Економіка України як єдність регіональних соціально-економічних систем

Концепції типізації економічного розвитку суспільства. Соціально-економічні проблеми розвитку регіонів України. Причини та наслідки диференціації промислових потенціалів регіонів та рівнів їхньої економіки. Загострення соціальних відносин у регіонах.

Рубрика Экономика и экономическая теория
Вид контрольная работа
Язык украинский
Дата добавления 09.09.2012
Размер файла 26,1 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Тема "Економіка України як єдність регіональних соціально-економічних систем"

1.Етапи соціально-економічного розвитку

Універсальною закономірністю прогресу економіки є поступовий перехід від нижчих до вищих ступенів розвитку продуктивних сил. В історії еволюції суспільства вирізняють кілька етапів, які поступово змінювали один одного. Сформувались і відповідні критерії визначення цих етапів. Найтиповіші їх визначення ґрунтуються на таких підходах: формаційному, цивілізаційному, технологічному.

Концепції типізації економічного розвитку суспільства

Формаційна концепція всебічно розглядає розвиток суспільного виробництва і взагалі людського суспільства. Розвиток суспільства повністю базується на розвитку виробництва матеріальних благ. Продуктивні сили -- це така ланка, яка визначає весь розвиток, але діє не відокремлено, а в сукупності з виробничими відносинами; це діалектично пов'язані сторони єдиного способу виробництва. Продуктивні сили -- динамічніша, революційна сторона. Вони визначають розвиток виробничих відносин. У свою чергу, виробничі відно-сини впливають на продуктивні сили. Оскільки продуктивні сили динамічніші, розвиваються швидше, виникає гострий конфлікт між цими сторонами. Виробничі відносини перетворюються з рушійної сили продуктивних сил на їх гальмо. Розв'язання цього конфлікту потребує заміни застарілих виробничих відносин на прогресивніші, які відповідають рівню та характеру продуктивних сил. Це пояснюється об'єктивною потребою розвитку суспільства, і саме в цьому реалізується зміст соціально-економічного закону -- обов'язкової відповідності виробничих відносин рівню та характеру розвитку продуктивних сил. Згідно з дією цього закону відбувається поступова зміна соціально-економічних формацій.

Соціально-економічну формацію, за названою концепцією, становить спосіб виробництва в сукупності з адекватною надбудовою, різноманітними та характерними для неї формами діяльності людей.

В історії розвитку людства вирізняють кілька типів соціально-економічних формацій, які послідовно формувались, а далі так само змінювалися: первіснообщинну, рабовласницьку, феодальну, капіталістичну. Поряд з ними у 20--80-х роках XX ст. у цілому ряді країн, зокрема СРСР, країнах Східної і Центральної Європи існував соціалістичний лад.

У цивілізаційній концепції наголошується на тому, що кожному типу цивілізації притаманний специфічний для умов її розвитку домінуючий об'єкт власності, який у своєму конкретному втіленні найповніше відображає спосіб взаємодії людини з природою, досягнутий рівень суспільно-продуктивної сили її праці і відповідно формаційні особливості привласнення засобів і результатів виробництва.

Для до цивілізаційних етапів розвитку людства таким об'єктом було природне середовище -- земля та існуючий на ній тваринний і рослинний світ, які в своїй цілісності органічно зливалися з суб'єктом їх привласнення -- первинною людиною. За цих умов члени первісних суспільних утворень -- сім'ї, роду, общини -- бездумно ставилися до навколишнього середовища як до природної передумови існування.

На етапі аграрної цивілізації домінуючим об'єктом власності також була земля. Проте завдяки розвитку суспільної продуктивності праці вона поступово перетворилася з колективної основи існування людини на знеособлений засіб її виробничої діяльності.

