Фактори впливу на попит на ринку праці

Размещено на http://allbest.ru/

Фактори впливу на попит на ринку праці

План

1. Сучасний стан ринку праці в Україні

2. Фактори впливу на попит на ринку праці

Список використаної літератури

1. Сучасний стан ринку праці в Україні

Становлення ринкової економіки висуває на перший план вимоги раціональної зайнятості населення в будь-якій сфері, галузі, особливо в сільському господарстві, що регулюється через ринок праці - специфічний механізм підтримки збалансованості між попитом та пропозицією робочої сили.

Проблематика ринку праці перебуває в полі зору вчених, її різні аспекти досліджували такі українські науковці, як: Д. Богиня, А. Дєгтяр, Ю. Краснов, Б. Кравченко, Л. Костровець, А. Ліпенцев, В. Мартиненко, О. Мельников, В. Мандибура, Н. Нижник, В. Огаренко, Е. Лібанова, Л. Лісогор, С. Серьогін, А. Чемерис, П. Шевчук, І. Шумляєва та ін. Серед зарубіжних учених ці проблеми вивчали Д. Рікардо, В. Савченко, Ж.-Б. Сей, А. Сміт, Л. Харріс, А. Філліпс, Ф. Хайєк та інші.

У ході дослідження були виявлені основні тенденції, притаманні ринку праці порівняно з 2006 р. щодо економічної активності населення працездатного віку: збільшення рівня економічної активності з 70,9 до 71,2% населення відповідного віку; збільшення рівня зайнятості з 65,4 до 65,9% населення відповідного віку; зростання обсягів самостійної зайнятості на 6,5%; зниження рівня безробіття економічно активного населення відповідного віку: визначеного за методологією МОП - з 7,8 до 7,4%, зареєстрованого - з 4,4 до 3,8%; скорочення тривалості пошуку роботи безробітними, за методологією МОП, - з 7 до 5 місяців; зменшення кількості економічно неактивних осіб, зневірених у пошуку роботи на 27,7%; зростання рівня працевлаштування незайнятого населення за допомогою державної служби зайнятості з 36,4 до 39,7%.

У 2006 р. ситуація на ринку праці набула позитивних ознак. Середньомісячна кількість економічно активного населення віком 15-70 років у 2006 p., порівняно з 2005 p., зменшилася на 0,2% виключно за рахунок вибуття зі складу робочої сили осіб пенсійного віку та становила 22,2 млн осіб. Водночас ця категорія осіб працездатного віку за вказаний період зросла на 64,2 тис. осіб та становила 20,5 млн осіб. Із зазначеної кількості громадян 19,0 млн осіб були зайняті економічною діяльністю, а решта - 1,5 млн осіб - відповідно до методології Міжнародної організації праці (далі - МОП) класифікувалися як безробітні (табл. 1).

Рівень економічної активності населення віком 15-70 років у 2006 p., порівняно з 2005 р. не змінився і становив 62,2%, а для населення працездатного віку зріс з 70,9 до 71,2%. Найвищий рівень економічної активності був характерним для осіб віком від 30 до 49 років, проте найнижчий - для молоді віком 15-24 років та осіб пенсійного віку.

Таблиця 1. Динаміка основних показників ринку праці

Кількість зайнятого населення віком 15-70 років у 2006 р. порівняно з 2005 р. збільшилась на 50,4 тис. осіб, або на 0,2%, та становила 20,7 млн осіб, з яких особи працездатного віку становили 19,0 млн, або 91,8%. Рівень зайнятості населення віком 15-70 років, відповідно, зріс за означений період в цілому по Україні з 57,7 до 57,9%, а в населення працездатного віку - з 65,4 до 65,9%. Зростання рівня зайнятості відбулося за рахунок жителів міської місцевості працездатного віку, тоді як у сільській місцевості аналогічний показник знизився.

Найвищий рівень зайнятості населення спостерігається серед осіб віком 30-49 років, а найнижчий - в осіб віком 60-70 років та молоді у віці 15-24 років.

Зростання рівнів зайнятості населення спостерігалось у більшості регіонів країни, крім Житомирської, Закарпатської, Івано-Франківської, Сумської, Тернопільської, Хмельницької та Чернігівської областей. Найвищий рівень зайнятості у 2006 р. був у м. Київ (63,6%), а найнижчий - у Тернопільській області (51,1%).

