Грошовий ринок

Размещено на http://www.allbest.ru/

ТЕМА 1. ГРОШОВИЙ РИНОК

1. СУТНІСТЬ ТА СПЕЦИФІКА ФУНКЦІОНУВАННЯ ГРОШОВОГО РИНКУ

Виробництво, розподіл та обмін суспільного продукту відбувається лише в поєднанні з операціями на грошовому ринку. Потреба в грошовому ринку пояснюється передусім тим, що економічні суб'єкти - підприємства, сімейні господарства, державні установи та ін. - потребують коштів для розвитку своєї господарської діяльності. Власних коштів для цього часто недостатньо, і тому доводиться вдаватися до залучення коштів зі сторони. Тут і вступає в дію грошовий ринок.

Грошовий (монетарний) ринок - це сектор ринку, в якому відбувається купівля та продаж грошей як специфічного товару і формується попит, пропозиція і ціна на цей товар. В ринковій економіці грошовий ринок охоплює операції з позичковим капіталом. Джерелом утворення цього позичкового капіталу є заощадження сімейних (домашніх господарств). Ці заощадження акумулюються в руках фінансових посередників (банків) і передаються товаровиробникам на позичковій основі як інвестиції.

Грошовий ринок має такі особливості:

Купівля-продаж грошей відбувається лише тоді, коли утворився їх надлишок в одних суб'єктів і потреба - в інших;

Операція „товар - гроші” відбувається умовно, через позику або купівлю цінних паперів;

Внаслідок купівлі-продажу грошей їх власник не втрачає права власності на цю суму грошей, а лише тимчасово передає це право покупцеві. При цьому він отримує винагороду у вигляді процента, тобто плату за тимчасову відмову від використання грошей;

Покупець не передає продавцеві еквівалентну вартість в товарній формі;

Гроші є самоціллю купівлі-продажу.

Таким чином, продаж грошей на грошовому ринку являє собою їх тимчасову передачу в користування іншим особам на позиковій основі, або о обмін на фінансові інструменти, що дають можливість зберегти право власності на ці гроші, відновити розпорядження ними та отримати процентний дохід. Купівля грошей - це форма отримання суб'єктами ринку в своє розпорядження коштів в обмін на фінансові інструменти. До фінансових інструментів відносяться передусім цінні папери, які поділяються на боргові та неборгові (пайові). Боргові цінні папери передбачають зобов'язання повернути вказану суму грошей у вказаний строк. Це векселі, депозитні зобов'язання, облігації тощо. Пайові цінні папери передбачають можливість участі в управлінні підприємством і отримання частки доходу від його діяльності (акції). Таким чином, на грошовому ринку фінансові інструменти відіграють роль, аналогічну ролі грошей на товарному ринку.

Грошовий ринок має свої об'єкти та суб'єкти, взаємодія між якими визначає цінй грошей. Об'єктами грошового ринку є гроші, що купуються і продаються на ньому. Суб'єктами грошового ринку є будь-які економічні структури, що можуть виступати як в ролі покупця, так і в ролі продавця, або бути ними одночасно (банки, фірми, сімейні господарства та ін.). Ціна грошей на грошовому ринку має форму процента на залучені кошти, який визначається споживчою вартістю позичених грошей.

Всі суб'єкти грошового ринку можуть бути згруповані в три групи: власники заощаджень, кредитори та фінансові посередники. Рух коштів між ними відображається інституційною моделлю грошового ринку.

Сектор прямого фінансування

Капітальне фінансування

Сектор опосередкованого фінансування

В секторі прямого фінансування гроші рухаються від власників до позичальників без участі посередницьких структур, тоді я опосередковане (непряме) фінансування передбачає участь банківських чи небанківських посередників. Роль фінансових посередників на грошовому ринку полягає в тому, що вони більш активно і цілеспрямовано акумулюють кошти кредиторів і розміщують їх серед суб'єктів, що потребують вкладення грошей. Таким чином гроші рухаються швидше і вигідніше. Крім того, сектор непрямого фінансування має можливості організувати зв'язок кредитора і позичальника з меншим ризиком, дешевше і оперативніше. Тому сектори прямого та непрямого фінансування пов'язана не лише з конкуренцією, але й із взаємним доповненням.

2. СТРУКТУРА ГРОШОВОГО РИНКУ

Структуризація грошового ринку здійснюється для більш повного вивчення механізмів взаємодії між окремими його секторами. Структура грошового ринку визначається за такими ознаками:

за видами фінансових інструментів, що застосовують для купівлі-продажу грошей;

за інституційними ознаками грошових потоків;

за економічним призначенням грошових коштів.