У період розвитку індустріальної цивілізації, зокрема машинного виробництва, вперше в історії домінуючим об'єктом власності стали створені людиною предмети виробничого призначення і насамперед знаряддя праці. Необхідність високої концентрації індустріальних засобів виробництва зумовила прискорення розриву між працею і власністю, відрив робочої сили від об'єктивних умов її продуктивного використання. Зрештою засоби виробництва, відчужені від робочої сили, набрали форми капіталу, що перетворився на основу виробничих відносин індустріального суспільства. Відповідно до цього приватна власність на засоби виробництва стала панівною формою економічної системи капіталізму на базі ринкових відносин.

У постіндустріальній структурі виробництва зароджуються принципово нові процеси у відносинах власності завдяки розвитку сучасної технологічної революції. Насамперед йдеться про те, що домінуючим об'єктом власності стає інформація, яка втілює в собі затрати переважно інтелектуальної робочої сили.

Логіка сучасного економічного розвитку відображає ефективність змішаної багатоукладної економіки ринкового типу, яка функціонує на базі органічного поєднання різних форм власності та використання диференційованих механізмів їх регулювання й управління. Водночас, з одного боку, відбувається демократизація відносин власності, а з іншого, -- обмежуються економічний простір і діапазон функціонування класичних форм приватно-капіталістичної власності, що утвердилася і набула всебічного розвитку за умов індустріальної системи.

Технологічний спосіб виробництва -- це засоби праці в сукупності з матеріалами, технологіями, енергією, інформацією та організацією виробництва.

Рубежі між технологічними способами виробництва відокремлюють один від одного великі етапи історії людської цивілізації. Перехід від одного такого способу виробництва до іншого головним чином визначається змінами в характері засобів праці, прогресом науки і техніки. За багато тисяч років розвитку цивілізації знаряддя праці, наука, техніка, технологія пройшли складний і суперечливий шлях, на якому слід виділити такі головні етапи.

Перший етап технологічного способу виробництва бере початок з виникнення первісного ладу, появи найелементарніших знарядь праці. Він охоплює багато тисяч років існування людського суспільства і завершується наприкінці ХVIII -- на початку XIX ст., тобто до виникнення машинного виробництва. Технологічний спосіб виробництва на цьому етапі, як правило, базується на ручній праці. З позицій сучасності це -- етап занадто повільного екстенсивного економічного зростання, головним фактором якого за витратами енергії була сама людина. Наука і техніка на даному етапі розвивалися окремо одна від одної.

Другий етап нового технологічного способу виробництва почав зароджуватися з кінця ХVIII--початку XIX ст. Характерним для нього було те, що він базувався на машинній праці. Виробничі функції окремого господарника стали закріплюватися за цілими підприємствами. У цей період часу (аж до кінця XIX ст.) виробництво стає дедалі суспільнішим, поглиблюється суспільний поділ праці.

З початку 40-х років XX ст. домінуючою виявляється подетальна і поопераційна форма поодинокого поділу праці, а її матеріальною основою стає комплексна механізація та автоматизація виробництва.

З середини 50-х років починає формуватися новий технологічний спосіб виробництва, що базується на автоматизованій праці. У цей період продуктивні сили переростають масштаби окремих національних держав. Тому подетальна і поопераційна форма поодинокого поділу праці розвивається як у межах окремих національних держав, так і у міжнародному масштабі.

Отже, технологічний спосіб виробництва характеризує етапи розвитку суспільного виробництва з точки зору вдосконалення засобів праці, науки, техніки, технології, енергетичного та інформаційного забезпечення способів організації виробництва.

2.Соціально-економічні проблеми розвитку регіонів України

Серед основних проблем розвитку й розміщення продуктивних сил регіонального характеру варто виділити:

-- надзвичайно щільну концентрацію продуктивних сил у високо індустріальних районах -- Донбасі і Придніпров'ї. На шість високо індустріальних областей -- Донецьку, Дніпропетровську, Запорізьку, Луганську, Харківську, Київську припадає понад 45% основного капіталу України;

-- невідповідність між природними й трудовими ресурсними потенціалами, з одного боку, і рівнем розвитку господарської діяльності та просторової її організації в межах економічних районів, областей, міських поселень -- з іншого. Це стосується насамперед Подільського, Поліського, Південного регіонів;

