Грошовий ринок

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Грошовий ринок

Під ринком грошей в макроекономіці розуміється сукупність відносин між банківською системою, що створює всезагальні платіжні засоби - гроші, і «публікою», що пред'являє попит на них. До «публіки» належать всі економічні суб'єкти, крім банків.

Грошима називається:

* загальновизнаний засіб платежу, який без будь-яких обмежень приймається в обмін на товари та послуги, а також при сплаті боргових зобов'язань;

* сукупність фінансових активів, які використовуються для проведення розрахунків при здійсненні різноманітних операцій.

Грошовий ринок - це структурний елемент фінансового національного ринку, де здійснюються кредитні операції і де попит на гроші та пропозиція грошей визначають рівень процентної ставки, тобто ціну грошей.

Особливістю грошового ринку є те, що тут гроші не продаються і не купуються (як на ринку благ купуються товари та послуги), а обмінюються на інші ліквідні активи за альтернативною вартістю. Одиницею виміру останньої є номінальна ставка процента (відсотка).

Грошовий ринок може бути представлений такими суб'єктами:

* первинними позичальниками (одержувачами позик). До них відносять нефінансові фірми та державні установи, які не можуть забезпечити свої потреби власними інвестиційними ресурсами;

* первинними кредиторами (надавачами позик), тобто суб'єктами в особі домогосподарств, підприємств, держави, які мають фінансові надлишки;

* фінансовими посередниками (основні серед них банки, фондові біржі).

Банки пропонують первинним позичальникам гроші, а фондові біржі - цінні папери. Посередники відіграють дуже важливу роль на грошовому ринку, впливаючи, насамперед, на його місткість.

Для макроекономічного аналізу важливим є розмежування первинної і проміжної заборгованості.

Первинна заборгованість - це сума фінансових дефіцитів первинних позичальників.

Проміжна заборгованість - сума грошових засобів, які передаються підприємствам для здійснення інвестицій.

Це розмежування заборгованості безпосередньо пов'язане з мультиплікативним ефектом.

Мультиплікатор діє саме за умови зростання проміжної заборгованості, тобто за умови, що економічні суб'єкти, окрім власних інвестиційних засобів, використовують додатково запозичені інвестиційні кошти.

Оскільки гроші не продаються, а тільки надаються у користування за певну плату (процент) на певний строк, то суб'єкт, який надає позику, тобто кредитор, є по суті покупцем боргового зобов'язання, яке надає йому право вимоги від позичальника, який продає боргове зобов'язання, повернути у відзначений договором строк позичену суму з процентами.

Рівновага на грошовому ринку досягається тоді, коли вся створена банківською системою кількість грошей добровільно тримається «публікою» у вигляді касових залишків, тобто у формі готівки і чекових внесків. Умова рівноваги на ринку грошей при заданому рівні цін в алгебраїчному вигляді записується рівнянням:

де- реальна пропозиція грошей;

l - попит на реальні касові залишки.

Взаємодія попиту і пропозиції на ринку грошей графічно представлена на рисунку 1. При грошовій базі В₀ і національному доході у₀ ставка відсотку прийме значення i₀. Якщо грошова база збільшиться до В1, то при тому ж доході у₀ ставка відсотку знизиться до і1. Зростання доходу до у₁ і при грошовій базі В0 підніме ставку відсотка до i₂.

Рис. 1. ? Взаємодія попиту і пропозиції на ринку грошей

Коливання рівноважних значень процентної ставки пов'язані зі змінами екзогенних змінних грошового ринку: рівня доходу та пропозиції грошей. Зростання рівня доходу підвищує попит на гроші та рівноважну процентну ставку. Підвищення пропозиції грошей, навпаки, спричиняє її зниження.

2. Номінальні та реальні макроекономічні показники

Переважна більшість макроекономічних параметрів, пов'язаних з вартісним вираженням, мають номінальне і реальне значення. Зв'язок між номінальними та реальними величинами здійснюється за допомогою індексів цін.