За видами фінансових інструментів розрізняють такі види ринків, як валютний, позичкових зобов'язань та ринок цінних паперів (фондовий ринок). Валютні ринки охоплюють операції з купівлі-продажу іноземних валют, страхування валютних ризиків, диверсифікацію валютних резервів та ін. Валютні ринки можуть бути вільними , що діють без певних обмежень, і обмеженими,якщо валютні операції здійснюються за офіційним курсом або тільки уповноваженими органами. Ринок позичкових зобов'язань забезпечує акумуляцію вільних коштів, їх перетворення в позиковий капітал і його перерозподіл між учасниками суспільного виробництва. Ринок цінних паперів є частиною ринку позичкових капіталів; на ньому здійснюється емісія, купівля та продаж цінних паперів.

За інституційними ознаками грошових потоків розрізняють ринок банківських кредитів та ринок парабанківських послуг. При цьому до парабанківських установ відносяться пенсійні фонди, кредитні спілки, інвестиційні фонди та компанії, ломбарди тощо.

За економічним призначенням грошових коштів виділяють ринок грошей та ринок капіталів. Ринок грошей включає купівлю-продаж грошових коштів у вигляді короткострокових (до 1 року) кредитів та боргових зобов'язань. Ці кошти використовуються для приведення в рух вже накопиченого капіталу. Ринок капіталів включає купівлю-продаж грошових коштів на тривалий строк (більше 1 року). Ці кошти використовуються для збільшення маси основного і оборотного капіталу позичальника.

Ринок грошей також можна умовно поділити на міжбанківський та відкритий ринок. Міжбанківський ринок є складовою частиною ринку позичкових капіталів. На цьому ринку тимчасово вільні кошти банків залучаються і розміщуються ними переважно у формі міжбанківських депозитів. Такі депозити здійснюються на короткий строк і забезпечують банку додатковий дохід, а також дають можливість управління ставками відсотка, банківськими ризиками та ін. Відкритий ринок забезпечує купівлю-продаж державних цінних паперів центральними банками. Цінні папери купуються комерційними банками, підприємствами і населенням. Їх продаж слугує для регулювання обсягів грошової маси, збалансування попиту і пропозиції грошей, формуванню ринкового відсотка тощо.

3. ПОПИТ НА ГРОШІ

Одним з ключових і найскладніших явищ грошового ринку є попит на гроші.

Попит на гроші - це запас грошей, що бажають мати в своєму активі економічні суб'єкти на певний фіксований момент. Дж.М. Кейнс розглядав попит на гроші як бажання економічних суб'єктів мати частину свого багатства в ліквідній формі. Чим більшу частину багатства вони прагнутимуть мати в ліквідній формі, тим вищим буде попит на гроші, і навпаки. Таке трактування попиту на гроші одержало назву теорії переваги ліквідності. Цілі попиту на гроші визначаються самими функціями грошей, а саме їх функціями засобу обігу, засобу платежу та засобу нагромадження. В першому випадку гроші задовольняють поточні потреби, в другому - утворюють капітал, що також дає власникові певний дохід. Відповідно до цілей попиту на гроші виділяють три групи мотивів такого попиту: трансакційний (операційний), мотив завбачливості та спекулятивний мотив.

Трансакційний мотив проявляється в тому, що економічні суб'єкти постійно відчувають потребу мати певний запас грошей для здійснення поточних платежів. Мотив завбачливостіполягає в тому, що суб'єкт бажає мати також певний запас грошей в якості ресурсу своєї купівельної спроможності на випадок непередбачених потреб. Такий запас є більш довготривалим, ніж трансакційний. Спекулятивний мотив означає, що економічні суб'єкти бажають мати певний запас грошей для того, щоб при покращенні економічних умов перетворити їх у дохідні фінансові інструменти, а при погіршенні - навпаки, фінансові інструменти перевести в грошову форму. Механізм цього мотиву базується на тому, що запас грошей та запас фінансових інструментів розглядаються як альтернативні види багатства з різними рівнями доходу та ризику. При цьому, залишаючи свої активи в грошовій формі, суб'єкт втрачає дохід, що має назву альтернативної вартості зберігання грошей, тобто величину відсотка по банківських депозитах чи цінних паперах, куди він міг би вкласти свої кошти.

Визначення величини попиту на гроші відбувається на основі „рівняння обміну” Р. Фішера:

MV=PQ,

де М - кількість грошей, що перебуває в обігу (пропозиція грошей);

V - швидкість обігу грошей;

Р - рівень цін (індекс);

Q - реальний обсяг виробництва.