Серед зайнятого населення віком 15-70 років кожен шостий працював у сільському та лісовому господарстві, займався мисливством рибальством, рибництвом; кожен п'ятий працював у промисловості, сфері торгівлі, готельного та ресторанного бізнесу займався ремонтом автомобілів, побутових виробів та предметів особистого вжитку.

Найбільш інтенсивне збільшення зайнятості у 2006 р. спостерігалося у фінансовій діяльності, будівництві, торгівлі, освіті й операціях з нерухомістю. Водночас зменшення обсягів зайнятості було зафіксоване у сільському господарстві, промисловості та у сфері надання комунальних та індивідуальних послуг.

Зростання обсягів зайнятості відбувалося за рахунок збільшення кількості працюючих у секторі самостійної зайнятості на фоні скорочення найманих працівників. Так, частка найманих працівників порівняно з 2005 р. скоротилася на 0,8 в.п., у тому числі в сільській місцевості - на 2,5 в.п. Цей показник у цілому по країні у 2006 р. становив 81,0%, у тому числі у міській місцевості -93,4%, а в сільській - 54,0%. Кожен тринадцятий найманий працівник працював на умовах усної домовленості з роботодавцем.

Серед зайнятого населення віком 15-70 років питома вага осіб, які самостійно забезпечували себе роботою, у 2006 р. становила 19,0% порівняно з 18,2% у 2005 р. Розвиток самостійної зайнятості відбувався в основному за рахунок активізації трудових відносин у неформальному секторі економіки України. Кількість зайнятих у цьому секторі економіки у 2006 р. становила 4,6 млн осіб, або 22,3% загальної кількості зайнятого населення віком 15-70 років (у 2005 р. - 4,4 млн осіб, або 21,5% відповідно).

Неформальний сектор економіки у 2006 p., як і в 2005 p., був єдиним місцем застосування праці для кожної другої особи з-поміж зайнятих сільських жителів. Проте у міській місцевості зайнятість у цьому секторі не набула суттєвого поширення завдяки більш сприятливій кон'юнктурі на ринку праці та наявності попиту на робочу силу в офіційному секторі.

Внаслідок поширення зайнятості в особистих селянських господарствах сільськогосподарське виробництво залишається переважним видом діяльності неформального сектора економіки (71,6% зайнятих у цьому секторі, або 69,8% усіх зайнятих у зазначеному виді діяльності). Іншими поширеним видами економічної діяльності населення у цьому секторі економіки виступають торгівля, будівництво, транспорт та зв'язок. У неформальному секторі економіки в основному працюють особи працездатного віку. Так, у 2006 р. їх частка становила 79.7%, серед яких кожен другий був у віці до 35 років.

Що стосується безробіття, то тенденція до скорочення його обсягів збереглася у 2006 р. Кількість безробітних, за методологією МОП, у віці 15-70 років у 2006 р. порівняно з 2005 р. скоротилася на 85,8 тис. осіб, або на 5,4%, та становила 1,5 млн осіб Серед безробітних майже три чверті становили мешканці міської місцевості (1,1 млн осіб), решту - сільські жителі (401,5 тис. осіб). Загальне скорочення безробіття населення віком 15-70 років відбулося в основному за рахунок осіб працездатного віку (на 81,5 тис. осіб, або на 5,1%).

Рівень безробіття населення віком 15-70 років, а методологією МОП, у цілому по Україні знизився на 0,4 в.п. та становив 6,8% економічно активного населення зазначеного віку. Серед населення працездатного віку рівень безробіття, за методологією МОП, знизився з 7,8% у 2005 р. до 7,4% у 2006 р. Більш суттєве зниження цього показника спостерігалося серед чоловіків, на відміну від жінок, та серед міського населення, на відміну від сільського населення, показник якого залишився на рівні 2005 р.

За віковими групами найвищий рівень безробіття спостерігався серед молоді у віці 15-24 років, а найнижчий - серед осіб пенсійного віку.

Слід відзначити, що рівень безробіття населення працездатного віку, за методологією МОП, майже в два рази перевищував рівень зареєстрованого безробіття, розрахованого відносно економічно активного населення працездатного віку (у жінок - у 1,5 раза, чоловіків - у 2,6 раза, міського населення - у 2,9 раза та більше). У сільській місцевості цей показник дорівнював значенню показника зареєстрованого безробіття.

