Еволюція класичної політичної економії ХІХ ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Еволюція класичної політичної економії ХІХ ст.

1. Еволюція класичної політичної економії ХІХ ст.

Еволюція ідей класичної школи умовно поділяється на кілька етапів:

* зародження ідей, пов'язане з іменами В. Петті (Англія) та П. Буагільбера, а також представниками фізіократичної школи Франції;

* розквіт класичної школи - економічна система А. Сміта, яку він виклав у праці «Дослідження про природу та причини багатства народів» (1776);

* розвиток ідейної спадщини А. Сміта вченими Т.Р. Мальтусом і Д. Рікардо (Англія), Ж.Б. Сеєм і С. Сісмонді (Франція) та ін.;

* завершальний етап, представником якого є Дж.С. Мілль («Основи політичної економії», 1848).

Класична школа економічної науки базується на таких основних теоретичних засадах:

1) ідеї природного порядку, згідно з якою все у світі (у тому числі людське суспільство й окрема особа) підпорядковується законам Природи. Людина діє природно, коли використовує всі доступні їй засоби - здібності, розум, майно - з метою забезпечення власного суспільного існування, задоволення матеріальних і духовних потреб. Звідси випливає право вільного розпорядження особистою працею й майном, свобода обміну та конкуренції, неприпустимість існування монополій, недоторканність приватної власності;

2) концепції «економічної людини», якою рухає єдине прагнення - особиста вигода, егоїзм, тоді як від інших мотивів поведінки (таких як культура, звичаї, релігія) класики абстрагуються;

3) ідеології економічного лібералізму (від фр. laissezfaire - дозволяйте робити все), відповідно до якої держава не повинна втручатись у виробничу, торговельну й фінансову діяльність індивідів, а також відсутні будь-які заборони та обмеження на торгівлю, переливання капіталу, цінова регламентація виробництва, закони про мінімальну заробітну плату тощо. Це пояснює той факт, що більшість класичних уявлень побудовано на припущенні про абсолютну (чисту) конкуренцію в усіх галузях і повну ін-формованість суб'єктів господарювання;

4) радикальній зміні методології дослідження економічної науки - від поверхневості та описовості меркантилізму до методів наукової абстракції, аналізу та синтезу, індукції та дедукції;

5) розробці нового категоріального апарату, дослідженні таких економічних категорій, як вартість, ціна, прибуток, рента, капітал тощо;

6) розгляді внутрішніх сутнісних взаємозв'язків економічних явищ і формулюванні абстрактних економічних законів у поєднанні з практичною спрямованістю економічного вчення, його реалізацією у сфері економічної політики держави (передусім Великобританії);

7) аналізі сфери безпосереднього виробництва як вирішальної фази суспільного відтворення, що не перешкоджало окремим представникам класичної школи досліджувати також сферу розподілу (Д. Рікардо), споживання (П. Буагільбер, С. Сісмонді), проблему реалізації (Т.Р. Мальтус).

Економічне вчення Адама Сміта (1723-1790), видатного англійського економіста, представника класичної школи політекономії, стало узагальненням мануфактурного періоду розвитку капіталізму. За часів А. Сміта Великобританія перетворилася на економічно найрозвиненішу країну світу завдяки швидкому розвитку промисловості, появі капіталістичних відносин у сільському господарстві, експансії зовнішньої торгівлі. Зазначені процеси дали змогу цьому геніальному економісту проаналізувати новий капіталістичний спосіб виробництва та притаманні йому економічні відносини. Працею всього життя А. Сміта стала книга «Дослідження про природу та причини багатства народів» (1776), у якій раніше нагромаджені людством економічні знання узагальнені й перетворені в систему економічної науки на засадах загальних теоретичних принципів. А. Сміт, як і інші представники класичної школи, користувався методом логічної абстракції. Він прагнув дослідити внутрішні зв'язки економічної системи, приховані «взаємовідносини» економічних категорій, тобто застосовував ендотеричний метод дослідження. З іншого боку, вчений намагався показати конкретну картину економічного життя, виробити рекомендації щодо економічної політики, дослідити видимі процеси конкуренції виробників (екзотеричний метод).

