Размещено на http://www.allbest.ru

2

Размещено на http://www.allbest.ru

• Загальнодержавне значення інновацій для економіки
• і національної безпеки держави

1. Визначення експортної конкурентоспроможності інновацій

інноваційна політика

Стійкий розвиток виробництва в довгостроковому періоді залежить не стільки від ресурсних можливостей, скільки від інноваційного характер}' підприємництва в конкретній сфері. З одного боку, сама по собі підприємницька здатність є особливим чинником виробництва, що з'єднує всі інші фактори в єдину економічну систему заради одержання підприємницького прибутку. З іншого боку, праця і капітал, що втягуються сьогодні у виробництво, змінюють свою якість і продуктивність на базі нових технологій, що дозволяє різко підвищити рівень господарювання.

Поєднання інноваційного підприємництва з новою якістю капіталу характеризує сучасний етап розвитку світового виробництва. У результаті світові ринки ростуть швидше, ніж очікувалося в середині 90-х pp. (середній ріст світової економіки складає 3%). У цьому зв'язку суть, форми і методи конкуренції терплять зміни, суть яких полягає в глобалізації цього процесу при загостренні ринкових відносин і підвищенні ефективності підприємницької діяльності на базі ефективних нововведень.

Теорія конкуренції виходить з того, що кожен суб'єкт конкуренції має визначений індивідуальний набір конкурентних переваг. До них можуть відноситися:

* споживча цінність товару,

* продуктивність бізнесу,

* інноваційний потенціал,

* виробнича і маркетингова кваліфікація персоналу,

* якість менеджменту,

* рівень гнучкості й адаптації.

Якщо звернутися до теоретичних положень, сформульованих М. Портером стосовно глобальної конкуренції, то переваги концентруються на факторах виробництва, інвестиціях і накопиченому багатстві.

Такий підхід передбачає визначену послідовність економічного росту, в основі якого лежить процес розвитку конкурентоспроможності -- від конкуренції на основі факторів виробництва через конкуренцію інвестицій до конкуренції на основі багатства. Якщо конкурентні переваги досягаються за рахунок природних ресурсів і дешевої робочої сили, то економіка має примітивну структуру і відносно низьку ефективність. Активне інвестування у виробництво створює конкурентні умови економічного росту і різко підвищує ефективність реального сектора.

Економіка, що приводиться в рух багатством, створеним раніше, поступово починає втрачати здатність утримувати досягнуті переваги. Разом з тим ретроспективний аналіз глобальних процесів розвитку конкуренції в останні роки не підтверджує універсальність цього теоретичного підходу.

Конкурентні переваги, на думку Г.Д. Ковальова, суто індивідуальні і, тією чи іншою мірою, досягаються за рахунок одночасного використання ресурсних, інвестиційних можливостей і накопиченого багатства. Саме такс поєднання і створює істотні, відмінні конкурентні переваги.

Тут ми підходимо до моделі інноваційності конкурентних факторів як якісної основної характеристики рівня конкурентоспроможності. Чим глибше новації (нововведення) проникають у використовувані матеріальні ресурси, чим ефективніше інвестиції обслуговують нововведення у виробництві, тим краще накопичені багатства відбивають результати цих процесів, тим фундаментальнішою і довгостроковішою стає конкурентоспроможність.

Ринок вимагає уміння ризикувати, якщо ризик раціонально співвідноситься з майбутніми конкурентними перевагами.

Конкурентоспроможність залежить від вихідного стану суб'єкта реального сектора економіки, наявності ринкового попиту на його продукцію, можливості залучення фінансових ресурсів, рівня менеджменту. Разом з тим, існують такі важливі аспекти, без яких неможливо говорити про розвиток підприємства. Мова йде про інноваційний характер діяльності і збалансованості інтересів усіх ланок системи товару, що функціонує у визначеному режимі.

Суб'єкти, що господарюють, пов'язані між собою товарними і грошовими потоками і тимчасовими зобов'язаннями, що регулюють швидкість цих потоків. Значна кількість господарських зв'язків, що утворять економічні комунікації, приводить до необхідності узгодження всієї системи загальних, приватних і одиничних пропорцій бізнесу й економічних інтересів, тобто збалансованості економічної системи, що визначає її конкурентоспроможність на ринку.

