Витрати виробництва в короткостроковому і довгостроковому періодах

Размещено на http://www.allbest.ru/

Витрати виробництва в короткостроковому і довгостроковому періодах

1. Історичні аспекти розвитку витрат виробництва

1.1 Витрати виробництва як політекономічна категорія

Процес капіталістичного виробництва завжди пов'язаний із використанням (споживанням) особистісних та речових факторів виробництва, кожен із яких відіграє неоднакову роль у створенні вартості та додаткової вартості, що втілюється в певних товарах. Та частина товару, що втілює в собі речові фактори виробництва, становить уречевлену працю, що складається із засобів праці та предметів праці. Вони існують іще до процесу виробництва, а при його здійсненні по-різному переносять свою вартість на новостворений продукт у вигляді матеріальних витрат. Особистісний фактор виробництва у процесі свого функціонування, тобто жива праця (або робоча сила в процесі її використання) створює вартість, у т. ч. додаткову вартість.

Додаткова вартість є чистим доходом, що становить надлишок над матеріальними витратами і втілюється у певних кількостях створеного товару. Додаткова вартість, створена найманими працівниками, нічого не коштує капіталісту.

Категорія «витрати виробництва» належить до загальноекономічних. За умов капіталізму вона набуває специфічної суспільної форми - капіталістичних витрат виробництва [2].

З боку вимог суб'єктно-об'єктного підходу капіталістичні витрати виробництва представляють собою, передусім, відносини економічної власності між капіталістами і найманими працівниками з приводу формування та розвитку витрат постійного та змінного капіталу та привласнення при цьому додаткової вартості у товарній формі (втіленої у товарі). У кількісному аспекті - це витрати капіталу (капіталістичної власності).

Оскільки постійний і змінний капітал споживаються у процесі виробництва, то для постійного повторення останнього необхідно із вартості реалізованих товарів виділити частину коштів на їх заміщення. (З боку речового змісту - це вартість зношених засобів виробництва та спожитої робочої сили.) Отже, з погляду процесу відтворення капіталістичні витрати виробництва є частиною реалізованої вартості товару, що перетворюється на елементи продуктивного капіталу, тобто авансується на продовження безпосереднього виробництва.

Безвідносно до суспільної форми і з погляду окремого підприємства витрати виробництва - це те, у що обходиться йому виготовлення товарів: з боку вартісних відносин вони складаються з витрат на предмети праці, певної частки зношених засобів праці і на оплату робочої сили й виражаються формулою

Bв = c + v 1.1

де с - вартість спожитих засобів виробництва, v - вартість необхідного продукту (необхідного для відтворення робочої сили працівника) [2].

Якщо капіталісту для виробництв товарів необхідно затратити лише с + v (витрати капіталу), то для суспільства - витрати праці (живої й уречевленої). З боку вартісної оцінки витрати суспільства на виготовлення будь-якого товару складаються з витрат на предмети праці, певної частки зношених засобів праці (разом складають с), оплати робочої сили (v) і додаткової вартості (m). В основі останнього лежить додаткова праця. Отже, витрати суспільства - це те, у що обходиться створення товару всьому суспільству і виражаються формулою

W = с + v + m 1.2

Для політекономічного аналізу капіталістичних витрат виробництва важливо зазначити й те, що змінний капітал як активна частина, на відміну від постійного (пасивної частини), не переносить свою вартість на новостворений продукт, а створює нову вартість (v + m). Таке твердження заперечується прихильниками концепції факторів виробництва [2].

Витрати капіталістичного підприємства і витрати суспільства - це окремі економічні категорії, в основі розмежування яких лежать об'єктивні економічні процеси, властиві також речовому змісту. Так, в основі виділення витрат підприємства лежать, з одного боку, процеси економічної відокремленості підприємств (що характеризує їх приналежність до відносин економічної власності на засоби виробництва і виготовлений продукт), а з другого - процеси суспільного поділу праці. Водночас, виділення витрат виробництва капіталістичного підприємства зумовлене, певною мірою, особливостями індивідуального капіталу та його відтворення, витратами живої та уречевленої праці на виробництво товарів на окремому підприємстві.

Виділення категорії «витрати виробництва суспільства» також зумовлене витратами живої та уречевленої праці на виготовлення товару, що здійснюються, насамперед, поза межами окремого підприємства, зокрема наявністю у вартості такого товару додаткової праці у формі додаткової вартості. Водночас складовим елементом витрат виробництва суспільства є витрати окремого підприємства. Стосовно додаткового продукту, то він створюється як на підприємстві живою працею безпосереднього виробника, менеджера і підприємця, так і поза його межами. У вітчизняній економічній літературі джерелами додаткової вартості зважилась лише праця найманих працівників на підприємстві, що означало відсутність комплексної характеристики цієї проблеми не тільки з погляду суспільства, але й з боку окремого підприємства [5, 134].

Крім того, витрати виробництва окремого підприємства не збігаються з суспільно необхідними витратами на виготовлення окремого товару, про що уже йшлося в попередніх темах. Це зумовлене різною технічною оснащеністю підприємств, неоднаковим рівнем організації виробництва, кваліфікації робітників та іншими факторами у межах однотипної форми власності (приватної, колективної та державної). Водночас є певні розбіжності між підприємствами щодо цих та інших факторів різних типів і форм власності. Суспільно необхідні затрати живої та уречевленої праці тяжіють до витрат на тих підприємствах, що виготовляють основну масу товарів даного виду, оскільки на них встановлюються суспільно необхідні умови виробництва (середня продуктивність, інтенсивність праці, рівень технічної оснащеності, кваліфікації працівників, якість продукції тощо). Суспільно необхідні витрати чи послуги виявляються у формі вартості.

