини спеціалізації, кооперування, комбінування виробництва, рівня концентрації його та інших предметів і явищ, зумовлених розподілом праці. Техніко-економічні відносини включають також відносини обміну результатами діяльності між людьми.

Конкретні організаційно-економічні відносини відображені в господарських системах окремих галузей суспільного виробництва - економіка промисловості, сільського господарства, торгівлі, охорони здоров'я тощо. Їхню специфіку вивчають конкретні економічні науки. До загальних організаційно-економічних відносин належать форми і методи господарювання, характерні для всіх галузей економіки. Серед останніх сьогодні виділяють, по-перше, ринкову систему, у центрі якої - товарно-грошові відносини; по-друге, підприємництво, засноване на ефективному веденні господарства. Це і відносини в сфері грошового обігу, ціноутворення, фінансів, кредиту, маркетингу, менеджменту, біржової справи тощо.

Економічні (виробничі) відносини відповідають певній формі власності на засоби виробництва, що склалася історично, та діалектично взаємодіють з продуктивними силами як факторами виробництва, його ресурсами.

В теоретичній економіці виділяють виробничі та економічні відносини. Під економічними розуміють більш широке поняття, пов'язане із відносинами не лише в процесі виробництва, а й в розподілі, обміні та споживанні. На перший план в характеристиці економічних відносин ставлять відносини в процесі обміну. Тому такі відносини описуються категоріями товар, гроші, ціна, вартість, фінанси, бюджет тощо. Під власне виробничими відносинами розглядаються відносини в сфері виробництва, тобто ті, що описуються такими категоріями, як розподіл праці, спеціалізація, кооперування, оплата праці, продуктивність праці тощо.

Однак, слід зауважити: переважаючою є думка про тотожність виробничих та економічних відносин.

Існують різні погляди щодо співвідношення виробничих (економічних) відносин та відносин власності. Згідно однієї думки - економічні відносини зводяться до відносин власності, згідно іншої - відносини власності є основною, системозв'язуючою ланкою економічних відносин. Тобто виробничі (економічні) відносини більш широке поняття, ніж відносини власності.

продуктивний сила економічний район

1.3 Організаційно - економічні та соціально - економічні відносини

Органiзацiйно-економiчнi вiдносини безпосередньо зв'язанi з продуктивними силами. Вони виникають з приводу трудової дiяльностi, кооперацiї працi, обмiну засобами виробництва тощо. В цiлому цi вiдносини зображенi господарською системою органiзацiї та управлiння економiкою на рiзних рiвнях.

Конкретнi органiзацiйно-економiчнi вiдносини вiдображенi у господарських системах, окремих галузей суспiльного виробництва - економiка промисловостi, сiльського господарства, торгiвлi, охорони здоров'я та iн. Їх специфiку вивчають конкретнi економiчнi науки. До загальних органiзацiйно-економiчних вiдносин належать форми i методи господарювання, характернi для всiх галузей економiки. Серед останнiх сьогоднi видiляються, по-перше, ринкова система, в центрi якої - товарно-грошовi вiдносини; по-друге, пiдприємництво, в центрi якого-ефективне ведення господарства. Загальнi органiзацiйно-господарськi вiдносини - це вiдносини у сферi грошового обiгу, цiноутворення, фiнансiв та кредиту, маркетингу, менеджменту, бiржової справи тощо. Саме вони, оскiльки не охоплюються конкретними економiчними науками, належать до загальної економiчної теорiї. Соцiально-економiчнi вiдносини зумовлюють систему зв'язкiв <людина людина>. До них належать закономiрностi розвитку вiдносин власностi (передусiм засоби виробництва), тiсно пов'язаних з ними розподiлом i вiдтворенням суспiльного виробництва в цiлому як економiчного кругообiгу, який вiдбувається через виробництво, розподiл, обмiн i споживання продуктiв та послуг.

Дослiдження соцiально-економiчних вiдносин розкриває соцiальнi можливостi iнтеграцiйних процесiв в сучасному суспiльствi та управлiннi господарством. Це дозволяє також визначити рiвень вiдповiдностi економiчної дiяльностi вимогам зростання суспiльного багатства i пов'язаним з ним інтересам переважної бiльшостi членiв суспiльства.

Специфiчнi закони розкривають ступiнь розвитку органiзацiйно- та соцiально- економiчних виробничих вiдносин (наприклад, закони додаткової вартостi середнього або монопольного прибутку та iн.).

Так, вiдносини товар - товар на певному етапi трансформуються у товар - грошi - товар i згодом - у грошi - товар - грошi, залежно вiд ступеня розвитку суспiльства. Специфiчнi економiчнi закони, з одного боку, характеризують певну економiчну систему в процесi її розвитку, з другого - окремi її сфери.