У теорії відтворення А. Сміта розглядається два основних показники - чистий доход, що є втіленням справжнього багатства країни (у сучасній економічній теорії - національний доход), і валовий доход (сукупний суспільний продукт). Конкретизуючи погляди Ф. Кене стосовно механізму суспільного відтворення, А. Сміт чітко розрізняє грошову та матеріальну форми чистого доходу: перша складається з доходів усіх класів (прибутку, ренти, заробітної плати), які формують фонди споживання та нагромадження, а друга представлена виробленими предметами споживання й засобами виробництва. Разом з тим підкреслюється, що це не дві складові, а лише дві форми вираження того самого суспільного багатства. Суттєво, що А. Сміт розглядав повноцінний процес розширеного відтворення, а нагромадження капіталу визнавав головною умовою збільшення суспільного багатства.

Таким чином, сформульована в назві книги мета А. Сміта - з'ясувати сутність та причини формування багатства - була досягнута. Він пояснив механізми зростання приватного та національного (суспільного) багатства на основі поділу праці, теорій вартості, класового поділу суспільства, теорії доходів, капіталу та відтворення. Значення економічної теорії А. Сміта важко переоцінити: уперше була побудована цілісна система економічної науки; набрали нового змісту старі й були введені нові економічні категорії та закони; були чітко сформульовані принципи економічного лібералізму, невтручання держави в економічне життя, свободи конкуренції. А. Сміт став засновником систематизованої науки, генератором нових ідей, які були сприйняті й розвинуті наступними поколіннями економістів: від Ж.Б. Сея та Д. Рікардо (початок XIX ст.) до А. Маршалла (кінець XIX ст.), В. Ойкена та М. Фрідмена (кінець XX ст.).

Видання книги «Дослідження про природу та причини багатства народів» А. Сміта, що поєднала всі відомі людству напрямки економічних досліджень і вперше показала економічну науку як логічну й цілісну систему, спонукало наступне покоління економістів до постійного пошуку нових ідей і теоретичних рішень. Жодному з послідовників А. Сміта - економістів першої половини XIX ст. - не вдалося охопити весь спектр економічних проблем. Кожний з них досліджував лише окремий напрямок економічної науки. До найвідоміших «смітіанців» належать Т.Р. Мальтус і Д. Рікардо в Англії та Ж.Б. Сей і С. Сісмонді у Франції.

Економічне вчення А. Сміта хоч і було всеохоплюючим, але залишалося теорією XVIII ст. (мануфактурного капіталізму та вільної конкуренції). Тому воно потребувало доробки й уточнення внаслідок виникнення нових явищ у капіталістичній системі.

Томас Роберт Мальтус (1766-1834) трудовій теорії вартості протиставив видозмінений варіант одного з трактувань вартості А. Сміта. Він визначив вартість працею, що купується на даний товар. Вартість пропорційна витратам виробництва, до яких учений зараховував витрати живої й уречевленої праці та прибуток на авансований капітал. Таким чином, Т.Р. Мальтус включав прибуток безпосередньо у вартість товару разом з працею та вважав його незалежним від праці. Прибуток він визнавав номінальною надбавкою до ціни товару, а сфера обігу - такою, де цей надлишок з'являється за рахунок продажу товару дорожче від вартості. Із цього випливало, що кожен, хто вигравав би як продавець, одразу втрачав би як покупець, тобто прибуток завжди лишається нереалізованим. Вирішення проблеми реалізації Т.Р. Мальтус вбачав в існуванні непродуктивних верств населення (землевласників, чиновників та ін.), які купують, нічого не виробляючи, і уможливлюють отримання прибутку капіталістами. У цьому полягає сутність так званої теорії третіх осіб. У праці «Принципи політичної економії»» (1820) Т.Р. Мальтус, по суті, спростовує закон Ж.Б. Сея, аргументуючи невідповідність між попитом і пропозицією категорією «недоспоживання».

Т.Р. Мальтус надав нового звучання проблемі народонаселення («Дослід про закон народонаселення», 1798) у зв'язку з виникненням економічних криз, що призводили до втрати роботи й засобів існування значною частиною робітників.