-- недостатній розвиток і збалансованість складових транспортної системи, її нераціональну просторову диференціацію, що зумовлює неповне включення окремих регіонів та великих промислових центрів до загальнодержавного і міжнародного поділу праці;

-- ігнорування на практиці принципу регіонального господарювання, в основу якого доцільно покласти створення Фонду регіонального розвитку для реалізації державних програм та інших заходів, зокрема, розвитку нових форм розміщення продуктивних сил;

-- складність формування ринкового середовища з причин надмірної залежності від регіональної влади, її конкретних рішень з приватизації та ставлення до розвитку приватного бізнесу;

-- неузгодженість і складність процесу нормативного та реального розмежування власності між державними і регіональними рівнями через відсутність чіткої законодавчої системи критеріїв і процедур розподілу державної власності на рівнях державної влади і місцевого самоврядування;

-- недостатню дієвість державної регіональної економічної політики, яка повинна забезпечити розбудову соціально спрямованої економіки та якісне піднесення на цій основі рівня життя народу.

Щодо окремих регіонів, де склалася вкрай несприятлива соціально-економічна й екологічна ситуація, що вимагає термінового вирішення, то особливої уваги потребують Донецький, Придніпровський, Поліський, Південний та Карпатський.

У Донецькому регіоні найбільш актуальною серед економічних проблем є ефективна реструктуризація підприємств вугільної, хімічної, коксохімічної промисловості, чорної і кольорової металургії, важкого машинобудування та електроенергетики. Зношеність основних фондів у промисловості тут сягає 60--80%. Застаріле обладнання, недосконалі технології, некомплексне використання сировини, надмірна кількість відходів загострюють економічну й екологічну ситуацію. Ускладнилася на цьому фоні і соціальна ситуація. Вона проявляється у перевищенні (у 2 рази) смертності над народжуваністю та у від'ємному сальдо міграції.

Аналогічна картина спостерігається у Придніпровському регіоні. Чорна та кольорова металургія, гірничодобувна, коксохімічна галузі, важке машинобудування створили й тут надмірне навантаження на природне середовище. Це доповнюється загостренням соціальних проблем.

Складною проблемою Поліського регіону є реабілітація радіаційне забруднених територій.

У Південному регіоні несе загрозу підняття рівня грунтових вод, що може спричинити підтоплення всього низинного півдня України, докорінно змінити економічну та соціальну ситуацію. Серед невідкладних проблем -- розвиток сфери зайнятості депортованих народів, їх соціального облаштування.

Животрепетні проблеми Карпатського регіону -- припинення деіндустріалізації, збільшення зайнятості (тут -- найвищий рівень безробіття в Україні), активізація демографічної політики та її збалансування з економічним розвитком, екологія (зокрема, завчасна готовність до природних і недопущення техногенних катастроф) тощо.

Нині різниця у доходах на душу населення між окремими областями становить 30--45%. Принагідне зауважимо, що за міжнародним стандартом розрив у рівнях розвитку регіонів не повинен перевищувати 20%.

Аналіз зарубіжних досліджень з проблем територіального розвитку свідчить про різноманітність методів усунення або скорочення регіональної нерівності в розвинутих країнах. Викликає безперечний інтерес досвід розміщення підприємств високотехнологічних галузей в економічно та соціально відсталих районах з надлишками трудових ресурсів, природними обмеженнями цілорічної сільськогосподарської зайнятості (створення технопарків, центрів нововведень, «технополісів»). Одним з методів, які широко практикуються в регіональній політиці, є створення «полюсів росту»: обираються пункти, найсприятливіші щодо ресурсів або географічного положення; у подальшому кожен такий пункт, будучи забезпеченим інфраструктурними спорудами і виробничими підприємствами, перетворюється на «центр розвитку». Таке перетворення стає важливим фактором регіонального економічного розвитку, багато в чому воно пов'язане з тією роллю, яку «полюси» відіграють у доведенні розробок, здійснюваних вищими учбовими закладами, а також у виготовленні нових видів промислової продукції, придатних для реалізації на ринку. Такі «полюси росту» проблемних регіонів покликані поступово вивести їхню економіку зі стану депресії.