1.2 Еволюція витрат виробництва у процесі розвитку економічних систем

Витрати виробництва, як і всі інші економічні категорії, на різних етапах розвитку товарного виробництва наповнюються елементами якісно нового або істотно нового змісту. Речовому змісту витрат виробництва також протистоїть вартісна форма таких витрат, яка є складовою товарно-грошових відносин. У першому випадку витрати виробництва характеризують техніко-економічні відносини (відносини спеціалізації, кооперування, концентрації виробництва та ін.) між людьми у процесі виготовлення товару. У другому випадку - відносини економічної власності між капіталістами і найманими працівниками з приводу привласнення результатів живої праці на етапі виготовлення товару. Зокрема, при виготовленні складного товару таке привласнення складного товару здійснюється шляхом закупівлі комплектуючих виробів за надмірно високими цінами: на їх купівлю може піти більша частина створеного на підприємстві додаткового продукту.

За умов простого товарного виробництва, відсутності розвиненого суспільного поділу праці витрати виробництва окремого товаровиробника майже не відрізняються від витрат суспільства, а продуктивність праці є надзвичайно низькою, що не дає змоги створювати додатковий продукт, або дає можливість створювати його в незначних розмірах. За цих умов витрати живої та уречевленої праці в необхідних для задоволення суспільних потреб розмірах, в основному, збігаються із вартістю товарів, а основою цін є вартість [5, 135].

За умов капіталістичного товарного виробництва внаслідок поглиблення суспільного поділу праці зростає синергічний ефект, внаслідок чого збільшується маса додаткового продукту, що виникає поза межами окремого підприємства. Водночас зростає додатковий продукт, що створюється на окремому підприємстві, але не входить до структури витрат виробництва підприємства. Це зумовлює наростання відмінностей між категоріями «витрати виробництва підприємства» і «витрати суспільства» як з боку матеріально-речового змісту, так і суспільної форми.

У першому випадку витрати виробництва підприємства відображають усе складнішу сукупність техніко-економічних відносин, а також продуктивних сил, що використовуються для виготовлення продукції, а витрати суспільства - насамперед, поглиблення суспільного поділу праці в загальній та частковій формах і відповідне зростання синергічного ефекту.

У другому випадку витрати виробництва підприємства відображають відносини привласнення між різними підприємствами - підрядниками і субпідрядниками - що здійснюється через механізм цін.

Одночасно ця категорія виражає співвідношення між витратами уречевленої та частини живої праці на капіталістичних підприємствах, що виготовляють основну масу продукції, з одного боку, та тими підприємствами, витрати яких є нижчими або додатково привласнюють частину новоствореної вартості, що відбувається через механізм внутрішньогалузевої та міжгалузевої конкуренції І ціноутворення, з другого боку, Внаслідок цих процесів вартість перетворюється на якісно нову трансформовану форму - ринкову вартість (як результат внутрішньогалузевої конкуренції) і ціну виробництва (як результат міжгалузевої конкуренції), а остання лежить в основі цін товарів.

Витрати суспільства в якісному аспекті за умов капіталістичного товарного виробництва відображають відносини між підприємствами, зайнятими на них працівниками усе більшої кількості сфер і галузей народного господарства з приводу створення необхідної для суспільства кількості товарів і послуг і, насамперед, додаткового продукту та розподілу його між галузями залежно від величини сукупного капіталу.

Ядром відносин привласнення у сфері безпосереднього виробництва є відносини між працею і капіталом, формами вияву яких є поділ новоствореної вартості на необхідний і додатковий продукт, праця безпосередніх виробників під контролем капіталістів-підприємців, управління власністю з боку останніх, відчуженість найманих працівників від економічної влади тощо. В цілому витрати виробництва суспільства (у т. ч. витрати виробництва на підприємстві) на нижчій стадії розвитку капіталізму набувають форми витрат капіталу (постійного і змінного) у складі авансованого капіталу. Авансований капітал внаслідок часткового зношування основних фондів та їхнього переносу на новостворений товар більший за капіталістичні витрати виробництва.

На вищій стадії розвитку капіталізму, зокрема в умовах формування та розвитку змішаної економіки, відбувається часткова капіталізація праці та соціалізація капіталу. Часткова капіталізація праці здійснюється шляхом придбання значною частиною найманих працівників акцій підприємств і привласнення певної суми дивідендів, деякого посилення їхньої ролі в управлінні власністю на підприємстві, зростання ролі автономних бригад у контролі над якістю продукції, ритмом виробництва, розподілі заробітної плати тощо, а значить - у послабленні контролю капіталіста-підприємця і менеджерів над процесом праці. Часткова соціалізація капіталу здійснюється завдяки переходу частини акціонерної власності до рук високооплачуваних найманих працівників, їх перетворенні на співвласників акціонерних компаній, викупу трудовими колективами окремих підприємств тощо. В останньому випадку витрати виробництва набувають форми витрат народних фондів, тобто уже не вважаються витратами капіталу. Це найвища форма соціалізації капіталу.

На цій стадії на монополістичних (у т.ч. олігополістичних) підприємствах формуються монопольні витрати виробництва, які внаслідок виготовлення на цих підприємствах основної маси продукції, зосередження найпередовішої техніки і технології, впровадження найдосконаліших форм і методів організації виробництва, закупівлі сировини, матеріалів і комплектуючих виробів за заниженими цінами тощо є нижчими, ніж на індивідуальних (середніх і малих) капіталістичних підприємствах. Монопольні витрати виробництва відображають, передусім, відносини монополістичної власності щодо формування та розвитку витрат монополістичного постійного та змінного капіталу й привласнення при цьому додаткової вартості у формі монополістичного товару [5, 136].

Крім того, на вищій стадії капіталізму монопольні витрати виробництва наповнюються державно-монополістичним змістом. Так, внаслідок проведення державою політики прискореної амортизації витрати виробництва, передусім, на підприємствах монополій збільшуються, оскільки у перші роки використання засобів праці списують значно більшу їх частину, яка включається до витрат виробництва. Про державно-монополістичну форму витрат виробництва свідчить процес передачі нових технологій, інших об'єктів державної інтелектуальної власності підприємствам різних типів капіталістичної власності, використання такої власності внаслідок здійснення спільних науково-дослідних робіт промислових компаній із державними лабораторіями та використання отриманих результатів. Так, у США згідно з законом 1986 р. було утворено Консорціум федеральних наукових лабораторій, який координує роботу 700 федеральних наукових лабораторій із метою надання допомоги компаніям у встановленні співробітництва з федеральними науковими підрозділами.

