Оскільки зміна маси грошей в обороті відчутно впливає на основні економічні процеси, про що мова йшла в підрозділі 1.1, важливо усвідомити сам механізм такої зміни -- збільшення її чи зменшення.

Змінювати масу грошей в обороті в Україні може тільки банківська система. Збільшення чи зменшення її досягається емісійною діяльністю центрального та комерційних банків. На суму готівкової та безготівкової емісії збільшується відповідно готівковий та безготівковий компоненти грошової маси і загальний її обсяг. При цьому центральний банк емітує готівкові та безготівкові гроші, а комерційний банк -- тільки безготівкові.

Емісія готівки є монопольним правом НБУ, хоч випускати готівку в оборот можуть і НБУ, і комерційні банки. Але якщо комерційний банк не покриває випуску готівки надходженнями її у свої каси від клієнтів, то покрити дефіцит він може не емісією, а купівлею готівки у центрального банку. Випуск готівки НБУ здійснюється через продаж її комерційним банкам. Значна частина цього випуску здійснюється за рахунок купівлі НБУ готівки у комерційних банків. Якщо цих надходжень від купівлі не достатньо, то НБУ ніде взяти потрібну суму готівки, крім емісії. На суму готівкової емісії зросте обсяг грошової бази і значною мірою показники грошової маси в усіх її агрегатах".

Випуск центральним банком безготівкових грошей здійснюється такими способами:

* наданням позичок комерційним банкам шляхом їх рефінансування;

* через купівлю у комерційних банків цінних паперів;

* через купівлю у комерційних банків та їх клієнтів іноземної валюти для поповнення золотовалютного резерву.

У всіх цих випадках збільшуються запаси коштів на коррахун-ках комерційних банків у НБУ, що й є проявом випуску останнім безготівкових грошей. Одночасно комерційні банки по тих же каналах погашають свої зобов'язання перед НБУ, що означає вилучення безготівкових грошей з обороту. Перевищення випуску над вилученням означає емісію безготівкових грошей центральним банком, на суму якої зростає загальна маса грошей в обороті.

Комерційні банки, як зазначалося вище, беруть участь у створенні тільки безготівкових грошей, а тому впливають безпосередньо на безготівковий компонент грошової маси, а через нього -- на весь обсяг маси грошей в обороті. Механізм створення грошей комерційними банками дещо складніший, ніж механізм емісії НБУ, і полягає у грошово-кредитній мультиплікації їх вільних резервів та депозитних вкладів.

Грошово-кредитний мультиплікатор -- це процес створення нових банківських депозитів (безготівкових грошей) при кредитуванні банками клієнтури на основі додаткових (вільних) резервів, що надійшли в банк ззовні.

Щоб краще уяснити механізм грошово-кредитного мультиплікатора, розглянемо призначення та порядок формування вільних резервів банків.

Вільний резерв -- це сукупність грошових коштів комерційного банку, які в даний момент є в розпорядженні банку і можуть бути використані ним для активних операцій.

Крім вільного, існує загальний банківський резерв, що являє собою всю суму грошових коштів, які є в даний момент у розпорядженні банку і не використані для активних операцій. Частину загального резерву банки повинні зберігати в грошовій формі і не використовувати для поточних потреб. Ця частина називається обов'язковим резервом. Обсяг його визначається на підставі норм обов'язкового резервування, які встановлюються НБУ у відсотках до суми банківських пасивів. Різниця між загальним і обов'язковим резервами становить вільний резерв банку.

За економічним змістом формування вільного резерву (Рв) можна подати так:

Рв= К + ЗК ± МБК - ВСФ - Ао - Ор,

де К -- капітал банку;

ЗК -- залучені банком кошти в депозити;

МБК -- сальдо заборгованості банку по міжбанківському кредиту, включаючи і кредити НБУ;

ВСФ -- відрахування до централізованого страхового фонду;

Ао -- вкладення банку в активні операції, не повернуті на даний момент;

Ор -- обов'язковий резерв.

