Інтелектуалізація праці як чинник інноваційного розвитку підприємства

Размещено на http://www.allbest.ru/

Інтелектуалізація праці як чинник інноваційного розвитку підприємства

1. Інноваційний розвиток підприємства в умовах економіки знань

Поняття інноваційного розвитку нерозривно пов'язане з поняттям економіки знань. Економіка знань або економіка, що створена на засадах знань (knowledge economy) - економіка, в котрій більшу частину валового внутрішнього продукту (ВВП) забезпечено діяльністю з виробництва, обробки, зберігання і розповсюдження інформації і знань.

Роль знання в економічному розвитку зростає, випереджуючи значимість засобів виробництва і природніх ресурсів. Оцінки Світового банку свідчать, що фізичний капітал у сучасній економіці формує всього 16% загального обсягу багатств кожної країни, природній в свою чергу - 20%, а людський - 70%. У таких країнах, як Японія та Німеччина, частка людського капіталу становить до 80% національного багатства [13]. На сьогодні цінності створюються за рахунок підвищення продуктивності та використання нововведень, тобто застосування знань на практиці. Економічне зростання дедалі більше залежить від здатності отримувати нові знання і застосовувати їх в різних сферах життя.

Економіка знань розкриває нову роль і місце інтелекту людини в сучасному суспільстві, вплив інформації як головної продуктивної сили і суб'єкта виробництва на розвиток регіонального простору. Знання сьогодні визнано вирішальним чинником економічного розвитку, інструментом інновацій, конкуренції та економічного успіху.

Ряд науковців стверджують, що «економіка знань» суттєво відрізняється від економіки індустріального типу, за якої накопичення багатства пов'язано з матеріальними активами. Інші вважають, що це лише наступна фаза індустріальної епохи, за якої добробут також визначається виробничим процесом, а нематеріальні активи лише підвищують конкурентоспроможність і не більше. Дослідження сутності економіки знань з точки зору генезису передбачає визначення основних етапів її становлення - періодизації. За оцінкою більшості науковців, процес становлення економіки знань розпочинається в 60-ті роки ХХ сторіччя., з початком науково-технічної революції.

На основі узагальнення результатів економічних досліджень, приходимо до висновку, що періодизація становлення економіки знань, включає п'ять етапів: «етап технологічного прориву», «етап конкуренції наукових знань та технічного удосконалення виробництва», «етап науково-інноваційної революції», «етап інформаційно-знаннєвої революції» та «етап цивілізації знань» (рис. 1.1).

Рис. 1.1. Періодизація становлення економіки знань

Зазначимо, що економіка знань - це закономірна і об'єктивно обумовлена, більш висока в порівнянні з індустріальною фазою (стадією) розвитку суспільства господарююча підсистема, за якої ключовими факторами економічного зростання є посилення впливу наукової та інноваційної діяльності, освіти, наукових та інформаційних технологій, які саме і дозволяють при динамічних змінах потреб суспільства генерувати безперервний потік нововведень у виробництво.

Відомо, що ефективним способом конкурентної боротьби в сучасному світі є зростання компанії внаслідок інноваційного розвитку, що передбачає активне впровадження результатів наукової діяльності у виробниче або комерційне використання. Варто погодитись із висловлюванням професора А.М. Колота, який у статті «Інноваційна праця та інтелектуальний капітал у системі факторів формування економіки знань» зазначає, що інноваційність притаманна більшості видів трудової діяльності, які реалізуються в різноманітних процесах праці [7].

Але для повного розуміння поняття інноваційного розвитку необхідно спочатку розглянути загальноекономічне поняття розвитку. У цілому поняття «розвиток» трактують у декількох основних ракурсах: як процес, як сукупність змін та як результат. Е.М. Коротков розглядає розвиток як сукупність змін, які ведуть до появи нової якості і зміцнення життєвості системи, її здатність чинити опір руйнівним силам зовнішнього середовища [8]. Т.В. Куклінова визначає розвиток як процес, що розгортається в часі, з переходом з одного стану в інший, який характеризується наявністю якісних перетворень у цілому або появою якісно нових елементів, властивостей, характеристик, які визначають побудову й функціонування систем. Найбільш оптимальним вважаємо визначення розвитку за економічним словником-довідником: процес закономірної зміни, переходу з одного стану в інший, більш досконалий; перехід від старого якісного стану до нового, від простого до складного, від нижчого до вищого [10]. Тобто, у підходах різних авторів виділяються загальні понятійні характеристики, такі як зміна стану та поява нових елементів чи нової якості у системі підприємства під час відбування змін. Можна відзначити ще одну ключову характеристику поняття у певної групи авторів - розвиток пов'язаний зі зміною зовнішнього середовища і є адекватною реакцією на її зміни. Розвиток на рівні підприємства являє собою процес та результат цілеспрямованої управлінської діяльності, орієнтованої на довгостроковий період в економічному середовищі, що змінюється. Це всебічний процес зміни організації та її діяльності, адекватний умовам середовища та результуючий у нарощуванні або збереженні організаційної активності. Недоліком цього визначення вважаємо відсутність чіткого акцентування на процесі позитивної зміни організації, бо негативна зміна стану - це не розвиток, а деградація, занепад, а відсутність зміни - стабільність.