Загальною основою дiї економiчних законiв є об'єктивна, суперечлива бiосоцiальна сутнiсть людської iстоти. Бiологiчна сутнiсть людини вiдображує її об'єктивнi природнi характеристики. Щодо соцiальної сутностi, то вона є породженням об'єктивного процесу розвитку людського суспiльства. Звiдси економiчнi закони породжуються об'єктивною реальнiстю, яка створює саму людину.

Розрiзняють сутнiсть економiчного закону, механiзми його дiї та використання. Щодо економiчних законiв застосовуються такi категорiї дiалектики, як кiлькiсть i якiсть, змiст i форма, цiле i часткове, суперечнiсть тощо.

За певних умов людина спроможна використовувати економiчнi закони в своїх iнтересах. Свiдоме, узгоджене господарювання неможливе без пiзнання економiчних законiв.

Розділ 2 теорія та практика взаємодії продуктивних сил та виробничих відносин

У процесі тривалої еволюції у всіх країнах світу затвердилося панування ринкової економіки як основної і найбільше ефективної форми ведення господарства. Її основу складає товарне виробництво. Під ним розуміється виробництво продуктів окремими, приватними, відособленими виробниками, кожний із який спеціалізується на виробітку одного якогось продукту, тому для задоволення суспільних потреб необхідна купівля-продаж продуктів на ринку, їхній обмін.

Історія розвитку товариства від нижчих щаблів до вищого свідчить, що суспільне господарство на різних етапах розвитки продуктивних сил і виробничих відношень змінювало свої економічні форми.

Первинною, вихідною формою було натуральне господарство. Історичний досвід його розвитку дає підстави припускати про величезне різноманіття моделей натуральної форми господарювання: первісна община, азіатська община, німецька, слов'янська й ін.

Натуральна форма господарства історично грунтувалася на земельній власності, що була фундаментом усіх соціально-економічних відношень. Ця форма господарювання була характерна для всіх докапіталістичних засобів виробництва. Вона виникнула як слідство нерозвиненості суспільного поділу праці і примітивності матеріальних умов господарювання.

Натуральне виробництво це така форма господарства, при котрої матеріальні блага і послуги створюються для власного споживання, для споживання усередині окремої господарської одиниці. Зовнішні зв'язки тут не розвиті.

Натуральна форма панувала в замкнутій первісній общині. Тут кожна господарська одиниця робить усі види робіт, починаючи від добування різних видів сировини і закінчуючи повним підготуванням продуктів праці до споживання. У основному натуральними були патріархальне селянське господарство, феодальні маєтки. Обмежені примітивні потреби збігалися з настільки ж примітивним виробництвом.

У рамках такого замкнутого господарства використовувалось для власних потреб практично усе: предмети їжи, одяг, робочий і продуктивна худоба, добрива, примітивний інвентар. Виробничі відношення при такій формі господарювання виступали у своєму безпосередньому виді, як відношення між людьми (рабовласник і раб, поміщик і селянин), а не як відношення через продукти їхньої праці.

Натуральна форма виробництва жорстко замикає всі економічні процеси в рамки локальних одиниць. Робоча сила настільки ж жорстко закріплюється за даним господарським цілим і позбавлена мобільності. Звідси і консерватизм натурального господарства. Його елементи збереглися і донині, а в слаборозвинених країнах існують у масових масштабах.

Товарна форма господарства зароджувалася як протилежність натуральному господарству, спочатку у відношеннях між общинами, а потім проникнула у їх середину, поступово перетворюючи натуральне господарство в підпорядкований елемент економічного життя.

Товарне виробництво являє собою визначену організацію суспільного виробництва, при котроій економічні відношення між людьми виявляються через ринок, через купівлю-продаж продуктів їхньої праці.

Для розвитку товарного господарства необхідні були дві умови:

1. Суспільний поділ праці, при котрому кожний виробник спеціалізується на виробітку визначеного виду продукції. Спеціалізація явилася основною умовою для росту продуктивності праці, а в результаті і для технологічних революцій. Це явилося передумовою для створення деяких надлишків продукції.

2. Економічне відокремлення виробників друг від друга як власників, у силу чого виникнула необхідність в обміні результатами праці. Суспільний поділ праці скоріше є умовою виникнення товарного виробництва, а економічне відокремлення товаровиробників - причиною.

Необхідно розрізняти два види товарного господарства: просте і розвите капіталістичне. Просте товарне виробництво - це господарство ремісників і селян. Воно засновано на особистій праці, а зв'язок із ринком підтримується через продаж надлишків (понад своє споживання) виробленої продукції.

Капіталістичне товарне виробництво засноване на найманій праці й у повному обсязі пов'язано з ринком. Об'єднує їхня приватна власність матеріальні умови господарської діяльності.

