Предмет економічної теорії

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Предмет економічної теорії

1. Предмет економічної теорії

Економічна теорія поряд із правознавством, історією, соціологією та іншими науками належить до системи суспільних наук, кожна з яких виділяє з багатогранної сукупності суспільних відносин їх відповідні вид чи групу, котрим властиві певні закономірності. Економічна теорія вивчає такі суспільні відносини і закони, які належать до базових у житті суспільства, оскільки вони є складовою суспільного виробництва (економіки).

Об'єктом економічної теорія є економічне життя суспільства, тобто його економіка, а економіка -- це суспільне виробництво.

Назва «економіка» виникла з поєднання двох слів грецького походження «ойкос» -- будинок, господарство і «номос» -- закон. Уперше цей термін застосував Арістотель (III ст. до н. е.). Багатоаспектність змісту економіки зумовлює різноманітність напрямів і сфер вивчення економічного життя суспільства: домогосподарство, підприємство, галузь, економіка країни в цілому, світове господарство, економічні відносини, економічні відносини у взаємозв'язку з продуктивними силами і т. д. Сьогодні економіку суспільства вивчають понад 50 окремих економічних наук, у тому числі політична економія, економікс, макроекономіка, мікроекономіка, історія економічних учень.

Економічна теорія також має свій предмет. При цьому слід пам'ятати, що слово «політея» в перекладі з грецької означає суспільний устрій. Назву науки «політична економія» запропонував відомий представник теоретичної школи меркантилізму у Франції Антуан Монкретьєн де Ваттевіль у книзі «Закони суспільного господарства (Трактат з політичної економії)». Використаний ним термін «політична економія» згодом став назвою цілої науки.

Таким чином, предметом економічної теорії є економічні відносини людей в їх єдності і взаємодії з продуктивними силами та політичними, ідеологічними, соціальними інститутами суспільства. Економічна теорія вивчає всю систему економічних відносин в їх єдності і взаємодії з обмеженими продуктивними силами та політичними ідеологічними і соціальними інститутами суспільства. Вона, пізнаючи закони, показує, як люди і суспільство мають здійснювати кінцевий вибір рідкісних ресурсів, як найкраще виробляти різні товари та послуги, розподіляти і обмінювати їх з метою досягнення максимального задоволення потреб людини.

2. Виникнення економічної теорії і основні етапи її розвитку

Зародження економіко-теоретичних знань. Потреби людини у збільшенні виробництва матеріальних благ зумовили прагнення її проникнути у сутність суспільно-економічних процесів, розкрити закономірності розвитку суспільного виробництва, щоб навчитися регулювати економічне життя, домагатися дедалі вищої ефективності його.

Уже в давньому світі були спроби виявити внутрішні рушії економічного розвитку. Формувалися висновки щодо окремих елементів економічних знань. Економічні ідеї того часу знайшли вираження у збірниках законів царства Ешнуни (XX ст. до н. є.) та вавилонського царя Хаммурапі (XVIII ст. до н. є.). У них передбачалися захист майнових інтересів держави, рабовласників, певне регулювання економічних відносин. Пам'яткою давньоіндійської літератури є «Артхашастра» (IV--VI ст. до н. є.). У ній викладено знання з економіки, техніки і політики, передбачено регулювання земельних відносин, розв'язання проблем іригації.

У Китаї великого поширення набуло конфуціанство. Його економічні засади виклав Менцзи (372--289 pp. до н. є.), який обстоював селянське землеволодіння. Конфуціанцям протистояла школа на чолі з Моцзи, яка виступала проти існування станів суспільства, за розвиток виробництва. Тогочасні економічні погляди знайшли вираження у трактаті «Гуань-цзи» (IV--III ст. до н. є.), в яких реалістично розкрито злиденне становище народу, окреслено шляхи розвитку сільського господарства і поліпшення життя селян.

Мислителі Давньої Греції та Давнього Риму прагнули визначити принципи і методи організації та управління господарством рабовласників. Учення про його організацію називали економією, а про управління державою -- політикою. Так, Ксенофонт (430--355 pp. до н. є.) у праці «Економікс» визначив економію як науку про збагачення свого господарства. Землеробство він ставив нарівні з воєнним мистецтвом, а ремесло навіть не включав до предмета економії як негідне заняття для вільних людей. Таким було ставлення і до торгівлі. Водночас Ксенофонт високо цінував гроші як вираження концентрованого багатства та засіб обігу.

Філософ Платон (427--347 pp. до н. є.) у своїх творах побудував ідеальну державу, в якій мали існувати три стани: правителі (філософи), воїни та ремісники, землероби, дрібні торгівці, що належали до вільних людей. Раби з цієї класифікації виключались, оскільки в них він бачив не людей, а знаряддя праці. Між усіма станами, за Платоном, існує чіткий поділ праці. Фізичну працю Платон зневажав, вважав, що це доля нижчих верств населення.

Аристотель (384--322 pp. до н. є.) був прихильником натурального рабовласницького господарства з дрібною торгівлею. Проте, оскільки у Давній Греції існувало товарне виробництво, Арістотель досліджував товарно-грошові відносини. І зробив це найглибше серед античних мислителів. Він розрізняв простий товарний обіг та обіг грошей, рух грошей як засіб обігу та як грошового капіталу. Він першим звернув увагу на відмінності між споживною вартістю та вартістю товару.

Державний діяч і письменник Давнього Риму Катон (234--149 pp. до н. є.) у дослідженні «Про землеробство» обґрунтував шляхи і методи розширення рабовласницьких латифундій з тим, щоб дістати більше доходу. Інший римський мислитель Варрон (І ст. до н. є.) у трьох книгах «Про сільське господарство» висловлював занепокоєння щодо перспектив рабовласницьких порядків, накреслив шляхи повернення до натурального господарства.

Колумелла (І ст. до н. є.) написав 12 книг «Про сільське господарство», дослідив кризу рабовласницьких латифундій, зневажання землеробської праці та обстоював пріоритетне становище сільського господарства у Римі. Він рекомендував відмовитися від рабської праці та передати ведення господарства колонам, праця яких вигідніша, ніж рабів. Інакше кажучи, йшлося про перехід суспільства до нового, феодального способу виробництва. Зазначимо, що теоретична економічна думка у Давньому Римі не набула такого розвитку, як у Давній Греції, адже, попри могутність Римської імперії, торгівля та ремісниче виробництво, хоча й досягли значного розвитку, все ж не посіли в суспільному житті того місця, що у Давній Греції, особливо в Афінах.