Узгодження економічних інтересів завжди відносне і допускає можливість відхилення від рівноваги. Ці відхилення впливають на характер і динаміку бізнесу. Деякі з них руйнують збалансованість і роблять бізнес хитким. Якщо в підприємця є достатні резерви, що дозволяють відновлювати стабільність, то рівноважний стан може зберігатися тривалий час. Це досягається в тому випадку, коли підприємство має деяку перевагу чистих доходів над витратами. Але як тільки цей надлишок перевищує визначену межу, омертвляються накопичені засоби, і відразу знижуються ефективність їхнього використання і конкурентоспроможність.

Інноваційні зміни в бізнесі також порушують збалансованість і рівновагу, але створюють внутрішню енергію росту конкурентоспроможності, можливості переходу бізнесу в іншу якість.

Як правило, інновації забезпечують перехід економічної системи до нової пропорційності, до нового рівноважного стану. Саме інноваційний за характером економічний ріст ми називаємо розвитком. Економічний розвиток як поступальний рух на шляху підвищення економічної ефективності виробництва відбувається нерівномірно. Нерівномірність пов'язана в першу чергу з якісними змінами в капіталі, зі зміною поколінь техніки. Заміщення старих засобів виробництва здатне сформувати нову технологічну базу і збільшити можливості економічного росту, для чого необхідні якісні одночасні зміни в робочій силі. Тут слід зазначити особливу роль перетворень у системі менеджменту, від відповідності якого до змін у капіталі і праці багато в чому залежить закріплення і розвиток нових конкурентних переваг. Економічний ріст визначається кількістю і якістю природних і трудових ресурсів, обсягом основного капіталу і нововведеннями. Якщо кількісно співвіднести внесок різних факторів в економічний ріст, як це зроблено в табл. 2.1, то очевидний висновок, що підвищення продуктивності праці є найбільш важливим фактором конкурентоспроможності виробничого підприємця.

Продуктивність праці зростає на базі нововведень і підвищення рівня професійної підготовки працівників. Технічний прогрес як збіг нової технологічної бази і нових можливостей працівників визначає близько 28% приросту національного доход}⁷. Якщо на практиці інновації в капіталовкладення тісно взаємозалежні, то їхній сукупний внесок у приріст доход}⁷ складе близько 47%. У зв'язку з цим стає ясно, що якщо немає діючих механізмів нововведень, то зберігається відстала технологічна база і неможливо підтримувати конкурентоспроможність бізнесу.

Прагнення мати конкурентні переваги у виробництві товарів і послуг є наслідком зовнішнього тиску, суперництва на ринку і спирається на накопичене багатство. Національне багатство безпосередньо пов'язане з виробництвом суспільного продукту і його відтворенням. Воно росте за рахунок перевищення зробленого суспільного продукту над поточним споживанням у даному році. Звідси випливає, що джерелом багатства є суспільний продукт, що відтворюється на розширеній основі.

Головними елементами національного багатства є основні виробничі фонди, оборотні виробничі фонди, матеріальні запаси і резерви, природні ресурси і невиробничі фонди. У джерел відтворювальних процесів знаходяться нові знання, що безупинно накопичуються і виливаються в принципово нові виробничі можливості. Реалізація нових знань, інноваційні процеси здійснюються за допомогою інвестицій і наступної експлуатації нових технологій і виробничих фондів, що утворять свій відтворювальний цикл, нарощуючи національне багатство.

Попит на інновації виходить із прагнення наростити національне багатство, що створює умови і резерви для ефективного економічного росту, збільшення обсягу національного доходу, розширення можливостей споживання і заощадження. Інвестиції в нововведення складають другий компонент сукупного попиту, величина якого залежить від обсягу національного доходу, тобто стану економіки тепер.

