Характеристика основних макроекономічних показників

Размещено на http://www.allbest.ru/

Характеристика основних макроекономічних показників

1. Характеристика основних макроекономічних показників

Досліджуючи національну економіку, макроекономісти використовують велику кількість різноманітних статистичних показників, які характеризують макроекономічні змінні. Існують численні класифікації макроекономічних показників; наведемо окремі з них.

Макроекономічні показники поділяють на натуральні, які вимірюють у різних фізичних одиницях, та вартісні (грошові). Вартісні показники можуть визначатися у постійних або поточних цінах. Постійна -- це ціна базового року. Показники також поділяють на абсолютні (натуральні та вартісні) та відносні, визначені у відсотках.

Особливо важливе значення у макроекономіці має поділ показників на запасові й потокові та номінальні й реальні.

Запасові -- це показники, які вимірюють кількість чого-небудь у певний момент часу. Потокові -- це показники, що вимірюють кількість чого-небудь за одиницю часу, здебільшого за рік.

У макроекономіці існує певний взаємозв'язок між показниками запасу і потоку. По-перше, запас дорівнює нагромадженим за певний період часу потокам. По-друге, потік дорівнює різниш між запасами на початок і кінець періоду.

Ось декілька прикладів взаємопов'язаних потокових і запасових показників:

майно особи -- запас; її дохід і видатки -- потік;

обсяг капіталу в національній економіці -- запас; обсяг інвестицій -- потік;

державний борг -- запас; дефіцит державного бюджету -- потік;

кількість безробітних -- запас; кількість людей, що втрачають роботу, -- потік.

Усі змінні, що виміряні у фізичних одиницях, називають реальними змінними. До реальних змінних відносять кількісні змінні -- наприклад, реальний ВВП, обсяг капіталу -- та відносні ціни -- наприклад, реальна заробітна плата, реальна процентна ставка. І кількісні змінні, і відносні ціни мають спільну рису: вони вимірюють фізичну (а не грошову) кількість. Реальний ВВП вимірює кількість кінцевих товарів і послуг, вироблених упродовж року, а реальна зарплата -- обсяг життєвих благ (товарів і послуг), які працівник може купити, наприклад, за годину своєї праці.

Номінальні змінні виражаються у грошах -- наприклад, номінальна зарплата, номінальний ВВП. Номінальна заробітна плата -- це кількість грошей, яку отримує працівник за свою працю (годину, день, місяць тощо), а номінальний ВВП -- ринкова вартість кінцевих товарів і послуг, вироблених за рік.

У макроекономічних дослідженнях реальні змінні часто аналізують без урахування грошей, тобто номінальних змінних. Теоретичне відокремлення реальних і номінальних змінних називають класичною дихотомією.

Класична дихотомія -- це важливий принцип у макроекономічному дослідженні, який дає змогу спростити економічну дійсність. Вона дає змогу вивчати реальні змінні, залишаючи осторонь номінальні. Відсутність впливу грошей на реальні економічні змінні називають нейтральністю грошей. Більшість економістів уважають, що у довгостроковому періоді гроші є нейтральними.

Макроекономічний аналіз та факти дають можливість формулювати економічні закони, які відображають сталі причинно-наслідкові зв'язки між економічними явищами та процесами. Економічні закони поділяють на емпіричні та теоретичні. Емпіричні закони очевидні, але без них не можна відкривати й перевіряти теоретичні закони та розвивати економічну науку.

Прикладом простого емпіричного закону є закон спадної віддачі. Суть його полягає в тому, що додатковий обсяг продукції, який отримують від послідовного збільшення одного фактора виробництва, зменшується, якщо кількість інших факторів залишається без змін. Експериментальні спостереження показують справедливість цього закону. Наприклад, якщо на одній і тій же ділянці землі збільшувати затрати праці, а інші фактори виробництва залишати незмінними, дія цього закону підтверджується.