В епоху феодалізму суспільство складалося передусім з класу феодалів і класу селян. Через це економічні вчення представників класу землевласників спрямовувалися на узурпацію селянських земель, виправдання феодальної організації господарства. Представники селян обґрунтовували усуспільнення поміщицького землеволодіння, передачу землі селянам.

Так, Фома Аквінський (1225 або 1226--1274) апологував приватну власність, вважав натуральне господарство основою добробуту людей, а його продукти -- природним багатством. Золото ж і срібло, на його думку, -- штучне багатство, яке не може бути метою діяльності людини.

У Київській Русі утвердження феодальних порядків знайшло вираження у зведенні законів «Правда Русская» (XI--XII ст.). В ньому обґрунтовувалося право власності князів на майно, рабів та напіврабів, регулювалися торговельні та кредитні відносини. У середні віки з'явилися «Домострой» Сильвестра та інші дослідження, у яких слідом за «Економікс» Ксенофонта розглядалися проблеми організації феодального помістя, регулювання відносин між паном та його кріпосним залежним, між господарством і зростаючим ринком.

У пізньому середньовіччі (XVI--XVII ст.) феодалізм розкладається і виникають капіталістичні виробничі відносини. Великі географічні відкриття сприяли розвитку зовнішньої торгівлі, зумовили введення в обіг величезної кількості дорогоцінних металів за рахунок пограбування колоній. Зростання ролі ринку в житті суспільства, ускладнення суспільно-економічних відносин -- все це зумовило становлення економічної теорії, як самостійної науки. На перших етапах економічна теорія виражала інтереси міцніючого класу буржуазії та прогресивні тенденції суспільного розвитку. Тоді ж з'явився термін «політична економія».

Економічна теорія, тобто політична економія -- історична наука, вона розкриває закони розвитку економіки та методи її пізнання.

Капіталістичні відносини почали складатися передусім у сфері торгівлі. Тому і перша школа буржуазної політичної економії -- меркантилізм -- трактувала економічний розвиток так, начебто джерелом багатства суспільства є обіг, торгівля, а праця людей, зайнятих у цій сфері, особливо в галузі міжнародної торгівлі, забезпечує нагромадження багатства, яке тоді ототожнювалося з золотом.

Один з представників меркантилізму французький економіст Антуан Монкретьєн (1575--1621) у 1615 р. опублікував «Трактат політичної економії».

Англійський меркантиліст Томас Мен (1571--1641) обґрунтував, що баланс зовнішньої торгівлі є регулятором багатства країни. Для цього, на його думку, потрібно «продавати щорічно на більшу суму, ніж купувати».

У Росії ця течія економічної думки була представлена постаттю І. Посошкова (1652--1726). Він написав «Книгу о скудости и богатстве», в якій доводив, що багатство країни визначається добробутом народу, «домашнім своїм багатством». Він обстоював обмеження споживання іноземних товарів, пропонував створити мануфактури для переробки вітчизняної сировини і експорту переважно готових товарів, з тим щоб забезпечити якомога більше надходження металевих грошей у країну. Меркантилістичні ідеї І. Посошкова поєднувалися з вимогами поліпшення становища селян.

Школа фізіократів відбила проникнення капіталу в сферу виробництва. Засновник цієї школи французький економіст Франсуа Кене (1694--1774) у праці «Економічна таблиця» та деяких інших дослідженнях доводив, що єдиним джерелом багатства є сільське господарство, і вперше в історії економічних учень зробив спробу охарактеризувати річний процес відтворення у цілому. В основі цього процесу лежить еквівалентний обмін. Виходячи з цього, Ф. Кене розкривав неспроможність меркантилізму ототожнення багатства з грошима, трактування обігу як джерела багатства. Фізіократи обґрунтували, що джерелом нових продуктів, додаткової вартості є не сфера обігу, а саме сфера виробництва. Проте їхня історична обмеженість полягала в тому, що вони вважали продуктивною лише землеробську працю, а в промисловості, на їхню думку, працівник лише змінює форму речовини, яка дається йому землеробом. Вчення фізіократів було фактично першою концепцією капіталістичного виробництва, хоча вона мала риси феодалізму.

Класична політична економія. Важливим кроком у розвитку економічної теорії стали поява і розвиток класичної буржуазної політичної економії. Вона дістала свою назву тому, що основним об'єктом дослідження стало виробництво незалежно від його галузевих особливостей, а також розподіл благ. Започаткував цей напрям у економічній думці Уїльям Пет-ті (1623--1687). Саме він на відміну від меркантилістів, що спиралися на поверхові явища економічного життя, зробив спробу проникнути в сутність економічних процесів і пояснити їх. Він заклав фундамент теорії вартості. Позаринкову ціну він розглядав як «природну», тобто об'єктивну, основу ринкової ціни. Вартість він ототожнював з міновою вартістю, а останню -- з ціною. У. Петті констатував, що праця за капіталізму створює не просто споживну вартість, а товар, який має мінову вартість.

Подальший розвиток, збагачення і конкретизацію ці підходи знайшли в англійського економіста Адама Сміта (1723--1790). У «Дослідженні про природу і причини багатства народів» (1776) він довів, що разом з поділом праці розвивається обмін, що гроші -- це не вигадка людей, а атрибут самого обміну, що вони є товаром. Вартість товарів А. Сміт визначав тільки за втіленою у них працею. Він розрізняв споживну та мінову вартість.