Номінальні показники визначають у поточних цінах, а реальні - у зіставних (базових).

Для того, щоб порівняти, приміром, обсяги внутрішнього виробництва, необхідно врахувати зміну рівня цін в економіці. Найчастіше вживають такі агреговані індекси: індекс споживчих цін (ІСЦ), індекс цін виробника (ІЦВ) та дефлятор ВВП і його компонентів.

Індекс споживчих цін (ІСЦ) відображає зміни цін репрезентативного споживчого кошика, який становить набір товарів та послуг, що характеризують типовий рівень і структуру річного (місячного) споживання домогосподарств, і використовуються для розрахунку прожиткового мінімуму. Склад споживчого кошика фіксується на рівні базового року.

ІСЦ розраховується за базовою вагою. В макроекономічній літературі його називають індексом Лас-пейреса (Laspeyres) і визначають за формулою

де і - рівень цін і-го блага відповідно у базовому (0) та поточному (1) роках;

- кількість і-го блага відповідно у базовому періоді.

Обмеженість цього індекси полягає у тому, що використовуючи споживчий кошик базового року (), поза увагою залишаються зміни, які відбулися у структурі споживання в поточному році.

Індекс цін виробника (ІЦВ) - індекс промислового виробника - відображає зміну цін, що їх встановлюють виробники для продажу товарів на внутрішньому та зовнішньому ринках. Ціни виробників не враховують податку на додану вартість та акцизних зборів.

Для спостереження за цінами виробників здійснюють вибірку з понад двох тисяч підприємств, яка охоплює близько 6 тис. видів продукції всіх галузей промисловості. Під час дослідження реєструють ціни, що фактично склалися на 20 число поточного місяця.

На першому етапі обробки даних обчислюють індивідуальні індекси кожного виду промислової продукції. Потім їх агрегують в індекси товарних груп, індекси підгалузей і галузей промисловості. Щоб агрегувати індекси, ціни зважують відповідно до структури виробництва промислової продукції в попередньому місяці.

У цілому за рік цей індекс визначають як відношення поточного обсягу виробництва в грошовій формі до обсягу виробництва в попередньому чи іншому базовому році.

Дефлятор ВВП, або індекс Пааше, відображає зміну цін на всі товари та послуги, вироблені в економіці. Індекс Пааше (Ір) визначається за формулою

де - кількість і-го блага, спожитого в поточному періоді. Якщо замість і-го блага підставити весь набір благ, що вміщує в собі ВВП, то матимемо індекс - дефлятор ВВП.

де - дефлятор ВВП;

ВВПн - номінальний ВВП;

ВВПр - реальний ВВП.

Цей індекс теж має похибки. Він, як видно із формули, фіксує обсяг набору благ, створених у суспільстві у поточному періоді, і не відображає тих змін, які відбулися у їх структурі стосовно базового року.

Частково недоліки індексів Ласпейреса та Пааше усуває індекс Фішера, який визначається за формулою:

де if - індекс Фішера;

I_L - індекс Ласпейреса;

ip - індекс Пааше.

Відношення величини поточного економічного показника до його значення в попередньому періоді, взятому за базу підрахунку, називають темпом економічного зростання.

Відношення приросту величини економічного показника за певний проміжок часу до його попереднього рівня, що приймається за базу відрахунку, називають темпом приросту.

Для показників динаміки економічної кон'юнктури часто використовують саме темпи приросту. Так, наприклад, рівень інфляції (Р) визначається як темп приросту цін, тобто:

,

де - середній рівень цін поточного року;

- середній рівень цін базового року.