Капіталістичні витрати виробництва мають бути відшкодовані за рахунок реалізації виготовлених на підприємстві товарів. Тому витрати на виготовлення і реалізацію товару називають собівартістю продукції. У політекономічному аспекті вона відрізняється від капіталістичних витрат виробництва тим, що виражає не лише відносини економічної власності між найманими працівниками і капіталістами щодо формування витрат постійного та змінного капіталу й привласнення додаткової вартості у процесі створення товарів, але й щодо їх реалізації. Отже, при цьому привласнюється додаткова вартість, участь у створенні якої брали наймані працівники у процесі реалізації вартості товарів.

У західній економічній літературі у контексті позитивної економічної теорії, концепції «факторів виробництва» до постійних витрат виробництва відносять витрати на заробітну плату, виплату оренди (якщо орендують приміщення, основні фонди тощо), витрати на освітлення, опалення, сплату відсотків за кредит та ін. їх відносять до постійних тому, що вони є незмінними для діючого підприємства. До змінних, за такою логікою, належать сировина, матеріали, пальне, електроенергія.

З кількісного боку вартість і собівартість співвідносяться між собою як ціле і частина, оскільки вартість складається з матеріальних витрат, необхідного і додаткового продукту, а собівартість - лише з перших двох елементів. Як і категорія «вартість», собівартість має кількісний і якісний аспекти. В якісному аспекті собівартість відображає економічні відносини між працівниками даного підприємства, різними підприємствами (трудовими колективами) з приводу виготовлення певних товарів і надання послуг.

Оскільки серед економічних відносин розрізняють техніко-економічні та відносини економічної власності, то в собівартості слід виділяти ці дві підгрупи відносин. Техніко-економічні відносини даної категорії - це відносини між різними підприємствами, що вступають у відносини спеціалізації, кооперування продукції певного виду без врахування у ній додаткового продукту. Відносини економічної власності, які відображає категорія «собівартість» - це відносини привласнення, що виникають із приводу купівлі-продажу підприємствами комплектуючих виробів тощо, що реалізуються через механізм цін. Складовою цих відносин є привласнення найманими працівниками заробітної плати, взаємодія праці та капіталу при встановленні певних форм і систем заробітної плати, її величини. За сучасних умов активну участь у формуванні заробітної плати бере держава, тому у собівартості мають відображатися відносини між підприємствами і державою. Остання впливає на собівартість багатьох видів продукції також шляхом встановлення економічних нормативів і стандартів [5, 137].

Структура собівартості має різні критерії розмежування. Як і у категорії економічної теорії, найбільш поширеною є її поділ за елементами затрат. Такими елементами є сировина й основні матеріали, пальне, заробітна плата, допоміжні матеріали, електроенергія, амортизація основних фондів, соціальне страхування та інші затрати. Ця класифікація допомагає зіставляти матеріальні, трудові та частково фінансові ресурси підприємства, виявляти тенденції їх зростання або зниження та ін. Водночас використовується класифікація затрат за статтями калькуляції. Поряд із деякими попередніми елементами в ній виділяють затрати на підготовку й освоєння виробництва, затрати на утримання й експлуатацію устаткування, затрати на управління цехом та іншими підрозділами підприємства, затрати від браку та інші.

У собівартості виділяють також: виробничі та позавиробничі витрати підприємства. До виробничих витрат відносять усі витрати, пов'язані з процесом виробництва (витрати на сировину, матеріали, заробітну плату та ін.), до позавиробничих - витрати, пов'язані з реалізацією продукції, а також відрахування на науково-дослідні роботи, підготовку кадрів, маркетингові дослідження та ін.

Зниження собівартості продукції вигідне як для кожного підприємства, окремого його підрозділу, так і для суспільства в цілому. Низька собівартість забезпечує підприємству привласнення додаткового продукту, розміри якого залежать від обсягів зниження індивідуальної собівартості порівняно з суспільною.

Низька собівартість товарів і послуг у масштабі суспільства підвищує конкурентоспроможність національної економіки на світовому ринку. Різниця полягає, насамперед, у тому, що на світовому ринку місце окремих підприємств займають окремі країни, їхні національні компанії та фірми. Зниження собівартості більшістю підприємств окремої країни, особливо в галузях, що виготовляють товари масового споживання, створює реальні передумови для зниження цін на ці товари, а отже, для підвищення добробуту народу. Крім того, зниження собівартості продукції означає економію матеріальних, людських, фінансових та інших ресурсів, які суспільство може використати для виготовлення нових товарів і задоволення нових суспільних потреб [8, 87].

2. Сутність витрат виробництва та їх види

2.1 Сутність витрат виробництва за марксистською теорією

Для того щоб виготовляти товари і надавати послуги, використовують різноманітні ресурси, або чинники виробництва. Це - сировина, паливо та енергія, машини і механізми, різні типи праці будь-якої кваліфікації. Для отримання готового продукту чинники виробництва мають бути певним чином поєднані між собою. Способів такого поєднання дуже багато навіть для одного виробника. Скажімо, можна використати більше живої праці, тоді менше знадобиться машин і механізмів. І навпаки, збільшення кількості та якості технічних засобів приведе до зменшення використовуваної живої праці. Оскільки кожен виробник прагне бути ефективним виробником, то із багатьох альтернативних способів поєднання чинників виробництва вони мають вибрати такий, який би був ефективним як з технологічної, так і з економічної точки зору.

Технологічно ефективних способів виробництва при виготовленні визначеного обсягу продукції може бути декілька. Виробник має вибрати серед таких способів виробництва той, при якому сумарна вартісна оцінка чинників виробництва буде найменшою, тобто спосіб, який мінімізує альтернативну вартість використаних у процесі виробництва ресурсів. Такий спосіб виробництва і є економічно ефективний. Його визначення пов'язане з виробничою функцією, як показує максимально можливий випуск продукції, що може бути при заданому обсязі чинників виробництва. Отже, вона показує результати альтернативних технологічно ефективних способів виробництва. Використання виробничої функції пов'язане з витратами виробництва.