Теоретичні закони макроекономіки виражають сталі причинно-наслід-кові зв'язки між абстрактними узагальненнями. Ці закони не можна виявити на емпіричному рівні. До теоретичних законів макроекономіки належать, наприклад, закон рівноваги між сукупною пропозицією та сукупним попитом, закон Оукена, що виражає взаємозв'язок між динамікою обсягу національного виробництва та рівнем безробіття, та ін.

Закони макроекономіки належать до суспільних законів і відрізняються від законів природи. Природні закони вічні, а закони макроекономіки -- історичні. Наприклад, закони руху небесних тіл діють незмінно мільйони й мільйони років. Закони ж макроекономіки за останні кілька сотень років змінювалися досить істотно.

Закони макроекономіки діють через людей, які мають певну мету й певні матеріальні інтереси. Закони природи нейтральні до людських бажань і мотивів поведінки. Закони макроекономіки, на відміну від законів природи, діють як певні тенденції, що постають унаслідок взаємодії багатьох різнопланових цілей, мотивів та інтересів.

2. Назвіть приклади заходів, що вживав уряд України за останні п'ять (десять років) з метою обмеження інфляційного зростання цін і запобігання негативним наслідкам інфляції

Україна успадкувала нежиттєздатну дефіцитну економіку, а разом з нею величезний інфляційний потенціал. Низький рівень ефективності виробництва та якості продукції, державний монополізм і відсутність конкуренції, спотворена структура виробництва з низькою часткою предметів споживання, надмірне зношення основних фондів, гіпермілітаризація тощо становили сприятливий грунт для розвитку інфляції в Україні на початку 90-х років.

Для досягнення макроекономічної рівноваги уряд із 1992 р. лібералізував ціни, які почали швидко зростати. Тривала відкрита інфляція стала несподіванкою для державних мужів, чимось незвичним і незнайомим. Невміння уряду боротися з цим лихом тільки підсилювало темпи зростання цін, що призвело до тяжких соціально-економічних наслідків.

Висока інфляція, поєднавшись із безпрецедентним падінням обсягу національного виробництва, означала гіперстагфляцію, яка стала найвідмітнішою рисою вітчизняної економіки у 1992--1995 pp. Вхід економіки України у фазу гіперстагфляції зумовлювався передовсім високими темпами зростання загального рівня цін. Світовий досвід промовляє, що спад виробництва відбувається майже завжди, коли річні темпи інфляції перевищують 40%. Річ у тім, що за високих темпів зростання цін, а особливо за гіперінфляції, національна грошова одиниця швидко знецінюється, що різко знижує рівень сукупних заощаджень усередині країни. При цьому змінюється структура кредитів: частка короткострокових кредитів різко зростає. Так, у 1993 р. короткострокові кредити становили в Україні 97,2%. У такій ситуації про якісь значні інвестиції в машини та устаткування не могло бути й мови, особливо в галузях зі строком окупності капіталу понад п'ять років. Усе це поглиблювало спад виробництва (див. табл. 1.).

Таблиця 1. Динаміка окремих макроекономічних показників в Україні

На мікрорівні інфляція є своєрідним неформальним податком і доповнює податкові вилучення. У середині 90-х років гранична податкова ставка в Україні нерідко сягала 80%, що у поєднанні з інфляцією створювало нестерпний тиск на виробника, який призупиняв свою діяльність.

У вітчизняній економічній літературі досі точиться полеміка довкола причин гострої інфляції в Україні у 1992-1995 рр.. Більшість економістів схиляється до думки, що спочатку в Україні розвинулась інфляція попиту, пов'язана з надлишковою грошовою масою. Зокрема, важливим чинником такої інфляції став величезний дефіцит державного бюджету. Остерігаючись соціального невдоволення, уряд утримував досягнутий рівень доходів населення через механізм індексації. Крім цього, для підвищення рівня ліквідності підприємств, левова частка яких була державною, НБУ періодично здійснював емісію грошової маси. Так, агрегат Мг у 1992 р. зріс більш ніж у 10 разів, а в 1993 р. -- майже у 20 разів. У 1992 р. обсяг готівки зріс більш ніж у 16 разів -- приблизно з 30 млрд крб до 500 млрд.