Важлива частина системи державного управління територіальним розвитком -- цільові програми загальнонаціонального, регіонального, місцевого рівнів. Вони дуже поширені у країнах ЄС. Так, у Німеччині за допомогою державних цільових програм розвиваються дві третини земель; для нових федеральних земель розроблено цільові програми «Поліпшення регіональної господарської структури», чим створено умови для стимулювання інвестицій шляхом субсидій на розвиток промисловості й інфраструктури з федерального та земельних бюджетів, а також Європейського фонду регіонального розвитку. Через державні програми стимулюється розвиток 40% територій у Великобританії, 90% -- у Норвегії. Програми регіонального розвитку, регіональні бюджетні фонди створено в усіх країнах ЄС.

У сучасних умовах регіональні програми мають виконувати роль активного методу регулювання ринкової економіки, інтеграції державних, колективних, індивідуальних інтересів і відносин, мобілізації зусиль для проведення активної регіональної політики. Регіональні цільові програми,-- якщо вони, звичайно, виконуються,-- це інструмент прямого впливу держави на формування ринкової економіки того чи іншого регіону, забезпечення принципів саморегулювання і цілеспрямованості в його розвитку.

Особливу роль у регіональній політиці, поряд з адміністративними та законодавчими заходами, повинно відігравати економічне стимулювання розміщення виробництва. Воно перш за все включає:

-- створення сприятливих умов для розміщення і функціонування підприємств шляхом поліпшення промислової і соціальної інфраструктури у районах концентрації виробництва, тобто в економічно освоєних районах, і випереджаючого зростання промислової або соціальної інфраструктури у відсталих або неперспективних для подальшого розвитку районах;

-- широке і гнучке використання державного фінансування й оподаткування підприємств з метою більш раціонального розвитку й розміщення промисловості.

Ми воліємо збудувати європейську країну з високим рівнем життя, з такою формою суспільного устрою, відповідно до якої єдина мета державного втручання повинна полягати у тому, щоб допомогти громадянам. Є серйозним порушенням громадського порядку такий стан справ, коли у соціального утворення нижчого рівня відбирають засоби і функції, які воно може виконувати саме, і передають їх соціальному утворенню вищого порядку. Виходячи з цього загальний принцип державного впливу на регіональний розвиток має грунтуватися на тому, що регіону надаються права для самостійного вирішення проблем, які не зачіпають загальнодержавні інтереси і не потребують фінансування з державного бюджету. У зв'язку з цим виникає необхідність у створенні нової системи оцінки фінансових можливостей і потреб районів. Соціально-економічний механізм державного регулювання регіонального розвитку має передбачати: інтенсифікацію перепідготовки кадрів; створення соціальних інвестиційних компаній; надання додаткових ресурсів, створення фондів підтримки підприємницької діяльності; реструктуризацію підприємств, надання нових технологій; розвиток ринкової та соціальної інфраструктури.

Механізм державного регулювання регіонального розвитку повинен гнучко поєднувати методи прямого й опосередкованого впливу на соціально-економічні процеси. Прикладом прямого економічного регулювання є безповоротне цільове фінансування, пряма фінансова допомога, вибіркова фінансова допомога, надання премій, субвенції, прямі субсидії (дотації, доплати). Опосередкованими формами економічного регулювання слугують підойми кредитно-грошової, податкової, амортизаційної, валютної, зовнішньоекономічної політики.

Держава повинна впливати на інвестиційні процеси в регіонах заходами протекціонізму, а саме: наданням інвестиційних премій за спорудження об'єктів, що поліпшують економічну структуру, стан навколишнього середовища; наданням пільгових кредитів на інвестування, гарантій на позики, допомоги у виділенні земель під будівництво; створенням територіальних консорціумів, акціонерних товариств для закінчення розпочатого будівництва; наданням податкових та амортизаційних пільг для структурної трансформації регіону.