Оскільки пропозиція грошей на ринку повинна дорівнювати попиту на них, то величину попиту (Md)

Рівень попиту на гроші визначається впливом низки факторів, а саме:

1. зміна обсягів виробництва (на макроекономічному рівні - національного доходу). Чим більшим є обсяг виробництва, тим більше операцій щодо реалізації виготовленої продукції, а отже і більше коштів потрібно для здійснення цієї реалізації. Тут проявляється дія трансакційного мотиву попиту на гроші, і попит зростає;

2. норма процента. Чим вищим є процент по банківських вкладах, тим вищим є потенційний дохід вкладників, а отже зростає альтернативна вартість зберігання коштів. Тому попит на гроші знижується;

3. рівень накопиченого багатства. Чим більшим є багатство особи, тим більше проявляється її прагнення до диверсифікації своїх активів, і в тому числі до утримання більшої їх частині у грошовій формі. Тому попит на гроші зростає;

4. інфляція та очікування погіршення кон'юнктури ринку (скорочення товарної пропозиції, погіршення якості продукції та ін.). Знецінення грошей, як і поява товарного дефіциту, спонукає тримати свої активи не в грошовій, а в товарній формі. Тому попит на гроші знижується.

4. ПРОПОЗИЦІЯ ГРОШЕЙ

Другою силою, що, поряд із попитом на гроші, визначає кон'юнктуру грошового ринку, є пропозиція грошей. Пропозиція грошей означає, що економічні суб'єкти в будь-який момент мають у своєму розпорядження певний запас грошей, який вони можуть спрямувати в оборот. Формування пропозиції грошей на макро- та мікроекономічному рівнях відбувається по-різному. На мікрорівні пропозицію грошей здійснює окремий економічний суб'єкт. Так, якщо в такого суб'єкта фактичні грошові запаси перевищують його попит на гроші, то він може пропонувати частину своїх грошових запасів до продажу на грошовому ринку. І навпаки, якщо в суб'єкта економічної діяльності спостерігається нестача грошових коштів (підвищиться його попит на гроші), то він намагатиметься задовольнити його, купуючи гроші на грошовому ринку. На макрорівні пропозиція грошей обмежується кількістю грошей, що є в розпорядженні всіх господарюючих суб'єктів (фактичною масою грошей в обігу). Більше грошей на грошовий ринок вивести неможливо. Проте якщо виникає потреба збільшити пропозицію понад природну межу, це можливо здійснити лише за допомогою емісії грошей.

Емісія грошей може проводитися центральним банком або ж комерційними банками. Центральний банк здійснює емісію, випускаючи в обіг додаткові гроші, забезпечені власними золотовалютними резервами, державними довгостроковими зобов'язаннями та ін. Комерційні банки емітують кошти за допомогою депозитних грошей, монетизації боргових зобов'язань, придбання іноземної валюти, державних цінних паперів тощо. Так, за допомогою депозитних коштів банк надає кредити своїм клієнтам, тим самим збільшуючи пропозицію грошей на ринку (здійснюючи емісію грошей). Монетизація боргових зобов'язань відбувається при купівлі банком таких зобов'язань, наприклад, у формі векселя. Тобто, банківська система в особі центрального банку та комерційних банків керує пропозицією грошей (грошовою масою).

Для управління пропозицією грошей центральним банком застосовуються також і такі важелі:

Грошова база;

Норма обов'язкового резервування грошей комерційними банками;

Грошово-кредитний мультиплікатор.

Грошова база є сумою грошового агрегату М0, готівки на резервних рахунках банків, та готівки в касах банків. Впливаючи на останні 2 складники, центральний банк впливає і на пропозицію грошей. Норма обов'язкового резервування являє собою частку (відсоток) коштів комерційного банку, яка повинна зберігатися на резервних рахунках центрального банку. Змінюючи величину норми резервування, центральний банк змінює також і обсяг коштів в активах банків, а отже їх можливості до кредитування. Таким чином збільшується чи зменшується і пропозиція грошей. Грошово-кредитний мультиплікатор - це коефіцієнт збільшення кількості грошей в обігу внаслідок операцій банків на грошовому ринку. Мультиплікатор показує максимальну кількість грошей, яку може утворити кожна одиниця наднормативних банківських резервів (тобто коштів у розпорядження банку) за певного показника норми резервування.

Використання грошово-кредитного мультиплікатора дозволяє розрахувати величину пропозиції грошей

Зміна величини мультиплікатора залежить від багатьох факторів, зокрема норми резервування, ринкової процентної ставки, багатства господарюючих суб'єктів, довіри до банків, тонізації економіки та ін.

ТЕМА 2. ГРОШОВІ СИСТЕМИ

фінансовий грошовий емісія

1. СУТНІСТЬ ТА СТРУКТУРА ГРОШОВОЇ СИСТЕМИ

Початок широкого використання грошей - тобто, приблизно одночасно з розкладом первіснообщинного ладу - призвів до виникнення та розвитку грошового обігу. В період існування рабовласницького та феодального устроїв розвиток грошового обігу гальмувався пануванням натурального господарства та переважанням натуральних зв'язків. Проте в епоху розвитку капіталістичних відносин (XVI-XVII ст.) розвиток грошового обігу відбувається особливо бурхливо. Саме в цей час відбувається формування грошових систем, хоча окремі їх елементи з'явилися значно раніше.