Розвиток організації - довгострокова програма вдосконалення можливостей організації вирішувати різні проблеми і здібностей до відновлення. Таке визначення недостатньо повне, тому що не вказана обов'язкова реальна динаміка в зміні стану підприємства, а вдосконалення можливостей не є фактом їх використання.

Що стосується інноваційного розвитку, то це один з можливих типів розвитку підприємства, галузі, економіки в цілому. Л.І. Федулова визначає інноваційний розвиток економіки в цілому як зростання її показників, забезпечених за рахунок реалізації інноваційних проектів і впровадження нововведень [13]. Таким чином, розвиток будь-що повинний виражатися в позитивній динаміці результативних економічних показників.

С.М. Ілляшенко інноваційний розвиток визначає як процес господарювання, що спирається на безупинні пошук і використання нових способів і сфер реалізації потенціалу підприємств у мінливих умовах зовнішнього середовища у рамках обраної місії та прийнятної мотивації діяльності і який пов'язаний з модифікацією існуючих і формуванням нових ринків збуту [5].

Досить широке визначення інноваційного розвитку дається й іншими авторами: «це незворотній процес переходу з одного стану в інший, який характеризується сукупністю змін, обумовлених впровадженням інноваційних перетворень, що приводять до формування нових властивостей системи, зміни її якісного стану, зростання здібностей, компетенцій, потенціалу та рівня ефективності її діяльності, укріплення системи, а також формування здатності чинити опір руйнівним силам зовнішнього та внутрішнього середовища».

Відзначимо, що обидва останніх визначення включають у себе розвиток і зростання потенціалу, які відсутні у формуванні поняття інноваційної діяльності. Безпосередній взаємозв'язок і взаємовплив потенціалу підприємства і його розвитку описують багато вчених. Так, під «інноваційним розвитком» розуміється посилення й використання своїх інноваційних можливостей, аналіз, мобілізація й удосконалювання виробничого потенціалу для досягнення цілей розвитку керованого, соціально-економічного об'єкта, за рядом напрямів, що передбачає комплекс робіт з розробки, освоєння й впровадження у виробництво різних нововведень, з огляду на обмеженість ресурсної складової. Д.О. Карлюка визначає інноваційний розвиток як складний процес прикладного характеру створення і впровадження інновацій з метою якісних змін об'єкта управління та отримання економічного, соціального, екологічного, науково-технічного чи іншого виду ефекту, який пов'язаний з необхідною умовою виживання і розвитку підприємств у довгостроковій перспективі [6]. Зауважимо, що це поняття мало чим відрізняється від терміна «інноваційна діяльність».

На основі проведених досліджень і вивчення підходів вчених пропонуємо розглядати інноваційний розвиток підприємства як процес переходу з одного конкурентного, фінансово-економічного стану й позиції на ринку в інші, кращі, більше сильні та стійкі в довгостроковій перспективі за рахунок реалізації інновацій різного ступеня глибини та сфери використання.

Це визначення відрізняється від поняття «інноваційна діяльність» головним чином тим, що розвиток вказує на обов'язкову позитивну зміну стану підприємства.

Необхідно також зазначити, що в процесі інноваційного розвитку виробництво стає більш зорієнтованим не на масового споживача, а на специфічні потреби окремих індивідів, тобто на невеликі за місткістю ринки. Високими темпами зростає чисельність підприємницьких структур, особливо малих та середніх підприємств, які спроможні швидко адаптуватися до вимог зовнішнього середовища. Швидкі темпи модернізації життя людей призводять до зростання вимог до якості товарів та послуг, до їх різноманітності. Відповідно, суспільство, стає більш відкритим та сприйнятливим до інновацій як засобу досягнення необхідного розмаїття.

Відбувається переоцінка людського фактору в економіці: зростає роль творчих кадрів - людей, що володіють знаннями і є носіями нововведень в сфері організаційної, науково-технічної та екологічної культури. Нова модель економічного зростання, що ґрунтується на інноваційному типі розвитку, передбачає зміну самого поняття науково-технічного прогресу і науково-технічного розвитку. З'являються нові суспільні пріоритети: добробут, інтелектуалізація виробничої діяльності, використання високих та інформаційних технологій, екологічність. Ця модель потребує нової фінансово-кредитної політики, ефективного стимулювання інновацій, розвитку наукомістких та скорочення природо-експлуатуючих галузей - на макрорівні; зміни типу підприємницької діяльності, активного залучення до виробництва малого та середнього приватного бізнесу - на мікрорівні.

2. Економіко-теоретичні аспекти інтелектуалізації праці

Інтелектуалізація праці - багатоплановий процес зростання ролі інтелектуальної творчої праці, насичення всіх видів праці функціями творчого характеру, що супроводжує усі стадії процесу створення інноваційної продукції. При цьому інтелектуалізація праці виступає не лише глобальною тенденцією розвитку економіки, а й постає як чинник внутрішнього середовища підприємства, адже відбувається в системі формування, розвитку і використання інтелектуального капіталу підприємства.