Жон Батіст Сей (1767-1832) був першим економістом за межами Англії, який сприйняв, збагатив і розвинув теоретичні постулати А. Сміта. У своїй головній праці «Трактат політичної економії» (1803) він запропонував класифікацію політичної економії, згідно з якою вона поділялася на три самостійні частини: виробництво, розподіл та споживання. У межах кожної з них учений обстоював технологічний підхід до розгляду явищ і процесів. Трудовій теорії вартості Ж.Б. Сей протиставив теорію корисності, згідно з якою виробництво створює корисність, яка надає предметам цінності.

Значне місце в економічній системі Ж.Б. Сея посідає теорія трьох факторів виробництва (модифікований вираз триєдиної формули доходів А. Сміта). Спираючись на те, що у процесі виробництва беруть участь три фактори - праця, капітал (засоби виробництва) і земля - і кожен з них у певний спосіб впливає на створення вартості, Ж.Б. Сей розрізняв три види доходів, стверджуючи, що праця створює заробітну плату, капітал - прибуток, земля - земельну ренту. Відмінність між підприємцями та робітниками відсутня: доходи перших є також винагородою за працю, пов'язану з керуванням, певним талантом і ризиком.

Сучасна економічна наука повністю сприйняла означену теорію факторів виробництва Ж.Б. Сея, додавши четвертий фактор - підприємницьку здібність (її має лише 5-7% працездатного населення). Свого часу теорія трьох факторів була цінною як антитеза трудової теорії вартості, сучасне ж її наукове значення полягає в започаткуванні факторного аналізу виробництва на рівні підприємств. На підтвердження цього наведемо формулу неокласичної виробничої функції Кобба - Дугласа, запропоновану в 1928 p.:

де Y - обсяг виробленої продукції; А - коефіцієнт, що враховує додаткові умови виробництва; К, L - виробничі фактори - відповідно капітал і праця; a, - показники, що мають такий економічний зміст: у разі збільшення фактора К (L) на 1% обсяг продукції збільшується на а% (/З%) при постійному факторі L.

Теорія збуту, запропонована Ж.Б. Сеєм, обґрунтувала гармонійність капіталістичного відтворення, неможливість загальних криз перевиробництва виходячи з припущення, що інтересом усіх виробників є обмін товарів. Ж.Б. Сей зазначав, що кожен продавець є водночас покупцем, тобто будь-яка пропозиція породжує попит, тому можливе лише часткове перевиробництво в певних галузях, яке пояснюється недовиробництвом в інших.

Сімон де Сісмонді (1773-1842), з одного боку, започаткував дрібнобуржуазний напрямок в економічній думці та критику існуючого суспільного ладу, а з іншого - продовжив класичну економічну традицію. У цій темі висвітлимо ті економічні ідеї вченого, які не суперечать класичній політекономії. По-перше, С. Сісмонді був прихильником трудової теорії вартості, розглядаючи прибуток, ренту й заробітну плату тільки як різні форми користування продуктами людської праці. Тому робився висновок про експлуататорську природу доходів. По-друге, проголошуючи примат споживання над виробництвом і ототожнюючи вартість суспільного продукту з доходами, С. Сісмонді вважав, що для реалізації виробленого продукту необхідно, аби виробництво повністю відповідало доходам суспільства.

Таким чином, існування кризових явищ в економіці пояснювалося не надмірним обсягом споживчих витрат, а навпаки, недоспоживанням, ситуацією, коли певна кількість товарів не знаходить споживача. Це пояснювалося тим, що заробітна плата робітників зростає значно повільніше, аніж випуск товарної продукції; у свою чергу, капіталісти-підприємці також відносно зменшують своє споживання внаслідок збереження частини доходу для виробничого нагромадження. У результаті цього сукупний попит на споживчі товари стає недостатнім, і виникає криза перевиробництва, тобто пропозиція не породжує адекватного попиту.

Економічні праці Давіда Рікардо (1772-1823) були написані в період промислового перевороту, переходу від мануфактурної промисловості до великої промислової індустрії на початку XIX ст. У своїй головній праці «Начала політичної економії та оподаткування» (1817) Д. Рікардо спробував довести, що політична економія підпорядковується закону вартості та іншим об'єктивним законам. Він послідовно дотримувався трудової теорії вартості, наголошуючи, що всі доходи утворюються у виробництві. Предметом економічної науки Д. Рікардо вважав визначення законів розподілу багатства.

