Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

1. Теоретичні засади формування капіталу підприємства

1.1 Економічна сутність і класифікація капіталу підприємства

1.2 Джерела формування капіталу та їх систематизація

1.3 Методологічні підходи до управління структурою капіталу

Вступ

В умовах стабілізації економіки України важлива роль належить процесу пошуку джерел фінансування підприємства, формування оптимальної структури його капіталу. У момент створення підприємства його стартовий капітал виражається в активах, інвестованих засновниками. При подальшій господарській діяльності постає питання додаткового залучення капіталу з метою досягнення високих фінансових результатів, зменшення збитків підприємства, а також зростання його фінансової стійкості.

На практиці розміри і співвідношення власного та позичкового капіталів відіграють суттєве значення у діяльності підприємства. Запорукою капіталізації реального сектору економіки України є оптимізація структури капіталу підприємств, їх орієнтація на активізацію фінансової діяльності.

Капітал підприємства -- головний вимірник його ринкової вартості. У цій ролі виступає насамперед власний капітал підприємства. Зростання власного капіталу в динаміці характеризує рівень ефективності господарської діяльності підприємства, його здатність підтримувати фінансову рівновагу за рахунок внутрішніх джерел. І навпаки, зниження обсягу власного капіталу пов'язане з неефективною, або збитковою, його діяльністю.

Велика роль капіталу в економічному розвитку підприємства і забезпеченні інтересів держави, інвесторів, власників і працюючих обумовлює його значущість як об'єкту фінансового менеджменту. Цим і пояснюється актуальність обраної теми дослідження.

Об'єктом дослідження є окремі господарюючі суб'єкти: ТОВ "Оленка" та ВАТ "Фенаф".

Предметом дослідження виступають економічні відносини, що розкривають процес та джерела фінансування підприємства.

Метою роботи є визначення сутності капіталу підприємства та аналіз джерел його формування, а також спроба обґрунтувати напрями оптимізації структури капіталу.

Відповідно до поставленої мети визначено завдання дипломної роботи:

- з'ясувати економічну роль капіталу та підходи до його класифікації;

- систематизувати джерела формування капіталу;

- порівняти методологічні підходи до управління структурою капіталу;

- проаналізувати джерела формування капіталу на окремому підприємстві;

- визначити шляхи вдосконалення та перспективні джерела формування капіталу підприємства.

Методи дослідження. У роботі використані загальнонаукові методи дослідження: монографічний, аналіз і синтез, порівняння, моделювання, а також емпіричні: економетричний, розрахунково-аналітичний, статистичний, графічний.

Інформаційною базою для написання дипломної роботи стали монографії, підручники, статті вітчизняних та зарубіжних авторів із фінансового менеджменту, фінансів підприємств, фінансового аналізу, чинне законодавство, бізнес-видання. Використані також Інтернет-видання, власні спостереження автора.

Практичне значення роботи полягає у можливості використання результатів дослідження у повсякденній діяльності суб'єктів господарювання, органів державного управління національною економікою, а також як навчальний матеріал по одній із ключових тем фінансових дисциплін.

1. Теоретичні засади формування капіталу підприємства

1.1 Економічна сутність і класифікація капіталу підприємства

Для забезпечення нормального процесу фінансування підприємницьких структур незалежно від їх форм власності й організаційно-правового статусу необхідний капітал.

Капітал -- це одна з фундаментальних економічних категорій, сутність якої наукова думка досліджує протягом багатьох століть, і яка отримала новий зміст у сучасних ринкових умовах. Капітал є головною економічною базою створення та розвитку підприємства, в процесі свого функціонування забезпечує інтереси держави, власників та персоналу.

Вихідним моментом у процесі наукового дослідження капіталу підприємств як економічної категорії має бути визначення його поняття.

Капітал підприємства як економічна категорія існує об'єктивно і його природа визначається не суспільно-економічною формацією або типом економічної системи держави, а реальним процесом формування підприємницьких структур і механізмом здійснення фінансування їхньої діяльності.

Капітал представляє собою накопичений шляхом збережень запас економічних благ у формі грошових активів та реальних капітальних товарів, що залучаються його власниками в економічний процес як інвестиційний ресурс та фактор виробництва з метою отримання доходу [37, с.101], а також пов'язаний з фактором часу, ризику і ліквідності [22, с.55]

Ще на початку ХХ ст. вчені-економісти зіткнулись з проблемою не однозначного тлумачення поняття капітал. Складність вирішення цього питання полягала переважно у негативному ставленні до самої категорії під впливом марксистської теорії, що трактувала його як засіб експлуатації працюючих.

На початку ХХ століття Г. Шершеневич і Н. Аринушкін [19, с.9] визначали основний капітал як сукупність внесків акціонерів, оскільки вони створюють матеріальну основу акціонерного товариства. Але поняття капіталу не є тотожним до майна товариства. Майно акціонерного товариства може значно перевищувати основний капітал і кредитори мають право визнати всю цю цінність забезпеченням своїх вимог, вважав Г. Шершеневич.

Орієнтація економіки на адміністративно-командні методи управління, пріоритет державної форми власності зупинили розвиток творчої думки щодо місця і ролі капіталу в економіці. Оскільки категорія "капітал" була надбанням капіталістичного суспільства, то їй не залишилось місця в соціалістичній системі господарювання. У радянській економіці з'являється нове поняття - фонди соціалістичного підприємства, фонди нагромадження, фонди суспільних засобів виробництва і засобів існування на противагу "капіталу" в приватних підприємствах.

Сьогодні поняття "фонди" як організаційна форма руху коштів просто починає зникати з лексикону підприємства (в економічній літературі "фонди" трактуються лише як загальне джерело коштів). Для цього достатньо поглянути на нову форму балансу, в якій жодного разу не згадуються фонди, а старі фонди замінені простим поняттям "капітал". Щодо фондів, то, наприклад, В.В. Ковальов так пише про них: "Взагалі до трактування будь-якого фонду як джерела коштів для придбання активів не слід ставитися буквально (подібна помилка особливо поширена серед не бухгалтерів) - активи найчастіше придбаваються у тому разі, коли у підприємства є в достатньому обсязі вільні грошові ресурси, а не тому, що створено якийсь фонд" [42, c. 110]. Не випадково нині підприємства не створюють різноманітні фонди, а акумулюють кошти у вигляді нерозподіленого прибутку. Така практика є звичайною у більшості економічно розвинутих країн.