У свою чергу, суб'єкти реального сектора економіки звертаються до інновацій у силу необхідності не тільки підтримати прибутковість свого бізнесу, але й одержати конкурентні переваги на ринку. Бажання дістати додатковий прибуток і монопольний надприбуток штовхає до зниження витрат виробництва, тобто до змін в умовах виробництва. у засобах і предметах праці. Швидкий розвиток ринків товарів і послуг, насичення споживчого попиту на відомі товари і послуги знижує можливості витягти додатковий прибуток у виробництві традиційних товарів. Одночасно відбувається процес утворення груп монопольних виробників, що домінують на ринку традиційних товарів і можливості прибуткового бізнесу, що знижує, для широкого кола більш дрібних виробників.

Назва	Відсоток
1. Збільшення трудозатрат 2. Підвищення продуктивності праці, у тому числі за рахунок: нововведень (інновацій) капітал в освіту і професійної підготовки кадрів економії, обумовленої масштабами виробництва поліпшення розподілу ресурсів	32 68 28 1 9 14 7
Разом	100

Індивідуальний капітал обходить цю монополію за рахунок активної інноваційної підприємницької діяльності шляхом створення і випуску на ринок раніше неіснуючих продуктів і послуг. Монопольний контроль над цінами, за якими новий товар продається на ринку, визначається не стільки величиною індивідуального капіталу, скільки винятковим характером (новизною) самого товар}'. В міру неминучої втрати цієї винятковості губляться економічні переваги монополіста. Підрив монополії підприємця, заснований на винятковості виробленого продукту, штовхає його до нових довгострокових вкладень капіталу для відновлення конкурентних переваг. При сприятливій кон'юнктурі ринку конкурентні переваги, пов'язані не тільки з унікальністю продукту, але одночасно і з технологією його виробництва, дозволяють підприємцю розвинути свій бізнес у велику корпорацію.

Загострення конкуренції змушує кожного виробничого підприємця швидко пристосовуватися до попиту і формувати нові споживчі переваги. Така ситуація складається щораз при насиченні попиту на стандартизовані товари і послуги, а також при виникненні ефекту демасифікації попиту, його індивідуалізації.

Таким чином, можна виділити два складові попити на інновації:

* прагнення підприємця до одержання переваг в ефективності (прибутковості) бізнесу;

* диверсифікованість, індивідуалізація попиту на товари і послуги.

Підприємці, менеджери, найняті власниками, зацікавлені як у прибутку, так і в розширенні своєї присутності на ринку. Тут діє принцип: чим кращі фінансові результати, тим вищі особисті доходи. Але. як відзначено вище, проблема полягає в тому, що з такими ж мотивами діють, конкуренти, збиваючи рентабельність суперника і витісняючи його з ринку. Саме тут виникають найбільш сильні мотиви до нововведень, як живлющого джерела додаткових сил у конкурентній боротьбі. Інвестиції в інновації дозволяють вдержатися на ринку, а також при визначеній ринковій кон'юнктурі розширити свою присутність за рахунок нового товар}' (послуги) чи в результаті одержання переваг у ціновій конкуренції.

Власники компанії, акції якої котируються на ринку корпоративних паперів, також прямо зацікавлені в рості курсової вартості акцій, що відбувається внаслідок росту привабливості бізнесу в результаті підвищення його науко-ємкості, тобто продуктивності і прибутковості капіталу. В свою чергу, держава, підтримуючи конкуренції і розширюючи оподатковувану базу як наслідок сукупного росту ефективності національного бізнесу, зацікавлена в інвестиціях для розширення виробництва суспільних товарів і розвитку бізнесу в цілому.

2. Загальнодержавне значення інновацій для економіки і національної безпеки держави

Перехід від адміністративно-командної системи управління науково-технічним прогресом до ринкового регулювання інноваційної діяльності потребує розробки нового інноваційного механізму адекватного ринковим змінам. Під інноваційним механізмом слід розуміти функціональну модель та сукупність методів регулювання інноваційної діяльності на всіх рівнях управління.

Головною метою інноваційної політики держави із створення соціально-економічних, організаційних і правових умов для ефективного відтворення, розвитку й використання науково-технічного потенціалу, забезпечення впровадження сучасних екологічно чистих, безпечних, енергота ресурсозберігаючих технологій, виробництва та реалізації нових видів конкурентоспроможної продукції. Основні напрямки інноваційної політики наведені в табл. 2.1.