Д. Рікардо, підтримуючи трудову теорію А. Сміта, робив висновок про те, що праця є основою будь-якої вартості. Чітко розмежовуючи споживну та мінову вартість товару, Д. Рікардо виокремлював товари, вартість яких визначається виключно їх рідкісністю. Він наголошував, що на вартість товарів впливає не тільки безпосередньо прикладена до них праця, а й витрачена на знаряддя, інструменти, будови, які уможливлюють її виконання. Ціну Д. Рікардо розглядав як грошовий вираз мінової вартості, розрізняючи природну та ринкову ціни. Першу він розумів як вираз вартості, а другу пов'язував з відхиленням від природної ціни під впливом попиту та пропозиції.

Слабким місцем економічної системи Д. Рікардо було питання про капітал, який він проголошував вічною категорією. Д. Рікардо зробив крок уперед у розумінні основного та оборотного капіталу, проголосивши вирішальним чинником поділу швидкість зношення. Проблема реалізації суспільного продукту розглядалася ним так: можливість загального перевиробництва заперечувалася, а перевиробництво окремих товарів сприймалося як наслідок особистих прорахунків підприємців.

Ще одна визначна ідея Д. Рікардо - теорія порівняльних переваг (витрат) - стосується сфери міжнародної торгівлі. Вона допомогла з'ясувати, як виникає зовнішньоторговельна спеціалізація окремих країн, чому торгівля є взаємовигідною навіть тоді, коли одна країна має значно вищі витрати виробництва (праці), ніж інша. Цікаво, що з моменту опублікування «Начал…» до 30-х років XX ст. ця теорія існувала як здогадка, без належного теоретичного доведення, хоча повсюдно підтверджувалася на практиці (тільки в 1933 р. шведський економіст Б. Улін обґрунтував теорію порівняльних переваг за допомогою математичного інструментарію та факторного аналізу).

Один з послідовників Д. Рікардо Джеймс Мілль (1773-1836) зробив кілька практичних висновків з теорії ренти, вимагаючи державного привласнення земельної ренти. Джерелом вартості він визнавав не тільки живу працю, а й нагромаджену, уречевлену в засобах виробництва. Тому між робітниками й капіталістами існують відносини рівних товаровласників, і кожен з них отримує відповідну частку виробленого продукту.

Джон Мак-Куллох (1789-1864), фактично визнаючи працю джерелом вартості, давав її довільне тлумачення. Він визначав її як будь-які дії та операції незалежно від того, ким або чим вони виконуються - людьми, машинами, силами природи. Прибуток, таким чином, розглядався вченим як частина вартості, створена капіталом.

Завершальний етап розвитку класичної економічної науки пов'язується з представником рікардійської школи Джоном Стюартом Міллем (1806-1873). У його «Основах політичної економії» (1848) підсумовуються всі теоретичні здобутки класичної школи, синтезуються всі економічні знання середини XIX ст., тому ця книга впродовж п'ятдесяти років залишалася загальновизнаним європейським підручником з економічної науки. Вважаючи себе послідовником Д. Рікардо, Дж.С. Мілль прагнув синтезувати, поєднати його трудову теорію з іншими теоріями (Т.Р. Мальтуса, Ж.Б. Сея, Н. Сеніора).

Для методології Дж.С. Мілля характерним було різке протиставлення законів розподілу законам виробництва, які в його вченні не вважалися взаємопов'язаними. Закони виробництва вчений визнавав природними й об'єктивними, а закони розподілу пов'язував із суб'єктивними діями людей та історичними умовами. Засуджуючи політику протекціонізму та обмеження діяльності профспілок, Дж.С. Мілль наголошував на ролі буржуазної держави, яка, на його думку, повинна брати на себе витрати зі створення інфраструктури, розвитку науки та соціального забезпечення, а також регулювати оподаткування.