Рівень безробіття, за методологією МОП, серед населення віком 15-70 років знизився майже в усіх регіонах. Найбільше зниження цього показника відбулося у Черкаській (на 0,9в.п),Житомирській (на 0,7в.п.), Луганській (на 0,6 в.п.) областях та м. Київ (на 0,8 в.п.).

Слід зазначити, що максимальне значення цього показника спостерігалось у Рівненській та Чернівецькій областях (по 9,3%), а мінімальне -- у м. Київ (3,5%).

Основними причинами незайнятості безробітних віком 15-70 років, за методологією МОП, у 2006 р. виступали: звільнення за власним бажанням (37,4%), вивільнення з причин економічного характеру (30,0%), не працевлаштованість після закінчення навчальних закладів (17,0%), звільнення у зв'язку із закінченням терміну дії трудового договору (10,3%).

Продовжує скорочуватись кількість незайнятих осіб працездатного віку, які припинили активні пошуки роботи, тому що втратили надію її знайти (зневірені). Порівняно з показником за 2005 р. ця категорія осіб скоротилася більше ніж на чверть (на 27,7%) та у 2006 р. становила 202,1 тис. осіб. Також зменшилася кількість економічно неактивних осіб працездатного віку, які не знали, де і як шукати роботу, яким чином організувати власну справу, або були переконані у відсутності підходящої роботи. Кількість таких громадян у 2006 р. становила 162,7 тис. осіб, або 2,0% економічно неактивного населення працездатного віку (у 2005 р. відповідно - 234,2 тис. осіб, або 2,8%). Остання категорія громадян, як і ті особи, які зневірились у пошуках роботи, за умови сприятливої кон'юнктури могли б запропонувати свою робочу силу на ринку праці, а отже, є потенціалом поповнення лав безробітних. З урахуванням таких громадян рівень безробіття населення працездатного віку становив би 9,0%, порівняно з 7,4%, за методологією МОП (у 2005 р. - 10,0 та 7,8% відповідно).

За адміністративними даними державної служби зайнятості, послугами цієї установи у 2006 р. скористалися 2,7 млн не зайнятих трудовою діяльністю громадян, що на 6,5% менше, ніж у 2005 р. Серед таких осіб майже кожен другий (47,3%) раніше займав місце робітника, кожен четвертий (25,1%) - посаду службовця, решту становили некваліфіковані працівники та особи без професії. Статус безробітних упродовж 2006 р. набули 1,1 млн незайнятих осіб, що на 8,7% менше, ніж у 2005 р. Середньомісячна кількість зареєстрованих безробітних порівняно з 2005 р. зменшилась на 12,0% та у 2006 р. нараховувала 784,5 тис. осіб, що становить понад половину кількості безробітних працездатного віку, визначених за методологією МОП.

За останні шість років зниження обсягів зареєстрованого безробіття відбулося за рахунок населення міської місцевості, де кількість зареєстрованих безробітних скоротилась більше ніж удвічі (з 904,5 тис. осіб у 2000 р. до 386,7 тис. осіб у 2006 p.). Натомість у сільській місцевості переважала тенденція до зростання зазначеної категорії громадян, яка за шість років зросла на 45,1%.

Рівень зареєстрованого безробіття в середньому за 2006 р. становив 3,8% від економічно активного населення працездатного віку. Зазначений показник був вищим серед жінок (5,0%), порівняно з чоловіками (2,8%) та в населення сільської місцевості (6,6%), порівняно з міськими жителями (2,7%).

Для зареєстрованого безробіття притаманна суттєва регіональна диференціація. Найвищий рівень зареєстрованого безробіття у 2006 р. спостерігався в Тернопільській області, а найнижчий - у м. Київ.

Середня тривалість зареєстрованого безробіття за рік не змінилася та на кінець 2006 р. становила шість місяців. Натомість, за результатами опитування населення з питань економічної активності, серед безробітних працездатного віку, за методологією МОП, середня тривалість безробіття скоротилася із семи місяців у 2005 р. до шести місяців у 2006 р.