Інтелектуалізація праці являє собою процес, який на глобальному рівні характеризує соціально-економічну тенденцію розвитку, що призводить до зміни умов, характеру, предметів, засобів і суб'єкта праці, поширення сфер використання переважно творчої інтелектуальної праці внаслідок поступового насичення виробництва наукоємними технологіями та інноваціями. Відомо, що інтелектуальна трудова діяльність поєднує два взаємопов'язані аспекти, перший з яких, хоча й потребує високої кваліфікації, глибоких професійних знань, однак є репродуктивним, спрямованим на вирішення стандартних завдань, досягнення заданих результатів, застосування відомих алгоритмів і типових засобів, а другий - творчий, який спрямований на вирішення нестандартних завдань, які вимагають створення нових (неповторних, оригінальних, унікальних) або нестандартного застосування відомих засобів у принципово нових ситуаціях.

Тобто, саме творча праця орієнтується на формування та розвиток інтелектуального капіталу в трудовій діяльності, створення і впровадження інновацій, а її результатом є не лише новий інтелектуальний продукт, а й інтелектуальний розвиток самої творчої особистості.

Також інтелектуалізацію праці визначають як породжені феноменом людського розуму й досвіду якісні та кількісні зміни у витратах трудових зусиль, предметів і засобів праці в процесі економічної діяльності. Інтелектуалізація праці, з одного боку, характеризується збільшенням ролі переважно інтелектуальної, творчої, складної компоненти змісту праці, порівняно із переважно фізичною, рутинною, простою, а з іншого - підвищенням загальноосвітнього, професійно-кваліфікаційного і культурного рівня працівників. Це супроводжується нагромадженням і ротацією знань та інформації, появою і практичним застосуванням новинок, економією витрат й одержанням корисного ефекту. Також відомо, що інтелектуалізація праці визначає рівень інноваційного розвитку, під яким мається на увазі виникнення і поширення новинок, їхнє впровадження у господарську діяльність шляхом ресурсно-техніко-технологічних, товарно-продуктових й організаційно-збутових нововведень, а також скорочення термінів між появою чергових новинок і їхнім практичним застосуванням.

Інтелектуальні праця має свої функціональні особливості:

· творчість (створення якісно нових матеріальних і духовних цінностей),

· креативність (здатність до породження принципово нових незвичайних ідей, які відхиляються від традиційних або прийнятих схем мислення),

· часоємність (значний проміжок часу між впровадженням результатів інтелектуальної діяльності і витратами на дослідження),

· імовірність (неможливість завжди досягнути запланованого результату) [15].

Інтелектуалізація праці існує у поєднанні позитивних і негативних наслідків. Це, з одного боку, актуалізує її об'єктивну необхідність з метою одержання корисного ефекту та усунення негативних наслідків. А з іншого - створює перешкоди для поглиблення якісних змін у змісті праці. Тобто, кожна із складових змісту праці є органічним продовженням, доповненням та протиставленням іншої, що супроводжується постійною єдністю і боротьбою протилежностей, запереченням заперечення та взаємним переходом кількісних змін у якісні. Аналогічні процеси відбуваються і у переважно інтелектуальній, творчій, складній компоненті змісту праці.

Тобто, інтелектуалізація праці має ознаки закономірності та безперервності, а її передумови є вродженою складовою сутності самої людини і мають здатність поглиблюватись. Поступова зміна співвідношення та ролі складових частин змісту праці в бік інтелектуалізації спочатку відзначались прагненням людей задовольнити свої фізіологічні, матеріальні та духовні потреби, а відтак - удосконалити сам механізм задоволення цих потреб. Саме це визначило три історичні етапи розвитку технологічного способу виробництва, призвело до скорочення термінів між черговими фундаментальними нововведеннями й заміни одних технологічних укладів іншими. Відтак, виникла необхідність у функціонуванні суб'єктів із яскраво вираженими ознаками інноваційності - креейтерів (творців новинок), провайдерів (піонерів практичного застосування новинок), імітаторів (масових розповсюджувачів новинок).

В таких умовах стало природним:

а) виникнення інноваційного ризику - стану невизначеності й розчарування у зв'язку із відсутністю коштів чи інвесторів для подальшого втілення новинок у виробництво, появою кращих та дешевших їх аналогів, незаконним привласненням новинки іншими суб'єктами, невдалим проектом, неочікуваним результатом, погано прорахованими кроками і діями, відсутністю попиту тощо;

б) утворення інновативної ренти - надлишку над середнім рівнем заробітної плати й прибутку внаслідок винайдення та застосування інновацій;

в) визначення ступеня інтелектуальної безпеки - стану знаннєвої, інформаційної та інноваційної незалежності, власної спроможності продукувати і застосовувати новинки, здатності протидіяти інтелектуальному відтоку й інтелектуальному маніпулюванню;

г) побудова антикризової захисної системи на основі поглиблення інтелектуалізації праці.

Інтелектуалізація праці одночасно виступає як поєднання трьох складових - чинника, процесу і результату економічної діяльності, що поступово взаємоперетворюються і взаємопідсилюються. Саме це пояснює інтелектуалізацію праці як інтенсифікатор виробничих факторів.