Таблиця 2.1 - Основні напрямки інноваційної політики

Основні напрямки інноваційної політики	Орієнтація на інноваційний шлях розвитку економіки України;
	Визначення державних пріоритетів інноваційного розвитку;
	Формування нормативної правової бази у сфері інноваційної діяльності;
	Створення умов для збереження, розвитку і використання вітчизняного науково-технічного та інноваційного потенціалу;
	Забезпечення взаємодії науки, освіти, виробництва, фінансово-кредитної сфери у розвитку інноваційної діяльності;
	Ефективне використання ринкових механізмів для сприяння інноваційної діяльності, підтримка підприємництва у науково-виробничій сфері;
	Здійснення заходів на підтримку міжнародної науково-технологічної кооперації, трансфер технологій, захист вітчизняної продукції на внутрішньому ринку та її просування на зовн ішній ринок;
	Фінансова підтримка, здійснення сприятливої кредитної, податкової і митної політики у сфері інноваційної діяльності;
	Сприяння розвиткові інноваційної інфраструктури;
	Інформаційне забезпечення суб1 єктів інноваційної діяльності;
	Підготовка кадрів у сфері інноваційної діяльності.

Регулювання інноваційної політики здійснюється таким шляхом:

* визначення і підтримка пріоритетних напрямів інноваційної діяльності державного, галузевого, регіонального і місцевого рівнів;

* формування і реалізація державних, галузевих, регіональних і місцевих інноваційних програм;

* створення нормативно-правової бази та економічних механізмів для підтримки і стимулювання інноваційної діяльності;

* захист прав та інтересів суб'єктів інноваційної діяльності:

* фінансової підтримки виконання інноваційних проектів;

* стимулювання комерційних банків та інших фінансово-кредитних установ, що кредитують виконання інноваційних проектів;

* встановлення пільгового оподаткування суб'єктів інноваційної діяльності;

* підтримки функціонування і розвитку сучасної інноваційної інфраструктури.

* надання індивідуальним винахідникам і малим впровадженим підприємствам безпроцентних банківських позик;

* створення венчурних інноваційних фондів, що користуються значними податковими пільгами;

* зниження державних патентних зборів для індивідуальних винахідників;

* відсрочення оплати патентних зборів із ресз'рсозберігаючими винаходами;

* реалізація права на прискорену амортизацію обладнання;

* створення мережі технополісів, технопарків й інкубаторів.

Верховна Рада в сфері інноваційної діяльності проводить роботи зі створення законодавчої бази нововведень, затверджує пріоритетні напрями інноваційної діяльності та визначає обсяг асигнувань для підтримки її.

АРК, обласні та районні ради відповідно до їх компетенції проводять наступну роботу:

* створюють комунальні інноваційні фінансово-кредитні установи для фінансової підтримки місцевих інноваційних програм за кошти місцевих бюджетів;

* затверджують їх статути чи положення про них;

* підпорядковують їх своїм виконавчим органам;

* доручають своїм виконавчим органам фінансування місцевих інноваційних програм за рахунок коштів місцевого бюджету через державні інноваційні фінансово-кредитні установи (їх регіональні відділення) або через комунальні інноваційні фінансово-кредитні установи;

* затверджують порядок формування і використання коштів комунальних інноваційних фінансово-кредитних установ;

* контролюють фінансування місцевих інноваційних програм за кошти місцевого бюджету через державні інноваційні фінансово-кредитні установи (їх регіональні відділення);

* контролюють діяльність комунальних інноваційних фінансово-кредитних установ.