Суттєвий вплив на зростання цін в Україні у 1992-1995 pp. справили чинники, які лежать поза сферою грошового обігу, -- витрати та інфляційні очікування. Неефективна економіка, як відомо, завжди є потенційно інфляційною. Зростання витрат виробництва спричиняє підвищення цін. Цей зв'язок цін і витрат особливо рельєфно проявився у вітчизняній економіці. Внаслідок різних обставин продуктивність праці знижувалася, тому витрати виробництва, а відтак і ціни, зростали. Водночас високий рівень монополізму послабив інструментарій конкуренції, який автоматично стримує зростання цін.

На динаміці цін в Україні вельми негативно позначився надмірно прискорений перехід Росії у 1993 р. до торгівлі енергоносіями за світовими цінами. Внаслідок цього спостерігався небачений шок пропозиції, який підірвав енергомістку економіку України.

Спочатку у вітчизняній економіці майже не існувало проблеми інфляційних очікувань. Але знецінення заощаджень змусило громадян оперативно пристосовуватися до умов інфляції. їхня нова поведінка полягала в тому, що люди швидко звільнялися від готівки на користь інших активів, які не втрачали своєї реальної вартості.

Небажання учасників господарського процесу позбутися своїх реальних доходів унаслідок знецінення національної валюти спричинило доларизацію вітчизняної економіки. Зростання попиту на іноземну валюту підживлювало інфляцію витрат. Водночас із знеціненням національних грошей зростала вартість імпорту, переважну частину якого становили енергоносії.

Отже, у 1992--1995 pp. в Україні діяли різні чинники інфляції, які нерідко підсилювали один одного. Зумовлена спочатку сукупним попитом, інфляція стала самоіндукованою. Зростання цін на товари, послуги та економічні ресурси здорожчувало виробництво, що разом з інфляційними очікуваннями та підвищенням номінальних доходів вело до нового спалаху інфляції. Це й зумовило гіперінфляцію.

Ще у 1993 р. було здійснено кілька спроб обмежити емісію грошей, аби стримати інфляцію. Проте ці спроби були невдалі. У 1994 р. уряд намагався застосувати адміністративні методи для обмеження темпів зростання цін. Це була, по суті, класична політика Доходів, яка сповільнювала зростання зарплати, запроваджувала фіксовані ціни на значку кількість товарів і послуг, вводила адміністративне регулювання на валютному ринку тощо. Така політика пригасила темпи зростання цін, але спричинила катастрофічне падіння обсягу виробництва в уже лібералізованій економіці. Крім цього, вона відкинула країну далеко назад у реформуванні економіки.

Дієві заходи щодо згортання інфляції почали здійснювати лише у другій половині 1994 р. З цього часу почався відлік періоду фінансової стабілізації в національній економіці. Співпраця уряду з МВФ та іншими міжнародними організаціями-кредиторами дала змогу отримати додаткові ресурси для проведення реформ і фінансування дефіциту бюджету.

Основою антиінфляційної програми стало приборкання інфляційних очікувань, які здебільшого формувалися за адаптивним принципом і значною мірою корелювали з динамікою валютного курсу українського карбованця. Це полегшувало завдання антиінфляційної політики, бо достатньо було стабілізувати валютний курс. Кредити, отримані від міжнародних організацій, допомогли НБУ сформувати резервний фонд для здійснення інтервенцій на валютному ринку, що стабілізувало курс карбованця.