У тривалій економічній еволюції "створення" ринку відбулося внаслідок пошуку людьми рішення споконвічної економічної дилеми: "рідкісні, обмежені ресурси - необмежені потреби людини в різноманітних благах". Напевно точніше було б сказати, що вихід на ринок був визначений самим економічним середовищем. Обмеженість ресурсів виступила однією з причин суспільного поділу праці, спеціалізації галузей і видів людської діяльності.

Сама сучасна економічна система є своєрідним продуктом усе зростаючих масштабів поділу праці і поглиблення спеціалізації. Проте успіхів у пошуках рішення проблеми "потреби-можливості" удалося домогтися далеко не усім.

Світовий досвід свідчить, що не завжди зародження і функціонування товарних відношень автоматично породжувало прогресивний розвиток товариства.

Протягом тисячоліть процвітала торгівля в багатьох містах Середньої Азії, Ближнього Сходу, але більшість держав нині розташованих тут, продовжують залишатися слаборозвиненими.

У докапіталістичних засобах виробництва товарні відношення грали підпорядковану роль - сприяли встановленню зв'язків між раніше ізольованими виробничими осередками (общинами, рабовласницькими латифундиями, феодальними маєтками і т.д.). Вони відчиняли додаткові можливості для розвитку виробництва і товариства в цілому. З розвитком торгівлі були пов'язані досягнення в мореплаванні, найбільші географічні відкриття.

Товарна економіка - це постійне прямування товарних мас у тому напрямку, де в них потребують. Назустріч один одному переміщуються споживчі продукти і капітальні товари виробничого призначення. Ці потоки стали швидко розширюватися в період розкладання феодального товариства. Можна стверджувати, що капіталізм як особливий соціально-економічний устрій товариства, виріс із товарного виробництва. Передумови для нього формувалися в процесі розвитку простого товарного господарства. Продукт приватної праці з конкретними витратами на його створення прирівнювався до суспільної праці через ринок і тим самим знаходив суспільне визнання. Той, кому вдавалося знизити індивідуальну вартість своєї продукції находився у вигідному положенні.

Інший, менше митецький, менше розторопний находився в гіршому положенні й у кінцевому рахунку розорився. Процес розшарування товаровиробників є об'єктивною реальністю, він закономірний. І ця закономірність опукло виявляється в наших сьогоднішніх буднях.

У ході розвитку товарно-грошових відношень йшло первісне нагромадження капіталу, що по образному визначенню К. Маркса вписані в історію людства полум'яніючою мовою вогню і меча. З однієї сторони накопичується капітал у руках визначених груп людей, з іншого боку - в особі знедолених формувався клас людей, що працюють по найманню. Основу капіталізму і складають приватна власність на засоби виробництва і праця юридично незалежних, вільних робітників, що не маючи у своєму роспорядженні засобів виробництва, змушені продавати на ринку праці єдиний товар - свою спроможність до праці.

Товарне господарство при капіталізмі в такий спосіб розширюється, стає основною формою економічного життя. Товарні відношення тут пронизують усі сфери і функції суспільного господарства, а товар перетворюється, як писав К. Маркс, у його елементарну "клітинку". Властиві натуральному господарству прямі економічні зв'язки між виробництвом і споживанням: "виробництво - розподіл - споживання" замінюються при капіталізмі загальним опосередкованим зв'язком: "виробництво - обмін - споживання".

З різних областей громадського життя К.Маpкс виділив економічну, а з усіх суспільних відносин - виробничі. Це дало йому можливість обгрунтувати свою основну ідею в історичному матеріалізмі - ідею про природничо - історичний розвиток товариства. У передмові до «критики політичної економії» К.Маpкс писав: «Загальний результат, до якого я прийшов і який послужив потім керівною лінією в моїх подальших дослідженнях, може бути коротко сформульований у такий спосіб. У суспільному виробництві свого життя люди вступають у визначені, необхідні, від їхньої волі відношення, що не залежать - виробничі відношення, що відповідають визначеного щабля розвитку їх матеріальних продуктивних сил. Сукупність цих виробничих відношень складає економічну структуру товариства, реальний базис, на якому піднімаються юридична і політична надбудова і якому відповідають визначені форми суспільної свідомості. Засіб виробництва матеріального життя обумовлює соціальний, політичний і духовний процеси життя взагалі. Не свідомість людей визначає їхнє буття, а, навпаки, їхнє суспільне буття визначає їхня свідомість».

Єдність продуктивних сил і відповідних їм виробничих відношень складає засіб виробництва матеріальних благ - основу суспільно-економічної формації. К.Маpкс і Ф.Энгельс нараховували п'ять суспільно-економічних формацій в історії людства: первіснообщинний будуй, рабовласність, феодалізм, капіталізм, що вже мали або мають місце на Землі, і комунізм, що складається з двох фаз, - соціалізму і власне комунізму - майбутнє людства.