Слід відзначити позитивну динаміку скорочення довготривалого безробіття. Кількість безробітних, які перебували на обліку державної служби зайнятості більше ніж рік, порівняно з даними за 2005 p., зменшилася на чверть (22,8%) та на кінець 2006 р. становила 84,8 тис. осіб, або 11,2% від загальної кількості зареєстрованих безробітних. Кількість безробітних працездатного віку, за методологією МОП, які шукали роботу понад один рік, також скоротилася на 17,8% і становила у 2006 р. 370,9 тис. осіб (25,7% від загальної кількості тих, які шукали роботу). За адміністративними даними державної служби зайнятості, кількість вільних робочих місць та вакантних посад на підприємствах, установах, організаціях на кінець грудня 2006 р. становила 170,5 тис, що на 8,7% менше, ніж на цю дату 2005 р. У загальній кількості вільних робочих місць (вакантних посад) кожне четверте припадало на переробну промисловість, кожне сьоме - на торгівлю, ремонт автомобілів, побутових виробів та предметів особистого вжитку, кожне десяте - на будівництво. Зниження потреби в працівниках у 2006 р. відбулося у більшості видів економічної діяльності, крім сфер виробництва та розподілу електроенергії, газу та води; торгівлі, ремонту автомобілів, побутових виробів та предметів особистого вжитку; діяльності готелів та ресторанів, а також у галузі освіти.

За регіонами України найбільше зниження потреби в працівниках на кінець 2006 р. порівняно з відповідним періодом 2005 р. відбулося в Тернопільській (на 41,6%), Миколаївській (на 41,3%) та Хмельницькій (на 40,2%) областях. Проте цей показник значно зріс у Волинській (в 1,5 раза) та Рівненській (в 1,7 раза) областях. Слід відзначити, що впродовж останніх шести років навантаження незайнятого населення на одне вільне робоче місце скоротилося з 17 до 5 осіб. Названа тенденція сформувалася за рахунок інтенсивного зростання попиту на робочу силу у 2000-2005 pp., тоді як у 2006 р. потреба у працівниках скоротилася на 8,7%, що призвело до стабілізації показника навантаження на рівні попереднього року.

Наявність структурної диспропорції між попитом на робочу силу та її пропозицією за професіями є фактором, що обмежує можливості працевлаштування безробітних та задоволення потреб роботодавців у працівниках. Зокрема, найвищий рівень навантаження незайнятого населення на вільні робочі місця характерний для професій кваліфікованих робітників сільського та лісового господарств, риборозведення та рибальства, працівників найпростіших професій та технічних службовців. За регіонами країни навантаження незайнятого населення на одне вільне робоче місце (вакантну посаду) на кінець 2006 р. порівняно з відповідним періодом 2005 р. найбільше знизилося у Рівненській (з 20 до 11 осіб) та Волинській (з 11 до 6 осіб) областях. Суттєве зростання цього показника спостерігалось у Тернопільській (з 24 до 33 осіб) та Хмельницькій (з 9 до 15 осіб) областях. Порівняно з відповідними даними по країнах СНД, показник навантаження в Україні був нижчим, ніж у Вірменії та Киргизстані, але вищим, ніж у Білорусі, Росії, Молдові та Казахстані.

За сприянням державної служби зайнятості за 2006 р. було працевлаштовано понад 1,1 млн незайнятих осіб, або більше третини (39,7%) незайнятого населення, що перебувало на обліку цієї установи (у 2005 р. -1,0 млн, або 36,4%). Серед незайнятих трудовою діяльністю громадян, працевлаштованих у 2006 р. через державну службу зайнятості, майже половину становлять жінки (49,4%) та молодь у віці до 35 років (50,6%).

Майже кожен п'ятий отримав роботу в переробній промисловості, торгівлі, ремонті автомобілів, побутових виробів та предметів особистого вжитку; кожен шостий - у сільському та лісовому господарствах, мисливстві. Найбільше зростання обсягів працевлаштування незайнятого населення порівняно з 2005 р. спостерігалося у торгівлі, ремонті автомобілів, побутових виробів та предметів особистого вжитку (на 12,3 тис. осіб); сільському господарстві, мисливстві та лісовому господарстві (на 6,8 тис. осіб); операціях з нерухомим майном, оренді, інжинірингу та наданні послуг підприємцям (на 5,2 тис. осіб).

Зростання рівня працевлаштування населення спостерігалось у більшості регіонів. Найвище значення цього показника було у м. Київ (67,6%), а найнижче - у Чернівецькій області (31,4%).