Особливу популярність в 40-50-х роках XIX ст. мав Фредерік Бастіа (1801-1850), який пропагував ідею свободи торгівлі й заперечував соціалістичне вчення про соціальний антагонізм. «Усі законні інтереси гармонійні. У цьому - основна думка мого твору», - писав він, маючи на увазі свою працю «Економічні гармонії» (1850). Обґрунтовуючи таку ідею, Ф. Бастіа спирався на «теорію послуг» Ж.Б. Сея з тією лише відмінністю, що розглядав особисті послуги, хоч би в якій сфері суспільного життя вони не надавалися. «Послугу» капіталіста, що дає йому право на відсоток, Ф. Бастіа вбачав у тому, що під час авансування, або позички, капіталу є «відстрочка в споживанні». Земельна рента надається як плата за «послугу» землевласника або його предків з обробки чи поліпшення землі. Ф. Бастіа розглядав прибуток як відсоток на капітал, а земельна ренту - як різновид такого відсотка, вкладеного в землеробство. Буржуазне суспільство у нього - це гармонійне співробітництво різних класів, які еквівалентно обмінюються «послугами».

Як бачимо, класичне економічне вчення не вичерпується грандіозною постаттю А. Сміта; воно представлене плеядою економістів, які пропагували, доповнювали й розвивали теорію «великого Майстра». Вони своєрідно трактували економічні категорії, по-різному визначали предмет і завдання політичної економії, рушійні сили й закони економічного розвитку, досліджували актуальні економічні проблеми (кризи, безробіття, соціальну нерівність), внутрішню та зовнішню економічну політику, що забезпечувало справжню полеміку й дискусійність економічної науки. Об'єднує «смітіанців» беззастережна віра в прогресивність капіталістичного ринкового устрою, в існування потенційних можливостей його еволюційного розвитку, у переваги ліберальної економічної політики, яка базується на дійових ринкових механізмах.

2. Інституціалізм

Термін «інституціоналізм» запровадив у економічні дослідження У. Гамільтон у 1919 p., але цілісної течії тоді ще не існувало. Походить цей термін від слів «інституція» (звичай, порядок, традиція) та «інститут» (порядок, що приймає форму закону або установи), а тому й сутність інституціоналізму визначається як неекономічне, інституціональне трактування економічних явищ і процесів. У марксизмі, наприклад, структура суспільства виражена трьома поняттями: продуктивними силами, виробничими відносинами та надбудовою. Інституціоналісти на противагу цьому підходу запропонували триєдину соціальну структуру, що складається з матеріальної, інституціональної та ідеологічної основ. Інституціоналізм пройшов в еволюційному розвитку три періоди: виникнення інституціональних теорій у 20-30-ті роки XX ст., період затишшя - 40-50-ті роки і нове піднесення, яке почалося в 60-ті роки.

Ранній інституціоналізм не залишив після себе цілісної школи чи сильного лідера. Розрізняють соціально-психологічний інституціоналізм Торстейна Веблена (1857-1929), соціально-правовий інституціоналізм Джона Коммонза (1862-1945) та школу кон'юнктури Уеслі Мітчелла (1874-1948). Незважаючи на неоднорідність, представники цієї течії економічної думки мають спільні методологічні принципи:

* еволюційний характер теорії;

* технологічний детермінізм;

* розширене трактування предмету політичної економії, застосування так званого міждисциплінарного підходу;

* чітко означений критицизм.

Інституціоналізм був течією, яка протиставляла себе класичним та неокласичним поглядам і виступала з різкою критикою ортодоксії, а саме: проти теорії гедонізму (максимальної вигоди для себе), ідеології індивідуалізму (з теорією колективних дій та інститутів), статичного підходу (пошуку економічної рівноваги) за динамічний підхід (розгляд явищ в історичній послідовності), проти абстрактного методу аналізу.

Інституціоналісти досліджували три групи проблем, тісно пов'язаних зі сферою державної політики:

* взаємовідносини праці та капіталу;

* взаємозв'язок монопольного сектора економіки з дрібним і середнім бізнесом;

* взаємодію приватних і суспільних інтересів.