2. Методи фінансового впливу

2.1 Фінансовий механізм

У фінансовому плануванні важливим є застосування принципів наукового обґрунтування показників плану і забезпечення їх стабільності, використання прогресивних норм і нормативів, математичних методів та електронно-обчислювальних машин.

Рис. 2.1. Склад фінансового механізму

При виконанні фінансових планів виникає потреба в оперативному управлінні, як діяльності, пов'язаній із необхідністю втручання в розподільчі процеси з метою ліквідації диспропорцій, подоланню "вузьких місць", своєчасному перерозподілу коштів, забезпеченню досягнення запланованих результатів.

Як при складанні фінансових планів, так і при їх виконанні, а також по закінченні певних періодів проводиться фінансовий контроль, спрямований на перевірку правильності вартісного розподілу і перерозподілу валового національного продукту і національного доходу за відповідними фондами грошових коштів та їх використанням за цільовим призначенням. Фінансовий контроль є необхідною умовою безперебійного і поступового розвитку економіки країни.

Здійснення системи розподільчих і перерозподільчих відносин відбувається із використанням методів фінансового забезпечення суб'єктів господарської діяльності, основними з них є:

-- бюджетне фінансування як надання коштів з бюджету на безповоротних засадах;

-- кредитування -- це надання коштів на принципах поворотності, платності, строковості і забезпеченості;

-- самофінансування передбачає відшкодування видатків суб'єктів господарювання по основній діяльності та її розвитку за рахунок власних джерел. Принцип самофінансування допускає залучення кредитних ресурсів;

-- оренда (лізінг) -- це передача майна у користування за певну плату і на певний строк;

-- інвестування -- процес вкладання грошей в ті чи інші об'єкти з розрахунком на збільшення їх вартості, а також отримання додаткового доходу.

-- фінансове регулювання діяльності відбувається, в першу чергу і головним чином, через оподаткування як вилучення частини доходів підприємств і організацій, а також населення і спрямування цих коштів в бюджети та державні цільові фонди для задоволення державних потреб. В умовах ринкової економіки використання адміністративних методів впливу надто обмежене, і тому головний акцент у регулюванні економіки робиться на оподаткуванні.

Конкретними формами здійснення процесів розподілу і перерозподілу створеної вартості є фінансові важелі, до яких відносяться податки, обов'язкові збори, норми амортизаційних відрахувань, норми витрачання коштів в бюджетних установах, орендна плата, процент за кредит, дотації, субсидії, субвенції, заохочувальні фонди, штрафи, пеня, премії та ін. Особливістю фінансових важелів є те, що вони засновуються на врахуванні економічних інтересів держави, підприємств, організацій, населення.
Звичайно, що серед всіх фінансових важелів особливе місце займають податки і збори з допомогою яких держава мобілізує кошти для виконання покладених на неї функцій, а також впливає на підприємницьку діяльність і стимулює її, сприяє інвестиційній активності, визначає пропорції нагромадження і споживання, забезпечує раціональне використання обмежених природних ресурсів тощо. Система оподаткування в Україні знаходиться в процесі реформування, завданнями якого є: послаблення податкового тягаря на виробників, надання пільг інвесторам і експортерам готової продукції, забезпечення стабільності і простоти у справлянні податків, уникнення подвійного оподаткування, посилення відповідальності за сплату податків.