Якщо згідно з концепцією фізіократів додаткова вартість створюється лише землеробською працею, то А. Сміт поширює її на всі сфери виробництва. Якщо у фізіократів додаткова вартість виступає лише у формі земельної ренти, то в нього -- у формі земельної ренти, прибутку і відсотка. Він започаткував теорію капіталу, визначив узагальнюючі структурні елементи -- основний та оборотний капітал, розкрив їхню роль і значення. Однак методологія А. Сміта була суперечливою. З одного боку, вона спрямовувалася на розкриття сутності економічних процесів, а з іншого -- описувала поверхові явища. Це призвело до існування у нього, по суті, двох теорій вартості, згідно з якими вартість визначається: 1) витраченою працею; 2) працею, яка купується. Вартість товару А. Сміт розкладав на доходи. При цьому вона відповідно розпадається на заробітну плату, прибуток і ренту. Це означає, що він ігнорує постійний капітал, звужує значення вартості лише до її новоствореної частини (v + m). Відсутність постійного капіталу стала серйозною вадою його теорії відтворення. Суперечливий характер економічної теорії А. Сміта, як побачимо далі, став джерелом вульгаризації політичної економії.

Видатним представником цього напряму економічних учень є відомий англійський економіст Давід Рікардо (1772--1823). Його головна праця «Засади політичної економії і оподаткування» (1817) свідчить, що він був буржуазним ідеологом епохи промислового перевороту. На його думку, життєздатність капіталістичного виробництва зумовлена вільною конкуренцією, яка забезпечує реалізацію інтересів як особи, так і суспільства. Вона відкриває необмежені можливості для розвитку продуктивних сил.

Заслугою Д. Рікардо є реалістичний аналіз класових суперечностей капіталістичного суспільства. Він показав, що заробітна плата, яка визначає становище робітників, і прибуток капіталістів рухаються у протилежних напрямах. Це обумовлює протилежність інтересів капіталістів та найманих робітників. Д. Рікардо довів, що інтереси землевласників протилежні інтересам робітників і капіталістів. Адже зі зростанням земельної ренти підвищується ціна продуктів сільського господарства, що потребує підвищення заробітної плати. Це, в свою чергу, зумовлює зниження прибутку капіталістів. Ці висновки дуже важливі, але відразу ж слід зазначити, що класові суперечності Д. Рікардо зводив до законів природи, а капіталізм вважав абсолютним, вічним, природним способом виробництва.

Спираючись на вчення А. Сміта про вартість Д. Рікардо обґрунтував, що корисність речі, її споживна вартість -- це неодмінна умова існування мінової вартості. Проте не вона визначає мінову вартість, а втілена в ній праця. Він відкинув смітівське розрізнення праці витраченої та тієї, що купується. Насправді це різні вираження праці як такої, і єдиним джерелом вартості є праця. Рікардо послідовно відстоював теорію трудової вартості. Він відмовився від визначення вартості товарів за заробітною платою, як це було у А. Сміта, поряд з визначенням її за робочим часом. Д. Рікардо зводив усі конкретні види праці до їхнього кількісного вираження -- робочого часу. Цим він наблизився до розуміння праці, що створює вартість, тобто праці, абстрагованої від її конкретних форм. Проте Д. Рікардо не розкрив якісної сторони праці, не дав відповіді на запитання, чому праця за капіталізму набуває форми вартості. Він правильно вважав, що вартість визначається суспільно необхідними витратами праці, але помилявся, коли стверджував, що ці витрати формуються за найгіршими умовами виробництва, а не за середніми, як це є насправді. І нарешті, Д. Рікардо, всебічно дослідивши величину вартості, не розкрив форму вартості як загальну форму капіталістичного способу виробництва, що визначає історичний характер і товару, і самого капіталізму.

Д. Рікардо, як і А. Сміт, не спромігся проникнути в сутність додаткової вартості та її форм -- прибутку, відсотка і ренти. Він ототожнював обіг металевих грошей з обігом паперових і вважав, що перших в обігу може бути будь-яка кількість. Якщо він спочатку виходив з того, що кількість грошей в обігу за цієї вартості товарів залежить від вартості грошей, то потім став на позиції кількісної теорії грошей, згідно з якою вартість грошей залежить від їхньої кількості. Це було відступом від теорії вартості, від закону вартості.

Своєрідне місце в історії економічної теорії посідає швейцарський економіст Жан Шарль Леонард Сімонд де (Сісмонді) (1773--1842), якому, з одного боку, належить заслуга завершення формування класичної політичної економії, а з другого -- започаткування нового напряму -- економічного романтизму. Його основна праця -- «Нові начала політичної економії, або Про багатство у його відношенні до народонаселення» (1819). Сісмонді стояв на позиції трудової теорії вартості, вважав, що праця є єдиним джерелом багатства, що гроші -- це такий самий продукт праці, як й інші товари. Сісмонді однозначно розглядав прибуток як вирахування з продукту праці робітника, що свідчило про його експлуататорську природу. Хоча робітники є творцями всього багатства, але вони позбавлені нормальних умов життя і розвитку. Він писав про суперечливу природу капіталізму, про кризовий характер його розвитку. Однак, показавши суперечності між виробництвом та споживанням, Сісмонді розробив програму повернення до минулого, що не тільки неможливо, а й має реакційний характер. Як і Д. Рікардо, Сісмонді сприйняв «догму Сміта», за якою вартість сукупного суспільного продукту визначається доходами -- прибутком і заробітною платою (v + m), зовсім ігноруючи постійний капітал. На цьому грунтувалася його теорія реалізації, за якою для того, щоб увесь вироблений товар був реалізований, виробництво товарів має відповідати доходам суспільства. Оскільки доход робітників відносно зменшується, то це, на думку Сісмонді, неминуче обмежує споживання і призводить до скорочення внутрішнього ринку. Виробництво починає перевищувати споживання, і частина виробленого продукту залишається нереалізованою. Таким чином, він намагався довести, що капіталізм не може розвиватися, що йому властива перманентна криза надвиробництва. Ідеалом Сісмонді було дрібне виробництво. Розорення дрібних товаровиробників різко скорочує внутрішній ринок, і на його думку, прискорює загибель капіталізму.

З усього видно, що Сісмонді звужував процес відтворення, зводив його лише до споживання, недооцінював процес нагромадження капіталу, а це має величезний вплив на розвиток внутрішнього ринку.

