Механізм державного регулювання розвитку АПК

Размещено на http://www.allbest.ru/

Механізм державного регулювання розвитку АПК

1. Обґрунтувати основні важелі адміністративного регулювання економіки

Адміністративне регулювання ринкової економіки виражає, по суті, пряме управління з боку держави і передбачає використання системи державних замовлень та контрактів; застосування державою санкцій і штрафів, ліцензій, дозволів, квот; запровадження норм і стандартів, які регламентують вимоги до якості робіт, послуг, продукції, до організації виробничих процесів, операцій на внутрішньому і зовнішньому ринку тощо.

Адміністративне регулювання - це дії адміністрації держави або регіону, спрямовані на збалансованість інтересів суб'єктів господарювання за допомогою нормативних актів, вказівок, розпоряджень. Адміністрація - це орган державної влади на конкретній території. Вона покликана втілювати в життя закони, постанови і розпорядження, що відіграють організаційну роль і визначають відносини між членами суспільства. В умовах нинішнього динамізму адміністративний апарат державного управління повинен оперативно приймати рішення, прогнозувати майбутнє. Запізнення держадміністрації з прийняттям відповідних рішень робить їх непотрібними.

В умовах перехідної економіки адміністративне регулювання насамперед націлене на створення відповідних умов для саморегулювання.

Адміністративне регулювання доцільне у разі прямого державного контролю над монопольними ринками шляхом державного регулювання цін.

Адміністративний контроль ведуть за екологічною безпекою великих виробництв, використанням трансфертних платежів та ін.

Регулювання економіки адміністративними засобами ефективне і тоді, коли спрямоване на захист національних інтересів у системі зовнішньоекономічної діяльності, наприклад, ліцензування експорту або державний контроль за імпортом.

За умов перехідного періоду від адміністративно-командної системи до ринкових відносин адміністративне регулювання більшість підприємців сприймають як вседозволеність. У результаті порушується збалансованість розвитку господарств, утворюються диспропорції у грошовому обігу, розриваються стадії регіонального відтворення. Зменшити тривалість цього періоду, в якому, зокрема, опинилась Україна, можна запровадженням твердої виконавчої влади.

Влада, використовуючи адміністративні методи регулювання, вирішує проблеми, які не під силу ринкові. Йдеться про виконання перспективних завдань розвитку країни, окремих її регіонів, у тому числі формування доцільних виробничих комплексів з охорони і раціонального використання природних ресурсів, організацію раціонального використання трудових ресурсів тощо. Адже адміністративне регулювання - це управління об'єктом на стадії його руху до заданого результату; діяльність уряду щодо виконання законів і формування суспільної атмосфери, які б сприяли ефективному функціонуванню ринкової економіки, а також створенню умов конкуренції, перерозподілу валового національного продукту (ВНП) і національного багатства; коригування розподілу ресурсів з метою вдосконалення суспільного виробництва; стабілізація економіки через широкий контроль за фінансовою, кредитно-грошовою діяльністю фізичних та юридичних осіб; аналіз економічної кон'юнктури; стимулювання виробничої активності тощо.

Держава втручається у підприємницьку діяльність навіть за всіх сприятливих умов. Ідеться про застосування фіксованих цін, про цінову дискримінацію (заборона виробникам запроваджувати свою ціну на продукцію подібної якості, якщо це завдає шкоди конкуренції). Такі обмеження визначає держава, а також дія законів про недобросовісну конкуренцію, використання цінової реклами тощо.

В умовах формування ринкових відносин, економічної свободи потрібна розробка дійових механізмів територіальних систем адміністративного регулювання, які б забезпечували збалансованість інтересів суб'єктів регіону та відповідне регулювання процесів економічного і соціального розвитку. Відповідальність за це покладена на представників Президента та державні адміністрації усіх рівнів -- області, адміністративного району. Йдеться, насамперед, про суміщення галузевого і територіального індикативного (рекомендаційного) планування, поєднання регіональних інтересів з інтересами підприємств (об'єднань) загальнодержавного підпорядкування, що розміщені на території регіону. За всіляких умов важливу роль у реалізації завдань регіонального адміністративного регулювання відіграє держава. Вона повинна забезпечити виконання програми реструктуризації економіки; будівництво підприємств, які завершують технологічні цикли, випускають кінцеву продукцію. Реалізувати таку програму можна як за кошти загальнодержавного фонду регіонального розвитку, так і через отримання державних замовлень.