Одним з напрямів впливу держави на темпи суспільного відтворення є встановлення норм амортизаційних відрахувань, визначення методів нарахування амортизації, застосування прискореної амортизації з метою сприяння розвитку науково-технічного прогресу. При цьому особливого значення набуває наукове обгрунтування розмірів норм амортизації тому що, як їх значне збільшення, так і зменшення має негативні наслідки.
Для зацікавлення суб'єктів господарювання в досягненні певних результатів використовуються фінансові стимули. До них належать заохочувальні фонди, які утворюються з прибутку, бюджетне фінансування ефективних напрямів розвитку народного господарства (в тому числі дотації підприємствам, діяльність яких має важливе значення для економіки), фінансування підготовки і перепідготовки кадрів, спеціальні фінансові пільги (пільги по податках та можливість проведення прискореної амортизації).
Заохочувальні фонди з прибутку підприємств створюють необхідні стимули для досягнення кращих результатів господарювання, тому що саме ці фонди є головним джерелом коштів для матеріального стимулювання працюючих, задоволення соціальних потреб та виробничого розвитку. Визначення пріоритетності тих чи інших напрямків використання чистого прибутку є виключно внутрішньою справою самих підприємств.

Спеціальні фінансові пільги також сприяють створенню сприятливих умов для окремих господарських суб'єктів і застосовуються переважно у вигляді повного або часткового звільнення від податків, застосування деференційованих ставок оподаткування, виключення певних сум з оподатковуваних доходів, надання права на проведення прискореної амортизації. Одночасно ринковий механізм передбачає створення для всіх підприємницьких структур рівних умов для діяльності, і тому перелік пільг в оподаткуванні не повинен бути значним.

До фінансових стимулів належить і фінансування за рахунок державних коштів розвитку галузей народного господарства, їх структурної перебудови, підготовки і підвищення кваліфікації робочої сили, науково-дослідних робіт, природоохоронних заходів. Але в сучасних умовах хронічного дефіциту централізованих фінансових ресурсів обсяг коштів, що направляються на задоволення вказаних потреб, обмежений.
У фінансових важелях важливе місце займають фінансові санкції як особливі форми організації фінансових відносин, покликані посилити матеріальну відповідальність суб'єктів господарювання у виконанні взятих зобов'язань (договірних умов, сплати податків і зборів тощо). В умовах ринку роль фінансових санкцій значно зростає. Найбільш розповсюдженими серед них є штраф і пеня.

Штраф -- це мiра матерiального впливу на винних у порушеннi законодавства, угод або дiючих правил. Накладаються, як правило, в твердiй грошовiй сумi.

Пеня -- застосовується при несвоєчасному виконаннi грошових зобов'язань i нараховується за кожен день прострочення. Розмiр пенi встановлюється в процентах вiд суми простроченого платежу.
Для нормального функціонування фінансового механізму, а в його складі фінансових методів і важелів, необхідне відповідне їх нормативноправове забезпечення, яке представлене, в першу чергу, Конституцією України, великою кількістю законів, а також підзаконних нормативно-правових актів.
Закони приймаються найвищим законодавчим органом -- Верховною Радою України, є обов'язковими до виконання, мають вищу юридичну силу по відношенню до інших нормативних актів. Велике значення в регламентації фінансових відносин мають такі закони: "Про власність", "Про систему оподаткування", "Про бюджетну систему України", "Про підприємництво", "Про підприємства в Україні" та інші.

Підзаконні нормативно-правові акти приймаються компетентними державними органами на підставі діючих законів і у їх виконанні. До таких документів належать Укази Президента України, Декрети, Постанови Кабінету Міністрів, інструкції, накази міністерств, міжнародні договори, укладені і ратифіковані Верховною Радою України тощо.

В сучасних умовах реформування економіки України відбувається вдосконалення фінансового механізму. Найважливіші проблеми, які вирішуються при цьому це:

-- створення передумов для розвитку ринку;

-- забезпечення раціональних пропорцій розподілу і перерозподілу валового національного продукту і національного доходу;-- вихід із фінансової кризи і забезпечення необхідних темпів економічного зростання;

-- науковообгрунтоване фінансове планування і прогнозування обсягів централізованих і децентралізованих фінансових ресурсів, їх розподілу і використання;

-- підвищення результативності фінансового контролю;

-- вдосконалення механізму дії фінансових важелів, стимулів і санкцій;

-- адекватне правове і нормативне забезпечення функціонування усього фінансового механізму.