У теперішніх умовах власність і управління на підприємстві чітко розмежовані. Це означає, що підприємство як юридичний суб'єкт кожну свою зароблену копійку має розглядати як зобов'язання перед тими, хто авансував у нього свої кошти раніше. Відрізняється лише форма цього авансування: можна авансувати в підприємство кошти як його власник (акціонер) або ж як його кредитор. Різниця між цими двома видами формування капіталу підприємства полягає тільки в певних аспектах при обчисленні оподатковуваного прибутку (відсотки за кредит, як правило, вираховуються до оподаткування, на відміну від дивідендів), при банкрутстві підприємства (вимоги кредиторів задовольняються раніше за вимоги акціонерів) і в деяких інших незначних відмінностях. Таким чином, у підприємства як у юридичної особи завжди є зобов'язання перед своїми акціонерами й кредиторами.

П. Самуельсон і В. Нордгауз зазначають, що капітал складається з вироблених благ тривалого користування, які використовуються як ресурси у подальшому виробництві. Фундаментальною властивістю капіталу є той факт, що він одночасно може бути як у ролі ресурсу, так і продукту [89, с.40].

Р. Макконел і Л. Брю ототожнюють поняття - з інвестиційними ресурсами, прирівнюючи до нього засоби виробництва: інструменти, машини, обладнання; фабрично-заводські, складські транспортні засоби та збутову мережу, що використовуються у виробництві товарів і послуг [89, с.57].

Нікбахт Е. і Гроппеллі А. розуміють капітал як вартість активів компанії за відрахуванням боргових зобов'язань, тобто чисту вартість активів компанії [89, с.59]. Б. Нідлз, Х. Андерсон і Д. Колдуелл стверджують, що акціонерний капітал є сукупністю двох основних складових: оплаченого капіталу і нерозподіленого прибутку, за вирахуванням вартості викуплених акцій власної емісії за ціною придбання.

Сучасні вчені-економісти у зміст терміну "капітал" вкладають свої особливості. Так, І.Т. Балабанов пише: "Капітал -- це частина фінансових ресурсів. Капітал -- це гроші, що введені в оборот та приносять доход від цього обороту. Оборот грошей здійснюється шляхом вкладання їх у підприємництво, наданні в позику, передачі в оренду. Капітал -- це гроші, призначені для отримання прибутку" [6, с.150].

В.Г. Бєлоліпецький визначає капітал як "...частину фінансових ресурсів, задіяних фірмою в оборот, і доходи, що вони приносять від цього обороту. У цьому розумінні капітал виступає як перетворена форма фінансових ресурсів" [9, с.50].

Бланк І.О., розглядаючи капітал з позиції фінансового менеджменту, формулює його визначення таким чином: "Капітал підприємства характеризує загальну вартість коштів у грошовій, матеріальній та нематеріальній формах, інвестованих у формування його активів". [11, с.121].

Серед основних характеристик, які формують економічну сутність капіталу, слід виділити такі:

· об'єкт економічного управління;

· об'єкт власності та розпорядження;

· об'єкт купівлі-продажу;

· джерело доходу;

· фактор виробництва;

· накопичена цінність;

· носій фактора ліквідності та ризику;

· інвестиційний ресурс.

Виступаючи носієм економічних характеристик, капітал в першу чергу є об'єктом економічного управління як на мікро-, так і на макрорівні.

Як об'єкт власності та розпорядження капітал може виступати носієм усіх форм власності - індивідуальної, колективної та загальнодержавної. При цьому визначаються певні пропорції його використання, що відбивається у співвідношенні власного і позичкового капіталу.

Капітал як об'єкт купівлі-продажу формує особливий вид ринку - ринок капіталу, що характеризується попитом, пропозицією та ціною. Попит на капітал породжує прагнення до накопичення капіталу як інвестиційного ресурсу та фактора виробництва.

Потенційна здатність приносити доход є однією з основних характеристик капіталу. Прибуток на капітал виступає у формі відсоткового доходу, що отримують власники. Економічним підґрунтям відсоткового доходу є ефект використання капіталу як інвестиційного ресурсу або фактора виробництва. Розмір доходу на капітал, що отримує його власник, складає основу формування витрат на його залучення і використання в економічному процесі, і позначається терміном "вартість капіталу".

Як фактор виробництва капітал характеризується певною продуктивністю. Вона визначається як визначення результату виробничої діяльності до суми виробничого капіталу.

Капітал, як накопичена цінність розглядається у формі запасів, сформованих в усіх секторах економіки. На підприємствах капітал як накопичена цінність характеризується запасом основних засобів, нематеріальних активів, ринкових цінних паперів, товарно-матеріальних оборотних активів тощо.

Рівень ліквідності капіталу визначається періодом часу, протягом якого інвестований капітал у певних його формах і видах може бути конвертованим у грошову форму без втрати його реальної ринкової вартості. Чим нижчим є мотивний період конверсії раніше інвестованого капіталу в грошову форму, тим більш високим рівнем ліквідності характеризується та чи інша форма його використання в економічному процесі. Поняття ризику тісно пов'язано з поняттям доходності капіталу в процесі його використання. Об'єктивний зв'язок між рівнем доходності і ризику використання капіталу носить прямопропорційний характер.

Наведені характеристики капіталу свідчать про багатоаспектність капіталу як економічної категорії.

Розглядаючи економічну сутність капіталу підприємства, необхідно в першу чергу відзначити такі його характеристики:

1. Капітал підприємства є основним чинником виробництва. В економічній теорії виділяють три основних фактори виробництва, що забезпечують господарську діяльність виробничих підприємств -- капітал; землю й інші природні ресурси; трудові ресурси. У системі цих факторів виробництва капіталу належить пріоритетна роль, тому що він поєднує усі фактори в єдиний виробничий комплекс.