Слід відзначити, що кількість незайнятих громадян, які були зняті з обліку без вирішення питання працевлаштування у 2006 p., порівняно з 2005 p., скоротилася на 82,7 тис. осіб, або на 9,2%, та становила 813,7 тис. осіб. Крім того, дострокову пенсію оформлено 35,1 тис. громадян передпенсійного віку, що на 8,1% менше, ніж у 2005 р.

Одним із напрямів соціального захисту незайнятого населення є організація оплачуваних громадських робіт. На таких роботах упродовж 2006 р. працювали 437,4 тис. безробітних осіб, що на 4,4% більше, ніж у 2005 р. Середня тривалість громадських робіт з розрахунку на одного безробітного, залученого до їх проведення, у 2006 р. становила 12,5 дня порівняно з 13,2 дня у 2005 р. При цьому на організацію та проведення таких робіт у 2006 р. було витрачено 111,3 млн грн, що на 23,2% більше, ніж у 2005 р.

З метою підвищення конкурентоспроможності безробітних державною службою зайнятості здійснюється їх професійне навчання (підготовка, перепідготовка, підвищення кваліфікації). У навчальних закладах усіх типів упродовж 2006 р. проходили професійне навчання 203,4 тис. безробітних, що на 5,2% більше, ніж у 2005 p., з них завершили навчання у цьому періоді 161,7 тис. осіб. Із загальної кількості безробітних, які завершили навчання, кожен другий (60,3%) навчався з метою підвищення своєї кваліфікації, кожен четвертий (27,3%) пройшов перепідготовку на іншу професію, а решта (12,4%) вперше здобули професійну освіту.

З Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття видатки на виплату допомоги у зв'язку з безробіттям у 2006 p. становили 1,5 млрд грн. Середній розмір допомоги у грудні 2006 р. становив 251,48 грн, що дорівнює 62,9% законодавчо встановленого у цьому періоді мінімального рівня заробітної плати (400 грн).

Середньооблікова кількість безробітних, які отримували допомогу впродовж зазначеного місяця, становила 550,5 тис. осіб, або 72,5% від загальної кількості тих, що мали статус безробітного на кінець 2006 р.

Отже, найбільш інтенсивне збільшення зайнятості у 2006 р. спостерігалося у фінансовій діяльності, будівництві, торгівлі, освіті й операціях з нерухомістю. Продовжує скорочуватись кількість незайнятих осіб працездатного віку, які припинили активні пошуки роботи. Середня тривалість зареєстрованого безробіття за рік не змінилася та на кінець 2006р. становила шість місяців. Проте основними причинами незайнятості безробітних віком 15-70 років у 2006 р. виступали: звільнення за власним бажанням, вивільнення з причин економічного характеру, не працевлаштованість після закінчення навчальних закладів, звільнення у зв'язку із закінченням терміну дії трудового договору.

За регіонами України найбільше зниження потреби в працівниках на кінець 2006 р., порівняно з відповідним періодом 2005 p., відбулося в Тернопільській, Миколаївській та Хмельницькій областях. Одним із напрямів соціального захисту незайнятого населення є організація оплачуваних громадських робіт. З метою підвищення конкурентоспроможності безробітних державною службою зайнятості здійснюється їх професійне навчання.

2. Фактори впливу на попит на ринку праці

Попит на робочу силу визначається головним чином попитом на товари та послуги, що виробляються, тобто обсягами виробництва, які за інших рівних умов за лежать від:

* продуктивності праці;

* ринкової вартості товару чи послуги, для виробництва якого застосовується робоча сила.

При цьому обмеженням корисності використання додаткової робочої сили є співвідношення її продуктивності з видатками на її використання. Відповідно зростання ціни робочої сили (зарплати чи ставок її оподаткування) скорочує попит на робочу силу, а їх зменшення -- навпаки, збільшує.

Окремим моментом формування сукупного попиту на робочу силу є тривалість робочого часу. Оскільки робоча сила на ринку праці пропонується, виходячи з певних мінімальних та максимальних обсягів її споживання протягом певного календарного періоду (дня, тижня, місяця), то збільшення останнього сприяє скороченню чисельності осіб, чия робоча сила знаходить попит на ринку праці.

Попит на робочу силу визначається кількістю та якістю робочих місць, які існують в економіці і функціонують або потребують заповнення.

Розрізняють ефективний попит, який визначається кількістю економічно доцільних робочих місць, і сукупний попит, що включає також зайняті працівниками, але неефективні робочі місця.