У рамках фінансового механізму виділяються два методи фінансового впливу на розвиток економіки: фінансове забезпечення і фінансове регулювання.

1. Фінансове забезпечення може здійснюватися в трьох формах:

* бюджетне фінансування, що здійснюється на безповоротній основі за рахунок державного і місцевих бюджетів;

* кредитування, яке здійснюється на основі мобілізації і перерозподілу тимчасово вільних в економіці держави коштів. Принципи кредитування: забезпеченість, терміновість, поворотність, платність, цільовий характер.

* самофінансування, засноване на використанні власних ресурсів для забезпечення економічного і соціального розвитку.

2. Фінансове регулювання зв'язане з регламентуванням розподільчих процесів на макроекономічному і мікроекономічному рівнях.

Фінансове регулювання припускає проведення політики т.з. «шокової терапії», яка дала певні позитивні наслідки у Польщі, Угорщині, Чехії, Словаків. Основними заходами з шокової терапії є:

* лібералізація цін;

* лібералізація ринку робочої сили:

* лібералізація експорту;

* реформа системи оподаткування:.

* скорочення бюджетного дефіциту;

* приватизація;

* формування ринку капіталів;

* обмежуюча грошово-кредитна політика.

Невдачі проведення "шокової терапії" в Україні мали під собою цілком реальну причину, а саме - спробу "вбудови" ринкових відносин в структуру господарювання, первісно не призначену для функціонування в умовах ринку. Керовані структурні господарські трансформації, у тому числі - інституційні (перш за все - перетворення форм власності, в організації виробництва, в державному та місцевому управлінні, у фінансовій системі, в інвестиційно-інноваційній діяльності) мали б передувати широкому впровадженню ринкових відносин у взаємовідносинах між суб'єктами господарювання. Наслідком "шокової терапії" 1991-1992 pp., замість очікуваного пожвавлення виробництва, став практично повний колапс національної економіки, оскільки територіально-господарські комплекси позбулися основного важеля розвитку - керованості, у той час, коли можливості їх саморозвитку були обмеженими через відсутність досвіду, брак ресурсів, у т.ч. - фінансових, а головне - розірвані територіальні економічні зв'язки з господарськими об'єктами, які залишилися на території інших країн СНД, та навіть й на рівні національних товаровиробників. До соціально-економічної кризи спричинилися гіперінфляція, деградація ряду трудопоглинаючих галузей господарства, які позбулися необхідного державного контролю (у першу чергу середнього, точного, сільськогосподарського та транспортного машинобудування, радіоелектронної та, легкої промисловості тощо) і створення тіньового сектору економіки, де вироблялося більше третини валового внутрішнього продукту. В країні отримали поширення відкрите -- близько 10% за методикою Міжнародної організації праці (дані 2000 p.), та приховане (за різними оцінками, у другій половині 90-х років -- 25-30%) безробіття. Одним із найбільш негативних наслідків "шокової терапії" в Україні стало практично повне заморожування фінансових ресурсів населення, скорочення до мінімуму їх особистих доходів.

Певні ознаки стабілізації (у 1998-1999 pp.), а потім - й економічного зростання у 2000-2002 pp. свідчать саме про те, що ринкові відносини в спромозі давати відчутний економічний ефект лише тоді, коли існує відповідна ним організація виробничої діяльності суспільства з розвинутими структурними та інфраструктурними елементами, а також фінансовими ресурсами й важелями розвитку, зв'язок між якими забезпечується відповідною, виробничою, ринковою, соціальною та інституціональною інфраструктурою.

Фінансове регулювання припускає два методи розподілу:

* сальдовий, коли розподіл здійснюється по елементах, серед яких один є результативним -- сальдовим, а інші визначаються на підставі самостійних розрахунків;

* податковий -- коли вся сума прибутку розподіляється по встановленим законом ставках і термінах.