2. Капітал характеризує фінансові ресурси підприємства, що приносять доход. У цій своїй якості капітал може виступати ізольовано від виробничого фактору -- у формі позичкового капіталу, що забезпечує формування доходів підприємства не у виробничій (операційної), а у фінансовій (інвестиційної) сфері його діяльності.

3. Капітал є головним джерелом формування добробуту його власників. Він забезпечує необхідний рівень цього добробуту як у поточному, так і в перспективному періоді. Споживана в поточному періоді частина капіталу виходить з його складу, будучи спрямованою на задоволення поточних потреб його власників (тобто перестаючи виконувати функції капіталу). Частина, що накопичується, покликана забезпечити задоволення потреб його власників у перспективному періоді, тобто формує рівень майбутнього їх добробуту.

4. Капітал підприємства є головним вимірником його ринкової вартості. У цій якості виступає насамперед власний капітал підприємства, що визначає обсяг його чистих активів. Разом з тим, обсяг використовуваного підприємством власного капіталу характеризує одночасно і потенціал залучення їм позикових фінансових засобів, що забезпечують одержання додаткового прибутку. У сукупності з іншими, менш значимими факторами, це формує базу оцінки ринкової вартості підприємства.

5. Динаміка капіталу підприємства є найважливішим барометром рівня ефективності його господарської діяльності. Здатність власного капіталу до самозростання високими темпами характеризує високий рівень формування й ефективний розподіл прибутку підприємства, його здатність підтримувати фінансову рівновагу за рахунок внутрішніх джерел. У той же час зниження обсягу власного капіталу є, як правило, наслідком неефективної, збиткової діяльності підприємства.

Висока роль капіталу в економічному розвитку підприємства і забезпеченні задоволення інтересів держави, власників і персоналу, визначає його як головний об'єкт фінансового управління підприємством, а забезпечення ефективного його використання відноситься до числа найбільш відповідальних задач фінансового менеджменту.

Капітал підприємства характеризується не тільки своєю багатоаспектною сутністю, але і розмаїттям видів, у яких він виступає.

Під загальним поняттям „капітал підприємства" розуміються всілякі його види, які характеризуються у даний час декількома десятками термінів. Усе це вимагає визначеної систематизації використовуваних термінів.

Розглянемо докладно окремі види капіталу підприємства у відповідності з класифікацією І.О. Бланка [11, с.126-144].

1. За приналежністю підприємству виділяють власний та позиковий види його капіталу. Власний капітал характеризує загальну вартість засобів підприємства, що належать йому на правах власності та використовуються ним для формування певної частини активів. Ця частина активів, що сформована за рахунок інвестованого в них власного капіталу, представляє собою чисті активи підприємства. Позиковий капітал характеризує залучені для фінансування розвитку підприємства на зворотній основі грошові кошти або інші майнові цінності. Усі форми позикового капіталу, що використовується підприємством, представляють собою його фінансові зобов'язання, що належать до погашення у передбачені строки.

2. За метою використання у складі підприємства можуть бути виділені наступні види капіталу: продуктивний, позичковий та спекулятивний. Продуктивний капітал характеризує засоби підприємства, що інвестовані в його операційні активи для здійснення виробничо-збутової його діяльності. Позичковий капітал представляє собою ту частину, яка використовується підприємством в процесі інвестування у грошові інструменти (короткострокові та довгострокові депозитні вкладення в комерційних банках), а також у боргові фондові інструменти (облігації, депозитні сертифікати, векселі і т.п.) Спекулятивний капітал характеризує ту його частину, яка використовується в процесі здійснення спекулятивних (що базуються на різниці в цінах) фінансових операцій (придбання деривативів в спекулятивних цілях і т.п.).

3. За формами інвестування розрізняють капітал в грошовій, матеріальній та нематеріальній формах, що використовується для формування статутного фонду підприємства. Інвестування капіталу в цих формах дозволено законодавством при створенні нових підприємств, збільшенні об'єму їх статутних фондів.

4. За об'єктом інвестування виділяють основний та оборотний види капіталу підприємства. Основний капітал характеризує ту частину капіталу, що використовується підприємством, який інвестований у всі види його необоротних активів (а не тільки в основні засоби, як це часто трактується в літературі). Оборотний капітал характеризує ту його частину, яка інвестована у всі види його оборотних активів.

5. За формою надходження в процесі кругообігу, тобто в залежності від стадій загального циклу цього кругообігу, розрізняють капітал підприємства у грошовій, виробничій та товарній його формах.

6. За формами власності виявляють приватний та державний капітал, що інвестований в підприємство в процесі формування його статутного фонду. Таке розподілення капіталу використовується в процесі класифікації підприємств за формами власності.

7. За організаційно-правовими формами діяльності виявляють наступні види капіталу: акціонерний капітал (капітал підприємств, створених у формі акціонерних товариств), пайовий капітал (капітал партнерських підприємств -- товариств з обмеженою відповідальністю, командитних товариств і т.п.), індивідуальний капітал (капітал індивідуальних підприємств -- сімейних і т.п.).

8. За характером використання у господарському процесі виділяють працюючий та непрацюючий види капіталу. Працюючий капітал характеризує ту його частину, яка приймає безпосередню участь в формуванні доходів та забезпеченні операційної, інвестиційної та фінансової діяльності підприємства. Непрацюючий (або "мертвий") капітал характеризує ту його частину, яка інвестована в активи, що не приймають безпосередньої участі у здійсненні різних видів господарської діяльності підприємства та формуванні його доходів.

9. За характером використання власниками виділяють споживаний та накопичувальний (реінвестований) види капіталу. Споживаний капітал після його розподілу на цілі споживання втрачає функції капіталу. Він являє собою дезінвестиції підприємства, що здійснюються з метою споживання (вилучення частини капіталу з необоротних та оборотних активів з метою виплати дивідендів, процентів, задоволення соціальних потреб персоналу і т.п.). Накопичувальний капітал характеризує різні форми його приросту в процесі капіталізації прибутку, дивідендних виплат і т.п.