Різниця між сукупним та ефективним попитом на робочу силу відбиває надлишок робочої сили, тобто частину прихованого безробіття.

Основна частина сукупного попиту і пропозиції робочої сили в кожний конкретний момент часу є задоволеною, що власне і забезпечує функціонування економіки. Менша його частина у зв'язку з рухом робочих місць та робочої сили -- ліквідацією старих і введенням нових робочих місць, припиненням населенням трудової діяльності та виходом (або поверненням) на ринок праці, звільненнями та переходами на нові місця роботи - виявляється вакантною і потребує поєднання пропозиції та попиту.

Соціологічні обстеження засвідчують поляризацію якості новостворюваних робочих місць у країнах перехідної економіки. Так, у фінансовому секторі, в державному управлінні, в секторі виробничих послуг створюються робочі місця, які потребують висококваліфікованої робочої сили. Водночас у торгівлі, сфері послуг і в промисловому виробництві на замовлення іноземних фірм висока кваліфікація зазвичай не потрібна. Зростання чисельності працюючих (тобто кількості робочих місць) на присадибних ділянках означає зниження якості зайнятості в сільському господарстві і декваліфікацію осіб, які втратили роботу в інших секторах економіки або на великих сільськогосподарських підприємствах.

Особливістю зміни якості робочих місць у країнах перехідної економіки є також погіршення умов праці на багатьох підприємствах, які економлять кошти за рахунок захисних засобів і заходів безпеки на робочих місцях. Під загрозою безробіття більшість працюючих погоджуються на роботу в шкідливих та небезпечних умовах.

Особливо гострою є проблема умов праці на малих приватних підприємствах, де часто використовується застаріле та несправне обладнання. В результаті в ряді країн перехідної економіки помітно зросла кількість нещасних випадків на виробництві. Так, у Польщі за 1991-1996 pp. кількість нещасних випадків на виробництві в розрахунку на 1000 працюючих збільшилась майже на чверть.

В Україні спостерігається протилежна тенденція: якщо в 1985 р. кількість нещасних випадків на виробництві з втратою працездатності не менше, ніж на один робочий день або зі смертельним наслідком у розрахунку на 1000 працюючих становила 5,5, а в 1990 р. - 6,2, то в 1999 р. - 3. Це пояснюється кількома чинниками: малі підприємства досі не відіграють помітної ролі у формуванні попиту на робочу силу; скорочення охопило передусім ті галузі, для яких характерні найбільш небезпечні, умови праці.

Заробітна плата як форма ціни специфічного товару «робоча сила» має одночасно виконувати принаймні дві функції - відтворювальну та мотиваційну. Процес ринкових трансформацій у більшості постсоціалістичних країн супроводжувався стрімким зниженням рівня оплати праці, що пояснювалося як об'єктивними, так і суб'єктивними причинами. До перших, безумовно, належить низька конкурентоспроможність переважної більшості товарів, глибока економічна криза, низький рівень продуктивності праці. Власне, саме ці ознаки неефективності адміністративно-командної економіки і спричинилися до необхідності її докорінної зміни. Різке падіння попиту, труднощі зі збутом та фінансуванням зумовили зростання взаємної заборгованості між постачальниками та покупцями, що, в свою чергу, призвело до неплатоспроможності підприємств і заміни грошових розрахунків бартерною торгівлею. Значна частина підприємств змушена була зарплату своїм працівникам виплачувати власною продукцією. Нестача податкових надходжень систематично обмежувала можливості держави щодо виплати зарплати. Підприємства енергетичного та сировинного секторів, користуючись своїм монопольним становищем, встановлювали високі ціни на свою продукцію і не залишали іншим підприємствам, кошти для оплати праці. Нарешті, боротьба з інфляцією звузила можливості отримання підприємствами кредитів і тим самим також сприяла збільшенню заборгованості.

Серед суб'єктивних причин необхідно виокремити відсутність ефективного менеджменту, забезпечення конкурентоспроможності багатьох видів продукції не шляхом інноваційного оновлення виробництва, а за рахунок штучного стримування заробітної плати або взагалі її невиплати (це було характерно виключно для країн СНД), кризу платежів, «бартеризацію» економіки, значний податковий прес у частині, що стосується нарахувань до фонду оплати праці.