Фінансове регулювання є складовою частиною державного регулювання економіки. Починаючи з 30-х років минулого сторіччя активне втручання державних органів влади в процеси економічного розвитку спостерігалося у більшості розвинутих країн світу. Загострені Другою світовою війною, ресурсною кризою індустріального суспільства, руйнуванням світової колоніальної системи та біполярним політичним протистоянням соціалістичного табору й країн з ринковою структурою економіки проблеми економічного розвитку в усіх розвинутих країнах на протязі останніх 40-50 років вже прямо вирішувалися методами державного регулювання, цільового програмування, активних організаційно-економічних механізмів розвитку (створенням спеціальних економічних зон тощо). Достатньо вдалі спроби державного регулювання економічного розвитку в розвинутих капіталістичних країнах мали під собою об'єктивне підґрунтя -все більш високий рівень усуспільнення праці через формування й розвиток монополій, у т.ч. державного монополізму. Основним інструментом соціально-економічного розвитку, як керованого процесу, в ринковому середовищі господарювання є економічно-правовий механізм державного регулювання, що включає в себе як системи пільг та субсидіарних фінансових засобів розвитку, так і набір регламентацій та заходів, орієнтованих на обмеження певних небажаних наслідків економічної діяльності.

У теорії фінансового регулювання економіки існують два принципових підходи, які більш детально аналізуються в курсах "Історія економічної думки" та "Економічна теорія":

1 Ортодоксальний кейнсіанський, що одержав широке поширення в перші десятиріччя після світової економічної кризи 1929-1933 р. В основі цього методу лежить теза про самодостатній вплив вільного підприємництва, який оздоровлює економіку -- «невидима рука ринку», яку засновано на ідеї А. Сміта про саморегулювання ринкової економіки. Це -- помірно-інфляційна модель фінансової стабілізації, точніше -- модель розвитку з прогнозованим рівнем інфляції. Відповідно до даної моделі інфляція стає керованою, її створюючий потенціал використовується в пріоритетних цілях економіки. Основними цілями при цьому є підтримка "ефективного" попиту і "повної" зайнятості за рахунок збільшення витрат держави, обмеження заробітної плати, інформаційної та циклічної податкової політики. Відповідно до канонів економічної теорії -- це кейнсіанство. Основи сучасного західного "постіндустріального" суспільства в його класичному вигляді у США створювалося на основі рецептів саме такої моделі розвитку.

2.Теорія неолібералізму або монетаризму. Основний напрямок даної теорії -- застосування різних фінансових заходів, в основному скорочення фінансових виплат із державного бюджету на соціальні заходи (освіта, охорона здоров'я), лібералізація зовнішньої торгівлі, свободи ціноутворення, обмеження керуючої економічної ролі держави. Основний принцип цієї концепції полягає в інтенсифікації політики грошово-фінансової стабілізації -- мінімум фінансових асигнувань із бюджету з тим, щоб змусити економно, працювати на основі механізмів самовідтворення. Це і є монетаризм у його найчистішому вигляді.

Ідеї монетаризму засновані (практично завжди) не на розвитку виробництва, а на застосуванні з метою управління циклом економічного відтворення різних фінансових заходів. Серед них пріоритет належить скороченню фінансових виплат із державного бюджету, що веде, в остаточному підсумку, до недостатнього фінансування національних програм охорони здоров'я, освіти, демографічного регулювання. Як результат -- скорочується народжуваність, обмежується можливість доступу широких прошарків населення до послуг закладів охорони здоров'я, освіти, культури і відпочинку. Зменшується використання робочої сили; з'являється й набуває поширення безробіття з одночасним скороченням виробництва. На історичному етапі становлення державності України саме ідеї монетаризму грали ключову роль у фінансовій політиці уряду щодо розбудови національної економіки.

Висновки