Функції Кабінету Міністрів України у сфері інноваційної діяльності наступні:

* здійснення державного управління та забезпечення реалізації державної політики у сфері інноваційної діяльності;

* підготовка та подання Верховної Ради України пропозицій щодо пріоритетних напрямів інноваційної діяльності (як окрему загальнодержавну програму так і загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального, національно-культурного розвитку, охорони довкілля);

* здійснення заходів щодо реалізації пріоритетних напрямів інноваційної діяльності;

* сприяння створенню ефективної інфраструктури у сфері інноваційної діяльності;

* створення спеціалізованої державної інноваційної фінансово-кредитної установи для фінансової підтримки інноваційних програм і проектів (затверджує її статути чи положення про них, підпорядковує ці установи спеціально уповноваженому центральному органу виконавчої влади у сфері інноваційної діяльності):

* підготовка та подання Верховній Раді України проекту закону про державний бюджет України на відповідний рік пропозиції щодо обсягів бюджетних коштів для фінансової підтримки виконання інноваційних проектів через спеціалізовані державні інноваційні фінансово-кредитні установи;

* затвердження положення про порядок державної реєстрації інноваційних проектів і ведення Державного реєстру інноваційних проектів;

* інформування Верховної Ради України про виконання інноваційних проектів, які кредитувалися за кошти Державного бюджету України, і про повернення до бюджету наданих раніше кредитів.

Таким чином на уповноважений орган виконавчої влади у сфері інноваційної діяльності лягають повноваження з проведення наступної роботи:

* здійснення заходів щодо єдиної науково-технічної та інноваційної політики;

* підготовка та подання до Кабінету Міністрів України пропозицій щодо пріоритетних напрямів інноваційної діяльності, державних інноваційних програм і щодо необхідних обсягів бюджетних коштів для їх кредитування;

* координація роботи у сфері інноваційної діяльності інших центральних органів виконавчої влади;

* створення свого окремого підрозділу для кваліфікування інноваційних проектів з метою їх державної реєстрації;

* здійснення державної реєстрації інноваційних проектів та ведення державного реєстру інноваційних проектів;

* підготовка та надання Кабінету Міністрів України пропозицій щодо створення спеціалізованих державних інноваційних фінансово-кредитних установ для фінансової підтримки інноваційних програм і проектів, розробка статутів чи положень про ці установи;

* затвердження порядку формування і використання коштів підпорядкованих йому спеціалізованих державних інноваційних фінансово-кредитних установ і контроль їх діяльності;

* делегування державним інноваційним фінансово-кредитним установам здійснення конкурсного відбору пріоритетних інноваційних проектів та здійснює фінансову підтримку цих проектів у межах коштів, передбачених законом про Державний бюджет України на відповідний рік;

* організація підвищення кваліфікації спеціалістів у сфері інноваційної діяльності.

Державне регулювання міжнародних зв'язків в інноваційній сфері повинно базуватися на ряді загальних принципів, таких як взаємна вигода, недопущення дискримінації, еквівалентна технологічна залежність сторін, раціональне поєднання лібералізації і протекціонізму- і т.п. Як і при впливі на внутрішні науково-інноваційні процеси, тут використовуються прямі й непрямі зв'язки.

У переліку інструментів державного регулювання міжнародного науково-технічного співробітництва відзначаються також:

* вибір і раціоналізація пріоритетних напрямків співробітництва;

* фінансування кадрових обмінів;

* підключення до світових систем науково-технічної інформації;

* включення у світовий технологічний простір шляхом введення в країні міжнародних стандартів і норм;

* надання юридичних, посередницьких, консультаційних та інших послуг учасникам співробітництва;

* підтримка міжнародних контактів малого і середнього інноваційного бізнесу;

* державне стимулювання закордонних інвестицій в інноваційну сферу й аналогічні вкладення вітчизняних інвесторів за кордоном;

* іноземне патентування за державний рахунок;

* закупівля зарубіжної науково-технічної літератури;

* залучення іноземних експертів до оцінки масштабних програм.