Неокласична політична економія. Якщо класична політична економія намагалась розкрити внутрішню сутність явищ буржуазного суспільства, то неокласична зосередилася на вивченні механізму функціонування економіки. Не можна не зауважити, що вона має значні здобутки в аналізі механізму відтворення капіталу, форм і методів капіталістичного господарювання, регулювання капіталістичної економіки. Це дало можливість певною мірою і на певний час розв'язувати суперечності, пом'якшувати їх, зберігати життєдіяльність буржуазного ладу. Адже, як уже зазначалося, в системі поглядів А. Сміта, Д. Рікардо були зачатки теорій, що давало змогу розвинути їх. Так, французький економіст Жан-Батист Сей (1767--1832) у дослідженні «Трактат з політичної економії» (1803) та шеститомному «Повному курсі практичної політичної економії» (1828--1830) детально розкрив слабкі сторони вчення А. Сміта. Ж.-Б. Сей дійшов висновку, що Сміт передусім розглядав виробництво, розподіл і споживання антиісторично, трактував працю, засоби виробництва і землю, як три чинники будь-якого виробництва, незалежно від спеціальних суспільних форм, а буржуазні відносини вважав вічними, природними. Він відступив від наукових досягнень класиків, протиставляв теорії вартості теорію корисності, тобто вартість ототожнювалася із споживною вартістю, нівелювалася специфічно суспільна форма вартості.

Теорія розподілу Ж.-Б. Сея виходить з того, що кожний чинник виробництва створює відповідний доход: праця -- заробітну плату, капітал -- прибуток, земля -- ренту. Це було підставою заперечувати, що саме праця найманих робітників створює вартість, а всі доходи є не що інше, як елементи цієї вартості. На відміну від класиків буржуазної політичної економії, особливо Сісмонді, Ж.-Б. Сей заперечував можливість загальних криз надвиробництва, відстоював гармонійний та необмежений розвиток капіталістичної економіки. Насправді ж реальні процеси були дещо іншими.

Експлуатація робітничого класу, яку ніс із собою тогочасний капіталізм, вимагала теоретично обґрунтованої відповіді. Перші спроби дати пояснення цьому зробили представники утопічного соціалізму. Саме вони піддали гострій критиці капіталістичний спосіб виробництва, приватну власність на засоби виробництва. Вони обґрунтували позицію, згідно з якою буржуазні відносини не є вічними і природними. Безперечно, це сприяло усвідомленню робітничим класом свого становища, спонукало його до пошуків шляхів боротьби за поліпшення умов праці та життя. З розгортанням класової боротьби ставав, з одного боку, очевидним нереальний, утопічний характер учення соціалістів-утопістів, а з другого -- загострювалася потреба захисту існуючих капіталістичних порядків.

Це завдання спробував вирішити англійський економіст Томас-Роберт Мальтус (1766--1834), який у праці «Досвід про закон народонаселення» (1803) намагався обґрунтувати, що населення зростає у геометричній прогресії, а засоби існування -- в арифметичній, а це неминуче призводить до погіршення становища найманих працівників. Через це не капіталістичні виробничі відносини, а природний закон зростання народонаселення визначає життя населення. Звідси випливало, що ні революції, ні соціальні реформи не можуть змінити його становища. Єдиний вихід -- це зменшення чисельності населення. І тут прийнятні найрізноманітніші засоби: і утримання від шлюбу, і голод, і епідемії, і навіть війни.

Якщо класики буржуазної політичної економії бачили у праці, у зростанні населення, яке виробляє матеріальні блага, джерело багатства країни, то Мальтус відступив від цієї позиції, фальсифікував статистичний матеріал, невиправдано взяв за основу зростання населення у США, яке відбувалося передусім за рахунок міграції європейців, і тим самим намагався «обґрунтувати» природний і вічний закон народонаселення, за допомогою якого виправдати важке становище найманих працівників у тодішньому суспільстві.

Ненауковий характер теорії Мальтуса полягає також у тому, що він як і Ж.-Б. Сей, геть відкидає специфічно суспільну форму вияву руху народонаселення, яке визначається виробничими відносинами. Скажімо, капіталізму властивий своєрідний характер руху населення, коли разом з нагромадженням капіталу неминуче утворюється і зростає зайве населення, армія безробітних. Це не вічний і не природний, а специфічний закон народонаселення, властивий саме цьому способу виробництва.

З подальшим загостренням суперечностей капі і алізму буржуазна політекономія дедалі більше відходить від досягнень класичної школи. Адже висновки, наприклад Д. Рікардо, про суперечності капіталізму, про прибуток як частку вартості створюваної найманими робітниками все ширше використовували соціалісти у боротьбі проти класу буржуазії. Потрібні були нові форми і методи захисту буржуазного ладу. І вони з'явились.

Англійський економіст Нассау Ушьям Сеніор (1790--1864) у праці «Нариси наукової політичної економії» (1836) та деяких інших дослідженнях розробив «теорію утримання», за якою робітники жертвують своєю працею, а капіталісти -- капіталом. Винагородою за ці витрати є заробітна плата і прибуток. Саме у такий спосіб він зображував буржуазне суспільство як таке, що грунтується на взаємних жертвах робітників і капіталістів. Не менш підступною є «теорія», яка полягає в тому, що начебто протягом майже всього робочого дня відтворюється вартість авансованого капіталу і лише в останню годину створюється прибуток. Теорія «останнього часу» Н.-У. Сеніора виправдовувала надмірне подовження робочого дня, посилення експлуатації найманих робітників.

Американський економіст Генрі Чарльз Кері (1793-- 1879) також обстоював теорію «гармонії інтересів», яка ґрунтувалася на захисті протекціонізму. Тим самим він захищав інтереси американської буржуазії проти політики Англії, яка прагнула утвердити свою промислову монополію у світі.

У Німеччині Фрідріх Ліст (1789--1846) у «Національній системі політичної економії» (1841) піддав гострій критиці класичну школу. Всупереч розумінню прихильників цієї течії економічних законів як загальнозначущих, виходячи з особливостей розвитку своєї країни, він розвивав учення про «національну економію». Вона заперечувала загальні закономірності розвитку сучасного йому суспільства, була спробою довести, що начебто економіка в кожній країні розвивається за своїми власними законами. Завдання «національної економії» полягає у визначенні особливих шляхів економічного розвитку певної країни. Ф. Ліст вихолощував політичну економію як науку, заперечував її загальний характер, обмежував національними кордонами. Ідеї Ф. Ліста про «національну економію» знайшли розвиток у німецькій історичній школі в політичній економії, яка закликала до відмови від економічної теорії, до заміни її економічною історією.