Диспропорції в економічному розвитку регіонів досягли загрозливих величин. Згідно з розрахунками НДЕІ Мінекономіки України, наприклад, за показниками, що характеризують економічний потенціал і розміри грошових доходів населення, максирегіональні відмінності між Закарпатською і Дніпропетровською областями сьогодні досягають, відповідно, 66 і 90 процентних пунктів (у 1990 p. -- 52 та 25 процентних пунктів). А тим часом, як показує світовий досвід, коли межа відмінності міжрегіональних рівнів становить ЗО--50 пунктів, виникає соціально-політичне напруження, починається неконтрольована міграція населення, відбуваються інші негативні явища. регіон економічний соціальний

Однією з причин загострення соціальних відносин у регіонах є затримки (по півроку і більше) у виплаті заробітної плати, пенсій, стипендій тощо. Регіони України опинилися віч-на-віч з багатьма проблемами, що пов'язані з визначенням на центральному рівні управління шляхів реформування агропромислового комплексу, вугільної, машинобудівної промисловості, оборонного комплексу і т. ін.

Протягом останніх років відбулося падіння обсягів виробництва (послуг) у всіх без винятку галузях, і найпомітніше -- у трьох провідних секторах -- промисловості, сільському господарстві, капітальному будівництві, де створюється переважна частка валового внутрішнього продукту країни. Тенденція щорічного скорочення обсягів виробництва промислової продукції утвердилася майже у всіх регіонах. Найвищі темпи спаду виробництва в цілому за 6 років (1992--1997) припадають на промисловість Кіровоградської (71 %), Житомирської (68 %), Волинської (67 %), Херсонської (63 %), Чернігівської та Харківської (по 59 %) областей, проти 52 % у середньому по промисловості країни. Це в основному пов'язане з тим, що в структурі промисловості названих областей переважають підприємства машинобудівної, легкої, харчової та деяких інших галузей, де спостерігається найбільше скорочення обсягів виробництва.

Значне скорочення відбувалося також у тих регіонах, де провідне місце в структурі промисловості займають підприємства базових галузей -- чорної і кольорової металургії, паливної та хімічної промисловості. Так, у Луганській області зменшення обсягів виробництва промислової продукції становило 62 %, Дніпропетровській--54 %, Донецькій -- 51 %, Сумській області -- 58 %.

Нерівномірність розвитку кризових явищ по окремих галузях промисловості, різкі відмінності у підвищенні цін на продукцію базових галузей спричинили подальшу диференціацію промислових потенціалів регіонів та рівнів їхньої економіки. За цей період зросла питома вага 'індустріальне розвинутих областей -- Дніпропетровської, Донецької, Запорізької, Луганської. Якщо у 1991 p. сумарна частка їх становила 36,6 %, то у 1997 p.--52,6 %. Тобто сьогодні на 4 названі області припадає більш як половина всього промислового потенціалу країни, що свідчить не стільки про нерівномірне розміщення промисловості по території, скільки про слабку керованість з боку держави економічними процесами, особливо у сфері цінової та інвестиційної політики. Натомість дуже знизився рівень Львівської, Одеської, Харківської областей, бо їхні потужні машинобудівні та оборонні комплекси, зорієнтовані раніше на загальносоюзний ринок, зазнали найбільшого удару від руйнування колишніх економічних зв'язків.

Зменшилася також питома вага практично всіх західних областей (крім Рівненської); зокрема, частка Волинської, Закарпатської, Тернопільської (а також Чернігівської) областей становить менше 1 %, що ч свідченням катастрофічного згортання промислового виробництва у Західному регіоні, де його становлення почалося лише наприкінці 50-х та у 60--70-х роках, і тому не встиг утворитися потрібний потенціал.

Протягом 6 років реформування відбувалися негативні явища у сільському господарстві. Обсяги виробництва продукції аграрного сектора скоротилися в усіх 25 мезорегіонах (24 областях та в Автономній Республіці Крим). Найбільше падіння сталося у Кіровоградській, Запорізькій, Луганській, Миколаївській областях. Автономній Республіці Крим (понад 50 % у кожному мезорегіоні, проти 40 % по Україні в цілому). Помірнішими темпами цей процес ішов у західних та подільських областях, де темпи падіння становили 20--35 % і активніше реформувалися економічні відносини в аграрній сфері.