Інституціональні погляди Т. Веблена називають соціально-психологічними тому, що в основу розвитку суспільства й економіки як його частини було покладено психологічні чинники - звички, поведінку, традиції, уявлення, прагнення. Предмет політекономії Т. Веблен визначив як поведінку людини стосовно матеріальних засобів існування, що свідчить про гіпертрофію психологічних чинників. Учення Т. Веблена відрізнялось особливим критицизмом - засуджувались і критикувалися не тільки ортодоксальні погляди, а й сам капіталістичний спосіб виробництва. Різко негативним було ставлення Т. Веблена до процесів монополізації, зростання розмірів і сили корпорацій, ліквідації вільної конкуренції.

Т. Веблен підійшов до поділу капіталістичного господарства своїм шляхом, визначивши в ньому сфери «індустрії» та «бізнесу». Під першою він розумів матеріальну форму капіталістичного виробництва, тобто безпосередньо виробництво, а під другою - керуючу силу виробництва, сферу обігу. Т. Веблен стверджував, що бізнес підпорядкував виробництво й індустрію власним фінансовим інтересам, а тому основною суперечністю сучасного йому світу він вважав невідповідність інтересів індустрії та бізнесу. Суспільні інтереси, на його думку, повністю збігаються з інтересами індустрії. Т. Веблен не визнавав революційні методи розв'язання існуючої суперечності та пропонував власний варіант вирішення проблеми: постійне зростання місця й ролі технологічних факторів виробництва, завдяки чому має значно підвищитися значення інженерно-технічного персоналу, а це спричиниться до відокремлення функцій власності, контролю та управління. У теорії Т. Веблена цей процес має назву «революція інженерів»; він призводить до встановлення «влади технократії», інтереси якої збігаються з інтересами суспільства. В усіх працях ученого провідною думкою є встановлення «соціального контролю».

Позитивізм, практицизм, прагматизм - основні ознаки соціально-правового інституціоналізму Дж. Коммонза. Головна мета його вчення - на основі примату права зробити все для збереження й модифікації капіталістичного ладу в цілому. Особливе місце в системі Дж. Коммонза посідає теорія соціального конфлікту, один з різновидів концепції соціального солідаризму. Соціальні конфлікти, за Дж. Коммонзом, не мають антагоністичного характеру, не базуються на класових виробничих відносинах. Вони є необхідним і неминучим чинником розвитку, проявом багатоаспектної взаємодії різних груп у соціальному організмі. Соціальні конфлікти ліквідуються мирним шляхом, тобто урегульовуються за допомогою інституціоналізації, тобто встановлення процедурних правил, діяльності регулюючих органів, прийняття законодавчих актів. Ідея класового миру дістала продовження в теорії «колективних дій», що відображає діяльність колективних інститутів, корпорацій, профспілок, політичних партій тощо, які досягають примирення шляхом укладання компромісних, добровільних угод. На такій основі Дж. Коммонз передбачає подальший розвиток економіки й суспільства та формування уряду «різних інтересів», який би відображав у кінцевому підсумку суспільні інтереси. Ці висновки стали базовими для сучасних теорій «держави суцільного добробуту». Вихідними економічними відносинами в Дж. Коммонза є угоди, під якими він розумів будь-які конкретні зобов'язання суб'єктів суспільного життя. На шляху мирної еволюції угоди можна вирізнити етапи «конфлікту», «залежності» та «порядку» (врегулювання відносин). Поняття вартості в системі Дж. Коммонза має відбиток також правового детермінізму; воно визначається як згода в майбутньому виконати попередньо взяте зобов'язання.

Практичну орієнтацію на конкретні варіанти державного втручання мав інституціоналізм У. Мітчелла, який дістав назву емпіричного. Обстоюючи позиції мінової концепції, У. Мітчелл головними явищами економічного життя вважав гроші та грошовий обіг, а сучасну капіталістичну економіку - «грошову цивілізацію». Працюючи в Національному бюро економічних досліджень і постійно критикуючи абстрактний метод економічної науки, учений вміло використовував описово-статистичний інструментарій: динамічні ряди, індекси, регресійно-кореляційний аналіз та ін. Займаючись прогнозуванням розвитку капіталістичної економіки, У. Мітчелл розробив так званий гарвардський барометр, який обчислювався на основі середніх величин - індексів спекуляції, бізнесу та грошового ринку. Цікаво, що перед великою депресією у США гарвардський барометр показував «ясно».