10. За джерелами залучення розрізняють національний (вітчизняний) та іноземний капітал, інвестований в підприємство. Такий розподіл капіталу підприємств використовується в процесі відповідної їх класифікації.

11. За відповідністю правовим нормам функціонування розрізняють легальний та "тіньовий" капітал, який використовується в процесі господарської діяльності підприємства. Широко використовуваний на сучасному етапі економічного розвитку країни "тіньовий" капітал є своєрідною реакцією підприємців на встановлені державою жорсткі "правила гри" в економіці, в першу чергу, на невиправдано високий рівень оподатковування підприємницької діяльності. Зростання обсягу використання "тіньового" капіталу в господарській діяльності підприємств служить для держави своєрідним індикатором низької ефективності прийнятих рішень в галузі податкового регулювання використання капіталу в підприємницький діяльності з позицій дотримання паритету інтересів як держави, так і власників капіталу.

Основною метою формування капіталу підприємства є задоволення потреби в придбанні необхідних активів і оптимізації його структури з позиції забезпечення умов ефективного його використання.

З врахуванням цього процес формування капіталу підприємства будується на таких принципах:

1) Врахування перспектив розвитку господарської діяльності.

2) Забезпечення відповідності обсягу залученого капіталу обсягам активів підприємства.

При визначенні сумарної потреби в капіталі використовують два методи: прямий і похідний. Прямий метод базується на визначенні необхідної суми активів, яка забезпечує і визначення необхідної суми капіталу. Похідний метод базується на визначенні потреби капіталу через потребу в капіталі на одиницю продукції, що виробляється.

ПК = Кп х ОВ + В ,

Де ПК - потреба в капіталі; Кп - показник капіталоємкості продукції; ОВ - плановий річний обсяг виробництва; В - витрати, пов'язані з створенням нового підприємства або впровадженням інвестиційного проекту [40, с. 50].

3) Забезпечення оптимальності структури капіталу.

4) Забезпечення мінімізації затрат при формуванні капіталу за рахунок різних джерел.

5) Забезпечення високоефективного використання капіталу в процесі господарської діяльності підприємства - цей принцип реалізується шляхом максимізації показника рентабельності власного капіталу при задовільному рівні фінансового ризику.

Отже, капітал підприємств як об'єктивно існуюча економічна категорія забезпечує процес фінансування господарської діяльності підприємницьких структур, є важливим фактором розвитку національної економіки України, її ринкової трансформації.

1.2 Джерела формування капіталу та їх систематизація

Будь-яке підприємство у процесі своєї виробничо-господарської діяльності постає перед проблемою залучення капіталу. Фінансову основу підприємства складає власний капітал, проте ефективна фінансова діяльність підприємства неможлива без постійного залучення позикових коштів. Вони дозволяють суттєво розширити обсяг господарської діяльності підприємства, забезпечити більш ефективне використання власного капіталу, прискорити формування різних цільових фінансових фондів та підвищити ринкову вартість підприємства. Таким чином застосування комбінованих джерел фінансування підвищує результативність діяльності підприємства.

Кардинально фінансування підприємства ділиться на внутрішнє і зовнішнє.

У науково-практичній літературі можна зустріти дві основних концепції трактування сутності та класифікації внутрішніх джерел фінансування. Перший підхід зорієнтований на фінансові результати, другий -- на рух грошових потоків [4, с.200-210]. Це зумовлено тим, що не завжди доходи та витрати підприємства, відображені у звіті про фінансові результати, збігаються з грошовими надходженнями (видатками) в рамках операційної та інвестиційної діяльності відповідного періоду. Наприклад, величина виручки від реалізації продукції, відображена у звітності, може не збігатися з грошовими надходженнями від реалізації в тому ж періоді. З іншого боку, не всі витрати, які враховуються при визначенні фінансових результатів певного періоду, пов'язані з грошовими видатками. До внутрішніх джерел фінансування підприємств здебільшого відносять такі: чистий прибуток; амортизаційні відрахування; забезпечення наступних витрат і платежів. Дискусійним є питання віднесення до внутрішніх джерел фінансування грошових надходжень від інвестиційної діяльності, зокрема, процентів, дивідендів, виручки від реалізації необоротних активів, фінансових інвестицій тощо. Прихильники віднесення зазначених надходжень до зовнішніх фінансових джерел обґрунтовують свою позицію тим, що дезінвестиції та фінансові доходи не є результатом операційної діяльності, а отже, не можуть розглядатися як внутрішнє фінансування. Віднесення згаданих надходжень до внутрішніх є виправданим, оскільки за їх рахунок можна покрити потребу підприємства в капіталі, не вдаючись до зовнішніх фінансових джерел, які мобілізуються на ринку капіталів. Принциповим є те, що при внутрішньому фінансуванні капітал, який був вкладений в необоротні та оборотні активи (за винятком грошових еквівалентів), вивільняється і трансформується в ліквідні засоби, у вигляді частини виручки від реалізації та інших доходів, які залишаються на підприємстві після сплати всіх податків. Інакше кажучи, це та частина фінансових ресурсів підприємства, джерелом формування якої є операційна та інвестиційна діяльність і яка не пов'язана із залученням ресурсів на ринку капіталів. На рис. 1.1 наведена класифікація внутрішніх джерел фінансування підприємств [53].

Рис. 1.1 Внутрішні джерела фінансування підприємств

Як видно з рисунка, окрім вищезгаданих форм фінансування, внутрішню природу мають також фінансові ресурси, які формуються завдяки впровадженню раціоналізаторських заходів. Метою цих заходів є зменшення грошових видатків підприємства в результаті поліпшення організації оборотних активів, зокрема шляхом скорочення операційного циклу та економії на витратах.

Для підприємств, які не мають можливості залучити кошти із зовнішніх фінансових джерел (через низьку кредитоспроможність чи інвестиційну привабливість, недостатнє кредитне забезпечення), внутрішнє фінансування є єдиним способом забезпечення фінансовими ресурсами. Однак суттєвою проблемою, яка при цьому виникає, є проблема контролю власниками за ефективним використанням фінансових ресурсів.