Марксизм, -- пише В. І. Ленін у біографії К. Маркса, -- не виник осторонь від стовпового шляху цивілізації. Його джерелами є: класична політична економія Англії (Сміт і Рікардо), німецька філософія в особі Гегеля і Фейєрбаха, безпосередніми філософськими попередниками К. Маркса були ідеї соціалістів (Сен-Сімона, Фур'є, Оуена), а наріжним каменем його економічної теорії є вчення про додаткову вартість. Це вчення викладено в «Капіталі».

Вихідною точкою аналізу так званих виробничих відносин капіталізму є положення про панування товарного виробництва. Товар -- економічна клітинка цього нового суспільства.

Товаром є робоча сила: продається тіло, совість, розум. Положення далеко не беззаперечне, є багато благ природи, які не мають виробничого походження, однак вони входять до структури людської діяльності як її важливі фактори. Використовуючи концепцію Рікардо, К. Маркс розглядає властивості товару і перш за все його вартість, яка визначається затратами суспільно-необхідної для його виробництва праці. Вартість має не тільки кількісну характеристику, вона виражає відносини, оскільки праця є єдністю конкретної й абстрактної праці. Конкретна праця створює споживну вартість, а абстрактна -- вартість. Цей феномен -- віддзеркалення того, що за капіталізму найманий робітник відчужений від засобів виробництва, він вільний з погляду юридичного і невільний -- з економічного. Він продає свій товар -- робочу силу (відкриття товару «робоча сила» -- історична заслуга Маркса, -- стверджують марксисти). Робоча сила створює вартість, однак оскільки її вартість як товару визначається також необхідним робочим часом у формі заробітної плати, то юридична угода між капіталістом і робітником відбувається на основі закону вартості. Власник робочої сили отримав заробітну плату -- вартість свого товару, а от використання закладеної в ній потенції -- це право покупця, і він використовує її без порушень будь-яких законів за цими межами. Так виникає додаткова вартість. Юридично експлуатації немає. І Д. Рікардо, зазначаючи, що прибуток -- вирахування з продукту праці, теж не говорив про експлуатацію, хоч на цьому підґрунті виникає соціалістична ідея, зокрема концепція К. Маркса про капіталізм як суспільство не рівних і вільних, а суспільство експлуататорів і експлуатованих.

Якщо продається праця як один з факторів виробництва, то тут -- стосунки партнерів. Якщо продається товар «робоча сила», то це -- стосунки антагоністів. Якщо виходити з теорії Рікардо, що прибуток є вирахування з продукції праці, то капіталізм -- суспільство несправедливе, і революційне його знищення має під собою юридичне і моральне виправдання. У Маркса ставиться на перше місце капітал, що приєднує працю, робочу силу, а якщо поставити питання, що праця використовує для більшої своєї ефективності засоби виробництва, то висновок буде іншим.

Дж. Б. Кларк наводить приклад: рибалка ловить рибу на вудку з берега, і рибалка використовує чийсь човен. У першому випадку він ловить, наприклад, 10 карасів, а в другому -- 20. Тут немає питання, хто кого експлуатує, а стоїть питання про розподіл цих карасів між факторами виробництва.

Погляд К. Маркса на працю як на процес, де власник засобів виробництва після необхідного робочого часу продовжує «дубити шкіру» практично раба, не вельми далекий від християнського прокляття, накладеного Всевишнім на людство за первородний гріх.

Чи є праця жертвою, принесеною людиною, що позбавляє її спокою і насолоди, чи вона -- вираз її творчої самодіяльності -- питання, яке ранній К. Маркс теж розглядав, але не в негативному плані. Набагато раніше від ХХ ст. будівників Шартрського собору запитали: чому вони працюють? Один відповів: «Треба годувати родину». Другий відповів ще більш різко, а третій промовив: «О, я будую великий Шартрський собор». Це було сказано задовго до індустріалізму.

Теорія трудової вартості К. Маркса спирається на положення, що субстанцією вартості всіх товарів є праця. Маркс тут розглядає вартість не з емпіричного погляду, тобто повсякденного досвіду обміну господарських благ, а як властивість, внутрішньо притаманну товару. Але, очевидно, є багато благ, які досить рідкі, які не створені працею, а дані самою природою, і цей бік мінових відносин відзначають і Сміт, і Рікардо, стверджуючи, що на мінову вартість, її кількісну оцінку впливають попит і пропонування, а також рідкісність. Проте положення Маркса про працю як про субстанцію вартості, що має загальний характер, викликає сумнів щодо його справедливості.

Ринкову ціну К. Маркс класифікує як ціну виробництва, де обов'язковим елементом уже виступає не тільки праця, а й середній прибуток. К. Маркс уважає, що закон вартості, який визначається як затрати суспільно-необхідної праці, у своєму повному вигляді був характерним для докапіталістичного господарства. Але в натуральному господарстві обмін товаром був предметом тільки у виняткових випадках, як надлишок, і тут немає дії закону про трудову вартість.