Грошова система - це форма організації грошового обігу, що історично склалася в країні і закріплена в національному законодавстві. Грошові системи кожної країни мають свої особливості, які складаються під впливом національних традицій, специфіки формування та розвитку товарно-грошових відносин тощо. Такі особливості закріплюються в законодавстві відповідної країни. Проте всі грошові системи мають такі спільні елементи:

найменування грошової одиниці та її частин. Грошова одиниця встановлюється законами кожної країни з урахуванням особливостей її розвитку та національних традицій. Так, слово ”долар” походить від чеського слова „талер”, яке позначало середньовічну чеську срібну монету. Англійський фунт стерлінгів отримав назву від первісного вагового вмісту грошової одиниці - фунт стерлінгів містив фунт срібла. Українська гривня отримала назву від грошової одиниці Київської Русі, а та, в свою чергу - від прикраси - гривни, яка мала вигляд обруча, була досить масивною і носилася на шиї (загривку).

види грошових знаків та їх купюрність. Такими грошовими знаками можуть бути банківські білети, білонні монети, казначейські білети.

масштаб цін. Це технічна функція грошей, яка являє собою спосіб визначення вартості товарів у грошових одиницях. Масштаб цін встановлюється і змінюється в законодавчому порядку. За металевого грошового обігу масштаб цін означав кількість цінного металу, прийняту за грошову одиницю. За використання неповноцінних грошей масштаб цін означає купівельну спроможність грошей і визначається ринковими факторами. Державі невигідно мати дрібний масштаб цін, коли цін на товари визначаються великими сумами грошей. Тому іноді проводяться часткові грошові реформи, пов'язані з укрупненням масштабу цін, тобто деномінація;

валютний курс, тобто співвідношення між грошовими одиницями різних країн, які використовуються під час їх обміну. Валютний курс використовується для захисту національної валюти;

емісійна система, тобто порядок випуску і обігу нерозмінних на золото банкнот і монет. Такі операції можуть виконувати центральні банки (випущені ними гроші називаються банківськими білетами) або ж, у виняткових випадках, Міністерство фінансів (такі гроші називаються казначейськими білетами). Емісія банківських білетів відбувається перш за все для кредитування центральним банком уряду та комерційних банків, а емісія казначейських білетів - для покриття державних витрат. В країнах, де переважає безготівковий обіг, застосовується депозитно-чекова емісія;

інститути грошової системи, тобто установи, що здійснюють регулювання грошового обігу;

грошове регулювання, тобто комплекс заходів, що проводяться державою для регулювання грошового обігу і становлять її грошову політику.

Грошова система характеризується певною структурою. Структура грошової системи включає в себе готівкові розрахунки, безготівкові розрахунки та валютну систему.

Безготівкові грошові розрахунки, в свою чергу також поділяються на декілька елементів, а саме:

сфера безготівкових розрахунків. Основною їх сферою є розрахунки між суб'єктами господарювання за продукції, роботи або послуг;

принципи безготівкових розрахунків. До таких принципів належать обов'язкове зберігання коштів учасників розрахунків на рахунках банків; рух коштів здійснюється без їх виходу за межі банків на основі спеціального платіжного доручення клієнта своєму банку; господарські суб'єкти самостійно обирають способи платежу і форму безготівкового розрахунку та ін.;

спосіб платежу, тобто порядок списання коштів з одного рахунку і зарахування на інший. Існує два способи такого списання: перерахування коштів з рахунку платника на рахунокотримувача, а також взаємне зарахування боргів. Безготівкові розрахунки можуть здійснюватися в таких формах, як акцептноінкасова (оплата після поставки) і акредитивна(попередня оплата). Вибір форми розрахунку визначає також і вибір конкретних розрахункових документів - платіжного доручення, платіжної вимоги, чеку, акредитиву, векселя тощо. ДЕТАЛЬНІШЕ ПРО ЦІ ДОКУМЕНТИ - САМОСТІЙНО.

Контроль безготівкових розрахунків.