Витрати виробництва - сукупні витрати живої та уречевленої праці на виробництво продукту [8, 88].

Без сукупних витрат живої й уречевленої праці виробництво продукту неможливе. У процесі виробництва відбувається споживання факторів виробництва - засобів виробництва і робочої сили. Тому поновлення процесу виробництва обумовлює виокремлення з продукту виробництва тієї частки, яка заміщує (відшкодовує) спожиті засоби виробництва, а також частки, яку слід спрямовувати на особисте споживання виробників з метою відновлення їх робочої сили. Будучи зведеними до свого уречевленого змісту, тобто до засобів виробництва і предметів особистого споживання (необхідного продукту) виробників, ці складові витрат виробництва постають як продуктивні витрати матеріальних ресурсів. За своєю величиною вони менші від дійсних (повних) витрат виробництва на величину тієї частки продукту виробництва (додаткового продукту), яка створена додатковою працею виробників. Диференціація витрат виробництва на дійсні витрати (витрати праці) та на продуктивні витрати матеріальних ресурсів відображає об'єктивний внутрішній взаємозв'язок складових процесу відтворення благ.

Диференціація витрат виробництва на дійсні витрати виробництва і капіталістичні випливає з марксистської концепції витрат виробництва, згідно з якою представлена додатковою вартістю частина вартості товару власнику капіталу нічого не коштує. Саме на цій основі було обґрунтовано категорію «капіталістичні витрати виробництва», яка відображає специфічний характер капіталістичної форми товарного виробництва. Як зазначалося, капіталістичні витрати виробництва менші від вартості товару на величину додаткової вартості.

Капіталістичні витрати виробництва не стосуються процесу створення вартості товару, а тому і процесу самозростання (збільшення) авансованого капіталу, тобто створення додаткової вартості, хоч на поверхні економічних процесів вони сприймаються як складова процесу виробництва. За своєю суттю капіталістичні витрати виробництва передують процесу виробництва, є необхідною його умовою, а не самим процесом виробництва.

Зміни у витратах на придбання елементів постійного і змінного капіталу також безпосередньо не пов'язані з процесом створення та самозростання вартості. Наприклад, витрати виробництва дорівнюють 1000 грошових одиниць (гр. од.). З них 800 гр. од. використані на придбання засобів виробництва і 200 гр. од. - на придбання робочої сили. За органічної будови капіталу 4: 1 і норми додаткової вартості у 100% вартість товарів (W) дорівнюватиме 800С + 200V+ 200m = 1200. Якщо внаслідок певних обставин ціна на засоби виробництва підвищиться до 1200 гр. од. (на 400 гр. од.), то вартість товару (W) збільшиться на таку саму суму 1200С + 200V + 200m = 1600. Якщо ціна на засоби виробництва зменшиться, то зменшаться не тільки витрати, а й вартість товару. Це зумовлено тим, що використаний постійний капітал тільки переносить на товар свою вартість. Ідеться про те, що уречевлена праця постає як складова частина вартості товару, але вона не створюється в процесі його виробництва, оскільки існувала раніше як складова частина авансованого капіталу [8, 89].

Зовсім інші процеси відбуваються з другою складовою капіталістичних витрат виробництва - змінним капіталом, який витрачається на придбання робочої сили і втілюється у предметах особистого споживання найманих працівників. Він перебуває поза процесом виробництва і тому не переносить свою вартість на створюваний продукт. У процесі виробництва функціонує не сам змінний капітал, а жива праця найманих працівників, яка створює нову вартість. У вищерозглянутому прикладі вона становить 400 гр. од. (200V + 200m). Еквівалентна вартості (ціні) робочої сили частина новоствореної вартості, яка спрямовується на відшкодування (заміщення) авансованого змінного капіталу, дорівнює 200 гр. од. Авансована на придбання робочої сили капітальна вартість не задіюється у процес виробництва і тому не впливає на утворення нової вартості: на етапі авансування капіталу оплата робочої сили фігурує як її вартість, але в процесі виробництва робоча сила постає як жива праця, що створює нову вартість.

Якщо ціна робочої сили збільшується, наприклад, на 100 гр. од., то збільшуються до 1100 гр. од. і витрати виробництва, але вартість продукту (W) залишається незмінною 800С + 300V + 100m = 1200.

Зі зменшенням ціни робочої сили вартість продукту (W) залишиться незмінною (800С + 100V + 300m = 1200) тому, що авансований змінний капітал не приєднує своєї вартості до створюваного товару. Замість його вартості складовою вартості товару стає створювана живою працею нова вартість, тому зміни абсолютного показника вартості змінного капіталу виражають лише зміни в ціні товару робоча сила, але нічого не змінюють у показнику вартості товару [8, 90].

Зміна величини змінного капіталу як наслідок зміни вартості (ціни) робочої сили впливає на співвідношення складових частин новоствореної вартості, одна з яких відтворює змінний капітал, а друга - додаткову вартість (зростання або зменшення ціни робочої сили призводить відповідно до зменшення або збільшення показника додаткової вартості). Капіталістичні витрати виробництва спотворюють реальний зв'язок між складовими витрат виробництва і процесом утворення, зростання вартості. Вони маскують живу працю як джерело новоствореної вартості, породжують хибне уявлення, що витрати виробництва є повною вартістю товару, а прибуток - надлишком над нею, який виникає у сфері обігу товарів.

2.2 Сутність і класифікація витрат виробництва за неокласичною теорією

Неокласична теорія витрат виробництва відрізняється від марксистської не тільки своєю суттю, а й термінологією. Витрати виробництва вона розглядає як суму витрат капіталу у грошовій формі підприємства або фірми з метою придбання необхідних економічних ресурсів для виготовлення ринкового блага в економічному відтворювальному процесі, а також як вартість факторів виробництва у сферах найраціональнішого їх застосування. Неокласична теорія не оперує поняттям «дійсні витрати виробництва» на позначення сукупності уречевленої та живої праці для виробництва благ, концентруючи головну увагу не на сутності витрат виробництва, а на поверхових формах її (сутності) вияву.