Виділяють такі індикатори оцінки інтелектуалізації праці як:

а) чинника економічної діяльності, що охоплюють рівень та структуру фінансового забезпечення «освіти протягом життя», творчо-пошукових, науково-технічних, науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт, ступінь кадрового забезпечення та інтелектуально-міграційної диспропорції;

б) процесу економічної діяльності - рівень інноватизації, інтелектуального відтоку та структура нововведень за джерелом походження;

в) результату економічної діяльності - ступінь інноваційної озброєності та зростання продуктивності праці, міра екологізації робочого місця, продукції, навколишнього середовища, рівень окупності інвестицій в інтелектуалізацію праці, віддача ресурсно-техніко-технологічних, товарно-продуктових і організаційно-збутових нововведень, інноваційна позиція мікросуб'єкта, сфери економічної діяльності, регіону, країни.

Також визначають такі форми прояву інтелектуалізації праці як:

а) чинника економічної діяльності, що зводяться до нагромадження і ротації знань та інформації, формування людського капіталу, появи новинок; інноваційної кластеризації та кооперації, творчої і наукової співпраці;

б) процесу економічної діяльності - до використання та підвищення рівня людського капіталу, ресурсно-техніко-технологічних, товарно-продуктових та організаційно-збутових нововведень, зміцнення інноваційної кластеризації та кооперації, поглиблення творчої і наукової співпраці;

в) результату економічної діяльності - до зростання інноваційної озброєності та продуктивності праці, екологізації робочого місця, продукції та навколишнього середовища, підвищення інноваційної активності і культури, зростання рівня конкурентоспроможності, нарощування експорту, одержання інновативної ренти, зміцнення інтелектуальної безпеки й антикризового імунітету.

Порівняння діяльності фірм-інноваторів (креейтерів, провайдерів та імітаторів), які у своїй діяльності керуються безперервною інтелектуалізацією праці, та суб'єктів, що ігнорують останню, з урахуванням чинника часу А.Л. Василик, показує, що в умовах швидкого «морального знецінення» новинок перші із них одержують суттєві переваги внаслідок скорочення середніх валових та граничних витрат, підвищення продуктивності праці та якості продукції, одержання значних конкурентних переваг через скорочення інноваційного лагу та розриву, підвищення рентабельності, зміцнення інтелектуальної безпеки й антикризового імунітету, розширення діяльності тощо. Ці переваги поступово переноситимуться на галузевий, регіональний та національний рівні, формуючи стійку до кризових явищ і процесів економіку. Відтак, креейтери, провайдери та імітатори в залежності від їхньої чисельності й успішності реалізації інтелектуальних новинок одержують особливий зиск у вигляді інновативної ренти монопольного або диференціального характеру. На рівні сфери економічної діяльності й регіону інновативна рента може бути інфрамаржинальною або диференціальною, а на рівні країни - абсолютною, інфрамаржинальною або диференціальною [1].

Але як же можна оцінити ефект, отриманий від інтелектуалізації праці? Адже професії, що були засновані виключно на використанні фізичної праці, зникають і замість них з'являються такі, що вимагають дедалі більших витрат розумової діяльності. Тому на підготовку робітників витрачається все більше часу та зусиль, а отже і коштів. В таких умовах завданням управлінських служб підприємства стає визначення ефективності інтелектуалізації праці. М.А. Кравченко пропонує таку методику розрахунку: необхідно отримати дані про витрати на навчання та підготовку працівника та спів ставити їх з отриманим економічним ефектом від його діяльності (інформація про продуктивність, виконання норм виробітку, зниження собівартості продукції, підвищення якості тощо). Якщо ж в системі обліку немає даних для розрахунку ефективності праці, то бухгалтерії необхідно створити систему спостереження та забезпечити відповідною інформацією управлінські служби. Зокрема, необхідно перегрупувати дані про нараховану заробітну плату за критеріями: стаж, освіта, підвищення кваліфікації з їх виробітком [9]. Загалом оцінка інтелектуального капіталу можлива лише тоді, коли інтелектуальний актив може бути ідентифікований, достовірно оцінений та існує ймовірність отримання економічної вигоди від його використання. Вартість більшості прав на винаходи, ноу-хау, корисні моделі - сукупна, тобто формується у результаті здійснення витрат на дослідження та розробку. Отримання вигоди від їх використання очікується у майбутніх звітних періодах, тому оцінка підприємства та його активів зростає.

3. Напрямки та особливості інтелектуалізації праці на підприємствах України

В Україні цінність інтелектуального потенціалу існує поки що на рівні теоретичних конструкцій. Провідні вчені сучасності у своїх працях акцентують увагу на питаннях збереження, накопичення та розвитку інтелектуального потенціалу України. Проте в практичній площині не вистачає обґрунтованих положень формування інтелектуального потенціалу як чинника людського розвитку. Інтеграція української економіки в міжнародні структури вимагає кардинальних змін у мотивації інтелектуального та трудового потенціалу підприємств, адже ринок інтелектуальної праці є найскладнішим з усіх видів ринків ресурсів. Механізм попиту та пропозиції на ринку інтелектуальної праці заснований на конкуренції між працівниками за право найбільш вигідного застосування своїх здібностей і роботодавцями за право залучати й використовувати найбільш кваліфікованих працівників, здатних до креативної, інноваційної діяльності. Товаром на даному ринку є інтелектуальна праця, носієм якої є безпосередньо кожний працівник, який займається розумовою діяльністю. Найбільш рідкісними і значущими на практиці є підприємницькі й організаторські здібності. Оплата праці вищого управлінського персоналу і підприємців не обмежується верхньою межею й залежить від доходів бізнесу.