Безготівкові розрахунки можуть здійснюватися за допомогою різних документів. Це визначає форму проведення безготівкового розрахунку:

Платіжним дорученням;

Платіжною вимогою-дорученням;

Чеком;

Акредитивом;

Векселем;

Платіжне доручення - це письмове доручення власника рахунку своєму банку перевести відповідну суму з цього рахунку на рахунок отримувача коштів. Вони застосовуються у розрахунках за місцевими та міжміськими поставками, а також нетоварними операціями (наприклад, платежами в бюджет), а також є досить простими. При цьому порядок здійснення розрахунків є таким:

1. постачальник відвантажує продукцію і передає покупцеві рахунок на її оплату;

2. покупець передає до свого банку платіжне доручення;

3. банк списує з рахунку покупця необхідну суму коштів і надсилає платіжне доручення на відповідну суму до банку, що обслуговує постачальника;

4. банк постачальника зараховує кошти на рахунок постачальника.

Платіжна вимога-доручення - це комбінований розрахунковий документ, який складається з двох частин: верхньої - вимоги постачальника до покупця сплатити вартість товару, і нижньої - доручення від покупця до свого банку про перерахунок коштів постачальникові. Платіжна вимога-доручення заповнюється постачальником (у верхній частині) і передається покупцеві разом з іншими документами, які супроводжують відвантаження товару. Якщо покупець згоден з цією вимогою, він заповнює другу частину вимоги-доручення і здає її для розрахунку в банк. Далі банківські операції здійснюються так само, як і при розрахунку платіжною вимогою. Така форма розрахунку більше відповідає фінансовим та господарським інтересам сторін.

Існує також такий інструмент, як платіжна вимога - документ, що використовується для здійснення примусового стягнення коштів з рахунків платників. Банки виконують такі стягнення на основі рішення податкових органів, виконавчих документів суду тощо. Платіжна вимога, крім реквізитів стягувача і платника, містить інформацію про суму безумовного стягнення і призначення цього платежу.

Розрахунковий чек - це документ стандартної форми з дорученням чекодавця своєму банку переказати кошти зі свого рахунку на рахунок пред'явника чеку. Розрахунковий чек виписується із чекової книжки і подається від платника до отримувача платежу безпосередньо під час господарської операції. При здійсненні чекових розрахунків потрібно ретельно перевірити правильність оформлення чеку. Проте чек може використовуватися тільки для розрахунків на невеликі суми, а також є досить складним в оформленні порівняно з платіжними дорученнями.

Акредитив - це розрахунковий документ з дорученням одного банку іншому здійснити за рахунок спеціально задепонованих коштів оплату по документах за відвантажений товар. Акредитив може бути таких видів:

покритий - такий, що передбачає попереднє депонування коштів платника в банку постачальника на окремому балансовому рахунку;

непокритий - акредитив, коли платежі постачальнику гарантує банк платника. В цьому разі банк платника виставляє йому так званий гарантований акредитив;

відзивний - це акредитив, який змінений або анульований банком платника на вимогу платника без попереднього узгодження з постачальником. Але при цьому документи, що були прийняті банком раніше, повинні бути оплачені;

безвідзивний - акредитив, який не можна змінити або анулювати без згоди постачальника, на користь якого він відкритий.

Перевагою розрахунків акредитивами є те, що вони гарантують отримання грошей постачальником товару, а також відносно прості. Проте для покупців ці розрахунки не дуже вигідні, тому що гроші, якими покривається акредитив, відволікаються з господарського обороту.

Вексель - це цінний папір, що являє собою письмове зобов'язання чітко встановленої форми, яке засвідчує зобов'язання боржника (векселедавця) сплатити певну суму в певний строк кредитору - власнику векселя (векселедержателю). По векселю можуть нараховуватися проценти, і тоді його номінальна сума у урахуванням процентів становить повну суму векселя. Класифікація векселів є досить широкою. Зокрема, розглядають простий (соло-вексель) і переказний векселі. Останній ще має назву вексель-тратта. Сутність простого векселя відповідає наведеному вище визначенню. Порядок розрахунків простими векселями є таким:

1. здійснюється постачання товару;

2. вексель акцептується в банку платника (акцепт - згода на прийняття векселя);

3. вексель повертається назад до постачальника;

4. постачальник передає у свій банк платіжне доручення про оплату векселя і отримує свої гроші;

5. по завершенню строку обігу векселя він пред'являється банком постачальника в банк покупця до оплати;

6. банк покупця здійснює платіж по векселю в банк постачальника.

Переказний вексель виписується кредитором (трасантом) боржникові (трасату) і містить вимогу виплатити зазначену суму коштів третій особі (ремітенту).

Вексель на пред'явника - це вексель, щ оплачується негайно після його прийняття дебітором. Строковий вексель оплачується в строк, що вказаний на ньому.

Доміцильований вексель - це вексель, у якому вказано, що він підлягає до сплати третьою особою (доміцилянтом) у визначеному місці, звичайно в банку. При цьому для розрахунку за таким векселем банк резервує кошти на спеціальному рахунку. Це підвищує надійність розрахунку. Існують також векселі в електронній формі, тобто у вигляді записів на електронних рахунках.