Важливим аспектом господарської діяльності ринкових суб'єктів згідно з неокласичною теорією є поділ витрат виробництва на постійні і змінні.

Постійні витрати виробництва. Під ними розуміють витрати, що не залежать від обсягу вироблюваної продукції, загальні витрати, пов'язані з функціонуванням підприємства (фірми). До них належать витрати на промислові будівлі, споруди, машини, устаткування, оплату управлінсько-адміністративного апарату, відрахування до амортизаційного фонду, різні види інших фіксованих платежів (виплата відсотків за кредит, страхов! внески, орендна плата, заробітна плата менеджерів, працівників з нагляду та ремонту обладнання, охоронців, витрати на освітлення тощо). Як правило, вони протягом року не змінюються, навіть якщо змінюється обсяг виробництва.

Змінні витрати виробництва. Вони безпосередньо пов'язані з обсягом виробленої продукції і змінюються разом з його зміною. До них належать витрати на закупівлю сировини, матеріалів, палива, заробітну плату працівників, зайнятих виробництвом продукції або послуг.

Автори неокласичної теорії виходять з того, що економічний аналіз діяльності фірми необхідно здійснювати з точки зору фактора часу Розрізняючи короткий і довгий періоди в діяльності ринкових суб'єктів (фірм), вони диференціюють їх витрати виробництва на постійні і змінні лише в межах короткострокового періоду.

Неокласична теорія вирізняє й інші види витрат виробництва, класифікуючи їх за різноманітними критеріями, які обумовлюються функціями витрат виробництва у виробничій діяльності підприємств. З огляду на це розрізняють загальні (валові) витрати - tc (total cost), середні витрати - ас (average cost), граничні (маржинальні) витрати - mс (marginal cost) та ін [8, 91].

Загальні (валові) витрати виробництва (tc). Це сукупність усіх видів витрат на придбання факторів виробництва, тобто сума постійних - fc (fixed cost) і змінних - vc (variable cost) витрат авансованого капіталу. Тому tc = fc + vc.

Середні витрати виробництва (ас). Витрати, яких потребує виробництво одиниці продукції. їх розраховують як частку від ділення загальних витрат на весь обсяг виробництва продукції. У свою чергу, їх поділяють на середні загальні, середні постійні та середні змінні витрати.

* Середні загальні витрати (atc). Вони є загальними витратами виробництва на одиницю продукції. Визначаються двома способами: 1) шляхом ділення суми загальних витрат на кількість (обсяг) виробленої продукції (q): atc = tc/q; 2) шляхом підсумовування середніх постійних витрат і середніх змінних витрат: atc = afc + avc.

* Середні постійні витрати (afc). Загальні постійні витрати на одиницю продукції. Визначаються шляхом ділення постійних витрат (fc) на відповідну кількість виробленої продукції: afc - fc/q.

* Середні змінні витрати (avc). Загальні змінні витрати на одиницю продукції. Визначаються шляхом ділення постійних витрат (fс) на відповідну кількість виробленої продукції: avc = vc/q.

Важливого значення неокласична теорія надає граничним показникам: граничним витратам, граничному доходу тощо.

Граничні (маржинальні) витрати (тс). Це додаткові до загальних витрати виробництва, яких потребує збільшення виробництва на одну одиницю продукції. Нерідко в економічній літературі їх називають маржинальними, додатковими, диференційованими витратами [8, 92].

З огляду на функціональні особливості їх поділяють на граничні постійні (fmc) та граничні змінні (vmc) витрати. Оскільки постійні (фіксовані) витрати в короткостроковому періоді функціонування підприємства не змінюються, то постійні граничні витрати - fmc завжди дорівнюють нулю. Визначаються граничні витрати виробництва лише зростанням змінних витрат у зв'язку з випуском додаткової одиниці продукції. Величина їх перебуває в обернено пропорційній залежності від граничної продуктивності праці.

Самі по собі граничні витрати мало про що свідчать - вони мають сенс лише порівняно із середніми витратами та ціною. Якщо середні витрати зменшуються, то це вказує на те, що наступна кількість виробленого продукту коштує менше середніх витрат попередньої кількості, а отже, середні витрати перевищують граничні. Навпаки, якщо середні витрати зростають, то граничні витрати будуть більші, ніж попередні середні витрати. А якщо середні витрати тотожні з ціною - це засвідчує економічну рівновагу на підприємстві (фірмі). Підприємство зупинить обсяг виробництва у точці, в якій граничні витрати досягнуть ціни продажу (P-prise), тобто якщо тс - Р. Якщо, наприклад, ціна - Р = 10,0 гр. од. за одиницю продукції, а середні витрати - ас = 8,0 гр. од., то підприємство збільшуватиме випуск продукції, щоб отримати додатковий прибуток. У випадку, якщо граничні витрати - mс = 7,5 гр. од., підприємство збільшуватиме випуск продукції доти, доки вони не досягнуть 10,0 гр. од. Якщо середні витрати - ас = 11,0 гр. од. за ціни 10,0 гр. од., то підприємству слід припинити своє функціонування на цьому ринку. Отже, за вільної (необмеженої) конкуренції, тобто коли на ринку присутня велика кількість виробників, (продавців) однакової продукції, через що вони не можуть впливати на ціну конкретного блага, кожен із них намагатиметься розширювати виробництво доти, доки граничні витрати будуть меншими від ринкової ціни, тобто коли mс < Р. У такому разі ринкова ціна для виробників є величиною постійною, за нею вони можуть продавати будь-яку кількість продукції, не збільшуючи, а тільки максимально використовуючи свій основний капітал. Це можливе в короткостроковому періоді діяльності підприємства за умови, що ціни на фактори виробництва будуть незмінними.

Як відомо, на перших порах із зростанням обсягу виробництва всі види середніх витрат зменшуються, разом з ними зменшуються і граничні витрати. Але з нарощуванням виробництва продукції і з появою негативного масштабу виробництва середні витрати зростають. Якщо виробником обраний технічно ефективний спосіб виробництва продукції, то її збільшення можливе за рахунок пропорційного збільшення використання всіх виробничих ресурсів [8, 92].