Центральні органи виконавчої влади здійснюють підготовку пропозицій з реалізації інноваційної політики у відповідній галузі економіки та створюють організаційно-економічні механізми підтримки її реалізації, а також доручають державним інноваційним фінансово-кредитним установам здійснювати конкурсний відбір пріоритетних інноваційних проектів та фінансово підтримують їх у межах виділених коштів. Основна роль в проведенні інноваційної діяльності лягає на місцеві державні адміністрації, які відповідно до своєї компетенції:

* розробляють проекти регіональних і місцевих інноваційних програм і подать їх для затвердження відповідним місцевим радам;

* вживають заходів щодо виконання регіональних та місцевих інноваційних програм;

* залучають підприємства, установи й організації, розташовані на підпорядкованій їм території, за їх згодою, до розвязання проблем інноваційного розвитку регіонів, міст, населених пунктів;

* доручають державним інноваційним фінансово-кредитним установам (їх регіональним відділенням) або комунальним інноваційним фінансово-кредитним установам проведення конкурсного відбору інноваційних проектів місцевих інноваційних програм і здійснення фінансової підтримки цих проектів у межах коштів, передбачених у відповідному бюджеті:

* готують і подають відповідним радам пропозиції щодо створення комунальних спеціалізованих інноваційних фінансово-кредитних установ для фінансової підтримки інноваційних програм;

* подають пропозиції спеціально уповноваженому центральному органу виконавчої влади у сфері інноваційної діяльності стосовно включення інноваційних проектів за місцевими програмами до державних програм і їх фінансування шляхом кредитування із державного бюджету через державні інноваційні фінансово-кредитні установи.

З метою ефективної концентрації науково-виробничого потенціалу на реалізації пріоритетних проблем, які вимагають акумуляції значних інвестицій розробляються науково-технічні програми. Розроблені програми дозволяють комплексно вирішити галузеві, міжгалузеві, регіональні та державні проблеми і базуються на основі розроблених прогнозів. Прогнозування є найважливішою функцією державного регулювання інноваційної діяльності і служить інформаційним середовищем для формування державних науково-технічних пріоритетів і розробки відповідальних науково-технічних програм. У прогнозі повинні бути погодженні напрямки розвитку всіх галузей національної економіки.

Сьогодні у роботі над прогнозами необхідно враховувати: нову політичну та економічну ситуацію; регіоналізацію економіки; перехід на ринкові відносини і звуження сфери державного регулювання; зміну пріоритетів і механізму інноваційної діяльності; господарську самостійність підприємств і організацій; зміну структури власності; загострення проблем екології: енерго- та ресурсозбереження: необхідність формування перспективного інноваційного потенціаіу і його ефективне використання.

В ринкових умовах прогнозування стає важливим інструментом альтернативного передбачення чинників, тенденцій і результатів і', уково-технічного розвитку.

Допущені в минулому деформації в економіці знижують можливість використання у прогнозі даних ретроспективного аналізу Використання цих даних можливе лише для виявлення проблем, що переходять у прогнозований період Для визначення перспективних

тенденцій доцільно використовувати експертні оцінки, досвід інших країн. Прогнозні розробки повинні виконуватися на основі системного підходу і проблемного аналізу можливих змін в економіці під нпливом НТП у прогнозованому періоді.

У перспективних розробках необхідно враховувати особливості окремих регіонів: проблеми їх соціально-економічного розвитку: природні умови: техногенне навантаження; нерівномірність розвитку територій; рівень забезпечення ресурсами; диспропорції між структурою виробництва і попитом на продукцію; експортні можливості кожного регіону [4].

Прогнозні розробки повинні враховувати перехід до ринкової економіки, розвиток нових форм господарювання (концернів, асоціацій, консорціумів, акціонерних товариств, спільних підприємств, малого та середнього бізнесу), звуження державної монополії на зовнішньоекономічні зв'язки і розширення такого роду зв'язків самими підприємствами.

Конкурсно-контрактна система створення науково-технічної продукції дозволяє ефективно використовувати кошти, призначені для реалізації науково-технічних програм. Залучення до складу конкурсної комісії висококваліфікованих експертів дає можливість об'єктивно встановити науково-технічний рівень і можливості тих, хто претендує на отримання замовлень щодо створення науково-технічної продукції, обрати на альтернативній основі розробника, який забезпечить оптимальні параметри розробки.

Замовник приймає рішення про проведення конкурсу, затверджує план і відповідальних за проведення конкурсу. Участь у конкурсі можуть приймати всі бажаючі (відкритий конкурс) або зазделегідь визначені замовником організації (закритий конкурс). Всі учасники конкурсу (відкритого або закритого) повинні знаходитися у рівних умовах.