Рівень розвитку освіти та науки, добробут населення, культура та здоров'я нації, інноваційний розвиток підприємств, інтелектуальна власність є головними чинниками формування інтелектуального потенціалу суспільства. Інноваційна активність вітчизняних промислових підприємств є низькою і демонструє стійку тенденцію подальшого зниження.

Як видно з таблиці «Показники інноваційної діяльності промислових підприємств», протягом 1994-2003 рр. кількість підприємств, що займалися інноваційною діяльністю, зменшилася на 43,2%, а їх частка в загальній кількості промислових підприємств - скоротилася з 26% до 12,7%, що у п'ять разів менше, ніж у розвинутих країнах, де цей показник становить 60-70%.

Показники інноваційної діяльності промислових підприємств

За певного збільшення у 2003 р. Кількості освоєних видів техніки та впровадження нових технологічних процесів, відповідні показники складали лише 42% і 60% рівня 1994 р. Найбільш активними у запровадженні інновацій були підприємства з виробництва коксу та продуктів нафтопереробки (35% загальної кількості підприємств підгалузі); хімічної і нафтохімічної промисловості (24%), машинобудування (24%), металургії та обробки металу (17%), харчової промисловості (16%). Близько половини (43,7%) всієї виробленої інноваційної продукції припадає на Донецьку та Дніпропетровську області, де більшість підприємств належать до зазначених галузей. На виконання наукових досліджень витрачало кошти лише кожне четверте з інноваційно активних підприємств. Структура загальних інноваційних витрат залишається недосконалою. Як видно з табл. 4.2

«Інноваційні витрати промислових підприємств», найбільшу частку (61%) у загальних витратах на інноваційну діяльність становили витрати на закупівлю нового обладнання 18; на дослідження і розробки - 10,2%; придбання нових технологій (патентів і ліцензій) - лише 3,1%.

При цьому, як свідчать дослідження трансферу технологій до України на основі ліцензійних угод, майже всі ліцензійні технології не належать до останніх досягнень і надходять до України в середньому з 100-річним запізненням. Протягом останніх років кількість нововведень за закупленими та вже діючими ліцензіями зменшилася вчетверо; кількість підприємств, що використовували іноземні ліцензії - у 3,7 рази. Питома вага підприємств, на яких діють закуплені за кордоном ліцензії, становить 0,2% загальної кількості вітчизняних підприємств [14].

Як зазначає у своїй статті «Сучасні тенденції на ринку інтелектуальної праці в умовах становлення неоекономіки» В.М. Щербак, за кількістю наукових фахівців вищої кваліфікації, що припадає на душу населення, наша країна не поступається розвинутим країнам Європи. Разом із тим, динаміка частки докторантів та аспірантів склалася не на користь наук інноваційного спрямування. Ситуація на ринку інтелектуальної праці послаблюється ще й тим, що в Україні середній вік висококваліфікованих працівників у багатьох галузях промисловості становить 53-57 років. Застарілі виробничі технології й устаткування, тривалі й необоротні зупинки виробництва, низька заробітна плата викликали у свій час відтік професіоналів, що призвело до істотних змін соціальної структури суспільства. Так, частка працівників вищої кваліфікації в промисловості України становить близько 5%, у той час як у США - 43%, а в Німеччині - 56%. Крім того, у нашій країні спостерігається зниження рівня трудової активності, що є наслідком погіршення здоров'я й фізичного стану суспільства [15].

Між тим, за даними аналітичної доповіді центру Розумкова загальний рівень освіченості робочої сили в Україні станом на 2004 рік був вдвічі нижчим, ніж у середньому в країнах ЄС, тобто частка осіб з вищою освітою серед працездатного населення становить 13% проти 25% у середньому в країнах Європи (у США-36%, у Японії-38%) [14].

Науково-технічний прогрес прискорив моральне старіння не тільки основного капіталу, але й професійних знань, особливо вищої кваліфікації. Статистичні дослідження дають можливість прослідкувати такі зрушення: щорічно оновлюється 5% теоретичних і 20% професійних знань. Прийнята у США одиниця виміру старіння знань спеціаліста - «період напіврозпаду компетентності» (зниження компетентності на 50%) в результаті появи нової інформації - показує, що у багатьох професіях цей поріг наступає менш ніж через 5 років, тобто раніше, ніж закінчиться період навчання у ВНЗ.

Ситуація, яка на сьогодні спостерігається в Україні, ставить під загрозу якість підготовки кадрів. Так, середньосписковий працівник сфери матеріального виробництва має надзвичайно тривалий термін перепідготовки чи підвищення кваліфікації (у середньому 13-15 років), тоді як у розвинених країнах - 3-5 років. Вся система освіти України готує лише приблизно 3% фахівців постіндустріальних спеціальностей. У той же час у розвинених країнах на професії, де є перевага інтелектуальної праці, припадає основний приріст зайнятості: 85% - у США, 89% - у Великій Британії, 90% - у Японії [2].