Продумана політика уряду і НБУ у 1994-1996 pp. дала змогу успішно здійснити грошову реформу. Рівень інфляції в Україні сягнув рекордно низького значення -- 10,1% у 1997 р. Проте фінансова криза в Росії у 1998 р. не могла не позначитися на нашій економічній ситуації. Від північного сусіда вітчизняній економіці також передалися очікування знецінення валюти, що підвищило ціни на енергоносії та прискорило темп інфляції, який у 1998 р. становив уже 20%. Паливна криза в Україні у середині 1999 p., а також недорід у сільському господарстві спричинили стрибок цін на енергоносії та продукти харчування. Внаслідок різних причин темпи інфляції у 2000 р. прискорилися: її рівень сягав 25%.

Згідно з оцінками фахівців, у вітчизняній економіці закладено сильний інфляційний потенціал. Повільний вихід економіки України із трансформаційного спаду, її неефективна галузева структура та надмірний рівень монополізації, величезний державний борг і дефіцит бюджету загрожують відносній стабільності у сфері цін. Для ліквідації інфляційного потенціалу уряд має прискорити проведення реформ, акцентуючи увагу на структурній перебудові національної економіки та всебічному стимулюванні ринкових відносин як необхідних умовах макроекономічної стабілізації та швидкого економічного зростання.

3. Державна діяльність в макроекономічних моделях: значення державних доходів і витрат для доходів та зайнятості у країні. Крива Лаффера

макроекономічний ціна інфляція дохід

Фіскальна політика -- це регулювання доходів і витрат держави. Заходи фіскальної політики визначаються поставленою метою (боротьба з інфляцією, згладжування циклічних коливань економіки, зниження рівня безробіття). Держава регулює сукупний попит і реальний національний доход за допомогою державних витрат, трансфертних виплат і оподатковування. Складовими частинами фіскальної політики держави є:

* дискреційна політика, що розглядає регулювання державою своїх витрат і оподаткування. Ріст/зниження державних витрат збільшує/зменшує сукупний попит. Зайнятість зростає/падає -- випуск продукту зростає/падає. Ріст/зниження податків зменшує/збільшує прибуток, що веде до зниження/збільшення сукупного попиту, зайнятості, і випуск продукту падає/зростає;

* недискреційна політика (політика автоматичних стабілізаторів), що регулює доходи і витрати незалежно від оперативних дій держави.

Дискреційна фіскальна (бюджетно-податкова) політика передбачає проведення заходів уряду, що спрямовані на забезпечення повної зайнятості та виробництва неінфляційного ВВП шляхом зміни державних видатків, системи оподаткування та підходів до формування державного бюджету в цілому.

Державні видатки являють собою витрати, що пов'язані з діяльністю держави. За допомогою держави впроваджуємося споживання так званих суспільних благ. Крім цього, деякі державні видатки є прямими трансфертними платежами приватному сектору (соціальна допомога, пенсії, страхування по безробіттю), які не збільшують приватного споживання, але змінюють його структуру. Таким чином, державні видатки визначають відносні розміри приватного і державного секторів економіки, тобто відносні розміри приватного і суспільного споживання ВВП.

Сукупні державні видатки (GP -- Government purchases) поділяються на чотири категорії, їх можна розрахувати такою формулою:

GP = Cg + Тг + і Dg + Ig,

де Cg -- споживання в державному секторі (заробітна плата робітникам державного сектора, платежі за товари, що купуються для поточного споживання); Тг -- трансферти приватного сектору; іDg -- проценти з державного боргу; tg - державні інвестиції. Три перші категорії витрат утво-рюють поточні видатки держави (Cg, Тг, i-Dg), остання категорія -- державні капітальні видатки (Ig).

Дискреційна фіскальна політика поділяється на:

* стимулюючу, що збільшує сукупний попит за допомогою зростання державних витрат і зниження податків;

* обмежувальну, що стримує сукупний попит за допомогою зниження державних витрат і підвищення податків.

Обмежувальна політика застосовується для боротьби з інфляцією, а стимулююча -- для згладжування циклічності розвитку економіки і забезпечення економічного росту. Стимулююча політика може породжувати інфляцію. Фіскальна і податково-бюджетна) політика тісно взаємодіє з грошово-кредитною політикою з метою стабілізації економіки.