Відбулися деякі зміни у динаміці територіальних пропорцій аграрного сектора. Зокрема, зросла питома вага Вінницької, Івано-Франківської, Закарпатської, Київської, Львівської, Хмельницької, Черкаської областей, тобто тих, які спеціалізувалися на виробництві зерна і цукрових буряків. Водночас знизилася частка Автономної Республіки Крим, Донецької, Запорізької, Кіровоградської, Луганської, Харківської, Чернігівської областей, де економічні перетворення в аграрно-промисловому комплексі проводилися непослідовно.

У цілому зрушення у територіальних пропорціях розвитку сільського господарства були не такі масштабні, як у промисловості. Це пояснюється більш рівномірним розміщенням господарств цього сектора економіки по території країни і більш стабільним ціновим становищем усередині нього.

Економічна криза не обминула і капітального будівництва. За 1992--1997 pp. обсяги капітальних вкладень у народне господарство України зменшилися в цілому у 4,4 раза; у господарство західних областей -- в 5 разів, у тому числі Чернівецької області -- у 9 разів, Закарпатської -- у 8,8 раза, Волинської -- у 6 разів. Різке скорочення обсягів капітального будівництва було характерним для деяких приморських та центральних територій: в Автономній Республіці Крим--в 11 разів, в Одеській області -- 7,5 раза, Кіровоградській та Житомирській -- у 9 разів. Це спричинило зменшення обсягів будівництва і введення в експлуатацію об'єктів соціальної та виробничої інфраструктури, що негативно позначилося на забезпеченні потреб населення. Зокрема, обсяги введення жилих будинків у 1997 p. скоротилися по країні у 2,4 раза проти 1990 p., а по Дніпропетровській і Чернігівській областях -- у 4,6 раза, Миколаївській і Херсонській -- у 3,9 раза, Запорізькій -- в 3,5 раза. Донецькій -- у 3,6 раза, по Києву -- більш як у 2 рази. Зменшення інвестицій у соціально-культурне будівництво, нестача фінансових ресурсів на підтримання у належному стані діючих об'єктів призвели до послаблення матеріально-технічної бази соціальної інфраструктури, погіршення показників забезпечення потреб населення послугами, особливо у сільській місцевості.

Стислий аналіз соціально-економічного розвитку регіонів протягом 1992--1997 pp. свідчить про руйнацію територіальних пропорцій, які складалися й усталювалися десятиліттями. Перехід економіки регіонів до ринкових відносин відбувається, на жаль, стихійно, нерегульовано, поза державним централізованим контролем. Внаслідок цього замість поступового нівелювання (зближення) рівнів соціально-економічного розвитку регіонів відбувається їх диференціація. Через слабку керованість з боку держави процесами регіонального розвитку, під впливом економічних, соціальних, екологічних та інших причин у багатьох регіонах (зокрема, західних) практично перестали діяти стимули саморозвитку, і це призвело до майже депресивного стану. Стала тенденція зниження обсягів виробництва промислової та сільськогосподарської продукції, капітального будівництва, значне зменшення реальних доходів населення спостерігаються також у Житомирській, Кіровоградській, Херсонській областях, Автономній Республіці Крим.

Деформація територіальних пропорцій стає наслідком не лише загальної кризи різних галузевих господарських структур, а й затримок із впровадженням заходів державної регіональної економічної політики, застосуванням нових механізмів для регулювання територіального розвитку країни.

Спираючись на аналіз соціально-економічного розвитку регіонів на сучасному етапі економічного реформування, можна виділити декілька найбільш характерних регіональних проблем, вирішення яких вимагає цілеспрямованих дій центральних, регіональних та місцевих органів влади.