При цьому необхідно враховувати певну «відірваність» вітчизняної базової освіти від практичних реалій виробничої діяльності через роздержавлення, загальнонаціональні фінансові проблеми, падіння обсягу виробництва, значного обсягу тіньової економіки та низької мотивації професійної педагогічної діяльності. Дана обставина ускладнюється ще й тим, що 20-40% молоді, яка навчається у вищих навчальних закладах, неспроможна, не бажає або не опановує (внаслідок певних причин) навчальний матеріал, що обмежує фактологічну та методологічну базу людського капіталу й перешкоджає розкриттю у майбутньому людського потенціалу [12].

Як зазначає А.М. Колот, замість того, щоб концентрувати зусилля на розвитку інформаційно-комунікаційних технологій, інноваційно-знаннєвих виробництв, в Україні щороку створюється близько 1 млн. місць, левову частку яких можна кваліфікувати як робочі місця здебільш індустріальної, доби, які розширюють гетто маргінальної зайнятості, консервують її неефективну структуру й унеможливлюють суттєві зрушення на краще в якості життя населення [7].

Можна відзначити наступні тенденції суспільного вітчизняного розвитку: інтелектуалізація праці та запровадження новітніх технологій здебільшого відбувається у великих промислових центрах (Київ, Дніпропетровськ, Харків, Львів), тут акумулюється висока концентрація інтелекту, тоді як провінція залишається осторонь від більшості суспільно-політичних та економічних процесів; крім того в Україні відбувається швидкий розвиток тимчасово прибуткових галузей поряд з необґрунтованим занепадом перспективних. Поряд із «втечею назовні» спостерігається і внутрішня, тобто перехід найбільш здібних молодих фахівців зі сфери досліджень до сфери бізнесу, внаслідок чого престижними стають ті види діяльності, які легко приносять дохід і не потребують високого освітньо-кваліфікаційного рівня [3].

Одним із чинників мотивації використання інтелектуального потенціалу суспільства є високий і достойний рівень заробітної плати працівників. Це можна пояснити, з одного боку, прагненням людей підвищити власний добробут та задовольняти всезростаючі потреби; а з іншого - низьким рівнем життя населення в Україні.

На розмір заробітної плати працівників інтелектуальної праці впливають рівень освіти, науковий ступінь, вчене звання, трудовий стаж, тарифний розряд тощо. При цьому не враховується науково-освітня та загально-професійна активність працівників. Слід підкреслити, що при оплаті праці варто використовувати рейтингову оцінку науково-освітньої та інноваційної діяльності працівників, яка би включала такі показники: кількість відпрацьованого часу, конкретний результат виконання проекту, світогляд працівника, складність роботи, відповідальність, вміння організувати роботу, рівень контактів (вміння вести ділову переписку, участь у переговорах із замовником, вміння створити позитивний імідж), досвід, старанність, командна робота (командний гравець) тощо. Така система оплати праці стимулює працівників фірми до ефективної та результативної праці. На сьогоднішній день частина ВНЗ України використовують визначення рейтингу викладачів, але поки що це є лише на папері у вигляді фіксування статистичних даних.

Для вирішення проблем, пов'язаних з удосконаленням умов формування та використання інтелектуального потенціалу в нашій країні, необхідно:

* залучати молодих спеціалістів до роботи в Україні шляхом постійного пошуку нових джерел і форм мотивації інтелектуальної праці;

* збільшувати рівень заробітної плати реформуванням системи заробітної плати та заохочуванням до інноваційної діяльності;

* сприяти перепідготовці та підвищенню кваліфікації працівників, отриманню другої освіти окремими категоріями населення;

* формувати у кожного громадянина потребу постійно підвищувати свій освітній рівень;

* сприяти охороні здоров'я, відпочинку населення та охороні навколишнього середовища.

4. Інтелектуальний потенціал як складова конкурентоспроможності підприємства

В центрі процесів, які відбуваються у світовому співтоваристві, є глобалізація економіки, яка дедалі відчутніше впливає на економічне, політичне, культурне життя всіх країн. Одне з основних її проявів - небувале посилення конкуренції в різноманітних формах, яку можна кваліфікувати як глобальну. Впоратися з викликами глобалізації можна за наявності конкурентних переваг у якомога більшої кількості суб'єктів ринкової економіки.

Людина - нова економіка - конкурентні переваги - стійкий розвиток - таким є ланцюг нового глобального феномена, який визначатиме соціально-економічний прогрес в умовах глобалізації. Залежності між глобалізацією, потребою набуття конкурентних переваг і розбудовою нової економіки у формалізованому вигляді можна подати так: умови глобалізації вимагають, щоб кожна економічно активна людина, кожен суб'єкт господарювання, держава, суспільство мали конкурентні переваги. Останні можна набути лише за економіки, яка здатна їх продукувати; для розбудови такої економіки необхідно задіяти потенціал тих ресурсів, активів, рушійних сил, що здатні забезпечити стійкий розвиток в умовах глобальної конкуренції.

Взагалі термін «інтелектуальний капітал» уперше було використано Д. Гелбрейтом у листі до М. Калецкі 1969 року. Теоретико-прикладні засади інтелектуального капіталу знайшли відбиття і послідовне опрацювання у працях Стюарта, Мелоуна, Едвінссона і низки інших зарубіжних фахівців.