Порівнюючи витрати і результати своєї діяльності, фірмі, що прагне максимальних прибутків, необхідно дотримуватися правила граничного випуску, яке вимагає від підприємств дотримуватися такого обсягу виробництва, за якого граничні витрати дорівнюють граничному доходу, тобто коли mс = mR. Саме за цією формулою визначають оптимальний обсяг виробництва для підприємства (фірми). Це правило є загальним і діє на ринках як вільної, так і обмеженої конкуренції. Відповідно до нього частка фірм (підприємств) на галузевих ринках визначається граничними витратами: чим більше продукції може виробити підприємство, поки його граничні витрати менші або дорівнюють ринковій ціні (mс < P), тим більшою буде його частка на ринку.

Зі зростанням середніх витрат виробництва граничні показники, що відповідають їм, досягають свого максимуму. Якщо середні витрати мінімізуються або зменшуються, то відповідні їм граничні показники мають менші розміри. У разі незмінності середніх витрат граничні витрати є такими, як і середні. За нескінченно малих показників використання живої праці, палива, матеріалів, сировини значення граничних і середніх витрат збігаються.

У господарській діяльності підприємств (фірм) виокремлюють також конкретні витрати виробництва у вартісній формі і витрати виробництва із втрачених можливостей, що пов'язані з бухгалтерським і економічним підходами у їх визначенні.

Бухгалтерські витрати виробництва. Це грошова форма вартості використаних підприємством ресурсів за фактичними ринковими цінами їх придбання. Вони фіксуються у фінансових звітах та балансах фірми.

Економічні витрати виробництва. Під ними розуміють грошові витрати (виплати) фірми на придбання ресурсів для забезпечення виробництва певного продукту, що унеможливлює альтернативні варіанти використання коштів. Тому вони (економічні витрати виробництва) є витратами фірми а точки зору втрачених можливостей щодо ефективного придбання і використання обмежених ресурсів. Ці витрати дорівнюють сумі доходів, які можна було б отримати за найвигіднішого з усіх альтернативних способів використання задіяних ресурсів. Тому всі витрати фірми є альтернативними і зводяться до цінності можливостей, якими доводиться жертвувати. Усі альтернативні витрати розмежовують на зовнішні (прямі) і внутрішні (приховані, неявні).

Зовнішні (прямі) витрати виробництва. Це витрати на ресурси, отримані за ринковими цінами на стороні: наймання робітників, придбання сировини, матеріалів, палива, сплата відсотків за кредит, платежі за страхування, оренду транспорту тощо. Визначивши головну мету виробництва, підприємство порівнює результати від продажу продукції з прямими, зовнішніми витратами. У цьому разі воно отримує так званий розрахунковий прибуток. Однак реальні його витрати будуть набагато більшими, оскільки включають в себе і непрямі внутрішні витрати.

Внутрішні (приховані, неявні) витрати виробництва. Виграти підприємством власних, раніше придбаних ресурсів. Пов'язані вони з використанням виробничих ресурсів, власниками яких є фірма і які вже не потрібно купувати на стороні. Це виробничі будівлі, власні кошти, виконані фірмою роботи. Внутрішні витрати виробництва обов'язково включають у загальні витрати, інакше можна отримати спотворений показник прибутку. З погляду підприємця (фірми) внутрішні витрати дорівнюють грошовим платежам, які можна одержати за власні ресурси, реалізувавши найефективніший з альтернативних способів їх застосування. У бухгалтерській звітності фірми внутрішні витрати не відображають.

У господарсько-економічній діяльності доводиться враховувати такий чинник, як неповернені витрати - витрати, відмова від яких і компенсація за які неможливі. До них належать окремі показники постійних витрат, які неминучі навіть тоді, коли фірма покинула ринок і припинила комерційну діяльність. Вони безумовно впливають на прийняття фірмою рішень [8, 93].

2.3 Види витрат виробництва

З позиції феномену рідкості витрати виробництва фірми можна класифікувати як явні, або зовнішні, фактичні чи грошові та неявні, приховані. Явні витрати виробництва - це ті, що набувають форми явних (грошових) платежів постачальникам чинників виробництва й незавершених виробів. До них належать оплата сировини, матеріалів, комплектуючих виробів, палива, заробітна плата, оплата транспортних послуг, амортизаційні відрахування, орендна плачі за нерухомість, устаткування тощо.

Отже, явні, або зовнішні, витрати виробництва - це плата за ресурси, що не належать власникам фірми, або ті грошові витрати, що їх фірма робить зі «своєї кишені». Специфікою цих витрат є те, що здійснюється їх суворий бухгалтерський облік, їх відображують на рахунках і балансі фірми.

Однак лише цими витратами не вичерпуються витрати фірми в процесі виробництва. Часто вона використовує ресурси, що належать власникам фірми чи фірмі як юридичній особі. Вони мають вартісну оцінку, але не передбачені контрактами, обов'язковими для явних платежів, і тому виступають як такі, що фірмою не оплачуються. З позицій фірми такі витрати дорівнюють грошовим платежам, які фірма могла б одержати самостійно, використовуючи ці ресурси альтернативно. Особливої ваги набуває врахування неявних витрат при обґрунтуванні нових великих економічних проектів, зокрема будівництва великих об'єктів. При визначенні витрат виробництва слід урахувати не тільки витрати, пов'язані з самим будівництвом (це будуть явні або фактичні витрати), а й те, яку кількість земель буде виведено з сільськогосподарського обороту і який доход можна було б отримати з цих земель, використавши для інтенсифікації виробництва капіталовкладення на спорудження цього об'єкта [12].

Отже, повні витрати будь-якого виду господарської діяльності (їх ще називають економічними) мають містити, крім явних, грошових витрат, ще й неявні, або альтернативні. Такий підхід дає можливість брати найобгрунтованіший варіант рішення з можливих альтернативних варіантів про використання наявних ресурсів.