Суттєвий внесок У. Мітчелл зробив у теорію економічних циклів, уперше висунувши ідею безкризового циклу, що складається з чотирьох фаз: депресії, пожвавлення, розквіту й рецесії. Проте незважаючи на відсутність фази кризи, У. Мітчелл визнавав постійний характер циклічних коливань і обстоював активне державне втручання у вигляді антициклічних антикризових заходів.

Таким чином, у ранньому інституціоналізмі трактування економічних явищ велося з трьох позицій: психології та технології, права, ринкової кон'юнктури. Негативізм позиції Т. Веблена був урівноважений позитивізмом Дж. Коммонза та практицизмом У. Мітчелла. Ранні інституціоналісти істотно вплинули на економічну думку, особливо на формування ідей ліберального реформізму.

Післявоєнні інституціональні концепції, які сформувались у 60-х роках XX ст. в результаті спроб об'єднати політекономію й соціологію, поклали початок соціологічному (інституціонально-соціальному) напрямку. Представниками його є економісти американські Адолф Берлі (1895-1971), Гардінер Мінз (нар. 1896) та французькі Жан Фурастьє (нар. 1907), Франсуа Перру (нар. 1903). Вони скептично поставилися до кейнсіанських спроб знайти закономірність розвитку співвідношення доходів, заощаджень і споживання, піддали сумніву універсальний характер «вічних» законів неокласиків, висуваючи на перший план суспільні відносини людей, сферу обміну, споживання, форми організації ринку, моральні принципи, надавали вирішального значення в економіці інститутам (державі, великим корпораціям, профспілкам). До технократичного напрямку належать ті теорії, які основою розвитку суспільства вважають зміни в техніці виробництва (теорія стадій суспільного розвитку, теорії індустріального суспільства).

Виходячи з того, що акціонерні товариства стали головною формою капіталістичних підприємств, А. Берлі обґрунтував теорію «демократизації капіталу», революції у відносинах власності. На його думку, організація таких підприємств і повсюдне поширення акцій серед населення означають перетворення всіх їх власників незалежно від частки в сукупному капіталі акціонерного товариства, на співвласників капіталу й одержувачів прибутку. А. Берлі оголосив США Американською економічною республікою, у якій панує «народний капіталізм». Існувала також теорія «людського капіталу», яку тепер визнає більшість економістів. Під «людським капіталом» розуміють знання, навички та здібності людини, що сприяють підвищенню продуктивності праці та є джерелом майбутніх доходів.

На підставі відокремлення власності на капітал від його застосування виникла теорія «управлінської революції» (А. Берлі, Д. Бернхем). Найманих управляючих, які тепер здійснюють функції керівництва акціонерними товариствами, зображують як «довірених народу», стверджуючи, що вони керуються не мотивом прибутку, а інтересами суспільства. Сучасний науково-технічний прогрес і посилення суспільного характеру виробництва сприяють підвищенню ролі техніків, інженерів, економістів в управлінні господарством.

Суть теорії «держави загального благоденства» полягає в тому, що держава взяла на себе відповідальність за забезпечення всім громадянам здорового й гідного рівня життя. Вона через бюджет перерозподіляє доходи на користь бідних, у результаті чого багатих і бідних дедалі більше витісняють середні класи із середніми доходами (П. Самуельсон).

Концепцію Пола Самуельсона досить часто називають «змішаною економікою», яка поєднує, у теоретичному плані, узагальнююче поняття макроекономіки та традиційний мікроекономічний аналіз (сам учений називав її «великим неокласичним синтезом»). Можливість такого синтезу випливає з визнання того факту, що сучасні мікро- й макроекономіка є науками переважно короткотермінової рівноваги, а не довгострокової динаміки. Зауважимо, що це твердження було справедливим у 50-х роках, до появи новітніх динамічних моделей економічного розвитку кейнсіанського та неокласичного типу.

Велике значення має теорія «колективного капіталізму», сформована Г. Мінзом. Вона складається з трьох основних елементів: «дифузії» власності, «революції в доходах» та «управлінської революції». На прикладі цього вченого можна дослідити еволюцію інституціо-нальних поглядів. До війни Г. Мінз солідаризувався з Т. Вебленом у питанні критики монополій, з Дж. Коммонзом та У. Мітчеллом - у питаннях колективних договорів та соціального страхування. У 1962 р. в книзі «Корпоративна революція в Америці» Г. Мінз активно підтримував великий бізнес, оголошуючи корпорацію новим соціальним інститутом, який відображує суспільні інтереси, а не тільки дбає про зростання прибутків, і діє за критерієм соціальної відповідальності.