3. Розподіл національного доходу

грошовий ринок макроекономічний ціна дохід

Дохід у ринковій економіці розподіляється між власниками факторів виробництва відповідно до функції, яку виконує той чи інший фактор. Отож заробітна плата виплачується за працю, рента і процент - це ресурси, що перебувають у чиїйсь власності, а прибутки належать власникам ділових підприємств. Розподіл національного доходу між власниками факторів виробництва називають функціональним розподілом доходів.

Упродовж тривалого періоду у вітчизняній економічній науці панувала марксистська версія функціонального розподілу національного доходу. Згідно з нею, лише один фактор виробництва - праця - створює національний дохід. Усі решта факторів беруть участь у привласненні того, що створила праця. Нам уже відомо, що праця привласнює частину сукупного доходу у формі заробітної плати, капітал - у формі процента, а земля - ренти. Марксистська версія розподілу національного доходу між факторами виробництва веде до такого висновку: якщо такі фактори виробництва, як земля і капітал, перебувають у приватній власності, то в суспільстві неминуче існує експлуатація. Приватні власники землі й капіталу привласнюють те, що створила праця. Тому прихильники марксистської схеми розподілу національного доходу виступають за одержавлення землі й капіталу. Нині марксистська теорія розподілу має небагато прихильників серед економістів-теоретиків України.

Більшість фахівців поділяє неокласичну теорію розподілу, згідно з якою всі фактори виробництва створюють національний дохід і беруть участь у його привласненні. Розподіл національного доходу залежи- ь від цін факторів виробництва. Ціна фактора - це сума, яку платять за фактор виробництва (зарплата найманих працівників, рента земельних власників тощо).

Ціну фактора визначають пропозиція і попит на цей фактор. Припустімо, що в національній економіці є певна незмінна кількість факторів. Тому крива пропозиції фактора є вертикальною. В точці перетину спадної кривої попиту на фактор та вертикальної кривої пропозиції досягається рівноважна ціна фактора.

Щоб зрозуміти, як установлюється ціна фактора і розподіляється дохід, потрібно проаналізувати попит на фактори виробництва, який визначають фірми, що використовують працю і капітал. Розглянемо попит на фактори виробництва з боку конкурентної фірми, яка не може вплинути ні на ціни на власну продукцію, ні на ціни факторів, а приймає їх як дані ринком.

Обсяг продукції, який виготовляє конкурентна фірма, можна записати через виробничу функцію:

де Y - кількість одиниць продукції, які виготовляє конкурентна фірма;

К - обсяг капіталу фірми;

L - кількість найманих працівників.

Нехай конкурентна фірма платить заробітну плату найманому працівникові W і купує одиницю капіталу за ціною R. Метою діяльності конкурентної фірми є прибуток, який для неї завжди становить різницю між виторгом і витратами.

Виторг фірми - це добуток ціни одиниці продукції та кількості вироблених одиниць продукції (PY). Витрати фірми дорівнюють (WL + RK), тоді прибуток можна визначити як PY - (WL + RK).

Отже, прибуток конкурентної фірми залежить від цін на фактори виробництва і власну продукцію та кількості залучених факторів. Ця фірма не може вплинути на ціни, але саме від неї залежить кількість факторів, які вона використовує. Постає запитання: як конкурентна фірма ухвалює рішення про кількості праці й капіталу, котрих вона потребує? Для відповіді на це застосуємо поняття граничного продукту двох факторів - праці й капіталу.

Граничний продукт праці - це додатковий обсяг продукції, який отримує фірма від застосування додаткової одиниці праці за незмінної кількості інших факторів виробництва. Позначимо граничний продукт праці через MPL (від англ. marginal product of labor). Якщо фірма наймає додаткову одиницю праці, то обсяг продукції змінюється на MPL одиниць. Інакше кажучи, граничний продукт праці - це різниця між обсягом продукції, який виробляє фірма за допомогою L одиниць праці, і (L + 1) одиниці праці за незмінного обсягу капіталу.