Основним внутрішнім джерелом внутрішнього фінансування є самофінансування, пов'язане з реінвестуванням (тезаврацією) прибутку у відкритій чи прихованій формі. Підкреслимо, що амортизаційні відрахування не належать до самофінансування (як це досить часто можна зустріти у вітчизняній економічній літературі). Ефект самофінансування проявляється з моменту одержання чистого прибутку до моменту його визначення, розподілу та виплати дивідендів, оскільки отриманий протягом року прибуток вкладається в операційну та інвестиційну діяльність. Рішення власників підприємства про обсяги самофінансування є одночасно і рішенням про розмір дивідендів, які підлягають виплаті.

У світовій економічній літературі, залежно від способу відображення прибутку в звітності, зокрема в балансі, виокремлюють [56 с.300-310]:

а) приховане самофінансування;

б) відкрите самофінансування (тезаврація прибутку).

Приховане самофінансування підприємства пов'язане з використанням прихованого прибутку. Приховування прибутку здійснюється (у розумінні західних фахівців) у результаті формування прихованих резервів. Оскільки приховані резерви проявляються лише при їх ліквідації, приховане самофінансування здійснюється за рахунок прибутку до оподаткування. Отже, відбувається відстрочка сплати податків і виплати дивідендів.

Приховані резерви -- це частина власного капіталу підприємства, яка жодним чином не відображена в його балансі, отже, обсяг власного капіталу в результаті формування прихованих резервів буде меншим, ніж це є насправді.

Є два способи формування прихованих резервів у балансі:

1) недооцінка активів (передчасне списання окремих активів, застосування прискореної амортизації, незастосування індексації, використання методу ЛІФО при оцінці запасів тощо);

2) переоцінка зобов'язань (наприклад, за статтями "Забезпечення наступних витрат і платежів", "Поточні зобов'язання із внутрішніх розрахунків" тощо) [23; c.39-45].

Тезаврація прибутку -- це спрямування його на формування власного капіталу підприємства з метою фінансування інвестиційної та операційної діяльності.

Величина тезаврації відповідає обсягу чистого прибутку, який залишився в розпорядженні підприємства після сплати всіх податків та нарахування дивідендів. Збільшення власного капіталу в результаті тезаврації прибутку підприємства позначається також як відкрите самофінансування. Інформація про це наводиться в офіційній звітності.

Для визначення рівня самофінансування розраховують коефіцієнт самофінансування:

.

Тезаврований прибуток відображається в балансі за такими позиціями:

у пасиві за статтями: нерозподілений прибуток; резервний капітал; статутний капітал. При тезаврації прибутку, як правило, підвищується курс корпоративних прав підприємства;

в активі він може бути спрямований на фінансування будь-яких майнових об'єктів: оборотних і необоротних; короткострокових і довгострокових.

Необхідно пам'ятати, що нерозподілений прибуток є власністю засновників (учасників) i тому збільшує суму власного капіталу, а сума збитку відповідно зменшує суму власного капіталу.

Фінансування підприємства за рахунок тезаврації прибутку має як переваги, так і недоліки. До основних переваг самофінансування слід віднести такі:

ь залучені кошти не потрібно повертати та сплачувати винагороду за користування ними;

ь відсутність затрат при мобілізації коштів;

ь не потрібно надавати кредитне забезпечення;

ь підвищується фінансова незалежність та кредитоспроможність підприємства.

Недоліки самофінансування (тезаврації) у тезовому вигляді можна охарактеризувати таким чином:

ь оскільки на реінвестування спрямовується чистий прибуток, попередньо він підлягає оподаткуванню, в результаті чого вартість цього джерела фінансування збільшується;

ь обмежені можливості контролю за внутрішнім фінансуванням знижують вимоги до ефективного використання коштів;

ь помилковість інвестицій (оскільки рентабельність реінвестицій може бути нижча за середньоринкову процентну ставку, можливе зниження ефективності ринку капіталів у цілому).

До внутрішніх джерел фінансування належать також амортизаційні відрахування.

Амортизація -- це систематичний розподіл вартості основних засобів протягом строку їх корисного використання (експлуатації). Вартість, яка амортизується, -- це первісна або переоцінена вартість основних засобів за вирахуванням їхньої ліквідаційної вартості.

За рахунок амортизаційних відрахувань фінансуються витрати:

· на придбання основних засобів та нематеріальних активів для власного виробничого використання, у тім числі на самостійне виготовлення основних засобів для власних виробничих потреб (включно з витратами на виплату заробітної плати працівникам, які були зайняті на виготовленні таких основних засобів);

· на здійснення всіх видів ремонту, реконструкції, технічного переоснащення модернізації та інших способів поліпшення основних засобів.

Розмір амортизаційних відрахувань залежить від балансової вартості основних засобів і норм таких відрахувань, а також від методів їх нарахування.

Припиняється нарахування амортизації, починаючи з місяця, наступного за місяцем вибуття об'єкта основних засобів.

Суму нарахованої амортизації підприємства відносять на збільшення витрат виробництва і одночасно на збільшення зносу необоротних активів [35, c.147-153].

До внутрішніх джерел фінансування належать також створювані з власної ініціативи підприємств забезпечення (резерви) для відшкодування майбутніх витрат, збитків, зобов'язань, величина яких є невизначеною.

Забезпечення створюється при виникненні внаслідок минулих подій зобов'язання, погашення якого ймовірно призведе до зменшення ресурсів, що втілюють в собі економічні вигоди, та його оцінка може бути розрахунково визначена. Забезпечення використовуються для відшкодування лише тих витрат, для покриття яких вони були створені. Забороняється створювати забезпечення для покриття майбутніх збитків від діяльності підприємства.

До основних видів забезпечень, які можуть створюватися на підприємствах, належать: забезпечення виплат персоналу; додаткове пенсійне забезпечення; виконання гарантійних зобов'язань; реструктуризація; виконання зобов'язань за ризиковими (обтяжливими) контрактами тощо.

Відповідно до національних стандартів обліку і звітності, склад і джерела формування власного капіталу підприємства є наступними (рис. 1.2.).