В умовах посилення науково-технічної революції деякі економісти (Дж.К. Гелбрейт, У. Ростоу та ін.) висунули технократичні теорії, у яких містяться спроби пояснити основні соціально-економічні явища змінами в галузі техніки. На думку вчених, технічний прогрес і розвиток великого машинного виробництва привели розвинені країни до «індустріального суспільства», що характеризується високим рівнем промисловості, провідною роллю міст, єдиним внутрішнім ринком, поглибленим професійним поділом праці, розвиненою системою загальної освіти, наявністю «спільних ідеалів». «Індустріальне суспільство» зображувалось як єдина для всіх країн модель, у якій посилюється активність держави в галузі економіки, внутрішньої та зовнішньої політики.

Варіант теорії «індустріального суспільства» Джона Кеннета Гелбрейта дістав назву «нового індустріального суспільства». Техніка й технологія, на його думку, породжують нові економічні ознаки, що стали характерними для сучасного капіталізму (найважливіша з них - планування). Зміни в техніці спричинили утворення найбільших корпорацій - основи індустріальної системи, а також поєднання корпорацій з державою. Так виникає «нове індустріальне суспільство» - підсумок і прояв науково-технічного прогресу. Реальну владу в керівництві корпораціями мають уже не власники капіталу, а «техноструктура», що складається з інженерів, учених і адміністраторів і діє в інтересах суспільства. Метою «техноструктури» є не максимізація прибутку, а зміцнення ринкових позицій корпорацій. Планування в межах корпорації потребує стабільності внутрішніх і зовнішніх умов функціонування, що робить ринок передбачуваним і ліквідує вільну конкуренцію. Дж.К. Гелбрейт писав про виникнення нового класу - «білих комірців», до якого зараховував також кваліфікованих робітників, вважаючи їх продовженням «техноструктури». У результаті робиться висновок про «зменшуване значення робітничого класу», різке зниження ролі профспілок, зближення інтересів «нового класу техноструктури» в досягненні «спільних соціальних цілей».

Одним з різновидів теорії «індустріального суспільства» є теорія «стадій суспільного розвитку» Уолта Ростоу (нар. 1916). На його думку, усі суспільства відповідно до рівня їх економічного розвитку можна зарахувати до однієї з п'яти категорій: традиційне; перехідне; суспільство, що переживає процес зрушення; суспільство, яке «дозріває»; суспільство, яке досягло високого рівня масового споживання. Економічну систему США У. Ростоу зображує як найвищу стадію суспільної еволюції, стадію високого рівня споживання, модель для майбутнього розвитку всіх інших країн. Посилаючись на техніко-економічні показники - норму нагромадження, технічний рівень виробництва, рівень споживання, У. Ростоу стверджував, що структура радянської економіки була близької до структури економіки Заходу.

Наприкінці 60-х років XX ст. індустріальне суспільство почали розглядати як певну стадію, а не кінцеву форму суспільства. Дедалі більшого значення набуває концепція «постіндустріального» (інформаційного) суспільства американського соціолога Даніела Белла (нар. 1919).

Постіндустріальне суспільство - це суспільство послуг, де більше половини населення зайнято поза сферою матеріального виробництва, економіка має «узгоджений характер», забезпечується загальний добробут, управління суспільством переходить до вчених, а головною цінністю є інтелект та інформація.

Теорії післявоєнного інституціоналізму охоплюють надзвичайно різні сфери суспільного життя, формуючи альтернативне (відмінне від неокласичного та кейнсіанського) бачення закономірностей розвитку економічних систем. Ці теорії намагаються відобразити й пояснити новітні явища економічного життя світу, спрогнозувати майбутній напрям руху економіки, політики, науково-технічного прогресу, соціології в їх взаємозв'язку, показати тенденції розвитку суспільства.

сміт багатство веблен вартість

Размещено на Allbest.ru