Більшості виробничих функцій притаманна властивість спадного граничного продукту. Якщо кількість капіталу незмінна, то зі збільшенням кількості одиниць праці граничний продукт праці зменшуватиметься. Інакше кажучи, з досягненням певного рівня зайнятості на підприємств? кожний наступний найнятий працівник забезпечуватиме менший приріст обсягу продукції порівняно з попереднім. Для прикладу візьмемо невелике ательє, в якому роблять чоловічі картузи. В цьому ательє є одна швейна машина, стіл для розкроювання матерії та стіл для виконання допоміжних операцій. Якщо в ательє працює один робітник, який сам виконує усі операції, то впродовж робочого дня він зробить чотири картузи, якщо двоє - то 11, якщо троє - 20, якщо четверо - 24 картузи. Однак із подальшим збільшенням кількості зайнятих приріст обсягу виробництва буде незначним, а то й зменшуватиметься. Для додаткових працівників уже немає потрібних для виробництва знарядь праці (капіталу), а невелике виробниче приміщення стає настільки заповненим, що працівники просто заважають один одному.

Рішення конкурентної фірми з приводу наймання додаткових працівників залежить від того, як це вплине на прибутковість фірми. Для визначення такого впливу менеджер фірми порівнює додатковий виторг від наймання додаткових працівників із додатковими витратами.

Додатковий виторг фірми від наймання додаткового працівника становить: Р - MPL, а витрати на додаткову одиницю праці - W. Отже, додатковий прибуток становить (PMPL - W).

Конкурентній фірмі вигідно наймати додаткових працівників доти, доки додатковий виторг (P-MPL) перевищує витрати на наймання (W). Коли ж MPL знижується до рівня, за якого додатковий виторг (PMPL) дорівнюватиме заробітній платі, наймання є вже невигідним. Отже, попит конкурентної фірми на працю визначається таким рівнянням:

Звідси можна записати:

MPL = W/P.

W/P є реальною зарплатою, яка виражається не в грошових одиницях, а в одиницях продукції.

Тепер повернімось до нашого прикладу. Нехай ціна одного картуза становить 10 грн., а заробітна плата кожного працівника - 30 грн. за день. Отже, реальна зарплата дорівнює ціні трьох картузів. У цьому випадку фірмі вигідно найняти чотирьох працівників. Коли MPL знижується до трьох картузів і менше, наймання працівників стає для фірми неприбутковим.

Отже, конкурентна фірма, яка максимізує прибуток, наймає працівників доти, доки граничний продукт праці не зрівняється з реальною заробітною платою.

Фірма ухвалює рішення про обсяг капіталу, який вона використовуватиме, у той самий спосіб, що й праці. Граничний продукт капіталу - це додатковий обсяг продукції, який отримує фірма від застосування додаткової одиниці капіталу за незмінної кількості інших факторів. Позначимо граничний продукт капіталу через МРК (від англ. marginal product of capital). Зі збільшенням одиниць капіталу за незмінної кількості інших факторів граничний продукт капіталу спадає.

Додатковий виторг від використання додаткової одиниці капіталу становить (Р - МРК), а додатковий прибуток дорівнює (РМРК) - R. Реальна ціна капіталу становить (МРК = R/P). Вона вимірюється не в грошах, а в одиницях продукції. Звідси фірмі вигідно використовувати додаткові одиниці капіталу доти, доки граничний продукт капіталу не зрівняється з його реальною купівельною ціною.

Загалом конкурентна фірма потребує нарощування кожного фактора виробництва доти, доки граничний продукт фактора не зрівняється з його реальною ціною.

Тепер можна пояснити, як національний дохід розподіляється між різними факторами виробництва. Реальна заробітна плата кожного працівника дорівнює MPL, а реальна ціна капіталу, яку виплачують його власникові, дорівнює МРК. Отже, в конкурентному середовищі національний дохід розподіляється між факторами виробництва відповідно до їхнього граничного продукту.