По-перше, це стосується нестабільності функціонування підприємств сфери матеріального виробництва, яке супроводжується щорічним падінням фізичних обсягів виробництва продукції і виконання робіт. (Навіть у 1997 p. лише у 12 регіонах із 25 обсяги промислового виробництва мали тенденцію до зростання проти попереднього року, тобто і 1997 p. не позначився стабілізацією промислового виробництва у всіх регіонах). Це, в кінцевому підсумку, призвело за шестирічний період до значного скорочення обсягів виробництва у кожному регіоні, нераціонального використання виробничих фондів і матеріальних ресурсів, зниження економічного потенціалу територіальних комплексів і країни в цілому.

По-друге, значно загострилася проблема ефективної зайнятості трудових ресурсів. Внаслідок скорочення обсягів виробництва та будівництва спостерігається щорічне підвищення рівня безробіття у всіх областях (особливо помітно -- там, де значно скорочувались обсяги виробництва продукції машинобудування, ВПК, легкої і промисловості будівельних матеріалів).

За 1991--1996 pp. кількість офіційно зареєстрованих безробітних збільшилася по Україні в 54 рази і становила в 1996 p. 351 тис. чол. За 1997 p. кількість безробітних зросла більш як удвічі (найпомітніше -- у західних областях, особливо у Львівській, Волинській, Закарпатській, Івано-Франківській, а також у східних індустріальне розвинутих областях--Донецькій, Луганській, Харківській).

По-третє, триває скорочення інвестицій у невиробничу сферу, що призводить до зниження обсягів введення в експлуатацію нових об'єктів житлово-комунального і соціально-побутового призначення і погіршення забезпеченості потреб населення (обсяги введення житлових будинків по країні у 1997 p. скоротилися проти 1990 p. у 2,4 раза, загальноосвітніх шкіл -- у 7,2 раза, амбулаторно-поліклінічних закладів -- у 6 разів).

За розрахунками НДЕІ Мінекономіки України, інтегрований рівень розвитку соціальної інфраструктури становив у країні на початку 90-х років 40--60 % від передбаченого нормативами. При цьому мали місце помітні розбіжності між областями щодо рівнів забезпечення житлом, лікарняними ліжками, амбулаторно-поліклінічними закладами, підприємствами побутового обслуговування та ін. За 6 років реформування економіки, на жаль, позитивних зрушень у розвитку соціальної сфери не відбулося.

По-четверте, практично скрізь значно погіршилася демографічна ситуація. Економічна криза, недостатній соціальний захист громадян призвели протягом 1991--1997 pp. до перевищення показників смертності над показниками народжуваності, скорочення тривалості життя населення і зменшення абсолютної його чисельності. З 1991 p. у країні йде невпинний процес падіння природного приросту населення і зменшення його загальної чисельності по регіонах. У 1997 p. депопуляції населення не було лише у Закарпатській області. Найпомітніше знижується кількість населення у Дніпропетровській, Донецькій, Кіровоградській, Луганській, Харківській, Полтавській, Черкаській, Чернігівській областях, де від'ємні коефіцієнти природного приросту населення вищі, ніж у середньому по Україні.

По-п'яте, спостерігається істотне погіршення реальних умов життя абсолютної більшості населення у всіх без винятку регіонах. За розрахунками вчених Академії наук України, життєвий рівень населення за роки реформування знизився щонайменше у 3--4 рази, його купівельна спроможність нині становить 20 % від загальноєвропейської норми. За показниками рівня життя Україна займає 95-те місце у світі.

За роки перебудовчих процесів у регіонах нагромадилися й інші досить складні проблеми, які також треба невідкладно вирішувати. Найгостріші з них такі: неплатежі за поставлені товари; неплатежі державі та населенню; нестача коштів у місцевих бюджетах для вирішення територіальних соціально-економічних завдань; нестабільна робота комунального господарства, міського транспорту і зв'язку; збої в енергопостачанні. У деяких регіонах повільно йдуть приватизація держмайна, аграрна реформа, розвиток малого підприємництва тощо.

1. Размещено на www.allbest.ru


Подобные документы

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.