Механізм адміністративного регулювання зовнішньоекономічної політики - це втілення у життя адміністративними державними органами заходів з формування зовнішньоекономічних зв'язків.

Сучасне адміністративне регулювання в Україні є розімкненою системою (системою спостережень) без елементів зворотного зв'язку та належного виконавчого механізму. Нема чіткого розмежування прав і відповідальності, з одного боку, між державним центром і місцевими органами влади, з іншого, між апаратом президента, урядом і законодавчими органами. Це зумовлює дублювання, підміну функцій, неможливість ефективно використовувати владні повноваження. Державні структури самоусуваються від вирішення питань, які і в ринковій економіці є у сфері їхньої компетенції. У великих масштабах виникають недержавні структури спекулятивно-посередницького типу, організація і діяльність яких далекі від принципів реформи.

У період економічного спаду можна було б зменшити тривалість періоду кризи запровадивши сильну виконавчу владу, передусім в областях. В Україні, однак, головні важелі виконавчої влади - управління, планування господарства - у чинному законодавстві, по суті, проігноровані.

Що ж до нинішньої ситуації в Україні, то політика держави повинна бути спрямована на цілісну систему державного регулювання економіки з використанням як ринкових, так і адміністративних методів. Для цього треба відновити управління державним сектором через прогнозування і планування, оволодіти ситуацією в країні, зробити її керованою. А цього можна досягти, лише спираючись на жорстку виконавчу вертикаль, використовуючи адміністративні методи державного регулювання економіки.

адміністративний факторинг регулювання економіка

2. Розкрити механізм державного регулювання розвитку АПК

Сприяти розвитку АПК в Україні покликане прийняття Верховною Радою цілого пакета законодавчих документів та нормативних актів. Зокрема, це Закони «Про підприємство», «Про підприємництво», «Про пріоритетність розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві України», «Про селянське (фермерське) господарство», «Земельний кодекс України», «Про кооперацію» та ін.

Державне регулювання розвитку АПК значною мірою можна забезпечити програмним регулюванням.

Залежно від поставлених завдань програми поділяють на такі: міжгалузеві, які регулюють важливі макроекономічні пропорції; галузеві, орієнтовані на вирішення проблем галузей і сфер АПК; товарні, які визначають ринкові механізми щодо того чи іншого продукту; функціональні, спрямовані на реалізацію ключових функцій державного регулювання АПК (інвестиційні, соціально-економічні, науково-технічні, інноваційні, природоохоронні та ін.); регіональні, що містять комплекс заходів впливу держави на стан АПК окремих областей і регіонів.

Суттєвим елементом державного регулювання сільськогосподарського виробництва є зміна його виробничої структури. З цією метою ввели пряме планування обсягів виробництва, запровадивши контрактну систему договорів між державою і фермерами, зокрема, використовують два типи такої системи: підписання контрактів щодо обмеження посівів певної культури і виведення землі з обороту з відповідною компенсацією; введення прямого квотування обсягів виробництва. Отже, фермер користується пільгами, державною підтримкою у разі виконання плану певного обсягу виробництва, а держава має змогу регулювати кількість земель, які використовуються під посіви та багаторічні насадження.

Сьогодні мета прямих державних виплат -- не стимулювання виробництва, а вирішення соціальних завдань - підтримка рівня доходів фермерів, розвиток сільської Інфраструктури та природоохоронні заходи. Це є головним змістом сучасної загальної сільськогосподарської політики Європейського Союзу. Оскільки підтримування високих цін всередині Союзу - один з найдорожчих шляхів субсидування доходів, то прийнято рішення про деяке зниження цін. Натомість уведено прямі доплати фермерам у разі дотримання попереднього розміру їхнього виробництва. Державні виплати роблять з розрахунку на гектар землі або на голову худоби в несприятливих умовах виробництва.

В Україні для реалізації стратегічного курсу зміни всієї системи відносин в АПК доцільно створити спеціальні органи державного регулювання сільського господарства і ринкових перетворень у ньому.

Державні заходи впливу на економіку АПК мають, як звичайно, суперечливий характер. Ці суперечності зумовлені об'єктивно, по-перше, невідповідністю низки кінцевих цілей державного регулювання внутрішнім закономірностям ринкового розвитку; по-друге, порушенням інтересів окремих груп виробників і споживачів; по-третє, неминучою внутрішньою суперечністю будь-якого рішення внаслідок врахування різних поглядів та інтересів, відмінностей у розумінні реальної дійсності і результатів впровадження державних заходів.