Вексель функціонує одночасно як засіб платежу, боргове зобов'язання та різновид цінних паперів. Під заставу векселя векселедержатель може отримати кредит в комерційному банку (ця операція називається „облік векселя”). При обліку векселя банк купує його у векселедержателя, а з настанням строку платежу банк стягує повну суму векселя з платника.

Дотримання всіх правил безготівкових розрахунків необхідне для дотримання платіжної дисципліни, прискорення руху коштів між окремими суб'єктами та в економіці в цілому, ефективного обслуговування інтересів суспільства.

Другим елементом грошової системи є готівкові розрахунки, тобто розрахунки готівкою між підприємствами і населенням, між окремими громадянами, а також між підприємствами на незначні суми. Система готівкових розрахунків також має свою структуру і включає такі елементи:

Принципи готівкових розрахунків - забезпечення потреб економіки у готівці, скорочення частки готівки в загальній грошовій масі, захист грошей від фальшування, сучасне технічне забезпечення готівкових операцій та ін.;

Емісійно-касове регулювання. Емісійне регулювання здійснює НБУ, а касове обслуговування, за його дорученням - комерційні банки. Також НБ встановлює порядок проведення касових операцій на підприємствах, порядок перевезення грошей, знищення пошкоджених купюр та ін.

Організація та регулювання готівкових розрахунків. Вона полягає передусім у встановленні та дотриманні правил касового обслуговування. В рамках такої організації встановлюються такі норми обігу готівки:

o Обмеження суми щоденних готівкових розрахунків між підприємствами (не більше 10000 грн. за одним чи декількома платіжними документами);

o Лімітування залишку готівки в касі. Ці ліміти встановлюються банком, де обслуговується підприємство, і визначають максимальну суму, яка може залишитися в касі на кінець робочого дня. Якщо ліміт не встановлено, підприємство повинно здавати такі залишки коштів в банк;

o Порядок і строки видачі готівки з каси банку. Видача готівки повинна здійснюватися строго за цільовим призначенням, при цьому мета видачі зазначається на касовому ордері. Строк зберігання в касі готівки, отриманої на виплату зарплати, стипендій і т.п., становить 3 дні, на інші цілі - 1 день;

o Порядок витрачання готівкової виручки підприємства. Така виручка може витрачатися лише на поточні потреби, а також для розрахунків за податками та зборами. Невикористана виручка повинна здаватися в банк;

o Контроль за дотриманням дисципліни готівкових розрахунків.

Останнім елементом грошової системи є валютна система, тобто форма організації валютних відносин, що закріплена в державному законодавстві та міжнародних угодах.

2. ВИДИ ГРОШОВИХ СИСТЕМ ТА ЇХ РОЗВИТОК

Грошові системи країн світу класифікують за різними ознаками. Перш за все розглядають класифікацію за формами функціонування грошей. За цією ознакою грошові системи поділяються на системи металевого обігу (металеві системи) та системи обігу грошових знаків (регульовані грошові системи).

Історично першими сформулювалися металеві грошові системи. За таких систем грошовий товар (цінні метали) перебуває безпосередньо в обігу і виконує функції грошей, а банкноти розмінні на грошовий метал. Металеві грошові системи виступали у формах біметалізму і монометалізму.

До XVIII ст. грошові системи переважно базувалися на біметалізмі, тобто такій грошовій системі, за якої роль грошового еквівалента законодавче закріплювалася за двома металами - золотом і сріблом. Біметалізм також мав декілька різновидів. Першим його різновидом була система паралельної валюти, коли співвідношення між золотими і срібними монетами встановлювалося на ринку стихійно. Це створювало труднощі через існування двох систем цін на товари - у золотих і срібних грошах, через зміну співвідношення між вартістю золота і срібла. Тому надалі почала застосовуватися система подвійної валюти, коли держава законодавчо встановлювала вартісне співвідношення між двома металами, що оберталися в обігу. Але фіксоване вартісне співвідношення часто не збігалося з ринковим, і тому вартість одного металу часто недооцінювалася, а другого - переоцінювалася. Тому платежі одним видом металу виявлялися вигіднішими за інший. В такій ситуації менш вигідний метал часто вилучався з обігу і вивозився за кордон для покупки золота і подальшого перекарбування його на монети. Тому фактично функцію грошей виконував один метал. В другій половині ХІХ ст. почався перехід до монометалізму. Проте деякі країни робили спроби зберегти цю систему. Так, Франція, Італія, Бельгія і Швейцарія в той час створили Латинський монетний союз для збереження біметалізму і зміцнення позицій країн-членів відносно тих країн, що вже перейшли до монометалізму. Але все ж недоліки біметалізму не могли бути подолані, і в 1878 році Латинський союз розпався і його члени змінили свою грошову систему. Але це була перша спроба міждержавного регулювання грошових систем.