Рис. 1.2 Склад і джерела формування власного капіталу підприємства

Проаналізуємо тепер способи фінансування підприємства за рахунок зовнішніх джерел. У балансі позичковий капітал підприємства відображається у складі зобов'язань за умови, що оцінка цих зобов'язань може бути достовірно визначена, та існує ймовірність зменшення економічних вигід у майбутньому внаслідок їх погашення. Найважливіші параметри позичкового капіталу підприємства наведені у Додатку А.

Залежно від строків виконання зобов'язань вітчизняними стандартами бухгалтерського обліку позичковий капітал поділяється на довгостроковий і поточний (рис. 1.3).

Рис 1.3 Джерела формування капіталу підприємства

Згідно з П(С)БО 2 під довгостроковими зобов'язаннями слід розуміти зобов'язання, що будуть погашені протягом строку, який перевищує 12 календарних місяців, або протягом строку, що перевищує операційний цикл, якщо він більший 12 календарних місяців [68, с. 180-190].

Довгострокові зобов'язання і відповідно довгостроковий позичковий капітал підприємства можна класифікувати за такими видами:

ь позички банків та інші позички, термін погашення яких перевищує 12 календарних місяців;

ь довгострокові зобов'язання за емітованими облігаціями;

ь відстрочені податкові зобов'язання;

ь довгострокові векселі видані;

ь довгострокові зобов'язання з фінансової оренди та оренди цілісних майнових комплексів;

ь інші довгострокові зобов'язання, зокрема відповідно до законодавства відстрочена заборгованість з податків (інших обов'язкових платежів), фінансова допомога на зворотній основі тощо.

Під поточними (короткостроковими) зобов'язаннями необхідно розуміти зобов'язання, що будуть погашені протягом операційного циклу або повинні бути погашені протягом 12 місяців з дати складання балансу. Поточний позичковий капітал може формуватися за рахунок таких видів зобов'язань:

ь короткострокові кредити банків;

ь поточна заборгованість за довгостроковими зобов'язаннями (частина довгострокової заборгованості, яку необхідно погасити протягом одного року з дати складання балансу);

ь векселі видані (сума заборгованості за виданими векселями в забезпечення поставок (робіт, послуг) від постачальників, підрядників та інших кредиторів, термін погашення якої не перевищує 12 календарних місяців);

ь кредиторська заборгованість за товари, роботи, послуги (сума заборгованості постачальникам i підрядникам за отримані матеріальні цінності, виконані роботи та отримані послуги, крім заборгованості, що забезпечена векселями);

ь поточні зобов'язання за розрахунками з одержаних авансів (сума внесків, одержаних від інших осіб у рахунок наступних поставок продукції, виконання робіт (послуг), а також суми попередньої оплати покупцями i замовниками рахунків постачальника);

ь поточні зобов'язання за розрахунками з бюджетом (заборгованість підприємства за всіма видами платежів до бюджету, включаючи податки з працівників підприємства, а також зобов'язання за фінансовими санкціями, що справляються у дохід бюджету);

ь поточні зобов'язання за розрахунками зі страхування (заборгованість по зборах на обов'язкове державне пенсійне страхування, обов'язкове соціальне страхування, обов'язкове соціальне страхування на випадок безробіття, розрахунках за індивідуальним страхуванням персоналу підприємства, за страхуванням майна та по інших розрахунках за страхуванням);

ь поточні зобов'язання за розрахунками з оплати праці (заборгованість по нарахованій, але не виплаченій оплаті праці, преміях, допомогах тощо);

ь поточні зобов'язання за розрахунками з учасниками (заборгованість підприємства його учасникам (власникам), пов'язана з розподілом прибутку (дивідендів) та іншими виплатами, нарахованими засновникам та учасникам за користування майном, зокрема земельним i майновим паями, а також виплатами у зв'язку з одержанням належної вибулому учаснику частини активів підприємства);

ь поточні зобов'язання із внутрішніх розрахунків (заборгованість підприємства пов'язаним сторонам і кредиторська заборгованість по внутрішньовідомчих розрахунках);

ь інші поточні зобов'язання (суми зобов'язань, які не можуть бути включені до інших статей, зокрема заборгованість за нарахованими процентами, та ряд інших).

Враховуючи викладене, можна констатувати, що до основних зовнішніх джерел фінансування підприємства та формування його позичкового капіталу належать: банківські (фінансові) кредити; кошти, залучені в результаті емісії облігацій; комерційні позички.

Фінансовий кредит -- це позичковий капітал, який надається банком або іншою фінансовою установою у позичку юридичній або фізичній особі на визначений строк для цільового використання та під процент.

Основним різновидом фінансових кредитів є банківський кредит, який надається суб'єктам кредитування всіх форм власності у тимчасове користування на умовах, передбачених кредитним договором. Основними з цих умов є: забезпеченість, повернення, строковість, платність і цільова спрямованість.

З погляду підприємств (у контексті фінансової звітності) позичковий капітал (зобов'язання) поділяється на довгостроковий і короткостроковий.

Під довгостроковими кредитами банків розуміються зобов'язання підприємства перед кредитною установою (банком), які повинні погашатися протягом терміну, що перевищує один рік з дати складання балансу, а також пролонговані короткострокові кредити (позички), які перейшли до складу довгострокових.

Короткостроковими кредитами банків є зобов'язання підприємства перед кредитною установою (банком), які повинні бути виконані протягом терміну, що не перевищує одного року з дати складання балансу, а також зобов'язання за кредитами (позичками), як довгостроковими, так i короткостроковими, термін погашення яких минув на дату складання балансу.

Короткострокові банківські кредити залучаються здебільшого для фінансування оборотних активів підприємства, зокрема на покриття тимчасового дефіциту платіжних засобів, придбання товарів, виробничих запасів тощо [49, с.50-80].

У процесі здійснення фінансово-господарської діяльності підприємства можуть залучати кредити в іноземній валюті.

Облігації підприємства розглядаються як класичний інструмент залучення суб'єктами господарювання позичкового капіталу на довгостроковий період. Випуск облігацій, як правило, розрахований не на якихось конкретних капіталодавців, а на ринок капіталів у цілому.