Загалом, досвід державного втручання засвідчує, що масштаби і можливість регулювання пропорційні до сили державної влади. Дієвість інструментів і механізмів регулювання також залежить від здатності органів управління і влади контролювати ситуацію. Перехідний стан допускає і потребує не тільки непрямого, а й прямого впливу на економіку, що зумовлено швидкістю, силою і порівняно меншими бюджетними затратами.

У державному регулюванні аграрного сектора АПК України є певні проблеми, нема досвіду використання механізмів регулювання, які ґрунтуються на принципах добровільності і зацікавленості. Відсутність системності, некомплексність заходів і запізнення у прийнятті рішень різко знижують ефективність регулювання. Крім того, потрібно також врахувати складність фінансового стану економіки, що обмежує можливості й масштаби підтримки АПК.

Отже, систему державного регулювання аграрної сфери в Україні, так само, як і регулювання агробізнесу на Заході, повинні характеризувати всепроникний вплив на різні сторони процесу виробництва сільськогосподарської продукції і високий рівень підтримки внутрішніх товаровиробників. Мета регулювання - стимулювати виробництво, аграрне підприємництво та соціальну підтримку села.

Головну роль у всій системі державного регулювання економіки відіграє підтримка відповідного рівня цін і цінової рівноваги, оскільки розбалансування цінового механізму призводить до руйнівних наслідків. Державні кошти потрібні, з одного боку, для підтримки процесу відтворення в сільському господарстві, а з іншого - для стримування процесів інфляції і для захисту Інтересів споживачів. У всіх розвинутих країнах найбільша частка державних коштів спрямована в аграрний сектор для зменшення ринкових коливань та підтримки відповідного рівня цін.

Тільки достатньо високий рівень цивілізованості підприємницьких відносин, обізнаність підприємців з основами ведення підприємницької діяльності, створення юридичної бази для її ефективного розвитку дасть змогу вивести сільськогосподарське виробництво країни на світовий рівень. Становлення підприємництва в АПК буде супроводжуватися розвитком підприємницьких структур у сфері обслуговування потреб АПК, що забезпечить зайнятість населення сільської місцевості. Дня цього потрібно підтримувати нові, прогресивні форми господарювання у сільському господарстві, передусім фермерство, реформувати організаційну структуру управління АПК, надати сільськогосподарським підприємствам корпоративні права у підприємствах з переробки сільськогосподарської сировини. Для цього пропонують модель агропереробного товариства, відносини у якому регулюють поєднанням інтересів аграрних виробників та переробної сфери АПК. Ця модель передбачає таке: проведення нової емісії акцій для розміщення їх серед підприємств-постачальників; формування статутного фонду на рівні, достатньому для виділення контрольного пакета акцій сільськогосподарським товаровиробникам, у тому числі з використанням особливого механізму оплати акцій; застосування триступінчастої структури органів управління та максимальне розширення фінансово-господарської самостійності виробничих підрозділів товариства; поєднання практики щорічної виплати дивідендів з наданням певних пільг власним акціонерам щодо часткового перерозподілу кінцевого результату; створення сприятливих умов для придбання акцій постачальниками сировини та ін.

3. Визначити прикладні аспекти регулювання розвитку малого та середнього бізнесу

Розвиток та підтримка підприємництва в сучасних умовах є одним із пріоритетів державної економічної політики. З цією метою Кабінет Міністрів України прийняв постанову від 3 квітня 1996 р. №404 «Про концепцію державної політики розвитку малого підприємництва».

Наразі немає дієвої системи фінансування, кредитування та страхування малого бізнесу. Обмеженість фінансових ресурсів державного і місцевих бюджетів зумовлює потребу розвивати франчайзингову систему співробітництва малого і великого підприємництва з метою формування договірних взаємовідносин між ними, відродження виробництва, гуртово-роздрібної торгівлі та сфери обслуговування, залучення матеріально-фінансових ресурсів і використання навиків роботи кваліфікованих спеціалістів.