Це грошова система, за якої роль загального еквівалента виконує один метал: золото (золотий монометалізм) або срібло (срібний монометалізм). Так, срібний монометалізм існував в Росії в 1843-1852 рр., в Індії у 1852 - 1893 рр., в Голландії у 1847-1875 рр. Першою перехід до золотого монометалізму здійснила Англія наприкінці XVIII - початку ХІХ ст. далі золотий монометалізм поширився країнами світу. Однією з причин його поширення була, зокрема, та, що Англія, яка першою ввела золотий монометалізм, на той час не брала участі у війнах і мала імідж фінансово стабільної країни. Тому більшість країн для збереження стабільності своєї валюти переводили її у фунти стерлінгів. Фактично, золотий стандарт був стандартом фунта стерлінгів.

Золотий монометалізм існував у кількох формах:

1. золотомонетний стандарт. Це найбільш стабільна, само регульована грошова система, за якої золото виконувало всі функції грошей і відкрито карбувалися золоті монети з фіксованим вмістом золота. Так, фунт стерлінгів містив 7,32 г золота, долар - 1,5 г, франк - 0,29 г, марка - 0,35 г, рубль - 0,77 г. Саморегулювання грошової системи забезпечувалося адекватністю номінальної та реальної вартості золотих грошей. Але золотомонетний стандарт мав суттєвий недолік - потребував наявності значних золотих запасів в центральних емісійних банках для забезпечення обміну банкнот на золото і створення резервного фонду. Тому обслуговування цієї системи було дуже дорогим, що спричинило все більше застосування в обігу банкнот. Проте ці банкноти вільно обмінювалися на еквівалентну їм кількість золота. Золотомонетний стандарт проіснував до 1-ї Світової війни.

2. золотозлитковий стандарт - це така грошова система, за якої в обігу відсутні золоті монети, не проводиться їх вільне карбування, а обмін банкнот здійснюється лише на золоті зливки з певними обмеженнями. Так, у Великобританії ціна стандартного зливка вагою 12,4 кг становила 1700 ф. ст., у Франції зливок золота вагою 12,7 кг коштував 215 тис. франків. Золото зливковий стандарт запровадили країни, що мали великі запаси золота (Англія, Франція, Японія). Але в більшості країн після війни не було великих золотих запасів, тому вони запровадили іншу грошову систему.

3. золотодевізний стандарт - грошова система, за якої також відсутній вільний обіг та карбування золотих монет, а обмін банкнот на золото здійснюється тільки на валюту тих країн, яка розмінна на золото. Така валюта отримала назву девізів. Остаточний крах золотого стандарту відбувся після світової економічної кризи 1929-1933 років. Після 1936 року золото ніде у світі не використовувалося у вільному обігу і банкноти також не розмінювалися на золото. Проте повна демонетизація золота відбулася тільки в 1970-х роках.

На зміну металевому грошовому обігу прийшла регульована грошова система. За цієї системи держава бере на себе зобов'язання забезпечувати стабільність емітованих нею грошей. Регульована грошова система має два підвиди:

система паперового обігу, коли гроші емітуються державним казначейством, мають форму казначейських білетів і емісія здійснюється для покриття витрат державного бюджету. В такому випадку грошовий обіг переповнюється грішми, відбувається їх знецінення. Тому паперові системи застосовуються переважно в умовах кризових явищ в економіці або інших надзвичайних подій. В Україні грошова система фактично була паперовогрошовою в 1991-1993 роках, коли дефіцит бюджету фінансувався повністю за рахунок емісій. Інфляція тоді перевищувала 10 000 %.;

система кредитних грошей, нерозмінних на золото. В цій системі кредитний механізм емісії грошей базується на загальних принципах кредитування. Це створює передумови для стабільності грошей.

Грошові системи також поділяються на ринкові та неринкові (залежно від ступеня втручання держави в економіку), відкриті і закриті (залежно від характеру регулювання національної валютної системи), саморегульовані (металеві системи) та регульовані.

3. СТАНОВЛЕННЯ ГРОШОВОЇ СИСТЕМИ В УКРАЇНІ

Історія розвитку грошей на українських землях налічує багато століть. Як і в інших місцевостях, на теперішніх землях України перш за все активно використовувалися товарні гроші, в якості яких виступала худоба, зерно, хутра тварин (куни, вівери) та ін. Проте виникнення перших грошей і банківської справи пов'язують з виникненням міст-колоній у північному Причорномор'ї, заснованих давніми греками і пізніше завойованими Римом. Саме з цих міст (Березань, Ольвія, Пантікапей, Феодосія, Херсонес та ін.) пов'язаний початок використання грошей у формі зливків металу, а пізніше - і карбування монет. Різні міста випускали свої власні гроші. Крім того, певний час в обігу використовувалися також і давньогрецькі та давньоримські монети.