Облігація -- це цінний папір, що засвідчує внесення його власником грошових коштів і підтверджує зобов'язання відшкодувати йому номінальну вартість цього цінного папера в передбачений у ньому строк з виплатою доходу, порядок визначення якого передбачається умовами випуску.

До основних переваг фінансування на основі емісії облігацій можна віднести:

· диверсифікація капіталодавців, зокрема кредиторів;

· залучення коштів здійснюється на довгостроковий період;

· податкові переваги, оскільки проценти за облігаціями відносяться на зменшення оподаткованого доходу емітента;

· порівняно з акціями облігації є менш ризиковим об'єктом вкладення коштів для інвесторів.

Серед найсуттєвіших недоліків цього інструменту фінансування найчастіше наводяться наступні:

· порівняно високий рівень накладних витрат, пов'язаних із випуском облігацій;

· ризик сплати завищених процентів, передбачених умовами випуску облігацій, у разі зменшення ставок на ринку капіталів;

· через значну кількість держателів облігацій і широку географію їх знаходження можуть виникнути труднощі ведення переговорів з капіталодавцями у разі необхідності пролонгації строків погашення.

Враховуючи достатньо високий рівень накладних затрат, пов'язаних з емісією облігацій, вважається що вона є доцільною лише за значного обсягу залучення коштів. У західноєвропейських країнах рекомендується вдаватися до цього інструмента залучення коштів, починаючи з обсягу емісії у 3 млн. євро.

Одним з джерел формування позичкового капіталу підприємства є комерційні кредити. Комерційний кредит -- це форма кредиту, яка характеризує відносини позички між двома суб'єктами господарської діяльності, що виникають у результаті одержаних авансів у рахунок наступних поставок продукції (робіт, послуг) чи одержання товарів з відстрочкою платежів. Ці кредити принципово відрізняються від банківських, оскільки кредитором виступають комерційні партнери підприємства. До основних різновидів комерційних кредитів належать: товарні кредити та одержані аванси.

У результаті залучення товарного кредиту у підприємства виникає кредиторська заборгованість за товари (роботи, послуги). Здебільшого товарні кредити мають короткостроковий характер і спрямовуються на фінансування оборотних активів, як правило, запасів. Хоча в практиці можна також зустріти надання інвестиційних товарних кредитів, наприклад технологічних ліній.

Порівнюючи ефективність використання банківського і товарного кредитів, слід проаналізувати всі переваги та недоліки залучення останнього. До основних переваг товарного кредиту належать:

відносна швидкість і технічна зручність отримання;

кредитори здебільшого не вимагають додаткового кредитного забезпечення, окрім застереження щодо заборони застави майна під інші кредити;

вимоги до кредитоспроможності позичальника є нижчими, ніж при банківському кредитуванні (кредитори, як правило, не здійснюють оцінку кредитоспроможності позичальника);

порівняно легший процес узгодження пролонгації кредиту.

Слід враховувати також типові недоліки залучення товарних кредитів:

процентна ставка, як правило, перевищує вартість банківського кредиту;

небезпека високої залежності від постачальників;

застереження щодо заборони надавати в заставу майно під інші кредити, що є типовим видом забезпечення товарних кредитів, звужує кредитні рамки позичальника;

знижується контроль за ефективністю використання позичкового капіталу.

Важливим елементом позичкового капіталу підприємства є одержані аванси від клієнтів. Йдеться про одержані аванси під поставку матеріальних цінностей або під виконання робіт, а також суми попередньої оплати покупцями і замовниками рахунків постачальника за продукцію і виконані роботи. Аванси можуть бути як коротко-, так і довгостроковими.

Учасники кредитних відносин при комерційному кредиті можуть регулювати свої господарські відносини та створювати платіжні засоби у вигляді векселів -- зобов'язань боржника сплатити кредитору зазначену суму у визначений термін. Вексель допомагає вирішити проблему нестачі обігових коштів і високої вартості кредитних ресурсів. Векселі можуть бути як коротко-, так і довгостроковими.

Досить часто підприємства вдаються до використання так званих субститутів кредиту. Одним з таких субститутів є факторинг, який можна трактувати як спосіб короткострокового фінансування діяльності підприємства. За визначенням, факторинг -- це продаж дебіторської заборгованості на користь фінансового посередника (факторингової компанії чи банку). Зміст операції факторингу зводиться до переуступки першим кредитором прав вимоги боргу третьої особи другому кредитору (фактору) з попередньою або наступною компенсацією вартості такого боргу першому кредитору.

Співвідношення між власними і залученими коштами - один з важливих фінансових показників діяльності підприємств. Його вагомість в тому, що підприємство може досягти значних результатів при використанні різних складових капіталу. Застосування комбінованих джерел формування загального капіталу значно підвищує результативність діяльності підприємства.

Отже, капітал підприємства формується у процесі як створення підприємства, так і його функціонування, тобто (в процесі здійснення фінансово-господарській діяльності). З метою забезпечення ефективного управління капіталом доцільно систематизувати його види за відповідними ознаками. Застосування комбінованих джерел фінансування підвищує результативність діяльності підприємства.

1.3 Методологічні підходи до управління структурою капіталу

Кожне підприємство прагне управляти капіталом та його структурою, тобто досягнути такого співвідношення внутрішніх та зовнішніх джерел коштів, яке б здійснювало максимальний позитивний вплив на досягнення його стратегічних цілей.

Структура капіталу - це співвідношення власного та позичкового капіталу підприємства. Більшість зарубіжних і вітчизняних економістів характеризують це поняття саме так. Разом з тим, дехто з них вкладають різний зміст у цей термін.

Питання управління структурою капіталу широко висвітлюються в економічній літературі та представлені різними точками зору на вирішення цієї проблеми. В теорії структури капіталу виокремлюють наступні концепції: традиційна концепція; концепція індиферентності (концепція Ф. Модільяні та М. Міллера); компромісна концепція; концепція протиріччя інтересів [90, с. 300-350].