У підприємницькій діяльності виділяють і такий вид витрат, як неповоротні. Це здійснені раніше витрати, які ні за яких умов повернути не можна. Наприклад, фірма займається перевезенням вантажів. Для цього їй потрібен склад. Щоб його купити, фірма витрачає 12 000 грн. Виготовлення рекламної назви фірми коштувало 500 грн. Якщо фірма припиняє свою діяльність, то вона може продати склад і повернути витрачені на його придбання 12 000 грн. Проте витрати на рекламну вивіску фірма повернути не зможе. Це є неповоротні витрати.

Якщо фірма планує розширити свою діяльність, перенісши її в нове місце, вона знову має зробити певні витрати на купівлю складу і 500 грн. на виготовлення рекламної вивіски. Оскільки неповоротні втрати не відшкодовуються ні за яких обставин, то вони в поточних витратах фірми, пов'язаних з її виробничою діяльністю, не враховуються. Коли рішення про здійснення таких витрат прийнято, неповоротні витрати втрачають для фірми альтернативний характер, оскільки можливість використати витрачені у такий спосіб кошти втрачається.

При всій різноманітності витрат їх можна згрупувати за певними ознаками. Так, виходячи з економічного змісту, ці витрати можна згрупувати за такими елементами: 1) матеріальні (сировина, основні та допоміжні матеріали. паливо, електроенергія); 2) витрати на оплату праці; 3) відрахування на соціальні заходи; 4) амортизація основних фондів; 5) інші витрати (платежі за обов'язкове страхування майна підприємств, сплати відсотків за оренду окремих об'єктів основних виробничих фондів, платежі за викиди і скидання забруднюючих речовин у навколишнє природне середовище тощо). Співвідношення перелічених елементів становить структуру собівартості. Вона характеризує загальне економічне становище підприємства, виявляє джерела перевитрат чи економії, загальні потреби підприємства у матеріальних, трудових і фінансових ресурсах, для подальшого збалансування їх з усіма розділами виробничої програми. Залежно від структури собівартості розрізняють матеріало-, трудо- чи фондомісткі виробництва.

Крім витрат, пов'язаних з виготовленням товару, є витрати, необхідні для його реалізації. Вони дістали назву витрати обігу. Розрізняють два їх види: додаткові та чисті. До додаткових належать витрати на сортування, пакування, зберігання і транспортування товарів. Вони заміщуються після продажу товару. За своєю природою ці витрати не відрізняються від витрат виробництва і, входячи у вартість товару, збільшують її. Інша природа чистих витрат обігу. Це витрати на перетворення товарної форми вартості на грошову, тобто витрати, пов'язані з торгівлею, рекламою, маркетингом тощо. Вони не збільшують вартість товару, заміщуються після реалізації продукту з одержаного прибутку, створеного у процесі виробництва товару [12].

3. Витрати виробництва у короткотерміновому і довготерміновому періодах

Витрати, які фірма або галузь здійснює при виробництві заданого обсягу продукції, пов'язані з можливістю зміни обсягу всіх ресурсів, що використовуються. Одна частина таких ресурсів, а саме більша частіша видів живої праці, сировини, палива енергії тощо, може бути змінена відносно швидко і легко. Якщо, наприклад, різко збільшився попит на хлібобулочні вироби, то пекарня може перейти на цілодобову роботу, залучивши додаткову робочу силу та сировинні й енергетичні ресурси. Виробничі потужності при цьому залишаються незмінними, бо змінити устаткування та виробничі площі протягом короткого проміжку часу фізично неможливо. Такі зміни потребують тривалого часу і визначаються особливостями технологічних процесів виробництва.

Отже, одні види ресурсів можна змінити відносно швидко, а інші потребують значного часу. За цими критеріями розрізняють два періоди - короткотерміновий і довготерміновий.

Короткотерміновий період - це період часу, протягом якого ряд чинників виробництва, використовуваних фірмою, не може бути змінено. Це стосується виробничих потужностей фірми. Тому короткотерміновий період можна визначити як період, протягом якого фірма не змінює свої виробничі потужності, але може їх ефективно використовувати. В той же час протягом цього періоду фірма може змінювати обсяги продукції, використовуючи більшу чи меншу кількість таких ресурсів, як сировина, паливо, енергія, робоча сила. У короткотерміновому періоді одні чинники виробництва залишаються незмінними, фіксованими, а інші - змінними.

Довготерміновий період - це період часу, достатній для зміни усіх зайнятих ресурсів, включаючи виробничі потужності. Це проміжок часу, достатній, з позицій окремої фірми, щоб змінити як постійні, фіксовані, гак і змінні чинники виробництва. З позицій галузі, довготерміновим є період, достатній, щоб наявні у ній фірми могли за бажанням вийти зі складу галузі, тобто вилучити усі зайняті у ній чинники виробництва, а нові фірми могли організувати виробництва у цій галузі. Отже, довготерміновий період - це період, достатній для зміни виробничих потужностей [16, 156].

Розмежування короткотермінового і довготермінового періодів позначається і на динаміці витрат виробництва.

3.1 Витрати виробництва у короткотерміновому періоді

У цьому періоді один вид витрат може змінюватися відносно швидко. Сюди належать витрати сировини, палива, живої праці. Зміна обсягу цих витрат безпосередньо пов'язана з обсягом продукції, що виготовляється. Другий вид витрат такого безпосереднього зв'язку з обсягами вироблюваної продукції не мас.

Витрати фірми в короткостроковому періоді поділяються на постійні, змінні, сукупні, середні та граничні (рис. 1).

витрата виробництво марксистський короткостроковий

Рис. 1. Структура витрат фірми в короткостроковому періоді

Розмежування витрат виробництва на постійні і змінні має велике значення для підприємців. Змінними витратами підприємець може управляти, оскільки їхня величина може бути змінена протягом короткого періоду через зміну обсягу виробництва. Постійні ж витрати у такому періоді, по суті, не перебувають під контролем підприємця, адже їхня величина не залежить від обсягу виробництва [16, 157].