Економічна думка національно-визвольного і революційно-демократичного руху. У першій половині XIX ст. шляхом розвитку капіталізму йшли лише Велика Британія і Франція. Через це для багатьох країн актуальною була боротьба проти феодалізму та звільнення від іноземного гніту, за національний економічний і політичний розвиток.

В Італії цей рух очолювала таємна організація «Молода Італія» на чолі з Дж. Мадзіні, яка, очоливши Римську республіку, провела чимало реформ, спрямованих проти феодальних порядків, але все ж не змогла розв'язати головне аграрне питання.

Угорська революція 1848--1849 pp. під керівництвом Лайоша Кошута знищила панщину, скасувала кріпосне право, просунула суспільство шляхом антифеодального розвитку.

У Росії декабристи спрямовували зусилля проти кріпацтва, на соціально-економічні перетворення суспільного ладу. Найрадикальніші перетворення були передбачені П. Пестелем (1793--1826) у праці «Руська правда». Вони спрямовувалися на подолання кріпацтва, передусім поміщицького землеволодіння. Декабристи передбачали значний розвиток промисловості й торгівлі. Велику увагу вони приділяли впорядкуванню фінансів, кредиту та грошового обігу. М. Тургенєв у «Досвіді теорії податків» (1818), виступаючи проти кріпосницької залежності селян, обґрунтував зміни у податковій політиці, висловив глибокі міркування щодо сутності фінансів та грошей.

О. Герцен (1812--1870) та М. Огарьов (1813--1877) ішли шляхом революційного демократизму. У своїх працях, опублікованих за кордоном у журналі «Полярная звезда» та газеті «Колокол», вони заперечували феодальну власність поміщиків на землю, порушили питання про перетворення общинної власності на єдину форму власності у майбутньому суспільстві. В. Ленін стверджував, що «зрівняльний поділ землі» відбивав революційні стремління селян до рівності. Община, на думку цих революційних демократів, була зародком соціалізму. О. Герцен та М. Огарьов різко критикували сучасну їм західну модель капіталізму. Особливій критиці О. Герцен піддавав людиноненависницьку теорію Мальтуса.

Значний внесок у розвиток економічної теорії зробив М. Чернишевський (1828--1889). У його творах також критикувалися буржуазна політична економія та західноєвропейський капіталізм, викладалися політекономічні погляди революційно-демократичного характеру, спрямовані на визволення передусім селянства від кріпосної залежності, перехід суспільства до нового ладу. Вже в першому своєму економічному дослідженні «Про землю як елемент багатства» він піддав критиці буржуазну політичну економію і висловив думку про необхідність нової науки, яка б виражала інтереси трудящих. М. Чернишевський говорив про необхідність аналізу становища трудящих, щоб виробити шляхи і методи його поліпшення. Для розв'язання цього завдання, на його думку, були потрібні революційні зміни. Щодо Росії це означало знищення кріпосного права, феодальної земельної власності, усунення класу дворян-поміщиків від влади, тобто здійснення глибоких революційних соціально-економічних перетворень.

М. Чернишевський декларував, що найліпшою формою земельної власності € та, яка органічно поєднує власника, господаря і працівника в одній особі. Він обстоював принципи класиків політичної економії. Це стосувалося передусім теорії ренти Д. Рікардо.

Водночас слід зазначити, що М. Чернишевський розвивав свої ідеї у період переходу Росії від феодалізму до капіталістичного способу виробництва, коли робітничий клас лише почав формуватися. Через це він залишився соціалістом-утопістом, який мріяв про перехід до соціалізму через стару селянську напівфеодальну общину. М. Чернишевський був глибоко переконаний, що на зміну капіталізму шляхом народної революції прийде новий суспільний лад -- соціалізм. Його роздуми про соціальний переустрій суспільства викладені насамперед у статті «Капітал і праця » та в романі «Що робити?».

Створення і розвиток пролетарської політичної економії. Розвиток капіталізму і становлення пролетаріату як класу, як самостійної сили зумовили потребу в створенні теорії й ідеології нового класу, яка б висвітлювала його мету та шляхи її здійснення.

Революційна теорія робітничого класу, в тому числі й пролетарська політична економія, створена К. Марксом і Ф. Енгельсом. Вона спиралася на досягнення німецької філософії, англійської політичної економії та французького соціалізму. К. Маркс і Ф. Енгельс вважали, що робітничий клас покликаний історією революційно перетворити суспільство, знищити експлуатацію людини людиною, класи, створити нове соціалістичне суспільство. Вони розробили свій метод дослідження -- метод діалектичного матеріалізму і застосували його до аналізу економічного життя суспільства, що забезпечило розгляд суспільства у процесі його безперервного розвитку і змін на основі діалектичної взаємодії продуктивних сил і виробничих відносин, базису і надбудови. К. Маркс і Ф. Енгельс обгрунтували, що економічні зміни є вираженням суспільно-виробничих відносин. Через це вони не можуть бути вічними і незмінними, а мають історично перехідний характер.

К. Маркс всебічно дослідив капіталістичний спосіб виробництва, його виникнення і розвиток, сутність капіталістичної експлуатації, додаткової вартості та ті перетворені форми, у яких вони виступають на поверхні капіталістичної дійсності. Він сформулював закон вартості, розкрив механізм його дії за умов простого товарного і капіталістичного господарства. К. Маркс уперше обґрунтував сутність капіталу, його поділ на постійний і змінний, а також розкрив закони функціонування суспільного відтворення. Ці погляди знайшли втілення у таких працях К. Маркса, як «Капітал», «Критика Готської програми», «Анти-Дюрінг» Ф. Енгельса та багатьох інших.

В. Ленін розкрив перехід капіталізму в нову, монополістичну стадію народження і швидке зростання державно-монополістичного капіталізму, міжнародних форм панування найбільших монополістичних об'єднань, що привело до виникнення транснаціонального капіталу, посилення міжнародної капіталістичної інтеграції. Він сформулював закон нерівномірності економічного і політичного розвитку різних країн в епоху монополістичного капіталізму.