Становлення малого бізнесу без надання пільгової допомоги у формуванні стартового капіталу на підставі оцінки інвестиційної обґрунтованості бізнес-планів є проблематичним. Вивчення досвіду малого підприємництва в розвинутих країнах свідчить, що сприяти його розвитку можна лише шляхом поєднання, узгодження, комбінування різних форм, методів, засобів регулювання і підтримки, головними серед яких є: фінансово-кредитна підтримка, яка передбачає прямі гарантовані позики, цільове субсидіювання, пільгове кредитування, гарантії перед кредитними товариствами, цільове бюджетне фінансування, створення різних кредитно-фінансових та інвестиційних організацій; сприятлива податкова політика, яка передбачає формування системи пільгового оподаткування, надання права прискореної амортизації і вилучення амортизаційних відрахувань з об'єктів оподаткування; інформаційно-консультативна підтримка, що забезпечує інформаційне обслуговування, надання консультативної допомоги з усіх питань становлення і функціонування малих бізнесових структур; організаційно-управлінська підтримка - технологічне навчання, допомога в інноваційній сфері, технічна допомога.

Державна підтримка малого підприємництва ведеться згідно з державною та регіональними програмами підтримки малого підприємництва, які затверджують відповідно до законодавства.

Державна та регіональні програми підтримки малого підприємництва спрямовані на реалізацію таких головних заходів:

- удосконалення нормативно-правової бази з питань розвитку і підтримки малого підприємництва;

- фінансово-кредитної підтримки малого підприємництва;

- створення бізнес-інкубаторів, бІзнес-центрів, консультацій та інформаційних систем тощо;

- удосконалення системи підготовки, перепідготовки і підвищення кваліфікації кадрів для малого підприємництва;

- створення сприятливих умов для залучення до підприємницької діяльності соціально незахищених категорій населення - інвалідів, жінок, молоді, звільнених у запас військовослужбовців, безробітних тощо;

- сприяння в отриманні суб'єктами малого підприємництва приміщень (будівель), обладнання, потрібних для ведення підприємницької діяльності, а також інформаційних матеріалів;

- залучення суб'єктів малого підприємництва до виконання науково-технічних і соціально-економічних програм, поставок продукції (робіт, послуг) для державних потреб;

- фінансового забезпечення програм підтримки малого підприємництва з коштів державного та місцевих бюджетів, позабюджетних коштів, у тому числі, одержаних від приватизації державного майна та інших джерел фінансування.

Обсяг щорічних асигнувань на державну підтримку малого підприємництва визначений у видатковій частині Державного бюджету України та Державній програмі приватизації. Розпорядником цих коштів є Державний комітет України з питань розвитку підприємництва.

Державну підтримку малого підприємництва забезпечують Державний комітет України з питань розвитку підприємництва, інші центральні та місцеві органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування.

Органам державної влади та місцевого самоврядування рекомендовано виділяти для підтримки малого підприємництва кошти у розмірі не менше 0,5% річних доходів відповідних бюджетів.

В умовах перехідної економіки найгострішою проблемою малого і середнього бізнесу є дефіцит фінансових ресурсів. У такій ситуації підприємництво може виникнути і вижити, раціонально використовуючи найсучасніші форми фінансування і кредитування, такі як факторинг, лізинг, селенг, овердрафт та ін.

Факторинг - це різновид торгово-комісійної операції, пов'язаної з кредитуванням обігових чи інших коштів.

За суттю факторинг - це викуп платіжних вимог у постачальника товарів чи послуг. Іншими словами факторинг можна визначити як діяльність спеціалізованої установи (факторингової компанії або факторингового відділу банку) зі стягнення грошових коштів у боржників свого клієнта (промислової або торговельної компанії) й управління його борговими вимогами.

Як звичайно, малий бізнес потребує також налагодження бухгалтерського обліку, проведення аудиту, підготовки статистичних матеріалів та ін. Усі ці додаткові послуги невеликі фірми можуть отримувати від факторингових компаній.

Факторингові послуги надають для малого і середнього бізнесу без фінансування або з фінансуванням. У першому випадку клієнт, який продав рахунок-фактуру факторинговій компанії, отримує кошти після настання терміну платежу. У другому - може вимагати негайної оплати. У цьому разі факторингова компанія надає кредит своєму клієнтові. Остаточний розрахунок з продавцем рахунку-фактури настає в зазначений термін платежу за товар.

Лізинг - довготермінова оренда (від шести місяців до декількох років) машин, обладнання транспортних засобів, виробничих споруд тощо на підставі відповідного договору між орендодавцем і орендарем. Лізинг є, по суті, новим способом фінансування капітальних вкладень. Він ґрунтується на збереженні права власності на фонди за орендодавцем.