На динаміку витрат виробництва у короткотерміновому періоді впливає закон спадної віддачі. Сутність його в тому, що, починаючи з певного моменту, послідовне приєднання одиниць змінного ресурсу до незмінного, фіксованого ресурсу дає додатковий продукт, обсяг якого зменшується на кожну наступну одиницю змінного ресурсу. Розглянемо це на такому прикладі. Підприємство має певні виробничі площі й устаткування. Якщо кількість працюючих невелика, то частина цих потужностей не використовувалась би. У разі збільшення кількості працівників спочатку обсяг додаткової продукції збільшуватиметься. Проте за досягнення певної кількості працюючих подальше збільшення обсягу виробництва загальмовується, бо надлишкова робоча сила не зможе повністю реалізувати свої можливості через обмеженість виробничих потужностей. І тоді кожен додатковий працівник вироблятиме менше продукції.

Дія закону спадної віддачі позначається на динаміці витрат виробництва. Із зростанням обсягів виробництва, зумовленого збільшенням змінних чинників його, середні постійні витрати виробництва знижуватимуться. Інша тенденція у середніх змінних витратах. Оскільки ціна кожної одиниці змінного ресурсу залишається постійною, то до певної межі середні змінні витрати зменшуватимуться, адже додатковий обсяг продукції зростатиме.

3.2 Витрати виробництва у довготерміновому періоді

У цьому періоді можна змінювати обсяг усіх використовуваних ресурсів. Це означає, що можна змінювати і виробничі потужності, або масштаб виробництва. Тому всі витрати виробництва стають змінними. У цих умовах між зміною виробничих потужностей і рівнем витрат виробництва виникає залежність, що називається ефектом масштабу виробництва. Сутність його полягає в тому, що послідовне збільшення розмірів підприємства протягом певного періоду супроводжується зниженням витрат виробництва одиниці продукції, але починаючи з певного моменту збільшення розмірів підприємства призводить до підвищення середніх валових витрат виробництва. Інакше кажучи, масштаб може бути позитивним і негативним. Позитивний ефект масштабу означає, що зі збільшенням масштабів виробництва знижуються середні валові витрати його. У цьому напрямі діють такі чинники, як спеціалізація праці робітників та управлінського персоналу, можливість використання продуктивнішого устаткування, повніша утилізація відходів виробництва. Вони дають можливість одержувати економію за рахунок збільшення масштабів виробництва. Однак за певними межами цього збільшення починає виявлятися негативний ефект масштабу. Він виникає через складності управління великомасштабними підприємствами. І тоді збільшення кількості ресурсів, що використовуються на підприємстві, призводить до уповільнення зростання обсягів виробництва, а отже, і збільшення середніх витрат. У зв'язку з цим кожен підприємець при вкладенні капіталу повинен визначити оптимальний розмір підприємства. Це досягається через визначення мінімального ефективного масштабу, який є мінімальним обсягом виробництва, починаючи з якого дія ефекту економії, зумовленої зростанням масштабу виробництва, припиняється [16, 158].

3.3 Шляхи зниження витрат виробництва

Кожен підприємець (фірма) прагне до скорочення витрат виробництва, зниження собівартості продукції. За стабільної ціни на реалізовану продукцію зниження витрат виробництва дає можливість підприємцю (фірмі) збільшувати свій прибуток, розміри якого будуть тим більшими, чим меншими будуть індивідуальні витрати виробництва.

Зниження витрат виробництва відповідає інтересам суспільства в цілому. Чим нижчі індивідуальні витрати виробництва, тим економніше використовуються ресурси, а отже, з них одержують і більше товарів, що задовольняють суспільні потреби. Одночасно зниження витрат виробництва створює умови для зниження цін на товари.

Зниження собівартості продукції досягається за рахунок економії витрат по кожному елементу структури собівартості. Розглянемо основні шляхи такого скорочення за головними групами витрат.

Це насамперед зменшення витрат сировини, матеріалів, енергії, тобто предметів праці. Ця економія може досягатися за двома напрямами: раціональним використанням названих ресурсів, що дає змогу знизити їхні витрати на одиницю виробленої продукції, а також здешевленням цих ресурсів. Реалізація цих напрямів передбачає заміну традиційних матеріалів штучними з наперед заданими властивостями, підвищення продуктивності праці у галузях, що виготовляють сировинні й паливно-енергетичні ресурси, впровадження безвідходних технологій тощо.

Значну частку в собівартості продукції займають витрати, пов'язані з використанням засобів праці. До собівартості ці витрати входять у вигляді амортизаційних відрахувань. З розвитком науково-технічного прогресу зростає технічна оснащеність виробництва, що призводить до збільшення як абсолютного розміру амортизаційних відрахувань, так і їхньої частки в собівартості. В цих умовах зниження собівартості за рахунок цього елемента можливе лише тоді, коли обсяг продукції, що виготовляється, збільшуватиметься швидше, ніж зростає сума амортизаційних відрахувань. Для того щоб досягти цього співвідношення, потрібно підвищити продуктивність створюваних засобів праці, поліпшити їхню якість, забезпечити зростання продуктивності праці тощо.

Одним із елементів собівартості продукції є оплата праці. Зниження собівартості продукції за рахунок цього елемента можливе у двох напрямах: по-перше, зниження заробітної плати, що в нормальних умовах функціонування економіки не може відбуватися; по-друге, через зростання оплати праці, однак за умови, що його темпи будуть нижчі, ніж підвищення продуктивності праці. Саме за такої умови досягатиметься економія заробітної плати на одиницю виготовленої продукції. Досягти цієї умови можна лише технічним та організаційним удосконаленням виробництва.

Джерелом економії витрат виробництва є і скорочення різних непродуктивних витрат на виробництві - штрафів, втрат від браку, відшкодування збитків. Причиною їх є, як правило, низький рівень організації виробництва та виконавської дисципліни працівників, порушення договірних зобов'язань. Усунення цих втрат можливе лише на шляху радикальної перебудови механізму господарювання в напрямі посилення заінтересованості всіх учасників виробництва в раціональному веденні виробництва [16, 159].