Узагальнення безпосереднього післяреволюційного досвіду в Росії дало можливість В. Леніну розкрити роль товарно-грошових відносин і закону вартості у перехідний період, необхідність поєднання планомірності та вартості, плану і госпрозрахунку. Він також обґрунтував необхідність рішучих поворотів у розвитку країни, її економіки -- від воєнного комунізму до непу, від продрозверстки до продподатку, від переважно адміністративних до економічних методів господарювання та управління.

Проте необґрунтовані спроби видати усуспільнення за універсальний закон, а державну власність за загальнонародну призвело до того, що в країнах, які ввійшли до складу колишнього СРСР, утвердилася сталінська модель соціалізму. Вона означала деформацію суспільних відносин, панування адміністративно-командної системи, відчуження людей від засобів виробництва і результатів праці, управління виробництвом і державою. Економічна теорія відірвалася від реальної практики господарського будівництва, посилилися догматизм і схоластика у цій сфері.

Перехід колишніх соціалістичних країн від адміністративно-командної до ринкової економіки зумовлює потребу в швидкому розвитку економічної теорії, подолання догматизму і схоластики в ній, збагачення її світоглядного та методологічного арсеналу. Це має забезпечити обґрунтування шляхів і форм переходу до ринкової економіки, виходу її на новий рівень організації та ефективності, для утвердження демократичного і гуманного суспільства.

Сучасні зарубіжні економічні теорії -- це багатогранне явище, що охоплює ряд напрямів, шкіл, течій. Головними серед них є такі: неокласичний, кейнсіанство та інституціонально-соціологічний. Найважливішим критерієм віднесення тієї чи іншої теорії до одного з цих напрямів є трактування ролі та значення в сучасному капіталістичному господарстві ринку і держави, співвідношення і взаємодія цих вирішальних чинників економічного розвитку.

Неокласичний напрям, як свідчить сама назва його, виходить з основоположної тези класиків політичної економії про ринок і конкуренцію як природну умову функціонування і розвитку економіки. Вони вважають, що ринковий механізм -- це єдиний ефективний засіб регулювання економіки, виробництва і споживання, пропозиції та попиту. Державне втручання в економіку, на їхню думку, може призвести до порушення економічної рівноваги, зниження економічної ефективності. Однак це зовсім не означає, що вони цілком покладаються на всесилля ринку. Навпаки, представники неокласичного напряму припускають зменшення його регулюючих можливостей. Проте і державне втручання має бути гнучким і обережним. Наприклад, у США велике значення в регулюванні економіки має державна система інформації про економічний розвиток як окремих галузей, міст, штатів, так і всієї країни, світового господарства, що дає можливість оперативно орієнтувати виробників щодо змін господарської кон'юнктури як на мікро-, так і макрорівні. Оскільки представники цього напряму виступають за вільне підприємництво, вирішальну роль ринкового механізму, то неминуче все розглядають через психологію споживачів, які прагнуть максимізувати доходи, споживання, і психологію господарників, метою яких є мінімізація витрат. Саме через це неокласичний напрям ґрунтується на теоріях граничної корисності та граничної продуктивності. Це дало можливість розробити і широко використати кількісний аналіз економічних процесів на основі електронно-обчислювальної техніки.

У межах цього напряму в 70--80-х роках набули поширення теорії монетаризму, «економіки пропозиції» та «раціонального очікування». Саме їх було покладено в основу економічної політики США і Великої Британії, а також ряду інших країн. Як неокласичний напрям у цілому, так і «рейганоміка» -- це певною мірою симбіоз з неокейнсіанством. Віддаючи перевагу ринку, що є вирішальним у неокласиків, «рейганоміка» відводить певну роль також державі, що є головним для кейнсіанців.

Монетаризм (його ідеологи -- М. Фрідмен, Ф. Кейган, А. Мельтцер, Д. Лейдлер та ін.) декларує гроші як головний і визначальний елемент ринкового механізму. Пропонується підтримувати темп зростання грошової маси на рівні 3--5 відсотків протягом року. Без цього, на думку представників монетаризму, порушується механізм дії приватного підприємства, настає криза, посилюються інфляційні процеси. Отже, монетаризм ґрунтується на кількісній теорії грошей, наданні грошам визначальної регулюючої ролі, на провідній ролі обміну порівняно з виробництвом. Надмірне зростання грошової маси монетаристи пов'язують з великими державними витратами, тому вони виступають за скорочення цих витрат, проте передусім витрат на соціальні потреби. Спроби ж реалізувати на практиці пропозиції монетаристів щодо стабільності попиту на гроші та швидкості обігу їх виявились неспроможними. Приріст грошей виявився значно більшим, далася взнаки інфляція.

Теорія «економіки пропозиції» (її творці -- А. Лаффер, М. Фельдстайн, -- Дж. Гилдер, Дж. Еванїта виходить з того, що головною є пропозиція чинників виробництва, а не попит на них. А щоб зацікавити в цьому, слід знижувати податки, надавати всілякі пільги корпораціям. Адже зменшення податків призводить до зростання накопичень, що є джерелом збільшення капіталовкладень, прискорення науково-технічного вдосконалення виробництва. Це, зрештою, забезпечує зростання обсягу виробництва та його ефективності. Отже, стимулювання приватного підприємництва, і збагачує ринок товарів, що неминуче зумовлює зростання і попит на них.

Хоча ця теорія досить істотно відрізняється від монетарної, адже там ідеться про грошове, а не податкове регулювання, проте вони сходяться у пропозиції про скорочення бюджетних асигнувань на соціальні потреби. Це може бути стимулом зростання зайнятості населення. Аналіз співвідношення величини ставок податків і державних доходів дав змогу встановити так званий «ефект Лаффера». Згідно з ним при перевищенні певного рівня ставок податків знижуються доходи держави. А якщо податки повністю поглинають прибуток підприємства, то це неминуче призводить до скорочення виробництва, а отже, і до зниження податкових надходжень. Тому правильне регулювання співвідношення величини ставок податків і державних доходів передусім на основі зниження податкових ставок з корпорацій, і більшою мірою, ніж на доходи від праці, забезпечує зростання капіталовкладень, а отже, розширення виробництва. Зазначимо, що при певному впливі на розвиток економіки «теорія пропозиції», як і монетаризм, не забезпечила збалансування державного бюджету і зростання капіталовкладень. Як відомо, дефіцит державного бюджету США надзвичайно великий, але це аж ніяк не впливає на зменшення економічної могутності цієї країни.