За часів Київської Русі основною грошовою одиницею в країні стала гривня, яка поділялася на дрібніші одиниці - ногати, куни і резани. Існували також гривні, карбовані окремими землями - львівська, чернігівська, луцька, новгородська, волзька гривні та ін. Така система зберігалася до часів татаро-монгольського нашестя (ХІІІ ст.), коли, внаслідок нестачі розмінної монети, в обігу почали нову використовуватися різноманітні товарні гроші. Цей період тривав до XIV ст. Проте срібна гривна не зникла з обігу, а перейшла на обслуговування найважливіших сфер обігу, передусім сплати данини завойовникам.

В XIV-XV ст. українські землі входили до складу різних держав, і тому на їх територіях використовувалися грошові одиниці цих країн. Іноді частини українських земель, що входили до складу інших держав, зберігали за собою право карбування власної грошової одиниці. В різні часи грошовими одиницями, що використовувалися на українських землях, були львівські, польські та краківські гривні, гроші (від слова grossus - великий,) литовські рублі, копа, польські злоті, талери, австрійські крейцери, російські рублі тощо.

В 1675 році за пропозицією гетьмана Івана Самойловича московський цар з метою вилучення іноземної монети дозволив випуск особливої монети для України. Монети мали карбуватися за зразком польського півторака-чеха. Саме ж виготовлення цих монет було розпочато тільки в 168601687 роках в м. Севську теперішньої Орловської обл. Ця грошова одиниця України дістала назву „севські чехи”. Вони призначалися для обігу в Україні, проте мали дуже низьку якість, майже повністю складалися з міді. Населення відмовлялося їх приймати. В різних місцях почали виникати бунти, і в 1687 р. Було видано указ про заборону обігу та вилучення севських чехів.

Після революції1917 р. В Україні почалося формування власної грошової системи, яке, зважаючи на бурхливість історичних подій того часу, відбувалося досить хаотично. В 1917-1920 рр. В обіг було випущено 24 види грошових знаків. Одночасно в обігу завжди функціонувало декілька грошових знаків.

Першими законодавчо встановленими грошовими одиницями УНР стали карбованець (19.011918 р., 17,424 частки чистого золота) і гривна (1.03.1918 р., 8,712 частки чистого золота). Проте гроші стрімко знецінювалися. Внаслідок цього друком грошей стали займатися найрізноманітніші установи і навіть фізичні особи: А. Денікін, С. Петлюра, окремі міста і навіть організації (Бердичівське товариство заохочення кінозаводства, товариство „Одеський трамвай” та ін.). В обігу використовувалися навіть облігації внутрішньої державної позики та дореволюційні гроші.

З запровадженням в Україні радянської влади (1.06.1919 р.) за українськими грошовими знаками спочатку було визнано право обігу на території України. Був зроблений обмін за кусом 1 рубль за 1 карбованець або 2 гривни. При цьому більшовицькі гроші („тисячки”) мали мізерний курс - 1 золотий царський карбованець = 5 457 000 000 радянський карбованців. Цікаво, що радянська влада, друкуючи банкноти в 10 карбованців, які використовувалися на всій території РРФСР, використовувала незначно видозмінене кліше грошей С. Петлюри. Згодом українські національні грошові знаки були вилучені з обігу. Після проведення грошової реформи 1922-1924 рр. Радянська валюта остаточно утвердилася на території України.

Після проголошення незалежності України почалося створення власної грошової системи. Щоправда, спроби захистити внутрішній грошовий обіг України від надмірного перетікання грошей, що поступово знецінювалися і не були забезпечені товарною масою, робилися і раніше. Так, в 1990-1991 роках в Україні були запроваджені відрізні купони, які видавалися разом із зарплатою. Оплата придбаних товарів здійснювалася як рублями, так і відповідною кількістю купонів, що відрізалися із цілого листа. Очевидно, назва цих купонів і спричинили вибір назви для українських грошей після 1991 року - купоно-карбованець, або український карбованець. Ця грошова одиниця і стала жертвою гіперінфляції 1992-1995 років.

Певна стабілізація економіки країни в 1995-1996 роках створила умови для введення в обіг нової національної грошової одиниці - гривні. Тому 2-16 вересня 1996 року була проведена грошова реформа, коли купонокарбованці були обмінені на гривні за курсом 100 000 карбованців за 1 грн. Грошова реформа в Україні стала надзвичайною подією, яка ознаменувала початок стабілізації української економіки.

Размещено на Allbest.ru