Слід зазначити, що науковці, які досліджують проблематику інтелектуального капіталу, здебільшого, дотримуються схожих поглядів щодо сутності цієї категорії.

Так детальна структуризація інтелектуального капіталу чи не вперше знайшла відбиття в публікації Л. Едвінссона і М. Мелоуна, які у складі цього терміна виокремили людський капітал, елементами якого є знання, навички, культура праці, моральні цінності персоналу; і структурний капітал, що містить організаційну структуру, ноу-хау, торгові марки, патенти, стосунки з клієнтами [16].

Відомий російський економіст В.Інозємцев розглядає інтелектуальний капітал як свого роду колективний мозок, який акумулює наукові та звичайні знання працівників, накопичений досвід, інтелектуальну власність, спілкування й організаційну структуру, імідж фірми, її інформаційні мережі [4].

За висновками Свейбі, складовими інтелектуального капіталу є внутрішня і зовнішня структури та компетентність персоналу. До компетентності персоналу він відносить здатність діяти в різноманітних ситуаціях, освіту, кваліфікацію, навички, вміння, досвід, загальний рівень культури, ставлення до праці, до партнерів і клієнтів. Внутрішня структура - це патенти, ноу-хау, авторські права, системи мережевої взаємодії, комп'ютерні та адміністративні системи, оргструктура, культура організації. Характеристиками зовнішньої структури є бренди, торгові марки, імідж установи, стосунки із споживачами, клієнтами, конкурентами, громадськими організаціями [18].

Заслуговує уваги і визначення інтелектуального капіталу та його структури Ю.Х. Даумом, який під інтелектуальним капіталом розуміє нематеріальні активи, що перебувають у розпорядженні підприємства, - людський капітал, структурний капітал установи, партнерський і клієнтський капітали [17].

В останніх зарубіжних публікаціях інтелектуальний капітал розглядається як сукупність людського і структурного капіталів. Своєю чергою, структурний капітал поділяється на внутрішній і зовнішній стосовно установи. При цьому внутрішній розглядається як сукупність організаційних структур, ноу-хау, інформаційних систем, систем і процесів управління, а зовнішній - як стійкі зв'язки установи з зовнішніми партнерами - клієнтами, постачальниками, посередниками.

Розглядаючи інтелектуальний капітал як один з різновидів капіталу, який має відповідні ознаки капіталу і відтворює характерні лише для нього (інтелектуального капіталу) специфіку і особливості, можна виокремити такі специфічні, відмітні риси інтелектуального капіталу:

- нематеріальність природи інтелектуального капіталу, через що його іноді називають невидимим активом;

- інтелектуальний капітал не амортизується в процесі використання, навпаки, втрачає свою вартість саме від того, що не використовується;

- пріоритетна спрямованість інтелектуального капіталу на майбутнє: основа для його оцінки - це вартість, що буде створена в процесі його майбутнього використання;

- інтелектуальний капітал оцінюється за допомогою як вартісних, так і невартісних показників;

- необмеженість інформаційного ресурсу;

- інвестиції в інтелектуальний капітал забезпечують його власнику одержання більш високого доходу;

- наявність мережевих ефектів та зростаючої граничної корисності.

Якщо не типовим, то доволі поширеним явищем є наявність у структурі управління (переважно зарубіжних фірм) штатних одиниць віце-президента з управління інтелектуальним капіталом, директора з управління знаннями, директора з управління нематеріальними активами, менеджера з інтелектуальних активів, керівника департаменту з розвитку персоналу й управління знаннями тощо. Дедалі більше практикують створення міжфункціональних проектних груп введення у штатний розпис посад брокерів знань, які мають привносити ідеї, новації, доносити їх до працівників фірм, які не можуть безпосередньо контактувати з носіями знань.

Так, у компанії «Scandia» управління знаннями та іншими нематеріальними активами здійснює відповідна служба, яку очолює директор з інтелектуального капіталу, в компанії «Buckman Labs» ця функція виконується під керівництвом директора з передання знань, у «Dow Chemical» - директора з інтелектуальних активів, у «McKinsey» - директора із знань. В обов'язки цих керівників і підлеглих їм управлінських структур входить формування і реалізація стратегії у сфері менеджменту знань; створення баз знань та інфраструктури їх передання, комп'ютерних мереж, оргструктур, орієнтованих на знання; управління дослідницькими центрами; стосунками з зовнішніми постачальниками інформації та знань; оцінка інтелектуального капіталу і його моніторинг.

За даними «Meta Group», із двох тисяч найбільших компаній світу в 75% уже застосовують системи або спеціальні методи, технології, процедури управління знаннями. Заслуговують на увагу результати дослідження, проведеного 2002 року «Conference Board» і «Pricewater House Coopers», яким було охоплено 158 корпорацій: 80% компаній запровадили систему управління знаннями; 53% мають спеціальний управлінський апарат; 25% мають посаду головного менеджера з управління знаннями; 6% застосовують загальнокорпоративні програми, а 60% мають намір увести це в найближчі п'ять років.