Значне поширення має теорія «раціонального очікування» (Р. Лукас, Т. Сарджент, Н. Уоллес, Р. Барро та ін.), яка полягає в тому, що господарюючі агенти швидко реагують на зміни в економічній діяльності завдяки «раціональному очікуванню». Через це лише ринок, а не державне втручання може оперативно реалізувати «раціональне очікування». Саме тому вони вважають державне втручання неефективним. Адже лише ринок забезпечує рівновагу економіки. Однак і прихильники цієї теорії визнають необхідність та надзвичайну важливість наявності вичерпної інформації. Обмеженість і неточність інформації призводять до неправильних економічних рішень, що позначається й на ринку.

Одним з напрямів сучасної буржуазної теорії є кейнсіанство. Його назва походить від прізвища відомого англійського економіста Дж. М. Кейнса (1883--1946), головна праця якого «Загальна теорія зайнятості, процента і грошей» (1936) стала «біблією кейнсіанства». Кейнс вважав, що економічна кон'юнктура визначається трьома чинниками: 1) схильністю до споживання; 2) граничною ефективністю капіталовкладень, тобто рентабельністю капіталу; 3) нормою відсотка.

В умовах величезного безробіття та глибоких економічних криз 20--30-х років XX ст. Дж. М. Кейнс змушений був внести певні зміни у традиційні теорії. Звичайно буржуазні економісти виходили з економічної рівноваги на основі повного використання ресурсів. Реальне життя показало, що наявність безробіття, недовикористання виробничих потужностей неминуче призведуть до того, що сукупний попит не завжди збігається із сукупною пропозицією. Через це Кейнс відкинув теорію реалізації, що панувала у буржуазній політекономії з часів Ж.-Б. Сея, яка заперечувала можливість загального надвиробництва товарів. Він довів, що сам ринковий механізм неспроможний забезпечити усунення або навіть пом'якшення криз, безробіття. Він обгрунтував необхідність і важливість державно-монополістичного регулювання економіки. Коли обсяг інвестицій є недостатнім для того, щоб заповнити дефіцит споживчого попиту, а норма відсотка встановлюється на такому високому рівні, що невигідно перетворювати збереження на інвестиції, держава має так впливати на схильність до споживання, рентабельність капіталу та норму відсотка, так поєднувати ці чинники, щоб вони забезпечували сприятливі умови для розширеного відтворення суспільного капіталу. Загальний обсяг зайнятості, за Дж. М. Кейнсом, прямо залежить від попиту і норм прибутку та в оберненій залежності від рівня відсотка. Обґрунтування державного втручання в економіку, методів державного регулювання економіки відбило особливості розвитку в умовах державно-монополістичного капіталізму, його суттєві потреби і визначило тривале панівне становище цього напряму економічної думки. Тепер існують різні варіанти кейнсіанства. Особливо слід виділити так зване посткейнсіанство. Його прихильники критикують традиційне кейнсіанство, намагаються відновити теорію Кейнса, на цій основі розробити економічну політику, адекватну сучасним умовам розвитку. Вони виступають за застосування поряд з кредитно-грошовою і бюджетною політикою «політики доходів», за скорочення воєнних витрат, перерозподіл доходів на користь менш забезпечених верств населення. З одного боку, кейнсіанці гостро критикують неокласичний напрям економічної теорії, навіть звинувачують неокласиків за кризове становище капіталістичної економіки у 80-х роках, а з другого -- посилюється інтеграція кейнсіанства з неокласичною теорією. Саме з цих теорій вони беруть і пристосовують положення про роль ринку, моделі ринкової конкуренції, вплив ринку на безробіття, інфляцію, інвестиції, циклічність розвитку економіки. Сучасне кейнсіанство, доповнене більш глибоким поєднанням ролі держави і ринку, виробленням нових моделей, які найбільше реалізують роль ринку, має повернути кейнсіанство, на думку його прихильників, на авансцену сучасної економічної теорії та політики.

Важливим напрямом сучасної економічної теорії є інституціонально-соціологічний (Дж. Гелбрейт, Я. Тінберген, Р. Хейлбронер та ін.). Згідно з ним, економіка розглядається як складна система, в якій взаємодіють економічні, соціологічні, політичні та соціально-психологічні чинники. Об'єктом їхнього дослідження є «інституції», тобто корпорації, профспілки, держава, а також правові, морально-етичні та психологічні явища (звичайні норми поведінки, навіть інстинкти тощо). Методологія інституціоналізму ґрунтується на технологічному детермінізмі. Саме вони розробили досить поширені теорії «індустріального», «постіндустріального», «технотронного», «планетарного» та «інформаційного» суспільства.

Представники цього напряму піддають критиці різні аспекти життя капіталістичного суспільства, а саме негативні наслідки монополізації вільної ринкової конкуренції, мілітаризацію економіки. Вони виступають, зокрема, за забезпечення гарантованого доходу всім членам суспільства, за розширення соціальних програм, у тому числі за створення дійової системи перекваліфікації робітників, які вивільняються у процесі механізації та автоматизації виробництва; пропонують більше покладатися на фінансово-бюджетну, ніж кредитно-грошову, політику, скорочувати податки, бюджетний дефіцит і знижувати позиковий відсоток.

Інституціонально-соціологічний напрям ґрунтується передусім на тому, що у розвитку економіки є деякі тенденції та форми, спільні для різних систем. Це, наприклад, наявність великих господарських організацій (корпорацій, промислових міністерств тощо). Через це лише децентралізація і розвиток ринкового механізму, коли рішення приймає сам виробник, дають можливість привести в дію внутрішні стимули і водночас підірвати владу бюрократії.

Деякі прихильники інституціонально-соціологічного напряму особливо Дж. Гелбрейт, вважають, що і тепер, і в майбутньому зростатиме різноманітність економічних, політичних та культурних форм існування різних систем. Дж. Гелбрейт розуміє цей процес як зближення і взаємозбагачення систем, що сприятиме подальшому прогресу людської цивілізації.

Нині відбувається формування «нової інституціональної економіки», яка спирається на еволюційні теорії Р. Нільсона, С. Вінтера, Й. Шумпетера, Ф. Хайєка. Це має бути фундаментальна теорія інституцій, яка вбирає теоретичні положення як традиційних інституціоналістів, так і неокласиків.