Послідовники традиційного підходу вважають, що а) вартість капіталу фірми залежить від його структури; б) існує оптимальна структура капіталу, що мінімізує значення середньозваженої вартості капіталу (СВК) і відповідно максимізує ринкову вартість фірми. При цьому наводяться наступні аргументи.

Середньозважена вартість капіталу залежить від вартості його складових, що узагальнено розподіляються на два види -- власний та позиковий капітал. В залежності від структури капіталу вартість кожного з цих джерел змінюється, причому темпи зміни є різними. Численні дослідження показали, що помірне зростання частки позикових коштів, тобто деяке підвищення фінансового ризику, не викликає негайної реакції акціонерів в плані підвищення потрібної доходності, однак при перевищенні деякої межі безпеки ситуація змінюється і акціонери починають вимагати більшої доходності для компенсації ризику. Одночасно і вартість позикового капіталу, залишаючись спочатку практично незмінною, при відповідній зміні складу джерел починає зростати. Оскільки вартість позикового капіталу в середньому нижче, ніж вартість власного капіталу, існує структура капіталу, що називається оптимальною, при якій показник СВК має мінімальне значення, а, відповідно, ринкова вартість фірми буде максимальною (рис. 1.4 та 1.5) [44, с.200-230].

Рис. 1.4 Традиційний погляд на залежність вартості та структури капіталу

Однак, оптимізація структури джерел фінансування по критерію максимізації ціни підприємства відображає однобічний погляд на проблему управління структурою фінансових ресурсів, так як не враховує вплив сформованої структури на результативні показники діяльності підприємства.

Засновники другого підходу Ф. Модільяні і М. Міллера (1958 р.) (концепція індиферентності) стверджують протилежне -- при деяких умовах ринкова вартість фірми і вартість капіталу не залежать від його структури, а, відповідно, їх не можна оптимізувати, не можна нарощувати ринкову вартість фірми за рахунок зміни структури капіталу.

Рис. 1.5 Традиційний погляд на залежність ринкової вартості фірми та структури її джерел

економічний капітал фінансування грошовий

При обґрунтуванні свого підходу Модільяні і Міллер встановили ряд обмежень, зокрема:

передбачається наявність ефективного ринку капіталу, зокрема, безкоштовність інформації, її доступність для всіх зацікавлених осіб, відсутність трансакційних витрат, можливість будь-якого розподілу цінних паперів, раціональність поведінки інвесторів;

компанії емітують тільки два типи зобов'язань: боргові з безризиковою ставкою та акції (ризиковий капітал);

фізичні особи можуть здійснювати позикові операції за безризиковою ставкою;

відсутні витрати, пов'язані з банкрутством;

вважається, що всі компанії знаходяться в одній групі ризику;

очікувані грошові потоки являють собою безстрокові ануїтети (тобто зростання доходів не передбачається);

відсутні податки.

Деякі з цих обмежень навряд чи можна визнати реалістичними, однак подальші дослідження показали, що це не здійснює суттєвого впливу на основні висновки, що були отримані Модільяні і Міллером. Крім того, деякі з обмежень були уточнені або зовсім зняті.

Одержані цими дослідниками результати розрізнюються в залежності від передумови про наявність або відсутність податків на доходи фізичних і юридичних осіб. Розглянемо основні ідеї, сформульовані Модільяні і Міллером.

Так, при умови відсутності податків на доходи юридичних і фізичних осіб Модільяні і Міллер довели два твердження:

Твердження 1. Ринкова вартість компанії не залежить від структури капіталу і визначається шляхом капіталізації її операційного прибутку за ставкою, що відповідає класу ризику даної компанії:

Твердження 2. Вартість власного капіталу фінансово залежної компанії являє собою суму вартості власного капіталу аналогічної (за доходом та рівнем ризику) фінансово незалежної компанії та премії за ризик, рівної добутку різниці в значеннях вартості власного та позикового капіталу на величину фінансового левериджу:

Ці два твердження як раз і показують, що зміна структури джерел шляхом залучення більш дешевих позикових коштів не збільшує ринкову вартість компанії, так як вигода від залучення дешевого джерела супроводжується підвищенням ступеню ризику і відповідно вартості власного капіталу.

У 1963 р. Модільяні і Міллер опублікували другу статтю, присвячену структурі капіталу, в якій розглянули ситуацію, коли не накладається умова про відсутність податків. В цьому випадку структура капіталу вже здійснює вплив на ринкову вартість фірми. Їхні розробки знов представлені у вигляді двох тверджень.

Твердження 1. Ринкова вартість фінансово залежної компанії дорівнює сумі ринкової вартості фінансово незалежної компанії тієї ж групи ризику та ефекту фінансового левериджу.

Твердження 2. Вартість власного капіталу фінансово залежної компанії являє собою суму вартості власного капіталу аналогічної (за доходом та рівнем ризику) фінансово незалежної компанії та премії за ризик, що дорівнює добутку різниці в значеннях власного і позикового капіталу на величину фінансового левериджу з поправкою, яка враховує економію на податках:

Виходячи з наведених тверджень, можна показати, що середньозважена вартість капіталу фінансово залежної компанії зменшується із зростанням фінансового левериджу.

В умовах припущення про наявність податків поява позикових коштів в структурі джерел супроводжується зниженням середньозваженої вартості капіталу, а зростання фінансового левериджу призводить до зменшення СВК. Додатково слідує, що ринкова вартість компанії збільшується із зростанням фінансового левериджу і теоретично досягає максимуму при 100%-ному фінансуванні за рахунок позикового капіталу. Стосовно вартості власного капіталу, її значення зростає, але меншими темпами, ніж в умовах припущень про відсутність податків.

Не дивлячись на привабливість та логічність з позиції математичного обґрунтування залежностей між вартістю компанії та структурою її капіталу, теорія Модільяні-Міллера постійно підлягає суворій критиці з боку опонентів, так як вона не враховує реальних умов фінансового ринку (наявності діапазону процентних ставок, зростаючий ризик внаслідок залучення позикових коштів, необхідність сплати податкових платежів), що перетворюють фінансову структуру підприємства у важливий фактор впливу на його фінансове положення.