Очевидно, що справедливий прибуток у середні віки був елементом справедливої ціни. Це правильно як для ремісничої гільдії, так і для торгових компаній. Торгові компанії, які реалізують продукцію ремісників і хліборобів, у ринкову ціну включали і прибуток, хоч його особливістю було те, що він відбивав соціальний устрій того часу.

Рушійною силою товариства є протиріччя, насамперед, між продуктивними силами і виробничими відношеннями, що зримо виступають як класова боротьба між експлуатованими масами й експлуататорами, що еволюційний шлях розвитку товариства перериває революціями. Скачки-революції є рубежами переходу від однієї суспільно-економічної формації до іншої. Людство як би по сходинках піднімається до усе більшої свободи, що повною мірою восторжествує в комунізмі зі скасуванням приватної власності на засоби виробництва, установленням суспільної власності і принципу «Від кожного - по спроможностях і кожному - по потребах».

Спроба втілити марксистську філософію історії як революційну теорію в життя вперше була почата в СРСР, Китаї, на Кубі, у деяких інших країнах Європи й Азії. Проте марксизм, пристосований В.И.Леніним для недостатньо просунутих у капіталістичному відношенні країн, насамперед, для СРСР і деяких інших країн Європи, так названих країн народної демократії, виявився нежиттєздатним. Проте, побудова соціалізму в СРСР і в країнах народної демократії Європи було єдиним суспільним експериментом світового масштабу, заснованим на теоретичних філолофсько-історичних узагальненнях, що уніс величезні перерви в історичний розвиток людства.

Людина була і завжди залишиться головним чинником виробництва. Економічна теорія у вивченні людського товариства виходить із того, що людина є одночасно і виробником і споживачем економічних благ. Він створює, пускає в хід і визначає засоби використання техніки і технології, що, у свою чергу, пред'являють нові вимоги до фізичних і інтелектуальних можливостей людини.

Коли прогресивні засоби праці і технології одержують широке поширення, вони починають пред'являти підвищені вимоги до робітника, підтягати його до свого рівня. Ручні знаряддя праці припускають один тип робітника, машини - інший, верстат із програмним забезпеченням і керування складними автоматизованими системами - третій. Світовий досвід останніх десятиліть свідчить, - більш двох третин великих і понад сімдесятьох відсотки всіх інших катастроф, пов'язаних із господарською діяльністю відбуваються з вини людини, із його недостатньою підготовленістю для взаємодії зі складними технічними системами.

Вимоги, запропоновані до робочої сили з боку засобів виробництва й основних технологій пов'язані з підготуванням високо - кваліфікованих, професійно - орієнтованих робітників, із рівнем витрати робочої сили, із розміром витрат на її відтворення. Історії відомі приклади, коли технічне нововведення сторіччями чекало нового суспільного устрою і нового типу робітника.

Нині в індустріально розвинутих країнах, поряд із безробіттям, виробництво відчуває найгострішу потребу у високоосвічених професіоналах. Ріст вимоги до якості робітника - це загальноекономічна умова розвитку суспільного виробництва.

У обстановці примітивної ручної праці ця залежність протягом сторіч майже себе не виявляла і виявлялася через дуже повільні, мало помітні зміни. З переходом до машинного виробництва відбулося прискорення суспільного прогресу і зазначеної тенденції стала виявлятися з наростанням. З особливою інтенсивністю вона діє в умовах науково-технічної революції. Основним двигуном науково-технічного прогресу стає інформаційна техніка. Вона перетворюється в базу для всіх новітніх технологій, перетворює усі види виробництва, грає головну роль у підвищенні продуктивності праці, зниженні вартості продукції. Починаються спроби створення "штучного інтелекту", виникає питання: чи не втрачає людський чинник свого значення в міру удосконалювання ЕОМ і комп'ютерної техніки?

Проте не варто забувати, що корінні зміни у виробництві, супроводжуючись рухами в кваліфікаційній і фаховій структурі населення, не знищують до кінця потреби в малоквалифікованій праці. Більш того, у ряді випадків така потреба діє безпосередньо в самому науково-технічному і суспільному прогресі.

Характерна риса особистого чинника виробництва складається в тому, що людина не просто елемент виробництва, а головна продуктивна сила товариства. Робітник одночасно є і носієм робочої сили (і тим самим чинником виробництва) і суб'єктом виробничих відношень. Впливаючи на виробництво, змінюючи його, він тим самим змінює всю систему економічних відношень, змінює своє власне економічне поводження. Його роль у виробництві ніколи не можна зрозуміти поза визначеною системою суспільних відносин. У товаристві, як і у виробництві, все виходить від людини й усе зводиться до нього.