Поряд з буржуазними економічними теоріями в капіталістичних країнах набули значного поширення соціал-демократичні теорії, які відбивають інтереси певної частини робітничого класу, інших верств населення, їхні представники критично досліджують капіталістичний спосіб виробництва з його класовими суперечностями. Для зміни становища найманих працівників вони пропонують установити новий економічний і суспільний порядок, де б не було панування капіталу над людиною, прибутку над її потребами, класів над класами, дискримінації людей за національними, статевими та расовими ознаками. Представники соціал-демократії виступають за такий суспільний лад, за якого панував би загальний добробут, кожній людині було б забезпечено життя на принципах свободи та справедливості. Гаслами соціал-демократів є такі: демократизація і соціалізм, самовизначення народу у політиці та праці. Демократизація економіки і суспільства, свобода і рівність людей -- це одна з фундаментальних ідей соціал-демократії. Наприклад, соціал-демократична партія Німеччини декларує, що духовним корінням демократичного соціалізму є християнство, гуманістична філософія, просвітництво, вчення К. Маркса про історію і суспільство, а також досвід робітничого руху. Демократичний соціалізм -- це суспільство без класів, привілеїв, дискримінації та ізоляції людей. Соціал-демократи, демократичний соціалізм прагнуть утвердити добробут, свободу і справедливість у всьому світі. Вони виступають за роззброєння і використання вивільнених капіталів для подолання відставання країн, що розвиваються.

Соціал-демократи обстоюють співробітництво у розв'язанні глобальних проблем. Вони засуджують діяльність транснаціональних корпорацій, які у гонитві за прибутком у світовому масштабі принижують і гноблять цілі нації, призводять до краху цілі економічні регіони. Зростає злиденність, руйнується природа, залишаються значними безграмотність та інші негаразди сучасного світу. Соціал-демократи глибоко усвідомили, що зубожіння країн третього світу становить загрозу загальному миру і добробуту. Через це вони виступають за новий міжнародний економічний порядок, справедливі еквівалентні економічні відносини, які б відкривали можливості для цих країн піднести виробництво, забезпечити зайнятість населення, його освіту, охорону здоров'я, соціальне забезпечення. Слід зазначити, що соціал-демократи у ряді країн домоглися значних успіхів в утвердженні принципів соціалізму, забезпеченні добробуту народу. Зважаючи на це, не лише доцільно, а й украй необхідно вивчати як теорію, так і практику діяльності соціал-демократичних партій, соціалістичного Інтернаціоналу. Останнім часом чимало зроблено для докорінної зміни ставлення до соціал-демократичних партій та їхнього об'єднання -- Соціалістичного Інтернаціоналу. Це створило сприятливі умови для поглиблення співробітництва в галузі теорії і практики створення та функціонування демократичного соціалізму.

Економічна думка в Україні бере початок від суспільно-економічних поглядів Київської Русі, з таких пам'яток давнини, як «Руська Правда» Ярослава (XI ст.), «Поучение» Володимира Мономаха (XII ст.) «Слово о полку Ігоревім» (XII ст.), Літопису «Повість временних літ» (кінець XI -- початок XII ст.), «Киевская Летопись» (XII--XIII ст.), «Моление Даниила Заточника» (XIII ст.). У цих творах містяться важливі економічні думки щодо організації та функціонування феодального господарства, регулювання економічних відносин з боку держави. Вони спрямовані на подолання феодальної роздрібненості земель, зміцнення давньокиївської держави.

У XVI -- на початку XVII ст. суспільно-економічна думка в Україні була спрямована на захист національної незалежності українських земель, які були захоплені Польщею. Серед плеяди мислителів-публіцистів того часу виділяється І. Вишенський, який мріяв про суспільство майбутнього як «царство боже», де всі люди будуть рівні, не матимуть власності, вестимуть «иноческое житиє».

Розгортання національно-визвольної боротьби у XVII ст. було пов'язане не лише зі звільненням від гніту Речі Посполитої, а й зі створенням сприятливих умов для розвитку селянського господарства. Ці потреби соціально-економічного розвитку знайшли вираження в економічній політиці Б. Хмельницького, яка була спрямована на обмеження великої земельної власності, на послаблення феодальної залежності селян, розвиток ремесел, промислів, торгівлі.

З другої половини XVII ст. центром культури та освіти стала Києво-Могилянська колегія (з 1701 р. -- академія). Видатними її діячами були І. Гізель, Л. Баранович, Ф. Прокопович, а головним напрямом їхньої діяльності стала боротьба проти загарбницької політики польських панів та католицької церкви, кріпосного права.

У другій половині XVIII ст. найрішучіший протест проти кріпосництва висловив видатний український мислитель Г. Сковорода. Він вбачав велику несправедливість у тому, що багатії зосереджують у своїх руках матеріальні блага, а «біднячня» не має елементарного достатку. Такий стан суспільства породжує ворожнечу між цими основними верствами населення. Як і всі гуманісти, Г. Сковорода найвищим благом проголошував свободу людини. В цьому він бачив «головну міру життя народу». Його мрією було подолання кріпосництва, але не насильно, а в результаті об'єктивного суспільно-економічного розвитку і утворення демократичної республіки, яка б втілювала свободу і братство між людьми. Особливого значення у цих процесах Г. Сковорода надавав розвитку освіти і культури, вихованню народу.

Наприкінці XVIII -- у першій половині XIX ст. сформувався поміщицько-ліберальний напрям в економічній думці, який відбивав кризу кріпосницької системи і формування капіталістичних відносин. Видатним представником цього напряму став В. Каразін, відомий учений, засновник Харківського університету. Він створив аграрну програму, яка мала за допомогою реформ забезпечити перетворення поміщицького, феодального господарства на капіталістичне. В. Каразін виступав проти панщини, за заміну оброку грошовою рентою, за передачу частини поміщицької землі селянам у довічне спадкоємне користування. Поряд з аграрною економікою В. Каразін велику увагу приділяв розвитку промисловості, зміцненню грошового обігу і фінансів. Проте, на жаль, наприкінці свого життя В. Каразін став на позиції захисту кріпосництва.