Так яка ж причина такого інтенсивного впровадження менеджменту інтелектуального капіталу? Беручи до уваги все вище зазначене і той факт, що постіндустріальна економіка характеризується зростаючою роллю інтелектуальних ресурсів, порівняно з матеріальними активами, можна зазначити, що інтелектуальний капітал - основа конкурентного і динамічного потенціалу і головний фактор впливу в системі забезпечення конкурентоспроможності підприємства будь-якої галузі.

Отже, дослідивши проблему інтелектуалізації праці та її вплив на інноваційний розвиток, можна узагальнити, що інтелектуалізація праці являє собою зростання значення інтелектуальної, творчої складової в трудовому процесі будь-якої галузі та на будь-якому підприємстві. Інтелектуалізація праці є однією із складових економіки знань, тобто економіки, в котрій більшу частину валового внутрішнього продукту забезпечено діяльністю з виробництва, обробки, зберігання і розповсюдження інформації і знань.

Також виявлено, що інтелектуалізація праці нерозривно пов'язана з рівнем освіченості працівників, що, в свою чергу, має надзвичайно вагомий вплив на економічне зростання як підприємства, так і галузі та країни в цілому, адже сучасні підприємства функціонують в умовах глобалізацій них процесів. Статистичні дані показують, що в країнах з розвинутою економікою частка людей з вищою профільною освітою, зайнятих у виробництві досягає 80-90%, натомість, в Україні ця частина складає всього 13%. Тобто, очевидно, що рівень освіченості персоналу значно впливає на функціонування буд-якої економічної сфери. Оскільки постіндустріальна економіка характеризується зростаючою роллю інтелектуальних ресурсів, порівняно з матеріальними активами, виявлено, що інтелектуальний капітал є основою конкурентного і динамічного потенціалу і головним фактором впливу в системі забезпечення конкурентоспроможності підприємства будь-якої галузі.

Тобто, редактуючи та оновлюючи освітні програми, забезпечуючи безперервне навчання працівників, коректно оцінюючи інтелектуальний капітал, маємо можливість «йти в ногу» з сучасними глобалізаційними процесами, в тому числі і з інтелектуалізацією, забезпечуючи високу конкурентоспроможність продуктів та послуг, зберігаючи навколишнє середовище та економлячи виробничі ресурси.

Список джерел

інноваційний інтелектуалізація праця капітал

1. Василик Алла Володимирівна. Інтелектуалізація трудової діяльності в контексті формування та розвитку інтелектуального капіталу.: Дис. канд. наук: 08.00.07 - 2009.

2. Гук Н.А. Посилення інтелектуалізації праці та тенденції її структурних зрушень в Україні/ Актуальні проблеми економіки. - 2011. - №2 (116). - с. 127-128.

3. Гунько В.І. Вплив чинників зовнішнього середовища на формування інтелектуального потенціалу як чинника людського розвитку/ Актуальні проблеми економіки. - 2010. - №8 (110). - с. 224, с. 129.

4. Иноземцев В.Л. К теории постэкономической общественной формации. - М., 1995. - С. 340.

5. Ілляшенко С.М. Управління інноваційним розвитком: проблеми, концепції, методи: навч. посібник / С.М. Ілляшенко. - Суми: Університетська книга, 2003. - С. 278.

6. Карлюка Д.О. Оцінка інноваційного розвитку підприємств льонопереробної галузі України / Вісник Хмельницького національного університету. - 2005. - №6. - Т.1: Економічні науки. - С. 186-190.

7. Колот А.М. Інноваційна праця та інтелектуальний капітал у системі факторів формування економіки знань/ Україна: аспекти праці. - 2007. - №4. - С. 4-9.

8. Коротков Е.М. Антикризисне управління: навчальний посібник/ - М.: ІНФРА, 2003. - с. 432

9. Кравченко М.А. Теоретичні та методологічні основи сучасних наукових підходів до побудови фонду оплати праці в системі управління інтелектуальним капіталом на підприємствах України/Збірник наукових праць Національного університету державної податкової служби України - 2011 - №1 - с. 250-255.

10. Куклінова Т.В. Розвиток малих та середніх підприємств: проблеми аналізу та ефективності / Т.В. Куклінова / Вісник Хмельницького національного університету. - Секція: Економічні науки. - 2007. - №4. - Т. 1 - С. 193-196.

11. Проблеми управління інноваційним розвитком підприємства у транзитивній економіці: монографія / за заг. ред. С.М. Ілляшенка. - Суми: Університетська книга, 2005. - 582 с.

12. Сардак С.Е. Міжнародний маркетинг людських ресурсів як основа геоекономічної стратегії України. /Актуальні проблеми економіки. - 2010. - №12 (114). - с. 149, с. 151.

13. Федулова Л.І. / Економічна теорія: Науковий журнал. - 2008. - №2. - С. 37-59.

14. Центр Розумкова Національна безпека і оборона - 2004 - №7.

15. Щербак В.Г. Тенденції поширення інтелектуальної праці як чинник розвитку трудового потенціалу/Актуальні проблеми економіки. - 2010. - №10 (112). - с. 105, с. 109

16. Эдвинссон Л., Мэлоун М. Интеллектуальный капитал. Определение истинной стоимости компании // Новая постиндустриальная волна на Западе. - М., 1999. - С. 434.

Размещено на Allbest.ru