В Україні сформувалася мережа лізингових компаній, фондів, фірм. Спеціальні лізингові підрозділи виникли в комерційних банках і небанківських фінансово-кредитних установах.

Переваги лізингу такі: він дає змогу орендареві швидко переходити на нову технологічну базу, зосередити всі зусилля на ефективному використанні нової техніки, не потребує значних одноразових затрат.

Розрізняють лізинг фінансовий, зворотний, оперативний, компенсаційний та ін.

Фінансовий лізинг - це найчастіше застосовувана форма лізингу, у процесі якої орендар виплачує амортизаційні відрахування орендованого майна.

Суттєвою ознакою фінансового лізингу є також наявність трьох сторін, які беруть участь в орендній угоді, - орендаря, посередника (лізингової фірми) і власника обладнання. Посередник, виконуючи суто фінансові функції, укладає дві угоди: з орендарем про здавання в оренду і з власником на закупівлю майна.

Зворотний лізинг полягає в тому, що власник машини або обладнання продає їх лізинговій фірмі, яка після цього здає їх в оренду. Така комерційна угода дає орендарю змогу зекономити капітальні вкладення. Зворотний лізинг передбачає продаж основних фондів фінансовій організації з одночасним отриманням таких фондів в оперативний чи фінансовий лізинг.

Оперативний лізинг означає, що устаткування передають в оренду на термін значно менший, ніж термін повної амортизації. У цьому разі устаткування після закінчення угоди можна здавати в оренду на новий термін. Залежно від того, хто обслуговує устаткування, лізинг поділяють на нетто і брутто. У першому випадку техніку обслуговує користувач, а в другому - власник майна або посередник.

Компенсаційний лізинг полягає в тому, що орендар як орендну плату поставляє лізинговій фірмі товар, вироблений з використанням орендованих машин і обладнання. Подібні лізингові операції надзвичайно вигідні у випадку співпраці українських підприємств з іноземними лізинговими фірмами: українські орендарі не мають потрібної валюти для закупівлі й оренди імпортного устаткування.

Селенг. Для підтримки і розвитку підприємств малого та середнього бізнесу використовують також різновид лізингу - селенг.

Селенг - це специфічна форма зобов'язання, яку регламентує угода майнового найму. Суть селенгу полягає в передачі власником своїх прав на використання й управління його майном селенговій компанії за певну плату. Власник продовжує володіти переданим майном і може на першу вимогу повернути його. Майном можуть бути гроші, цінні папери, земельні ділянки, підприємства, будівлі, обладнання тощо.

За формою фінансування селенгова діяльність подібна до банківської, її можуть вести будь-які торговельно-промислові підприємства як побічну операцію. Проте доцільніше створювати спеціальні селенг-компанїї.

Практика засвідчує, що селенг є ефективним інструментом фінансування різних сфер підприємницької діяльності в умовах ризику.

Овердрафт також є однією з сучасних форм фінансування малого і середнього бізнесу. Це форма короткотермінового кредиту, який надають шляхом використання клієнтом банківських коштів з його рахунку понад наявний залишок. У результаті такої операції створюється заборгованість клієнта банкові. Банк і клієнт укладають між собою угоду, в якій визначають максимальну суму овердрафту, умови його надання, порядок погашення та величину сплачуваного відсотка за кредит. У разі овердрафту на погашення заборгованості переказують усі кошти, які надходять на поточний рахунок клієнта. Тому обсяг кредиту змінюється в міру надходження коштів. Цим овердрафт відрізняється від звичайної позики.

Отже, у сучасних умовах господарювання, коли в державі немає прямої підтримки малого і середнього бізнесу через пільгове оподаткування, для функціонування та виживання підприємництва потрібно використовувати сучасні методи фінансування і кредитування.

Література

1. Галуза С, Г., Артемов В. І. Регіональне управління економікою: досвід минулого в контексті сучасних проблем // Регіональна економіка. - 1998. - № 4. - с. 23-28.

2. Михасюк І., Мельник А., Крупка М., Залога З. Державне регулювання економіки: Підручник. Друге вид., виправлене і доповнене. - К.: Атіка, Ельга-Н, 2000.- 592 с.

4. Мельник А. Ф. Державне регулювання економіки перехідного періоду (світовий досвід і проблеми України). - Тернопіль, 1995.

5. Мельник А. Ф. Державне регулювання економіки. Навч. посібн. К., 1994.

Размещено на Allbest.ru