Наприкінці 1920-х років американський економіст Пол Дуглас зауважив, що в довгостроковому періоді частки праці й капіталу в національному доході були практично стабільними. Невдовзі математик Чарлз Коб показав, що виробнича функція (Y =забезпечує сталі частки факторів виробництва в національному доході, якщо вони привласнюють граничні продукти. У цій функції а - стала, що коливається між нулем і одиницею та вимірює частку капіталу в доході; А - більший за нуль коефіцієнт, який характеризує продуктивність наявної технології. Функцію (Y=називають функцією Коба-Дугласа. Багато сучасних економістів вважає, що вона досить точно описує процеси виробництва й розподілу сукупного доходу в національній економіці країни.

Продиференціюємо виробничу функцію по L і отримаємо граничний продукт праці:

Продиференціюємо виробничу функцію по К і отримаємо граничний продукт капіталу:

Із значень MPL і МРК для функції Коба-Дугласа випливає, що граничні продукти праці й капіталу залежать від:

1) обсягу капіталу. Зі збільшенням обсягу капіталу граничний продукт праці збільшується, а граничний продукт капіталу зменшується;

2) кількості праці. Зі збільшенням кількості праці граничний продукт праці зменшується, а граничний продукт капіталу збільшується;

3) науково-технічного прогресу. З підвищенням темпів науково-технічного прогресу параметр А зростає, що збільшує і граничний продукт праці, і граничний продукт капіталу.

Отже, зміни в кількості одного фактора змінюють граничні продукти всіх факторів.

Граничні продукти капіталу і праці можна записати так:

Щоб перевірити, чи ці формули граничних продуктів узгоджуються із записаними вище, підставимо в них замість Y виробничу функцію Коба-Дугласа.

Y/L називають середньою продуктивністю праці, a Y/K - середньою продуктивністю капіталу. Для виробничої функції Коба-Дугласа гранична продуктивність фактора пропорційна його середній продуктивності. Тому в країнах з високою середньою продуктивністю праці високою є і реальна заробітна плата. І навпаки, у країнах, у яких продуктивність праці низька, реальні заробітки також є низькими. Зниження продуктивності праці у вітчизняній економіці становить основну причину падіння реальних доходів населення.

Як нам уже відомо, поняття «виробнича функція» можна застосувати і до всієї економіки, і до конкретного виробництва. Багатьом виробничим функціям притаманна постійна віддача від масштабу. Виробнича функція має постійну віддачу від масштабу, якщо зі збільшенням усіх факторів виробництва на певний відсоток обсяг продукції зростає на той самий відсоток.

Виробнича функція має спадну віддачу від масштабу, якщо відсоток зростання обсягу продукції менший за відсоток, на який зросли всі фактори виробництва. І нарешті, виробнича функція характеризується зростаючою віддачею, якщо відсоток зростання обсягу продукції перевищує відсоток зростання всіх факторів виробництва.

Отже, згідно з неокласичною теорією розподілу, ціни факторів виробництва дорівнюють граничним продуктам цих факторів.

Використана література

1. Базилевич В.Д., Базилевич К.С., Баластрик Л.О. Макроекономіка: Підручник. / За ред. В.Д. Базидевича. - К.: Знання, 2004. - 851 с.

2. Базілінська О.Я. Макроекономіка: Навч. посіб. - К.: Цент навчальної літератури, 2005. - 442 с.

3. Бурда М., Семенов В. Макроекономіка: Європ. контекст. / Пер. з англ. - К.: Основи, 1998. - 682 с.

4. Радіонова І. Ф. Макроекономіка і економічна політика. Підр. для студ. економ. спец. вищ. навч. закл. - К.: Таксон, 1996. - 256 с.

5. Солонінко К.С. Макроекономіка: Навч. посіб. для студ. економ. спец. вищ. навч. закл. - К.: ЦУЛ, 2002. - 320 с.

Размещено на Allbest.ru