Основою фіскальної політики є бюджет. Оскільки бюджет відбиває циклічність розвитку економіки, то дефіцит/профіцит бюджету -- нормальне явище. Більш того, збалансований бюджет посилює циклічні коливання економіки. Бюджет потрібний для досягнення економічної стабільності.

При проведенні фіскальної політики важливу роль відіграє удосконалення оподатковування, тому що система податків регулює циклічність коливань економіки.

Держава фінансує свої видатки насамперед за рахунок податкових надходжень. Як відомо, податки -- це частина доходу, що сплачується фірмами та домогосподарствами у розмірі, встановленому законом. У вузькому понятті до податків належать фіскальні вилучення, що утворюють доход державного бюджету. В широкому розумінні податки -- це всі фіскальні вилучення, встановлені державою, в тому числі відрахування до цільових позабюджетних фондів (наприклад, внески до державного пенсійного фонду).

Дискреційна фіскальна політика змінює ставку податку -- розмір податку на одиницю обкладення. Існують такі види податкових ставок:

* прогресивні, тобто розмір податкових ставок збільшується при збільшенні доходу;

* пропорційні, тобто відсоток податкових відрахувань не змінюється від розміру доходу;

* тверді (фіксовані), що установлюються на об'єкти незалежно від їхньої вартості.

Підвищення податків знижує пропозицію праці, капіталу і зменшує заощадження. Зниження податків сприяє економічному росту в довгостроковій перспективі і зниженню темпів інфляції. Інфляція зменшується внаслідок того, що стимулювання виробництва дає можливість виробляти додаткові товари, що покривають грошову масу.

В системі оподаткування розрізняють прямі і непрямі податки. Прямі податки встановлюються до доходів: прибутковий податок з громадян, податок з прибутків підприємств тощо. Непрямі додатки включаються в ціну товару: податок на додану вартість, акцизи, мито. Розмір податку, який законодавчо встановлюється на одиницю оподаткування, називається податковою ставкою. Середня ставка податку (ATR -- Aferage tax rate) -- це відношення обсягу податків (Т) до величини доходу (У), який оподатковується:

ATR = T/Y.

Гранична податкова ставка. (MTR -- Marginal tax rate.) -- це відношення приросту виплачуваних податків до приросту доходу, або це частка податків, яка сплачується з гривні додаткових доходів:

де -- приріст податків; -- приріст доходу.

Рис. 1. Прогресивна податкова система.

Податки впливають на економіку через використовуваний доход економічних агентів та зміну відносних цін. У залежності від системи оподаткування вплив податкової політики на макроекономічні змінні може проявлятися по-різному. В цілому зниження податків стимулює зростання приватних витрат і сукупної пропозиції. З цією метою інколи застосовують податкові пільги, тобто зменшення податкових ставок або повне звільнення від податків окремих підприємств чи виробництв залежно від їхнього профілю, характеру виробленої продукції і виконаних робіт, використаної робочої сили, зони розміщення. Зростання податків, навпаки, призводить до скорочення приватних витрат та загального обсягу виробництва.

Прибічники теорії, зорієнтованої на пропозицію, заявляють про те, що податки являють собою податковий "клинець" між величиною витрат ресурсів і ціною товарів, оскільки рано чи пізно значна частина податків трансформується у витрати підприємців і перекладається на споживачів у формі більш високих цін. Зі зростанням державного втручання в економіку цей податковий "клинець" збільшується, маючи тенденцію зміщувати вліво криву сукупної пропозиції.

Роль податків в житті суспільства характеризує підсумковий показник -- податковий тягар (Т -- Tax) і визначається як відношення суми податкових зборів до сукупного національного продукту. Він відображає ту частину виробленого суспільством продукту, яка перерозподіляється через бюджетні механізми:

Т* = 100%

де Т* -- податковий тягар;

Т -- сума нарахованих податків за звітний період;

У -- обсяг реалізованої продукції.