Науково-технічний прогрес стає реальністю не сам по собі, а завдяки робітникам, що знаходяться у визначених суспільних умовах. Ці умови, а точніше суспільні економічні відношення завжди в більшій або меншій мірі орієнтують на прогрес, а можуть і взагалі не створювати до нього належних стимулів. В другому випадку товариство зштовхується з необхідністю перебудови системи виробничих відношень. Останні визначають спрямованість у відтворенні робочої сили.

З позицій виробництва людина не тільки його суб'єкт, але і його кінцева ціль. Суспільний продукт, пройшовши через розподіл і обмін, завершує свій шлях у споживанні. Задоволення потреб людини, його розвиток є природним кінцевим призначенням суспільного виробництва. Будь-який підприємець у своїй господарській діяльності має на меті одержати вигоду, але ця ціль буде реалізована лише тоді, коли на продукцію його фірми знайдеться покупець (споживач).

РОЗДІЛ 3 Продуктивні сили України та економічних районів

1. Донецький економічний район

Донецький економічний район займає площу 53,2 тис. км2. або 8,8% території України з населенням 7887,0 тис. чол. Складається з Донецької та Луганської областей.

В межах району розміщений Український Донбас (високорозвинутий ТВК із специфікою добувних галузей промисловості та відновною обробною промисловістю). Характерними є значний ПРП та потужний виробничий потенціал.

Основним багатством надр Донецького економічного району є кам'яне вугілля (від довгополумяного до антрацитів). Пласти камяного вугілля малопотужні товщиною 40 - 70 см. Урайоні виявлено родовища природного газу у Червонокопівську, Славяносербську, Борівському, Співаківському, Кружилівському. Є 21 газоперспективна площа.

У басейні річок Кальміус і Торець (Донецька область) та Айдар і Деркул (Луганська облась) знайдено родовища бурих залізняків непромислового значення.

Донецький регіон має запаси наступних корисних копалин: кам'яної солі, вапняків, високоякісної крейди, вогнетривкі глини, цементного мергелю.

Кількість опадів - 500 - 600 мм., водні ресурси регіону не забезпечують потреб у водній промисловості, сільського господарства, населення.

На січень 1995 року розвідано 52 площі для будівництва нових шахт. Чисельність населення Донецького економічного району складає понад 8,2 млн. чол. (89,1% міського населення).

Працює 21 виробниче об'єднання з видобутку вугілля, які включають 214 шахт.

Електроенергію в основному виробляють ДРЕС (Вуглегірська, Словянська, Миронівська, Міусинська, Лисичанська та ряд інших).

У Маріуполі розміщені підприємства чорної металургії. Заводи кольорової металургії розміщені у Катянжинові - "Укрцинк", Микитові - ртутний комбінат, Артемівську - завод обробки кольорових металів, Торезьку - завод твердих сплавів та "Донецьквторкольормет".

Також у регіоні розміщені підприємства гірничохімічного комплексу та коксохімічне виробництво.

Машинобудівний комплекс регіону включає наступні підприємства:

ВО "Новокраматорський машинобудівний завод";

Горлівський машинобудівний завод;

Маріупольський завод важкого машинобудування;

ВО "Луганський тепловозобудівний завод";

Ряд інших.

Виділяють наступні промислові вузли:

Донецько - Макіївський (вугільна, металургійна, коксохімічна, машинобудівна, металообробна промисловість);

Горлівсько - Єнакієвський (вугільна, металургійна, машинобудівна, хімічна, енергетична галузі);

Краматорсько - Славянська (машинобудівна, металургійна, хімічна, енергетична, соляна, промисловість будівельних матеріалів);

Торезо - Снижнянський (вугільна, електротехнічна, легка, будівництво);

Красноармійсько - Маріупольський (чорна металургія, машинобудування, рибоконсервна промисловість);

Луганський (машинобудування, легка, харчова галузі);

Стаханово - Алчевський (вугільна, металургійна, машинобудівна);

Краснолуцько - Антрацитівський (вугільна, машинобудівна);

Свердловсько - Ровенківський та Краснодонський (вугільна).

Сільське господарство представлене зерновими культурами та тваринництвом (північна зона - розвинене зернове господарство, соняшник, молочно - мясне скотарство, свинарство, птахівництво; центрально - південна зона - приміська спеціалізація).

Регіон має 2487км. залізничних колій, довжина автошляхів - 13600 км., газо - нафтопроводи, продуктопроводи.

Екологічні проблеми: дефіцит чистої води, запиленість, загазованість, посухи, пилові бурі.

2. Придніпровський економічний район

Придніпровський економічний район складається з Дніпропетровської та Запорізької областей. Це другий район після Донецького за обсягом виробництва промислової продукції.

Клімат - помірно - континентальний. Залізні руди Криворізького басейну представлені 12 млрд. тонн. Залізна руда є у Оріхові, Павлограді, Чортоницьку, Жовтих водах.