Відповідно до плану проведення конкурсу визначаються тематичні орієнтири. Укрупнений перелік конкурсної тематики визначається за результатами науково-технічного прогнозу. Конкретизація окремих тем здійснюється в процесі конкурсу (з ініціації замовника. розробника, членів конкурсної комісії).

Для проведення конкурсу розробляється положення, у яком}- ініціатор конкурсу встановлює вимоги до документації і терміни ії подання; критерії оцінки пропозицій, що надійшли на конкурс і порядок їх розгляду. При проведенні відкритих конкурсів оголошення публікується за 1-3 місяці до його проведення. При проведенні закритих конкурсів замовник попередньо відбирає майбутніх учасників і надсилає їм повідомлення з пропозицією взяти участь у конкурсі. У цьому випадку оголошення про конкурс не публікується.

При оцінці пропозицій учасників конкурсу незалежні експерти приймають до уваги як техніко-економічні параметри розробки, так і організацийно-комерційні умови (вартість, терміни, ціна робіт, можливості залучення кваліфікованих субпідрядників, надійних постачальників). Конкурсний вибір розробника проводиться в закритому порядку, незалежно від вид}' конкурсу. Учасники конкурсу можуть запрошуватися комісією для пояснення своїх підходів до вирішення проблеми. Всі учасники сповіщаються про прийняття або відхилення їхніх пропозицій у письмовому вигляді.

У ході проведення конкурсу розробником можуть пропонуватися інші умови виконання роботи, якщо вони є більш вигідними для замовника. Конкурсна комісія може рекомендувати варіанти розробки з одної і тої ж проблеми у випадку, якщо пропонуються різні шляхи її вирішення. Конкурсна комісія може рекомендувати об єднання зусиль декількох розробників для спільного вирішення проблеми у рамках одного науково-технічного проекту. Підсумки роботи конкурсних комісій із наукових напрямків оформлюються протокольним рішенням, а перелік прийнятих розробок розглядається і затверджується замовником.

Для проведення конкурсу доцільне застосування ПЕОМ, за допомогою яких можна вирішити наступні завдання конкурсу:

* формування і коригування бази даних про роботи, що подані на конкурс;

* надання інформації про подані на конкурс роботи експертам і потенційним споживачам результатів цих робіт;

* порівняння конкурсних пропозицій між собою і з аналогами для вибору тих, що забезпечують замовнику найкращі функціонально-вартісні показники;

* видача результатів експертизи в узагальненому вигляді для прийняття рішень про фінансування робіт.

Оформлення взаємовідношень замовника і розробника здійснюється шляхом укладання контрактів на проведення відповідних НДДКР. Можливі також контрактні закупівлі науково-технічної продукції у організацій, що мають винятковий потенціал у даній сфері досліджень. Контрактом обумовлюється розподіл прибутку від впровадження НТД у виробництво, якщо частину розробників у прибутку не включено в договір.

Методологія державної статистичної оцінки НТП повинна передбачати переважне застосовання інтегральних показників, що характеризують якісні зрушення в економіці; показників, що дозволяють провести порівняння з кращими світовими досягненнями; показників, розрахунок яких робиться на основі фізичних, а не вартісних даних; показників, що характеризують взаємозв'язок усіх сфер наукової та інноваційної діяльності в країні; показників, що відбивають вплив НТП на економію ресурсів; показників, що дають уявлення про експортний потенціал і конкурентоспроможність національної економіки на світовому ринку.

Час від часу доцільно проводити комплексні статистичні обстеження для отримання даних, що характеризують науковий потенціал, результати роботи наукових організацій, стан інноваційної та патентно-ліцензійної роботи підприємств та організацій України. Це, зокрема, дані про структуру наукових організацій, чисельність та структуру кадрового потенціалу, матеріально-технічну базу науки, обсяги фінансування наукових досліджень та розробок, впровадження нововведень в промисловості та вплив інноваційної діяльності на кінцеві результати роботи промислових підприємств і оновлення продукції, надходження та використання об'єктів промислової власності, продаж ліцензій на об'єкти інтелектуальної власності, освоєння нових видів продукції на основі закуплених за кордоном ліцензій, охорону промислової власності тощо. Обстеження слід робити як в цілому по країні, так і в розрізі її регіонів, галузей економіки та наук, міністерств, типів організацій та секторів науково-технічної сфери.