Іншими словами, рівень оподаткування (податковий тягар) в економіці вимірюється відношенням загальної суми фіскальних вилучень до суми доходів фірм і домогосподарств (ставка сумарного оподаткування доходів, або середня ставка податку). Ступінь фактичного податкового навантаження на приватний сектор визначається чистими податковими надходженнями, які утворюються різницею між величиною загальних податкових надходжень до державного бюджету і сумою трансфертів держави приватному секторові.

Залежність доходів держави від рівня податків неоднозначна. У довгостроковому періоді вона описується так званою "кривою Лаффера".

Рис. 2. Крива Лаффета

Крива Лаффера -- описує залежність доходів держави від рівня податків, згідно з якою обсяг податкових надходжень залежить від середньої ставки податку і величини доходу (ВВП). Якщо ставка оподаткування дорівнює нулеві, то держава не отримує податків. Підвищення ставки податку від 0% до певного рівня m, супроводжується збільшенням податкових надходжень до бюджету, оптимальним вважається рівень 30-40%. Але подальше збільшення податкового навантаження шляхом підвищення сумарної ставки податків пригнічує виробництво і викликає скорочення сукупних доходів і витрат -- джерела податків, або податкової бази. Підвищення ставки податку (від m до 100%) супроводиться скороченням податкових надходжень до бюджету. Сумарна ставка оподаткування на рівні 100% означає, що держава намагається вилучити у економічних агентів весь одержаний ними доход. За таких умов відкрита приватна економічна діяльність втрачає сенс і припиняється, економіка стає "тіньовою", а держава залишається без доходів.

Проте, на практиці буває важко визначити, чи знаходиться економіка далі чи ближче точки m на кривій Лаффера. Якщо економіка стартує в точці n, то зниження податкових ставок дійсно може збільшити податкові надходження. Але якщо рух почнеться із точки є, то неминучий ріст дефіциту бюджету внаслідок падіння податкових надходжень зі всіма негативними наслідками, що випливають звідси.

Сучасні тенденції системи оподаткування:

- перенесення акценту з фіскальної ролі податків на стимулюючу;

- зниження прогресивності податків;

- зниження податків із прибутку підприємств;

- зменшення податкових пільг.

4. В економіці з функцією в періоді t0 було 25 од. праці і 900 од. капіталу. Темп приросту трудових ресурсів дорівнює 5 % за період. Гранична схильність до споживання дорівнює 60 %. Як буде змінюватися національний дохід у відповідності до моделі економічного зростання Солоу?

В моделі Солоу динамічна рівновага встановлюється тоді, коли темп приросту національного доходу і праці співпадають.

Отже, в умовах задачі рівноважний темп зростання дорівнює 1,05 %.

У вихідний період у = = 150.

У першому періоді N = 25 1,05 = 26,25, К = 900 + 0,4 150 = 960.

Тоді = 159,5, тобто темп приросту дорівнює 159,5/150 = 1,06.

В міру наближення до динамічної рівноваги цей темп зростання буде знижуватися до 1,05.

Література

1. Бурда М., Семенов В. Макроекономіка: Європ. контекст/ Пер. з англ. -- К.: Основи, 1998. -- 682 с.

2. Макконел К. Р., Брю С. Л. Экономикс: Принципы, проблемы, политика. В 2 т.: Пер. с англ. 11 изд. Т. 1. -- М.: Республика, 1993. -- 399 с.

3. Радіонова І. Ф. Макроекономіка і економічна політика. Підручник дл5(і студентів економічних спеціальностей вищих навчальних закладів. -- К.: Таксон, 1996.--256с.

4. Самуелсон Я. А., Нордгауз В. Д. Макроекономіка: Пер. з.англ. -- К.: Обнови, 1995.

Размещено на Allbest.ru