Є родовища титану, рутило - ільменітових руд, цирконію, нікелю, кобальту. У Західному Донбасі залягає 8,6 млрд. тонн камяного вугілля. Придніпровський район має поклади бурого вугля, нафти, природного газу, бокситів.

Грунтово - кліматичні умови сприяють розвитку сільського господарства , а родовища корисних копалин - розвитку промисловості. У Придніпров'ї поєднується розвиток важкої індустрії та харчової промисловості. Провідними галузями є наступні:

Залізорудна;

Марганцеворудна;

Чорна металургія;

Машинобудівна;

Хімічна.

Важливе значення має харчова, легка промисловість, електроенергетика, промисловість будівельних матеріалів.

Сільське господарство Придніпров'я виробляє 20% виробництва пшениці, 25% - кукурудзи, 35% - соняшнику, 14% - овочів, 14% - м'яса, 15% - молока, 20% - вовни від загальнодержавного.

У Придніпров'ї розвинені всі види транспорту. Через регіон зєднується Криворізький басейн з Донбасом, СНД, портами Чорного і Азовського морів.

Експортується продукція гірничорудної, металургійної промисловості, машинобудування, будівельних матеріалів, сільськогосподарська продукція, вугілля, нафтопродукти, боксити, ліс, текстиль у інші регіони, СНД, країни Європи, Азії, Африки.

Сформовані наступні промислові вузли:

Криворізький (залізорудна промисловість, гірничорудне машинобудування, легка і харчова промисловість);

Дніпродзержинський (металургія, хімічна, машинобудівна, харчова, легка промисловість);

Дніпропетровський (чорна металургія, машинобудування, хімічна промисловість, легка, меблева та будівельних матеріалів).

Іде процес формування ряду інших промислових вузлів. Екологічна ситуація у регіоні є однією з найгостріших у світовому порівнянні.

3. Східний економічний район

Східний економічний район включає Полтавську, Сумську та Харківську області з населенням понад 6,3 млн. чол. Та площею 83,9 тис. км2.

Це індустріально розвинений район з вигідним економіко - географічним положенням. На промисловість припадає 75% валового продукту регіону. Він займає третє місце за розвитком промисловості та вартістю основних виробничих фондів, де зосереджено 20% машинобудування України.

Даний район характеризується сприятливими природнокліматичними умовами, значними запасами корисних копалин. 65,9% населення проживає в містах, що пояснюється наявністю інтенсивного сільськогосподарського виробництва.

Основними галузями є машинобудування, металообробна, харчова, хімічна, легка промисловість. Машинобудування виробляє 35% валової продукції регіону. Зосереджено машинобудування у Харкові (енергетичне і електротехнічне), Полтаві (завод електротехнічних виробів, газорозрядних ламп), Глухів (електронні та агрегатні вузли), Кременчук (транспортне машинобудування), інші. За машинобудуванням за ступенем важливості ідуть харчова та легка промисловість. Розвинені будівництво, газова, деревообробна, меблева промисловості. Ведеться інтенсивне сільськогосподарське виробництво на 5959,9 тис. га земель. Довжина залізниць - 3198км., автомобільних доріг (з твердим покриттям) - 7,0 тис. км. У районі розвинута невиробнича сфера та рекреаційний комплекс.

4. Центральний економічний район

До Центрального економічного району належить Київська, Кіровоградська та Черкаська області.

У районі є потужний природно - ресурсний потенціал. Район в цілому бідний на рудні ресурси. Є сприятливі умови для розвитку аграрного сектора.

Індустріально - аграрний комплекс спеціалізується на обробній промисловості. Базою розвитку обробної галузі є паливно - енергетичний комплекс, зокрема електроенергетика. Розвинена хімічна, нафтохімічна, мікробіологічна, промисловість будівельних матеріалів. Спеціалізованими галузями є легка та харчова промисловість.

Легка промисловість забезпечується місцевою сировиною, діють ряд льонокомбінатів. У Києві працює ватно - ткацька фабрика, Київський та Дарницький шовкові комбінати, трикотажне об'єднання "Киянка", швейне об'єднання "Україна" і "Каштан".

Частка промисловості становить понад 60% у валовій продукції регіону. Розвинуто сільськогосподарське машинобудування у Кіровограді ("Червона Зірка") та об'єднання "Азот" у Черкасах.

Хімічне устаткування виробляють у Києві, Фастові, екскаватори - Бородяша, Київ; верстати - Київ. У Києві виробляють літаки, річкові судна, мотоцикли та ін.

Найбільшими залізничними вузлами є Київ, Фастів, Миронівка, Шевченкове, Знамянка. Найбільші аеропорти розміщені у Борисполі та Жулянах.

5. Поліський економічний район

До Поліського економічного району входять Волинська, Житомирська, Рівненська, Чернігівська області. Природно - кліматичні умови сприятливі для ведення як сільського господарства, так і лісівництва. Проживає 93 - 94% етнічних українців.