Державна статистична звітність в Україні складається за формами №1 -- наука "Звіт про виконання науково-технічних робіт", №3 -- наука "Показника наукової діяльності", №4 -- наука "Звіт про стан матеріально-технічної бази організацій, ДН "Карта обліку доктора наук", КН "Карта обліку кандидата наук", 1-нк "Звіт про роботу аспірантури та докторантури", 12-нт "Звіт про впровадження інновацій", інновація "Обстеження технологічних інновацій промислового підприємства", 5-нт (зразки) "Звіт про створені вперше в Україні зразки нових типів машин, устаткування, апаратів, приладів. 5-нт "Звіт про освоєння закуплених за кордоном ліцензій на об'єкти інтелектуальної власності", 6-нт "Звіт про продаж ліцензій на об'єкти інтелектуальної власності ".

Статистичні обстеження та аналіз їх матеріалів здійснює відділ статистики науково-технічного прогресу управління статистики інвестицій та будівництва Головного управління статистики виробництва Держкомстату України. Статистичне вивчення НТП дає уявлення про рівень інноваційної активності України. Інноваційна активність --необхідна умова економічного росту і підвищення якості життя, а тому займає центральне місце в реалізації інноваційної політики держави. Показниками інноваційної активності є обсяг національних витрат на НДДКР по відношенню до ВВП і виробничих інвестицій. Іншими показниками служать, наприклад, кількість патентів і ліцензій (у розрахунку на 1000 жителів), сальдо зовнішньої торгівлі (за патентами, ліцензіями, високотехнологічною продукцією), ресурсоємкість продукції.

Інноваційна активність на макрорівні обумовлена економічним і науково-технічним потенціалом країни, духовним станом суспільства, його спроможністю сформулювати національну інноваційну доктрину, стратегію науково-технічного розвитку, визначити напрямки і форми інноваційної політики, сконцентрувати ресурси на її реалізації. Інноваційна активність неможлива без розвитку ринку і конкурентного середовища

Використана література

1. Акофф Р. Планирование будущего корпорации. М.: Прогресе. 1985.

2. Антикризисное управление: Учебник /Под ред. Э.М. Коротко-ва. -- М.: ИНФРА-М, 2001. -- 432с.

3. Боровский А.Б., Боровский Б.И. и др. Управление инновация-ми./Учебное пособие. ТИПП, Симферополь, 1997.

4. Василенко В.А. Роль прогнозирования в разработке альтернативных планов ситуационного менеджментаУ/Ученые записки Таврического национального университета им. В.И. Вернадского. -- 2000. -- № 13, т.1. -- С. 202-209.

5. Василенко В.А. Менеджеры и концепция системы современного менеджмента.// Культура народов Причерноморья. -- 1999. -- №9. -- С. 16-20.

6. Василенко В.А., Мельник И.Е. Стратегии и инновации в системе менеджмента: Учебное пособие. -- М.: МГИУ 2001. -- 418 с.

7. Василенко В.О. Теорія та практика розробки управлінських рішень. Навчальний посібник -- Киів: ПУЛ, 2002. -- 420 с

8. Вишняков Я. Инновационная деятельность. //Российский экономический журнал, 1997, №10.

9. Дмитриенко Г.А. Стратегический менеджмент: целевое управление персоналом организации / Учебное пособие. -- К.: МАУП, 1998, с. 228.

10. Курс экономики: учебник / Под. ред. Б.А. Райзберга. -- ИНФРА. -- М., 1997.

11. Лещишин М. Научная организация подготовки производства. Пер. со словацк. /Под ред. В.М. Данюлюка. -- К.: Техника, 1988.

12. Люкшинов А.Н. Стратегический менеджмент: Учебное пособие для вузов. -- М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2000. -- 375 с.

Размещено на Allbest.ru