У результаті фактично всі напрями економічних реформ так чи інакше гальмувались низьким рівнем оплати праці, невиконанням нею жодної із своїх функцій. Однак від низької оплати праці страждає переважно виробництво, оскільки існуюча система позбавляє працюючих будь-яких стимулів інтенсивно і творчо працювати, здійснювати свою економічну діяльність на легальних засадах.

Низька заробітна плата призводить також до поширення незареєстрованої економіки. По-перше, люди змушені працювати на двох чи трьох підприємствах, погоджуючись на будь-які умови, задля збільшення своїх мізерних заробітків. По-друге, вони купують дешевші товари та послуги на «чорних» та «сірих» ринках.

Негативний вплив низьких заробітків на рівень споживання безпосередньо відбивається на виробництві та зайнятості. Крім того, через зниження податкових надходжень поширення незареєстрованої економіки призводить до скорочення обсягів коштів, які спрямовуються на соціальні цілі. З низькими доходами працюючих безпосередньо пов'язаний низький платоспроможний попит більшості населення, який став чи не основною перешкодою зростання обсягів виробництва принаймні тих галузей, що спрямовані на задоволення потреб населення.

Заробітна плата виступає в двох формах: номінальній та реальній.

Номінальна заробітна плата -- це сума грошей, які отримує працівник за виконану роботу чи відпрацьований час. Існують погодинні та місячні ставки номінальної зарплати, які фактично є ціною відповідно годинної та місячної праці. Показники номінальної заробітної плати використовуються для аналізу оплати праці різних категорій працюючих за певний період часу.

Реальна заробітна плата -- це сума споживчих благ, які можна придбати за номінальну зарплату. Отже, реальна заробітна плата враховує рівень цін і відповідно може використовуватись для аналізу оплати праці в різні періоди часу.

На відміну від заробітної плати показник вартості робочої сили віддзеркалює загальну суму витрат роботодавця на утримання робочої сили.

За визначенням Міжнародної організації праці, перші чотири групи витрат, пов'язані з безпосередніми виплатами особисто працівнику, належать до прямих витрат, решта -- до непрямих.

В Україні в 1999 р. прямі витрати становили 68,2 % загальної вартості робочої сили. Існує чіткий зворотний зв'язок між вартістю робочої сили і часткою прямих витрат в її загальній величині. Зокрема, в торгівлі і громадському харчуванні частка прямих витрат становить 62-65%, а в електроенергетиці та газовій промисловості -- близько 50%. Виняток становлять установи фінансування та кредитування, де високий рівень вартості робочої сили та оплати праці забезпечується високим рівнем тарифних ставок та посадових окладів.

Найбільша частка (56,4 %) припадає на пряму оплату, яка складається з тарифних ставок і посадових окладів, доплат і надбавок, пов'язаних з умовами роботи, винагород (надбавок) за вислугу років, стаж роботи тощо.

ринок праця економічний робочий

Список використаної літератури

1. Економічна теорія: мікро- і макроекономіка / За ред. З. Ватаманюка та С. Панчишина. - К.: Альтернагиви, 2001. - 606с.

2. Краснов Ю., Карпенко О. Структурні зрушення зайнятості населення України в умовах реформування економіки // Україна: аспекти праці. - 2000. - № 5. - С. 14-20.

3. Лібанова Е. М. Ринок праці (соціадьно-демографічні аспекти). - К.: Ін-т підготовки кадрів держ. служби зайнятості, 1996. - 132 с.

4. Лозняк О. Формування пропозиції робочої сили в Україні: історія, сучасний стан та перспективи // Україна: аспекти праці. - 1998. - № 1. - С. 13-16.

5. Петюх В. М. Ринок праці: Навч. посіб. -- К.: КНЕУ, 1999. - 288 с.

6. Рынок труда и социальная политика в Центральной и Восточной Европе. Переходный период и дальнейшее развитие: Пер. с англ. -- М.: ИКЦ «ДИС», 1997. - 496 с.

7. Самуельсон П. Економіка: Підручник. - Львів: Світ, 1993. - 493 с.

8. Сільське господарство України. 2006: Статистичний збірник. - К.: Держкомстат України, 2007. - 319 с.

9. Статистичний щорічник України за 2006 рік: Статистичний збірник. - К.: Держкомстат України, 2007. - 663 с.

10. Ястремський О., Гриценко О. Основи мікроекономіки: Підручник. - К.: Знання, 1998. - 714 с.

Размещено на Allbest.ru