У районі розвинуті харчова та легка промисловості, машинобудування, металообробна промисловість.

У Луцьку розміщений завод електроапаратури, приладобудування, автомобільний завод; у Рівному - завод приладобудування, високовольтної апаратури, торговельного устаткування, завод з виготовлення запасних частин для тракторів, виробниче об'єднання "Азот". У Чернігівському промисловому вузлі зосереджені підприємства хімічної, харчової, легкої промисловості. У Бердичеві знаходиться єдиний в Україні солодовий завод, Чернігові - взуттєва, шкіряно - взуттєва фабрики.

У регіоні розвинута легка та харчова (м'ясна, молочна, крохмале - патокова та ін.) галузі промисловості.

Найголовнішими транспортними вузлами є Ковель, Здолбунів, Рівне, Житомир, Чернігів. На експорт в основному ідуть будівельні матеріали, цукор, консерви, а імпортуються паливо, чорні метали, прокат.

6. Подільський економічний район

До Подільського економічного району належать Вінницька, Тернопільська та Хмельницька області. Це четвертий за розмірами економічний район із значними сільськогосподарськими, лісовими, мінеральними, водними та рекреаційними ресурсами. Сільськогосподарські угіддя становлять 71% земельної площі, яка становить 60,9 тис. км2. Населення - 4560,2 тис. чол. Лісові ресурси становлять 11,5% (800,5 тис. га) території. У районі залягають значні поклади природних будівельних матеріалів. У Віннецькій області відкрито родовище залізних руд (0,8 млрд. тон).

Запаси пеліканіту становлять 170 млн. тон, це єдина у Європі сировина для виготовлення склолитого цементу, порцелянових виробів.

Провідною є харчова промисловість. Машинобудування обслуговує потреби сільського господарства, харчової промисловості. Підприємства природо - та верстатобудування є наступні:

Вінницький завод тракторних агрегатів;

Калинівський завод устаткування для цукрових заводів;

Тернопільський завод бурякоцукрових комбайнів;

Хмельницьк (трансформаторні підстанції, тракторні деталі, ковально - пресове устаткування);

Камянець - Подільський (сільськогосподарські машини, деревообробний інструмент);

Тернопільське виробниче обєднання "Ватра" (електроапаратура);

Шепетівка (тракторні деталі).

Сільськогосподарське виробництво спеціалізується на зерново - буряковій та мясо - молочній продукції.

Довжина залізниць - 2536 км., автодоріг - 17,4 тис. км. Проходять газопроводи "Союз", Уренгой - Помари - Ужгород. Головні залізничні вузли: Тернопіль, Жмеринка, Вінниця, Шепетівка. Головні автошляхи: Луцьк - Чернівці, Львів - Київ.

7. Карпатський економічний район

До складу Карпатського економічного району входять Закарпатська, Івано - Франківська, Львівська, Чернівецька області. Площа - 56,6 тис. км2., населення - 6,5млн. чол. Територія цього району включає Прикарпаття, Карпати, Закарпаття. Це погранічний район, який знаходиться на перехресті залізниць: Київ - Прага, Київ - Краків, Варшава - Бухарест, газопроводів: Уренгой - Помари - Ужгород, Оренбург - Західний кардон.

У Прикарпатті розташована полікопанентна зона (нафта, природний газ, калійні солі, магнієві солі, кухонна сіль, сірка, вапняк, фосфорити).Надзвичайно цінними є лісові та водні ресурси, зокрема мінеральні води Трускавця, Східниці, Сваляви, Кваси, Моришка та лікувальні грязі села Черче Івано - Франківської області.

У районі розвинуті машинобудування, харчова, лісова, деревообробна, промисловість будівельних матеріалів. Електроенергетика представлена Бурштинською, Добротвірською ДРЕС, рядом дрібних ГЕС і ТЕЦ. Машинобудування представлене приладобудуванням, телевізійною технікою, електролампами, металорізальними інструментами. Розвинуті хімічна індустрія, лісовий комплекс та сільське господарство.

8. Причорноморський економічний район

До складу Причорноморського економічного району входять Миколаївська, Одеська, Херсонська області та Автономна Республіка Крим. Площа - 113,4 тис. км2., населення - 7,8 млн. чол. На Керченському півострові залягає 2,8 млрд. тон (14% запасів України) залізних руд. Виявлено родовища нафти і газу на Керченському півострові, АРК, півдні Одеської області.

Район є традиційно аграрним з розвиненою переробною промисловістю. Основними центрами морського суднобудування є Миколаїв (3 заводи), Херсон (2 заводи), Керч (1 завод), Севастополь (морський завод). У Одесі функціонують завод великого кранобудування, автоскладальний завод, Херсоні - комбайновий завод, Миколаєві - завод "Дормашина", Одеса - завод тракторних плугів, верстатобудування.